Вийшов друком № 75 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 75 літературно-мистецького журналу 

"Склянка Часу*Zeitglas"

№75


Вийшов друком № 75 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Вышел в свет №75 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

Антоніна Остролуцька

Виола Вихлевщук

Микола Субота

Анатолий Крим

Александр Волков

Володимир Самойленко

Элина Свенцицкая

Влад Наслунга

Кристина Шевлякова

Таміла Чупак

Виктор Шендрик

 

Блакитний будинок

Афганистан

Божа рідня

Остання любов гетьмана

Аня и попугай

Час розкиданого каміння

Письмо к сестре

Сумління

Не размениваясь

Дорога до храму

Калитка

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Вячеслав Пасенюк

Світлана Бреславська-Кемінь

Сергій Левченко

Inna Dolennik

Nadia Poznjak

Switlana-Maja Zalisnjak

Тетяна Варв`янська

Олеся Бойко

Алла Васьковська

Олена Боришполець

Ольга Калчугіна

Терно

Владимир Даник

Ілона Буц

Анастасія Виливана (Трюхан)

Юлія Вротна

Вікторія Гранецька

Ольга Григоренко

Олена Гунько

Андрій Дацків

Олеся Копотілова

Евгения Бильченко

Вадим Карлов

Вікторія Гапоненко

Богдан Зеленюк

Владислава Ільїнська

Ольга Мацо

 

Обратный отсчёт

У далекому світі

Дзвони

 Dankbarkeit

Wenn du dieses Land verlassen wirst

Planet der Menschen

У тому місті

Кохання не вмерло

Джунглі

Втікачі

Найкращий

Стихи

Полёт

Трансформації

Дивись, Ілонко

Вкради

Смарагдові очі

Збережи любов

Я йду

Ню

У тебе очі як море

Одесса-Львов

Достоевщина

Говори зі мною

Маріє

Ми кудись пливемо

Побачення

 

Есе Essays Эссе

 

Маргарита Шевернога

Мозаїчні розписи думок

Живопис/ Malerei

 

Тетяни Кугай / Tatjana Kugaj

 

 

Графіка /Zeichnung

 

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow

 

 


Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.) 
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net



Уривки творів журналу СЧ№75

 

Сиротская льгота: две шляпы, три кепки,
а больше ни-ни, остальные – плати.
С конечной нас взяли, в затылок за кем-то,
кто убыл, кто отбыл. Теперь взаперти –
до страшных судов, до скончания века,
неясно какого, под грифом каким.
А ну, таратайка, напой-ка, навей-ка,
куда мы летим, а верней, тарахтим?..

По внешнему ободу реют светила:
раздольно, вольготно небесным телам.
А нас тут всё гуще – и с фронта, и с тыла:
лежим на столах и садимся к столам.

*

Что от юзовки осталось, то уже, по сути,
стало дикими местами – к бойким не плюсуйте.
Не дано им оклематься – всей угрюмой плотью
в новый обиход вписаться, выставляя локти.
Эти камни и булыги из шеренги вышли,
безнадёжно заблудились, оказались в лишних.

 

Вячеслав Пасенюк Обратный отсчёт 

 



Хочете вірте, хочете ні, а замолоду, студенткою-першокурсницею вечірнього факультету мені довелося пожити в блакитному будинку під номером чотирнадцять на вулиці Тарасівській в Києві. Прийшла я туди по дзвінку: у чергового вахтера інститутського корпусу були телефонні номери людей, які приймали квартирантів.
– Вибирайте телефонний номер і дзвоніть, може, щось підійде, – сказав мені вахтер.
Перший дзвінок був для мене не вдалим: молодий чоловік-інвалід здавав одну кімнату комуналки в будинку на вулиці Рєпіна, поблизу музеїв Російського мистецтва та музеїв Східного та Західного мистецтв. Але мої батьки були проти того, аби я жила в одній квартирі із неодруженим чоловіком і я набрала другий телефонний номер із записів вахтера. Моєю співрозмовницею була бабуся і, відразу після розмови з нею, я пішла поглянути на своє майбутнє нове помешкання.
Я прижилася в цьому будинку, він був поруч із нашим харчовим інститутом і тут жили на квартирах декілька студентів. Але від першого приходу в цей будинок і аж до тепер мене охоплює хвилювання: це був незвичайний будинок, із незвичайними сходами і не звичайною табличкою на ньому: «Тут жила Леся Українка…» Так, саме в цьому блакитному будинку на Тарасівській в березні 1899 року жила Леся Українка, саме тут збиралася «Плеяда».
Ви не повірите, але часто наближаючись до цього будинку, чи піднімаючись його старовинними сходами, я відчувала незнищенну присутність великої Лесі. Іноді здавалося, вона супроводжує кожен мій крок…

 

Антоніна Остролуцька Блакитний будинок 

 

"... Первая ночь была самой тревожной. Укутавшись в собственные плащи и куртки, мы лежали смирно, опасаясь сомкнуть глаза. Хозяева не внушали доверия, хотя нас и заверили, что это проверенные люди, которые не причинят нам вреда. Мы прислушивались ко всем звукам – к хриплому сопению старика, к посторонним шагам на улице, к размеренному завыванию ветра в дверных щелях. Даже к собственному дыханию – до того нам было неспокойно. Роберто зажег маленький карманный светильник, который, хоть и блекло, но все же осветил унылую комнату. Мы могли различить лица друг друга, и даже печальную гримасу безысходности, застывшую на них. После полуночи за окном послышались выстрелы и крики. Они звучали где-то далеко и глухо. Казалось, что они не касаются нас. Стрельба повторялась несколько раз – и все это время мы лежали смирно, боясь пошевелиться. Даже Рекс тихонько скулил, прижимаясь к кровати Евы. Когда все звуки, наконец, утихли, мы продолжали отгонять сон, опасаясь быть застигнутыми врасплох. 
Утро следующего дня оказалось таким же недружелюбным, как и предыдущая ночь. На завтрак нам предложили какую-то смесь сомнительного вида. От нее исходил отвратительный запах. Даже пес не захотел есть эти помои. Поскольку у нас все еще оставались съестные запасы, мы отказались от предложенного угощения и вышли на улицу. Дождь лил стеной, поднимая все больше и больше грязи с земли. Надев резиновые сапоги и дождевики, и прихватив свои зонты, мы отправились изучать город.
Ближе к полудню ливень прекратился, и из-за массивных туч выглянуло солнце. Но среди этой разрухи даже его яркие лучи казались блеклыми и пыльными. Мальчишки резвились в мокрой земле, раскидывали ее палками, кидались друг в друга. Мы отстраненно наблюдали за этими играми, стараясь держаться от них подальше. Один грязевой комок случайно зарядил в рюкзак Роберто. Не успел он обернуться, как виновники разбежались по разным сторонам с диким визгом и хохотом. Затем они еще долго смотрели нам в след, осторожно высовывая загоревшие лица из-за каменных стен..."

 

Виола Вихлевщук Афганистан

 

"... завітала якось у літню пору молода жіночка, така віком, як і моя мама, по імені Свята Нюрка. Мама розповідала, що Нюра її двоюрідна сестра, а бабусина племінниця. Школу, десятирічку закінчила на відмінно, та поступити до вищого навчального закладу не встигла, бо потрапила під вплив якоїсь релігійної громади, чи секти.
Ходила проповідувала увірувану релігію і якщо якусь копійку хтось жертвував, чи заробляла працею, то віддавала чи то бідним, чи то своїй громаді.
Бабуся усіх людей, хто ночував у неї називала Божею ріднею.
Було літо і вона, щось загостила у бабусі. До мене ставилася більш питливо, намагалася мене розговорити, дізнатися за моє ставлення до Бога, до віри. Я, же, чомусь намагався її уникнути. Свята Нюра не ображалася, але за столом нагадувала мої вчинки, в яких вона вбачала злий умисел. Проте за день, за два ми могли з нею бесідувати. Від тих бесід я довідавсь, що багато мається потаємних гріхів. Це і заздрощі, гордощі, говоріння неправди. Також, я від неї вперше довідавсь, що не можна кривлятися, показувати язика, свистіти, гніватися і багато чого такого іншого.
Та, одне діло бесіди, інша справа життя. Рву якось вишні і пересвистуюсь із якоюсь пташкою у садку. Де не взялась, непомітно підійшла Свята Нюрка і кропивою по моїх губах легесенько провела. Обпекло мене всього ніби жаром, але від плачу втримався. Тільки образливо промовив:
– Тьотя Нюра, я же не в хаті свистю, а в садку.
– А, скажи Колю, яка різниця, – усміхаючись запитала Свята Нюрка.
– Я не просто свистю, а повторюю свист пташки. Чому їй свистіти можна, а мені ні ?..."

 

Микола Субота Божа рідня

 

 


Мов налякане, серце пульсує.
Пазурями неспокій шкребе.
Ти сьогодні згадай мене всує –
Я щоранку згадаю тебе.

Пригадаю усе і заплачу:
ще чекати не тиждень, не два…
Хтось наврочив цю вірність собачу,
що на клапті мене розрива.

У далекому світі блукає
невблаганний такий чоловік!
Я ж чекаю… шукаю… вмираю…
ще годину… ще безмір… ще вік…

 

Світлана Бреславська-Кемінь У далекому світі... 

 

 

...Опочивальня в домі Кочубеїв. Біля ліжка горить свіча. Десь далеко починається гроза.
За вікном чути стукіт кінських копит. Люба Кочубей підводиться з ліжка і в нічній сорочці біжить до вікна, відчиняє його. За мить через вікно в кімнату залазить Мазепа.


ЛЮБА (пошепки). Це ти?!
МАЗЕПА. Я, кохана!
ЛЮБА. Боже, я думала, ти не приїдеш!..
МАЗЕПА. Він вдома?
ЛЮБА. Зранку поїхав в Чигирин! (Обіймає Мазепу). Іване, я вже не годна терпіти!
МАЗЕПА. Йди до мене!
Люба кидається в обійми коханця. Обидва падають на ліжко. У сутінках ледве видно їх руки, ноги, тіні на стіні від полум’я свічок. Блискавка висвічує коханців і – запізнілий грім, як відлуння їхньої пристрасті. Раптом все завмерло – і Мазепа, і Люба, і полум’я свічки. Двері в спальню повільно відчиняються. Мазепа, схопивши шпагу та накинувши на себе халат, ховається за дверима. У кімнату заходить сонна дівчинка років шести. Це – Мотря.
МОТРЯ (плаче). Мамо, мені страшно!..
Мазепа виходить із-за дверей, підхоплює дівчину на руки.
МАЗЕПА. Оп-па!
МОТРЯ (радісно). Хрещений?!
МАЗЕПА. Так, доню, це я!.. Як гримнуло, одразу ж прокинувся! Ой, думаю, моя Мотроночка перелякається! Швиденько вскочив на коня і до тебе!
МОТРЯ. А чого ти до матусі прибіг, а не до мене?
МАЗЕПА (розгублено). А я… а я знав, що ти сюди прибіжиш!
ЛЮБА (ревниво). Іди в своє ліжко!
МОТРЯ (вередуючи). Не хочу! Хочу з хрещеним! (Мазепі). Ти мені заспіваєш, а я засну!
МАЗЕПА. Заспіваю, моє серденько, заспіваю, моя зірочка! (Витягає з кармана дерев’яного коника). А дивись який коник до тебе прискакав?
МОТРЯ. Ой! А коли я виросту, ти мені подаруєш справжнього?
МАЗЕПА. Звісно подарую!
МОТРЯ. Як у тебе? Білого, з зірочкою?
МАЗЕПА. Білого з зірочкою!
МОТРЯ. А поклянись!
МАЗЕПА. От, коза! (цілує її). Слово гетьмана! А тепер пішли спати!
МОТРЯ. Хрещений, а чому ти до нас приїжджаєш тільки вночі і коли тата вдома немає?
МАЗЕП (приголомшений). Та я… вдень роботи багато! Туди-сюди, сюди-туди!..
ЛЮБА. Іди до себе! Мотря, я кому сказала?!
МАЗЕПА. Облиш! Я її присплю… (співає):
«Ой піду я берегом не лугом,
Чи не зустрінусь з несудженим другом,
Здоров дуже, несуджений друже,
Здорова дівчина, любилися дуже…»
МОТРЯ (пошепки). Хрещений!..
МАЗЕПА. Що, доню?
МОТРЯ. А я тебе люблю!
МАЗЕПА. І я тебе люблю, сонечко моє!
МОТРЯ. Ні! Я тебе люблю більше всіх на білому світі! Більше тата, більше матусі! Тільки нікому не кажи!
МАЗЕПА. Боронь боже! Нікому! Спи! (співає)
«Пугу-пугу-пугу,
Їде козак з лугу…»
Мазепа колихаючи на руках дівчинку, виходить з опочивальні. Люба ревниво дивиться на них..."

 

Анатолій Крим Остання любов гетьмана

 

  
У нее, Ани,  были такие формы, что  я  все время хотел к ней прикоснуться... И губы полненькие, розовые,  привлекательные, – вообще очень сексуальный  рот, который хочется не  просто целовать, а впиться в него. Длинные, до плеч волосы желтоватого оттенка… Широкий лоб… Когда я ее видел, у меня сразу потели ладони и подмышки, разливалась тяжесть внизу живота, а  на щеках я  ощущал жар.
Моя жена Лена и Аня дружили. Они  вместе    работали в школе, пока я заканчивал в Ленинграде  высшее военно-морское  училище. Мы с Аней и  ее мужем Сергеем иногда встречались, проводили вместе праздники,  даже как-то отметили  встречу Нового года.
Сергей  работал авторемонтником  и часто  приходил домой навеселе.
Как то, придя к  Лене  в  школу, я встретил у нее в кабинете Аню с синяком под правым глазом.
Жена рассказала вечером, что Ане  перепало в очередной  раз за то, что  постоянно забывала выключить газ и конфорка горела всю ночь, и утром комнату наполнял запах гари. Муж ей  много раз говорил, что и угореть недолго, не говоря уже о плате за  газ. Но Аня все  равно забывала. А когда супруг стал ее отчитывать,  заспорила с ним  и довела до того, что тот ей врезал.
 – Она часто попадает в такие ситуации, она какая-то несобранная, что ли, – говорила вечером жена об Ане.
Вскоре мне пришлось в этом убедиться самому…
После окончания мною «вышки», мы поехали к месту моей службы в самый белый город на берегу самого черного моря.
Лена с Аней перезванивалась и переписывалась, посылая друг другу открытки.
Когда нам дали квартиру, в семье сразу и жена, и дочка стали  ставить  вопрос чтобы купить собаку.
Я против животных в доме. Во-первых, животное становится членом семьи, и что-то с ним случись, страдать придется долго. Во-вторых, квартира не естественное место обитания животного, а это для него стресс, и можно ожидать какой-то необъяснимой реакции,  даже агрессивной. В третьих, от собак такой противный запах, можно сказать, вонь, особенно в ограниченном стенами помещении.
Жена и дочка наседали на меня, наседали,  и я решил завести попугая, чтобы дома мне поменьше внимания уделяли.
Купили маленького зелененького  попугайчика, хлюпинького, с удивленными, даже виноватыми глазками и прозвали его Кешей.
Кешик сразу стал  любимцем  всех, копировал наши голоса, повторял то, что мы говорили.  И подолгу разговаривал сам, сидя на своей жердочке. По дому летали сказанные забавным голосом фразы:
– Юлечка поиграй  с Кешулечкой, – или, – Кеша хороший, – или, – Дайте мне молока…
Частенько его выпускали из клетки полетать,  предварительно закрыв все окна, чтобы попугайчик не попал в зубы коту  или  в клюв крупной  птиц. Получив свободу, он, сделав пару кругов по комнате, садился кому-нибудь на голову, выискивая в волосах  что-то только ему известное, умудряясь при этом не травмировать кожу коготками. А то, бывало, устраивался на плече у всех по очереди и клювом  щекотал мочку уха.
Дочка как-то натянула бельевые резинки между стульями, через которые прыгала, а Кешик в это время был выпущен из клетки, чтобы полетать. Но летать..."

 

Александр Волков Аня и попугай

 

"...Час нафти закінчився так само раптово, як і почався. З сусідньої країни дійшли непевні чутки, що Ротана виявилася звичайною шахрайкою. Що відкрите нею «родовище» містило дві цистерни дизельного палива, закачані у надра гори її спільниками. Викрилося це швидко, але цього часу було достатньо, щоб усім заморочити голову. Ця оборудка тривала протягом майже півроку, що свідчило про наявність втаємничених навіть у найближчому оточенні Тата. Той був настільки розлюченим, що такого не пам’ятали вже багато років. Полетіли голови, було винесено кілька смертних вироків, проте самій чаклунці вдалося кудись втекти.
У Андрієвій оселі з’явився розгублений Мармедюк і повідомив, що хмари згущалися і над головою генерала. Особиста Татова охорона провадить низку арештів і допитів, щоб охопити якнайширший прошарок посадовців, хто хоча б раз спілкувався з Ротаною, аби виявити причетних до оборудки. Не уникнув допитів і Лестронг.
– Я навіть не знаю, чим це може скінчитися у нашій країні, – Мармедюк був відвертим, як ніколи, – бо винні зазвичай призначаються, виходячи з настрою слідчих і самого Тата. А пан Тунда спілкувався з Ротаною щонайменше кілька разів. Та ще й невідомо, що наговорять інші на допитах, бо втратити таку нагоду звести рахунки і матеріалізувати заздрощі... Я це добре розумію.
– Мармедюку, а звідки у тебе така відданість генералові? – врахувавши відвертість останнього, запитав Базів.
– Я навчався за кордоном, а для моєї країни це достатня підстава не тільки для тавра неблагонадійності, а й для тортурів і звинуваченні у намірах підриву підвалин режиму. Генерал врятував мене від смертного вироку, коли потрібно було виконувати план з викриття агентів зарубіжних розвідок. Бо таку гарну кандидатуру, як я, годі й шукати. Тому своїм життям я зобов’язаний саме йому, а не Татові, як усі інші, – невесело посміхнувся хлопець. – До того ж, бвана, ви самі відчули, яка то непересічна особистість. Служити такій людині я вважаю за щастя.
За кілька днів якимось своїми таємними шляхами надійшли новини, і були вони, мабуть, добрими. Бо у низці арештованих, ув’язнених і знищених змовників ім’я генерала не було присутнє.
А за два тижня на далеких околицях Андрія зустрів знайомий кортеж.
З дивним для себе відчуттям щирості та полегшення він потиснув міцну чорну руку, ледве утримавшись від обіймів.
– Я дуже радий, пане генерал, що ви живий і здоровий!
– Мабуть, мене це тішить ще більше!
– Крім усього іншого, мені потрібні вказівки. Що ми робимо далі? Що з тим обладнанням, запасами, людьми та усім іншим?
– Я думав про це. Людей тих ти вже не побачиш, там порожньо.
– Так розкрадуть усе, що можна й неможна!
– Про це я теж подбав, не турбуйся. Поки надумаємо більш-менш вдале використання всієї цієї машинерії, маю ще один план. Ти ж, наприклад, полюбляєш їздити та милуватися околицями?
План полягав у залученні на новозахоплені землі Базіва невеличкого струмочка туристів. Для цього навіть не потрібно було багато грошей. Землі межували з великим заповідником, куди й без того возили чимало відвідувачів, щоправда. з іншого боку. Хабарі, «подарунки» та залякування трохи змінили маршрути заїзду, а також додали цю місцину до рекламних буклетів. Створена структура під’їзних шляхів до бурової теж могла бути використана. Саме устаткування взагалі стало родзинкою маршруту: по-перше, ані крихти нафти не було й тому все було досить чисто, а по-друге, де б ще дозволили бачити, ходити навкруг, ба навіть мацати цю купу витворів промисловості, якби вона діяла! Тому спеціальна бригада убезпечувала колишнє місце розвідки та робила оглядові майданчики. Інша ж бригада зводила легкі невеличкі бунгало з мінімально потрібними вигодами. А щодо краси місцевих передгір’їв, річок і водоспадів – ніхто нікого не ошукував. Заповідник теж був більш ніж справжнім. А приїжджі, котрі цікавилися етнографією та тубільним побутом, також мали змогу задовольнити свою цікавість.
Усі потрібні папери, ліцензії, дозволи тощо з’являлися з дивовижною і неможливою для Африки швидкістю. Андрію теж довелося поїздити та докласти зусиль для їхнього отримання, тож саме в цей час за ним закріпилася репутація людини, для якої немає нічого неможливого. Базів вкотре подивувався діловим якостям і хватці генерала, про що сповістив останнього.
– Той, хто вижив у країні на кшталт твоєї чи моєї, завжди зможе дати собі раду в будь-якій іншій.
– Так нащо..."

 

Володимир Самойленко Час розкиданого каміння 

 

 

"... Господи, как я устала от себя! Я устала от себя так, как эта дорога устала от машин, которые едут и едут по ней, как этот мяч устал от ног, которые его бьют и колотят. Я надоела себе. Я не могу больше себя видеть. Я не могу больше себя слышать. Я не могу больше быть собой, мне хочется спрятать себя куда-нибудь, чтобы никто не нашел.
Я не знаю, что мне делать с собой. Я себе – как чемодан без ручки, нести тяжело и бросить жалко. Но может быть, все-таки бросить? Ну сколько же можно мне мучиться с собой, нянчиться, тащить за волосы в нормальную жизнь и склизкой лягушкой вывертываться из себя, чтобы походить на человека?
Каждый день я выясняю с собой отношения. Я хочу себе доказать, что мне надо что-то делать с собой! Но только ничего у меня не получается. Я себя не слушаю. И мне уже надоело кричать на себя, никак мне до себя не докричаться, потому что я не понимаю по-человечески. Потому что я давно уже себя не понимаю.
И что теперь? Вот я, писательница Элина Свенцицкая, сижу на продавленном диване, а за окном растекаются медленные сумерки, и пишу о том, что же мне делать с самой собой. Пишу и пишу, ко мне приходят новые слова о том, как мне трудно с собой ,как мне хотелось бы куда-нибудь себя деть. Этих слов удивительно много, они приходят и приходят. Это, наверное, потому, что я писательница. Вот уже утро, серое, как будто кто-то кинул в небо горсть пепла. Вот посмотрите на меня ,я уже немолодая, хожу медленно бормочу себе под нос. И настолько я от себя устала, что согласна – пусть мне будет некому под нос бормотать!
Но хватит жаловаться, надо что-то делать. Уйду я от себя, далеко уйду. Пусть говорят, что от себя никуда не уйдешь, а я вот возьму и уйду. Просто пойду по этой дороге, дальше и дальше. И оставлю позади и эту комнату захламленную, и письменный стол, к которому меня тянет этот зуд, как будто чесоточный клещ под сердцем, и не успокоится, сволочь, пока чего-то не напишешь.
Такие люди, как я, они все время куда-то идут. Останавливаются они обычно в психбольнице, отдыхают там немного, а потом идут дальше. Вот, теперь все понятно, - они уходят от себя. И когда они уходят от себя – то обязательно идет дождь, потому что, по сути, дождь ведь тоже такой – ему плохо здесь и он идет в другое место, только никак не может уйти. И вот – дождь. Трамвайная остановка. На перекрестке мокрая женщина торгует мясом.
– Почем ваше мясо? – спрашивают ее.
– Недорого продам, всего двадцать гривен..."

 

Элина Свенцицкая Письмо к сестре 

 

 

Медуза Сорбонна! Ученики с окаменевшими 
Лицами после теракта и науки гранита.
А потом наступит их «завтра», конечно,
По всем правилам, как финита,
И пули зимой в теплые полетят края…
И поэт эпохи возражения
Напишет много элегий, закажет кальян,
И белую пешку улице принесет в жертву.
А дома газеты в камине будут трещать что дрова;
От новостей телевизор старый будет краснеть на треть,
И уже эпоха будет качать права,
Фею с вдовою смешивая в один портрет.
В таком заключении вряд ли дают ключи,
А на столе – Рябин-Гранат-Кагор…
Видимо, только на камне блещут славы лучи
В тех краях, где соседствует перо и топор.

 

Терно Стихи 

 

 


вкради в мене ще пару років мого дітородного віку.
у мене було стільки планів на тебе, на місяців тридцять!
звозити тебе на озера, де плесо іскриться,
а рибки щипають за пальці, де пляжі лиш дикі;
зробити глінтвейну на вогнищі з смаком гвоздики.

навчитись нарешті волосся твоє підстригати рівненько,
щоб і не закоротко, і не задовго, а кінчики тільки.
читати уголос тобі вірші Жадана й Рільке;
дрімати у парку на пледі під вітер і бренькіт;
і бігти кудись вдалечінь по зиґзаґових рейках.

сидіти на сходах в під’їзді і пити MacCoffee зі стіків;
завести кота. або двох. і сплести тобі шарфик на зиму;
зварити варення із аґрусу чи апельсинів.
творити жіночі банальності дуже стандартні й великі...
вкради в мене ще пару років мого дітородного віку.

 

Юлія Вротна “вкради”

 


Коли шукаєш, знайти намагаєшся в будь-чому,
тож, напевно, у кожній спині розглядаю твою.
Хтось знову говорить до мене. Давно вже за сьому,
нарешті ти втомлено-справжнім обличчям лишаєш пітьму.
Я бачу. Я так тебе сильно бачу, що ніби й не маю очей.

Замість них два світи: у минуле й майбутнє.
Підборіддя твоє незабутнє –
здається, єдине, що бачу, інше – чую лише.
Я не можу писати про очі, бо це ніби стиснути нерв.
Ми – фізика, ми – хімія, тож де оце місце душі?
Шепочу десь у ребрах: «Тільки не йди, зараз не йди».
Хтось знову говорить до мене, нам всім не бракує історій,
я чую тебе серед шуму в сусідній кімнаті.
Я йду, зачиняю тебе за собою.
Так, я, напевно, не з тих, хто душі уміє тримати.
Я, напевно, із тих, хто невчасно завжди замовкає.
Ідучи, починаю назад рахувати.
Коли чую, серцевого болю немає,
тож не мовчи, бо от-от я тебе дочитаю.

 

Олена Гунько Я йду, зачиняю тебе за собою 

 

 

 

 

 Я даже теперь не могу сказать, как сподобился отворить эту чёртову калитку.
Двенадцать лет назад жильцы нашего дома вырвались из-под опеки дышащего на ладан ЖЭКа и организовались в кондоминиум. Казалось бы, навсегда атрофированное чувство собственности внезапно ожило и вскружило головы. Хотелось всё перекрасить и остеклить на придомовой территории и в местах общего пользования – так мы уже называли свой двор и лестничные клетки.
Хотелось плевать только в урны и высаживать цветы, но всеобщее воодушевление омрачал тот факт, что наш двор, как его не назови, был проходным. По вечерам забредали сюда хулиганистые компании молодёжи, и в любое время суток заглядывали раздавить бутылку незнакомые мужики. Потрошили контейнеры с нашим мусором разномастные бродяги, и сокращали маршрут спешащие с улицы на улицу прохожие. Ну о каком благоустройстве могла идти речь при таком столпотворении?
Одним словом, собрание жильцов решило ограничить вход во двор. И действительно, имеются же у нас широченные, выходящие на центральную улицу ворота, так зачем нужна ещё эта калитка за дальним углом дома? Сказано – сделано. Народный умелец дядя Валера Дудко – тогда он был ещё жив – притащил сварочный аппарат и за какие-то двадцать минут заварил проход.
Чище и спокойнее во дворе не стало, зато возле задраенной калитки пробилась, взломав асфальт, сорная трава.

В тот день я гулял не просто так – гулял я, пребывая в некоторой задумчивости. Давно известно: если человек погружается в раздумья, – руки и ноги его, освобождаясь от диктата рассудка, ведут себя как бы автономно, позволяя себе всяческие вольности. Вот и привели меня ноги в малолюдный край двора, а рука потянула зачем-то калитку.
Она поддалась легко, без скрипа или визга, будто кто-то совсем недавно смазал навесы.
Я удивился: надо же, калитка не заперта, и никто во дворе об этом не знает. От этого открытия – в прямом и переносном значении этого слова – все мои недодуманные мысли улетучились без следа. «Кратчайший путь в табачную лавку! – сообразил я. – никому не покажу. Хотя… утаи у нас что-нибудь попробуй…»
Я вздохнул и ступил за калитку. Неспешно пошёл по тротуару, провожая взглядом промчавшуюся к перекрёстку «Волгу-двадцатьчетвёрку». Салатную, вдоль борта – полоса в чёрную клетку. «Чудило мужик! Мало того, что на старье таксует, бензина палит немеренно, так ещё и шашечки нарисовал. Небедно прикалывается».
Я вышёл к центральной площади и застыл, не сразу сообразив, что привело меня в недоумение.
Деревья! Окаймляя площадь, выстроились в каре акации, молодые, не выше двух человеческих ростов. Последнее обстоятельство и оказалось причиной моего смятения. Я же совсем недавно читал в газете какую-то истерическую хрень о состоянии городской флоры. Люди, которым до всего есть дело, требовали очистить улицы города от старых деревьев: и сору, мол, от них много, и высохшие ветви, того гляди, могут рухнуть на голову. Впрочем, я и без всяких газет с опаской обхожу места под нависшими голыми сучьями, а тут вдруг… акации молоденькие…

 

Виктор Шендрик Калитка 

 

 
Женщина в белом платье – тонкая, будто шприц,
Носит себя жеманно, как драгоценный приз.
Женщине нужен призрак – Маленький Мёртвый Принц:
Свадьба, где муж-покойник, – тайный её каприз.

Женщина в белом платье с кровью на рукаве
Ночь за дежурной стойкой спит, не смыкая век.
Снится ей лунный кратер, где подо льдом – трава…
Женщина робко прячет краешек рукава.
Женщина в белом платье, словно перед Судом,
Кается ей: «Я тоже, будучи молодой,
Много грешила, мало думала о святом:
Пачкалась под забором, чистилась под мостом».

На потолке палаты – хлористый иней мглы:
Женщина в белом платье драит одни полы.
До потолка тянуться – проще звезду срывать!
Та, что лежит у стенки, дышит лицом в кровать.

Или уже не дышит? – Впрочем, не всё ль равно?
Женщина в белом платье смирно глядит в окно.
Этой не стало… Завтра примут ещё одну,
А в промежутке можно жаловаться окну.

Там, за стеклом, берёзка, мел подмешав к углю,
Сахаром на базальте пишет Луне: «Люблю».

Женщина в белом платье надпись читает вслух…
Женщина в чёрном платье с неба летит на звук.

Одесса, 26-28 июля 2015 г.

 

Евгения Бильченко Одесса-Львов

 

 


Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева.
О. Апальков. «Колючі дерева»

Є книги, прочитавши які, назавжди запам’ятовуєш перипетії сюжету, із задоволенням переповідаєш, але навряд чи перечитаєш знову – немає потреби. Натомість твори Олександра Апалькова – мозаїчні розсипи думок, відчуттів і вражень, перечитувати які не набридає, навпаки, щоразу відкриваєш для себе щось нове. Розгорніть книгу на будь-якій сторінці – і насолоджуйтесь! Автор торкається багатьох проблем: психологічних, політичних, суспільних, гендерних. Проте особисто мене найбільше зацікавили жіночі образи, розуміння письменником-чоловіком таїни жіночої душі.
Збірка «Колючі дерева» складається з тринадцятьох творів, названих «оповіданнями», хоча є серед них і новели, і образки, і вірші в прозі, навіть невелика повість – «Похмілля на чужій учті». І більшість із них – про кохання. Про що ж ще варто писати?
Герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву збірці, розмірковує: «Ах, ці жінки, вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів». Він робить усе, щоби жінки самі залишали його: так їм буде легше. А перед тим кожній дарує червону помаду – як символ краси, звабливості та свободи. Жінки, які залишили його, перетворюються на колючі дерева і проростають на кургані його минулої слави. А сам він, безіменний скіф, шукає свою Пері, одну-єдину, проте, знайшовши, воліє, аби вона теж покинула його. Чому так? Щоби кохана не була принесена в жертву, не пішла за ним в «його скотомогильник»?
Герой «Колючих дерев» «всіх обдаровував любовно, але любов’ю – дуже небагатьох».
Одна з тих, кого ліричний герой кохає по-справжньому – безіменна танцівниця («Пасадобль»). Майбутнє талановитої дівчини – велика сцена, слава і «номер дванадцятий», у спину якого так хотілося всадити ножа. Кохаючи надміру, герой не робить жодного кроку назустріч коханій: не говорить про свої почуття, навіть не намагається поцілувати, бо «боїться зламати» її. Можливо, не вважає себе гідним такої дівчини або не хоче брати на себе відповідальності за її долю. Слабкість це чи, навпаки, сильне, мудре рішення? Герой, без сумніву, постраждав, адже за двадцять років так і не розлюбив сірооку красуню. А от як склалася доля танцівниці, чи щаслива вона? Швидше за все, ні, адже кар’єра і слава не замінять кохання. Наприкінці оповідання герой нарешті робить крок назустріч щастю: набирає номер її телефону двадцятирічної давності. Але, як і очікувалося, номер не дійсний. Інший би тим не обмежився, розпочав пошуки, але наш герой продовжує далі плисти за течією життя, живучи спогадами і мріями про зустріч: «Побачити б її ще. Хоч би раз. І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її».
Так в «Зустрічах з нею» герой спочатку нерішучий, невпевнений у собі, але, майже втративши кохану, виявив силу – і вона підкорилася. Так мені хочеться думати, але я не впевнена, адже більшість персонажів-чоловіків цієї книги не здатні на рішучі дії, вони страждають і змушують страждати інших, вірячи, що чинять правильно, шляхетно.
Музикант Сашко з оповідання «Бесаме мучо» зустрічає чудову дівчину, студентку Марію, яка приїхала з Пітера, щоби заробити грошей на навчання. Позбавлена підтримки батьків, вона сама утримує свого хлопця-інваліда. Сашко закохується, але прощається з дівчиною назавжди. Більше того, від’їжджаючи, він розбиває гітару і погоджується взяти з собою брудну брюнетку, тим самим ніби відмовляючись від пошуків кращої долі.
Розуміння неможливості втримати жінку, володіти нею – наскрізне в книзі.
«Град Єпіфанії» – сумна і болюча історія жінки, яка від народження змушена боротися за життя: «Все її тридцятирічне життя складалося з магії та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись». Коли ж їй було шістнадцять, Єпіфанія зустріла Його, і з того часу життя їхні поєдналися. Оповідання це – справжня сага про вічне кохання, неприборкане, несамовите.
Проте ніщо не вічне: Єпіфанія, «довгих стогонів майстерниця», виходить заміж за «рудого, як лисячий хвіст, прусака з міста-побратима». А герой не втримує її, не осуджує – проклинає, бо в серці його тепер порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Чому ж не бореться за своє кохання? Може, тому, що сам одружений? Чи розуміє, що не здатен дати їй більше?
Жінки в творах О.В. Апалькова, хоч і зображені більш активними, життєздатними, чомусь викликають співчуття. І сам письменник, здається, більше жаліє їх, ніж любить, тому не осуджує і ставиться з розумінням до найгірших, з точки зору пересічного чоловіка, вчинків: подружньої зради, перелюбу, статевої неперебірливості. Жінка хоче бути бажаною! Якщо ж чоловік не може дати їй того, вона шукає іншого. Один з персонажів оповідання «Запах дині» зізнається: «А я вкотре кохався з нею, зауважуючи, що дедалі менше пещу її. Її груди, живіт, сідниці… Вона помалу ставала для мене як повітря: жити без якого не можна, а помічати його не помічаєш…»
Жаннет («Жаннет із Шарм-ель-Шейха») запроторюють до в’язниці: за десять років вона п’ять разів одружувалася. Шукала любові! Хіба це злочин? Хіба її провина, що чоловіки швидко їй набридали? Коли це ставалося, Жаннет без пояснень кидала їх, переїздила до нового міста і знаходила нове кохання.
Перукарці з оповідання «Васічка та думки» теж необхідно було почуватися молодою та бажаною, тому вона приймала незграбні залицяння немолодого альфонса Васічки.
Героїні «Колючих дерев» звичайної зовнішності, за винятком, хіба що, красуні Міхаели («Тітка Ернестіна»), але всі вони для автора – прекрасні, звабливі, незвичайні, загадкові, до того ж розумні й талановиті: Анка, німецька студентка, майбутній архітектор («Не Боварі»), Ірина, вірна дружина сліпого Юрія («Другий якір»), Рой, струнка чорноока художниця («Це акварелі»), поетеса Алла, яка живе з того, що здає кров щотижня («Психологія творчості»), львів’янка Леська, студентка істфаку («Примара»), «сильна особистість» Марта, яка була снайпером і загинула в Чечні («Марта»), навіть повія Зоряна, яка колись декламувала Кальдерона і Мольєра («Під мармур»).
Усю книгу пронизує тема швидкоплинності життя. Герої оповідань, скільки б їм не було років – двадцять сім, сорок, п’ятдесят – відчувають, що час витікає з них, як пісок у пісочному годиннику. «Життя, як і любов, не вічне». Тому вони поспішають жити.
30-річна Анна Крафт («Похмілля на чужій учті»), дружина багатого аристократа, проходячи обстеження в онкологічному центрі, стає коханкою заробітчанина з України. Виправдовує себе: «Не чоловіка обдурюю. Хочу обдурить свою долю».
Студентка Леська-Примара («Примара») кохається на лавці за парканом з 45-річним чоловіком, якого бачить уперше і востаннє, не маючи змоги дотерпіти до готелю. «Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов».
Герой оповідання «Це акварелі» кохається з подругою – художницею Рой, хоча закоханий в іншу. Рой каже: «Не упускаймо своїх молодих років!» – і малює медовою аквареллю на грудях квіти.
Так, життя минає, потрібно жити зараз, бо потім буде пізно. Але вчинки не змиєш, не злижеш, як медові акварелі. Це – назавжди, як справжнє татуювання.
До речі, у творах Олександра Апалькова закохані часто перебувають на вершині пагорба («Град Єпіфанії», «Зустрічі з нею», «Райська яблуня», «Колючі дерева»). Цим, мабуть, автор підсвідомо намагається показати піднесеність почуттів, відірваність від низького, приземленого. І хоч у «Моїй любові» немає жодної згадки про пагорби чи кургани, ця поезія у прозі – найкращий (на мою суб’єктивну думку) розділ «Колючих дерев». Це гімн коханню, жінці – трохи урочистий, чуттєвий, надзвичайно відвертий.
Насамкінець мушу зазначити, як найбільший комплімент автору, що Олександр Володимирович – неабиякий знавець жіноцтва, адже мотивація вчинків, поведінка його героїнь зрозуміла і абсолютно відповідає дійсності. А от виверти чоловічої психології для мене так і залишилися загадкою…

 

Маргарита Шевернога Мозаїчні розписи думок

 


Третя ранку, типу, ночі і тонни людей проходять повз,
а та, що зліва запитує хрипко: “Як ми померли, Бодь?”
А я їй брешу, що не знаю, Маріє, що це все вокзали й ножі,
що нам просто забракло часу і ми народились такі.

Колись нам дзвонили, щоб просто знайти, щоб листя не лізло у вени,
а зараз все щезло, і всі десь не тут. Але Бодь, питає вона – і все таки де ми?
І знову не точно кажу їй: “Маріє, не бійся, все добре. Я час зупиню і всяке таке.
Тримай, ось, цигарку, і байдуже правила, з нею життя не таке вже й гірке.”

Яке ще життя, Богдане, ти бовдур? Нас же немає, ми ж ніде, нікуди й ні з ким...
Хвилини мовчання й роки дивних слів, пожежі в думках і розпачі дим.
Не знаю куди нас закинуло разом, чому саме ми і що з нами буде ще,
я, Маріє, знаю точно: “Я кохаю тебе, я кохаю тебе, ти все, що в мене є.”

 

Богдан Зеленюк Маріє 

 

 

ми кудись пливемо вже багато місяців поспіль,
від північних пассатів постійно волога постіль,
кожна наша хвилина минає неначе постріл,
залишаючи зранку купу порожніх гільз.
ми навчились хіба що надійно плести канати,
рятувати лише для того, щоб катувати…
подивись, як голодний туман поїдає натовп,
а крізь димні легені спливає нестерпний біль.
подивись, як за розовий обрій тікає память,
хоч ти пестиш її і бавиш її роками,
як натомість у скроні зростає холодний камінь,
що ночами загойдує, тягне тебе на дно…
і коли ми дістанемось царства підхвильних течій,
подивись мені в очі без речень, без заперечень,
подивись, як у той незабутній самотній вечір,
де ми щойно зустрілись з тобою, маленький Ной.

 

Владислава Ільїнська Ми кудись пливемо  

 



Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.) 
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 



Обновлен 24 сен 2015. Создан 22 сен 2015



 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow