№ 76 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




 № 76 літературно-мистецького журналу 

"Склянка Часу*Zeitglas"



"Склянка Часу*Zeitglas"
№76


№ 76 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

№76 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"




Проза Prosa Проза



Ганна Ручай
Валерия Шахваростова
Інгвар Ант
Євгенія Артеменко
Владимир Ерёменко
Николай Проценко
Віталіна Вітченко
Єва Гнатюк
Александр Волков
Євген Безус
Наталия Филимошкина
Станіслав Врублевський
Людмила Исаева
Валентина Бригеда
Анастасия Сычёва
Дарина Березіна
Ангеліна Бондар
Ярослав Мовчан
Юлія Семенова
Боярчук Тетяна
Олександр Вітолін
Артем Кальніченко
Владислав Криворучко
Надія Глушкова
Володимир Савчук


Лірика Lyrik Лирика

Оксана Стомина
Ірина Мельник
Елена Шестера
Любов Матузок
Вікторія Козачинська
Александр Товберг
Валерия Влащик
Оксана Дяків
Любовь Нечай
Наталя Дзюбенко-Мейс



Есе Essays Эссе

Вячеслав Пасенюк
Марек Торецкий
Володимир Комісарук

Живопис/ Malerei

Даша Фіногенова / Dascha Finogenowa

 

Фото/ Photos

 

Євген Бабіч / Evgen Babitch


Графіка /Zeichnung

 

Олександр Дец / Oleksandr Dez
Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow



Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net



Уривки творів журналу СЧ№76

 

Вот как бывает: живет человек, живет,

Любит, сажает деревья, мосты возводит
Или, к примеру, врачует людей, но вот
Вдруг к человеку другой человек приходит
И говорит, что, мол, я за тебя решил,
Ты уже тут некстати, весьма некстати.
Будет тебе сердиться, брат! Все, пожил,
Побаловался, построил мосты и хватит.
– Что значит «хватит»?? Позвольте! Я не могу!
Я недоделал то, недосоздал это!
Я вот, к примеру, ни разу не спал в стогу!
Я собирался в деревню рвануть на лето!

Сына не вырастил. Не досмотрел отца.
Что значит «хватит»?? Позвольте! – кричит в досаде.
– Хватит! – второй поморщился. – Ты – овца!
Так что помалкивай! Знай свое место в стаде!
Ну, и достал из-за пазухи камень/нож/
Танк/РПГ/миномет/АКС/патроны...
Что там еще достают из-за пазух? 
– Что ж,
Мы начинаем войну! – и залез на трон...

 

Оксана Стомина Любовь прифронтовая

 

 

----------------------------------------------------

 

"Не хочеться описувати події – тільки відчуття.
Вода бурштиново-прозора, пальчики хвиль вимальовують власні сліди на пругкому піску, до якого припали вербові листочки, мов змерзлі рибки. Дуга, що на ній лежить міст, і її відображення в чистому плесі – овальна рама. Червоніють замкнені там дахи серед розлогих дерев, і під ними, напевне, живуть усі казки нашого дитинства. В непорушному плесі перекинуті підводні палаци з колонами стовбурів, мережаними арками оголених крон. Важкі портьєри досі ще зелених плакучих верб торкає там, у глибині, чиясь рука, відкриває на мить краєчок Іншого Світу… Мабуть, ці краєвиди не найкращі в світі, але яке щастя бачити їх ранками, виходячи з дому!..."

 

Ганна Ручай Моно но аваре

 

------------------------------------------------------ 

 

Средь раззора и позора, средь базарного разбора,
средь дешёвого пошиба, непотребного пошива
стынет церковка-церковка, что сияла, как подковка.
Эх, обновка из дурмана, из небедного кармана…

Мы хитры, а быт хитрее: просочится где-нибудь,
проржавеет, захиреет, перекроет – не продуть.
Необузданная желчь из-за течи станет жечь:
перейдёт родное тело на совсем чужую речь.

Сквозь проломы, сквозь изъяны чуждые поманят страны,
где не кончился озон, где во всём сквозит резон.
Пелена лугандонизма волглым войлоком нависла:
не успею одряхлеть, до основы иструхлеть...

 

Вячеслав Пасенюк Поэзия и проза Дикого поля

 

------------------------------------------------------------

 

… а потім… блукаючі вогники… темрява…
Біль самонарізним гвинтом свердлив голову, що здавалась кам’яною брилою та звисала додолу. У вухах, металевим дзвоном, по ржавих рейках відправлявся останній поїзд. Сірчистий ангідрид, солодкуватим присмаком, торкався язика та обпікав легені з середини. Здавалось, що цей безбарвний газ викликав омертвіння рогівки ока, яку вкрила пелена пилу та пітьми. Ножем різало в очі та неможливо було відкрити, ніби то їх зашили шовковою ниткою.
… темрява…
Різкий біль, вбиваючи у мозок новий шматок заліза, по електричних дротах-венах пробігав по тілу. Трясло. Пальці звело та ламало, наче під час проведення обряду екзорцизму, але зцілення не відчувалось. Ногами бігали мурашки. Холод.
… блукаючі вогники…
Марилось, що легше було б тримати небесне склепіння, чим підняти голову вгору. На розпухлих губах, гирло пробивав червоний струмок, що наводнювався гарячою рідиною. Із глибоких порізів чола сочились краплі солі. Розірвавши ланцюги на повіках, він таки зміг розкрити очі. По блакитних озерцях із брудом пройшла бритва.
… а потім…
Він застиг поглядом на своїх руках: обліплених кров’ю та чорними шматками. Від колишніх рукавів сорочки, обпалених вогнем, залишились нерівні відрізки. Кусками мапи здавались порвані штани, де замість міст-точок простяглись посічені дірки. На місці шкіряного взуття, виднілись лиш босі ноги, вмочені у сіру багнюку попелу. Краватка туго прищемила шию, а її інший кінець, підхоплений вітром, бовванів перед очима. Середину, чорної смужки із червоними лініями, прижав ремінь безпеки, що виконував свою місію навіть потім…
… потім, коли літак розбився. Розлетівся на друзки, як конструктор “Lego” у дитячих руках. Розділився у грубуватих пальцях учня годинникаря на гвинти та шестерні, які понеслися на підлогу. Розсипався на сріблястий порох, мов новорічна іграшка, що злетіла з ялинки. Однак, залишив один незайманий острівець – пасажирське сидіння, яке тримало в своїх обіймах, трохи пожмаканого але живого, чоловіка.
Ще кілька ножових ударів-рухів, щоб визволитись із пут, викликали нову хвилю болю. В очах далі темніло, але він був при свідомості. Його пальці шукали кнопку “Exit”, повзучи по пластмасовій поверхні. Рвучкі коливання в сторони, лиш розгойдали сидіння та повали його на бік. Ремінь безпеки послабив тваринну хватку, випустив на свободу безвільне тіло чоловіка і його голова вбилась у щось м’яке та холодне.
… темрява…

 

Інгвар Ант Потім... 

 

----------------------------------------------------------

 

Я сотні разів цілувала тебе в губи,
Я знаю як від холоду цокають твої зуби,
Як море солоне збігає у тебе по скронях,
Як ноги з землею про волю говорять.
І тільки я мала законне земне право
Тримати твоє обличчя своїми руками,
Шукати його у храмах, рахувати шрами,
А мені навіть не дали вдихнути… і навіть твоїй мамі…
Не дали вдихнути
Праху під твоїми ногами…
І тільки я мала законне земне право,
Я і ще твоя мама мала право
Відчути на смак солод твого тіла,
Але воно
без мене
солодке згоріло.
І для кого тоді усі ці вірші і ці українські міста,
І для кого, скажи, ця земля твоя і моя свята!?
І до біса всі твої подвиги і знамена,
Кохана людино, ти треба мені і країні жива.
А мені лишаються лиш жита,
що виросли на твоїх кістках
і м’яса смак,
і м’яса солодкого смак на губах.
Моя ясна рибонько, моя рідна птахо,
Уже не знаю як тебе кликати, як тебе називати,
Чи казки, чи Біблію тобі гучно читати,
Щоб ти повернувся на моє відголосся…
О… Привіт, рідний, мені таке божевілля сьогодні здалося :)

 

Ірина Мельник Розцяцьковані будні і люди

 

---------------------------------------------------------------

 

Образ мыслей старика непостижим для человека молодого, как бы старик ни изъяснялся по этому поводу. Или иначе: если вы хотите понять, что творится в душе людей, переваливших рубеж семидесяти, вам самим придется этот рубеж перевалить.
По слухам, человека создал Бог. Как и прочих животных. Но только человеку он всучил ожидание занавеса – осознание грядущей смерти. За что?! Почему Бог поступил с человеком так садистски жестоко?! Пытаясь забыть о занавесе, я пишу книги. В сущности, для себя. Но встречаются читатели, которые понимают то, о чем я говорю, и этим на какое-то время оправдывают существование сознания и божественный садизм. И тогда я ненадолго прощаю Бога.
Помню, как в день рождения отца я торжественно произносил тост благодарения за жизнь, которую отец мне подарил. Он держал в руке рюмку, но не выказал восторга в ответ на мой спич, и это меня слегка уязвило. Сейчас не сомневаюсь: семидесятилетний отец не слишком радовался тому, что подарил мне жизнь, оттого что он подарил мне и смерть. Я знаю, что умру, но какая мука сознавать, что умрут и мои дети. Это же наверняка сознавал и мой отец.
И еще одна мелочь. Отец подарил мне не только жизнь и смерть, но и нечто страшнее смерти, – старость. То же проделал и я со своими детьми.
Однако если отстраниться от этой подлости, от страданий и трагедий, которые сопровождают жизнь, она может и радовать, и забавлять.
Славный Бельманда сказал как-то, что настоящий мужчина начинает жить после пятидесяти. Я вдохновлялся этой формулой довольно долго. Приятели говорят, что я и сейчас – в 76 – выгляжу на пятьдесят. Без понтов. Вот факты, подтверждающие это.
Факт первый. На днях знакомая сказала мне, что все её подруги, которые читают мои книги, желают, чтобы я их трахнул. Это мне льстит. Но что толку? Само собою, я хотел бы послужить подругам знакомой и даже, как поручик Ржевский, не взял бы за это деньги. Но. Напомню украинский тост: “Щоб їлось і пилося, і хотілось и моглося”. Пока еще я ем и пью. Судя по тому, что при взгляде на сексапильную мисс напрягаюсь, я еще и могу. Но вот насчет “хотілось” – sorry. Тратить время, говорить комплименты, делать усилия. О нет! В 76 мне жутко думать, что надобно влезать в такое хлопотное дело. В этом мне близок небезызвестный Хэмингуй, с его сентенцией: “Каждая новая женщина – это уйма проблем”. К тому же, имеется червоточина в моем характере: любое начатое предприятие я стремлюсь довести до финиша. Таков мой, как говорится, организм. Случалось, обстоятельства бешено сопротивлялись, и я решал остановиться на полпути, но ничего хорошего из этого не получалось. Только стресс, психоз, депрессия.
Вернусь к женщинам, читавшим мои книги. С каких дел, грубо говоря, они вдруг соблазнились бы стариком? Разумеется, они отождествляют меня с моими героями, полными жизни, и полагают, что я не только молодо выгляжу, но и сохранил энергию молодости.
Факт второй. Не так давно, в Стамбуле, вечером, ко мне швартовался сутенер с жарким предложением: “Мистер! Хера леди гут, зер гут!”. Судя по обращению ко мне на загадочной смеси русского, английского и немецкого, я выглядел не только русским англо-немцем, но и достаточно молодым для сутенерского бизнеса...

 

Владимир Ерёменко Сатисфакция

 

--------------------------------------------------------------------

 Мов голодний пес,
безпорадно тицяюсь в долоні натовпу,
марно сподіваючись випросити
кістку самоти.
Пізньої ночі,
змучена й ощасливлена,
неквапом п’ю тишу порожніх вулиць,
добираючись додому.
На плитці безсоння
варю каву самотньості,
цілуючи кожне зернятко –
святкую самоту!
Бо ж саме вона –
тиха гавань мрій,
духмяне горня споминів,
золоте плесо творчості...

 

Любов Матузок Навіжена і шопінг 

 

----------------------------------------------------------------

 

Толя родился у Екатерины Васильевны в 1937 году, больше чем через десять лет после первых двоих детей. Те двое, не прожив и года, умерли по неизвестным причинам.
– Это от молока, – убежденно сказала Екатеринина соседка и подруга карелка Леммикки и стала кормить Толю грудью: Леммикки родила в тот же день, что и Екатерина. И Толю, и свою дочь Леммикки пеленала, купала, баюкала по-фински и возила на широких самодельных санках в продуктовую лавку на Медвежью гору. А Толина мама сцеживала молоко специальной присоской и, свободная от ухода за ребенком, стала работать диктором на городском радио.
Екатерину Васильевну охотно взяли на эту должность – ведь её муж, Виктор Ильич Сотниченко, руководил сверхсекретной военной стройкой на Кольском полуострове: шифрованной правительственной телеграммой-молнией Москва освободила его из лагеря и той же телеграммой назначила руководить строительством.
Любимый бывшими солагерниками и уважаемый начальством, Виктор Ильич организовал строительство точно по графику; и через два года, в день сдачи объекта, был награжден грамотой НКВД и представлен к ордену.
А поздно вечером после торжественного награждения пришли к Виктору Ильичу и Екатерине Васильевне в гости бухгалтер стройки Струмило и знакомый сотрудник НКВД.
– А не найдется ли у тебя водочки, Екатерина? – спросил сотрудник НКВД Толину маму. – Душу отвести надо, поговорить.
Екатерина Васильевна поставила на стол водку и закуску – и купленную, и полученную в качестве пайка. И все четверо – Толины родители, Струмило и сотрудник НКВД – долго и оживлённо беседовали: они друг друга знали давно, и поговорить было о чем.
Пили в меру. Кроме сотрудника НКВД, который хотел упиться.
– Знаешь, как я расстреливаю? – обратился он к Толиному отцу. – В охотничьих сапогах.
Вопросов «почему?» или «зачем?» не последовало, и тогда сотрудник НКВД продолжил сам, без вопросов.
– Стреляю я в сердце, – он ткнул в Виктора Ильича пальцем. – А когда ты падаешь, я прыгаю тебе на грудь, чтобы кровь била фонтаном. Сколько крови в человеке, сколько крови!
– Засиделись мы с тобой, брат, засиделись, – остановил его Струмило, посмотрев на часы; было уже за полночь. – Нам пора.
На пороге оба пожелали Сотниченкам спокойной ночи, и сотрудник НКВД шепнул Толиному папе:
– Тебя сегодня брать будут...

 

Николай Проценко Дети

 

---------------------------------------------------------------


Не было ничего,
Кроме того, что было.
Субстанция моих мозгов
Преходила.

Дождь совершал жертвоприношение
Одинокой страннице-ночи.
Падало новое поколение
Брызг в очи.

Ткнув пальцем в пространство,
Не говори, что больно тебе.
Символы непостоянства –
На полотне небес.

Переходя дорогу –
Смотрите по сторонам.
Это немного,
Но это поможет вам.

В потоке сознания –
Как в потоке машин –
Движешься от непонимания –
К пониманию… Шелест шин…

 

Александр Товберг Цианистый калий

 

--------------------------------------------------

 

Буцімто ніщо не віщало біди.
Напівсонний (одинадцята година – ще не привід прокинутися) Макс на «автопілоті» просувався офісним лабіринтом, мовчки киваючи доброзичливим (блін, ніколи не запізнюються) колегам, як раптом…
Ні, це не могло бути реальністю, навіть у понеділок 13-го: з диким криком «вб’ю гада» з протилежного боку коридору, явно прямуючи на нього, повним ходом летіла Жанна, одна з дизайнерок агенції.
Доброзичливі колеги, які не тільки ніколи не запізнювалися, але й завжди залюбки допомагали своїм ближнім, з неприхованим задоволенням і блиском в очах кинули роботу і повскакували з робочих місць.
Це було схоже на жахливий сон про кориду, де роль роз’ятреного та кровожерливого бика дісталася не йому. Що за маячня, який ґедзь вкусив цю жінку? Та детективне розслідування треба залишити на потім, а зараз…
Макс добре вмів збиратися у стресових ситуаціях – і от сьогодні підвернувся шанс переконати в цьому не тільки PR-менеджера, а й усе товариство.
Відчинивши найближчі двері, він чимдуж побіг по сходинках нагору. Чемпіони олімпійських ігор на спринтерські дистанції могли б позаздрити його блискавичному старту, та вони, на жаль, не бачили Макса. Натомість колеги з другого поверху позаздрили колегам з третього поверху, до яких перемістився епіцентр подій.
Жанна, хоча й мала підбори 7 см та масу Макса, помножену на коефіцієнт 1,2, не відставала. За спиною у Макса вона ревла й стогнала так, що той відчув себе на прем’єрі екранізації вірша Шевченка з якісним стереозвуком; проте насолоджуватися цією імітацією «звуків природи» йому заважав уїдливий Жаннин рефрен «вб’ю гада», який вважався хлопцеві трішечки образливим і вкрай небезпечним.
На третьому поверсі двері були люб’язно відчинені, й усміхнені колеги, не менш доброзичливі, ніж на другому поверсі, махали Максу руками, спрямовуючи його, кожен на свій лад, в безпечну схованку. Той, проте, у справах життя і смерті колективу не довіряв і на власний розсуд повернув ліворуч. А даремно.
До обраного місця порятунку було подати рукою, коли Макса підвела власна нога: він перечепився нею через фільтруючі вставки для вікон.
Учора в офісі всі вставки, які відпрацювали назначений ресурс у 500 годин, демонтували та замість них встановили нові. Але чомусь старі вставки ці дурбелики з монтажної бригади покинули тут, мало не посеред коридору.
Це падіння неабияк загальмувало Макса, і Жанні майже вдалося вхопити його за комірець. В останню мить він випростався й припустив бігти до дверей, що вабили його в кінці коридору скромною, лише з однією літерою, вивіскою.
Він швидко залетів у туалет, закрив замка й, обернувшись, побачив здивованого Вадимку, що стояв біля дзеркала й витирав руки паперовим рушником.
– Оце так приспічило, – присвиснув той.
– Та ні… , – перевів подих Макс: – там ота… Жанна, художниця.
– Ах, Жанна, – зрадів Вадимка, – про вас зранку весь офіс, наче вулик, гуде...

 

Валентина Бригеда Репост не пропонувати 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net



Обновлен 22 мар 2016. Создан 21 дек 2015



 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow