Антологія сучасної новелістики та лірики України-2007




 

Антологія сучасної новелістики та лірики України-2007

ББК 84 
Укр.7
ISBN 966-306-101-5

Макет: О.Апальков
Художники:
А.Лєонтьєв, обкладинка
В. Грищенко, стор. 98

 

Антологія йде від грецьких Antos — квітка + lego — збираю.
Антологія сучасної новелістики та лірики України була задумана 2003 року. Це щорічне видання стало однією з традицій видавництва «Склянка Часу».

 

До збірника увійшли твори 70 молодих авторыв з усіх регіонів України.

 

Примірника Антології-2005 ще можна придбати післяоплатою, 35 грн., замовивши у видавництві:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

Автори АНТОЛОГІЇ-2007

 

 

В`ячеслав Пасенюк

Броніслав Жухевич

Ніна Корсунь

Олександр СТУСЕНКО

Любов Ковальчук

Сергій Давніченко

Лариса Чернишева

Микола Хоружий

Олена Перчикова

Олександр Білоус

Дмитро Танський

Надія Ларкіна

Валентин Катриченко

Оксана Радушинська

Лідія Силіна

Сніжана Малишева

Микола Кульбовський

Сергій єрдяков

Олександр Апальков

Володимир Дмитрик

Юрій Крисанов

Ольга Подлєсная

Катерина Болохова

Оксана Макаренко

Євген Резніченко

Анатолій Грібанов

Юрій Пусов

Ольга Лебединська

Олексій Пустовойтов

Володимир Самко

оЛЕНА зАСЛАВСЬКА

оЛЕНА Морозова

МИКОЛА ПЕТРЕНКО

Наталя Іщенко

Марина Матвєєва

Ельвіра Загурська

Вікторія Анфімова

НІКА АЛІФАНОВА

Віталій Міхалевський

Валерія Влащік

Марія Лисайчук

Володимир Ярчук

Петро Староста

Іна Сидоренко

Микола Савчук

Геліодор Блонський

Надія Агафонова

Євгенія Меньшикова

Дмитро Половнєв

Ольга Скобельска

Микола Чернецький

Ярослава Лань

Павло Бессонов

Віктор Білоус

Валерія Норченко

Артур Закордонець

Людмила Буратинська

Микола Москалець

Олександр Хубєтов

Олексій Торхов

Олег Таран

Ярослав Мінкін

Олександра Галанзовська

Олексій Безгодов

Віктор Сорокін

 

 

Уривки із книги:

 

ВЕРСИЯ 0 НЕРОЖДЕННЫХ

Вряд ли безопытность молодости –
недостаток, скорее – преимущество:
легко рожаются и дети, и стихи.

...Сейчас, когда берешься
что-нибудь писать –
стихи ли, прозу – все равно, –
бывает страшно:
вдруг «выкопаешь» такое,
отчего содрогнется жизнь.
Куда потом денешься?

А читателю подавай такую
глубину, чтобы своя беда
мельчала до пылинки,
а радость устремлялась
в небеса!..

Вот и выбирай.

И остается чистым лист.
Превращая трагедию творчества
в фарс несвершения.
2
Комочек верности, спелёнутый любовью!
Храни тебя Господь... До времени – печать.
Непрошеных гостей встречала хлебом-солью.
Ах! Кабы знала я – не стала бы встречать!
В постельной стылости утопленную веру
сумею возродить умелостью пера,
а капля верности, растраченная ветром,
уже не сбудется. Ни завтра, ни вчера...

3
...Обними меня! Заключи
в заколдованные лучи,
у Земли меня отними,
от груди ее отлучи.
Забери меня, занеси
на Сатурновое кольцо,
закручусь я там, заверчусь, –
повзрослею, в конце концов?

4
Царица неба – солнечная грусть!
Когда-нибудь и твой черед настанет:
Создателю однажды надоест
Его же собственный, Им сотворенный Свет,
И повелит: «Да будет тьма...»

И все сначала...

 

Лариса Чернишова (Есміра Травіна) 

 

----------------------------------------------------------------------------

 

Ветру не спалось...
Он налетал на берёзки, стоящие неподалеку от плетня, мягко обнимал их, путал ветви, ерошил верхушки, теребил желтые медальончики листьев, и они сыпались горстями берёзкам под ноги. А потом ветер, будто спохватившись, что насорил ненароком, тут же подметал листву мягким веничком: уносил её вдаль по тропинке за плетень.
Берёзки стояли как обиженные девчонки. Их шифоновые накидки превращались в лоскутья, да и этих лоскутьев становилось всё меньше...
А за плетнем ветер уже заигрывал с тоненькой осинкой. Мелкомелко дрожали её листики, то ли от того, что ветер щекотал тоненькое деревце, то ли от обиды: вот и промелькнуло лето. Не за горами зима. -расставайся со своим нарядом, который так красиво подрумянила осень, и который нравился осинке даже больше чем летний, зелёный...
А ветер вошёл во вкус. Он носился от берёзок к осинке и не улетал далеко. Он знал: наступит зима и тогда уж ему придется не сладко: завывать от стужи под окнами, наметать сугробы у плетня, одиноко кружить в поле и ждать той поры, когда можно будет вновь пощекотать осинку да потрепать причёски у берёз...

 

Алла Церіх

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

А любовь изошла стихами,
А стихи захлебнулись любовью.
Ты стоишь в опустелом храме,
Оглушённый своей не-болью,
Ты стоишь и шепчешь: “Я стану…”
Вторит эхо тебе: “Но не раньше…”
Мы друг друга перелистали
До упора, до некуда дальше,
Мы друг с другом не раз расстались,
Мы друг друга не раз убили –
Словом, делом, ключом Кастальским.
Туг был узел – мы разрубили,
Разрубили – не развязали,
Думали: разрубили души,
Оглянулись из дальней дали –
Стал наш узел лишь только туже.

 

ВАЛЕРІЯ ВЛАЩІК (Валентина Передерій) 

 

------------------------------------------------------

Часы играют в жизни человека огромную роль, и неудивительно, что многие люди относятся к ним с благоговением. Нам известны Часы солнечные, песочные, водяные, механические, кварцевые. Часы украшали макушки городских ратуш. Знаменитые ходики были гордостью каждой семьи. Теперь по утрам своим пронзительным зыком нас будят будильники. Наручные же Часы настолько породнились с нами, что без них мы даже из дому не выходим. Часто мы озабоченно смотрим на их фосфоресцирующий циферблат, и стрелки благосклонно показывают нам наше положение в пространстве. Даже в движении Часы постоянно напоминают нам о себе тревожным биением сердца. Мы заботимся о Часах и при малейшей поломке спешим их отремонтировать. Не секрет, что число пройденных шагов в сопровождении Часов – такая же тайна, как и устройство Вселенной.
Однажды, рассматривая фотографию одной из спиральных галактик, я вспомнил, что когда родился, Часы внезапно остановились, но, быстро опомнившись, затикали дальше. Для меня остается загадкой: замедлили ли Часы свой ход в честь моего рождения или они поступают так всякий раз при рождении любого живого. Но живого – в мгновение – рождается такое множество, что притормаживай бы Часы немыслимое количество раз, время стояло бы на месте.
Прошло несколько недель и мне – в память о том событии моего детства – захотелось ознакомиться с механизмом работы Часов. Осторожно вскрыв корпус, я завороженно уставился на умные детали. Казалось, что меня обволокла родная липкая субстанция, избавившая мой мозг от нечистот цивилизации. Внезапно меня осенило, что Часы созданы по принципу незамутнённого сознания, которым нас одаривает природа при рождении. Верили ли мы в Бога, пока нас не заставили в него поверить? Насильственно впитав в себя предрассудки предыдущих поколений, интуитивно мы пытаемся вернуться к tabula rasa, но жуткое болото мифологем настолько затягивает нас в иллюзорную топь, что мы уже не в силах самостоятельно посмотреть на мир чистыми глазами ребёнка. Мерцающая в смутном тумане жизнь будет лишь слабым эхом ликующего крика новорожденного.
Трясущимися руками я собрал Часы – в надежде повторить тот первозданный звук, и когда он меня не нашёл – безжалостно швырнул Часы о бетонную стену. Как оказалось впоследствии, Часы остановились за поколение до Армагеддона...

 

Александр БЕЛОУС 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я люблю темных улиц молчанье –
Так раскинулись сонные львы.
Тень мою, что ложится на зданья
Силуэтом тугой тетивы.

Я люблю спящий город, как брата.
Он уснул после трудного дня.
Я ведь помню, как город когда-то
Охранял детский сон у меня.
Мы сейчас поменялись местами.
Я – хранитель волшебных даров,
И сердец мостовых трепетанье
Успокою без помощи слов.

Я люблю темных улиц сомненье –
Затаились горгульи щелей.
Обрести остроту вдохновенья
Днем, поверьте, намного трудней.

 

 

Виктория Анфимова 

 

-----------------------------------------------

 

Вона була індивідуалісткою. Але вважалася в нашому місті «Сильною особистістю». У неї був свій шлях.
Вона пішла іншим.
– Облиште мене, – відповідала вона залицяльникам, – у спокої.
Але спокою не було. Ні вдень, ні вночі. Ні взимку, ні літом.
Марта була красива. Марта була прекрасна. Чорне волосся. Трохи косоокі блакитні, не до волосся очі. Високі груди. Високі стегна.
– Не вірю в любов. Немає любові, – додала вона, обсмикуючи сукню, – і робити пародію не буду.
Вона хотіла робити те, в що вірила. Але не робила нічого. Бо ні в що не вірила.
– Коли я була дитям, – говорила вона мені, – релігія була заборонена. А я ходила в церкву, таємно. Але там був музей. Стояли ідоли і горщики, потріскані на рушниках. А з стін святі дивилися. Сочилося світло через вікна. Купол, здавалося летить. Голова крутилася. І хотілося відлетіти. Туди, – вона підняла руку, – до Бога.
Між тим сонце пробивалося крізь свинець хмар. Вітер стихав. Хотілося розстебнути пальто.
– У дитинстві зі мною ніхто не говорив про віру, – розповідала Марта, – і сумувала очима, – та й і пізніше ніхто.
Я знав, – вона не вірила. Я уявив, як святі роздивлялися її. Ставало ніяково.
– Немов кішка дивиться, – пробурчала Марта, – оті погляди святих, і я йшла геть.
– Дитяча віра, – сказав я їй, – подарунок про запас, великий.
– Мені не було подарунка, – відрізала Марта.
І це все, що вона розповіла мені про себе тоді, в першу нашу зустріч.

– Жінки, – розсміялась вона раптом широкою усмішкою, – зобов’язані виконувати лише свій статус, біологічний. Мій брат, афганець, говорить що я просто блядь. Що я в танку не горіла і друзів не оплакувала. А сам п’є і колеться, перебираючи дозу.
Вона кривила губи. Але вони все одно були прекрасні:
– Від природи не можна втікти. Тому їй потрібно сприяти і вчасно. Що в тім, коли я стану старою.
Нарцизм рвався з неї. І не захопитися нею я не міг.
– А діти, – продовжувала вона виходячи з ванни, – тільки асексуар видимості щастя. Все підробка. А ви, – вона поплескала мене по животу, – все харчуєтеся. Оно, пузо наїв!
Я підняв брови, запитально.
– Нині емансипації потребуєте ви, – вона ткнула мене в черево, – чоловіки. Адже тепер ми можемо і самі за себе постояти. Без ваших грошей і широких плечей. І я це доведу.

Березень вже розфарбовував небо. Хмари піднімалися вище. Сонце плавило останні бурульки. Краплі дзвеніли. Птахи поверталися.
Марта зникла.

Літо видалося спекотним.
Листя пожовтіло. Померхла трава. Думати було ліньки. Спрага мучила.
– Це просто упередження вчорашнього дня, – говорив мені сомельє, – екологічні вина не поступаються традиційним. – Він стояв переді мною на витяжку, сприймаючи мене за велику людину. – І вони засвоюються краще.
– Що це там? – запитав я, показуючи за вікно.
– А, – відповів він протяжно, – вчора привезли дівку. У Чечні снайперила. Ось, тепер, ховають. Воно їй треба було? Кажуть, двадцять п’ять років, красива. А в труні – пів тіла. Ім’я у неї ще дивне. Згадав. Марта.
Сомельє покрутив штопором біля скроні.
– І, якщо, – продовжив він, – поглянути з точки зору харчової психології, всі номерні вина єдині. Головне – не перебрати дозу.

 

Олександр Апальков 



Создан 25 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow