Книга Александра Апалькова "Львов Луганск-Бис"

Обсуждение прошлого



Книга Александра Апалькова "Львов Луганск-Бис"

 

Львов-Луганск-Бис :

оповідання

Олександр Апальков

Видавництво "Склянка Часу*Zeitglas", 2003. — 132 с. 
 м.Канів. — Наклад 1500 шт. 

ISBN: 966-306-020-4-2
ББК: 84 Укр.7


Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Пригодницьке
— Подорожня історія


Анотація:
Книга „Львов-Луганск-Бис” /проза/
Фривольные приключения этакого стопроцентного вуйка Стефана Мандюка могут до глубины души шоки¬ровать целомудренных ревнителей национальной гордости. Еще бы, главный герой ставит себе целью войти в книгу рекордов Гиннесса, согласившись проехать поездом через всю Украину и... переспать на каждой станции с незнакомой женщиной. 

 

 

 

 

 

Автор рецензії: Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ (джерело: «День»)


Канівський літературно-мистецький журнал «Склянка Часу» продовжує тішити читаючу публіку завидною регулярністю випусків та новими ідеями. Ось і наразі світ побачили водночас аж два зошити: чорний та білий. Білий — звичне число «Склянки» (№17-18). А під чорною палітуркою із золотим тисненням — несподіваний до нього доважок під назвою «СКІФІЯ-21».
Два блоки, майже півсотні авторів, тексти українською, німецькою, російською, добротне поліграфічне виконання укупі з оригінальною ідеєю редактора та видавця Олександра Апалькова присмачити все це скіфським колоритом народило доволі таки їстівний «літературний бутерброд».
На відміну від попередніх «тематичних» чисел, які були присвячені пам’яті поважних класиків Пантелеймона Куліша, Бориса Чичибабіна, Льва Копелєва, нинішній «скіфський» випуск «Склянки» виглядає до певної міри розхристаним і навіть вразливим. Фривольні пригоди такого собі стовідсоткового вуйка Стефана Мандюка (чого варте прізвище!) із повісті пана Апалькова можуть навідліг шокувати цнотливих ревнителів національної гордості. Ще б пак, головний герой ставить собі за мету не зібрати в рекордний строк високий урожай пшениці, не побудувати нафтотермінал, не заснувати банк, не навчитися випускати дешеві й добротні авто, а ввійти в Книгу Гіннесса, погодившись на абсурдну пропозицію проїхати потягом через усю Україну й… переспати на кожній станції з незнайомою жінкою.
Можна сміятися, можна плакати, можна критикувати повість зокрема й увесь журнальний блок у цілому, але якщо покласти руку на серце й запитати: а чи не самоїдством займаємося ми в переважній своїй більшості останнім часом? Чи не ми самі винні у власних бідах та негараздах? Чи не пора вже облишити тицяти пальцем у «клятих» росіян (американців, поляків тощо) а, засукавши рукава, братися гуртом за толоку, щоб збудувати врешті-решт омріяну Всеукраїнську Світлицю, в якій би ніхто не смів гвалтувати наших жінок, класти ноги в чоботях на наш стіл, вихоплювати дрова з нашої печі, частуватися нашою їжею, смакувати нашими напоями і за те шпурляти нам межи очі жалюгідні зелені папірці?!
Явна провокативність образу, відвертий ляпас, що його відважує автор українській наївності, лінощам, бундючності та самоїдству, буде явно не до шмиги тим, хто розпізнає в головному герої повісті себе. Надто ж тим, хто, вслід за ним, уже нагострив лижі, аби чкурнути з цієї «безперспективної» країни світ за очі. Навряд чи вони збагнуть, що автор, попри неприхований сарказм, усе ж залишає їм шанс. Недарма поруч із вагоном, у якому мандрує українськими просторами Стефан, час від часу з’являється віртуальний і таємничий вершник, про якого відомо лише, що він — скіф та ще те, що скаче він додому. Автор повісті ніби під’юджує Стефана: ось вона, мить істини, зберися духом, припини бути «мандюком», відчини двері тамбура, зроби крок. Схибиш — скрутиш в’язи, так то й так, а поцілиш — опинишся на коні (місця вистачить для обох) і скіф допоможе тобі дістатися батьківського порога.
Та бракує сили Стефанові. Не вистачає мужності. Він легкодухо дозволяє потягу, а потім і літаку перенести себе в чужі краї. Не скіф він. І навіть не предок скіфів. Коріння підрубано, зв’язки втрачено, двері тамбура міцно замкнені, у серці кволість. Бліде лице головного героя за вагонною шибкою віддаляється від нас усе далі й далі…
Якби я був коректором, я б одіслав Олександру Апалькову примірник його часопису, рясно почерканий червоним фломастером. Якби я був редактором, я б забракував третину всіх опублікованих у здвоєному випуску текстів. Якби я був книготорговцем, я б узяв не більше 100 примірників цього претензійного часопису, і то — під реалізацію.
Але я всього лише читач. І головне завдання, яке ставить перед собою кожен часопис, — не залишити мене (тобто читача) байдужим — «Склянка Часу» виконала. Не важливо, що я відчув: втіху, обурення, лють, зневагу. Важливо, що блок із двох зошитів — чорного та білого — після прочитання я поставив собі на полицю. Туди, куди останнім часом я ставлю все менше й менше часописів.
http://www.day.kiev.ua/49951

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

НЕСКОЛЬКО СЛОВ О ПРОЗЕ АЛЕКСАНДРА АПАЛЬКОВА

Автор рецензії: Марк Богославский (джерело: Критичний нарис)


Два великих поэта, два современника, которых связывала не только духовная близость, но и личная дружба, не сговариваясь, высказали суждения, для нас с вами в данном случае ключевые.
"Трещина, расколовшая мир, прошла через сердце поэта",— признался Генрих Гейне.
"Счастлив, кто посетил сей мир
В его минуты роковые",— откликнулся Федор Тютчев.
Что имел в виду наш поэт, делая такое странное заявление? Тютчев исходил из убеждения, что именно в эти «роковые минуты» истории уму человеческому открывается тайна тайн Бытия, которая в иные, ровные, спокойные времена как бы находится в тени, слабо ощутима.
Опираясь на эти суждения, мы с уверенностью можем сказать, что Александр Апальков — счастливец: трещина, расколовшая жизнь нескольких поколений в нашем отечестве, особенно болезненно прошла через его сердце.
С упорством, вызывающим уважение, Апальков погружает свои персты в открытые кровоточащие раны нашей общественной жизни. Ибо знает: прежде чем рану исцелить, ее надо внимательно рассмотреть, рассечь,— подготовить к целебному хирургическому вмешательству.
Размышляя о мучительном нашем переползании из мусорной ямы номенклатурного «социализма» на чисто выметенный и вымытый асфальт рыночной цивилизации, Апальков не взвивается в поднебесные сферы абстракций. Он двумя ногами стоит на почве нашей сегодняшней реальности.
Особая ценность его художественного свидетельства в том, что он видел, изучал, пропустил через свой мозг и душу не только жалкую нашу реальность, которую многие публицисты одним лихим росчерком пера объявили вчерашним днeм истории, но и добротную аккуратную реальность немецкой рыночной цивилизации, которая видится этим публицистам, как наш с вами благословенный завтрашний день.
Апальков пристально вглядывается в эти две реальности,— отказываясь как от розовых, так и от чeрных очков.
Ему нужна правда. Вся полнота еe. Полуправды — хоть розовая, хоть чeрная — его не устраивают. Он знает, помнит: «Лучшие сорта лжи изготовляют из полуправд» (Л. Леонов).
Такой подход вряд ли будет по душе нашим критикам, каждый из которых яростно отстаивает свою любимую полуправду, или массовому читателю, чьe сознание подвергалось подобной обработке.
Но рано или поздно художественная честность Апалькова будет оценена по заслугам.
Как писатель, Апальков ещe набирает высоту. Наблюдая за ним многие годы, я с уверенностью могу предсказать, что художественная зоркость этого писателя, его творческая хватка, гражданский темперамент, нацеленность на Правду с большой буквы и, наконец, острая неудовлетворeнность достигнутым — обещают нам нечто очень серьeзное, на редкость самобытное, стилистически неожиданное и совершенное.
Марк Богославский. 

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 


Александр Волков  

Повесть А. Апалькова « Львов-Луганск-бис».


 "...Если литература это подражание, имитация, то Александру Апалькову удалось прекрасно сымитировать то, что происходит на узнаваемых просторах Родины. Подобное мы наблюдаем на своих улицах довольно часто, мы уже привыкли, у нас притупились все рецепторы, и нет у нас острого сердечного отзыва. А повесть «Львов-Луганск-бис» трогает невостребованные струны, и в душе начинают звучать чувства, которые мы давно позабыли.
Простая история с дымным налетом пошлости перерастает в трагедию. В финале главный герой бросается под жирный бок немецкой чушки, оприходованной им в ходе выполнения контрактных обязательств. Он повторяет путь своей бывшей зазнобы. Всё, дальше тупик.
Если текст вызывает эмоции, и ты ему веришь, то возникает состояние, которой Сковорода назвал «сродством». «Если нет сродства, то тебе будет неуютно и на царских коврах», – писал Григорий Саввич.
Помещая себя рядом с героем, читатель понимает, как легко, по чьей угодно указке «из-за бугра», нас оприходуют при помощи наших же соотечественников, на нашей же территории. Нас «имеют» как хотят, устраивая самые непотребные спектакли с участием наших актеров, оставаясь при этом накрахмаленными европейскими зрителями. Господа, мы вам такое покажем, вы ахнете, дайте только сценарий и заплатите бедным актерам. Подайте на хлеб насущный. Или приютите, Христа ради, на самом краешке своего европейского рая.
Чтобы герой сумел быть самим собой, чтоб остался на родине, он должен ответить на один вопрос. Этот вопрос задает Орфею Харон на его просьбу вернуть Эвридику (помните зонг-оперу «Орфей и Эвридика»?): « Какой немыслимый поступок еще бы мог тебя спасти?»
Ответить непросто.
Но автор дает подсказку-намек. Это мерцающий в толще лет скифский всадник на боевом коне, пробивающий через тернии себе дорогу домой. Не боящийся выйти один против троих.
Такой подтекст создает эмоциональное настроение читателя. Но это не все.
Последнее время почему-то принято говорить только о содержательной стороне изложения. Многие критики видят лишь эту сторону современной литературы, забывая о ее многогранности. Но существуют, если так можно выразиться, ГОСТы литературности. И только их соблюдение позволяет называть тот или иной текст художественной литературой. Некоторые из них указаны выше.
В повести Апалькова эти ГОСТы присутствуют.
Несколько лет назад мне подарили книгу Владимира Ступакова «Покидая литературу», в которой автор вынес в эпилог высказывание Вовенарга: «Красноречивых книг мало, но отдельные блестки рассыпаны во многих книгах. Даже лучшие писатели слишком многословны».…В. Ступаков приводит лучшие на его взгляд, самые удачные отрывки из произведений более чем сотни писателей, начиная от А. Аверченко до Б. Ямпольского. Но мне кажется, что В. Ступаков поторопился. Попадись ему повесть Апалькова «Львов-Луганск-бис», он бы, несомненно, что-то взял и из нее.
Послушайте, как вкусно написана эта вещь. Небольшой пример:
«У ног Стефана между мхастыми корнями запущенного куста сирени по темному дерну сочился ручей. Это умирал совсем уже почерневший снег. Украдками рвался ветер между почкастыми, но совсем еще голыми ветвями. А на все это, в том числе и на Стефана, глядела алая уже пряжа облаков. Еще холодных в тени, но в лучах солнца – теплеющих в ледяной завесе нового дня».
Подобные описания я встречал только у В.П. Астафьева, уважаемого мной литератора покинувшего нас несколько лет назад...

Отлично выписана сцена встречи Стефана со старым приятелем Апайкиным. Приведу лишь отрывок:
«– Да ну ее на хер, философию, – добавил он пива в свой стакан, – какой с меня ныне философ. Ты послушай мое речепостроение. Хома Брут толковее изъяснялся. Провинция, скажу я тебе, это непрерывность, в которую жизнь проваливается. Ее плод – незамечание того, как утекает жизнь».
Или вот:
«Стефан бродил по улицам. Шел дождь. Мелкий, грустный. Навстречу ему трусила собака, брошенный кем-то спаниель. Этот, породистый и, должно быть, когда-то ухоженный зверек был жалок. Комья грязи на слипшейся шерсти. Грусть в глазах… Брошенный. И напомнил этот пес Стефану чем-то его родину. Такую, казалось в детстве, крепкую, шалую. В годы развала, еще бойко державшуюся на ногах и верующую в неминуемость близкого счастья. С какой-то собачьей радостью в умных глазах. И теперь, спустя годы, перманентной нищеты…Словно брошенные собаки. Все мы – брошенные собаки. Разница только в том, что породистые брошенные выглядят еще жалче. Не приучены еще к помойкам».
Многие люди, не избегающие спорта, знают, что в оценочной категории участника поединка главное – это не набранные очки за удачное выполнение приема, а то, к чему можно судье прицепиться, чтобы не дать ничего. В тексте, представленном Александром Апальковым, придраться не к чему.
Не могу удержаться, и еще раз сошлюсь на кашмирского мудреца. «В произведении, писал Анандавардхана, нужно использовать для повествования действительно бывшего или вымышленного сюжета, прекрасного сообразностью возбудителей, чувств, симптомов и преходящих настроений: отказаться от неподходящей ситуации, и введение рассказа, пусть и придуманного, но соответствующего желаемой эмоции…Текст должен быть полон достоинств и лишен недостатков».
Именно по такому канону и выстроена удачная повесть нашего коллеги по перу.
За последние десятилетия среди моего изолята т.е. тех авторов которых я знаю лично, на меня оказали сильнейшее воздействия роман Люды Пивень « Ферма кентавров» и повесть Виктора Лановенко «Соучастник». Ну, а теперь добавилась повесть Александра Апалькова « Львов-Луганск-бис».
Если я так увлекся этой повестью, то не исключено, что любой, прочитавший эти строки, тоже может увлечься. И хорошо, что есть авторы, создающие тексты такого уровня. А это значит, Литература продолжается!.."

Александр Волков (фрагмен статьи из "Литературной Газеты", №3 (102) 10-12 февраля 2012 г. , полный текст на сайте:

http://mspu.org.ua/recense/5324-povest-a-apalkova-lvov-lugansk-bis.html 

 

Книгу можна придбати післяоплатою 15 грн., замовивши  її в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net 

 

Інші книги Олександра Апалькова 

 

 



Обновлен 03 мар 2012. Создан 23 окт 2011



  Комментарии       
Всего 3, последний 2 года назад
chan 02 ноя 2011 ответить
«Львов-Луганск-бис» – вісім років актуальності й суму

Наче й день сонячний сьогодні, а от прочитав книгу Олександра Апалькова «Львов-Луганск-бис», і якось одразу потемнішало за вікном і на душі. Не люблю я останнім часом читати такі книжки, і з фільмів тепер дивлюся, переважно, мелодрами й слухаю джаз замість колись улюбленого хард-року…
Утім, від життя за мелодрамами, джазом і ліричною поезією не сховаєшся. Тим більше, коли є автори, які пишуть про те, що їм болить, а не про те, за що заплатять. Апальков відноситься саме до таких людей, бо пише за покликом душі. Його повість «Львов-Луганск-бис» примушує замислитись над вічними цінностями: патріотизмом, любов`ю, сексом (однією з складових любові).
У процесі читання книги я весь час відчував, що автор задався ціллю нав`язати моїй психіці негативну картинку. Я наче постійно блукав між териконами, чи територією заводу залізобетонних виробів, хоча на шкалі від плюса до мінуса, де з одного боку Лівів, з іншого – Луганськ, не все так однозначно. Свого часу я багато подорожував, не з балачок знаю, яка колосальна різниця між цивілізованим заходом, безтолковим центром і «забиченим» сходом України. І я, здається, зрозумів авторський задум: показати читачеві реальну мапу цілісної країни. Таку мапу як не розфарбовуй, а кольори все одно змішаються і в результаті видадуть сірий колір. Я міг би помилитися в своїх умовиводах, однак іще одна деталь їх підтверджує. На догоду читачеві вигідніше було б у тексті ускладнити умови контракту між колишнім журналістом Стефаном і журналом «Плейбой», щоб за контрактом Стефан, наприклад, мав завдання, знімати на відео секс виключно з Дашами Астаф`євими. І хоч краса українок, від Даши Астаф`євої до безіменної вчительки з району, змушує тріпотіти серця чоловіків усього світу, тим не менше автор виводить образи всіх українських жінок у сірому кольорі, серед сірих готельних номерів, сірих барів-забігаловок – НА СІРІЙ МАПІ УКРАЇНИ.
Як на мене, то на цій мапі для контрасту не вистачає сорочки вишиванки на мужньому тілі Стефана. Він брудно «нагнув» жінок усієї України, а потім втік до Німеччини – справжній патріот!
Сила цієї книги в тому, що, видана у 2003-му році, вона й досі (2011) актуальна. Це з одного боку тішить – автор написав не прохідний твір. З іншого боку – за вісім років умови життя в Україні майже не змінилися, хіба що в мінус. Наших, вдягнутих у сіре, жінок досі «нагинають» усі, кому не ліньки, у сірих готелях, сірих барах і навіть у сірих квартирах сірих родин… Хочеться вірити в те, що українські чоловіки нарешті повернуть українським жінкам кольори життя, жінки у відповідь з вдячністю розфарбують мапу України в райдужні барви; а Олександр Апальков напише про це книгу.

Геннадій Молчанов
dudchenk-ivan@rambler.ru 28 дек 2011 ответить
отличная книжка! прочёл с удовольствием!
zeitglas 04 авг 2015 ответить
Користуючись нагодою напишу також, що із великим задоволенням прочитала Вашого "Нарвіка".
Несподіваний сюжет і, як на мене, оригінальна подача такої теми - ніби розповідач не займає якусь конкретну позицію у протистоянні двох сторін, а дивиться на все дещо відсторонено, з боку, будучи, водночас, і активним учасником подій. Крім того, у Ваших творах завжди звертають на себе увагу своєрідні та неповторювані епітети й порівняння.

З повагою,

Олеся Григор'єва
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow