Підсумки конкурсу на краще оповідання 2012

Літературний конкурс!



конкурс кращого оповідання «ZeitGlas-2012» завершено

 Літературний конкурс від журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

 

 

Умови конкурсу:

 

мова написання — українська або російська;

вік учасників — не обмежений.

кількість творів — ОДИН!

тематика — сьогодення...

 

Конкурс тривав до 31 травня 2012 року.

 

Тексти* надсилалися на електронну адресу: zeitglas@ck.ukrtel.net з позначкою «Конкурс оповідання», із обов`зковою пересилкою роздрукованого текста оповідання на папері  за адресою:

«Склянка Часу*Zeitglas»

Вул. Шевченка, 31/32,

м. Канів,

Черкаської обл.

19002

 

 

У конкурсі на краще оповідання, що проводив міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas, переміг твір «Син прибиральниці» письменника з Черкас, Станіслава Стеценка.

До конкурсного розгляду, котрий тривав з лютого місяця цього року, надійшло понад дві сотні прозових творів сучасних авторів з України, Росії, Казахстану, Італії, Німеччини та США.

 

Головна тема змагання літераторів полягала у висвітленні проблем сьогодення та ознайомлення читачів з найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра не знає кордонів та утисків цензорів.

 

Відзначені роботи, за рішенням  конкурсного журі, були опубліковані на сторінках журналу та літературного альманаху «Скіфія-2012».

 

 

 

Автори трьох найкращих оповідань будуть відзначені нагородами.

 

Тож:

 

Шановні поціновувачі літературного слова!

Запрошуємо Вас на урочисте нагородження переможців конкурсу «ZeitGlas-2012» (на краще оповідання), що проводився міжнародним літературно-мистецьким журналом «Склянка Часу*Zeitglas».

Участь беруть:  письменники, митці, журналісти.

Дата і час проведення:

5 серпня 2012 року об 11.00. Вхід вільний.

Місце проведення: Актова зала Обласної бібліотеки ім. Шевченка,

18000 м. Черкаси, вул. Байди Вишневецького, 8.

 

 

 

1-е місце -  «Син прибиральниці» письменника з Черкас, Станіслава Стеценка*.

2-е місце«Хлопчик з яблуком» письменника з Бердичіва, Юрія Балюка**.

3-е місце -  «Коли продзвенить дзвінок...» письменниці  з  Дніпропетровська,

 Еліни Заржицької***.

 

Жюрі відзначило новели таких авторів як:

Волощак, Ганзенко, Преснякової,  Зозуляк, Луценко, Ивашнёва, Нечипорук, Никалео, Смольницкая, Струцюк, Мойсеенко, Остролуцкая, Тужиков.

 

 

 

З повагою, Олександр Апальков,

редактор міжнародного журнала «Склянка Часу*Zeitglas».

 Довідки за тел. (04736) 36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

Про авторів-переможців 

міжнародного конкурсу ZetGlas на краще коротке оповідання 2012 року:

 

* Стеценко Станіслав Миколайович, *1961. Член СПУ,  твори друкувалися в журналах "Київ", "Арт-Україна", автор книг  "Чорна акула в червоній воді", "Вся влада Радам" т.і. живе у Черкасах.

 

 

**Балюк Юрій Васильович, 1985 р.н. 2010 р. - публікація в журналі "Бердич". 2010 р. - лауреат Всеукраїнського гумористичного конкурсу "Шпигачки". 2011 р. - заохочувальна премія у номінації "Дитяча література"Всеукраїнського конкурсу "Витоки". Освіта вища педагогічна. м. Бердичів, Житомирська обл.

 

***Еліна Заржицька. Пеможець міжрегіонального конкурсу «Письменники-малюкам» (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» (2010, Київ). Лауреат Дніпропетровського міського конкурсу-фестивалю молодіжних та дитячих театрів «Новорічна феєрія» (2009). Лауреат літературної премії ім. Олеся Гончара Всеукраїнського щомісячника «Бористен» (2010, Дніпропетровськ). Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова-2011» у номінації «Романи для дітей» та володар особливої відзнаки як фіналіст літературного конкурсу «Коронація слова» від книжкового магазину «Читайка». Член Національної Спілки журналістів України.

Співавтор та редактор збірника «Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю» (2009, Дніпропетровськ), співавтор книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)» (2009, Дніпропетровськ).

Автор книг «Приключения розового динозаврика и его друзей» (2001, Дніпропетровськ), «Три сходинки голодомору» (2009, Дніпропетровськ), «Як черепаха Наталка до школи збиралася» (2011, Дніпропетровськ).

 

 

Про авторів- лауреатів

 

міжнародного конкурсу ZetGlas на краще коротке оповідання 2012 року

---------------------------------------------------------------------

 

Волощак Юрій,

1956 р.н.

м. Львів.

 

За останні три роки надруковано близько 30 статей, оповідань, новел, фейлетонів.

 

Оповідання «ВЕЧІРНІЙ ПРОХІД»

 

 

 

Іванна Прєснякова

(м. Сміла, Черкаської області.)

Народилася у 1990 році, у м. Сміла Черкаської області. Має наукову роботу “Константи творчості Тараса Шевченка в контексті цензур...” Художні твори друкувалися на сторінках альманаха “Скіфія-2012-Весна”, “Скіфія-2012-Літо”

 

Оповідання «Листи»

 

 

Промова Іванни Преснякової під час нагородженння

 

Олексій Ганзенко.
Нар. 1958 р.

с. Владиславка,
Миронівський р-н.,
Київська обл.


Публікувався в жур. "Дніпро" та його додатках, в «Антології сучасної новелістики – 2011». Самотужки видав 6 книжок різного жанру. В 2011 видавництво "Смарагд" видало збірку оповідань "Захід зеленого сонця". Переможець конкурсу "Рукомесло 2009", 17-го конкурсу перекладів сайту ГАК.

 

Оповідання «Його птаха» (публікація СЧ№63)

 

Зозуляк Данило

Народився 1990 року.

м. Львів.

.

У 2011 році закінчив ЛКДУМ ім. І. Труша. Навчається у КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого на відділі кіно і теле-драматургії.

У 2010 р. зайняв 1-е місце за добірку творів у конкурсі студентських робіт серед студентів ВНЗ 1-2 р. а. Львівської області, присвяченому Міжнародному дню студентів.

Друкувався в журналі «Дзвін» (номер за вересень 2011р).

 

Оповідання  «Мертвий на перший погляд» (публікація СЧ№63)

 

 

Луценко Зінаїда

Народилася 1974 року,

с.м.т. Цибулів,

 Монастирищенського району,

Черкаської області.

Освіта: вища філологічна.

Місце роботи: Цибулівська ЗОШ І-ІІІ ступенів , учитель української мови та літератури .

 

Друкуюся у районній газеті «Зоря» (м. Монастирище),

у журналі «Космополітен в Україні» (м. Київ),

 «Домашний очаг в Украине» (м. Київ), «Пані вчителька» (м. Харків), «Позакласний час» (м.Київ). Одна із авторів збірки «Фантастика U.I» (м. Київ).Член ВОЛФ (Всеукраїнське об’єднання любителів фантастики). Член Всеукраїнського об’єднання «Літературний форум».Член об’єднання  «Український клуб»

 

Відзнаки:

-     Лауреат конкурсу «Коли скінчилися уроки» (журнал «Все для вчителя», Київ (2007)

-          Лауреат Всеукраїнського конкурсу кращих  творів для дітей

ім.. В. Кобилянського (2008)

-    «Найкращий автор року» (журнал «Пані вчителька», в-тво «Основа», Харків (2009)

-          Переможець конкурсу оповідань в номінації «Українська фентезі» (Міжнародна літературна конференція «Дні фантастики в Києві -2010»)

 

Оповідання  «Продала хату» (публікація СЧ№62)

 

 

 

Івашньова Світлана

Рік народження: 1968

м. Олександрія, Кіровоградська область.

 

Оповідання «Побачення» (публікація СЧ№63)

 

 

Фоторепортаж про нагородження переможців  міжнародного конкурсу на краще оповідання 

 «ZeitGlas-2012»

м. Черкаси 05 серпня 2012 року 

 

Редактор журналу "Склянка Часу*Zeitglas" Олександр Апальков оголошує імена переможців. 

 

Говорить лауреат конкурсу Іванна Преснякова

 

Диплом вручається лауреату конкурсу Івашньовій Світлані 

 

 

Диплом вручається лауреату конкурсу Луценко Зінаїді

 

 

Діалог переможця конкурсу Станіслава Стеценка та Олександра Апалькова

 

ОПОВІДАННЯ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ: 

-------------------------------------------------------------------

 

 

Станіслав СТЕЦЕНКО

 

Син прибиральниці


Якийсь політик колись сказав: «Він працював у відомствах, із вікон яких, із підвалів яких видно не лише власну країну, а й увесь світ». Мова, звісно, велася про спецслужби, шпигунів та таємних агентів. Втім, у людини, про яку мова піде далі, це вже було в минулому. Хоча шпигун не може бути колишнім, як, наприклад, пес породи пітбуль не може згодом перетворитися в добрягу коллі. Ось і зараз чоловік за звичкою зробив коло задушливими залами Київського вокзалу Москви, кинув поглядом навколо перевіряючи стеження. За ним не стежили. Втім, він і так був у тому впевненим.

«Бом-бом, бом-бом, — грало під склепінням. — Швидкий поїзд номер один «Москва—Київ» рушає з дванадцятої колії. Бом-бом, бом-бом». Три поїзди відходили з Київського вокзалу Москви в Україну майже водночас — до Києва, Харкова та Одеси.

Колишній шпигун зволікав через передчуття. Передчуття не обіцяло нічого хорошого. Воно давало зрозуміти, що назад із цього відрядження чоловік може не повернутися. Колишньому шпигуну треба було підійти до спецкаси у залі для депутатів Верховної Ради СРСР (у цю касу ніколи не було черги), пред'явити посвідчення працівника КДБ і взяти квиток. Але він не наважувався.

Справа у тому, що передчуття ніколи не підводило його. На другому поверсі вокзалу, біля відеосалону висіла афіша: «Фільм режисера Джорджа Косматоса «Кобра». У головних ролях подружжя Сільвестр Сталоне та Бріджит Нільсен». Йшов уже 1988 рік — «розгул» горбачовської перебудови, а він точно пам'ятав — Сільвестр та Бріджит розлучилися в 1986-му. Два роки тому. «Час у цій країні іде повільніше, — подумав він. — Повільніше, ніж будь-де у світі. Вони вже давно розлучені, а тут ще кілька років будуть писати «подружжя».

Про розлучення Сільвестра та Бріджит колишній шпигун прочитав рік тому, коли був ще шпигуном діючим, у розділі світської хроніки якоїсь паризької бульварної газети, лежачи в розкішному венеціанському ліжку на третьому поверсі сірого будинку, що на розі вулиці Rivoli та площі Sаіп-Магtіn. Француженка, яка лежала поряд була надзвичайно гарненькою. Особливо густе попелясте волосся на тлі рожевої постільної білизни. Він познайомився в цією жінкою в кафе «La Rotonde», відрекомендувавшись провідним журналістом «Монд», і з тих пір бував у неї, кожного разу захоплюючи її своїм темпераментом.

Але тієї ночі все було навпаки. Від його темпераменту майже нічого не лишилося. Тоді у нього також з'явилося передчуття. Наче ворожка подивилася на руку і сказала:

— Ось смертельний трикутник, тут лінія життя зникає. Вам залишилося жити день (або місяць).

Він не помітив стеження. Кілька разів «перевірявся», кружляючи містом, але «хвоста» не було. Або ж він його не помітив. Французької поліції він боявся найменше. Ось американці — інша справа. У Парижі, як і у всьому світі, тривало постійне протистояння двох розвідок — США та СРСР.

Француженка — мадемуазель Делон або Ірен Делон — підвелася на лікті і глузливо запитала:

—Que’arrive-t-il? (Що сталося?) — її округлі м'які форми були досконалими.
Він відповів, що, здається, не там припаркував свій «понтіак». У провідного

журналіста «Монд», звісно, мав бути бордовий «понтіак-фейберд». Через парковку він відчуває дискомфорт. Паризька поліція просто звіріє. Можуть вилучити права або просто вивезти автомобіль евакуатором. Вона, звісно, повірила йому.

— Де ключі? — роздратовано запитала мадемуазель Делон, накидаючи на
плечі блакитний халат. Блакитне чудово гармоніювало з її попелястим волоссям. —
Я віджену твій клятий «фейберд» у двір.

Він міг зупинити її. Але не зупинив. Якби він зупинив мадемуазель Делон, йому довелося б вийти і відігнати автомобіль самому. Або вигадати якусь причину, аби не йти. Він був упевнений, що йти йому не можна. Чому, він не розумів. Просто так, говорило йому передчуття.

Мадемуазель Делон вийшла із дверей під'їзду, озирнулася і, побачивши, що він відхилив штору, помахала йому рукою. Коли вона сідала в машину, однією рукою запинаючи халат, він був уже одягненим.

З вікна було видно всю площу з сірим громаддям La tour Saint-Jacques — башти Святого Якова і під'їзди до неї. Стоячи за шторою, він дивився, не зосереджуючи увагу на чомусь одному. Так погляд охоплював не тільки автомобіль, а й усе навкруги. Біля башти якийсь предмет упав позаду автомобіля. Точніше, він упав під днищем, але машина встигла від'їхати. Білий спалах засліпив очі, освітивши поснулі сірі будинки. Наче велетень, знімаючи іграшкове місто на плівку, запалив магнієву шашку. Охоплений полум'ям, «понтіак» перекинувся догори дном, і в бік громаддя La tour Saint-Jacques полетіли колеса. Мабуть, це був «бублик» — американська пластикова бомба в формі кільця, що накидається на вихлопну трубу і, зсунувшись від вібрації, вибухає, вдарившись об асфальт. Він не помітив стеження, лише відчув небезпеку. Вони хвацько спрацювали, ці хлопці з ЦРУ. Біля догораючого «понтіака» зупинилася пожежна машина і заметушилися пожежники.

Він викликав таксі на сусідню вулицю Фош, на яку можна було вийти дворами. Подумав, якщо ЦРУшники помітили, що у машину сів не він, а жінка, то його перехоплять, коли він тільки вийде у двір і таксист буде чекати дуже довго.

Але нічого не трапилося, і через півгодини він був на Ліонському вокзалі, а ще через півгодини мчав у поїзді «Париж—Варшава» на схід.

Він сидів у купе і думав, скільки часу хлопцям з ЦРУ потрібно, аби зрозуміти, що в полум'ї загинула жінка, а не чоловік. Півгодини. Поки пожежники зіб'ють полум'я. Він був чудовим шпигуном, шпигуном з божою іскрою. Як художник з божою іскрою відчуває глибину тону, так він відчував небезпеку.

Вони знайшли його через сім годин. Вже майже на кордоні зі Швейцарією, в Мюлузі, з перону в нього випустив чергу з крихітного автомата Mini-Uzi (Міні Узі) молодик у формі залізничника. Хлопці з ЦРУ звикли доводити справу до кінця. Але він якимось дивом уникнув кулі, лише скло розлетілося на тисячу скалок, і одна уп'ялася йому в щоку. Від тієї скалки у нього лишився шрам, схожий на перекинуту на бік літеру «к».

«Бом-бом, бом-бом. Швидкий поїзд номер один «Москва—Київ» відходить... Бом-бом, бом-бом». Колишній шпигун торкнув шрам рукою. Так, він тоді став «міченим». І його викинули з розвідки. Особливі прикмети для шпигуна річ неприйнятна. Але шрам — це лише привід. Якби був потрібен, то йому зробили б пластичну операцію в одній з кращих швейцарських клінік. Тоді в Парижі стався «прокол». Його викрили. Він десь «підставився», а може, підставив іще когось. Може, хтось загинув. Може, загинуло багато людей. Він цього не знав. Йому не дозволено цього було знати. Може, той, хто загинув, мав високого покровителя. Про це, втім, йому теж ніколи не дізнатися. Але це й не так важливо. Головне, що після такого в розвідці не залишають. Йому підшукали посаду

 

слідчого КДБ. Слідчого у другорозрядних справах. І ця нічим не відрізнялася від інших.

Справа лежала в кабінеті, у сейфі. А копія була в колишнього шпигуна в голові. Суть кримінальної справи була простою. У нікчемному містечку Зеленодольську, загубленому серед південноукраїнських степів, де раніше найбільшим злочином була велосипедна крадіжка, в міському готелі вбили тридцятип'ятирічного красеня — директора столичного оборонного заводу, що був тут у відрядженні. Завод виготовляв блоки до станцій дальньої радіотехнічної розвідки. Така станція розташована на березі Чорного моря, поблизу Севастополя, могла контролювати маневри кораблів шостого флоту НАТО в усій акваторії Середземного моря.

Директору перерізали горлянку, як індикові на бійні. А оскільки директор був носієм секретів особливої ваги, допущеним до документів з грифом «цілком таємно», то й слідство проводили «важняки» з місцевої військової прокуратури. Але слідство зайшло в глухий кут, убивцю (чи, може, убивць) не знайшли, і в управлінні КДБ народився циркуляр: «Цілком таємно. Для проведення паралельного розслідування забезпечити легендою і направити слідчого». У нього було відряджувальне посвідчення на ім'я інженера якогось заштатного кооперативу з виробництва дерев'яних сувенірів, а в «дипломаті» — зразки виробів.

Ця кримінальна справа могла б здатися колишньому шпигунові дріб'язковою, якби не передчуття. Таке ж, як тоді у Парижі. Передчуття смертельної небезпеки. Він торкнув щоку. Після того, як йому вже не заборонялося мати звички, у нього з'явилася одна. Коли хвилювався, він торкав шрам на щоці — у вигляді перекинутої набік літери «к». Першої літери його колишнього відомства. Два поїзди пішли. Якщо піде останній, завтра треба буде подати у відставку. Він непогано стріляє з будь-якої зброї (пістолета, снайперської гвинтівки і скорострільної гармати), стрибає з парашутом удень і вночі, чудово володіє аквалангом. Стане своїм серед денді в англійському клубі і серед бариг нечорноземної смуги. Вільно володіє чотирма мовами: англійською, французькою, китайською і фарсі. Все це завтра може бути непотрібним. Якщо його викинуть з органів, про пристойну роботу годі мріяти. Залишиться тягати ящики з нудотними пиріжками до привокзального буфету і мацати у підсобці товсту буфетницю, а вечорами розпивати з її чоловіком пляшечку портвейну.

Біля виходу на перон стояв книжковий лоток. Продавщиця, фарбована блондинка, грайливо посміхаючись, запропонувала йому томик Чейза. З глянцевої обкладинки на нього дивилася золотава жінка, із кутка в куток готичним шрифтом біліла назва — «Без грошей — ти мертвий». «Бом-бом, бом-бом. Починається посадка в швидкий поїзд номер тридцять три «Москва—Київ». «Без грошей — ти мертвий». Він дав продавщиці «зелененьку», взяв книгу і пішов у бік квиткових кас. Справді, без грошей він усе одно, що мертвий.

Продавщиця-блондинка тужливо подивилась вслід високому сивому чоловікові із шрамом на щоці, що не звернув на її грайливі погляди жодної уваги.

***

Маленьке південноукраїнське містечко Зеленодольськ здавалося тихим і звичайним. Його єдиним визначним місцем була міська площа з готелем, клубом і шевською майстернею. Готель мав дві кімнати з десятком ліжок, духом плісняви і шурхотінням тарганів за шпалерами. Одна кімната була вільною, а в іншій жив усього один постоялець. Посеред площі стояв пам'ятник Леніну, комплекцією схожий на Арнольда Шварценеггера. Вітер ганяв дюжину недопалків, складував їх біля ніг культуриста-вождя і шарпав афішу, наклеєну на стіну готелю. На афіші мерехтів чорний силует з написом: «Сьогодні дивіться в клубі супербойовик «Помста нінзя».

З того часу, коли в клубі почали крутити фільми про нінзя — середньовічних японських героїв-войовників, що майстерно володіли мечем і ще купою всілякої середньовічної зброї, діти в містечку грали тільки в нінзя. Ігри у «війнушку» між «нашими» та «німцями» були враз забуті. Малюк також грав. Для гри мав чорні штани, чорну куртку і чорну перев'язь. З картону, пофарбованого сріблястою фарбою, вийшла гарна маска з отворами для носа, рота і очей. А зі сталевого тесака для рубання буряків — виблискуючий тисячею сонць меч нінзя.

Малюком хлопця назвав один із материних друзів. Батька у Малюка ніколи

 

не було, зате у матері було чимало друзів-чоловіків, і всі вони чомусь називали його Малюком. Може, тому, що не вийшов зростом, і, незважаючи на те, що мав десять років, йому можна було дати ледве вісім? Малюк ненавидів це прізвисько і щодня відмічав вдома зріст на дверній лутці. Уже більше місяця було 123 з половиною сантиметри. Учора йому здалося, що вже стало 124, але виявилося, що він просто забув скинути капці. Без капців залишилося, як і раніше, — 123 з половиною.

Тому учора йому було сумно. А сьогодні цілий день вони грали в лабіринт, заповнений механічними манекенами-убивцями, через який треба вийти до розпеченої кам'яної чаші, взяти її і пронести до виходу. Лабіринтом став покинутий сарай на околиці, а чашею — закіптюжена цеберка. Чаша «випалювала» на руках і грудях чорні знаки нінзя. А потім старший з хлопців, за щось образившись на Малюка, сказав: «Ти не нінзя!» — «Чому?» — «Тому, що твоя мати — повія!» (Його часто так дражнили: «син повії».) — «Неправда!» — «Вона плутається з командированими з готелю!» — «Ні!» — «Мій батько сказав, що прибиральниця з готелю плутається з командированим. Всі знають — це твоя мати. Чи мій батько бреше?» — в його голосі була погроза. «Ні, він не бреше, але це все неправда.» — «Ха-ха, його мати — повія, ха-ха! Мати Малюка — повія, ха-ха», — вони всі сміялися і стрибали навколо нього, як дикуни з племені Тумбо-Румбо навкіл приреченого на страту полоненого.

Малюк утік на річку. Річка, що протікала через Зеленодольськ, була навіть не річкою, а гнилим струмком, що брав початок з очисних споруд якогось заводу. Взимку він не замерзав, і в ньому в хмарах теплої смердючої пари плавали зграї диких качок, що мабуть лінувалися відлітати у теплі краї. Малюк, сидячи на березі, розмазував по брудних щоках сльози і думав про те, куди зникають качки влітку. Може, їм тут жарко, і вони відлітають на північ? Коли зовсім стемніло, він побрів до готелю. Світло горіло лише в одній кімнаті. Малюк через прочинене вікно заліз на підвіконня, стрибнув на підлогу і сховався під найдальшим ліжком.

***

Єдиний мешканець готелю — командирований Баталкін — перекинув до рота чарку горілки, зригнув і сказав, киваючи кожному слову: «Чуєш, діду, щось блювати хочеться. Наче хворій собаці. Пішли пошукаєм баб». Старий швець у засмальцьованому тільнику, з морським картузом без кокарди, мовчки випив і встав, похитуючись. Швець орендував у готелі кімнату під шевську майстерню. Та Баталкін, вийшовши у коридор, раптом повернув до своєї кімнати. За ним зайшла готельна прибиральниця — фарбована блондинка років тридцяти в старій заношеній спідниці — і почала ялозити шваброю підлогу. Баталкін дивився на неї, посміхаючись, часто ковтаючи слину. Вона підвела погляд і посміхнулася у відповідь.

З-під ліжка Малюк бачив лише дві пари ніг. Двоє якийсь час жваво розмовляли. Потім він почув, як зарипіли стільці біля столу. Значить, вони сіли. До нього долинуло дзюркотіння рідини. Мабуть, за столом розливали горілку. Брязнули склянки. Двоє ще якийсь час розмовляли. Потім пересіли на ліжко, чомусь дурнувато хихочучи, зарипіли пружинами. Здається, Малюк почув звуки поцілунків. Потім вони встали, вона відштовхнула його, і він важко гепнувся в постіль. Вона засміялася. Готельна прибиральниця була мамою Малюка.

Малюк любив материн сміх. Навіть під ліжком міг уявити, як вона сміється. Він так грався сам із собою: запам'ятовував якусь картинку — сусідського пса або червону «Волгу», яка щовечора проїжджала вулицею, — потім заплющував очі і виразно уявляв. І потім пам'ятав довго-довго. Ці картинки, що назавжди закарбовувалися у пам'яті, Малюк називав чарівними. Чарівні картинки. У Малюка була, наприклад, така картинка: мати бігла лугом, всіяним жовтими кульбабами, сміючись, схопила його на руки. Він тоді подумав: «Хочу пам'ятати це завжди!». Заплющив очі — і такою запам'ятав.

Грюкнули двері. Значить, мати пішла додому. Командирований Баталкін кілька разів перекинувся з боку на бік і захропів. Під ліжком було темно і моторошно. Малюк виліз. У вікні стояв величезний круглий місяць. На підлозі лежала шпилька.

Малюк підняв її і приклав до пальця. Закусив губу і сильно натиснув. Таким був обряд нінзя. На пальці виступила крапля крові. Розмазав її по лезу «меча». Став у стійку «вершника» — ступні удвічі ширше від плечей, стегна паралельно підлозі, спина прямо. Лезо, падаючи, зблиснуло тисячею місяців. Булькнуло. Баталкін розплющив очі, випростався, тихо охнув і помер. На шиї зяяла величезна різана рана. Лице за мить стало блідим, лише на щоці темнів шрам, схожий на перекинуту набік літеру «к». Поряд на тумбочці лежала книга з золотавою жінкою на обкладинці. «Джеймс Хедлі Чейз «Без грошей — ти мертвий», — прочитав Малюк по складах, ворушачи губами, торкнув жінку рукою, по ній пробіг місячний відблиск. Визирнув у двір. На ґанку в хмарі мошок сидів одноногий швець у морському картузі з м'ятим козирком і грав на баяні. Малюк причинив двері і раптом почув дивний звук. Обернувся. На простирадлі в місячному світлі розпливалася величезна темна пляма. Звук повторився. «Буль-кап-кап», — на підлогу стікала кров. Минулого разу все було так само. За вікном — чорне глянцеве небо з жовтим глянцевим місяцем. Наче на обгортці від жувальної гумки. На ліжку гарно вдягнений чоловік, здається, якийсь великий начальник із Москви, що удень обіймав маму і поїв її вином. Темна смуга збільшується і повзе до краю постелі. І потім той самий звук — «будь-кап-кап». Малюк тоді примусив себе якнайкраще запам'ятати ту картинку. Він так грався: запам'ятовував щось, а потім заплющував очі і виразно все уявляв. Після тієї ночі готель два місяці був порожнім — у ньому не було приїжджих, і два місяці ніхто з хлопців не називав маму повією і не говорив, що вона плутається із командированим. Тепер теж не будуть.

Малюк витер «меча» об простирадло і виліз у вікно.

Він довго бовтав меча у річці-смердючці, аж поки лезо перестало липнути до рук. Його трохи злякали дві качки, що, лопочучи крилами, шубовснули у воду. Малюк подумав, що качки прилетіли, а значить, дуже скоро почнуться холоди. Він махнув у бік качкок мечем. Вони злякано закрякали і забили крилами по воді, здійнявши тисячі бризок, які заблищали у місячному світлі. «Гарно, — подумав Малюк. — Хочу пам'ятати це завжди». І повільно побрів додому...

 

 



Обновлен 16 авг 2012. Создан 16 фев 2012



  Комментарии       
Всего 3, последний 5 лет назад
nastyahaus1 16 фев 2012 ответить
Скажіть, будь ласка, який має бути жанр оповідання, яке буде подаватись на конкурс?
zippo-1 16 фев 2012 ответить
12 000 знаків це ж дуже мало
zeitglas 17 фев 2012 ответить
Ми збільшили обсяг тексту. Втім, не розмір визачатиме літературну цінність твору...
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow