Вийшла друком нова книга Олександра Апалькова "КОЛЮЧІ ДЕРЕВА"




 КОЛЮЧІ ДЕРЕВА
(оповідання)
Художник - Марина Купкіна

Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2012.-216с.
ISBN 978-966-2306-38-5

 

Нова книга оповідань  О. Апалькова висвітлює різні сторони взаємовідносин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння.  Окремою лінією висвітлюється сьогоденні стосунки українців і німців.

 

 

Відгуки про творчість Ол. Апалькова:

 

 " Олександрові Апалькову належить кілька книжок, з-поміж яких я особливо відзначив би невеличку повість "Кизилові пропилеи" та збірку маленьких оповідань "Гришатин гріх". Перша є надзвичайно цікавим свідченням про розмаїття настроїв "багатонаціональної" пізньорадянської інтелігенції в часи горбачовської "гласності" й "перебудови", а фактично — остаточного розкладу радянської системи; в повісті бачимо блиск живих діалогів і сарказм автора — неабиякого сатирика. У "Гришатиному гріху" бачимо його як художника-психолога, що вміє в коротких локальних сценах дати відчути подих людської вдачі й долі,  торкнутися глибин інтимних почуттів, на межі фізіологізму й вічної духовної потреби".

Іван Дзюба.

 

Рецензії на цю книгу  на сайті: http://avtura.com.ua/book/898/ 

 

 

Уривок із книги 

 

 Під мармур




Я заїхав сюди попутно. Тут красивий монастир.
Місто звалося Сатанів.
Не можна сказати, щоб я був невіруючий. Навпаки, я прагнув ходити в церкву. Проте, навряд чи міг вистояти хоч одну службу. У мене починало ломити спину. Потім — поясницю. І здавалося, щось чинить опір у мені. Можливо, думав я, в цьому монастирі буде якось інакше…

Монастир здіймався за парком. У парку я вперся поглядом у фігуру кам‘яної діви.
Вона була зроблена, що називається «Під мармур». Задерши руки до зігнутої голови, вона тримала світильник. Я подумав: «Світильник розуму». І, хтось в мені промовив: «А ночами тут кричать сови».
Такі чорні мої марновірства.

За статуєю красувалася синім куполом каплиця. Вона була спрацьована «в зруб». Свіжі ще колоди виблискували жовтизною лаку. «Напевно, німецький», — подумалося мені.
Осінь тільки починалася. Листя пробувало зриватися. Але його було мало, палого. Або його згрібали, подумав я. І точно, — побачив дядька. Він чесав граблями пісок доріжки.
Я не став йому заважати. Пішов навпростець.
Церковна башта була моїм орієнтиром.
Звідси монастир здавався фортецею.
Паростки кленів, що розрослися без дозволу, чіплялися за мене. І я пригадав її.

У молоді роки я працював з німцями, перекладачем. Вони обсіли тоді нашу вітчизну, котра ще не визначилася з своєю свободою. Панувала анархія і тотальний правовий нігілізм.
Днями шваби, баварці, прусаки кидалися від однієї зустрічі до іншої. Зустрічі ті були ділові.
«Тайм з мані», — говорили вони по-англійськи, гордовито. І то були їх єдині слова іноземною для них мовою. Всіх їх відрізняла одна властивість — гостра нетерплячка, якась неприродня, навіть. Здавалося, їх освіта закінчилася великою війною... Тож, бізнесували вони цілими днями, наче билися. Вечорами вони нудьгували.
Тужили вони по наших повіях. А ті, для вигляду, розпалювали їх пристрасті. Сидячи в барах, єхидно підсмажували їх: спершу тільки блиском вугілля своїх поглядів, потім — усмішками, пускаючи дим сигарет, тонкими цівками або колечками.
Сини Брунгильди і Вотана втрачали розум. І пожирала їх жадоба. Жадність до тіла кожної молодої слов’янки.
— У вас, — сичали вони мені, заковтуючи пиво, — і дороги — погань, і живете ви як худоба. Але, які жінки!!!
— Можливо, — односкладово відповідав я, розуміючи, що той, хто менше базікає — менше бреше.
— А у нас, — невгамовувалася німецька кров, — і дороги хороші, і життя пречудове, а от жінки.., — тут всі вони зітхали, відчайдушно. І бесіда зі мною тим закінчувалася.
Нацюндрившись добряче пивом і придавивши його горілкою, німці концентрувалися по своїх номерах. Кожен із своєю, що здалася йому у полон, плутаною і пляшкою шампанського. Шампанське у нас дуже, за їх мірками, дешеве.
А на завтра все повторювалося. Порядок по-німецьки «орднунг»...

Та одного разу «орднунг» був порушений.
— Їдемо в «російську сауну» — сповістили мені вони, потираючи руки, — нас один олігарх запросив!

Ми їхали довго. Лісом. Позашляховик гойдало, немов штормило. Перещів дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.

У величезній парній сиділо семеро дівчат. Нас приїхало п’ятеро.
Ми були рівні перед богом, бо голі. Відчуття єднання людини з праматінкою-природою панувало.
Німці швидко спітніли і покинули приміщення, з охами та ахами.
Дівчатка переглянулися. Пирснули сміхом. І теж пішли.
Одна повернулася.
— Вас попарити? — запитала вона тим голосом, яким висловлюється нудьга.
— Рано, — відповів я.
— Ну, тоді я відпочину, — сказала вона, і лягла на підлогу. Лягла на спину, закинувши руки під голову. Тіло її витяглося, груди пішли на сторони.
Так, вона була гарна. І вона була привабливіша за своїх подруг. Втім, німакам чарівні всі слов’янки, без розбору. Головне — дешево. А тут — і зовсім — задарма. Адже їх запросив олігарх!!!
Я дивився на її принади і мовчав.
— Вас як звати? — запитала вона.
— А вас? — відповів я.
— Зоряна.
— Ооо, — протягнув я зойк, — хороше ім’я.
— А я?
— Ще краще, — призналися мої губи.
— Вам з ними нудно? — хитнула вона головою до дверей, — адже так?
— Так собі, — зібрав я плечима.
— Значить, нудно — говорила вона, все ще лежачи на підлозі, закривши очі.
Я промовчав.
— Нідочого прив’язатися, так? — сказала вона і зиркнула на мене.
Так поступають всі, подумав я, коли їх починають хотіти.
Вона піднялася. І пішла.
Вийшов і я.

Стіл тягнувся під тесаною стелею. Пляшок було більш ніж стаканів. Впадала в очі різноманітна їжа; шашлики, ікра, і гори раків. Червоних, величезних.
— Я ніколи не їв омарів, — екзальтовано вигукував один з моїх німців, — як їх?
— Я теж, — зізнавався інший, — не знаю.
І я вперше ясно угледів у німцях тупість.
— Вони що, — запитав мене олігарх, — з Місяця впали?
— Ні, — відповідав я, — з Європи.
— А ми що, — пустив зморшки по обличчу і складки по випещеному тілу своєму господар, — не Європа?
Я дивився на плакатне його обличчя, і раптом запитав:
— А де ж дівчата?
— Там, де їм належить, — почухав він за вухом, — у ліжках.
— Панове, — не угамовувався німець, — я не умію їсти омарів.
— А ось так їх, — заревів олігарх, — ламаючи шиї, ракам, котрі дико дивилися на нього вареними очима, — от так!
Я спостерігав його вправні руки. Так, правду кажутьлюди, подумав я, ведмедя лозиною не слід стьобати…

Нічні тіні ховалися по кутках. Кімната здавалася накопичувалася острахами і єресью.

— Я раніше, — сказала Зоряна, — декламувала Кальдерона і Мольєра. Але нині, — вона посміхнулася шумно, — ера, — ткнула пальцем в стіну, — цих. І я стала торгувати. Тілом.
Я лежав мовчки.
— А ти? — підвелася вона на лікоть, — адже теж ховаєш хвіст, як Мефістофель, а?
Я подивився мимо неї.
За вікном піднімався місяць. І в його блідому ще світлі, мені здалося, тіло її просвічувалося.
— Не бійся, — поцілувала вона мене в плече, — скоро прийде ранок. І все буде віддано забуттю.
Жаданням дихав її вологий рот. Такі губи, подумав я, спалюють. Яскраві, невгамовні. І зіниці її очей, злочинно пристрасних змагалися з нічним мороком. Я відвів свої від неї очі. У завіконнім небі, побачив я, падала зірка. Я ніколи не встигав загадати бажання. Навіть влітку, коли їх політ особливо задовгий. А нині стояла осінь.
Та і яка мені різниця, подумав я, що і вона згорить непотрібною зірочкою, Зоряна.
— Стоп, — мовив я.
— Що таке?
— Я — не вони, — вказав я рукою в стіну.
— Бачу, — відгукнулася вона тихо. І знову пригорнулася до мене.
— У моїй любові, — шепотіла вона, — або як хочеш це називай, — не буде ненависті.
Її плечі, здалося мені тоді, укутувалися тінню, сірою. Неначе саме вона і несла морок ночі на своїх плечах…
— Можливо, — сказала вона, — моє тіло колись, скам’яніє, як скаменіло моє серце.

Пройшли роки.

Нині у мене є своя справа.
Нині у мене криза середнього віку. Я сплутався з секретаркою і купив дорогу машину. І все це не те… Бо душа шукає, до чого б прив’язатися.
Так, пригадав я, вона не їла «тюрбо» під соусом ракоподібних, яким так любив посмакувати олігарх. Вона чекала на мене. Чекала мовчки. У темноті тієї кімнати, за вікном якої кричала якась птаха.
— Цікаво, — запитав я сідаючи до неї, — що це таке кричить, так пронизливо?
— Вночі, — мовила вона, — літають кажани, а в сутінках — хижі птахи.

Я озирнувся…
Куди це я забрів?
Сутінки і листя, і гілля були повні якихось погроз. Невимовно глухих і разом з тим, з якоюсь поетичною химерністю.
Стояв я біля самої діви, зробленої, що називається «Під мармур».
І занурювався в забуття.

 

 

 

 Книгу можна придбати післяоплатою 35 грн., замовивши її у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net

 

Цю книгу можна "погортати" та придбати електронний варіант цієї та інших наших книжок

 на сайті
http://store.kassiopeya.com/  

 



Обновлен 06 июн 2013. Создан 29 сен 2012



„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow