Вийшов друком № 77 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 77 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




"Склянка Часу*Zeitglas"
№77


Вийшов друком № 77 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Вышел в свет №77 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"




Проза Prosa Проза

Сергій Левченко
Александр Волков
Николай Проценко
Анатолій Зінченко
Александр Мошна
Владимир Ерёменко
Олена Морозова
Анатолий Крым
Юлія Семенова
Юрій Шеляженко
Микола Москалець
Наталия Защепкина
Максим Шаровара



Лірика Lyrik Лирика

Вячеслав Пасенюк
Natalia Danyluk
Любов Матузок
Inna Hartschenko
Тютюнник Микола
Евгения Бильченко
Володимир Дмитрик
Владимир Утки-Отки
Лідія Підвисоцька
Субота Микола
Valerija Vlaschtschik
Антоніна Остролуцька
Оксана Кремінська
Юрій Григор`єв
Віктор Остроух
Boisida
Лілія Войтків
Галина Яценко 

Есе Essays Эссе


Вячеслав Пасенюк
Микола Проценко


Живопис/ Malerei

Віктор Ковальов / Viktor Kowalow


Графіка /Zeichnung

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow


Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net





Уривки творів журналу СЧ№77

 


Кафе біля яру. Яру, Чорного, якого вже давно немає. Колись у ньому переховувалися бандити, які грабували людей, що пройшли митницю. Текла тут і річечка від залізничного вокзалу до Дніпра. Дерева змикалися вгорі так, що і неба було не розгледіти. Я так довго живу в цьому місті, що пам`ятаю яр, ручай, дерева, Бандитів тоді вже не було. Бомжів, здається, теж. Тоді я закохувався в жінок у роках, тепер – у дівчаток, які ще не рахують свої літа. Район цей, що розтягнувся вздовж берегової лінії так нині і називається Митниця.
У це та інші кафе я ходжу майже рік разом з…Ні, не з 17-річною дівчиною, а з красивою жінкою, з очима, як у сарни: трішки переляканими й допитливими, молодшою за мене на 6 років. Гете, якого мій тато читав в оригіналі, писав, що людина, яка перестала любити й робити помилки, може себе поховати живцем. Ще поживемо, як казав улітку 84-го дядько Пилип з Мошен, батьків знайомець, вдатний рибалка і чудар. Міг випити 12 бокалів пива і поцілувати стільки ж незнайомих жінок. Жаль, це була остання зустріч наша з ним – узимку пішов під кригу на Вільшанці.
Отже, падає сніг, ми за широким вікном, з якого видно майже півквартала бульвара Шевченка. Замовили чебуреки, каву, чай.
Моя жінка виймає із сумочки фотоапарат. Знімки потім виставляє на фейсбук. Я не заперечую, особливо тоді, коли фотошопом вона «знімає» з мене кілограмів 20.
Поряд сидів спиною до нас чоловік з обличчям, ми це помітили, коли він від шинквасу ніс свою сотку горілки, схожим на жили-корені старого клена, що повилазили із землі на поверхню. На столі лежав папірець, на якому лежала тонко порізана копчена ковбаса, кружалець з чотири. Потім він ще двічі ходив з пустою склянкою до шинквасу, а повертався з напівнаповненою. Коли повертався востаннє, то хитро підморгнув мені, але це зробив так, аби не помітила моя папарацці. « Та зеленіє життя древо» – подумав я, й теж, при нагоді, йому посміхнувся.
Вийшовши з кафе, я зайшов до аптеки – скінчилися пігулки від цукру і тиску. Коли виходив, летів сніг, нібито нізвідки, моя жінка клацнула мене. Зробила три види світлин: «олія,» «акварель» і в «целофані.» От якраз остання мені найбільш сподобалася. Для живої теплої землі моє дерево вже не придатне...

 

Сергій Левченко Моє місто

 

 

Поплевав, подув, заврачевав,
дав влюбиться и проститься дав,
за ночь все прорехи залатала
тишина, подруга золотая.
Расстаётся февралёк с мошной:
воздух закудрявился снежком.
Небу весело, и мне смешно:
сотню лет подряд живу пешком.
Профессиональный пешеход,
внук лошадника, расстрелянного ради
всесоюзных голубых высот:
дед чего-то не учёл в обряде.
Лошадиных сил не оседлав,
не освоив двух колёс и рамы,
не стеная, не качая прав,
всюду попадаю пешедралом.
Нет, не вызов тем, кто оседлал,
кто проносится, отставив локоть.
Сотня лет прошла: я осознал,
сколько взять, чтоб удержать, не лопнуть.
Жизнь прижала, но не додавила,
этим несказанно удивила,
по затылку шлёпнула: ступай!
Этот край ещё не самый край.

 

Вячеслав Пасенюк На юру, как на духу..

 

 


До войны в той деревне плохо жили.
Кто не работал, был в сельсовете, и требовал от остальных.
Молоко обязали сдавать государству и не спрашивали, есть оно или нет.
Так люди продавали молоко, сыр на рынке, а деньгами расплачивались с государством, а детям оставалась только сыворотка.
Был сахарный завод, на нем людям платили деньгами, им и носили молоко и творог на продажу. Выгоднее было по 5 руб. продавать творог, чем по 5 коп. носить каждый день на заготовительный пункт молоко.
Из деревни тогда выжимали все, чтобы поднять металлургию.
Все в деревнях было обложено налогами, денег не платили вообще. Война с Германией еще не началась, и люди терпели и ждали лучшей жизни, чтоб слова Сталина «жить стало лучше, жить стало веселей» превратились в реальность.
В семье Стороженко дед Савелий и его сын Иван были сапожниками. Еще в семье были бабушка Ксения, жена Ивана Софья и их сын пятилетний Дима.
Дед шил обувь, отец шил обувь, и пятилетнему Диме предстояло шить обувь.
В мастерской, которая располагалась в доме, были причандалы для сапожника, лапы сапожные, острющие сапожные ножи, шило, специальный молоток, цыганские иглы, деревянные колодки по размерам, деревянные гвозди – металлические быстро вываливались, нитки и воск для натирки ниток, и всякая всячина, чтобы была под рукой.
Скотины те времена в деревне держали мало, а ту, что была, почти всю забрали в колхоз.
У Стороженков в колхоз забрали лошадь, по двору остались гулять только две курицы.
Были у них фруктовые деревья – у дома 4 яблони, груша, 3 сливы. Ни у кого в деревне таких деревьев не осталось – все легло под топор. У деда рука не поднималась срубить эти деревья, но ведь надо было платить деньги за них государству, но все равно не срубал.
Правда, у них была корова Машка, которая как-то во время дойки ударом копыта повредила Диме нос. Но скоро Дима каким-то образом приручил корову, и она за ним стала хвостом ходить.
Кроме этого постоянно с ним сидели собаки и коты.
Неподалеку от деревни был молодой лес, который запрещали посещать и выпасать скот, ведь в лесу были заросли ежевики и ее собирали централизованно и сдавали государству.
А Дима пошел в тот лес и корова, как обычно, увязалась за ним.
Лесник смотрит – корова пасется, а людей нет, а потом и видит, что между деревьями тикает малой Дима. Тут и корова побежала за ним, тяжело ставя копыта и тряся выменем.
Бабушке надоели Димины вояжи, и она как-то сказала ему:
– Боженька все видит, и ты не спрячешься.
–А что он мне сделает?
– Он тебя накажет.
–А как?
– Он нам скажет, мне или папе, и мы тебя накажем. Сколько можно хулиганить?
Дима погрустнел и задумался...

 

Александр Волков Боженька всё видит 

 

 

Поети – істоти з невгасним лібідо писати,
інакше років множина позбавляється сенсу.
А потім – лінійний кросворд – де вірші друкувати?
Видання шукають, неначе партнерів по сексу.
Доми видавничі мов люди – є знані, серйозні,
та вибраним бути – фортунить не часто в столітті.
А є мов дешеві повії – прості, одіозні,
співпраця з такими – то похапцем секс в підворітті .
Якщо полонив ти видання омріяне хистом –
радій і молися, ще дужче берися за діло.
Та знай що стаєш ехсгібіціоністом,
який оприлюднив віршів своїх збуджене тіло.
Коли читачам насолода пірнати у фрази,
що ти написав, й у проміннячку авторитета
ти бачиш свій вірш на сторінці – ти повен екстазу!

…Найглибший оргазм – притаманний, напевне, поетам!

 

Любов Матузок Істоти з невгасним лібідо

 

... – Хвалить себя стыдно, – возразил Толя.
Жители Привабы обычно так и разговаривали: то по-русски, то по-украински, легко переходя в ходе разговора с одного языка на другой. А иногда, особенно во время оккупации, вставляли в разговор и немецкие слова.
– А хто себе хвалить? – спросила учительница.
– Той, хто придумав цю пісню.
– Він не про свою пісню, а про всі пісні про Сталіна.
«И про свою тоже», подумал Толя, но не стал упорствовать, а сказал:
– А мені більше подобається пісня «Чому я не сокіл, чому не літаю?».
– Народ про Леніна і Сталіна складає пісні і називає Леніна і Сталіна ясними соколами, – обрадовалась учительница такому повороту разговора. – Народ співає: «Перший сокіл – Ленін, другий сокіл – Сталін».
«Второй сокол хочет быть первым», – подумал Толя.
Толины глаза встретились с глазами учительницы, и он прочитал в её взгляде: она боится за него и за себя!
– Я всё понял, – сказал он.
Учительница облегчённо вздохнула.

***
Песней о Сталине начинался каждый день. Пока была всё та же песня, Толя вопросов не задавал.
Но однажды появилась новая: «На вершини всі ми линем. Сонце променем в очах. Льотом сталінським, орлиним Вождь показує нам шлях».
И Толе захотелось опять сказать что-нибудь нехорошее про вождя.
– Це про хмари над вершинами гір? – спросил он Прасковью Евдокимовну .
– З чого це ти, Толя, взяв?
– На вершинах всі милини. Облака, как мыльная пена.
– На вершини всі ми линем, – объяснила учительница, – тобто прагнемо.
– А воша лапкою показує нам шлях? Вош показує нам шлях.
Прасковья Евдокимовна доходчиво объяснила, кто такой вождь.
«Знаю. Как фюрер», – хотел было сказать Толя, но промолчал.
И весь класс снова пропел всю песню от начала до конца. При этом Толя чётко выговаривал «вошь», но в общем хоре это не было слышно…
А вечером дядя Юра, бабушка и мама – все вместе – попросили Толю больше никаких вопросов учительнице не задавать.
Вопросов Толя больше не задавал. Но нашел на мусорнике немецкую печать и проштамповал ученикам все – такие дефицитные в то время! – тетради (некоторые ученики писали даже на газетах, между строчками).
После этого учительница стала начинать день не с песни о Сталине, а с проверки Толиных карманов.
Когда Прасковья Евдокимовна учила детей писать в тетради палочки кружочки и крючки, Толя нарочито небрежным почерком писал, переписывая из букваря целые фразы, и описывал обстановку класса: «Дошка чорна. На вікні стоїть вазон. У мене руки в чорнилі». Само по себе это у учительницы возражений не вызывало.
– Але чому ти пишеш не каліграфічно, а як курка лапою дряпає? – спросила она.
– У меня врачебный почерк, – ответил Толя, вспомнив мамины рассказы о дедушке, враче.
– Лікарі навмисно пишуть так, щоб, коли хворий помре, не можна було прочитати, чи лікар правильно лікував.
– І я навмисно.
– А спробуй писати навмисно каліграфічно.
Толя попробовал – и получил первую в своей жизни отметку: «5».
И учительница сказала:
– За те, що ти слухняний хлопчик, послухав мене і став писати каліграфічно, сідай коло Ади.
Ада была дочерью новоназначенного в Привабу начальника милиции. Она, Ада, чувствовала себя примой и держалась от других детей на дистанции. Толе она нравилась. И Толя представил себе, как он завоюет её сердце в будущем: она будет тонуть в реке во время купания, а он смело бросится в бурную реку и спасёт Аду.
– Если ты будешь тонуть, – сказал Толя, садясь возле Ады, – я тебя спасу.
Ада оценила Толино высказывание и пригласила Толю к себе домой. Дома у Ады как раз никого не было: папа-милиционер на работе, мама-домохозяйка вышла на минутку на грядку за домом. А в полутёмной комнате с закрытыми ставнями на полу лежала большая куча яблок. Ада и Толя стали их надкусывать и бросать друг в друга. За этим развлечением, когда уже почти все яблоки были надкушены или разбиты о стены, и застала Аду и Толю Адина мать.
– Вон! – сказала она, указав Толе на дверь...

 

Николай Проценко Дети
 

 

Меня обделили высшим небесным чином.
Я – женщина.
Я – рождественский звон стекла.
Не зло, не добро – граница добра и зла.
Мой папа сказал мне в детстве, что Бог – мужчина.

А ты – полубог.
Ты сам проложил дороги,
Которыми вверх по лестнице уходить.
Натянешь струну – тотчас оборвётся нить:
К прядильщицам снов жестоки мужские боги.

Но, Будда, вчера явился мне сон особый:
Я видела Запад. Пустынь. Звезду. Волхвов.
И Юношу, чей бесхитростный чёткий зов –
Внятнее твоей привычки молчать до гроба.

И плакала проститутка над телом гуру.
И брат его бился птицей в колокола.
Мне кажется, Будда, шлюхой той я была,
Когда от любви и грязи кровили губы.

Но ты – недобог.
Ты сам уничтожил чувства,
Космический холод в сердце вобрав навек.
Запомни, Сиддхартха: Бог – это Человек,
И мне по душе наивность Его и чуткость.

И мне по душе, что с Ним мы танцуем польку.
И поле в снегу – мудрей твоего пали.
Я – женщина.
Я – Мария.
Я – кровь земли.

Была я в твоей нирване: тоска и только.

 

Евгения Бильченко Евангелие от Яшодхары 

 

Абрикоси одцвіли, а вишні ось-ось вибухнуть молочно-білим цвітом. Все навкруги оживає. Господь усипав землю бірюзою молодесеньких пагонів травички поміж якої вже починають зирити в небо, на довгих ніжках-цвітоносах, жовті квіточки кульбабок. Весна! Вона пробуджує природу, стверджуючи круговерть земного буття. Для людини, ця пора року, теж значима: кров пульсує по жилам жвавіше, мозок, проснувшись від зимової сплячки і, отримавши значну дозу адреналіну, починає заново будувати свою нову химеру надії на благополуччя, бо лише весна стверджує, що життя вічне, а любов – солодка, як мед. 
Сьогодні був вихідний день. Зранку Натан Ісайович Гербах був у піднесеному настрої, бо готувався до цієї події, свого освідчення, вже давно і, ось тепер, все має бути вирішено остаточно і безповоротно.
Він, ще вчора, вийняв з шафи свій чорний габардиновий костюм до якого не доторкався майже три роки, відтоді, як не стало його дружини Рози, розглянув, пригадав щасливі миттєвості життя пов’язані з костюмом, примірив штани, виявилися трохи послабленими в талії, випрасував гарненько, і, ось зараз, розглядав себе в дзеркало, пильно вдивляючись в своє віддзеркалення.
Натан Ісайович вгледів перед собою, одягненого з претензією на парубка, чоловіка, що на декілька десятків років заблукав у по-життєвій сутолоці. На нього дивився, витрішкуватими розумними очима з-під кошлатих брів, сивочолий, з трішечки обрюзглими щоками, м’ясистим, з горбинкою, носом, чоловік. Колись, в молодості, золотаве волосся на голові зараз було вицвілим до сивини і тирчало не причесаним пушком. Натан Ісайович сплюнув на долоні, потім старанно приліпив чуб до білої, в рудих пігментних плямах шкіри тім’я, і задоволено всміхнувся сам до себе. Краватку він не носив, а ось жилетку, що була трохи потерта на злегка випуклому животі, він одягав завше, бо лише вона була для нього обов’язковим атрибутом одягу, як в повсякденному житті, так і на свята, беззаперечно підкреслюючи його вишуканість і національну ідентичність. Віддзеркалення йому сподобалося. Останнім штрихом наглядності була хустинка, що звабливо визирала загостреним білим краєчком з нагрудної кишені піджака. Потім він прикрив невиразну чуприну чорним, в тон костюму, широкополим старомодним капелюхом і, рішуче взявся за дверну ручку...

 

Анатолій Зінченко Весняні метаморфози

 



Покажи, дядю, шапку свою “мономаха”! Будь ласка!
Що, нема? Попередник забрав, заховав? Лише – каска
з перламутровою інкрустацією і смарагдами?
Співчуваю. Звичайно ж, десь там, в кабінетах захмарних,
коштів не надали на нову. Десь погано підмазано,
яко-тако.

Ні, до рук пристає, та не стільки, як зараз потрібно.
Забагато на локшину йде. А ще – похорон, стрільби…
“Як піду… вуха не розпускайте, візьміть краще книгу –
ту, яка має зерно, в якій – ані жодної фіги.
А інакше – усі приєднаєтеся до тремтливих,
пустотілих.

А інакше поставлять вам на одне місце гірчичник.
Будуть вами командувати держиморди та чічікови.
Ось тоді саме час віршувати й патріотичність
виставляти – з фасаду, піднесено, гучно, обтічно.
Поетично…”

Не журись, не сумуй, дядько. Певно, це тільки уривок
зі старого якогось послання. Це – тільки мандрівка
у сновиддя. Надінь задля сміху ондатрову знову.
Дні тривог, дні надій хай і далі летять без затримок, –
їх оплачуть, прославлять – прямі, щиросердні, відкриті –
носії Слова…

 

Юрій Григор`єв Читацькі розмови

 

За холодним ілюмінатором була суцільна темрява. У салоні літака притушили світло, однак Олена не відчувала ані найменшої дрімоти. Її турбували спогади про розмову з чоловіком. Коли вона зателефонувала до нього з аеропорту Домодєдово, президент виявився надто неуважним. Він не висловив жодної радості, почувши, що російські айтішники пожертвують її благодійному фонду кілька мільярдів під проект мережі безкоштовних коворкінгів. На питання про політичну кризу він чомусь сказав, що ніякої кризи нема, хоча буквально вчора в усіх новинах прогриміло повідомлення, що президент ініціював серію зустрічей з лідерами парламентських фракцій для перегляду коаліційної угоди. Олена не розуміла, що у чоловіка на умі, та починала турбуватися. Звісно, під рукою був планшет, подарований в Кремлі, повний підхоплених в мережі бонусних книжок та ігор, що прилипали до гаджетів, як кліщі, поки люди ходили по вулицях – а вони з подругою не відмовили собі в задоволенні інкогніто прогулятися Москвою. Однак читати чи розважатися їй хотілося не більше, ніж спати. Олена задумливо потягнулася за пляшкою мінералки в сітчастій кишені, прикріпленій до спинки крісла попереду, де похропував більш безтурботний пасажир, відкинувши голову на спинку крісла, покриту білою наволочкою з емблемою авіакомпанії.
Президент України в той самий момент проводив час із лідеркою партії «Нація 23» в мисливському будиночку неподалік від його палацу на Київщині. Офіційно Вікторія брала участь у консультаціях щодо коаліційної угоди; неофіційно ж вона гріла долонею коньяк у бокалі, щоб випити з Борисом Людвиговичем за свою чарівну красу, як красномовно висловився пан президент. Двоє сиділи у шкіряному кріслі біля каміну. Потріскували поліна. Золоте волосся дівчини світилося німбом в рожевій аурі вогню. Президент не міг відвести очі.
Партію Вікторія заснувала у 23 роки разом з іншими випускниками факультету державного управління Університету імені Шептицького. Гасло партії, «23-річні дивляться у 23 століття», натякало на омолодження влади та великі надії на майбутнє. «Нація 23» виграла на останніх виборах 30 місць у парламенті та під час приєднання до коаліції вимагала знизити мінімальний вік кандидата у президенти до 23-х років. Після довгих умовлянь Вікторія поступилася цими вимогами в обмін на посади міністрів спорту, сім’ї та церкви, і пронирливі блогери написали, що це цілком задовольнило спонсорів партії з греко-католицьких кіл. Ті самі блогери в’їдливо звертали увагу на те, що вона єдина жінка у фракції, киваючи на її прізвище і на те, що у Вікторії нема братів. Кляті тролі навіть стверджували, що, якщо б вона не була жінкою, то очолила б міністерство церкви. Втім, про це міністерство постійно ходили якісь скандальні плітки, особливо після спроби «добровільно-примусово» об’єднати всі церкви в «єдину помісну». Ті церкви, які не хотіли об’єднуватися, пропонувалося позбавити податкових пільг. Розгорілися дебати, і відповідний законопроект був відкликаний синхронно з іншим законопроектом – про ліквідацію міністерства церкви та повернення його адміністративних функцій і бюджетних асигнувань міністерству культури, з лона якого воно колись вийшло.
– Моя жінка нас підозрює,– сказав президент.
– Чому ти так вважаєш? – з показною байдужістю поцікавилася Вікторія.
– Вона випитувала про консультації з лідерами партій.
– Тоді треба її відволікти.
– Що ти маєш на увазі?
– Пане президенте, ваша армія деморалізована і роз’їдається корупцією у мирний час. От візьміть нашу фракцію. Майже всі молоді офіцери запасу з сімей учасників бойових дій, є навіть дипломований капелан, він скоро буде кандидатом наук з теології. Наші батьки – генерали та полковники, герої, які воювали і яким Україна завдячує своїм суверенітетом та територіальною цілісністю. А чим займаємося ми, діти героїв?! Один забудовує військовий полігон, інший заробляє на історичних реконструкціях. Капелан, вибачте, монастирським кагором торгує. А наша зброя покривається іржею.
– Ти пропонуєш затіяти війну, щоб Олена викинула з голови ревнощі?!
– Пане президенте, не займайтеся самоїдством. Ви своїй дружині не зраджуєте духовно. Просто вам потрібна бойова подруга, а українській нації потрібен президент з яйцями. Тому послухайте свою бойову подругу: давно пора повернути наш Крим, свавільно окупований Росією.
ic:– Ти розумієш, про що кажеш?! Ми ледве викарабкалися з війни на сході України. Предки витратили купу грошей, щоб демілітаризувати та відбудувати Донбас. Навіть розмінувати там все було пекельною працею, бо ж не можна було кроку ступити, щоб не підірватися на розтяжці. Коли я в СБУ командував антитерористичною операцією, небойові втрати рахувалися тисячами. Ми б просто не впоралися без допомоги ООН та мільярдних капіталовкладень. І це ще не всі жертви, на які ми пішли заради миру. Мій батько і дід Олени організували наш шлюб за розрахунком в знак примирення та єднання. Це обернулося трагедією для обох сімей, бо ми тоді були підлітками і батьки поламали їй перше кохання, а мене мало не на повідку тримали, щоб я не ходив наліво.
– Тепер ви доросла відповідальна людина, глава держави. Вас ніхто не стримує.
– Крім п’яти російських солдатів на нашого одного та ядерних боєголовок, від яких ми навіть не можемо захиститися, не те що відповісти ударом на удар... 

 

Юрій Шеляженко Сімейні цінності

 

 

Лелека змостив гніздо під віями хати
любисток мережив
переплітав промінням
(хтозна для чого)
приносила тобі хліба і сонця
ти цокав дзьобом
дякував
(чи до себе просив?)
я не писатиму про осінь що тебе забрала
бо ти лелека 
а я людина
ти летиш щоб прилетіти знову
я прилітаю щоб відлетіти назавжди
але очі у тебе були людські
я ж справді чекала
дарма що вишні сонцем вдавилися

 

Лілія Войтків Приходить прозріння

 

Есть в году один день, когда мы торопимся закончить все дела, рассчитаться с долгами, встретиться наконец, со старыми друзьями в бане, отстоять в магазинных очередях, не мешать жене готовить салат «оливье» и, наконец, доползти до праздничного стола, предварительно настроив телевизор. Наверное, вы догадались, что речь идет о последнем дне старого года, который мы провожаем с легким сожалением и грустью, и прислушиваемся к шагам розовощекого пацана, который уже вошел в подъезд вашего дома.

Это утро в семье Аркадия и Нины Шведовых началось традиционной уборкой и штурмом кулинарных высот.
Нина в халате и бигудях колдует над салатами, грохочет кастрюлями. Прислушиваясь к шуму пылесоса, она, не глядя, из кухни отдает громкие распоряжения мужу.
– Под диваном пропылесось!
В кухню заглядывает озабоченный Аркадий.
– Что ты сказала?
– Под диваном, говорю, пропылесось! И не сачкуй!
– Я не сачкую! – неуверенно парирует супруг и, скрывшись в комнате, опять включает пылесос.
Но пылесос работает вхолостую. Сам Аркадий, опасливо поглядывая на дверь в кухню, разговаривает по мобилке.
– Да… в час! На том же месте!.. Нет, это пылесос!..
– Аркадий! – опять доносится из кухни голос жены.
Он быстро выключает пылесос и бежит на кухню.
– Что?
– Под диваном пропылесосил?
– Когда?! Ты же меня постоянно дергаешь! – возмущается муж.
– Я тебя контролирую, халтурщик! На когда ты с кумом договорился?
– На десять.
– Это поздно!
– А что делать до двенадцати? – удивляется Аркадий. – Чтобы проводить старый год хватит и десяти минут.
– Не морочь голову! Позвони и скажи, чтобы приходили к восьми!
– Что ты все время гонишь картину?
– Позвони и предупреди! – командует жена.
Аркадий смотрит на часы, сердито возвращается в комнату, снимает трубку стационарного телефона, набирает номер.
– Алло, кум? Привет!.. И тебя с наступающим! И как твое последнее холостяцкое утро?


Кеша – рано лысеющий сорокалетний холостяк, опоясанный женским фартуком – колдует над плитой, прижав плечом к уху телефонную трубку.
– Нет, сейчас еду на вокзал… А зачем в восемь?.. Ну, не знаю… а вдруг у нас с Галочкой законтачит? Понял... Не обещаю… Как получится!.. 

 

 

Библиотека есть продолжение мозга
поэта, писателя, человека.
Прошлое в ней никогда не поздно,
а настоящее – как утеха.

Ты не ушла, и тебе за это –
как бы сказать? – от меня досталось.
В библиотеках живут поэты,
а не поэзия, как считалось.

Как бы узнать мне у певчей птички,
что с ней до жизни, до песни было?
Библиотеки иерархичны,
как симпатические чернила.

Многих ещё до меня убили.
То есть, ещё до моих прелюдий.
Жить надо так, чтобы вас любили
библиотеки, а не в них люди.

Мы возвращаемся, будто девы
в девственность, скользкую по секрету.
Библиотека есть место, где вы
живы. Хотя вас в помине нету. 

 

Владимир Утки-Отки Библиотека 

 

 

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 55 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 



Создан 22 мар 2016



  Комментарии       
Всего 6, последний 1 год назад
Светлана 23 мар 2016 ответить
Прочитала отрывки...
Очень неплохо. Верится, что и прочие произведения журнала не разочаруют. Закажу экземпляр.
Володимир Комісарук 11 апр 2016 ответить
Допіру отримав «СЧ» - 77. Прочитав за вечір на одному диханні, «проковтнув» без відрижки й метеоризму. Респект редакції та всім авторам 77 номеру , а також Євгену Гордієнку за обкладинку + художнику Віктору Ковальову.
Ремарка: (моїх п’ять чи дві копійки) щодо «Палочка-виручалочка» Миколи Проценка.
Ґрунтовний, коректний, полемічний лист. Але… все ж таки, мабуть Україна від укри (не окраїна), а до «Ура! – Ураїна» - нам і не світить!
Сам також грішу поквапливістю. Школярське - за браком часу дозволяє брак. Виправдання у вдосконаленні. Дай, Боже, (і за життя) щоб у вибраних чи ПЗТ все було відшліфоване і відполіроване – дружнє побажання пану Апалькову.
Володимир Комісарук 12 апр 2016 ответить
Щодо УКРАЇНИ. Хтось акцентує увагу на плем’я - родовід - пра, пра… укри, Микола Проценко – на «Ура!». Лев Силенко стверджує про походження Праукраїни з Оріяни, що Заратуста і Будда були оріянами – скитами (саками), і що Скитія – стара назва України-Русі (посил на Нестора - літописця).
«Слово Україна означає назву Вітчизни. Слово Україна немає нічого спільного з значенням – межа, пограниччя». «Мага Віра», с.604.
Воістину, «кожен кулик своє болото хвалить».
Будемо сподіватися на сушу і на чисту воду.
ВолодимирКомісарук 15 апр 2016 ответить
Я не адепт і не фанат Силенка. З кожного вчення (наукового, філософського, релігійного...) необхідно відсіювати зерно від полови, аналізувати, синтезувати, плекати і реалізовувати.
Степан Савицький, м.Херсон. 15 мая 2016 ответить
Чужим здається журнал йогоавторам. Вони - або гави, дебільні, або вибрані самими собою генії, що не хочуть писати про інших. Шкода, що такий журнал залишається осторонь обговорення та критичних нарисів.
Володимир Комісарук 22 июл 2016 ответить
Для небайдужих і допитливих: одна з найдавніших мап України Миколи з Куза датована 1491 роком зберігається у Ватиканській бібліотеці. Розшукав її в 1920 році граф Михайло Тишкевич. На ній виразно зазначені ріжниці між Польшою і Московією та Україною, хоч Україна названа "Подоліє", а Московія "Татаріє".
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow