№ 74 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 74 літературно-мистецького журналу 

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

 

Вийшов друком № 74 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Вышел в свет №74 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas" 

 

 

 

АВТОРИ - AUTOREN - АВТОРЫ:



 

 Проза Prosa Проза

Александр Волков
Влад Наслунга
Віктор Палянецький
Марина Левандович
Александр Носов
Юрій Шеляженко
Петро Гайворонський
Анатолий Крым
Назарій Вівчарик
Андрей Костюченко
Володимир Комісарук
Володимир Самойленко

 А ты что - одна?
Неспокійне літо
Над кручею
Вот идёт человек
1914. Истоки
Мирний край
“Кіборг”
Антисемит
Зустріч у кафе
Практически Бах
Спаси, Господи, ім`я моє
Час розкиданого каміння

 Лірика Lyrik Лирика

Вікторія Торон
Наталія Циганова
Вячеслав Пасенюк
Алла Гавришко-Бабічева
Андрій Дацків
Інна Доленик
Віктор Остроух
Олеся Григор`єва
Анатолий Мельник
Надія Позняк
Синевір
Василий Толстоус
Микола Романюк
Владимир Страшнюк
Вера Агаркова
Антоніна Тимченко
Галина Майорова
Орест Князький
Світлана Антонишин

 Боже, храни нетерплячих
В безодню своїх почуттів
Дословно и буквально
Режим тиші
2014
Вдячність
Діти не винні
Вірю тобі
В Балаклаве
І коли ти покинеш...
Два інваліда
Куда улетают мечты
Серед всесвітньої публіки
Песни Ваджра
Призраки
Зсунувги брови
Не в мові справа
Сучасна балада
Застільні медитації

 Есе Essays Эссе

 Александр Ронский
Владимир Даник
Александр Апальков
Василь Калита

 Край словесности ...
Мысли вслух
Написаному верить
Вінець Івана Котляревського
Конкурси

 Галерея Galerie Галерея

 

Живопис/ Malerei:

 

Володимир Тарасенко / Wolodymyr Tarasenko

 



Графіка /Zeichnung:

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow

 

 
Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 55 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 50 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net



Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/


Уривки творів журналу СЧ№74

 

 


Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог – чекання,
чесних, наївних, гарячих –
в паралічі зависання;

їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їх благородні пориви,
їхні смішні результати.

Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.

Людяним – дрібку удачі
кинь з свого вічного саду,
надто – отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду. 

 

 Вікторія Торон  Боже, храни нетерплячих

 

 

 

Оксана вошла в спортзал и села возле фитобара, заказала травяной чай, стала ждать.
Ей было тридцать пять лет, и она недавно перевелась служить в штаб вооруженных сил Украины в Севастополь из воинской части расположенной на горе под Алуштой.
Она уже переоделась к тренировке в этом спортивном клубе, – была в обтягивающем трико и такой же спортивной майке – выглядела броско.
Волосы у нее были коротко стрижены и светлые, а глаза темные, как вода ночью и кожа с еле заметными темными пятнами и проступающей мелкой сеточкой морщинок выдавала в ней уставшую женщину. Но сидела Оксана как человек владеющий собой – с прямой спиной и спокойным выражением на лице, ее длинные руки двигались плавно, без резких движений.
Она с, вроде как, безразличным выражением на лице смотрела в тренажерный зал, в котором медленно перемещались мужчины, и женщины разного возраста переходя от одного снаряда к другому, когда ее окликнули.
– Эй?
Это был военный пенсионер то ли майор, то ли полковник, мастер спорта по какому-то виду спорта, а теперь работающий тренером в этом коммерческом спортивном клубе. Тренер ходил по залу как руководитель, а не обычный спортивный работник, стройный, накачанный, всегда в идеальном спортивном костюме, во время тренировки он никогда никому из коллег ничего не советовал и не помогал, если не просили, но и ничьих замечаний тоже не воспринимал, говорили, что он жил один.
– Да?
– Скучаешь?...

 

Александр Волков Аты что - одна? 

 

 

Водки дома не было. Кагор?
Но церковное мирскому не замена.
Чарка старикану не в укор:
Захмелел, а сбоку незаметно.
Остро обозначилось ребро,
И пришлось разжижить и разбавить,
Чтобы обозлённое нутро
Даже не пыталось обезглавить.
Спозаранок нехорош посыл,
Что-то от бродяг и побирушек, –
То ли зеркало во сне разбил,
То ли жизнь – в который раз – разрушил.

Вырос на развалинах войны,
Следом стройки, после долгостройки.
Зашатался мир, подгнили стойки
Сказочной придуманной страны.
Выпало стареть и усыхать,
Нет, не на руинах – на развалке.
Нам хватает классовой закалки
Тело по суставу отсекать.
В мире Маяковского заброс:
Те, кто входят, выхода не ищут.
Никакой не справится завхоз
Оприходовать хлестнувшую кровищу.

Пусть бы поскорей зарос травой,
Хоть бы и репейником повыше,
Тухлый сор, мёртвородящий слой, –
Чем мы дышим, если всё же дышим?
Мир, не знавший ни добра, ни зла,
Наших исключительных запросов,
Столько не оставил барахла,
Умопомрачительных отбросов.
Не найти отметки нулевой...
Рухни, храм, молитву отвергая:
Что спасут кресты над головой,
Если мы в дерьмо вросли ногами?

Ах, как вправо далеко видать!
Влево тоже. Может быть, и пуще.
Так бы и в судьбе, чтоб не гадать
На кофейной и на прочей гуще.
Взгляд ушел на тридцать лет вперёд
Или вспять вернулся лет на сорок,
Воздух выдаёт весь оборот...

 

Вячеслав Пасенюк Дословно и буквально 

 

 

 Місяць-повня світив у хату. Ган­на звечора затулилась од нього шмат­ком газети, а тлустяк із півночі ліниво проплив між зірками і знову нахабно зирив у закутки. Ганна так за день на­робилася, що сил не вистачало, щоб звестися із ліжка... Серце, мов у нариві, сіпало болем. Од груби густо тхнуло сажею й гірчило. В голові дурманилося. Трохи здрімнула перед телевізором, то навіть не зчула, як він пікав, коли скінчилася програма. Прокинулась, як повернувся Андрійко. А він приплентався аж по другій годині – із пригаслим похнюпле­ним поглядом, видно, нічого ніде йому не перепало. Бо де ж візьмеш того зілля, коли обох Григоруків загребла міліція. Вони то відкупляться, хіба вперше у них відбирають наркоту. Андрійко мучитиме тепер, адже не може без тієї ширячки. В ліжко он ліг – воно, зараза, ним крутить, спасу немає. Коли б не скоїв щось із собою, бо якби ото весною була не одірвалась од городу та не забігла до хати (серце лихе відчувало!), то вже не стало б й найменшого. Вени на руці перетяв і спливав кров’ю. Вона йому не давала грошей на наркотики, хотіла, щоб по­лишив те горе, а воно тільки на гірше, бо ледве виходила – й лікарям платила, і тим, хто кров здавав для нього...
Стогне, скрегоче зубами. Якби ж то знаття, що заметуть Григоруків, то із запасом купили б отих ширячок, бо мають гроші – бичка здали й почали розпродувати поросят, льоха аж дванад­цятеро привела цього разу.
Взавтра у Горлик можна було б з’їздити та дістати що треба, чи, здається, там не базарний день. Коли б тільки до ранку дотягнути, а там він, може, десь роздобуде у хлопців, бо таких, як він, у селі доволі. То раніше старшого її Миколу вважали за прокаженого: нарко­ман, бачите!.. Голова сільради аж піною брався, коли Ган­ну зустрічав, довідку для собезу не хотів давати, а в самого зараз онука «на голці сидить» – скільки не лікував, ніщо не допо­магає.
А Миколка, що вернувся з Афгану, без ніг – молодий, то й затужив. Смак того заморського зілля на війні вподобав, бо ку­рив і коловся... Військкомат йому виділив і машину, та їздив він нею мало, вколеться і спить собі. Попоїсти любив, смаженої картоплі сковороду мов за себе кидав. Якось зірвався на машині із кручі, то хоч не мучився довго...
Ганна прислухалася. Наче не стогне, рівно дихає, спить неначе. Дай Боже...

 

Віктор Полянецький Над кручею 

 

Ти, охоронець, ти, вогнекрилий воїне,
Знаєш мови, жартуєш, читаєш вірші
Та, потужно озброєний сонячним променем,
Чатуєш на блок-посту моєї душі…

На блок-посту душі – у сплетінні сонячнім –
Там, де печуться життя запашні хліби.
Люди приходять з борошном і без борошна.
Кожному є окраєць й кухоль води.

Тільки вже зась сюди тим воронам-воронам,
Бестіям чорнокрилим з клеймом війни.
Ти захистиш мене, мій відважний воїне,
Пір’ячко їм попалиш в святій борні.

Кажуть, що білі шати – вбрання для янголів.
Може, і й так. Розумникам – їм видніш.
Берці і камуфляж, і посмішка лагідна
В тебе... І серце, палаюче у пітьмі.

Ти захищаєш – світ щиросердно дякує.
Книгу Буття гортає із нами Бог.
Лиш подивися, юний і сивий янголе,
Скільки ще в нас попереду сторінок...

 

Інна Доленник Вдячність 

 

 Вот идет простой человек с мешком картошки за плечами и говорит: 
– Книгами этими вашими только печь топить. Вот мы всю жизнь работали, не покладая рук, и вот – живем. Зажили-то как! Вот картоха выросла разных сортов. А у вас что? А вы все говно!
Несет он свою картошку в подвал. Там у него еще консервации полно. Свекла по полу валяется, морковь. Капуста в ящиках, чтоб не попрела – в холоде. Консервации есть еще даже за 98-й год – жаль выбросить. Голодным отдать – так это же позорно. Они ж работать не пошли. Пошли бы работать – жрали бы тоже хорошо, сытно. Картошку разных сортов бы жрали: одну на завтрак, вторую на обед, третью на ужин. Вот мы, мол, как богато живем, не читая, не философствуя. А дома – дома что? Телевизор, табуретка да унитаз – вот и все радости жизни. Даже кровать не пользуется спросом. Подоконник осиротел. Никто уже на него локтями не опирается, медведей из облачного дыма не высматривает. Картошка везде: даже под кровать закатилась. Кот выкатил, играется. 
– Ах ты ж, мохнатый вредитель! Ты ее садил? Ты ее поливал? Ты на ней жуков травил колорадских? Ты ее перебирал, брезентом накрывал?
Молчит кот, пристыженный. Так бы удавился от стыда, если б мог, да к потолку не достает.
А у бабы банки везде. Банки на окне, банки под стульями, диванами. У нее и голова-то @– сплошная банка с огурцами и помидорами; с салатом «Нежинский»; с новым рецептом компота: алыча с кабачками, чтобы внуков своих непослушных поить по зиме и мужу нелюбимому с похмелья оздоровиться.
Идет человек, маленький, сутулый, худенький. 
– Помогай, Господи, – говорит рабочему. 
– Пошел ты, – говорит рабочий, – стал бы да сам помог. 
Выворачивает картофельные клубни мужик, червя ручищами за глотку хватает и кричит на весь огород: 
– Ты, мразь, его сеял, чтоб жрать?
Червь извивается, а через секунду покорно затихает.
На горе рак присвистнул – никто не поверил. Начался новый день. Кто в лес, а кто и по дрова. Баба с утра банками гримит, ерепенится. Мужик за лопату – и в гараж. Сначала выпить хреновухи, потом уже на себя самого работать. На себя работать – надо совесть иметь. То когда на державу – не обязательно.
– А у Маруси-то банки поздувалися, – хвалится баба своему мужику, подвыпившая уже, разговорчивая. 
Мужик кряхтит, картошку цельную на вилку накалывает и целиком в рот отправляет. У рабочего человека рот должен быть большой, крепкий, чтобы муха, залетевшая туда ненароком, кланяться стала каждому зубу.
– Ах ты ж, дурная баба! Вот я тебе ща! – орет хозяин после выпитой 0,5. И хоть картошкой закусывал, а оно все равно развезло.
– Коля, не надо! Коля, только ж ремонт доделали!...

 

Марина Левандович Вот идёт человек 

 

Змиває  розмовами міськими стоками    
Хтось  забуває ходити  в депресії  
І  всі  вірші  твої – каналізація  
Мрії  твої  обросли  політикою  

Донбас  у  Києві, а  Київ  у Львові  
Краще  ми  самі, краще  вас  з оптики,  
Ідіть  геть з  дорожніми  знаками  
Не  треба  добрити нас окликами  

Залишимося ми задаваками,  
Але  без  вас нам  соромно  
Хоч  на  наших кістках ходитимуть  в  гори.  
Тому  хочемо  бути як  ви,  мертвими  
Обмінятися з  вами  дискетами  

Хоч  не  живі  ми, але  двоє  нас  
Не  за  вас,  а  з  вами,  
Це  стало  модою.  
Поглянь, нашу  гору називають  свободою.

 

Андрій Дацків 2014 

 

 

 В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.
– Вперше тут нікого, крім нас.
– І відключили світло.
– Кажуть, старий наживався на освітленні.
– Нові спекулюють на темряві.
– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?
– Ще скажи, що він викручував лампочки та бив ліхтарі. Це смішно. Просто настав темний час.
– Якщо він ні в чому не винен, навіщо втік?
– Старий був істотою, яка живе в тіні. Тепер це неможливо. В темряві нема тіней.
– Хто ж міг вимкнути світло?
– Всі, хто любить жити в темряві. Їх стало більше.
– Чому вони так люблять жити в темряві?
– Щоб не бачити, не бачити нічого! Що свої та чужі однакові. Що живі та мертві різні. Щоб страх виявити слабкість дзвенів кров’ю у вухах і заглушив голос совісті. Щоб ніхто не бачив, щоб навіть самим не бачити, що вони коять, воюючи за здійснення своїх нестриманих бажань.
– Темрява спокушає і мене.
– Знову збираєшся лізти з поцілунками?
– Жартуєш. Ми ж домовилися: тільки спілкуємося.
– Тримай своє слово, це світло в твоїй душі. А на війні нема світла.
– Там спалахують пожежі.
– Але гаснуть очі. Жодна перемога того не варта.
– Всюди йде війна. Якщо не перемагати, навіщо тоді жити?
– В нашому парку нема війни.
– Парк знаходиться у межах держави, яка воює.
– На війні застосовують насильство. Де війна безсила, там її нема.
– Скажеш, в цьому парку і держави нема?
– А де ти тут бачиш державу? Тут тільки ми. Цей парк зараз належить мирному народові.
– Ти ж їх знаєш, вони і сюди прийдуть воювати.
– Не бійся, знайдемо інше місце для розмов. Завжди є місце, де нема війни. Якщо навіть здається, що такого місця нема, треба його вигадати, і воно з’явиться.
– Твої ідеї мене тішать. Піду подумаю над цим. Завтра ввечорі зустрінемось.
– Як завжди.
Вони попрощалися.
Наодинці стало менше шурхоту кроків, але більше думок.
Що це за край такий, де держава воює проти людини, учителі воюють проти дітей, історія пам’ятає лише війни, а церква їх благословляє та канонізує у ранг священних?...

 

Юрій Шеляженко Мирний край 

 

А діти невинні, що мати п’яничка,
І батько від цього далеко не втік,
Дітей наклепати – шкідлива то звичка,
Але не для щастя, розваги і втіх.
Котилась у чарку провинна душа,
Горілка солодка, так схожа на мед.
Обоє гужбанять, а час поспіша,
У пузі дитятко іще одне б’є.
Те падло, знов сім’я у неї злило,
І місяців шість те маленьке чекати,
І горе, і радість взяло залило,
І більшого щастя ніколи не мати.
Зажухані діти сидять по кутках,
Вони вже очікують звичную драму,
Щоб завтра сусідці страшне розказать,
Що тато до крові знов бив їхню маму.
А діти невинні, красиві, нежданні,
Голодні, обідрані, ждуть порятунку,
У них на очах на старому дивані,
Зв’ясовують тато і мама стосунки.
Залякані діти давно дитбудинком,
Її материнства лишають словами,
І знов під реберце залізла дитинка.
Ніхто не замінить ніколи вам маму!

 

Віктор Остроух Діти не винні 

 

 Він намагався робити вигляд, що йому цікаво її слухати. А вона все розповідала про своє життя.
Олька зустріла його тут випадково. Він і сам не знав, що робить у цій забігайлівці неподалік Хрещатику. У столицю Андрій приїхав на зустріч з бізнес-партнерами. Опісля вирішив заскочити в це кафе, як і багато років тому, коли був зовсім юним і фантастично самовпевненим. Саме ця риса характеру, мабуть, і висмикнула його з сірого багна буднів…
За вікнами снували перехожі, а він сидів усередині і поглядав на свого чорного «Крайслера». Саме на такому авто треба було приїхати на зустріч з грошовитими людьми, яким чхати на твій духовний світ. Вони оцінюють партнера за маркою авто, за фірмою годинника, який він носить, за взуттям і шкірою, з якого воно виготовлене, по тому, як блищить запонка на сорочці.
Коли переговори закінчилися, він під’їхав до цього кафе, зайшов і замовив кави. А коли повільно помішував чорне пійло, що йому принесли у філіжанці, за розмірами схожої на чарку з ручкою, повз вікно пройшла струнка дівчина. Вони зустрілися поглядами, і раптом Андрій впізнав у ній Ольку. Ту саму Ольку, з якою він вчився у школі №3 його провінційного міста.
– Так-от, я сказала собі «Досить!», – і навесні поїхала до Києва. А в Свєтки, ну тієї самої, про яку я вже говорила, якраз захворіла мама, і вона їхала з Києва додому. То я і поселилася у тій, квартирі, де до цього жила Свєтка. Хазяйка виявилася нормальною. Я цілими днями пропадала на роботі, працювала офіціанткою, а ввечері дитину гляділа, – тараторила Олька вже досить довго.
– Сім’я була ду-у-у-уже багатою. Але вони не могли мати дітей, тож взяли дівчинку з дитбудинку. А їй вже було три роки, тобто вона пам’ятала все-е-е-е-е, що з нею там робилося. Уявляєш? – не вгавала Ольга.
– Угу, – тільки й встигав вставляти він...

 

Назарій Вівчарик Зустріч у кафе 

 

В Балаклаве хлопцы в балаклавах,
девки в стрингах, стрингеры в дерьме.
Всем по-горло не хватает славы,
шиш в кармане, ни шиша в уме.

Ша! Шуршат и шепчут волны в бухте,
листригоны давят виноград.
Вон в чалму врастает местный муфтий,
а в горе зияет чернью ад.

Продавцы и лодочники скупы,
бывшие подводники пьяны.
Ложь вещает Ягушка из ступы
о судьбе захваченной страны.

Бабки делят под подъездом бабки,
брызгает под кустиком москвич...
Я молчу, в блокноте ставлю крапку,
И молюсь за праведную Сичь.

 

Анатолий Мельник В Балаклаве


Її назвали Розою. У свідоцтві про народження записали Розалія. Батьки ризикують, коли дають дітям претензійні імена. А що, якщо опісля дитина буде схожа на індика, корову, кобилу, крокодила…
Пасажири тролейбуса щиро сміялися, дивлячись на чоловіка, який поблизу міського парку вів на повідці собаку. Тоді один балагур вигукнув: «Погляньте! Хто кого вигулює?..».
Пес щосили тягнув огрядного чоловіка з обвислим підборіддям вперед. Хазяїн бульдога не був Шариковим, але так вражаюче схожим на свого вихованця, що й окремі, які не сміялися, усміхнулися: – Споріднені душі, – майнула думка.
З іменами не жартують. Є вислів: «Скажи людині 99 раз, що вона свиня – на сотий захрокає». Минулася епоха, коли дітей називали: П’ятирічка, Сталіна, Комеска, Восра (Великая Октябрьская социалистическая революция)… Отож бо підлітку п’ятнадцять, а до нього звертаються: – П’ятирічка. Для заумних батьків повчальним може бути вірш «Довге ім’я». Його суть у тім, що поки вимовляли довге ім’я хлопчика – він втопився.
Роза зростала красунею. Дитинство було безхмарним. Тато, ставний богатир, працював ковалем. Небагатослівний, стриманий. У вільну хвилину садив малечу на коліна, ніжно гладив великою трудженою рукою по голівці. Звав її Дюймовочкою. Гойдав щебетуху на нозі. Коли підросла, підіймав високо вгору, підкидав «до хмар». Вона радісно верещала, хоч і справді було трохи лячно. Жартував: «Не будеш боятися, закину тебе, принцесо, на хмару. Будеш ходити там з Богом».
Першого вересня, коли вчитель початкових класів знайомився з учнями, Роза звернула увагу на білявого кудрявого хлопчика в окулярах. У дитинстві вона чомусь вважала, що всі розумні носять окуляри. Він був одягнений у темно-синій костюм, чорні лакові туфельки, білу сорочку із запонками. До того ж єдиний з учнів мав краватку.
– Скоробагатий Микола, – відрекомендувався хлопчик. Опісля паузи добавив, – Петрович.
Коли прийшла черга до неї, тихо мовила:
– Невінчана Розалія.
Від репліки Миколки: «Я люблю троянди», – дівчинка зашарілася. Це не було почуття сорому. Знак небайдужості з боку школяра, можливо, бажання виділитися, викликав у Рози неясні відчуття симпатії до хлопчика. Щира, безпосередня, дитяча фраза не була компліментом на її адресу, але прискорила серцебиття у дівчинки, будила почуття причетності. Мовляв, вона того варта, якщо на неї, конопату, з двома великими білими бантами, у простому ситцевому платтячку, звернув увагу Такий хлопчик.
– Це син директора, – прошепотіла сусіда по парті...

 

Володимир Комісарук Спаси, Господи, ім`я моє 

 

На жаркой проплешине лета
зажмурившись, веруешь ты,
что здесь – это там, это где-то,
куда улетают мечты.
Там зонтики служат не в слякоть –
они переносят в сады.
Там стыдно томиться и плакать,
и ныть, ожидая беды.
По жёлтому, в крапинках, небу
летать очень просто, поверь! –
и в эту манящую небыль
с июля незаперта дверь.
Сквозняк её бьёт и качает,
и холод смиряет жару.
Летят, помогая плечами,
наверное, те, что умрут –
их лица спокойны, закрыты
глаза, и неровен полёт.
Их много парит на орбите –
безмолвных, скользящих вперёд.
А те, что глаза приоткрыли,
с улыбкой друг друга зовут,
и зонтики – круглые крылья –
уже изучили маршрут.
На жаркой проплешине лета
стоишь, улыбаешься ты.
Наверное, знаешь ответы –
куда улетают мечты.

 

Василий Толстоус Куда улетают мечты 

 

 

Базів приїхав.
Про це послідовно, по черзі повідомили мене одразу декілька друзів – пронизливим і нахабним дзвінком мобільного телефону та дивними розмовами, що намагалися зігнати сонну вранішню мару. Зазвичай я відключаю мобільний на ніч, тільки раз чи два на рік забуваю це зробити. Сьогодні саме такий день, і саме за свою забудькуватість я був покараний. І раннім пробудженням, і черговим приїздом Базіва.
Першим, хто, власне, й розбудив мене, був Рубен. Жодної тіні жалю у голосі, хоча кому, як не йому, знати, що лягаю запізно, працюю вночі й ДУЖЕ не люблю ранніх пробуджень.
– Антоне, це я. Знаєш, Базів у Києві. Треба якось із ним побачитися, бо, думаю, він, як завжди, уникатиме контактів. Не відаю, чи надовго, але точно знаю, що сьогодні вночі прилетів.
– Чому ти вирішив, що мене це якимось чином цікавить?
– Не роби з себе дурника, тобі добре відомо, що ти, мабуть, єдиний, з ким він захоче побачитись. Обіцяй, що візьмеш мене з собою.
– Чи ти знаєш, котра година? Не маю навіть найменшого бажання бачити ані тебе, ані Андрія!
Але не встиг я відключити телефон, як отримав ще три дзвінки та більш-менш схожі розмови з своїми колишніми однокласниками. Усім щось було потрібно від Базіва, а мене планувалося використати як інструмент зустрічі з ним. Ранок було зіпсовано остаточно, й довелося пригадувати, що я маю зробити сьогодні, й взагалі, що за день на дворі.
На щастя, дружина залишилась із сином на дачі, і ті кляті дзвінки, крім мене, нікого не розбудили. Щоб трошки прийти до тями, я зробив собі каву й увімкнув телевізор, аби провести чітку межу між сном і наявними турботами. Попри вимкнений телефон, мара продовжувалася – диктор Двадцять п’ятого каналу швидким діловим тоном закінчував інформувати глядацький загал:
– ...колишній мешканець нашого міста, а тепер відомий бізнесмен Андрій Базів. Виставку відкрито...
Яку виставку, де її відкрито і скільки вона Итриватиме, мене не обходило. Мало не жбурнувши пультом в екран, я не дав собі змоги дізнатися бодай щось про справи Базіва й перемкнув канал «вікна у світ». Тут мені сподобалося більше, бо нетутешні краєвиди змінювали один одного під якусь дивну мелодійну музику. Чіткий ритм зачаровував, проте не заважав легкому сніданкові. Потроху зібрався й вирушив у свої мандри.
В голові плани, як завше, не складалися, тому вирішив покластися на плин подій. Кому потрібен, нагадають самі. Що згадаємо, те зробимо.
Сьогодні відкривався книжковий ярмарок. Подія непересічна, оскільки його мали заполонити представники діаспори, й наші видавці потирали руки, готуючи саме до цього дня безліч видань з українофільства, рідної історії, сучасної й несучасної прози тощо. Напередодні обіцяв зустріч на ньому щонайменше трьом друзям. Також мали бути якісь заходи, де я будь-що мав брати участь. Про це треба було згадати, але якось не згадувалося. Перед тим треба було зайти на роботу в Інститут (здається нічого важливого), а ще заскочити у «НУІК» – «Найкраще Українське Інтелектуальне Книговидавництво», – чи так воно справді розшифровувалося, чи то був чийсь жарт, алеo: «Нуік» собі й «Нуік» зі своїм пихатим керівництвом із претензіями на високий інтелект, кращі переклади та генеральну непохитну лінію розумної української книги. Мабуть, це треба зробити передусім, бо не відстануть.
Біля під’їзду, майже перегородивши всю вулицю, стояло кремезне авто, з якого вискочив й заступив мені дорогу величезний негр із сяючою білозубою посмішкою. Незважаючи на спеку, він був одягнений у досить-таки теплу куртку, застібнуту на всі ґудзики.
– Пане Антоне? – вимова українською в нього була бездоганною. – Мене звуть Мармедюк. Бвана Андрій Базів уважав би за честь бачити вас із дружиною сьогодні о сьомій на коктейлі на честь відкриття виставки. Повідомте, звідки вас забрати, мій лімузин до ваших послуг.
– Бвана Андрій? Знаєте, бвана Мармедюк... Це у вас там усіх так називають?
– Боронь Боже! У нас так не називають нікого, навіть слова такого немає. Це бвані Андрію воно подобається, тому його так і величають. А я просто пан Мармедюк, – його щира посмішка, здається, стала ще ширшою.
– Ясно. Так ось, пан Мармедюк, передайте, будь-ласка, вашому бвані – нехай він котиться під три чорти разом зі своїми справами, виставками, планами, поїздками та й усім іншим! І залишить у спокої мене та мою дружину!
Я проминув лімузин, а також сіре авто з рудою плямою на закрилку і швидко попрямував якнайдалі від тих надокучливих вторгнень у наше життя...

 

Володимир Самойленко Час розкиданого каміння 

Диким, предиким стогоном,
Рваними, рваними струнами,
Межами й перепонами,
Стертими, давніми рунами,
Предки говорять, пращури,
Знаками мовлять, криками,
Хочуть нас бачить кращими,
А не такими звиклими,
Хочуть нас бачить вільними,
А не в якихось республіках,
Гарними, добрими, сильними,
Серед всесвітньої публіки,
Хочуть нас бачить в злагоді,
Давні країни стражники,
Молять богів біля пагоди,
Всестепові саботажники,
Будять та будять приспаних,
П’яних, дурманом напоєних,
Штурхають в плечі призваних,
Лихом іще не зборених.

 

Микола Романюк Серед всесвітньої публіки

 

... По натуре Паисий Григорьевич был авантюристом. В детском возрасте эта черта характера утверждалась нехитрыми играми. Мальчики поголовно играли в Чапаева, девчонки изображали санитарок. Паисию роль Чапаева не выпадала, он был труслив и охотно соглашался быть «беляком», хотя в душе ненавидел одногодок, которые помыкали им, как собачонкой. 
С годами мечтания исчезали, переходили в иные свойства и качества, однако во дворах порой вырастали редкие экземпляры, для которых подобные игры не прекращались до самой старости. Из них получались писатели, изобретатели, капитаны дальнего плавания, но чаще всего авантюристы и уголовники. Паисий тоже переболел желанием стать космонавтом, генералом, знаменитым полярником, но в жизни успел побывать лишь старостей класса, да и то на полгода, так как во время школьной переменки сьел у соседки по парте её бутерброд, за что с позором был лишен должности и изгнан на последнюю парту. Повзрослев, он научился маскировать свои амбиции, хотя даже в студенчестве не мог скрыть волнения во время первомайских демонстраций. Когда колонна студентов проходила мимо правительственных чинуш, у него сводило скулы и пересыхало горло – ведь он так хотел стоять на трибуне и с ленивой улыбкой смотреть на серую массу, глупо махавшую флажками и надувными шариками. Но перед трибуной стояла милиция, которая следила, чтобы к трибуне не подобрались чужие, и надо было изобрести другой способ, чтобы залезть на нее, а главное, обратить на себя внимание.
Когда после окончания института он женился на дочке профессора Шпильгейзера Соломона Израилевича и переехал в Москву, для его друзей это прозвучало громом среди ясного неба. Близкие терялись в догадках. Невысокого роста, но широкоплечий красавец Паисий по их логике никак не мог всерьез увлечься Сонечой, которая была девушкой скромной, эдакой серой мышкой, которую и в толпе не заметишь, а если оглянешься, так только чтобы посочувствовать. А вот он взял и женился. Казалось бы, в стране тотального интернационализма где патриархальные устои и традиции, давно рухнули, а национальность стыдливо спряталась в тень, этот брак был обычным делом. Но ведь женился на Сонечке не кто-нибудь, а скрытый антисемит. Впрочем, легкий флер антисемитизма сладким дымком окуривал неформальные собрания интеллигенции, особенно из творческой среды. Даже случайно попадавшие на эти сходки евреи, потеряв дар речи от милого хамства, начинали мямлить и осторожно поддакивать, что у Гоголя, мол, да и у Пушкина наверняка были свои причины не любить их племя, но ведь это все осталось в далеком прошлом – грубым и невежественном. Робко соглашаясь на словесные унижения, наследники Моисея испытывали желание почесать под лопаткой, надеясь, что дальше слов дело не пойдет, не те времена, и вообще, эту тему надо обходить бочком, опустив взгляд пониже. Не будешь ведь ненавидеть лужи только потому, что прошел дождь. Но даже самые проницательные не подозревали, что обаятельный Паисий, или как его ласково называли московские опекуны – Пася – ненавидит евреев до помутнения рассудка. А вот спроси его: чего вдруг, да откуда, вряд ли бы ответил. Очевидно, есть люди, которые рождаются с таким восприятием жизни и сопротивляться гнойнику ненависти, припекавшему изнутри, им невмоготу, особенно когда один «пархатый» становился лауреатом, а другой взбирался на почетную кафедру, хотя по логике и правилам того времени еврею совершить подобный подвиг было сложнее чем православному верблюду пролезть в игольное ушко.
Впрочем Паисий знал, что делает. Женитьба на профессорской дочке, которая жила в пятикомнатной квартире с видом на Кремль, словно взгляд в окуляр телескопа вмиг приблизила заветную трибуну на расстояние протянутой руки.
Много позже, когда развалилась могучая империя, материализовав любимое ленинское изречение «стена, да гнилая, ткни – и развалится» (хоть и материалисты заседали в Кремле, а не знали, что слова иногда мстительно приобретают материальные формы), он, оставив Сонечку и ребенка, помчался в Киев, где бурлили страсти, обещая свободу вчерашнему населению «социалистического лагеря». И если кто-то намеком обозначал такую веху в его биографии как жизнь с еврейкой, да еще отцовство мальчика, который как ни крути, принадлежал к неудобной нации, Паисий без малейшей тени цинизма объяснял свой шаг спланированной акцией. И дело вовсе не в кандидатской диссертации, которую он мог защитить и без отца Сонечки, а в том, что истинному борцу и лидеру необходимо было изучить этот народ изнутри, понять, чем евреи отличаются от остальных людей, какая тайная сила питает их корни в чужих землях, и почему в каждой стране они заставляют ленивых аборигенов жить по своим законам и правилам. Вот такая была задача, усмехаясь, объяснял Пася, и, как говорят американские киногерои, «ничего личного». На вопрос о нравственных муках, которые должен испытывать подобный исследователь, он загадочно молчал.
Объясняя таким макаром этот период в своей жизни, он, добавляя каждый раз новые подробности, в конце-концов сам поверил в то, что пребывание в семье Сонечки было действительно хорошо продуманным планом. Скажи ему, что это был никакой не план, а всего лишь желание продраться наверх, сделать карьеру, он бы искренне удивился и отверг подобную чушь, как злостную клевету. Впрочем Сонечке он больше не звонил, отрезав напрочь все нити, да и некогда было жить с головой обращенной в прошлое. Но вытравить из памяти лицо мальчугана, взиравшего на своего отца с обожанием звереныша, он еще долго не мог. Горше всего, что сын, словно насмешка Создателя, был как две капли воды похож на него, вот только волосы были не мягкими, волнистыми, как у родителя, а грубыми, как проволока. Казалось, вся кровь древнего народа взбунтовалась, взрастив эти жесткие кудри и вернув из древности умилительно пугающий говор, когда мальчик, безбожно картавя, шептал: «Мой папа самый хо’г-о-оший»...

 

Анатолий Крым Антисемит

 

 

 

 « А я в попа обідала», –
сирітка сказала.
Т.Г.Шевченко

 

 

Стіл не дрімав: просив, прощав, прощався.
Ніхто й не знав, чому йому так тихо.
Сварилися з обрусом гострі крихти.
Зникали гості, хоч камін ще дихав,
Та світ мінявся.

«Вставай, Катрусю. Не звикай до свята.
Ти бачиш: чесно догоряють свічі.
Тобі ж ніхто не дивиться у вічі,
А стрілки час, немов купюри, лічать –
Вони багаті.

Ти виростеш. Чи щось збагнеш – не знаю.
Я лише свідок на чужім бенкеті.
Все відають у Горнім Кабінеті,
А на землі тим часом піють треті –
І сон щезає.

Іди, Катрусю. І не плач, дитино.
Не вір поводирям: їм темінь світить.
На торжищі у купленого світу
Не варто дармових харчів просити.
Ти – Україна!

Чи пам’ятаєш, дівчинко зі свята,
З гірких калин і рушників хрещатих?
Ти в Господа навчилася прощати…
Усім простила? Час і захищатись!
І ЗАХИЩАТИ!!!»

 

Світлана Антонишин Застільні медитації

 

 

 

Скорее всего, один из существенных ущербов сегодняшнего поэтического
процесса заключается в том, что слово “поэт” стали произносить
беспрепятственно”.
А. Межиров. Вторая половина ХХ века.
 

Так завершают жить стихом: перейдя поле, казавшееся бескрайним, и подступив к самому краешку. Уже не страшно заглянуть в бездну, прорву и как там ещё...
Назад оглянуться куда страшнее: ты прошёл, а следов не оставил. Ни надписей, ни хотя бы неясного эха, отклика, отзвука: кануло безвозвратно.
Оплакать и застрелиться?
Из чего стреляться-то? Ну.при желании найти ствол здесь же, в микрорайоне, теперь не проблема: чего-чего, а стволов в Лугандоне навалом.
Вопрос в другом: надо было заслужить право на то, чтобы наложить на себя руки.А было ли нами заслужено право на то, чтобы возложить руки на чистый бумажный лист?
“Так начинают жить стихом...” Ни у кого не спросясь, но и никого не отодвинув, не работая, боже упаси, локтями, мы вошли в поэтическое пространство, не уплатив ни рубля, не пожертвовав ничем, кроме собственного времени.
Мы начинали неуклюже, суматошливо, ребячествуя и напуская на себя сугубую взрослость. Ершась и хорохорясь, замахивались на высоты и авторитеты.
“Когда б вы знали, из какого сора...” У каждого стихотворящего поколения свой сор, и у каждого отдельно взятого стихотворца свой.
Нам достались медленно разлагающиеся революционные мифы в огромном всесоюзном общежитии: общая говорильня и общее умалчивание, общий труд и заслуженный общий отдых, общая спальня и общая сральня...
Накропать “В лесу родилась ёлочка...” и осчастливить всё русскоговорящее население планеты на многие и многие годы вперёд (на 2003 пришёлся никем не отмеченный столетний юбилей бессмертного текста). Так нет: нам подавай своё
“Облако”, свою “Озу” и своё “Письмо в тридцатый век”, к примеру...
Вот и лезли вон из кожи, надрывались, как могли, осчастливленные дрожью ясноглазые нули.

Постоянно сбиваюсь на издёвку, на самоиронию. А чего церемониться, миндальничать – на самом-то краешке?
Рвались в литературу – попали в литературу-2: очень похоже (и книги, и премии, и объединения), а – не то.Совешенно не то. Изначально было не то.
Просто мы этого не замечали, упрямые строчкогоны...
Летели вперёд, чтобы услышать в конце концов: “Опустошение слов привело не только к опустошенню духа. Из-за него мы оказались в тисках социального и политического паралича, ибо ни до чего не можем договориться...Слово для нас уже не Бог. Слово для нас стало наркотиком. Беспомощное общество, извергающее немыслимое количество слов в минуту, – это то, чего, в сущности, так долго и так упорно добивались бесы”.(Ион Друцэ)...

 

Александр Ронский Край словесности - край бесслосесности 

І коли ти покинеш оцю країну,
віддиратимеш спомини, ніби шкіру,
що в орнаменті стигне, немов зміїна,
під краплинами крові, шматками віри –

знай, що це назавждим, бо рубці ніколи
оксамитом не стануть: вони, як стигми.
Що зростається, – інколи на ікони
схоже більше, аніж на прийдемшні рими.

Тож давай, позбувайся того, що маєш!
Відривайся, прискорюй цей рух нестямно!
До уявного сонця злітай і майже
ти здолаєш, але не відпустить лямка –

твоя пам‘ять: пругка, аморфна, первісна.
Її вистачить, наче для коней збруї.
І коли тобі стане десь вкотре тісно,
цю країну, прошу, не пригадуй всує.

 

Надія Позняк І коли ти покинеш...

 

 

 

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 55 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 50 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net



Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/

 

 

 

 

 



Обновлен 17 авг 2016. Создан 17 июн 2015



  Комментарии       
Всего 10, последний 1 год назад
vladimirverhoglyad 17 июн 2015 ответить
КРАСИВЫЙ ЖУРНАЛ
МЕЧТАЮ О ПЕЧАТИ В НЕМ...очень хочу что-бы мои стихи попали к вам..
http://parnasse.ru/users/vlaver2009
Volodumurnazarenko 18 июн 2015 ответить
Не вийшло.

В свиней все ясно, зрозуміло.
При владі той, у кого більше рило.
Всі конституції й закони відхилило.
Порядок на свій лад установило.

Про совість, честь і згадки десь зарило.
Одне лиш свинство щоб усе вершило.
Брехню на поміч залучило.
Щось обіцяло, всяк дурило.

Такого назавжди бажало і хотіло.
Не вийшло, на ковбаси загриміло.

14.06.15. В.Назаренко.
В.Крайній 19 июн 2015 ответить
дивно, що в нашій країні є такий часопис попри всілякі негаразди... слід жунралу цьому поставити стелу ще зажиття!
ostroyh_viktor 27 июн 2015 ответить
Отримав журнал. Він неперевершений!
Л. Тимофеев. 28 июн 2015 ответить
Иногда все формы литературного взаимодействия основаны на формах общественних отношений. Ведб мы жили и живём в классовом обществе. Враждебные литературе течения алкоголиков, педирастов, проституток и геев будут резко притягиваться друг к другу. Почему же тогда людям хорошим, простым не тянуться к этому классному журналу... Давайте подписываться! Я это сделал именно сегодня, жаль, что не успел на весь год.
zippo-1 13 июл 2015 ответить
Дуже цікаво читати Журнал. Дякую за вашу роботу!
zeitglas 23 июл 2015 ответить
Отримав №74 Склянка Часу. У захваті! Поштова скринька на обкладенці неначе те життя, сповнене всилякими цікавими і не цікавими подіями (вислів моєї Ірини).
Особисто, хочу добавити , відмітити твір Марини Левандович "Вот идет человек" в якому мене зачарували - божі дерева.
А у мене є твір "Божа рідня". Який хотіли, учора, відіслати до журналу альманаху Слобожанщина. Але не змогли. Бо відчувається якась залискована неправда (жаль! що вскрізь намагаються нам замилити очі, неславою).
Наднях був запрошений і присутній на відкритті меморіальної дошки академіку, Герою України Петру Троньку. Був запрошений до призидіуму.Після відкриття дошки представники Харкова НСПУкраїни було вручено мені Грамоту, за активну участь у письменницкій діяльності. Радий! Але більша була би радість якби вручили мені статтю "Куди полетів журавель академіка Петра Тронька. ". написаною мною у цім 2015 році, або статтю "невідомі денні ясні зорі села Велика Рогозянівка і його уродженця, художника Григорія Томенка", написану 12 квітня 2012 року.
Статті надіслані як до обласного центру краєзнавства також до обласного центру культури...
Тому з Іриної настанови надсилаю "Божу рідню" на Ваш суд!
Вибачте що надсилаємо Вам мало листів.
Вітаю Вас, Олександре Володимировичу, і увесь Ваш дружній, творчий колектив з юбілеєм 20-ти річчям! Нехай творчість і натхнення Вас не полишають!А нас радують новими, цікавими, багатими на мудрість твори.
Микола Субота (е-лист)
О.Боклаг 03 авг 2015 ответить
Чудові художні роботи, поздоровляю.
zeitglas 11 авг 2015 ответить
Шановний Олександре Володимировичу, я безмежно вдячна за врятоване життя моє і моєї дитини під час літературної пробіжки. Сподіваюсь в майбутньому на зустріч і знайомство з Вами особисто, Вдячна за можливість ознайомитися з Вашою творчістю і творчістю Ваших колег. Звичайно, я розумію, що займаючи посаду головного редактора Вам пишуть і надсилають чимало листів, віршів, оповідань, статей. Ознайомившись з Вашою творчістю, мені вдалося зрозуміти, що головного героя вашої майбутньої книги зовуть Тадей. Приємно бачити, як зароджується класична література. Звичайно хочеться взяти до рук і почитати книгу, яка викликає захоплення , яка викликає усмішку, яка викликає сльози, яка викликає здивування і т.д. Класика – в широкому сенсі «показовий, характерний, типовий». Класична література – корпус витворів, що вважаються зразковими для тієї чи іншої епохи. Як висловлювався Жан де Лабрюер – знаменитий французький мораліст : «Бувають настільки досконалі види красоти і настільки блискучої гідності, що люди, захоплені нею, обмежуються тим, що дивляться на неї і розмовляють про неї.»
Звичайно з пережитків минулого залишилося чимало класичної літератури, але життя продовжується і тому слід рухатися тільки вперед. На сьогоднішній день існує чимало питань, котрі потребують висвітлення в класичній формі, такі як : тютюнопаління, алкоголізм, наркоманія і т.д. Тому також стараюся писати влучні рядочки для формування вірної юнацької думки. Не знаю як для кого, а особисто для мене класична література дарує відпочинок, що нагадує цікаву подорож, знайомство з цікавими персонажами і т.д. Подеколи хочеться втекти, заховатись від цілого світу, щоб прочитати цікаву книгу, тим більше, щоб її написати. Сама потрохи вчуся писати для естетичного задоволення і хотілося б Вам показати такі рядки, котрі дарують можливість забратися у найпотаємніші куточки світової літератури:
«Інколи хочеться зупинитись, зупинити час, щоб просто відпочити від сірих буднів, загубитись, заблукати у просторі, блукати між часовими ланками, немов петляючи серед маленьких чорненьких цяток між стрілками годинникового циферблату. »
Бажаю Вам створення нових зразків класичної літератури, які підкорять в майбутньому вершини читацьких захоплень серед бібліотечних полиць.
Приємно мені також те, що хтось подбав про те, щоб я отримувала журнал Склянка Часу, в час коли кожен заклопотаний своїми справами, за що безмежно вдячна. Подобається оформлення 74 номеру журналу СЧ. Чудово зображений політ у творчості Володимира Тарасенка. Талановита людина з чудовою фантазією, яка зображена на роботах хорошого художника. Мені дуже подобається коли художники проявляють креативну думку, фантазію, власне світобачення.
Приємно, що кожен журнал СЧ формулює собою певну тему. Сподобався мені вірш Вікторії Торон Життя – театр, сказав поет, а саме :
«… І все ж, послухай-но, і все ж, у цій нудній набридлій п’єсі
Ти ловиш в паузах життя присутність більшу, ніж твоя,
Невідповідну до кінця твоєму скепсису, адресі
Й короткій трелі звуковій, що означа твоє ім’я. »
Також дуже гарний вірш :
Боже, храни нетерплячих
Боже, храни нетерплячих,
Тих, що їм ворог – чекання,
Чесних, наївних, гарячих –
В паралічі зависання;

Їхні розвіяні гриви,
Потом просякнуті шати,
Їх благородні пориви,
Їхні смішні результати.

Боже врятуй їх від слави,
Від сліпоти і гордині,
Від спостережень лукавих
Тих, хто у тихому плині.

Людяним – дрібку удачі
Кинь з свого вічного саду,
Надто – отим нетерплячим…
Терплячі дадуть собі раду.




Подобається вірш Наталії Циганової :
Два човника в небо – долоні,
Піднесені в рівень очей.
Зловити в них краплі солоні,
Цінніші із всіх панацей.
Їх висушить сонце до солі
В відкритих до Бога руках,
Аж доки проступлять поволі
Дві мапи… в життєвих шляхах…
Досить глибокі вірші Вячеслава Пасенюка, переповнені народною думкою. Сподобалися рядки :
Сгинула ясноглазая юность – непонятный знак.
Остановись, не рассказывай: дальше не то и не так.
Подобаэться вірш Гавришко-Бабічевої Алли:
Режим Тиші
У тривожних думках неспокійного ранку обличчя
Зазирає в похмурої днини холодне вікно.
У зіницях вогких неминучі події сторіччя
Застигають сльозою нестерпного болю давно.

І думки – не думки, а суцільна запечена рана,
І душа – не душа, а гарячого нерву клубок,
І зчорніла земля знов шепоче до Бога осанну,
Рятівний поглинаючи «тиші» жаданий ковток.

І не знає напевно ніхто, ані Бог, ані Диявол,
Чи знайдуть роздоріжжя, де їх розминуться шляхи,
Щоб воздати змогло мені небо всевладне по праву
За війною зруйновані долі, мости і дахи.
Чудові рядки Інни Доленник з вірша «Вдячність» :
Ти, охоронець, ти, вогнекрилий воїне,
Знаєш мови, жартуєш, читаєш вірші
Та, потужно озброєний сонячним променем,
Чатуєш на блок-посту моєї душі…
Хороший вірш Олесі Григор’євої:
Розірвано низку – коралів краплинки
Криваві течуть по землі.
Питання про правильність скоєних вчинків
Зітруться в мас-медіа грі.
Як правду обдерту дорожче продати?
Зал повен умілих гравців.
Спаплюжено істини: брата чи ката
Долоню стискаю в руці?
Слова іноземні, застиглі й холодні -
Що скажуть про нашу біду?
Чи швидше в проектах постануть доходних,
Де місця собі не знайду?
Як вижити в хаосі куплених воєн,
Надій та утрат боротьбі?
Єдиний із пунктів, уваги достойний –
Вкраїно, я вірю Тобі!
Крізь підступу й зради прогнилі тенета
Врятовую це почуття.
На кров’ю залитій сорочці подертій
Ти знов вишиваєш життя!
Чудовий вірш Віри Агаркової :
Во мне всё тише голос
Во мне всё тише голос неба
Он, заглушаемый травой
Летит, колышется от ветра
Звенит росой над головой
Но снег ещё не лег на крыши
Земля дрожит и ждёт трава
И я – сквозь землю – неба слышу
Простые тёплые слова.
Призраки
Это - чужая жизнь
Ангел мне говорит: держись
А я не слушаю –
Мутит душу мне
Слова вещие дела вещи –
Всё тепер лишене
Мой мир – вымышлен
И все признаки
Больных помыслов
И мы – призраки
В окне поезда.
Влучні рядки Ореста Князьського з Сучасної балади про раси, ратаїв, «голих королів» і слова Тараса:
Це древнє як цегла, що в стіни лягає,
Що нею ростять і сучасні висотки:
Не муляр їх «Градами» вщент розбиває
І множить безсмертя «Небесної Сотні».
Чудові слова Александра Ронского з літературної статті «Край словесности – край бессловесности»:
NN - замечательный умелый стихотворец, умелее тысяч подобных, но тут, как и в тысячах случаев этого же ряда, не стоит говорить о поэззии как таковой : просто через строчку мы встречаем привычные, а потому и милые, родные, близкие места (повороты, выражения, настроения…), и у нас создаётся иллюзия «первого снега», «первого дождя» , «первой зелени», «первой любви»… И тогда NN , и творения его становятся нам родными, близкими, милыми – как своя комната, свой двор, своя судьба… А поэзия всё же должна быть обьёмнее вышеперечисленного – попросторнее, попронзительнее, понеожиданнее, понеобжитее. Не напоминать, не наслаивать, не добавлять, а – выводить за прежние рамки, мерки , туда, где поначалу только только на цыпочках, с дрожью внутренней и не только, с рукою у сердца…
Чудово виражені думки вголос Володимира Даника, особливо: А жизнь – это соревнование… с самим собой! И прежде всего с собственным неверием… в самого себя.Так вот она какая – интуиция… Еще никто ничего, а уже есть ясное осознание необходимости – большей динамики жизни!
Литература – это та часть жизни… о которой лучше всего может сказать только литература!
Також надсилаю Вам зразок свого вірша, в якому й намагаюсь пояснити роль музики в моєму житті. З часом залюбки напишу Вам, як музика допомагає в пошуках заблукавши українських солдат. Наразі я не маю достатньо коштів, щоб друкуватися на сторінках Альманаху Скіфія, але це не заважає мені ознайомлювати Вас з моєю творчістю, сподіваюсь яка набуватиме подалі більш класичної форми, до якої зможуть приєднатися з часом письменники і поети світової літератури. Якщо у когось особиста неповага до когось з членів моєї сім’ї, то хотілося б зазначити, що це не може впливати на моє особисте життя, тим паче не хотілося б щоб це перешкоджало розвиватися творчо мені в майбутньому.

А.Краля, із е-листа.
Влад Наслунга 11 авг 2015 ответить
Приємно було взяти до рук журнал «Склянка часу» №74. Насправді Ювілейний випуск, святковий вигляд, в першу чергу завдяки барвистим малюнкам Володимира Тарасенка. І вміст цікавий: почали друкуватися твори конкурсу “Zeitglas-2015 “. Дозвольте мені згадати тут про деякі з них, викласти свою думку.
Першим прочитав «Над кручею» Віктора Полянецького, в переліку авторів він же Палянецький. Відчуття ніби це Панас Мирний або Степан Васильченко писали. Різниця тільки в тому, що вони про п’яниць писали, а тут про наркоманів. Україна майже не змінилась, усе ще наприкінці ХІХ століття. В усякому разі автор оповідання точно ще там.
Марина Левандович, «Вот идет человек». Незрозуміло, для чого це написане. Це що – типові селяни, українці? Хіба можна так не любити людей?
«Мирний край» Юрія Шеляженка. В творі є хоч якась філософія, намагання зрозуміти життя. Автор передає наше безсилля перед обставинами, але разом з тим породжує впевненість.
«Кіборг» Петра Гайворонського. Гарне, на мій погляд, оповідання. Може не дуже літературне, але вірне.
Назарій Вівчарик, «Зустріч у кафе». Просте оповідання, але вмістило багато почуття. Вітаю успіх автора, бажаю йому позбавитись суржика.
Андрій Костюченко, «Практически Бах». Хоча оповідання схоже на анекдот або гумореску, воно висловлює важливу думку: «В кожній душі є місце для прекрасного».
«Спаси, Господи, ім’я моє» Володимира Комісарука. Сюжет цього твору, мабуть, набагато більший, ніж надане оповідання. Здається, що це обрізана повість, кінець її ніяк не витікає з попереднього тексту».
В кінці свого опусу не можу не згадати ще два твори, які не є конкурсними. Перший – це новела Анатолія Крима «Антисеміт». Як завжди – блискуче. Справжня література. До речі, новела нагадує життєві перипетії Магди Геббельс, дружини відомого поплічника Гітлера.
Другий – «Вінець Івана Котляревського», автор Василь Калита.
З цікавістю прочитав нарис. Хоча усі знають Івана Петровича Котляревського через його «Енеїду», та мало кому відомий його життєвий шлях. Нарис не тільки написаний добре, з любов’ю і повагою до класика, він корисний для читача.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow