Вийшла друком нова книга Олександра Апалькова "КОЛЮЧІ ДЕРЕВА"




 КОЛЮЧІ ДЕРЕВА
(оповідання)
Художник - Марина Купкіна

Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2012.-216с.
ISBN 978-966-2306-38-5

 

Нова книга оповідань  О. Апалькова висвітлює різні сторони взаємовідносин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння.  Окремою лінією висвітлюється сьогоденні стосунки українців і німців.

 

 

Відгуки про творчість Ол. Апалькова:

 

 " Олександрові Апалькову належить кілька книжок, з-поміж яких я особливо відзначив би невеличку повість "Кизилові пропилеи" та збірку маленьких оповідань "Гришатин гріх". Перша є надзвичайно цікавим свідченням про розмаїття настроїв "багатонаціональної" пізньорадянської інтелігенції в часи горбачовської "гласності" й "перебудови", а фактично — остаточного розкладу радянської системи; в повісті бачимо блиск живих діалогів і сарказм автора — неабиякого сатирика. У "Гришатиному гріху" бачимо його як художника-психолога, що вміє в коротких локальних сценах дати відчути подих людської вдачі й долі,  торкнутися глибин інтимних почуттів, на межі фізіологізму й вічної духовної потреби".

Іван Дзюба.

 

Рецензії на цю книгу  на сайті: http://avtura.com.ua/book/898/ 

 

 

Уривок із книги 

 

 Під мармур




Я заїхав сюди попутно. Тут красивий монастир.
Місто звалося Сатанів.
Не можна сказати, щоб я був невіруючий. Навпаки, я прагнув ходити в церкву. Проте, навряд чи міг вистояти хоч одну службу. У мене починало ломити спину. Потім — поясницю. І здавалося, щось чинить опір у мені. Можливо, думав я, в цьому монастирі буде якось інакше…

Монастир здіймався за парком. У парку я вперся поглядом у фігуру кам‘яної діви.
Вона була зроблена, що називається «Під мармур». Задерши руки до зігнутої голови, вона тримала світильник. Я подумав: «Світильник розуму». І, хтось в мені промовив: «А ночами тут кричать сови».
Такі чорні мої марновірства.

За статуєю красувалася синім куполом каплиця. Вона була спрацьована «в зруб». Свіжі ще колоди виблискували жовтизною лаку. «Напевно, німецький», — подумалося мені.
Осінь тільки починалася. Листя пробувало зриватися. Але його було мало, палого. Або його згрібали, подумав я. І точно, — побачив дядька. Він чесав граблями пісок доріжки.
Я не став йому заважати. Пішов навпростець.
Церковна башта була моїм орієнтиром.
Звідси монастир здавався фортецею.
Паростки кленів, що розрослися без дозволу, чіплялися за мене. І я пригадав її.

У молоді роки я працював з німцями, перекладачем. Вони обсіли тоді нашу вітчизну, котра ще не визначилася з своєю свободою. Панувала анархія і тотальний правовий нігілізм.
Днями шваби, баварці, прусаки кидалися від однієї зустрічі до іншої. Зустрічі ті були ділові.
«Тайм з мані», — говорили вони по-англійськи, гордовито. І то були їх єдині слова іноземною для них мовою. Всіх їх відрізняла одна властивість — гостра нетерплячка, якась неприродня, навіть. Здавалося, їх освіта закінчилася великою війною... Тож, бізнесували вони цілими днями, наче билися. Вечорами вони нудьгували.
Тужили вони по наших повіях. А ті, для вигляду, розпалювали їх пристрасті. Сидячи в барах, єхидно підсмажували їх: спершу тільки блиском вугілля своїх поглядів, потім — усмішками, пускаючи дим сигарет, тонкими цівками або колечками.
Сини Брунгильди і Вотана втрачали розум. І пожирала їх жадоба. Жадність до тіла кожної молодої слов’янки.
— У вас, — сичали вони мені, заковтуючи пиво, — і дороги — погань, і живете ви як худоба. Але, які жінки!!!
— Можливо, — односкладово відповідав я, розуміючи, що той, хто менше базікає — менше бреше.
— А у нас, — невгамовувалася німецька кров, — і дороги хороші, і життя пречудове, а от жінки.., — тут всі вони зітхали, відчайдушно. І бесіда зі мною тим закінчувалася.
Нацюндрившись добряче пивом і придавивши його горілкою, німці концентрувалися по своїх номерах. Кожен із своєю, що здалася йому у полон, плутаною і пляшкою шампанського. Шампанське у нас дуже, за їх мірками, дешеве.
А на завтра все повторювалося. Порядок по-німецьки «орднунг»...

Та одного разу «орднунг» був порушений.
— Їдемо в «російську сауну» — сповістили мені вони, потираючи руки, — нас один олігарх запросив!

Ми їхали довго. Лісом. Позашляховик гойдало, немов штормило. Перещів дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.

У величезній парній сиділо семеро дівчат. Нас приїхало п’ятеро.
Ми були рівні перед богом, бо голі. Відчуття єднання людини з праматінкою-природою панувало.
Німці швидко спітніли і покинули приміщення, з охами та ахами.
Дівчатка переглянулися. Пирснули сміхом. І теж пішли.
Одна повернулася.
— Вас попарити? — запитала вона тим голосом, яким висловлюється нудьга.
— Рано, — відповів я.
— Ну, тоді я відпочину, — сказала вона, і лягла на підлогу. Лягла на спину, закинувши руки під голову. Тіло її витяглося, груди пішли на сторони.
Так, вона була гарна. І вона була привабливіша за своїх подруг. Втім, німакам чарівні всі слов’янки, без розбору. Головне — дешево. А тут — і зовсім — задарма. Адже їх запросив олігарх!!!
Я дивився на її принади і мовчав.
— Вас як звати? — запитала вона.
— А вас? — відповів я.
— Зоряна.
— Ооо, — протягнув я зойк, — хороше ім’я.
— А я?
— Ще краще, — призналися мої губи.
— Вам з ними нудно? — хитнула вона головою до дверей, — адже так?
— Так собі, — зібрав я плечима.
— Значить, нудно — говорила вона, все ще лежачи на підлозі, закривши очі.
Я промовчав.
— Нідочого прив’язатися, так? — сказала вона і зиркнула на мене.
Так поступають всі, подумав я, коли їх починають хотіти.
Вона піднялася. І пішла.
Вийшов і я.

Стіл тягнувся під тесаною стелею. Пляшок було більш ніж стаканів. Впадала в очі різноманітна їжа; шашлики, ікра, і гори раків. Червоних, величезних.
— Я ніколи не їв омарів, — екзальтовано вигукував один з моїх німців, — як їх?
— Я теж, — зізнавався інший, — не знаю.
І я вперше ясно угледів у німцях тупість.
— Вони що, — запитав мене олігарх, — з Місяця впали?
— Ні, — відповідав я, — з Європи.
— А ми що, — пустив зморшки по обличчу і складки по випещеному тілу своєму господар, — не Європа?
Я дивився на плакатне його обличчя, і раптом запитав:
— А де ж дівчата?
— Там, де їм належить, — почухав він за вухом, — у ліжках.
— Панове, — не угамовувався німець, — я не умію їсти омарів.
— А ось так їх, — заревів олігарх, — ламаючи шиї, ракам, котрі дико дивилися на нього вареними очима, — от так!
Я спостерігав його вправні руки. Так, правду кажутьлюди, подумав я, ведмедя лозиною не слід стьобати…

Нічні тіні ховалися по кутках. Кімната здавалася накопичувалася острахами і єресью.

— Я раніше, — сказала Зоряна, — декламувала Кальдерона і Мольєра. Але нині, — вона посміхнулася шумно, — ера, — ткнула пальцем в стіну, — цих. І я стала торгувати. Тілом.
Я лежав мовчки.
— А ти? — підвелася вона на лікоть, — адже теж ховаєш хвіст, як Мефістофель, а?
Я подивився мимо неї.
За вікном піднімався місяць. І в його блідому ще світлі, мені здалося, тіло її просвічувалося.
— Не бійся, — поцілувала вона мене в плече, — скоро прийде ранок. І все буде віддано забуттю.
Жаданням дихав її вологий рот. Такі губи, подумав я, спалюють. Яскраві, невгамовні. І зіниці її очей, злочинно пристрасних змагалися з нічним мороком. Я відвів свої від неї очі. У завіконнім небі, побачив я, падала зірка. Я ніколи не встигав загадати бажання. Навіть влітку, коли їх політ особливо задовгий. А нині стояла осінь.
Та і яка мені різниця, подумав я, що і вона згорить непотрібною зірочкою, Зоряна.
— Стоп, — мовив я.
— Що таке?
— Я — не вони, — вказав я рукою в стіну.
— Бачу, — відгукнулася вона тихо. І знову пригорнулася до мене.
— У моїй любові, — шепотіла вона, — або як хочеш це називай, — не буде ненависті.
Її плечі, здалося мені тоді, укутувалися тінню, сірою. Неначе саме вона і несла морок ночі на своїх плечах…
— Можливо, — сказала вона, — моє тіло колись, скам’яніє, як скаменіло моє серце.

Пройшли роки.

Нині у мене є своя справа.
Нині у мене криза середнього віку. Я сплутався з секретаркою і купив дорогу машину. І все це не те… Бо душа шукає, до чого б прив’язатися.
Так, пригадав я, вона не їла «тюрбо» під соусом ракоподібних, яким так любив посмакувати олігарх. Вона чекала на мене. Чекала мовчки. У темноті тієї кімнати, за вікном якої кричала якась птаха.
— Цікаво, — запитав я сідаючи до неї, — що це таке кричить, так пронизливо?
— Вночі, — мовила вона, — літають кажани, а в сутінках — хижі птахи.

Я озирнувся…
Куди це я забрів?
Сутінки і листя, і гілля були повні якихось погроз. Невимовно глухих і разом з тим, з якоюсь поетичною химерністю.
Стояв я біля самої діви, зробленої, що називається «Під мармур».
І занурювався в забуття.

 

 

 

 Книгу можна придбати післяоплатою 35 грн., замовивши її у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net

 

Цю книгу можна "погортати" та придбати електронний варіант цієї та інших наших книжок

 на сайті
http://store.kassiopeya.com/  

 



Обновлен 06 июн 2013. Создан 29 сен 2012



  Комментарии       
Всего 2, последний 2 года назад
zeitglas 11 мар 2013 ответить
Олександре! Дякую за книжку. Давно не читав такої відвертої і при тому романтичної та естетично вивіреної прози.
Наснаги і натхнення!
Олег Гончаренко
Микола Субота 08 фев 2015 ответить
Микола Субота
На брудершафт з книгою «Колючі Дерева»
Прочитати цю книгу мене змусило оголошення, надруковане на с. 397 в літературно-художньому альманасі «Скіфія 2014 Літо». Зацікавила назва книги тим, що наша богодухівщина має герб – колюче дерево «ТЕРЕН». І мені, як збирачу і записувачу народного слова, відома таїна про легенди і перекази, у яких є колючі дерева, - терен, груша, акація, шипшина, троянда, глід і бузина є не тільки символами любові, а і пригод, трагедій, у яких часто смуток-кінець являється гріхом.
Про автора цієї книги - Олександра Володимировича Апалькова - подані відомості, що в нього не малий творчий доробок, що він – перекладач. Друкувався, окрім України, в Росії, Німеччині, США.
В альманасі «Скіфія 2014 Літо» на с.394-397 надруковане його невелике оповідання – «Интер-Сити», знайомство з яким мене заінтригувало. А ще я дізнавсь, що автор сам із Харківщини.
Зацікавила мене також надрукована на рекламі обкладинка книги, з якої гляділо ніжно суворе обличчя жінки у супроводі чоловічих рук. Вдале художнє оформлення книги художницею Мариною Купкіною нагадує дитячу забаву-загадку – «А і Б сиділи на трубі, А упало, Б пропало, що зосталось на трубі?»
Книгу «Колючі Дерева» почав читати з оповідання «Психологія творчості». Цей твір став для мене передмовою. Оповідання розповідає, як небесна творчість породжує земну ласку розуміння того, що зосталось на трубі.
Оповідання здавались на одне лице, здавалось, скоро набриднуть і полишу книгу недочитаною. Та кожне наступне оповідання мало якусь відому тайну, але яка трималась тайною, вирізьблялась новизною наших земних гріхів, що зацікавлювало читати наступне оповідання і так уся книга непомітно прочиталася.
Від читання книги «Колючі Дерева» я відчув подих своєї старості, що колючий вітер-вихорець вкидає мої квіти життя до свого сміттєвого цебера. Відчуття, що декого з героїв книги знаю особисто, що описані деякі події пережив у минулому сам.
Яке знайоме у книзі – «вузлуватість погляду», «пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди…», «…Як об’єднати те добре, що живе в людях завжди?», «…Коли ж ми вийдемо із цієї злиди? Чи скоро , Господи?»… і т.д.
Самі оповідання дуже схожі на міські пісенні романси, але у прозі. Земне гріхопадіння описане автором тактовно, поетично, правдиво. Описи ніби омиті Святою Водою.
Взагалі, що ми знаємо за чуже кохання, за його трагедії, які ми не переживали? Чи можливо автору О. Апалькову і нам, читачам, судити когось із героїв книги? Автор і не судить сам, і нас не закликає когось судити. Він усяко викриває ті проблеми, які живуть у суспільстві, які вжаті у ланцюг моралі. Ось одна з проблем – «Жаннетт із Шарм-Ель-Шейха» с.127-134 «…За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов… …Тепер на викриту загрожує тюрма…» с.134
Яке головне у цієї жінки виправдання? Одне - усі її діти зачаті у коханні.
А що ж то ми люди творимо? До чого може привести гріх єднання молодих людей без кохання? Народжені діти без кохання найскоріш відхрестяться від усього святого і набуватимуть образ звіра.
Десь такі і подібні питання зміни моралі людини виникають, коли читаєш книгу О.В. Апалькова.
Оповідання - романтичні, драматичні, сентиментальні, які можуть навіть вичавити сльозу, хоч можливо і скупу, бо кожен читач живе і бачить такі описані реалії чи не кожен день. Проте місцями оповідання книги втикаються, вгрузають у багно політики, любовні сюжети межуються з публіцистикою.
Погляньмо на вражаюче оповідання «Марта». У ньому пошук молодої людини себе на війні. Це ж великий ГРІХ. Та Марті ніхто цього не пояснив. Та у неї не було і вибору, бо не було з чого вибирати, як і багатьом росіянам… як і багатьом українцям… європейцям… іншим…
Іронія і сатира пре текстом, - «солодкими, вітрами з нелюдським голосом».
Чи не про перший крок у безжальну старість описано в оповіданні «Райська яблуня» с.63-67?
Письмо автора книги красиве, зі своїм характером, манерою, душею. Короткі описи навколишньої природи, місцевості, де проходять події – мальовничі, яскраві, влучні і, головне, стислі та лаконічні як і сам текст оповідань.
Весь процес читання книги Олександра Апалькова супроводжується насолодою від його постави художнього образу слова у порівнянні з красою природи:
-…Літні білі дороги. І тихий місяць… с.6
-…Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Сонце бавилося, виблискуючи далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла… с.21
-… Тихий сніг засипав смуток… с.134
-… У неї були занадто довгі вії. Й раптово перерваний сон відразу ж знову заплутався в них… с.168
Так би безкінечно читав таке епічне чтиво і вдихав аромат фарби слова…
Нині 2015 рік. На Україні ВІЙНА. Чи потрібна ця книга сьогодні, через три роки її видання?
Цінність книги «Колючі Дерева» ніколи не втратиться. Бо її красне письмо, художність, поетичність зі своїм відвертим питанням: «Який же то гріх?» вічне.
Тому такі книги впершу чергу потрібно вивчати, розбирати на літературних студіях. Де так панує зашкарублість слова, диктатура отих старих і, на жаль, і молодих невігласів, що ніби все знають, радять ніби розумне: «… все-таки писати про те, чого ти сам не бачив… – не слід…» Психологія творчості с.109-114
А що? Писати репортажі з туалетів та із смітникових звалищ?
Відомий насміх письменників, критиків на якісь відхили у літературних творах. Такого вони можуть у цій книзі знайти скільки-завгодно.
-…Вітер гудів нелюдською мовою… … Ріка хлюпала у спорожнілу пляшку… …На ній сумував Мазепа.
Та цей град слів є волею, свободою письменника, користуючись якою він може перевернути, завихрити, як вітер, старе недолуге, і з нього написати по-новому, цікаво створити щось талановите, мистецьке.
Книга «Колючі Дерева» є прикладом супротиву всієї тієї колишньої навали трухи на процес розвитку літератури.
Тож-бо, читаймо такі нові книги як «Колючі Дерева». Тримайтесь таких видавництв як «Склянка Часу».
Вчіться в них! Творіть ще краще за них!
22 січня 2015 рік
с. Володарівка Микола Субота
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow