Книга Кузьми Повелька "Душа на розпутті"




 

ПОВЕЛЬКО Кузьма Іванович

 ДУША  НА  РОЗПУТТІ

(Повісті,  оповідання,

новели, етюди).

 Формат 70х84 1/16.

Наклад 100 прим.

ISBN 978-966-2306-74-3

 

Про автора:

 

 

Нова книжка прозаїка Кузьми Повелька – це повернення з кричущого забуття гетьманича Тимоша, старшого сина Богдана Хмельницького. Юний полководець спалахнув метеоритом на небовиді України,   полонив уми тодішньої Європи своєю весільною експедицією з Чигирина на Волощину (Молдавське князівство), де “ворітну” (могорич) під Батогом  “брало”  польське військо, зачарував своїми блискавичними переможними воєнними операціями та нечуваною відвагою.

 У книжці читач знайде  всепоглинаюче кохання й обірване його суцвіття, найтонші порухи й митарства  душі сучасника в нашому буремному світі.

 

Уривки з книги:

 

 

ДУША  НА  РОЗПУТТІ

 

 —Батя, токо ви там...нє разводітє палітіку. Нардеп с бізнесмєнов, а бізнесмени — народ крутой!  Для ніх время — дєньгі. Скажете вкратце: кто ви і што просітє, — наущає  Вадик Дроздецький тестя, легко кермуючи автомобілем, поклавши міцну волосату правицю на кермо.

Овер’ян Тихонович сидить поряд із зятем, як сухий грибочок. Стовбурчиться неміч гострими плечима, й піджак од рідкого одівання, бежевого у широку смужку костюма, ніби з чужого плеча. Орденська планка в чотири ряди й та немов тисне на запалі груди чавунною плитою — тягарем прожитого й пережитого. Кругла голова без фетрового старомодного — теж бежевого — капелюха, що лежить акуратно на задньому сидінні поряд  з милицями, наче геть осиротіла — де-не-де билиніють волосинки, немов останні павутинки бабиного літа. Старість не радість. Мовби й не було ніколи ні густої  хвилястої шевелюри, ні вроди, ні сили. Лише в очах, що давно вже відквітли пелюстками неба весняного, думки снують свою невеселу основу та десь аж на самому дні тих вицвілих криниць душі причаїлися невідступні біль і тривога.        

Зятеві слова повернули Овер’яна Тихоновича з глибокої задуми. Зітхнув скрушно, за звично підкахикнув, перш ніж заперечити, й промовив сам до себе:

-- Шо „круто-ой", то „круто-ой”! Так „накрутили”...на нашому горбу, далі нікуди.

Вадик поблажливо посміхнувся. Звичним рухом дістав з пачки  на панелі салону сигарету. Там же взяв запальничку. Хвацьки припалив і недбало кинув запальничку на панель. Глибоко затягнувся, поволі випустив густий клуб  диму в напівопущене скло. Прибавив швидкості. Стрілка спідометра покивала за позначку „100”. За вікном „Жигулів” вихоплювалась зеленим пунктиром плантація  винограднику та й бігла в обійми крайнеба, де ще ніжилась у ранковому серпанку весняна днина.

— Батя, странний ви чєловєк! Я вас нє  пайму: ілі ви в самом  дєлє  нє  можете атайті от таво...лжебарабанново чада большевізма, ілі же ви нє хатітє взглянуть трєзво на жізнь?

По паузі Овер’ян Тихонович знову підкахикнув і, як од серця відкраяв:

— Бачиш, сину, в тому... “лжебарабанному чаду”, як ти обзиваєш, все моє життя довге прожите. То як же я можу від нього відрікатися?

Смолисті очі Вадика Дроздецького закипають завзяттям. Ще глибше затягується він димом сигарети.

— Батя, да нє об жізні вашей речь! Я тоже полжізні там прожіл, но тєм нє мєнєє... Ну харашо! От скажіть мнє: за што і про што ваші „крутиє”... столько народу погубілі? За што?

Для Овер’яна Тихоновича ця завіса заважка, щоб її підняти. Проте підкахикнувши,

відмовив:

— Бо такий  був час... Зате порядок навели.

Густі чорні брови Вадика Дроздецького стрибнули вгору, і ще глибше помережили глибокими борозенками смугляве чоло.

— Да-а-а ?! А „парядок”-то для каво? Для сє-є-рих! Взяла калхозніца после работи в поле детішкам галодним каласок — кучумай в тюрму! Апаздал рабочій на п’ятнадцать мінут на завод—в тюрму! Настукал сосєд на сосєда — в тюрму! Варочаєш нос от колхоза — на Салавкі! Тьощіних-то радітелєй за какой-такой... „парядок” к Бєлому морю заправторілі?! А вас... кадрового офіцера, прапахавшево всю вайну , прапахавшево всю жізнь в арміі, за какой-такой „парядок” више капітана нє пустілі? А всьо із-за сасловія жени. Ілі я нє прав?

Овер’яну Тихоновичу крити було нічим. Сам колись зізнався зятеві, що скільки  не представляли його на майора – вгорі справно викреслювали. Проте ж начальство полкове, од того шанувало його не менше, хоча й дивувалося з тієї оказії... Тому й образи в душі не мав. А от над Одарчиним родом, виходить, позбиткувалися нізащо. Лише за відмову батька „записуватись у колгосп”. Прийшли комнезами під вечір пізньої осені й вигнали з рідної домівки. І Одарчиних батьків, і всіх їх, малих, викинули, немов злий хазяїн з кубла на мороз щенят безпорадних. І відправили підводою на залізницю під конвоєм, як лютих ворогів. І коли б на Одарку не напала в дорозі пропасниця, то... не судилося б їм було зустрітись. А, то ба. Залишили батьки на якомусь полустанку її вкрай безнадійну на догляд чужим людям... І що наостанку запам’яталося Одарці, то це, як мати зняла хустину з голови, а коси  були... уже не її, а ніби чиїсь інші, наче хтось їх посипав попелом, — волосся ж умирає раніше ніж людина – й віддала ту хустину незнайомим людям, як плату за догляд; і як, схилившись над нею, шептала крізь сльози, що обов”язково за нею вернеться. Та-а... ні батько, ні мати, ні троє братів і три сестри старші звідти вже не повернулись. І ні слуху ні духу від них. Так ніби й не було їх ніколи... А без матері... і сонце не гріє. А тепер... Де ті колгоспи? Розікрали, розбазарили, розтягнули... Немов після землетрусу... Пішло добро прахом. І його старання — теж. Бо не відсиджувався на офіцерській пенсії, не гупав, як інші, в доміно, а послужив і односельцям — п’ятнадцять літ проголовував у сільській раді. Тоді й колгосп, і село ходили в районі в передових; тоді й школу нову спорудили, новий клуб, дитячий садок; і дорогу з каменю вимостили до села й по селу, й асфальтом покрили. А зараз? Навіть тротуару не спромоглися зробити. Ринок за селом хутко спорудили, а про людей подумати нікому. Нехай утікають, мов ті кури од машин, що літають, як навіжені. То хіба ж - це порядок? Е-е-ех! Стид і сором!

Нічого цього Овер’ян Тихонович не став зятеві говорити. Лише примирливо дорікнув:

— Коли ти, Вадиме, так горою стоїш... за нинішні порядки, то чого ж... на свою мову не переходиш?

Вадик Дроздецький розгонисто зареготався. Крізь сміх щиро зізнався:

— Вот ето, батя, я прівєтствую! Тут... ваша взяла!

Пересміявшись, заговорив серйозно:

— Відітє, батя, в етом... — і раптом перейшов на рідну мову, — в цьому не стільки моя вина, скільки моя біда. Як і багатьох інших. Мені-то після школи „натаскували” російську  мову і в технікумі, і в армії... І зараз у нашій фірмі—те ж саме! Як і на вулиці... Ну правильно я кажу?                               

Овер’ян Тихонович підкахикнув:

— Воно, може, й так, та не зовсім.

— Це ж чому?

— Ти ж сам казав, що я все життя в армії пробув, проте... мову рідну не забув.

— Ну, батя, у вас другая... у вас інша була ситуація.

— Це ж яка-така?..

— Після армії ви сільською радою верховодили. А там все було на нашій мові.

— А ти думаєш, мені це легко давалось?

— Паніма... розумію, і все ж...

Цієї миті машину різко підкинуло на вибоїнах – раз, удруге... То „нагадав” про себе торішній „ямочний  ремонт” асфальтного покриття дорожниками. Овер’ян Тихонович скривився: у покаліченій нозі так штрикнуло, що віддалося десь аж під серцем. Покректуючи, переставив двома руками ногу зручніше.

Вадик Дроздецький збавив швидкість. Обабіч машини бігли вже ошатні дво-поверхові котеджі передмістя.

— Нічого, батя! — Пожили при „комунізмі”, тепер поживемо при „капіталізмі”. Якось та буде. Главноє...головне — ногу вам зберегли. А не дай я тоді сто баксів хірургові – відтяпали б.., як пить дать! А так... покопирсалися, на шпиці взяли, стулили, і нога вам ще послужить. (Овер’яну Тихоновичу з ногою не таланить: на фронті осколком було так потрощило, що ледве не одрізали, і ось знову їй дісталось. А все тому, як каже його Одарка, що чорти понесли його виноград обрізати, ніби Вадим не обрізав би, і чорти ж кинули... з драбини).

— Тєпєр главн... тепер головне, батя, — підсумував Вадик розмову, —  провернути „операцію” із матеріальною допомогою і з „Таврією”. Нардеп не скряга і мужик пробивний. Вам, батя, й карти в руки.      

 

***

 

Зворотна дорога видалась Овер’яну Тихоновичу дорогою в непроглядному мороці. Душа зіщулилась, шукаючи прихистку, немов у того мандрівника далекого, в якого з учорашнього дня вітер свище у торбинці за спиною, і з кожним кроком ноги все більше наливаються свинцем, а до всього того дорогу серед чужого голого степу зусібіч заступив холодний осінній туман. І наслухається мандрівник одчайдушно, чи не відгукнеться з якогось боку село бодай собачим гавканням, чи колодязною корбою, чи колуном, чи будь яким звуком-вірьовочкою, що виведе з пекла непроглядного.

Ніяк не може Овер’ян Тихонович витлумачити: відкіля на нього найшло те запаморочення. Чи, то душа забунтувала й не хоче призвичаюватись, ходити-побиратись? Чи, то націлена на нього зблизька камера телевізійна „загіпнотизувала”? Бозна-звідки та напасть. А у вухах усе ще дзвенить ота з серцем випалена, як тільки вийшли з приймальні нардепа, фраза глузлива: „Батя, паздравляю! Думайтє і дальше о Родінє!..” І більше за дорогу й слова не зронив. Лише курить сигарету за сигаретою. А Овер’ян Тихонович шукає відповіді на ту оказію і не знаходить. Не може він зрозуміти: чого ж то язик не повернувся попросити депутата підсобити якимсь коштом на лікування? На те ж він благодійний фонд створив... півціни -- й відтоді все п’ятдесятим? А натомість попросив – пху, хай ти сказишся! —побудувати... тротуар у селі.

Депутат, і той розгубився, бо не чекав такого прохання од старої покаліченої люди-ни. І зятя його прохання ніби пригвинтило з милицями в руках до стільця, через які вийшов конфуз (телеоператор, зайшовши після Овер’яна Тихоновича і Вадика Дроздецького до кабінету, побачив Вадика на стільці біля порога з милицями в руках, відразу націлив камеру на нього, Вадика це розсмішило, і він замахав руками, показуючи операторові на тестя, мовляв, його знімайте, це він прийшов на милицях на прийом).

Швидко оговтавшись, депутат заговорив мовою замполіта армійського: і що ось кого треба телеоператору знімати крупним планом, і що ось він, істинний представник старої гвардії, яка жила за принципом: „Спєрва думай о Родінє, а патом о сєбє”, і ще багато іншого. А на прощання довго тис Овер’яну Тихоновичу руку та все запевняв, що цього ж літа тротуар буде побудовано.

 

 

***

 

...Вдома, побачивши обох пригніченими, Ольга запитала одночасно і в батька, і у Вадика:

— Що... марно з’їздили?

Однак ні Вадик, ні батько з відповіддю не спішили. А Ольга з матір’ю нетерпляче свердлили їх очима. Врешті Вадик іронічно прорік:

— Чого марно?.. Тротуар вибили.

Очі в жінок заокруглились:

— Який тротуар? — в один голос запитали.

І знову ні Вадик, ні Овер’ян Тихонович  розповідати не квапились. Це переповнило чашу терпіння, й Одарка Романівна пішла приступом на обох:

— Вам шо... язик у петлю скрутило?! Ви шо... не можете по-людськи розказати?!

Вадик дістав сигарету, покосився на тестя. Овер’ян Тихонович сидів біля столу на стільці, як у воду опущений. Тепер і у Вадика щось защеміло в грудях. Тепер він уже нізащо не хотів повертатися до неприємної розмови.

— Ну, все!.. Поїхав я у фірму, —  й направився з хати.

— А обідати?..—забідкалась Ольга.

— Нема вже коли... Я вже й так припізнився.

Загув мотор машини побіля двору. Зять поїхав. А Овер’ян Тихонович перегодя й повідав, яка з ним трапилась оказія.

І взяла Одарка Романівна його в шори:

— Та чи твоя голова геть замакітрилась?! Та чого ж ти не подумав, що не село, а діти з тобою два місяці провозились по лікарнях і на тебе стільки витратились?! Та як же ти міг отакего?!.

Застрявали у вухах,,, шматували серце Одарчині докори, на які він відповіді не мав. Та найбільше ранили... доччині сльози, в яких він читав, що їй було жаль і себе, і сім’ю свою, і матір, і його, батька свого безпорадного, якого любить і до слова якого завжди прислухається.

Не міг він дивитись на ті сльози. Узяв милиці, підвівся та й поскрипів ними з хати. І вже за порогом догнав його Одарчин нищівний присуд:

— Тож-то, тож-то!.. Прожив вік і піде в обнімок із барвінком активістом нещасним!

А надворі—сміється весна! Небо над головою прозоре-прозоре. І жодної хмаринки. Ніщо не затьмарює блакитної безодні, і з того василькового купелю сліпучо сміється небесне світило. Й не відомо Овер’яну Тихоновичу, чи то й воно насміхається з нього, безсрібника, „активіста нещасного”, чи хоче зігріти його заблукалу душу.

 

 

 Книгу можна придбати післяоплатою 85 грн. (плюс поштові витрати), замовивши її у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net

 



Обновлен 08 апр 2015. Создан 13 мар 2015



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
людмила 14 мар 2015 ответить
Життєво, влучно і з іронією.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow