Журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №41




 

Автори журналу:

 

Проза Prosa Проза

 

Алла Церех
Геннадий Кононов
Александр Мошна
Alexander Moschna
Павел Бессонов
Станіслав Маринчик
Аня Фесенко
Татьяна Крысанова
Сергей Лосев
Олег Фролов
Эсмира Травина
Владіслав Таранюк
Наталия Винокурова
Альберт Морозов
Albert Morosow
Сергей Петров
Владимир Глазков
Райя Гочиташвили

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Олександр Хубєтов
Ельвіра Загурська
Владимир Дмитрик
Евгений Резниченко
Маркел Ориб
Віталій Міхалевський
Катерина Карабєн
Микола Мачківський
Надежда Агафонова
Людмила Некрасовская
Фріл
Ярослав Минкин
Станіслав Реп`ях
Вікторія Кіченко
Георгий Тарбая
Андрей Рябоконь
Ольга Почтаренко
Олег Блажко
Игорь Шимановский
Ника Алифанова

 

Есе Essays Эссе

 

Александр Апальков
Вячеслав Пасенюк
Петро Слободянюк
Александр Товберг
Олексій Брик
Александр Апальков
Alexander Apalkow
Людмила Исаева
Роман Шилуцкий
Сергій Феодосьєв
Александр Николаенко
Володимир Ткаченко

 

Уривки із творів:

 

 

" Кормилица держала младенца над лоханью. Деметрий орал.
– Ну, разошелся.
Красная вопящая плоть. По цвету как вино. Рабыня внутренним оком увидела пылающий город. Стрелу звенящую в стене. Злой блеск коротких мечей. Дрогнула рука. Обезьянья мордочка сморщилась. Снова визг резанул ухо матери.
– Осторожней.
– По голосу, быть ему полководцем, – пробормотала кормилица.
Мать глядела с ложа. Мальчик вымытый в молодом вине и опьяненный его духом, затих на дне ивовой корзины.

Багряные капельки, кровь Диониса. Утешение влюбленному, или, потом, старцу. Герои. Кровь врагов, стекающая в реку. Красное вино. Криптия.


Юнцы из агелы.1 Герада шли с рыбалки. Шлепали в корзинах хвосты, оставляя чешую на прутьях. У ворот их ждал педоном.2 Он сказал: старец Алкандр умер. Назначены выборы геронта.3
Алкандр умирал долго. Не болел, но заговаривался. Молодые уважали его – не то, что друзья, с которыми когда-то делил походы и битвы. Не стерпев ядовитых шуток в лесхе,4 одряхлевший воин заперся в своем доме. Он лет двадцать как овдовел. Не допускал к себе дочерей и внучек. Входить в дом позволялось лишь младшему сыну, Павсанику.
Когда Алкандр отказался от мяса и похлебки, старики перестали зубоскалить. Многие подумали тогда: пошлют ли боги им самим быструю смерть? Вспомнили юность, легкость дыхания, крепость мышц и детородного органа. И, возможно, милосердное копье, легкую, певучую стрелу, которые могли бы даровать благой конец – но не даровали.


Ибо блажен нерожденный, пребывающий во влажном сумраке прасостояния. А ты, живущий, приноси жертвы и моли бессмертных, чтобы они, возлюбив тебя, велели Пряхам перерезать нить вовремя.

На место в герусии5 претендовали четверо. Гермипп. Архидом. Плистоанакт. Агид. Уважаемые граждане. Гордость Отечества. Пример для юнцов. Известны доблестью в бою, мудростью – в мирные времена. Славные мужи.

Народ собрался у Афины. Пятеро выборных заперлись, чтобы не видеть ничего, слышать все. Претенденты должны пройти сквозь толпу и подняться по ступеням. Выборные оценивали силу и продолжительность крика. Толпа взвоет четырежды. Голос народа – глас богов.

Деметрий, сославшись на боль в животе, улизнул из гимнасия.6 Спрятавшись на холме, за каменной оградой, он слышал гудение толпы. Видел, как ослепительное утреннее светило сияет в медных листах на крыше храма, отражается в каждой из двенадцати медных колонн.

У геронтов тонкий слух. Сам Деметрий не мог определить, когда орали тише, когда громче.
Волею народа новым членом герусии был избран Архидом. Деметрий перепрыгнув через ограду, нырнул в толпу. Протиснулся боком. У храма он увидел достойнейшего.
Архидому около шестидесяти. Самый молодой из геронтов. Спина прямая. Взгляд твердый. Седые волосы волной падают на спину. Пустые мраморные очи полубога – поверх и вне. Подняв руку, он благодарил за доверие.
Деметрий поглазел бы еще, но его схватили за локоть. Можно не оборачиваться: попался. На всякий случай он попробовал резко присесть и взвыл: Герад был безжалостен. Пришлось подчиниться. Встречные ухмылялись.

В гимнасии еще играли. Герад вытащил его в центр площадки. Пощады ждать нечего. Терпи.

– Посмотрите на него! Пока вы тут потеете, он прохлаждается. Какое наказание он заслужил?
Юнцы молчали.
– Ты! Какое наказание он заработал?
– Порку…
Ирен7 сплюнул. Взял у игравших остро заточенный дротик. Обломив его посередине, забил камнем обломок в дерн.
–Вытянешь зубами.

Деметрий опустился на четвереньки. Уже два года, как он сменил хитон на плащ. Вытаскивать колышки зубами полагалось малолеткам. Герад выбрал наказание не по правилам – но спорить было рискованно. Себе дороже.
Свистнула розга. Вокруг гоготали. У Деметрия опыта доставало. Он быстро обгрыз дерн, впился зубами в колышек и начал его расшатывать. Ирен сек лениво. Терпеть можно. Осталось уже немного. Вдруг удары прекратились, Деметрий услышал девичий смех. Поднял грязное лицо. Среди девушек стояла Амикла. Тоже хохотала.
– Желуди ищешь, мальчик?
Он съежился от стыда и, задыхаясь, выплюнул землю под ноги ирену. Вновь свистнула розга. Педоном подошел, когда Деметрий уже не чуствовал боли, хлопнул Герада по плечу.
– Не увлекайся.

Ирена надо убить. При первом удобном…"

 

Геннадий Кононов Криптия 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Розтоки-розпуття. Бур’ян навкруги.
І камінь зі знаком, мені невідомим,
Який пам’ятає ще дотик руки
Забутого майстра. Зі сходу, від Дону
Звір-вітер розпатлане сонце несе
І рве, і роздмухує серця лахміття.
Десь там моя пам’ять отари пасе.
Вечеряють з нею століття.

***
Ти втратив сьоме почуття:
В повітрі не вловиш флюїди кохання,
І скинувши сумнів в зіндан забуття.
Витравив з серця жоржину страждання.

 

Олександр Хубєтов Все, що зможу 

 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------

"Как хочешь – так и выкручивайся. Это поначалу казалось, что требуемого материала – сколько угодно. Но ещё попробуй подходящий выбрать – непременно натолкнёшься на какой-нибудь изъян. Чувствуется: непростой была история этих землян, так что лучше соблюдать осторожность. 
Лия знала, что привлекательно выглядит: без золотых украшений, в недорогом платьишке, но несёт его на себе с шиком, к тому же стрижка по последней моде. Всё-таки сказалось, что на последней стадии перематериализации учла особенности местного населения. Обязательно должна производить на мужчин ошеломляющее впечатление. Искать близости с ними теперь её цель и служебная обязанность. Так что внешний вид –приманка. Да только какие-то нелепые эти земляне. Впрочем, ничего удивительного: сказывается недостаточное внутреннее развитие. Уже и на её родной Нити знают: чрезвычайно сложное для общения население. Впрочем, может, и на Атре в созвездии Квазатура, что в галактике номер семь, ситуация ничуть не лучше. И Зифиз, имеющей аналогичное задание, точно так же нелегко и жалко себя. Но, как ни странно, мысль эта придаёт силы, вселяет уверенность. Так всегда, когда трудно – нитянам не свойственно пасовать. Что поделать, если вплотную приблизилось время, когда в экстренном порядке нужно пополнить генофонд планеты. Законы, по которым живёт Вселенная, стройны, но также неумолимы: древо жизни старых цивилизаций необходимо подпитывать за счёт генетики более новых.
Итак, Антон – её избранник. Уговорились о встрече на троллейбусной остановке напротив дорогого кафе. Ничто не подсказывает ему, что у себя на Земле становится для неё первым. Стоит нервов, но любопытно – этот первый сексуальный контакт может многое значить. Недаром вспоминается прощальное предостережение Зифиз: «Смотри, если вначале плохо пойдёт, трудно будет исправить то, что натворила».
Она ещё могла повернуть назад. В принципе, не сказать, что выбранный субъект физически безупречен, что владеет солидной толикой доступных землянам знаний – наверняка есть люди более образованные. К тому же, судя по манере размахивать руками, как бы не начал хамить. Мысль о возможно тщательно скрываемой невоспитанности приводила Лию в ужас – за время своего пребывания на Земле успела изучить этот фактор во многих аспектах. Для души это была ловушка, из которой не сразу удавалось выпутаться. Только спустя некоторое время нашла способ, позволяющий избегать неприятности. Так уж повелось, что в кругу мало интересующих лиц предпочитала вести себя инертно. И хоть образ жизни от этого приобрёл характер уединённости, барьер, оберегающий душевное здоровье, был куда важней..."

 

Татьяна Крысанова Похождения неопознанной пришелицы 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

 

МУЗЫКИ НЕ БУДЕТ

Танцует кто-то на могиле врагов.
И музыки не будет,
не будет,
не будет.
Легко ли будет простить?

Но легче будет простить злость
чёрным птицам…
Под шорох иссохшей листвы
Они прилетают опять.

Танцует кто-то на могиле врагов
Под снежком.
Под снегом.
Под метелью.
Вы ведь тоже враги,
враги,
враги.
И музыки не будет,
не будет,
не будет…

Владимир Дмитрик Из цикла «Чужие верлибры» 

 

 

"...Слово звучит лишь в отзывчивой среде, – замечал Чаадаев.
31 марта 1961 года газета «Юный ленинец» напечатала обращение пионерских дружин города Канева ко всем пионерам и школьникам: «Нам очень хочется, чтобы над седым Днепром, там, где похоронен Гайдар1 , выросло светлое красивое здание, где будет собрано всё-всё о любимом писателе советских ребят…»
Юные ленинцы откликнулись. Они собирали макулатуру и металлолом, а заработанные деньги перечисляли на гайдаровский счёт. За короткое время поступило около 150 тысяч рублей. И 25 июня 1966 года строители передали ключ от выстроенной Библиотеки-музея Аркадия Гайдара хозяевам – пионерам всей Советской страны…

25 июня 2005 года ко мне обратился Василий Афанасьевич Береза, бессменный директор каневской библиотеки-музея А.П.Гайдара:
– Допоможіть нам зберегти музей!
Имя Гайдара не вписывалось в доктрину независимой Украины. По многим причинам. Одна из них, – Гайдар, учавствовал в разгроме Петлюры, нынешнего украинского героя.
– У нас, – продолжал директор, – вже багато десятиліть не було ремонту. Музей в аварійному стані. Наші фонди, бібліотека вмирають. Допоможіть!
Я смотрел на директора ещё недавно очень важного воспитательного центра.2 Он, директор, был его хранителем. Он стал заслуженным работником Культуры. Нынче они состарились. Директор и центр. И сделались ненужными.
После развала СССР музей А.П.Гайдара держался из последних сил. Сперва у всех экспонатов заменили русские надписи на украинские.
„Сквозь плохо замазанную краской вывеску „Парикмахер” проглядывало „Цирульня”, вместо „Типография” – „Друкарня”.3
Потом урезали штатное расписание. Потом встал вопрос о целесообразности самого музея в Украине.
Украинский бюджет выделил ему строчку в смете города Канева, буде тот соберёт достаточно местных налогов.

Было горько.
Я вспомнил моё первое посещение этого музея. Я был молод. Я держал за руку моего сына, малолетнего.
Через стеклянную дверь мы входили в светлый вестибюль. На белом постаменте – ярчайщий пионерский галстук. По традиции посетители-дети прикрепляют к нему значки. И мы тоже прикрепили.
Прямо – вход в библиотеку. Мы пошли направо – по ступеням на второй этаж, в музей.
– Смотри, – говорил я сыну, – вот „горячий камень”, о котором я тебе читал.
– А, – улыбался малыш, – тот самый, который надо выкатить на гору и разбить. И жизнь начнётся заново...

***
„И тогда Иисус сказал им просто: „Лазарь умер!”
Евангелие от Иоана, 11/14

В год 2006 опасения В.Березы подтвердил мне мэр города Канева. И так же попросил оказать помощь. Надо было действовать.
Я обратился к своим друзьям. В Украине и за её рубежами. И, свершилось чудо. Буржуины откликнулись. Откликнулись музеи Германии, Австрии, посольства, культурные фонды, фирмы, частные лица. И мы, создав инициативную группу, разработали проект по спасению библиотеки-музея.4 Всё началось с большими идеями. Оставалась только малость: найти взаимопонимание. Сиречь: согласие местных властей (библиотека-музей А.П.Гайдара – коммунальная собственность города Канева), одобрение сотрудников самой библиотеки-музея, благословение Министерства Культуры Украины.
Настроение у инициативной группы было приподнятое. Мы делали доброе дело, как нам казалось, нужное. Мы напоминали команду Тимура, дожившую до XXI столетия.
В процессе подготовки и разработки концепции, я разъяснял участникам проекта многое, как говорится, с нуля. Гайдар ведь не лауреат Нобелевской премии.
Пришлось перечитать и переосмыслить множество гайдаровской тематики. И, разумеется, его литературное и не литературное наследие.

В настоящей литературе, – писал Паустовский, – нет мелочей. Каждый поступок раскрывает облик писателя ещё в одном качестве.


***
„Не стоит эпоху бранить,
Мы её порожденье больное”.
Павел Бессонов.

Считается, что именно Аркадий Гайдар начал создавать образ нового детского героя. В повести „Обыкновенная биография” (во втором издании –„Школа”, 1930) молодой прозаик формировал характер юного добровольца Бориса Горикова (альтер-эго самого автора) в мужественной школе Красной Армии, под влиянием краскома, бывшего сапожника „ударившегося в революцию”5 .
Вот эта революция и выдвинула страстного борца за пересоздание жизни, под знаменем коммунизма. Гайдар был оним из самых молодых „вперёдсмотрящих”.
Одна из ранних его повестей „Жизнь ни во что” изображает романтического героя-благородного разбойника Александра Лбова „человека не знающего дороги в новое, но ненавидящего старое, недисциплинированного, невыдержанного, но смелого, и гордого...”6
В 1917 тринадцатилетний ученик арзамаского реального училища Аркаша Голиков выполняет поручения местных большевиков.
„Пристал я к ним случайно, скорее, из любопытства. Их было немного, держались они кучкой”.7
Через год он уходит в Красную Армию.
„... четырнадцати с половиной лет я уже командовал 6-й ротой 2-го полка бригады курсантов на петлюровском фронте. А в семнадцать лет был командиром 58-го отдельного полка...” 8
Он сражался под Киевом, на Кавказе, на польском фронте, на Тамбовщине подавлял восстание Антонова, в Хакасии Соловьева. Именно в Хакасии военная карьера молодого коммуниста-краскома Голикова обрывается…
В 1923 году его демобилизовали из армии за жестокое отношение к пленным.
Что надо было с теми пленными сделать, чтобы в те безжалостные времена удостоиться подобного взыскания – невообразимо. Такое мог учудить только несколько раз раненый и контуженный мальчик, у которого вместо юности была война9 .
«…Ты возьми, к примеру, пленного раньше поймали. Что тебе? Ни холодно, ни горячо. Посмотришь для интересу – человек как человек. А ну-ка, теперь захвати казака или офицера. Так бы ему глотку перервал».10

В Хакасии, по исследованию Владимира Солоухина, Гайдар оставил о себе плохую память. Хакасы считают его жестоким, кровавым карателем.
–»Гайдар»,– не торопясь, как обычно, говорил Миша, – слово чисто хакасское. Только правильно оно звучит не «Гайдар», а «Хайдар»; и означает оно не «вперед идущий» и не «вперед–смотрящий», а просто «куда».
– Ну и почему же Голиков взял себе в псевдонимы хакасское слово «куда»?
– А его так хакасы называли. Кричали: «Прячьтесь! Бегите! Хайдар-Голик едет! Хайдар-Голик едет!» А прилепилось это словечко к нему потому, что он у всех спрашивал: «Хайдар?» То есть куда ехать? Он ведь других хакасских слов не знал. А искал он банду Соловьева. И самого Соловьева ему хотелось поймать. Его из Москвы специально прислали Соловьева ловить, а никто ему не говорил, где Соловьев прячется. Он подозревал, что хакасы знают, где Соловьев, знают, а не говорят. Вот он и спрашивал у каждого встречного и поперечного. «Хайдар?» Куда ехать? Где искать? А ему не говорили. Один раз в бане запер шестнадцать человек хакасов. «Если к утру не скажете, где Соловьев, всех расстреляю». Не сказали. А может, и не знали, где Соловьев, тайга ведь большая. Утром он из бани по одному выпускал и каждого стрелял в затылок. Всех шестнадцать человек перестрелял. Своей рукой. А то еще, собрал население целого аила, ну, то есть целой деревни... Семьдесят шесть человек там было. Старухи и дети, все подряд. Выстроил их в одну шеренгу, поставил перед ними пулемет. «Не скажете, всех перекошу». Не сказали. Сел за пулемет и... всех... А то еще в Соленом озере, да в Божьем озере топил. В прорубь под лед запихивал. Тоже – многих. Тебе и сейчас эти озера покажут. Старожилы помнят...”11 .
„Там, на войне, не разбирают...”12

Правдивость вышеизложенного, к сожалению, подтверждается рядом совпадающих свидетельств.

«Голиков Аркадий людей, лошадей, скот пасущих расстрелял, всех уничтожить хотел, но не застал всех. Правда ли это? У нас хакасы отдали часть скота белым, как не отдать людям с ружьями и вооруженным. Он их, правда, допрашивал, говорит, помогали белым. Без суда сам расстреливал, шашками рубил и под лед сам их трупы прятал. Без вины хороших людей стрелял-рубил, под лед свою вину спрятать хотел, не смог. Совсем не по-людски вел себя Аркашка.
В шестидесятые годы у меня умер зять. Приехал я на сорок дней в улус Поос Шарыповского района, в улус, где я родился. Немного позже пошел половить рыбу на наше озеро и позвал с собой Семена Епифановича Тюндештеева. Когда мы сидели на помосте из фанеры, он нахмурился и говорит: «Гриша, а может, мы сейчас сидим на костях наших людей, убитых Голиковым, хакасских людей. Ведь и в это наше озеро, народ говорит, под лед сам лично пихал почти живых людей еще. Много, очень много, шибко много. Я, как и другие односельчане, давно здесь не ловлю рыбу и никто не ест рыбу этого озера. Хоть и хорошая она, жирная».13
Командующий ЧОНом (Часть особого назначения) губернии Тана-Тувы В. Какоулин был вынужден признать: «Мое впечатление: Голиков по идеологии неуравновешенный мальчишка, совершивший, пользуясь служебным положением, целый ряд преступлений».14
И Командующий ЧОНа отзывает Аркадия Голикова в Красноярск, для выяснения «обстоятельств». Там же краском Голиков был не только исключен из партии, снят с должности, но и направлен на психиатрическое освидетельствование.
«У меня нашли травматический невроз. Несколько раз лечился. В ноябре 1924 года был уволен с выдачей выходного пособия по болезни из РККА. Взысканий, кроме нескольких дисциплинарных (не крупнее 1-3 суток гауптвахты), не было»15 .
Существует версия, согласно которой о деле Гайдара знал Сталин. На просьбу Аркадия Петровича о восстановлении в партии, кремлевский хозяин лаконично отрезал: «Мы-то его, может быть, и простили бы. Но простят ли хакасы?..»16
Урока нравственного тут нет.
Гайдар признавался: «…частенько я оступался, срывался, бывало даже своевольничал, и тогда меня жестоко за это свои же обрывали и одёргивали, но всё это пошло мне только на пользу. Я любил Красную Армию и думал остаться в ней на всю жизнь»17 .
Без сомнения, пошло на пользу.
Неизвестно, что стало бы с ним, психически больным маниакальной страстью к убийствам…18
Как не хочется это связывать с тем Гайдаром, на произведениях которого воспиталось несколько поколений.
Однако, будем последовательными.
Встреча с М.В. Фрунзе, который по прощальному письму двадцатилетнего полкового командира угадал в нём писательское дарование, решила его судьбу.
В 1924 году Голиков А.П. был отправлен в запас.


***
«И в шелесте листаемых страниц,
В напеве фраз, в изгибе интонаций…»
Максимилиан Волошин.

В самый канун годовщины Октябрьской революции он приехал в г.Пермь. Там, в праздничном номере газеты «Звезда» появился его рассказ «Угловой дом».
Под газетным подвалом стояла подпись – Гайдар.
7 ноября двадцать пятого года впервые появилось на страницах это имя.19
И, хотя молодой автор находится в гуще жизни (работает журналистом в газетах „Звезда”, „Волна”, „Уральский рабочий”) душа его была больна.
В пятом номере альманаха «Минувшее», вышедшем в Париже в 1988 году, были опубликованы воспоминания журналиста Бориса Закса. Он работал и жил вместе с Гайдаром в Хабаровске:
«...Мне пришлось за мою долгую жизнь иметь дело со многими алкоголиками – запойными, хроническими и прочими. Гайдар был иным, он зачастую бывал «готов» еще до первой рюмки. Он рассказывал, что детально обследовавшие его врачи вывели такое заключение: алкоголь – только ключ, открывавший дверь уже разбушевавшимся внутри силам. Конечно, верить Гайдару на слово – дело опасное, но этот его рассказ отвечает тому, что я видел собственными глазами.
Однажды мы (Е.И.Титов и я), жившие в одной редакционной квартире с Гайдаром, начали замечать в его поведении что-то неладное. Мы знали о его болезни и принялись уговаривать, пока не поздно, обратиться в больницу. Наконец, после долгого сопротивления, он согласился. Втроем мы направились на поиски психолечебницы. С трудом добрались. В вестибюле Гайдар сразу опустился на ступеньки, и мы стали ждать врача... Гайдар искоса взглянул на нас и сказал: «Хорошие у меня товарищи, куда привели».
Врач принял нас сухо. Выслушал, посмотрел на Гайдара и взять его в больницу отказался. Он, видимо, не привык, чтобы к нему являлись добровольно и не набедокурив, а потому не признал Гайдара больным.
Дорога обратно далась еще труднее. Гайдар еле передвигал ногами. У меня было время, я работал в ночной редакции, но Титову пора было сдавать в набор телеграммы, и он ушел вперед, оставив нас вдвоем. Едва Титов ушел, Гайдар бессвязно, заплетающимся языком стал обвинять Титова в том, что тот будто бы сказал: «Лучше бы вы со славой погибли в бою».
Гайдар производил полное впечатление пьяного, хотя не пил ни капли. По дороге мы встретили нескольких знакомых и, несмотря на мои возражения, они увели Аркадия к себе. Вернулся он в дым пьяным и с первых слов объявил, что убьет Титова. «Где он?» Тому, что Титов еще не приходил из редакции, он не поверил. Вошел в титовскую комнату – никого. Тогда, взяв стул за спинку, принялся выбивать в окнах одно стекло за другим. Перевернул вверх ногами кровати, стол, стулья. Потом вышел в коридор с большой боржомной бутылкой в руке.
Смеркалось, света не было. Я метался от Гайдара к воротам, чтобы подкараулить и предупредить Титова
Позади нашего дома, во флигеле, жил Зайцев – секретарь Полномочного представительства ОГПУ по Дальневосточному краю. Услышав шум, он выскочил на крылечко флигеля и заорал: «Что тут происходит?» И в тот же миг непредсказуемая Хабаровская электростанция дала ток и перед Зайцевым предстал в окне ярко освещенный Гайдар с поднятым кверху стулом. Потом они сидели в саду и обменивались военными воспоминаниями. Потом Гайдар ушел в дом.
Я сказал Зайцеву, что напрасно он пустил Гайдара одного: сам-то я уйти со своего поста не мог, чтобы не упустить Титова. «Это прекрасный парень, – воскликнул Зайцев в ответ. – Я за него ручаюсь. Мы, старые чекисты, умеем разбираться в людях». Тут раздался звон стекла – Гайдар добивал уцелевшее окно, – и знаток людей проворно побежал в дом.
В этом случае ярость Гайдара была направлена вовне – на другого человека. Но видел я и иную ситуацию – когда эксцессы его гнева были направлены на него самого.
Я был молод, ничего подобного отроду не видел, и та страшная ночь произвела на меня ужасающее впечатление. Гайдар резался. Лезвием безопасной бритвы. У него отнимали одно лезвие, но стоило отвернуться, и он уже резался другим. Попросился в уборную, заперся, не отвечает. Взломали дверь, а он опять режется, где только раздобыл лезвие. Увезли в бессознательном состоянии, все полы в квартире были залиты свернувшейся в крупные сгустки кровью... Я думал, он не выживет.
При этом не похоже было, что он стремился покончить с собой; он не пытался нанести себе смертельную рану, просто устраивал своего рода «шахсей-вахсей». Позже, уже в Москве, мне случалось видеть его в одних трусах. Вся грудь и руки ниже плеч были сплошь – один к одному – покрыты огромными шрамами. Ясно было, он резался не один раз...»20
Мы видим не нашего Гайдара, не привычного. Но, это только на первый взгляд. Тут как бы два характера, действующие независимо друг от друга… Но, они тождественны. Две силы – но одного порядка. Ибо нет противоречия между тем, что совершается внутри и вне нас. И никто из нас, нынеживущих, не даст гарантии, что вёл бы себя иначе, прожив гайдарово детство и юность.

***
„И где крылатый сон?”
Александр Пушкин.

Потом он пил. Пил и вёл особый дневник – дневник кошмарных, повторяющихся сновидений, заносимых на его страницы под условными номерами. „Опять сон по типу такого-то”. И лишь изредка прорывалось в этом дневнике по существу: „Опять снились люди, убитые мною в детстве”.21

Интерес вызывает его одиночество, и те минуты, когда он – не Гайдар-писатель-известность, а просто Голиков-человек. Вот он просыпается утром на больничной койке. И никого нет рядом. Он медленно спускает ноги с кровати. Ищет тапочки. Потом смотрит в заоконье.
„И что мы видим на этой картинке?”22
Там – бескрайнее небо, вечно-святое.
И вырисовывается сложный путь ошибок и внутренней борьбы героя «Судьбы барабанщика». И голубые глаза Серёжи видят бескрайний романтический простор; он населен возвышенными исполинами, занятыми мистической борьбой, природа которого чуть приоткрывается, когда Сережа спрашивает у старшего сверхчеловека, майора НКВД Герчакова, каким силам служил убитый на днях взрослый. «Человек усмехнулся. Он не ответил ничего, затянулся дымом из своей кривой трубки, сплюнул на траву и неторопливо показал рукой в ту сторону, куда плавно опускалось сейчас багровое вечернее солнце».
Зачем бритый наголо мужчина в гимнастерке и папахе на ста страницах убеждает кого-то, что мир прекрасен, а убийство, совершенное ребенком, – никакой не грех, потому что дети безгрешны в силу своей природы?
Но, «от таких картинок ночью может привязаться плохой сон».23
Многие записи в дневниках Гайдара не поддаются прочтению. Он пользовался специально разработанным шифром. Иногда он отмечал, что его мучили повторяющиеся сны «по схеме 1» или по «схеме 2». И вдруг открытым текстом, как вырвавшийся крик: «Снились люди, убитые мной в детстве...»
Закрывая «Судьбу барабанщика», мы знаем, что шептал маленькому вооруженному Гайдару описанный им теплый и ласковый голос.
«Смотри, берегись, осторожней!...»24
Но почему же именно этот юный стрелок, которого даже красное командование наказывало за жестокость, повзрослев, оставил нам такие чарующие и безупречные описания детства? Связано ли одно с другим? В чем состоит подлинная судьба барабанщика? И кто он на самом деле?
Среди бесчисленного количества насекомых, живущих на просторах нашей необъятной страны, есть и такое - муравьиный лев. Во время первой фазы своей жизни это отвратительное существо, похожее на бесхвостого скорпиона, которое сидит на дне песчаной воронки и поедает скатывающихся туда муравьев. Потом что-то происходит, и монстр со страшными клешнями покрывается оболочкой, из которой через неделю-две вылупляется удивительной красоты стрекоза с четырьмя широкими крыльями и зеленоватым брюшком. И когда она улетит в сторону багрового вечернего солнца, на которое в прошлой жизни могла только коситься со дна своей воронки, она, наверное, не помнит уже о съеденных когда-то муравьях. Так, может... снятся иногда. Да и с ней ли это было?25..."

 

Александр Апальков,  Голиков-Гайдар и судьба его музея 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Тайна

Человек, живущий тайной, проговаривает имя.
Берег выпитого чая в шесть температурных дней.
Этот человек, ручаюсь, мнит, что у него есть выбор!
Кто она ему такая, чтобы приходить во сне?

Пустынное


…и одиннадцать дней этот голос не вносит покоя
в наш заставленный окнами дом. На морском берегу
припадает к воде ослабевший в скитаниях голубь,
не спешит шевельнуться засевший в утробе крикун.

***
Сильнее, чем снег, пролежавший на шпалах,
чем соль на висках в провожающем доме,
тебя красота переполнила жаром.
Из белого платья я вынул осколок

теплее, чем лебедь, убитый в тумане,
чем перья его у ожившего горна.
Твоя красота побивает камнями
идущего к душному жерлу вагона.

Светлее, чем сон про сгорающий город,
чем утренний смог, воспаленная спальня,
твоя красота, как и прежде бесплодна
и вместо кольца я крестом обручальным

сорвался с тебя…в тишину кипарисов,
как лебедь, доселе не знавший хозяев,
глотал облетевший октябрьский бисер
и спал на вокзале.

 

Ярослав Минкин Тайна 

 

 

"... Не можна не згадати про одного з найбільших грузинських письменників, творчість якого, у силу різних причин, все ще залишається маловідомою, хоча в себе на батьківщині, особливо в останні 10-15 років, його вважають якщо не грузинським Солженіциним, то совістю нації. Довгі роки в СРСР ім’я Грігола Робакідзе було під забороною. Письменник був викреслений з літератури. Його творчість намагалися всіляко замовчувати. 
Цікаво, що в сучасних виданнях відомої німецької Енциклопедії Брокгауза з видатних грузинських письменників згадуються тільки два імені - це Руставелі й Робакідзе.
У літературі ХХ століття Грігол Робакідзе фігура надзвичайно примітна. Він один з небагатьох, хто органічно був пов’язаний із трьома культурами - грузинською, російською та німецькою.
Письменник народився в 1884 році (за іншим даними в 1880) у селі Свірі Кутаїського повіту. У шість років він був прийнятий до Кутаїського духовного училища, а з 1895 по 1901 рік вчився в Кутаїській духовній семінарії. У серпні 1901 року Робакідзе стає студентом юридичного факультету Юр’ївського (нині Тартуського) університету, але вже в грудні того ж року його за несплату за навчання відтіля відраховують. Після цього він виїхав до Німеччини і з 1902 по 1906 рік вчився на філософському факультеті Лейпцігського університету.
Повернувшись в 1908 році до Грузії, Робакідзе починає виступати в Кутаїсі та Тбілісі з публічними лекціями, присвяченими грузинській і зарубіжній, переважно німецькій літературі. У цей же час він часто приїжджає в Петербург, де знайомиться із російськими поетами й письменниками Андрієм Бєлим, Зінаїдою Гіппіус, Брюсовим, В’ячеславом Івановим та іншими.
В 1910 році письменник знову вступає на юридичний факультет Тартуського університету і продовжує навчання до 1914 року. Після повернення до Грузії в 1915 році, він стоїть біля витоків формування групи поетів «Блакитні роги» у яку входили такі згодом відомі майстри слова як Т. Табідзе, П. Яшвілі, В. Гаприндашвілі, М.Джавахішвілі, К.Надірадзе та інші, які прагнули до оновлення грузинського вірша й засвоєнню на грузинському ґрунті досягнень західно-європейського та російського символізму. В кінці тридцятих майже всі вони загинуть у беріївських катівнях. Своїм вождем члени цієї літературної групи, яка залишила помітний слід в історії грузинської літератури, обирають саме Грігола Робакідзе. Вже в першому номері свого журналу Тиціан Табідзе присвячує Робакідзе захоплену статтю, називаючи його першим, хто відкрив для Грузії «євангеліє модернізму» і спробував створити грузинською мовою символістські вірші.
В 1917 році Грігол Робакідзе, провів кілька місяців на перському фронті. У цей час він познайомився з 17- літньою сестрою-жалібницею Ніною Доманською, яка стане його першою дружиною й матір’ю його дочки Міри (яка, до речі, сьогодні проживає в Україні в місті Кам’янець-Подільський - про історію її життя нижче). Після жовтневої революції, під час грузинської незалежності (1918-1921), він вступає на службу в Управління державними справами, де займається літературною обробкою й редагуванням постанов уряду Ноя Жерданія. Одночасно з цим письменник займається викладацькою діяльністю. Він читав лекції про новітні течії в російській філософії і поезії на вищих жіночих курсах у Тбілісі, а після відкриття в 1918 році Тбіліського державного університету був обраний доцентом по кафедрі грузинської літератури. В 1919 році він читав також курс лекцій з історії німецького романтизму в Бакинському університеті, а в 1920-21 роках в університеті Тбілісі.
У цей час у Тифліс, як ще тоді називалася столиця Грузії, з’їхалися, рятуючись від жахів громадянської війни, багато російських поетів, художників та артистів. Робакідзе брав найактивнішу участь у дискусіях, зборах і вечорах, які влаштовувала російська інтелігенція. Ближче всього він зійшовся з поетом Сергієм Рафаловичем, у видавництві якого «Кавказький посередник» в 1919 році вийшла перша книга Робакідзе «Портрети» з нарисами про Чаадаєва, Лермонтова, В.В. Розанова, Андрія Бєлого. Грузинська столиця нагадувала в цей час «острів інтелектуалів» посередині моря палаючої в Росії громадянської війни, що підтверджувало віру Робакідзе в рятівну силу мистецтва.
До радянської влади, встановленої в Грузії наприкінці лютого 1921 року письменник ставився досить лояльно. З 1921-го по 1925 рік він завідував Відділом мистецтва при Комісаріаті освіти, брав участь у порятунку від знищення знаменитої Кашветської церкви в Тбілісі, займав пост заступника голови правління Всегрузинської Спілки письменників.
На початку 20-х років у Грузинському державному театрі імені Руставелі з великим успіхом йдуть п’єси Робакідзе «Лонда», «Мальштрем» і «Ламара». Остання, написана Робакідзе хевсурським діалектом грузинської мови, лаконічними уривчастими фразами, що надавало твору експресивного ритму, була особливо захоплено зустрінута глядачами й критикою. Її показ у червні 1930 року в Москві, на якому був присутній сам Сталін, став фурором. Спектакль на прохання глядачів, серед яких було багато іноземних журналістів, був повторений. (Кілька років тому «Ламара» також з великим успіхом пройшла в одному з театрів Санкт-Петербурга).
На протязі 1925-1926 років, у Тбіліському журналі «Мнатобі» («Світоч») був опублікований перший роман Грігола Робакідзе - «Зміїна шкіра» (назва роману перекладається ще як «Зміїна сорочка» або «Зміїний панцир»). Це один із самих значних творів письменника, який згодом одержить визнання не лише в Грузії, але й у Західній Європі, особливо в Німеччині, де цей роман побачив світ з передмовою Стефана Цвейга. Передмова Цвейга до цієї книги була надзвичайно позитивна. Практично мова йшла про першу в Німеччині реакцію на сучасну грузинську літературу. Ось деякі витримки з цього маловідомого тексту: «Завдяки роману Робакідзе для нас, я думаю вперше, відкрилася нова нація - грузини. Найдавніший народ, якого зустрів ще під час свого походу Олександр Македонський, у якому перемішалися інші народи - росіяни, турки, перси. Народ, що вкоренився в одному із самих прекрасних куточків земної кулі, знаний своїми піснями й легендами і ще маловідомий європейцям. Про те, що грузини мають містичну силу і героїчний дух, я довідався із книги молодого поета, завдяки якій він зробив велику послугу нам і своїй прекрасній батьківщині. Тепер, завдяки її публікації, у духовному колі нашого інтересу з’явилася зовсім нова, незвичайна, звабна земля, народ якої тільки тепер представлений світу. Щось від хаотичного початку вирує в цій книзі, що знаменує появу нової літератури. У найдавніших баладах і забутих легендах, ми знаходимо на витканому килимі подій вогненну доріжку, прикрашену перськими героїчними піснями і романтикою. Кожна сторінка має яскраві, незвичайної краси моменти, хоча відчуваєш, що неможливо чітко визначити кому, нарешті, треба висловлювати подяку - цьому екзотичному, як трояндове масло з одурманюючим запахом гашишу поетові Гріголу Робакідзе, чи самим грузинам. З того моменту, як я прочитав цю незвичайну, що не піддається ніяким визначенням книгу, я відчув тріумфальний хід віджилих міфів усередині нашого матеріалізованого й науково обґрунтованого світу».
Німецька критика прихильно, часом із захопленням сприйняла «Зміїну шкіру». Екзотичний твір, та ще з передмовою Стефана Цвейга не міг не викликати до себе інтересу в літературних колах, хоча в СРСР офіційні літературні критики пояснювали успіх цієї книги тим, що написана вона нібито не для радянського читача, а для буржуазної Європи.
У березні 1931 року, Гріголу Робакідзе, який не бажав співробітничати з тодішнім режимом, вдається виїхати до Німеччини. Починається новий період його життя. Його виключають із Правління Федерації грузинських письменників. Друзі привселюдно відрікаються від нього. Письменника позбавляють радянського громадянства. У цей час він писав у Грузію: « У Радянському Союзі думають, що я перебуваю на протилежному березі. Вони не праві. Я перебуваю на третьому березі. Такий третій берег має кожна ріка. Той, хто не може перебувати на ньому - не письменник і не художник».
В 1933 році Робакідзе погоджується на видання в Німеччині свого нового роману «Убита (або замучена) душа». У цій книзі на прикладі свого героя, письменник показав, як державна каральна машина вбиває волю й калічить душу людини. Зіставляючи систему ГПУ з організацією П. Верховенського в «Бісах» Достоєвського, він прагнув розкрити механізм публічних покаянь на радянських показових процесах, а Сталіна зобразив демонічним диктатором, що привласнив собі величезну владу. Фігура Сталіна в цьому романі - це вища концентрація того духу біснування й заперечення божественного в людині, якою було охоплене життя всієї країни. Вже тоді Робакідзе зміг усвідомити й осмислити, що Сталін у свідомості радянських людей перетворюється в міфологічну істоту, у жорстокого й невблаганного бога. Утверджувався не просто культ особистості, як потім стали говорити, а справді язичеський культ, неможливий без рясних людських жертвоприношень. Затвердився кривавий магічний ритуал. Християнська етика була з несподіваною легкістю відкинута. Чому ж все-таки в Росії змогла відбутися така страшна катастрофа людського? На це питання Робакідзе відповідає всім своїм романом: тому що саме в Росії була розпочата найбільш зухвала спроба вбити душу, тобто те, що є божественним в людині. Відмова від духовних цінностей, що створювалися століттями, від національних традицій руйнує особистість і, природньо, оголює звірині інстинкти, дає дорогу, так би мовити, долюдському. Все це веде до загибелі, до виродження. Тому повернення до Бога, за концепцією Робакідзе, неминуче. Грузинський письменник одним з перших зробив спробу засобами художньої літератури критично осмислити унікальний досвід побудови нового суспільства. Він не просто застерігає, а ще й нагадує своїм романом, що душу не вбити в людині, що божественне (тобто справді духовне) у людині можна на час загнати, придушити, але не можна знищити, тому що без бога, як морального орієнтира, людське існування губить сенс.
У тридцяті роки в Німеччині в престижних видавництвах вийшли наступні книги Грігола Робакідзе як у перекладах, так і німецькою мовою, якою письменник досконало володів. Це «Кавказькі новели» (1932), роман «Мегі. Грузинська дівчина» (1932), «Клич Богині» (1934), «Демон і міф (Магічні замальовки)» (1935), «Хранителі Грааля» (1937) та інші. Романтична екзотика й самобутня мова сприяли успіху цих творів, відгуки на які в німецькій пресі носили, як правило, захоплюючий характер.
Але про ще дві книги Грігола Робакідзе, що побачили світ у цей час у Німеччині варто згадати окремо. Відразу ж скажемо, що мова йде про твори, які не роблять честі цьому письменникові. Необачним і згубним для його репутації кроком було видання книг «Адольф Гітлер. Погляд іноземного поета» (1939) і «Муссоліні. Помічений сонцем» (1941), (друге видання вийшло в 1942 році під заголовком «Муссоліні. Погляд з Капрі»), захоплено прийнятих в офіційних колах. Розповідають, що Геббельс включив книгу про Гітлера в список рекомендованої для читання партійної літератури. Кілька видань книги вийшли величезними накладами. До 1943 року було поширено 112 000 екземплярів. Ходили слухи, що Геббельс запросив «письменника-іноземця» до себе в Міністерство пропаганди й той нібито був зачарований великими очами Йозефа Геббельса. Більше того, одержавши замовлення написати таку ж книгу про Муссоліні, Робакідзе відповів згодою. Його запросили в Рим на аудієнцію, і в самий розпал війни він тижнями жив на Капрі за рахунок італійського уряду. Результат його медитацій на острові виявився таким: Муссоліні - «сонячна людина!». Цю книгу також включили до списку партійної літератури.
Публікуючи вищезгадані книги, Робакідзе став заручником власних романтичних ілюзій - особисто він не вважав ці свої твори фашистськими. Будучи шанувальником Ніцше, Робакідзе бачив в історичних особистостях втілення надлюдської природи. Тому він писав про Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні. Він не оминув нікого з сильних світу цього. Для письменника не мали значення погляди, ідеї чи національні позиції цих особистостей. Його зачаровували в них уміння і демонізм мовного навіювання, неприборкана стихія вогню, мистецтво маніпулювання масами. Духовна драма Робакідзе полягала в нездатності відокремити Міф від Історії.
Майже всю війну письменник провів у Берліні. У квітні 1945 року з великими труднощами йому вдалося переїхати до Швейцарії і одержати статус «інтелектуального емігранта». Тут він продовжував працювати, писав статті й книги, більшість з яких так і залишилися невиданими. Помер Робакідзе 19 листопада 1962 року в бідності і самотності в одній із швейцарських клінік і був похований на женевському цвинтарі. Потім діаспорою його останки було перепоховано у Франції на грузинському цвинтарі неподалік від Парижа, що знаходиться в комуні Левіль-сюр-Орж.
У сьогоднішній Грузії будь-які відомості про Грігола Робакідзе викликають величезний інтерес. Країна переживає свого роду бум письменника. Створено Фонд його імені. Засновано університет імені Грігола Робакідзе, що став першим приватним вузом республіки. Кілька років тому Проспект Дружби народів у Тбілісі перейменований у Проспект Грігола Робакідзе.
На жаль, і до сьогодні, мозаїка життя цього самобутнього письменника складена далеко не повністю. Залишається багато «білих плям», хоча істориками літератури досліджений ряд тем присвячених окремим сторінкам його життя і творчості, а також відносинам і впливу на письменника праць Ніцше, Достоєвського, Цвейга, Казандзакіса (із двома останніми він зустрічався і дружив) та інших мислителів. До того ж, в останні роки про письменника сказано багато суперечливого. Як ілюстрацію приведемо одну замітку, опубліковану кілька років тому в російськомовному щотижневику «Панорама тижня», який виходить в Грузії. Одна читачка запитує: « Чи правда, що видатний грузинський письменник Грігол Робакідзе був радником Гітлера?». Ось, як на це питання відповів Реваз Мішвеладзе, академік, член Спілки письменників, завідувач кафедрою сучасної грузинської літератури Тбіліського державного університету, редактор журналу «Гімілі»:
«Радником фюрера Грігол Робакідзе ніколи не був. Все було по-іншому. Він емігрував з Грузії до Німеччини. Можна говорити, що Німеччина надала притулок Робакідзе, але громадянином її він ніколи не був. Він відкрито виступав проти радянської влади. У своїх статтях з 1934 по 1943 рік висував ідею, що фашистська Німеччина, здолавши Радянський Союз, зможе допомогти справі звільнення Грузії, яка була анексована Радянською Росією. Тоді (в СРСР) подібні думки вважалися крамольними й переслідувалися. Робакідзе пише про Гітлера й Муссоліні як про передових людей свого часу. У Німеччині в той час про Гітлера у хвалебному тоні писали всі. До кінця війни, Грігол Робакідзе переконався в тому, що Гітлер дійсно параноїк і його ідеї - марення. У щоденниках того часу письменник писав, що на нього дуже подіяли повідомлення про битви в Сталінграді, під Курськом, на Північному Кавказі, розповіді про те, як німці розправлялися з жінками й дітьми. В 1945 році Грігол Робакідзе покинув Німеччину, виїхавши до Швейцарії».

Те, що Робакідзе, як пише Р.Мішвеладзе, «переконався в тому, що Гітлер параноїк і його ідеї - марення» лише в кінці війни, то це «розчарування» пов’язане, швидше за все, з тим, що вже 1944 року завдяки успіхам радянських військ стало очевидним, що війна фашистською Німеччиною програна. У цій ситуації письменникові нічого не залишалося як «розчаруватися». Попросту кажучи, він був змушений рятувати своє життя й шукати притулку у Швейцарії.
Життя Грігола Робакідзе виявилося глибоко трагічним, але, разом з тим, дуже повчальним. Незважаючи на деякі моменти творчої біографії, які зовсім його не красять, він залишається одним із видатних письменників жорстокого XX-го століття, письменником, який вивів грузинську літературу на європейський і світовий рівень. Своїм життям і творчістю Грігол Робакідзе засвідчив про ту величезну відповідальність письменника перед своїм народом і країною. Часом, за допущені помилки доводиться платити занадто велику ціну.
Життя розпорядилося так, що в наші дні, певною мірою, Грігол Робакідзе пов’язаний з Україною - ось вже більше 25 років його рідна дочка живе в місті Кам’янець-Подільський (Хмельницька область). Історія життя цієї вже немолодої жінки заслуговує окремої розповіді. Звуть її Міра Олександрівна Мелентьєва. Але чому Міра Олександрівна, якщо батька звали Григорієм? Річ у тому, що після еміграції Грігола Робакідзе до Німеччини мати Міри, Ніна Петрівна, була змушена з ним розлучитися. (Ніна Петрівна походила із дворянської сім’ї Доманских. Її батько служив керуючим маєтками Тбіліського мільйонера Мірзоєва, а мама була з сім’ї судді міста Куба в Азербайджані). В архіві дочки письменника збереглося їхнє свідоцтво про розлучення. Потім Ніна Петрівна вдруге вийшла заміж за Олександра Івановича Мелентьєва, що і дав Мірі своє прізвище та по- батькові. Перше заміжжя матері Міри відігравало зловіщу роль у їхньому житті. Міру увесь час переслідувала «слава» і «справа» батька. Сім’я постійно переїжджала, не мала ніякого майна. Дев’ять класів Міра закінчила, провчившись у сімох різних школах. В 1939 році, коли вона вчилася в 8-м класі в місті Хачмас разом із сином начальника місцевого НКВС, той викликав її із мамою до себе , і знищуючи папку з написом «Грігол Робакідзе», сказав : «Ніде і ніколи не згадуйте це ім’я».
В 1938 році прийшла звістка про смерть Олександра Івановича Мелентьєва, другого чоловіка Ніни Петрівни і вітчима Міри, який скоріше усього , був репресований як багато хто в ті часи. З 1940 року Міра і її мама осіли в Дербентському районі Дагестану. Міра пішла працювати на бурову і проробила в нафтовидобувній промисловості до пенсії. Спочатку лаборантом, потім техніком і, нарешті, старшим інженером з питань промивання свердловин. Робота важка, але Міра Олександрівна її дуже любила. Навіть зараз, після стількох років, їй сняться бурові. По справжньому все, що відбувалося з нею та її матір’ю в ті важкі роки, вона почала розуміти й осмислила лише сьогодні. Міра Олександрівна пише вірші. В 2003 році в Кам’янець-Подільському вийшла збірка її вибраних віршів. Це, свого роду книга-естафета, у передмові до якої, розповідаючи про себе, про свого рідного батька, через скромність, вона не згадує, але все, що відбувається сьогодні навколо його імені, не може не сприймати без болю. Адже, несучи протягом свого нелегкого життєвого шляху хрест дочки ворога народу, їй довелося багато перетерпіти й пережити стільки образ. Ось, що написала вона в одному зі своїх листів до автора цієї статті:
«Я іноді думаю, а може, мені з мамою не треба було страждати й ховатися. Нехай би вбили, коли була маленька. Ми були як зомбі. Не було в мене ні дитинства, ні молодості. Зараз у Грузії бум Робакідзе. Зробили його героєм нації. Борцем за вільну Грузію. Багато у всій цій історії загадкового і я стала жалкувати, що влізла в неї, хоча «влізла» голосно сказано. Мене на це наштовхнуло, коли я прочитала в «Літературці», що він помер у повній самотності і, мені захотілося віднайти його могилу, відслужити панахиду і помолится. Тепер, вважаючи на мій вік та інші обставини - це неможливо. Я пом’янула й відслужила панахиду у своїй церкві. Треба зробити це ще за «Заблудшего Григорія». Нехай Господь простить і прийме його незаспокоєну душу. А то мені увесь час здається, що він і після смерті залишився на «третьому березі».
Лист цей написаний в липні 1997 року. А ось, що писав Грігол Робакідзе незадовго до своєї смерті. Ці слова звучать як його заповіт і нам залишається лише дивуватися, яким чином вони були почуті дочкою, яка практично нічого не знала про свого рідного батька і його долею, в силу зрозумілих обставин, почала цікавитися лише з початку 90-х років. Цими рядками нам би хотілося завершити цю далеко не вичерпну розповідь про одного з найвидатніших грузинських письменників ХХ століття Грігола Робакідзе:
«Я мрію, щоб кожного року коли мене вже не буде на цім світі, в жовтні, місяці коли я народився, до Мцхета йшла мати-грузинка і запалювала б свічку в маленькій капличці і в своїх молитвах згадувала мене. Нічого більше не прошу я в (від) Грузії».
Останнім проханням письменника було, щоб на його могилі написали: «Нехай кожен грузин молиться за мої гріхи».

 

Сергій Феодосьєв,  Сила і трагізм долі... 

 ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Похвальне слово часопису„Склянка Часу”


Перегорнуто та прочитано останні сторінки чергового літературно-мистецького часопису „Склянка Часу”. З нетерпінням чекаю наступного номера...
За час свого існування, а це майже дванадцять років, у журналі було надруковано чимало цікавих творів різних жанрів. Тут мають можливість проявити себе як відомі письменники, так і літератори-початківці. Вважаю одним з найважливіших достоїнств редакції журналу „Склянка Часу” є те, що вона надає свої сторінки для авторів усіх форм самовираження.
Часопис користується популярністю не лише серед читачів, але й широкого загалу авторів, які вважають престижним бути надрукованими в журналі „Склянка Часу”. Не дивно, що в ньому можна побачити твори літераторів не лише з усіх теренів бувшого Радянського Союзу, а й зарубіжних дописувачів.
Я не ставив перед собою мети дати критичний аналіз якомусь із художніх творів, що друкувалися в журналі, та не можу не відзначити добротної лірики Геннадія Сисуєва та Євгенії Баранової, неординарних прозових доробок Геннадія Кононова „Свидание с Магдалиной” та Михася Ткача „Лебедині крила”, високопрофесійного аналізу матеріалів 35 номера „Склянки Часу”, даного В’ячеславом Пасенюком.
Вдало компонується дизайн часопису та підбір ілюстрацій. Дуже добре, що з творами авторів журналу можуть ознайомитися читачі України, Росії, Німеччини й Австрії.
Деякі зауваження: хотілося б, аби редакційний колектив журналу відносився більш прискіпливо до відбору творів, що друкуються в часопису. Деякі з них, не буду вказувати авторів, не заслуговують бути надрукованими в такому поважному часописі. Потребує поліпшення й коректорська робота: нерідко пропускаються грубі помилки, прямий і зворотній переклади німецькою, російською та українською мовами потребують більш чіткої синхронізації.
А взагалі, журнал цікавий, сучасний і потрібний. Від імені авторів і читачів висловлюю щиру вдячність редактору та видавцям часопису „Склянка Часу” Олександру Апалькову та Карлу Шелнбергеру за їх подвижницьку й творчу роботу в галузі літератури.

 

Олексій Брик,  Похвальне слово часопису

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ 

 



Создан 17 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow