Про перспективи літературних журналів України




(у газеті "Літературна Україна" від 26 липня 2012 року
№ 28 (5457)продовжується обговорення теми сучасних
журналів України, у статті "...Та інші забуті" сайт:
http://litukraina.kiev.ua/ta-nsh-zabut

У рубриці подано й мої міркування стосовно цієї теми.

Булоб добре, аби і автори, чиї твори друкувалися на сторінках нашого або інших журналів долучилися до цієї дискусії. Адже, тема того варта.
З повагою Олександр Апальков, редактор видавництва "Склянка Часу*Zeitglas"
Тел. (04736)36805)

 

 

Уряди-годи на сторінках «Літературної України» з’являлися статті і про журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Утім, про нього писали похапцем, згадуючи мимохідь. Аж раптом — велика стаття Григорія Гусейнова під заголовком «Склянка часу», «Четвер», «Молода Україна» та інші забуті» (газета «Літературна Україна», №13 (5442) за 29 березня 2012 ро­ку). Читаю, а про журнал немає і згадки. Серед моїх думок — сум. Як же так, видаю журнал сімнадцять років поспіль. Жодного разу не запізнився із його випуском та доставкою передплатникам, а автор статті записав журнал до тих, що буцімто давно померли. Тож, кажуть люди, будемо жити...

 

Напевно, не кожен редактор може згадати день народження свого часопису. Хтось прийшов до редакції вже сталих видань, когось призначили. Я ж вигадав, виносив і «народив» свій журнал сам. У тепер далекому 1995 році, повернувшись укотре зі «старої Європи», був збентежений тим, що Україна вже незалежна, а про нас там, за кор­доном, майже нічого не знають… І мені спало на думку, що ніде люди краще не дізнаються про життя, історію, культуру та менталітет одне одного, як у художній літературі. Ця проста думка підсилювалася подальшими роздумами. Й опісля сутужного збирання та підготовки певної кількості різних документів одного дня я поїхав до Черкас і (як це не дивно) зареєстрував журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Чиновник, котрий видавав мені реєстраційне свідоцтво, примруживши очі, сказав: «І нашо це робите? Ви ж не проіснуєте й року...»

 

Так, слушно в уже згаданій статті Г. Гусейнов зазначає, що в нашій країні процес народження і вмирання новітніх журналів був майже миттєвий. Але, гадаю, вмирали здебільшого ті з них, хто народився з вадою надії на державний бюджет. Ці «кювезні» діти чахли, коли надія виявилась ілюзорністю. Журнал «Склянка Часу*Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку й понині він видається на засадах поштовху самофінансування від стартового капіталу, який був незначним, дорівнював двом тисячам німецьких марок. Просто всі кошти, що надходять від реалізації журналу, продажу книжок його авторів, листівок, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому вся редакційна робота виконується волонтерським чином, безоплатно. Хтось усміхнеться. Ну й добре...

 

З роками прийшлося пройти «перереєстрацію». У нас чиновники люблять «удоско­налювати» закони, «поліпшувати» умови виробникам. А журнал — теж продукт. Утім, нині він має міжнародний статус. І це справді так. Виходить трьома мовами (українською, російською і німецькою). Його читають в Україні та за її межами. На його сторінках побачили світ твори понад двох тисяч авторів з усіх регіонів України та багатьох іноземних держав. Я, як його засновник і редактор, намагався і намагаюся друкувати переклади наших (нині сущих) авторів для німецькомовного читача — німецькою мовою, а твори австрійців, німців, швейцарців для наших шанувальників літератури — рідним словом. Постійні публікації перекладів з іноземної новітньої літератури уможливлюють читання творів наших сусідів, до яких ми вже давно збираємося… Звісно, продаються і в книгарнях книжки закордонців. Однак їхні ціни надреальні, скажімо, для студентства немажорного походження. Приміром, книжка нобелянта Маркеса в сто тридцять сторінок коштує сто тридцять гривень. Дорожнеча книжок — пробний камінь для нашої демократії. Утім, коли увійдемо в цю тему, вийдемо за рамки.

 

А «Склянка Часу» робить свій скромний внесок у порозуміння між народами… Допомагає пізнати глибше нашу країну й самих себе. Шкода, що такі високі слова стали нині чимось атавістично-смішним. Сьогодні багато сперечаються навколо теми, що таке літературний часопис, які в нього завдання. На мою думку, справжній літературно-художній журнал мусить постійно шукати таланти. А талант дається людині від народження. Його можна лишень розвинути або занедбати. Тому під обкладинкою кожного нового числа бажані і юнь, і літні творці; знані й ще не відомі імена. Бо в один і той самий час живуть і пишуть різні письменники. Журнал — це своєрідне сито. Ним час просіює твори сучасних літераторів, популяризує молодих (обов’язково ще не відомих або маловідомих митців). І саме час пропише кому славу, кому безвість. Редактори мають лишень сумлінно робити свою справу.

 

Тому деякі «часописи» обласних письменницьких організацій не можуть відповідати цьому статусу по суті. І правильно зауважив автор статті, коли в журналі «усе вирішує сам голова обласної організації (за сумісництвом редактор), і ніхто йому не указ», то й з’ясовується, «що деякі керівники обласних письменницьких організацій тримають такі часописи в ролі пряника й батога для членів своїх обласних спілок, і художній рівень відібраних ними текстів для публікацій просто не піддається жодній критиці. Незручних вони не друкують, а наближеним — зелена вулиця. Перед звітно-виборними зборами публікація в такому журналі — своєрідний пакет із гречкою. А ще це вдячна трибуна для самопіару очільника. У кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано надрукувати на обкладинці, у вишиванці й поруч зі свічкою та рушником». Навряд чи до такого журналу потраплять твори маловідомого автора, а зовсім невідомого — і поготів.

 

То хто ж буде передплачувати, купувати та читати такі часописи? Яка в них перспектива? Отож таким виданням і «залишається сумна доля «циркулювати» всередині якогось непевного герметичного простору…» Чи можна якось зарадити сьогодні українським часописам? Чи є змога їм допомагати? Можна. Як це не смішно, за правилом О. Бендера, «Порятунок потопельників — справа рук самих потопельників».

 

Часопис мусить встигати за часом. Настала пора виготовляти не лише журнал на папері, а й створювати його електронну, а за можливості — й аудіоверсію. Від цього нікуди не подітися тим, хто прийшов до редакторства серйозно й надовго. Нагальна проблема паперових носіїв має кілька складових. Ця тема задовга, тому обмежуся деякими фактами. Обмаль місця під бібліотеку в «соціальних квартирах», гуртожитках та малосімейках молоді. Вартість традиційного часопису дорожча за вартість електронного принаймні втричі. І, зрозуміло всім, собівартість самого паперу буде зростати. Молодь і люди середнього віку вже читають з «рідерів». Нині цей міжнародний стандарт став надійним і вдалим для перегляду, друку і внесення коментарів. Можна мати тисячі томів книжок, журналів, альбомів тощо в планшеті кишенькового розміру. Інша справа — пірат­ство й плагіат. Однак книжка чи журнал (у будь-якій версії) — то лише інструмент пере­дачі думок автора читачеві.

 

Можливо, час зібратися редакторам живих журналів разом. Ми — не конкуренти (ми тягнемо за одну мотузку. І тут головне, щоб не за різні кінці). Скажімо, в Києві, у Будинку письменників. Цей будинок для чогось же існує? Часописи вигадані й створені для письменників чи для їхніх видавців? І за круглим чи квадратним столом обміркувати існу­ючі проблеми. І, можливо, відтоді наша «гігантська європейська держава» почне поволі виходити з духовної маргінальності. І ще одне: щоб журнали передплачували, купували, читали та передавали з рук у руки як корисну цінність, їх слід не тільки робити цікавими, сучасними та актуальними, але й пропагувати. Відродити традицію обміну журналами між редакціями (звідси — критичні огляди, нариси, анонси тощо). І в цьому сенсі пропозиції автора статті заслуговують на увагу.

 

Та, поклавши руку на серце, знаю, що багато кому слава миліша, ніж шана. Як здолати візантійщину? Де бракує таланту й честі, латають грішми. І коли наша (вже майже доросла) свобода не призводить до солідарності, то тут слід літераторам працювати на повну потужність. Щоб виступити (на сторінках літературних журналів, газет, сайтів) суцільним фронтом назустріч реальній загрозі духовного й душевного отупіння. У той час, коли власні інтереси роблять політикою, можливо, література — останній бастіон битви з конформізмом та спустошенням. Бо письменництво мусить не тільки шукати красоти й чесноти за письмовим столом.

 

 

 

Олександр АПАЛЬКОВ, редактор літературно-мистецького  журналу «Склянка Часу*Zeitglas», м. Канів на Черкащині

 



Создан 27 июл 2012



  Комментарии       
Всего 14, последний 4 года назад
Геннадій Молчанов 27 июл 2012 ответить
Хм. Я думав, що Гусейнов виключно до мене неуважний, а воно бач як... Нічого, Олександре, пам_ятаєте "Зімній вєчєр в Гаграх"? :)
zeitglas 28 июл 2012 ответить
Геннадію, ми вже порозумілися із Григорієм Гусейновим. Це була власне його ініціатива розпочати дискусію на сторінках ЛУ про подальшу долю журналів України. Нині я готую продовження цієї теми. Долучайтеся й Ви. Справа того варта.
evsukova0918 28 июл 2012 ответить
Уважаемый Александр! Пожалуйста, напишите то же самое на русском языке. Я, например, сибирячка (проживаю в Севастополе). Я ничего не поняла, зная лишь отбелные слова. Я не виновата, что жила в СССР, в котором все разговаривали на русском языке, хотя жила после Сибири в Казахстане. Это пренебрежение к русско-язычным гражданам навевает нехорошие мысли - обидные для моего человеческого достоинства.
zeitglas 29 июл 2012 ответить
Кважаемая г-жа Евсюкова, я тоже вырос в СССР. Однако владею несколькими языками. Это очень интересно, практично и полезно для умственного развития... Никакого пренебрежения к русско-язычным гражданам у меня не было и нет. Напротив, я издаю с 1995 года журнал на трёх языках!!! Ещё Гёте сказал: "Сколько языков ты знаешь, столько раз ты человек".
Анастасія Остролуцька 29 июл 2012 ответить
Добрий день, шановний пане Олександр, для мене велика честь співпрацювати з Вами, нещодавно Ви подарували мені свою книгу "Кизиловы Пропилеи", дуже сподобалась, читається легко (як і всі ваші твори мною прочитані на сторінках журналу, альманахів), текст живий, наповнений змістом.Про життя, по справжньому.
Тепер, по суті статті викладеної вище. Нажаль нині літературний процес в Україні перевернутий з ніг на голову. Є досить маленька когорта письменників які друкуються і заробляють на цьому, це такзвані "розкручені" письменники, 90% з яких пшуть вибачте, не для людей, а для дебілів...
Карпа, Забужко, Дереш,Роздобутько хіба це можна читати?
Більшість з моїх знайомих вже розчарувалися в ЇХНІЙ СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ НЕ-ЛІТЕРАТУРІ.
Часто доводиться чути негативні відгуки про українську літературу сьогодні, бо люди просто не мають доступу до якісних творів.
Коли даю друзям почитати СЧ чи альманахи - люди приємно дивуються і читають із захватом, інколи зовсім не хочуть повертати.
Літературну Україну вже давно не виписуємо, бо читати там нічого крім таких от недолугих заголовків.
Головне на сьогодні це працювати у томуж темпі і з тієюж якістю, адже досягнуто вже багато - журнал цікавий і яскравий як по своєму змісту так і по зовнішньому вигляду.
Бажаю Вам сил, а журналу зростання тиражу.)))
Тарас Кушнір 30 июл 2012 ответить
Доброго дня всім учасникам дискусії. Згоден з пані Анастасією про ось цих "розкручених" письменників. Проблема в тому, що сучасний літературний процес в Україні став якимось "клубом для своїх". Пробитись для публікації невідомому письменнику на сторінки тієї ж "Літературної України" практично неможливо, публікують купу разів опубліковане.
"Склянка часу" в тому плані різко вирізняється серед інших, бо дає можливість заявити про себе маловідомим авторам. Хай інколи якість творів поступається тим, які пишуть "метри" нашої літератури, але це дає поштовх для розвитку молодих авторів, стимулює до подальшого росту.
Спасибі Вам, пане Олександре за Вашу роботу
zeitglas 01 авг 2012 ответить
Продовжуючи тему статті «…Та інші забуті» хочу сказати декілька слів про часопис «Склянка часу». Всі добре розуміють складнощі видавничої справи, та ще й в наш час економічних криз та інших катаклізмів. Проте в Каневі знайшовся чоловік, який сповідує слова великого класика Ф. Достоєвського, який вважав, що «краще зробити й пошкодувати, ніж не робити і шкодувати». І ось вже 17 років виходить журнал! Та ще й трьома мовами відразу!
Викажу свою думку
, як автор. Ще в 2006 році я направив свій матеріал до редакції і з подивом прочитав його в наступному числі журналу. Надрукували! Чому такий захват від звичайної речі? Бо був сумний досвід розсилання своїх творів багатьом, на той час існуючим журналам, з однаковим результатом – нульовим. Це при тому, що перше моє оповідання було надруковане ще в 1975 році в студентській газеті, а на той час я вже мав три своїх власних книжки, які вийшли в різних видавництвах Києва.
Таке перше враження. І не тільки моє. Коли до мене звертаються молоді автори із запитанням «де можна надрукуватись»? Я завжди даю адресу журналу «Склянка часу». І, о диво!, багато з них свої перші публікації мають саме в цьому часописі. Який «…читають в Києві, Москві, Берліні та Відні…».
І ще одне – зовсім свіже враження. До 120 річчя від дня народження видатного сліпого есперантиста Василя Єрошенка я переклав його вірші в прозі «Чотири весняні замальовки». Це той В. Єрошенко про якого першим написав і саме в «Літературній Україні» С. Тельнюк. Два роки звертався до редакцій шести (!) журналів. Не друкували. Там журнал закрили, там редакцію виселяють, там керівництво змінилося і нові редактори мають свої, зовсім нові в українській культурі, пріоритети. І лише в журналі «Склянка часу» №61, 2012 року цей матеріал нарешті побачив світ, а його побачив і прочитав (!) читач.
Ще одна гонорова риса працівників редакції. Щойно прочитав, що працюють там волонтери. Молодці! Мабуть небайдужі люди і однодумці головного редактора. Спілкування з працівниками щоразу чітке і акуратне. На кожен лист відразу отримуєш відповідь, редакція інформує про свої нові проекти. Створюється враження, а так воно і є, про живий налагоджений організм «товстого літературного журналу» де в наш час має змогу бути надрукованим кожен молодий автор, який має талант і хист. І добре що є такий журнал. І я його знаю. І розповідаю всім, хто шукає. І знаходить.
Владислав Таранюк,
письменник, член Національної Спілки журналістів України, м. Київ.
zeitglas 01 авг 2012 ответить
Пане Олександре, читала Вашу статтю в ЛУ. Імпонує Ваша зацікавленість проблемою -- свідчення щирого вболівання за наші нещасні часописи і рідну літературу в цілому. У Вас є рідкісний досвід, яким можете поділитися з колегами редакторами. Таких як Ви в країні небагато -- людей, що можуть робити літературні проекти в наших умовах успішними. Літературна творчість, розуміння сучасного літературного процесу, ентузіазм у поєднанні з хистом бізнесмена -- сплав якостей, який зустрічається не часто. Не кожному часопису випадає такий редактор. Мені важко говорити за літературну комерцію і на базі одного окремо взятого журналу, навіть із різними специфічними додатками, її не зробиш. Все- таки, мабуть, варто апелювати до держави, яка повинна дати можливість отримувати вигоду меценатам, спонсорам, виробникам культурно-інтелектуальної продукції. При цьому неодмінно мають фінансуватися державою цільові програми, що сприяють пропаганді національних надбань і досягнень, сприяють талановитим людям у мистецтвві і не тільки. Доволі не бідна наша країна, просто кошти і цінності з певних причин не можуть зосередитись у державному бюджеті. А щоб українці про це менше говорили перед виборами, нам підсунули мовний закон, -- мовляв, сваріться, не заважайте розтягувати по кланах владу, казну, землю, інше, що можна ще урвати. Підтримую Ваш заклик бути стійкими у змаганнях за нашу культуру і мораль.
З повагою, Неоніла Диб як.
zeitglas 04 авг 2012 ответить
Я просмотрел дискуссию вокруг украинских изданий. Тема важная, что и говорить. От проблем пахнет совком. Но время уже немного другое. Я не разбираюсь в редакторском деле. Но, считаю, что ты нашел правильный ход и поэтому добился успеха. Нужно уходить от зависимости от чиновника. Нужно привлекать заинтересованных людей.
Я не профессиональный литератор. Т.е. не зарабатываю этим на жизнь. Но я порадовался, когда ты взялся напечатать то, что у меня получилось. Знаменитым я не стану. Но, возможно, кому-то это понравится.
В любом случае, я могу этим наслаждаться.
Желаю удачи в твоем благородном деле.
Владимир Страшнюк, г. Харьков.
zeitglas 04 авг 2012 ответить
Читав і статтю Гусейнова, і Ваш відгук. Мені здається, що і його також мали би дати окремим матеріалом. Очевидно, не доросли ми з Вами... (жартую). Більшість заздрить і тому, що взагалі друкують, бо більшості там знаходиться місце лише для некролога. Гидко, але ніщо не змінюється "в країні данській".
З повагою Олег Гончаренко.
zeitglas 06 авг 2012 ответить
Вашу статтю прочитала - дуже гарно! Ви не "хничете", не жалієтесь, а висловлюєте свою позицію із гордо піднятою головою й надією на краще. Це здорво! В такому разі - мені з вами "по путі"! І я рада, що дізналася про видання і є його не лише автором, але й переможцем.
...Мені подобається ваше висловлювання щодо змісту "замовних" журналів: друкуємо тих, хто нам вклонився, інших - ні. Так читачів не отримаєш, це вірно.
Зінаїда Луценко.
Володимир Комісарук 20 авг 2012 ответить
Актуальною є пропозиція Олександра Апалькова щодо зібрання головних редакторів журналів для обговорення спільних насущних проблем та стезей подальшого розвитку літератури і мистецтв. Адже редакції в тій чи іншій мірі висвітлюють культурне життя країни відокремлюючи зерно від полови.
Бажано, щоб ці сходини були регулярними і продуктивними. Для цього необхідна конструктивна співпраця із законотворцями, Міністерствами культури і освіти, а також з адміністративною і виконавчою владою всіх рівнів та видавцями.
Редактор «Zeitclas», при деклінації окремих редакцій і влади, насправді жадає і в міру своїх можливостей реально зближує схід і захід країни та ріднить Україну з Європою, куди ми всі так пристрасно прагнемо, але не вистачає ні сил, ні розуму, щоб дійти (емоційна гіпербола).
Шановний Олександр Володимирович Апальков не тільки пропагує дружбу між народами, пізнання і взаємозбагачення їхньої культури, але для цього впродовж майже двох десятиріч на базі видавництва «Склянка часу*Zeitglas» успішно й практично зумів створити й згуртувати багатотисячну когорту поетів, письменників, літературних критиків і художників з різних куточків світу, що заслуговує найвищої оцінки.
Можливо, проте не безперечно, що его і амбіції є лейтмотивом у творчості, але вони не повинні бути перешкодою для об’єднання інтелектуалів, які, принаймні, себе такими вважають.
Наряду з національною, спільною ідеєю єднання повинна бути демократична, процвітаюча, соціальна держава, в якій при оптимальному балансі всіх форм власності, виробництва й інфраструктури, врегульованими перспективними преференціями і доцільним оподаткуванням, кожна особистість від народження мала б змогу позитивно в повній мірі себе реалізувати і мати впевненість у завтрашнім дні.
Ірина 26 авг 2012 ответить
Дуже вдало та вчасно піднята тема. Її слід продовжувати!
zeitglas 11 ноя 2012 ответить
* * *
Думаю, дискусія про стан літературно-художніх часописів запізнилася літ на десять. Ми завжди доганяємо дідівського воза, користуючись надсучасними комп’ютерами. Погляньте: студентка, на її погляд, просунутого вишу переймається відсутністю журналів у бібліотеці закладу. То що вже говорити про шкільні чи сільські, здебільшого напіврозвалені книгозбірні!
Здавалося б, про бібліотечні фонди мусять дбати бібліотекарі. Але важко уявити, що бібліотекар з 0,2-0,4 посадової ставки може вплинути на своє безпосереднє чи вище начальство, аби профінансувати передплату. Їм би гуртуватися під крилом Української асоціації видавців та книго-розповсюджувачів і разом з творчими спілками формувати інформаційно-мистецьку основу громадського суспільства, та від творчих спілок чуємо тільки плач Ярославни, за винятком таких видавців, як пан Апальков. Він не звик плакати, а у найважчі для літературного процесу часи створив видавництво «Склянка Часу*ZeitGlas», а й провів його крізь буревії до нинішнього часу. Тому дивно було читати про його дострокову смерть.
Складається враження, що не вивчає предмету досліджень не тільки шановний мною пан Гусейнов, Олена Ковальова («ЛУ» від 13 травня 2010р.), констатуючи відсутність традиції видавати антології одного вірша за певною тематикою, мала б зазначити, що на регіональному рівні з міжнародним акцентом це робить канівське
видавництво «Склянка Часу*ZeitGlas» (видавець Олександр Апальков).
Проект комерційний, можна говорити про різний рівень творів, але альманах «Politika» став лауреатом Х1 Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2009», в номінації «Сучасна поезія / афористика». Головне ж, не в рейтингах, а в тому, що регіональне видавництво «Склянка Часу*ZeitGlas» утверджує європейську традицію.
Маючи німецьких спонсорів, видавництво дає антологіям німецькі назви, наприклад, «Aestas», «Autumnus», «Bruma», «Рolitika», «Amor», «Fatum», «Sitis», «Via», де вміщено, як вказано на титулі, «сучасні тексти про…» літо, осінь, зиму, політику, кохання, долю, пристрасті, дороги – українською та російською мовами авторів з усіх куточків України, а також із Росії та Ізраїлю, членів різних творчих студій та спілок. З нинішнього року альманах має українську назву: «Скіфія – 2012 – весна», «Скіфія – 2012 – літо», «Скіфія – 2012 – осінь». Найкращі твори, опубліковані у названих альманахах, друкуються у журналі «Склянка Часу», тобто, матеріали часопису проходять конкурсний відбір і дійсно потрапляють на його сторінки незалежно від стосунків із редактором. Про це Олександр Володимирович і пропонує поговорити у СП – конкретно, по-діловому. Повірте, йому є про що розповісти. А може й іншим видавцям та редакторам?

Леонід Дмитришин, член Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум» та Всеукраїнської громадської організації «Народна академія творчості інвалідів», м. Біла Церква.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow