Вийшла друком нова книга Олександра Апалькова "КОЛЮЧІ ДЕРЕВА"




 КОЛЮЧІ ДЕРЕВА
(оповідання)
Художник - Марина Купкіна

Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2012.-216с.
ISBN 978-966-2306-38-5

 

Нова книга оповідань  О. Апалькова висвітлює різні сторони взаємовідносин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння.  Окремою лінією висвітлюється сьогоденні стосунки українців і німців.

 

 

Відгуки про творчість Ол. Апалькова:

 

 " Олександрові Апалькову належить кілька книжок, з-поміж яких я особливо відзначив би невеличку повість "Кизилові пропилеи" та збірку маленьких оповідань "Гришатин гріх". Перша є надзвичайно цікавим свідченням про розмаїття настроїв "багатонаціональної" пізньорадянської інтелігенції в часи горбачовської "гласності" й "перебудови", а фактично — остаточного розкладу радянської системи; в повісті бачимо блиск живих діалогів і сарказм автора — неабиякого сатирика. У "Гришатиному гріху" бачимо його як художника-психолога, що вміє в коротких локальних сценах дати відчути подих людської вдачі й долі,  торкнутися глибин інтимних почуттів, на межі фізіологізму й вічної духовної потреби".

Іван Дзюба.

 

Рецензії на цю книгу  на сайті: http://avtura.com.ua/book/898/ 

 

 

Уривок із книги 

 

 Під мармур




Я заїхав сюди попутно. Тут красивий монастир.
Місто звалося Сатанів.
Не можна сказати, щоб я був невіруючий. Навпаки, я прагнув ходити в церкву. Проте, навряд чи міг вистояти хоч одну службу. У мене починало ломити спину. Потім — поясницю. І здавалося, щось чинить опір у мені. Можливо, думав я, в цьому монастирі буде якось інакше…

Монастир здіймався за парком. У парку я вперся поглядом у фігуру кам‘яної діви.
Вона була зроблена, що називається «Під мармур». Задерши руки до зігнутої голови, вона тримала світильник. Я подумав: «Світильник розуму». І, хтось в мені промовив: «А ночами тут кричать сови».
Такі чорні мої марновірства.

За статуєю красувалася синім куполом каплиця. Вона була спрацьована «в зруб». Свіжі ще колоди виблискували жовтизною лаку. «Напевно, німецький», — подумалося мені.
Осінь тільки починалася. Листя пробувало зриватися. Але його було мало, палого. Або його згрібали, подумав я. І точно, — побачив дядька. Він чесав граблями пісок доріжки.
Я не став йому заважати. Пішов навпростець.
Церковна башта була моїм орієнтиром.
Звідси монастир здавався фортецею.
Паростки кленів, що розрослися без дозволу, чіплялися за мене. І я пригадав її.

У молоді роки я працював з німцями, перекладачем. Вони обсіли тоді нашу вітчизну, котра ще не визначилася з своєю свободою. Панувала анархія і тотальний правовий нігілізм.
Днями шваби, баварці, прусаки кидалися від однієї зустрічі до іншої. Зустрічі ті були ділові.
«Тайм з мані», — говорили вони по-англійськи, гордовито. І то були їх єдині слова іноземною для них мовою. Всіх їх відрізняла одна властивість — гостра нетерплячка, якась неприродня, навіть. Здавалося, їх освіта закінчилася великою війною... Тож, бізнесували вони цілими днями, наче билися. Вечорами вони нудьгували.
Тужили вони по наших повіях. А ті, для вигляду, розпалювали їх пристрасті. Сидячи в барах, єхидно підсмажували їх: спершу тільки блиском вугілля своїх поглядів, потім — усмішками, пускаючи дим сигарет, тонкими цівками або колечками.
Сини Брунгильди і Вотана втрачали розум. І пожирала їх жадоба. Жадність до тіла кожної молодої слов’янки.
— У вас, — сичали вони мені, заковтуючи пиво, — і дороги — погань, і живете ви як худоба. Але, які жінки!!!
— Можливо, — односкладово відповідав я, розуміючи, що той, хто менше базікає — менше бреше.
— А у нас, — невгамовувалася німецька кров, — і дороги хороші, і життя пречудове, а от жінки.., — тут всі вони зітхали, відчайдушно. І бесіда зі мною тим закінчувалася.
Нацюндрившись добряче пивом і придавивши його горілкою, німці концентрувалися по своїх номерах. Кожен із своєю, що здалася йому у полон, плутаною і пляшкою шампанського. Шампанське у нас дуже, за їх мірками, дешеве.
А на завтра все повторювалося. Порядок по-німецьки «орднунг»...

Та одного разу «орднунг» був порушений.
— Їдемо в «російську сауну» — сповістили мені вони, потираючи руки, — нас один олігарх запросив!

Ми їхали довго. Лісом. Позашляховик гойдало, немов штормило. Перещів дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.

У величезній парній сиділо семеро дівчат. Нас приїхало п’ятеро.
Ми були рівні перед богом, бо голі. Відчуття єднання людини з праматінкою-природою панувало.
Німці швидко спітніли і покинули приміщення, з охами та ахами.
Дівчатка переглянулися. Пирснули сміхом. І теж пішли.
Одна повернулася.
— Вас попарити? — запитала вона тим голосом, яким висловлюється нудьга.
— Рано, — відповів я.
— Ну, тоді я відпочину, — сказала вона, і лягла на підлогу. Лягла на спину, закинувши руки під голову. Тіло її витяглося, груди пішли на сторони.
Так, вона була гарна. І вона була привабливіша за своїх подруг. Втім, німакам чарівні всі слов’янки, без розбору. Головне — дешево. А тут — і зовсім — задарма. Адже їх запросив олігарх!!!
Я дивився на її принади і мовчав.
— Вас як звати? — запитала вона.
— А вас? — відповів я.
— Зоряна.
— Ооо, — протягнув я зойк, — хороше ім’я.
— А я?
— Ще краще, — призналися мої губи.
— Вам з ними нудно? — хитнула вона головою до дверей, — адже так?
— Так собі, — зібрав я плечима.
— Значить, нудно — говорила вона, все ще лежачи на підлозі, закривши очі.
Я промовчав.
— Нідочого прив’язатися, так? — сказала вона і зиркнула на мене.
Так поступають всі, подумав я, коли їх починають хотіти.
Вона піднялася. І пішла.
Вийшов і я.

Стіл тягнувся під тесаною стелею. Пляшок було більш ніж стаканів. Впадала в очі різноманітна їжа; шашлики, ікра, і гори раків. Червоних, величезних.
— Я ніколи не їв омарів, — екзальтовано вигукував один з моїх німців, — як їх?
— Я теж, — зізнавався інший, — не знаю.
І я вперше ясно угледів у німцях тупість.
— Вони що, — запитав мене олігарх, — з Місяця впали?
— Ні, — відповідав я, — з Європи.
— А ми що, — пустив зморшки по обличчу і складки по випещеному тілу своєму господар, — не Європа?
Я дивився на плакатне його обличчя, і раптом запитав:
— А де ж дівчата?
— Там, де їм належить, — почухав він за вухом, — у ліжках.
— Панове, — не угамовувався німець, — я не умію їсти омарів.
— А ось так їх, — заревів олігарх, — ламаючи шиї, ракам, котрі дико дивилися на нього вареними очима, — от так!
Я спостерігав його вправні руки. Так, правду кажутьлюди, подумав я, ведмедя лозиною не слід стьобати…

Нічні тіні ховалися по кутках. Кімната здавалася накопичувалася острахами і єресью.

— Я раніше, — сказала Зоряна, — декламувала Кальдерона і Мольєра. Але нині, — вона посміхнулася шумно, — ера, — ткнула пальцем в стіну, — цих. І я стала торгувати. Тілом.
Я лежав мовчки.
— А ти? — підвелася вона на лікоть, — адже теж ховаєш хвіст, як Мефістофель, а?
Я подивився мимо неї.
За вікном піднімався місяць. І в його блідому ще світлі, мені здалося, тіло її просвічувалося.
— Не бійся, — поцілувала вона мене в плече, — скоро прийде ранок. І все буде віддано забуттю.
Жаданням дихав її вологий рот. Такі губи, подумав я, спалюють. Яскраві, невгамовні. І зіниці її очей, злочинно пристрасних змагалися з нічним мороком. Я відвів свої від неї очі. У завіконнім небі, побачив я, падала зірка. Я ніколи не встигав загадати бажання. Навіть влітку, коли їх політ особливо задовгий. А нині стояла осінь.
Та і яка мені різниця, подумав я, що і вона згорить непотрібною зірочкою, Зоряна.
— Стоп, — мовив я.
— Що таке?
— Я — не вони, — вказав я рукою в стіну.
— Бачу, — відгукнулася вона тихо. І знову пригорнулася до мене.
— У моїй любові, — шепотіла вона, — або як хочеш це називай, — не буде ненависті.
Її плечі, здалося мені тоді, укутувалися тінню, сірою. Неначе саме вона і несла морок ночі на своїх плечах…
— Можливо, — сказала вона, — моє тіло колись, скам’яніє, як скаменіло моє серце.

Пройшли роки.

Нині у мене є своя справа.
Нині у мене криза середнього віку. Я сплутався з секретаркою і купив дорогу машину. І все це не те… Бо душа шукає, до чого б прив’язатися.
Так, пригадав я, вона не їла «тюрбо» під соусом ракоподібних, яким так любив посмакувати олігарх. Вона чекала на мене. Чекала мовчки. У темноті тієї кімнати, за вікном якої кричала якась птаха.
— Цікаво, — запитав я сідаючи до неї, — що це таке кричить, так пронизливо?
— Вночі, — мовила вона, — літають кажани, а в сутінках — хижі птахи.

Я озирнувся…
Куди це я забрів?
Сутінки і листя, і гілля були повні якихось погроз. Невимовно глухих і разом з тим, з якоюсь поетичною химерністю.
Стояв я біля самої діви, зробленої, що називається «Під мармур».
І занурювався в забуття.

 

 

 

 Книгу можна придбати післяоплатою 35 грн., замовивши її у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net

 

Цю книгу можна "погортати" та придбати електронний варіант цієї та інших наших книжок

 на сайті
http://store.kassiopeya.com/  

 

 

із критичних нарисів про книгу:

 

 В.Наслунга

Про «Колючі дерева».

Нещодавно мені пощастило прочитати книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева», видану «Склянкою часу» у місті Каневі в 2012 році. Це європейська література, сучасна за світоглядом, за художньою виразністю, хоч і має риси, притаманні тільки автору, так би мовити письменницьку харизму.
Книжка містить переважно короткі, наповнені гуманністю, оповідання. Довшими є тільки три твори – «Не Боварі», «Тітка Ернестина» і «Похмілля на чужий учті», які можна назвати короткими повістями.
Назва книги – «Колючі дерева – походить від одного з оповідань, не дуже типового за змістом, але такого, що, мабуть, відбиває філософію книжки в цілому. Воно, як і вся книжка, присвячене почуттям до жінки – коханню, любові, суму, відчаю, сподіванню. «Ах, ці жінки, які залишили мене! – каже герой твору. – Ви перетворилися на колючі дерева».
Десь я прочитав, що автор пише психологічні твори. Це визначення мені здається сухим. Насправді оповідання Олександра Апалькова нагадують картини імпресіоністів, від них залишається дивне почуття, враження, що тримається довго.
Бувало, годинами стоїш біля картини Мане, Сьора або Ван Гога і не можеш відірватися. Так і твори Олександра Апалькова хочеться читати довше. Приходять думки, що непогано б було почитати роман, написаний автором так, як він написав цю книжку, «Колючі дерева», щоб читати неспішно, декілька днів, згадуючи і обдумуючи написане. 
А поки що погляньмо на «короткі повісті».


Оповідання «Не Боварі». Випадкова зустріч з дівчиною. Та щось промайнуло між двома. Без планів, без мрії. Але життя має свої примхи, і шляхи чоловіка і жінки знов перетинаються, тепер вже з волі обох. Коротке кохання, недовге щастя. Що нам до тих людей – українця та німкені, невдоволеної своїм забезпеченим і спокійним життям? Але чого ж так важко на серці?


«Тітка Ернестина». Це маленька повість про дружбу, але не тільки між двома, а між усіма героями повісті, дружби такої, що вище за любовне тяжіння між чоловіком і жінкою. При чому тут тітка Ернестина, австріячка і хазяйка кпайпи? Славна немолода жінка, добрі друзі-німці. Але останні слова повісті: «Завтра я буду вдома».


«Похмілля на чужій учті». Найдовша «маленька повість», обсягом сорок сторінок. Дія відбувається в Німеччині. Герой повісті, Антон, разом з іншими гастарбайтерами – поляками, українцями, збирає черешні у німця-хазяїна. Антон – прихильник «слов’янського братерства», та, насправді, відчуває себе самотнім і серед «братів-слов’ян», і серед німців. Тільки взаємне кохання з німкенею дарує йому щастя. Та щастя усе ж не повне, Антон невільно порівнює життя в Німеччині з життям в Україні, розмірковує про Батьківщину, про еміграцію, про життя колишніх переможців і німців-переможених. Такою ж самотньою почуває себе німкеня, яка хоче справжнього кохання, а не життя з багатим чоловіком-поневолювачем. А навкруги тече німецьке життя, сите, лагідне, доброзичливе.
Приходить час, Антон повертається додому, але і тут його душі нема спокою. Порівняння з Німеччиною не на користь Україні. Повість закінчується побиттям п’яних Антона і його товариша. Та читач розуміє, що це не фінал, що цьому не буде кінця…


Повість «Похмілля на чужій учті» особливо ясно показує, що автор, Олександр Апальков, є прихильником літератури екзестенціалізму, але нашого, українського ґатунку. Це вам не екзистенціалізм А.Камю і Ж.-П. Сартра, А Кобо Абе і Є.Іонеско, Ф. Дюренматта, нарешті. Наші інтелектуали пахнуть горілкою і вживають ненормовану лексику. Головне, що Олександр Апальков ніде не збрехав, кохання і життя в його творах справжні, а почуття загострені до сліз.

 

-------------------------------

 

Автор рецензії: Маргарита Шевернога (джерело: літ.журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №75, 2015)

 

Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева.
О. Апальков. «Колючі дерева»

Є книги, прочитавши які, назавжди запам’ятовуєш перипетії сюжету, із задоволенням переповідаєш, але навряд чи перечитаєш знову – немає потреби. Натомість твори Олександра Апалькова – мозаїчні розсипи думок, відчуттів і вражень, перечитувати які не набридає, навпаки, щоразу відкриваєш для себе щось нове. Розгорніть книгу на будь-якій сторінці – і насолоджуйтесь! Автор торкається багатьох проблем: психологічних, політичних, суспільних, гендерних. Проте особисто мене найбільше зацікавили жіночі образи, розуміння письменником-чоловіком таїни жіночої душі. 
Збірка «Колючі дерева» складається з тринадцятьох творів, названих «оповіданнями», хоча є серед них і новели, і образки, і вірші в прозі, навіть невелика повість – «Похмілля на чужій учті». І більшість із них – про кохання. Про що ж ще варто писати?
Герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву збірці, розмірковує: «Ах, ці жінки, вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів». Він робить усе, щоби жінки самі залишали його: так їм буде легше. А перед тим кожній дарує червону помаду – як символ краси, звабливості та свободи. Жінки, які залишили його, перетворюються на колючі дерева і проростають на кургані його минулої слави. А сам він, безіменний скіф, шукає свою Пері, одну-єдину, проте, знайшовши, воліє, аби вона теж покинула його. Чому так? Щоби кохана не була принесена в жертву, не пішла за ним в «його скотомогильник»?
Герой «Колючих дерев» «всіх обдаровував любовно, але любов’ю – дуже небагатьох».
Одна з тих, кого ліричний герой кохає по-справжньому – безіменна танцівниця («Пасадобль»). Майбутнє талановитої дівчини – велика сцена, слава і «номер дванадцятий», у спину якого так хотілося всадити ножа. Кохаючи надміру, герой не робить жодного кроку назустріч коханій: не говорить про свої почуття, навіть не намагається поцілувати, бо «боїться зламати» її. Можливо, не вважає себе гідним такої дівчини або не хоче брати на себе відповідальності за її долю. Слабкість це чи, навпаки, сильне, мудре рішення? Герой, без сумніву, постраждав, адже за двадцять років так і не розлюбив сірооку красуню. А от як склалася доля танцівниці, чи щаслива вона? Швидше за все, ні, адже кар’єра і слава не замінять кохання. Наприкінці оповідання герой нарешті робить крок назустріч щастю: набирає номер її телефону двадцятирічної давності. Але, як і очікувалося, номер не дійсний. Інший би тим не обмежився, розпочав пошуки, але наш герой продовжує далі плисти за течією життя, живучи спогадами і мріями про зустріч: «Побачити б її ще. Хоч би раз. І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її». 
Так в «Зустрічах з нею» герой спочатку нерішучий, невпевнений у собі, але, майже втративши кохану, виявив силу – і вона підкорилася. Так мені хочеться думати, але я не впевнена, адже більшість персонажів-чоловіків цієї книги не здатні на рішучі дії, вони страждають і змушують страждати інших, вірячи, що чинять правильно, шляхетно.
Музикант Сашко з оповідання «Бесаме мучо» зустрічає чудову дівчину, студентку Марію, яка приїхала з Пітера, щоби заробити грошей на навчання. Позбавлена підтримки батьків, вона сама утримує свого хлопця-інваліда. Сашко закохується, але прощається з дівчиною назавжди. Більше того, від’їжджаючи, він розбиває гітару і погоджується взяти з собою брудну брюнетку, тим самим ніби відмовляючись від пошуків кращої долі.
Розуміння неможливості втримати жінку, володіти нею – наскрізне в книзі.
«Град Єпіфанії» – сумна і болюча історія жінки, яка від народження змушена боротися за життя: «Все її тридцятирічне життя складалося з магії та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись». Коли ж їй було шістнадцять, Єпіфанія зустріла Його, і з того часу життя їхні поєдналися. Оповідання це – справжня сага про вічне кохання, неприборкане, несамовите.
Проте ніщо не вічне: Єпіфанія, «довгих стогонів майстерниця», виходить заміж за «рудого, як лисячий хвіст, прусака з міста-побратима». А герой не втримує її, не осуджує – проклинає, бо в серці його тепер порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Чому ж не бореться за своє кохання? Може, тому, що сам одружений? Чи розуміє, що не здатен дати їй більше?
Жінки в творах О.В. Апалькова, хоч і зображені більш активними, життєздатними, чомусь викликають співчуття. І сам письменник, здається, більше жаліє їх, ніж любить, тому не осуджує і ставиться з розумінням до найгірших, з точки зору пересічного чоловіка, вчинків: подружньої зради, перелюбу, статевої неперебірливості. Жінка хоче бути бажаною! Якщо ж чоловік не може дати їй того, вона шукає іншого. Один з персонажів оповідання «Запах дині» зізнається: «А я вкотре кохався з нею, зауважуючи, що дедалі менше пещу її. Її груди, живіт, сідниці… Вона помалу ставала для мене як повітря: жити без якого не можна, а помічати його не помічаєш…»
Жаннет («Жаннет із Шарм-ель-Шейха») запроторюють до в’язниці: за десять років вона п’ять разів одружувалася. Шукала любові! Хіба це злочин? Хіба її провина, що чоловіки швидко їй набридали? Коли це ставалося, Жаннет без пояснень кидала їх, переїздила до нового міста і знаходила нове кохання.
Перукарці з оповідання «Васічка та думки» теж необхідно було почуватися молодою та бажаною, тому вона приймала незграбні залицяння немолодого альфонса Васічки.
Героїні «Колючих дерев» звичайної зовнішності, за винятком, хіба що, красуні Міхаели («Тітка Ернестіна»), але всі вони для автора – прекрасні, звабливі, незвичайні, загадкові, до того ж розумні й талановиті: Анка, німецька студентка, майбутній архітектор («Не Боварі»), Ірина, вірна дружина сліпого Юрія («Другий якір»), Рой, струнка чорноока художниця («Це акварелі»), поетеса Алла, яка живе з того, що здає кров щотижня («Психологія творчості»), львів’янка Леська, студентка істфаку («Примара»), «сильна особистість» Марта, яка була снайпером і загинула в Чечні («Марта»), навіть повія Зоряна, яка колись декламувала Кальдерона і Мольєра («Під мармур»).
Усю книгу пронизує тема швидкоплинності життя. Герої оповідань, скільки б їм не було років – двадцять сім, сорок, п’ятдесят – відчувають, що час витікає з них, як пісок у пісочному годиннику. «Життя, як і любов, не вічне». Тому вони поспішають жити. 
30-річна Анна Крафт («Похмілля на чужій учті»), дружина багатого аристократа, проходячи обстеження в онкологічному центрі, стає коханкою заробітчанина з України. Виправдовує себе: «Не чоловіка обдурюю. Хочу обдурить свою долю».
Студентка Леська-Примара («Примара») кохається на лавці за парканом з 45-річним чоловіком, якого бачить уперше і востаннє, не маючи змоги дотерпіти до готелю. «Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов».
Герой оповідання «Це акварелі» кохається з подругою – художницею Рой, хоча закоханий в іншу. Рой каже: «Не упускаймо своїх молодих років!» – і малює медовою аквареллю на грудях квіти.
Так, життя минає, потрібно жити зараз, бо потім буде пізно. Але вчинки не змиєш, не злижеш, як медові акварелі. Це – назавжди, як справжнє татуювання.
До речі, у творах Олександра Апалькова закохані часто перебувають на вершині пагорба («Град Єпіфанії», «Зустрічі з нею», «Райська яблуня», «Колючі дерева»). Цим, мабуть, автор підсвідомо намагається показати піднесеність почуттів, відірваність від низького, приземленого. І хоч у «Моїй любові» немає жодної згадки про пагорби чи кургани, ця поезія у прозі – найкращий (на мою суб’єктивну думку) розділ «Колючих дерев». Це гімн коханню, жінці – трохи урочистий, чуттєвий, надзвичайно відвертий.
Насамкінець мушу зазначити, як найбільший комплімент автору, що Олександр Володимирович – неабиякий знавець жіноцтва, адже мотивація вчинків, поведінка його героїнь зрозуміла і абсолютно відповідає дійсності. А от виверти чоловічої психології для мене так і залишилися загадкою…

 

----------------------------------

Автор рецензії: Тетяна Череп-Пероганич (джерело: Жінка - Українка)

 

(рецензія на книгу « Колючі дерева», Канів – 2012) 

Ой, це кохання… Ну, не дає воно нам жити, чи навпаки – надихає на життя. У кожного різне, так як і в героїв книги „Колючі дерева” Олександра Апалькова. Любов – це співчуття, тяга статі (оповідання «Запах дині»), любов сліпа, безтілеса, не знає ні правил, ні заборон(«Моя любов»). А що таке почуття? В цьому ж таки оповіданні проста на перший погляд відповідь:

Воно - між моїми і її ногами.
Воно - у просторі між нашими очима.
Воно – в ударах наших сердець.

І тут же про кохану жінку:

Вона – це вмістище всіх моїх бажань.
Вона – це альфа і омега сенсу існування мого тіла.
Вона – це те, що раніше називали «світлом у моєму вікні».

Про кохання завжди краще говорити просто. Або навіть взагалі не говорити, а просто цілувати, обіймати, насолоджуватися і насолоджувати. Мова тіл – вона найвимовніша. Кожне оповідання із збірки – своя історія, своя сповідь. Десь по-чоловічому вульгарна, десь жорстока і холодна, а десь наскільки цнотлива і п’янка, що хочеться аби тій історії не було кінця.

Я цілував її груди під шум дрібних струмків душу. І вода кутала нас немов вуаллю... Вона довго утримувала кожен поцілунок. Не поспішаючи, ніжно притискаючи мене до себе.(«Не Боварі»)

Вона пішла попереду. ЇЇ біле плаття – білою хмарою. Але цю хмару він міг би взяти в руки, узяти на руки. Покласти у цю високу траву, що сохне проти осені, і ніжити його, і навіть мати те, що в цій. Його хмарині, іншим недоступно. («Райська яблуня»)

Над образністю людських почуттів часом домінує у творах образність всього, що оточує двох закоханих чи просто люблячих, рідних людей. Зазвичай це природа:

Серпнева трава стирчала частоколом з-під машини («Райська яблуня»).

А як мама любить квіти. Ними повний квітник. А над ними пурхає метелик, оксамитово-чорний. Ось він сідає на мамине плече. І дихають його крильця, зубчаті, з жовтою бахромою. («Квіти»)

Давно прибрані черешневі сади виглядали розорено-пустими. І тільки де-не-де, серед їх бідноти горіли зірки жоржин та золоті очіпки нагідок.(«Похмілля на чужій учті»).

Взагалі-то кожен твір у книжці хочеться обговорити і процитувати, які б враження вони не викликали. Автор постарався написати так, щоб і добре, і погане впивалося в душу читача і лоскотало пам’ять, не даючи ще довго викинути з голови прочитане. Життєві реалії оповідань беруть верх над будь-якими порівняннями, образами, неологізмами тощо.

Єдине, чого б хотілося, то це переконати головного героя оповідання «Колючі дерева» дещо змінити своє ставлення до жінок. Ну, не колючі ми дерева, а квіти, які тягнуться до сонця. Просто інколи і його нам буває замало…

 

-----------------------------

 

Автор рецензії: Дмитро Танський (джерело: Кассиопея)

 

В післявоєнні роки моя мама Катерина Андріївна якось намірилася на заклик уряду поїхати вчителювати на Закарпаття, що здійняло цілий переполох у нашій родині, бо вже оплакали її чоловіка, мого батька, який загинув на війні з фашистами на березі Дунаю. «Дурна ти, Катю,- звернувся до неї мій дід Ларіон, який повернувся з фронту,- тягнешся ближче до могилки Івана - там у лісах ще скільки бандерівців шастає. Знаєш, що вони з східняками витворяють. І зірки на спині вирізають, і в криниці кидають.» «Та я ж викладатиму математику, а приживуся – Дмитрика заберу!» «Коли б так, дочко, за математику тебене спитають, але ж партія пошле агітувати за більшовиків і Сталіна, то лісовики тебе швидко перестрінуть на дорозі із зашморгом або з самострілом!.. »Заспокоїлась мама і так з сусідськими позичками та власним трудом включилася у відбудову соціалізму. Про подібне соціальне явище в Україні згадав Олександр Опальков в своїй книзі «Колючі дерева», зокрема в оповіданні «Примара», коли його товариш - мандрівник випадково зустрічається з студенткою істфаку Львівського університету. А й правда - якби не прикрашали та виводили в герої, як це робив попередній президент пан Ющенко, воїнів УПА, на кшталт Шухевича, історія прямо вказує на їх кривавий слід у ставленні до радянських людей, які звільняли Європу від фашистської чуми. Читаючи оповідання «Перший сніг» про повернення юнака Арістова з дійсної армійської служби і про те, як «гостинно» його зустріла «гражданка», пригадав я свої перші кроки звільнення зі служби, коли я пересідав у місті Брянську на вокзалі з потягу зі Смоленська на Київ. Часу було вдосталь. Поблукавши по місту, примостився в залі очікування і почав очима поїдати подорожніх. На мої очі натрапив чоловічок в затріпаному одязі та з перебинтованою рукою, який , як видно, збирав милостиню. Незабаром він наблизився й до мене.»Што, воин, в краткосрочный отпуск собрался? Поздравляю!» »Да нет, - говорю, - отслужился насовсем. Дембиль!» «Радость то какая! Для тебя и для родителей! А у меня, видишь , несчастье случилось. Упал и руку подвернул! Ты, если можеш, подмогни рублем, а я тебе домой сервиз вишлю, я на фарфоровой фабрике работаю. Сейчас на больничном нахожусь.. Вот мой адрес.» І витягнув з кишені писульку , закінчив: «Ну, розберешь мои каракули?» «Та чого ж, - кажу йому з радістю,- сунув у вільні руку попрошайки червінця,- як не допомогти, з ким не буває!» «Що він тобі казав? – поцікавилась у мене огрядна пасажирка. – Не думай гроші давати. Тут таких небог розвелося, хоч греблю гати!» Я промовчав, бо було соромно зізнатися, що потрапив на гачок хитруна. А згодом його вже теребив за комір і пхнув коліном у зад сержант міліції… «Другий якір» - оповідання, де у мене викликало велику повагу до автора його ставлення до скалічілої людини, справжнього товариша сильного духом. З одного боку ми бачимо бездіяльних і ницих рятувальників,у яких чомусь не вистачає пального на моторний човен, а їх у першу чергу цікавить, щоб забрати гумового човна у рибалок, ніж у першу чергу порятувати відпочиваючих, які потрапили в стихію, що розгулялася на морі. А спасіння потопаючих справа ж їх самих. І виходить, що Бог на боці тих, хто не змиряється з силами природи, а шукає свій беріг, хапається за соломинку до кінця. Мало хто з нас знається на коханні. Якщо сильне воно, то буває коротким і доставляє душевні муки. Є однолюби. А в цілому, кажуть добрі люди, одного кохання, звичайно, не вистачає на один вік. Та ще – одним коханням ситим не будеш. В усякому разі, читаючи новели Проспера Меріме, я жахнувся, коли в напіврозваленій халупці люди найшли закляклу в інтимному акті пару молодих людей, що кілька днів без їжі і питва кохали одне одного й навічно завмерли у любовних втіхах. А що кохання не знає місця, кордонів, часу і міри - це автор стверджує однозначно, можу додати й сам, читаючи «Колючі дерева», «Райська яблуня», «Не Боварі». По різному доля зводить закоханих людей і віддаються вони одне одному беззастережно і невимушено, як ростуть дерева, опиляються бджолами квіти й дозрівають під осінь дикі яблука. Хіба я у дитинстві не ходив у колгоспний сад під дерева рвати траву корові? А там натрапив на мішок з розсипаною цибулею. За метрів з десять почулося радісне зітхання, лагідний шепіт: «Ой, добре! Та не спіши!». Боже ж мій, як дядько з тіткою милувалися на траві під заростями слив!.. Потім намагався я про це розповісти домашнім, вони наполягли, щоб про це більше нікому не патякав, а що цибулю приніс похвалили! Читав захоплено твори автора, де він розповідає про зміст устояного життя німців, їх ставлення до росіян, симпатії людей одне до одного, які безроздільні до країн і кордонів. Тут зацікавили оповідання «Тітка Ернестина» та маленька повість «Похмілля на чужій учті». І до чого ж сходяться образи німців з тими, що я зустрічався у свій час служби офіцером у групі радянських військ обмеженого контингенту в НДР в одному із міст Південної Тюрінгії. В німкеню у порівнянні з автором я не встиг закохатися, а на маленькому майдані біля кірхи, до нас, двох офіцерів, приліпився Ганс, який прогулювався з опецькувато дружиною й пишною донькою. «О, камарад, русіш офіцер, - розцвів він в люб’язностях, -я был в Росея, на Волге. Попал в плен.Но у меня была девушка Маша.Лубил ее.Твою мать.»І так майже кожну фразу він вінчав відбірним матом. «Та тихіше ти,- спиняли його, - поряд твоя фрау, донька, якось незручно.» Він лише реготав і махнув рукою, мовляв, ці матюки для них нічого не означають, бо ні бельмеса не тямлять нічого на російській мові!Для поліпшення стосунків німець з жіноцтвом повів нас у ближній гаштет і охоче пригостив нас по дупельку «смирновки» та з кухлями свіжого пива. «Война- болшая глупость, - резюмував він при зустрічі, - она была нужна Гитлеру и Сталину, а мы глупые швайн (свиньи) шли под. нож м’ясникам!» Вивітрилося з голови багато німецьких слів, хоча зі школи та і в пед. інституті знав її на тверду четвірку. Може, саме через цю обставину й потрапив через військкомат на зверх строкову службу в Німеччину у дивізій ну газету «Гвардейское знамя». А на службі довелося побувати на стажуванні у Дрездені на радіостанції «Волга», на якій працювали здебільш москвичі. Але все ж здорово заздрю пану Олександру, у якого вистачило тер-піння блискуче вивчити німецьку мову і прочитати в оригіналі Гейне, Гете, Шілера,Ніцше і Шопенгауера та багато цікавого. Можливо, саме звідси у письменника й виникла тяга до філософії, бо структура його розбудови оповідань перемежована орнаментом уміркованих висловів, викладених із думок непростих мужів. До того ж приваблює мова викладу текстів. »Пишіть твір так, щоб у голові тіснилися думки, а на папері виходило коротко і лаконічно, аби читачеві було ясно, що ви хочете сказати!»Так мене вчив Василь Михайлович Миронюк, вчитель Скалівської середньої школи. Чи це його вислів, чи то російських класиків, головне, що вистрілює в ціль! Тут я солідаризуюся з Олександром, чому і за що він обожнює Чехова. У цьому Олександр зізнається у творі «Похмілля на чужій учті», де його Антон з Анною, майже по Чехову «Анна на шее», присвячує у німецькому курортному містечку Баденвайлер цілий день на відвідування тих місць, де лікувався і помер Антон Павлович до останнього дня свого життя. Є за чим шкодувати, що рано пішов з життя Чехов. Далася йому взнаки авантюрна поїздка на Сахалін. Та нові українці не шкодуть, а я ні в якому разі не маю на увазі О.Опалькова, бо в літературі їм ближче «Вершник без голови» американського Майн Ріда, бо на сусідів - росіян ми через тин вже тичемо дулі!.. 
Дмитро Танський, м. Кіровоград, член обласної організації Конгресу літераторів України.

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Автор рецензії: Юрко Козя (джерело: Кассіопея)

 

МІФИ ПРО ГОЛОВНЕ ТА ЇХ ВТІЛЕННЯ
ЗБІРКА ОПОВІДАНЬ ОЛЕКСАНДРА АПАЛЬКОВА 
“К О Л Ю Ч І Д Е Р Е В А”

Коли я взяв до рук книжку О.Апалькова “Колючі дерева”, то несподіванкою для мене виявилося, що майже вся вона присвячена любові, у різних її проявах, з її радощами і прикрощами. Тридцять шість вічних сюжетів у їх безперервному хітросплетінні. Спочатку я б зробив свої деякі визначення, що стосуються всіх або більшості оповідань. Я б відніс їх до поезії в прозі або поетичної прози. Вони емоційно-світлі, почуття голов- ного героя часто щирі, наповнені радістю від передчуття чогось святкового, довірливі. Але коли ця щирість переходить межу, демонструючи натуралізм, чи автор різко змінює стиль оповіді, переходячи з поетичного викладу на публіцистичний чи реалістичний, то читач наче несподівано натикається на дорозі на кам”яну брилу, ранячі хай не ноги, а своє серце. Мо-же, наш автор десь це розуміє,вкладаючи у вуста одного з ге- роїв свого оповідання такі слова: “Бо хто перейде один раз ме- жу, перейде її ще і ще..”(стор. 100). …Після прочитання цієї книжки для кожного читача всі її герої і героїні стануть свого роду “колючими деревами”, які в тій чи іншій мірі будуть дря- пать нашу свідомість, нагадуючи про себе уже в наших різних життєвих ситуаціях. І, можливо, для декого, ця книжка стане раритетом і буде супроводжувати його у житті на ближчій книжковій полиці. Можно любити жінку чи мрію про жінку, про це йдеться в оповіданні “Моя любов”. Це якось протирічить росхожій дум-ці, висловленій в оповіданні “Колючі дерева”. Життя, як і любов — не вічне. Та, остання ще невічніше. Але подолання синдрому “колючих дерев” може бути метою. Щоби “подола- ти гілля колючих дерев. Які проростуть через мене.” Щастя краще шукати не у багатьох жінок, а з однією. Коли заходить плутанина,то чомусь випускається з уваги, що в душах йде боротьба між відповідальністю за повернення почуттів та можливими новими почуттями. Відсторонення від сім”ї як у випадку одружених, та й для парубків та дівчат, часто не є ви- правданим для оповідання. В житті на ці стосунки часто впли- вають думки рідних. Щемливими, іноді з гіркотою, оповіданнями запам”яталися “Перший сніг”, “Пасадобль” та”Не Боварі”. Про останнє з них можно сказати як про рівне, але без надриву. “Квіти”, можли- во,було написано поспіхом, про студентика та його перші кро- ки в дорослому житті. … Окремо хочеться сказати про оповідання, пов”язані з Німеччиною чи дія в яких відбувається в цій країні. ... Хочу відзначити, щозагалом в більшості “німецьких” оповідань тема любові трохи приглушена. У “Похміллі ...” все закінчується безнадійністю. А взагалі це, найбільше за обсягом, оповідання справило на мене приємне враження як сюжетними лініями, так і худож- ньою майстерністю, вмінням захопити читача. Цільністю, єди-ним подихом у викладі, сподобалось оповідання “Запах дині”. Його гармонійність поєднується з правдивим описом ситуацій і врахуванням психотипу людини та одночасною тягою до психологічного зближення, пошуку своєї половини. “...шкода їхати ні з чим” -- це як лейтмотив оповідання “Райська яблуня”. Нічим не починається і нічим не закінчу-ється виїзд на пленер для далеких один від одного людей. Хоч яблук наберемо. Тупий безвільний чолов”яга і затуркана буденними справами жінка хоч якось хочуть прикрасити своє життя, а виходить тільки на гірше. Ще три жіночі долі вимальовуються в трьох невеличких оповіданнях “Жанетт із Шарм-Ель-Шейха”, “Це акварелі” та “Психологія творчості”. Хижачка з Єгипту протистоїть почат-куючій богемній душі дівчини, а потім перед нами з”являється творча натура жінки, що вимушена продавати свою кров щотижня заради того “Щоб я не загнулася”. Різні ситуативні рішення автора підкреслюють різнобарв”я життя, додають йому краси і одночасно гіркоти від того, що мріється і те, і те, і те, а обирається тіільки один шлях. І то часто не за власним бажанням.

 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------








Обновлен 10 сен 2018. Создан 29 сен 2012



  Комментарии       
Всего 2, последний 5 лет назад
zeitglas 11 мар 2013 ответить
Олександре! Дякую за книжку. Давно не читав такої відвертої і при тому романтичної та естетично вивіреної прози.
Наснаги і натхнення!
Олег Гончаренко
Микола Субота 08 фев 2015 ответить
Микола Субота
На брудершафт з книгою «Колючі Дерева»
Прочитати цю книгу мене змусило оголошення, надруковане на с. 397 в літературно-художньому альманасі «Скіфія 2014 Літо». Зацікавила назва книги тим, що наша богодухівщина має герб – колюче дерево «ТЕРЕН». І мені, як збирачу і записувачу народного слова, відома таїна про легенди і перекази, у яких є колючі дерева, - терен, груша, акація, шипшина, троянда, глід і бузина є не тільки символами любові, а і пригод, трагедій, у яких часто смуток-кінець являється гріхом.
Про автора цієї книги - Олександра Володимировича Апалькова - подані відомості, що в нього не малий творчий доробок, що він – перекладач. Друкувався, окрім України, в Росії, Німеччині, США.
В альманасі «Скіфія 2014 Літо» на с.394-397 надруковане його невелике оповідання – «Интер-Сити», знайомство з яким мене заінтригувало. А ще я дізнавсь, що автор сам із Харківщини.
Зацікавила мене також надрукована на рекламі обкладинка книги, з якої гляділо ніжно суворе обличчя жінки у супроводі чоловічих рук. Вдале художнє оформлення книги художницею Мариною Купкіною нагадує дитячу забаву-загадку – «А і Б сиділи на трубі, А упало, Б пропало, що зосталось на трубі?»
Книгу «Колючі Дерева» почав читати з оповідання «Психологія творчості». Цей твір став для мене передмовою. Оповідання розповідає, як небесна творчість породжує земну ласку розуміння того, що зосталось на трубі.
Оповідання здавались на одне лице, здавалось, скоро набриднуть і полишу книгу недочитаною. Та кожне наступне оповідання мало якусь відому тайну, але яка трималась тайною, вирізьблялась новизною наших земних гріхів, що зацікавлювало читати наступне оповідання і так уся книга непомітно прочиталася.
Від читання книги «Колючі Дерева» я відчув подих своєї старості, що колючий вітер-вихорець вкидає мої квіти життя до свого сміттєвого цебера. Відчуття, що декого з героїв книги знаю особисто, що описані деякі події пережив у минулому сам.
Яке знайоме у книзі – «вузлуватість погляду», «пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди…», «…Як об’єднати те добре, що живе в людях завжди?», «…Коли ж ми вийдемо із цієї злиди? Чи скоро , Господи?»… і т.д.
Самі оповідання дуже схожі на міські пісенні романси, але у прозі. Земне гріхопадіння описане автором тактовно, поетично, правдиво. Описи ніби омиті Святою Водою.
Взагалі, що ми знаємо за чуже кохання, за його трагедії, які ми не переживали? Чи можливо автору О. Апалькову і нам, читачам, судити когось із героїв книги? Автор і не судить сам, і нас не закликає когось судити. Він усяко викриває ті проблеми, які живуть у суспільстві, які вжаті у ланцюг моралі. Ось одна з проблем – «Жаннетт із Шарм-Ель-Шейха» с.127-134 «…За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов… …Тепер на викриту загрожує тюрма…» с.134
Яке головне у цієї жінки виправдання? Одне - усі її діти зачаті у коханні.
А що ж то ми люди творимо? До чого може привести гріх єднання молодих людей без кохання? Народжені діти без кохання найскоріш відхрестяться від усього святого і набуватимуть образ звіра.
Десь такі і подібні питання зміни моралі людини виникають, коли читаєш книгу О.В. Апалькова.
Оповідання - романтичні, драматичні, сентиментальні, які можуть навіть вичавити сльозу, хоч можливо і скупу, бо кожен читач живе і бачить такі описані реалії чи не кожен день. Проте місцями оповідання книги втикаються, вгрузають у багно політики, любовні сюжети межуються з публіцистикою.
Погляньмо на вражаюче оповідання «Марта». У ньому пошук молодої людини себе на війні. Це ж великий ГРІХ. Та Марті ніхто цього не пояснив. Та у неї не було і вибору, бо не було з чого вибирати, як і багатьом росіянам… як і багатьом українцям… європейцям… іншим…
Іронія і сатира пре текстом, - «солодкими, вітрами з нелюдським голосом».
Чи не про перший крок у безжальну старість описано в оповіданні «Райська яблуня» с.63-67?
Письмо автора книги красиве, зі своїм характером, манерою, душею. Короткі описи навколишньої природи, місцевості, де проходять події – мальовничі, яскраві, влучні і, головне, стислі та лаконічні як і сам текст оповідань.
Весь процес читання книги Олександра Апалькова супроводжується насолодою від його постави художнього образу слова у порівнянні з красою природи:
-…Літні білі дороги. І тихий місяць… с.6
-…Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Сонце бавилося, виблискуючи далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла… с.21
-… Тихий сніг засипав смуток… с.134
-… У неї були занадто довгі вії. Й раптово перерваний сон відразу ж знову заплутався в них… с.168
Так би безкінечно читав таке епічне чтиво і вдихав аромат фарби слова…
Нині 2015 рік. На Україні ВІЙНА. Чи потрібна ця книга сьогодні, через три роки її видання?
Цінність книги «Колючі Дерева» ніколи не втратиться. Бо її красне письмо, художність, поетичність зі своїм відвертим питанням: «Який же то гріх?» вічне.
Тому такі книги впершу чергу потрібно вивчати, розбирати на літературних студіях. Де так панує зашкарублість слова, диктатура отих старих і, на жаль, і молодих невігласів, що ніби все знають, радять ніби розумне: «… все-таки писати про те, чого ти сам не бачив… – не слід…» Психологія творчості с.109-114
А що? Писати репортажі з туалетів та із смітникових звалищ?
Відомий насміх письменників, критиків на якісь відхили у літературних творах. Такого вони можуть у цій книзі знайти скільки-завгодно.
-…Вітер гудів нелюдською мовою… … Ріка хлюпала у спорожнілу пляшку… …На ній сумував Мазепа.
Та цей град слів є волею, свободою письменника, користуючись якою він може перевернути, завихрити, як вітер, старе недолуге, і з нього написати по-новому, цікаво створити щось талановите, мистецьке.
Книга «Колючі Дерева» є прикладом супротиву всієї тієї колишньої навали трухи на процес розвитку літератури.
Тож-бо, читаймо такі нові книги як «Колючі Дерева». Тримайтесь таких видавництв як «Склянка Часу».
Вчіться в них! Творіть ще краще за них!
22 січня 2015 рік
с. Володарівка Микола Субота
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow