Вийшов друком № 78 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




 




"Склянка Часу*Zeitglas"
№78


Вийшов друком № 78 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Вышел в свет №78 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"


Проза Prosa Проза

Юрій Шеляженко
Александр Волков
Леонид Финкель
Александр Апальков
Влад Наслунга
Элина Свенцицкая



Лірика Lyrik Лирика

 

Микола Проценко
Владимир Глущенко
Олеся Григор`єва
Галина Виноградська
Тетяна Булах
Сергій Левченко
Вікторія Немолот
Володимир Гільчук
Евгения Бильченко
Лідія Коваленко
Роман Бабій
Оксана Логоша

Есе Essays Эссе

Анатолий Крым
Роман Шилуцкий
Владимир Ерёменко

Живопис/ Malerei

Малюнки на обкладинці/ Zeichnengen
Володимир Єременко / Wladimir Eroemenko


Графіка /Zeichnung:

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow



 Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)

 

У наявності вже відсутній
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Уривки творів журналу СЧ№78

 

 

------------------------------------------------------------------------- 

 

 МАТЕРІАЛЬНІСТЬ

Бідний світ – нема у нього
Ні початку, ні кінця:
Світ без Розуму, без Бога,
Без Ідеї, без Творця…
Бідний я – немає в мене
Ні минулого, ні мрій.
Темне щось, важке й страшенне
Давить, гнімтить розум мій…

Світ такий матеріальний!
І бездушний. Просто жах!
Світ – бездушний. Світ – безжальний.
Я – у нього в пазурях.

Die Materialitaet

Arme Welt – sie hat weder
Anfang noch Ende.
Die Welt ist ohne Vernunft, ohne Gott.
Ohne Idee, ohne Schoepfer.
Ich bin arm – ich habe
weder Vergangenheit noch Wunschtraeume.
Es ist irgendwie finster, eine gewisse Angst und Schwere
bedruecken meinen Verstand.
Die Welt ist so materiell!
Und so seelenlos. Es ist einfach zum Grauen!
Die Welt ist erbarmungslos! Die Welt ist herzlos!
Mich haelt sie fest in ihren Krallen.

 

 

Микола Проценко Перегуки-Перекликания- Aufrufen 

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Суддя Семюел Чейз втомився вершити правосуддя у Верховному Суді Сполучених Штатів. І не те щоб він зневажав священний обов’язок, покладений на нього чотирнадцять років тому, як тільки федералісти очистили храм правосуддя від неслухняного Ратледжа, противника мирної торгівлі з ворогом американської незалежності – королем Георгом. Просто здоров’я підвело. Здавалося, наче в суглоби хтось забиває цвяхи. Набряки червоної плоті навіювали божевільну думку, ніби він заживо кинутий горіти в пеклі. Суддю мучила подагра.
До того ж, важко вникати в подробиці заплутаних справ, постійно думаючи про свої борги. В цих думках не містилося ні граму каяття, вони були такими: «Чи я проклятий? Наша партія федералістів роками господарювала в цій країні. Ми і тільки ми створили Сполучені Штати! Чому ж інші купаються в золоті, а мені дісталося тільки море грязюки?!».
Коли Чейз пригадував, скільки коштували маленькі розкоші та великі спекуляції, серце починало боліти. Він здогадувався про наближення смерті й припускав, що помре від сердечного приступу.
Джордж Вашінгтон призначив Чейза суддею довічно, але наступні президенти Адамс і Джефферсон постаралися вкоротити йому віку. Не давали жити спокійно, все щось реформували, перекручуючи нормальний ритм життя.
І найбільш прикро, що в своєму штаті Чейз був першим реформатором. Хто знає, може, він би писав Конституцію Сполучених Штатів у якості представника народу Меріленду, якщо б його кар’єру не поламали газетярі-пасквілянти. Розвели плітки про те, як борець за свободу під прикриттям мандату конгресмена монополізував флотські поставки борошна. Переобратися до конгресу не вдалося. Навіть двері генеральної асамблеї штату виборці закрили перед ним через мстиву і невдалу опозицію схваленню Конституції, підготовленої без нього.
Остаточно загубивши репутацію, Чейз повернувся до юридичної практики й досяг неабияких успіхів, дослужився до верховного судді штату. Вороги називали його вішателем. Друзі – дідуганом з копченим обличчям. Підтримка друзів виручала його у скруті, та й вони мали дякувати йому за протекцію в революційні роки, за капітал, сколочений на конфіскаціях майна монархістів. Потім революційні трофеї обернулися грабунком громади: Банк Англії конфіскував заощадження штату Меріленд. Два десятки років Чейз вів переговори, перш ніж вдалося повернути гроші народу.
Він не покидав планів розбагатіти, але в комерції йому ніколи не щастило. Тільки поважне становище в суспільстві примушувало кредиторів судді Чейза терпіти і чекати виплат. А той вже облишив надію розрахуватися з позикодавцями. Твердо намірився залишити борги у спадок двом синам, хоч вони і без того настраждалися через необдумані рішення батька. Мрії братів досягнути успіху розбилися об глуху стіну непопулярності родини Чейзів. Їхні сестри теж відчували труднощі з пошуком заможних наречених. Дідуган з копченим обличчям наставляв синів долати труднощі силою волі, а проблемами доньок взагалі нехтував, посилаючи їх до матері...

 

 

Юрій Шеляженко Федераліст 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 ОДА ИРОНИИ

Ирония спасительна порой…
Как не увлечься дивною игрой –
игрой с собой, с эпохой, с именами…
Так пусть же, пусть она пребудет с нами –
и летнею, и зимнею порой!

А если вдруг возьмёт в тиски тоска,
я знаю: радость всё-таки близка,
и можно над кручиной посмеяться!
И будут к месту и стихи, и яства,
когда печаль легка и высока.

 


Владимир Глущенко Темнота и свет

 

--------------------------------------------------------------------------

 

... У Зинаиды Петровны осталось 50 рублей, чтобы дожить до денежного довольствия, но к ней зашла соседка, попросила деньги в долг что-то купить ребенку в школу.
Зинаиды Петровна отдала единственную купюру с условием, что та привезет ей из города 20 рублей, но та привезла только пятнадцать.
– Как я прокормлю своих двоих детей?
– Мне на меньшее для своего не получилось! – ответила соседка.
Через день пришел муж этой соседки и попросил нарвать подснежников, он учился в Харькове, в юридической академии, хотел удивить преподавателей и пообещал расплатиться, когда вернется.
Рвал подснежники сын Дима шести лет от роду, надеясь заработать денежек на конфетку.
Когда вернулся муж соседки из Харькова, то денег он не привез, а привез баночку кофе и сказал:
– Это тебе за подснежники.
– А деньги где?
– А денег нет, не хочешь кофе, не бери…
Сын Дима долго плакал, когда не дождался обещанной награды.
Зинаида Петровна разводила коз. Летом, когда шла к морю, то брала с собой не только детей – сына Диму и дочку Сашеньку, но и козу. А за козой тянулись козлята.
На полпути к морю привязывали козу и шли купаться, козлята никуда от козы не отходили, потом возвращались, отвязывали козу и шли в расположение, козлята тянулись сами.
Коз держали на молоко, а козлята, их мясо, двухмесячных, молочных было очень вкусным. Правда, когда убивали молочных козлят, дети Зинаиды Петровны долго плакали, но потом привыкли.
Молоко пили сами, продавали соседям, или в городе. Но денег хватало только на хлеб.
Иногда сын, идя в школу, брал молоко и продавал давним клиентам, возвращаясь домой покупал хлеб, а остальное тратил себе на пирожки или конфетки – так и выживали...

 

 

Александр Волков Солдатик 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 ДІД

Серед зелені, пилом покритої,
На хиткій старій лаві, як світ,
Край дороги, вітрами увитої,
Незворушно сидів собі дід.

Кущ калиновий, в сонце закоханий,
З ним щодень перехожих стрічав,
Пес кумедний – приблуда непроханий,
Біля лави тихесенько спав.

Очі діда, журбою наповнені,
Дивну тайну несли крізь роки,
Ніби душі він бачив – оголені,
І читав заповітні думки.

Мовби мудрість, світами назбирана,
Зачаїлась в його сивині,
І терзання та мрії знекрилені
Міг би він прочитати в мені.

Ніби міг моє серце потішити,
Розповівши мені залюбки,
Як свій смуток позаду залишити
І забути усі помилки.
Ніби міг він розвіяти сумніви,
Відпустить зачерствілі гріхи,
І дорогу вказати таку мені,
Де не зможуть здолати страхи.

Все повз діда я мовчки проходила,
Нерішуче шукаючи слів.
А коли ті слова познаходила…
Вже на лаві ніхто не сидів.

 

Олеся Григор`єва Завжди зі мною

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

... …Теперь ночами хожу по квартире. Из угла в угол. Иногда пью чай. Есть – жена не разрешает: в зимние месяцы несколько килограмм набрал.… Но иногда, все-таки, лезу в холодильник. Потом мучаюсь. Никогда не успеваю замести следы. Домашние всегда обнаружат. В особенности невестка . Утром скажет жене: опять папа спал в обнимку с холодильником.
О чем думаю, долгими часами бессонницы? Чего боюсь?
Ну, во-первых, бессмыслицы существования. Жена Раиса не так часто пользуется моими услугами при покупках. Наверное, не устраивает мое выражение лица. Недавно заходим в магазин. Наблюдаю за дамой. Одну картофелину взяла, повертела, рассмотрела, положила на место, затем другую взяла. Минуту раздумывала, затем вернулась к прежней. Ушла. Снова вернулась. Перебирает. А в это время продавщица засунула голову в холодильник и что-то там ищет. Голова в холодильнике, а все остальное – наружу.
Постоял, посмотрел. Жить почему-то расхотелось…
Еще боюсь, когда окончательно сдурею – отправят в какой-нибудь «теплый дом». Даже не успею, глядя на свои любимые книги сказать, как сказал Пушкин: «Прощайте, друзья мои!». Единственное, с чем тяжело будет прощаться на этом свете – с книгами.
У меня уже пятая библиотека. Та, что привез из Союза – стоит у родителей невестки – собрания сочинений, художественная литература. Большую часть книг – целые сокровища! – оставил при выезде в Израиль. Моя библиотека составляла двенадцать тысяч томов – когда переселялись в другую квартиру, соседи решили: к ним – читальный зал городской библиотеки подселили! Радовались как дети!
Сейчас – новые книги, уже тысячи две-две половиной. Ближний Восток, Израиль, история, философия, мемуары, альбомы художников…
На моем веку изымали из библиотек книги писателей, которых изгоняли из страны (например, ныне известного и любимого мной Ицхокаса Мераса, царство ему небесное). Солженицын был прав, когда еще в 1944 году писал с фронта жене, чтобы она постаралась собрать как можно большую библиотеку трудов Маркса, Энгельса, Ленина. Сделать это, писал он, надо именно сейчас, потому что в недалеком будущем эти книги, скорее всего, станут запретными…
Как в воду глядел!..
Да, что за день дурацкий сегодня был! Зубы рвал в Тель-Авиве. Доктор опытный, говорит, весь мир изъездил, от Тель-Авива до Чили через Токио.
Спрашиваю:
– А кто такой Тулуз-Лотрек, знаешь?
А он:
– Из какой партии?
Прихожу домой.
– Томер, – задаю вопрос внуку, – кто такой Тулуз-Лотрек? Ты же в школе искусств занимался!..
– Я ходил на балет…
– Ну, назови хоть одного знаменитого танцовщика или балерину?..
– Когда про них рассказывали, я перевелся в другую школу… Что с тобой, дед? Ты все забыл…
– Ничего, – говорю, – ничего, зато по миру поездишь…
Думаю, думаю, думаю…
О чем думаю? Всегда о маме. Вдруг обнаружил, что мало о ней знаю. Почти никогда не рассказывала, как они жили с отцом. Знаю, что, напуганная расстрельными делами тридцать седьмого года, всю жизнь пребывала в страхе. Но меня учила оптимизму. Про любое дело говорила: «выйдет хорошо», «не бойся», «все нормально, «все в порядке – Ворошилов на лошадке». Это из поговорки 40-х годов ХХ века. В общем, ничего не бойся.
Меня это почему-то раздражало. И это раздражение теперь мучает, хотя понимаю, что оптимистом быть, лучше. Оптимист – хотя бы умирает пессимистом, а пессимист – получает ожидаемое...

 

Леонид Финкель Наедине с жизнью

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

 ...до дна!

Казки, примовки, віршики: про кицю,
про зайчика, лисичку, колобка,
царівну сплячу, мачуху-царицю,
Котигорошка, Оха, козака…
 Смішні «тореадори» в кукурудзі,
малий Тарас у пошуку стовпів, –  
мого дитинства щирі й добрі друзі
у відкритті «америк» і світів.
О юнь! Шляхетність, велич духу!.. терня…
Кохання й розпач – «Мотря», «Не вбивай»…
…Пісенник мами – скарб із диво-перлів:
про Гриця, хмеля, руту, водограй…
«Зів’яле листя». «Солов’ї» Олеся.
Тужіння Мавки. Всесвіт «Кобзаря».
Й екзистенційна зваба космо-плеса
не пійманого світом ратая.
А над усе – бабусина молитва,
її наука, пам’ять, сивина,
і Книга Книг, розгорнута до світла…

…Вершечок айсберга. А скільки ще до дна!..

 

Галина Виноградська ... до дна!

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

...– Если бы я всё это воспринимал серьёзно, – сказал Шелнбергер, – у меня развилось бы слабоумие.
Мы сидели в пивнушке на Гагенцолернштрассе. Меня смущала какая-то антисанитария. Она сказывалась в неметёном паркете, в неухоженных вазонах, в непричёсанном кельнере. Но, Карл, привёл меня именно сюда. Мы пили «Дибельс-альт» и я рассказывал ему о наших переменах.
Говорил о планах правительства выкрасить все заборы страны в оранжевый цвет. Потому, что сын президента получил пожизненное авторское право именно на этот колор.
– Саша, – отставил в сторону свой бокал Шелнбергер, – если ты вдруг начнёшь прислушиваться к этому шуму, то, попроси кого-нибудь встряхнуть тебя как следует. И ты вернёшся к реальности.
– Но, – пытался я иронизировать, – это же оригинально. Был у нас писатель Гоголь.
– Слышал.
– Так в его пьесе «Ревизор» судья брал взятки борзыми щенками. Щенками! – изобразил я ладонью маленького цуцыка. А тут – показал я пальцем на увядшую в кадке и уже порыжевшую пальму, – цветом.
– Ах, удивил, – ухмыльнулся Карл, – когда я работал ещё с Фокиным, у вас приносили баксы в конвертах. А нынче, читал, заносят в коробках из под обуви. Вмещается ровно семьсот семь тысяч долларов. Это, – он вытянул губы в трубочку, – лидерство в гонках мздоимодателей.
Кельнер принёс ёще два пива, не спрашивая нас. Поставил на стол. Забрал наши бокалы, мой, даже недопитый. Черкнул два раза по картонной подкладке бокала Карла. Заложил карандаш за ухо. Ретировался.
– Мы, – ткнул Шелнбергер себя пальцем в грудь, – рассматриваем коррупцию как основную причину экономического убожества.
– А у вас взяток не дают?
– Дают! – оживился Шелнбергер, – борзыми щенками...

 

 

Александр Апальков Маша и Наташа 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 


Книжковий світ з дитинства огортав нас,
Це світ надій, премудростей та мрій.
На лебедях з Телесиком літали,
Сміливо йшли з Котигорошком в бій.

Рядки Сосюри, Рильського, Малишка –
Поезій дивний, загадковий круг.
Натхнення крила дарувала книжка,
Потрапивши уже до юних рук.

Читать книжки цікаво, любий друже.
Хай незупинно час швидкий біжить,
З віршами Лесі ми змужнілі, дужі,
З віршами Ліни ми вчимося жить.

Пронизливий холодний сильний вітер,
Який в обличчя віє восени,
Як груш нестиглих не обтрусить літер,
Коли вже надруковані вони.

Вік двадцять перший – електронні плани.
Панує всюди, вабить Інтернет.
Книжки із друку вийшли на майдани,
Розклавши паперовий свій намет!

Вікторія Немолот Книга 

---------------------------------------------------------------------------------

...– Хочете чевінг-гум?– звернувся до мене сусід, простягнувши на долоні жувальну гумку в жовтій обгортці.
– Дякую, не вживаю, – відповів я.
В цей момент двері купе трохи розчинились і просунулась половина голови ще одного пасажира.
– Я дуже перепрошую, – сказав він, – чи не знайдеться у вас ще одна-дві гумки, племінники теж хочуть.
Мій сусід простягнув йому ту гумку, що пропонував мені. Прохач за дверима швидко схопив гумку, вдячно киваючи головою. Двері зачинились.
– Ці євреї такі нахабні, – ніби вибачаючись сказав мій сусід, – третій раз приходить, то дружині, то дітям, а тепер племінникам просить. Та мені не жалко, у мене багато, пів валізи везу. Мені свідомі люди порадили, кажуть, що в Болгарії будь-яку дівчину матимеш за жуйку.
Я засміявся:
– Ви що, вперше в наших краях?
– Так. Я цілу Європу об’їздив, а у вас ще не був. Ось їду в Софію на місяць, на стажування. Я філолог, фахівець у слов’янських мовах. Вчився в Чехословаччині, писав дисертацію про лужан, що живуть у Східній Німеччині. Навіть книжку видав про них. Мене кличуть Матті, – він простягнув вузьку долоню.
Я теж назвався і потиснув руку.
В купе заглянув провідник, узяв квитки і запропонував чаю.
– Я хотів би кави, – сказав Матті.
– Кави нема, – відповів провідник, – тільки чай.
– У нас у потягах каву не пропонують, – пояснив я.
– Чому?
– Тому що її мало хто п’є, тільки чай.
Матті трохи прив’яв.
– Я кави хочу, – сказав він, – куплю де-небудь на станції.
– Ви, мабуть, професор, – я подивився на Матті. – Яку мову викладаєте?
– Ні, я доцент. Викладаю слов’янські літератури, переважно чеську, словацьку і болгарську.
– А скільки ж Вам років?
– П’ятдесят два. Я працюю в університеті в Фінляндії, а по суботах веду факультатив в університеті в Швеції, там недалеко, через протоку на поромі. У мене гарний будинок, – Матті поліз до кишені в піджаку і дістав портмоне, – ось фотографії.
Дав мені чотири або п’ять з них.
– Це моя спальня, а це вітальня, бачиш, які меблі, – перейшов він на ти.–  Ось мій садок, – з гордістю сказав, – а це місток через струмок, усе в японському стилі. Валуна тільки не вистачає для дизайну. Але я знайшов. У нас селяни кожну весну витягають валуни з землі на своїх ділянках, ставлять їх біля доріг, а на валунах пишуть крейдою ціну. Хто хоче, купує. Я вже домовився.
Він знову витяг фото з портмоне:
– Ось він.
Я побачив валун завбільшки з метр, на якому було написано «10000».
– Десять тисяч чого? – спитав я.
– Фінських марок. В мене поки нема стільки. Але я вже усе розрахував. Бачиш валізу? Там вовна. У нас вовна дешева, а ручна праця дорога. А у вас навпаки. Я узяв в Болгарію вовну, там замовлю сплести светри, а дома їх продам і зароблю грошей. Ще збираюсь книжку написати про Болгарію, теж отримаю гроші, на валун вистачить.
Час від часу він перебирав фотокартки і дивився на них, як на фото коханої або дітей.
– А ти одружений, Матті? – поцікавився я
– Зараз ні, але колись був. До речі, з росіянкою, яка теж вчилася в Чехословаччині. Її батько працював у амбасаді. Та недовго жили, менше року, набрид я їй, мабуть. Я усе плани на життя будував: як ми будиночок купимо, що у нас там буде, у скільки років дітей народимо, щоб вони не жили у скруті. А вона більше гуляти і танцювати хотіла. Дуже мені подобалась, але не склалося. Так після неї і не одружився. Зараз вже є будинок, садочок, валун куплю – можна й одружуватись. Тільки тепер вже хазяйновиту візьму, з сільської місцевості. Можна болгарку, бо Болгарія трохи, як кажуть, патріархальна.
– Тоді тобі стару бабу треба, – сказав я, – бо молоді там не патріархальні.
– Ні, стару мені не треба. Років так на двадцять.
– А хіба в Фінляндії нема молодих, ти ж зі студентками маєш справу.
– Ні в Фінляндії дівчата строгі, не дай, Боже, в університеті когось завести. Звільнять відразу. Ось в Швеції – інша справа. В суботу після факультативу йдемо в бар, чи в ресторан, вип’ємо, потанцюємо, а потім якась забирає мене додому на ніч.
З цими словами він вдягнув піжаму, ліг на диван і заснув до ранку...

 

Влад Наслунга Мій фінський друг

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Владу і ми не любимо
Бо влада – народ
Народ не любить нас – урод
Ми один одного не любимо
І мудрагелі
В мізках яких думки-гантелі
І тупаки що на горі
Надимають пузирі
Усе змішалось: бомжі і професура
Менеджери і поети-трубадури
Політики аналітики
І навіть літературні критики
Тощо тощо тощо тощо
І черги до хреста й на прощу
І лише вони
Хлопчики з війни
І мужики матюкливі
До кривавої слини
Шепочуть кричать
Як чайки ячать
Від смертельної рани
– Прости і прощай мамо
Прощавай кохана
І три слова останніх може
– Помилуй мя Боже

 

Сергій Левченко Останні слова 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- ...

 ... Но вот уже и утро. Кошка, можно начинать наши обычные дела. Самые обычные дела, как будто ничего не произошло. Как будто бы не поменялось время. Как будто бы время то же, что и было. И взрывы, которые слышатся вокруг, можно же объяснить самыми обычными вещами, правда? То есть как будто бы это и не взрывы, а мало ли что…
Вот я выхожу на улицу. Все тихо, только где-то в соседнем дворе очень громко выбивают ковер. Просто выбивают ковер, хотя и подозрительно громко. Ну, может быть, не в соседнем, а где-то подальше. Я вышла на улицу за продуктами – но, в конце концов, я должна увидеть этот ковер и того человека, который его выбивает. Пусть это даже очень далеко.
Я захожу в какой-то двор, окруженный девятиэтажками, но там пусто. Только ветер воет между домами – этот ветер нам и принес московское время. И он же несет эти звуки – как будто бы где-то выбивают огромный ковер. Женщина с коляской пересекает двор по диагонали, а коляска пустая. Она машет рукой куда-то вбок и кричит что-то неразборчивое матом.
А я иду дальше. Рынок. Только он почти пустой, слышен только металлический лязг закрываемых роллетов. Роллеты лязгают, непонятные черные птицы стаями поднимаются над землей и что-то говорят между собой скрежещущими голосами. А ветер все сильнее, а ковер выбивают все ближе и ближе. Где-то должен быть этот двор, где выбивают этот ковер…
А кошка дома одна…

 

 

Элина Свенцицкая Жизнь по московскому времени 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

 

Манифест романтиков

Мы – это те, кто больше не режет слух.
Мы – это те, чей голос сегодня глух.

Мы – обелиски стреляных в лоб студентов
Без калашей – и пугала диссидентов.

В гнилостном рту системы – живые флюсы,
Мясо её игрушечных революций,

Гости, которых гонят с порога на,
Карикатуры с надписью: «Стоп, война!».

Мы начинались вне – и найдём ничто.
Мы – это кони в ярких цветных пальто.

Нас принуждает всяк, кто удила нажил,
Выучить то, что в детстве узнал от нас же.

«Мы» – это сколько? Как у Дюма, четыре
Маленьких мушкетёра в большой квартире?

«Мы» означает главное: если ты,
Бросишь меня, – я снова сожгу мосты.

Так прекратят наш жалкий коллективизм.
Есть океан Вселенной – без общих виз.

Мы – это каждый от глубины до мели:
Космос не терпит громких местоимений.

 

 

Евгения Бильченко Календула

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ночь ухнула в ночь, как в яму, – со всеми повторяющимися снами, со всеми полагающимися перемычками – с тем хламом, что вертится в голове, вроде дождевой воды над сточным люком: извертеться, ухнуть, исчезнуть… Никуда, разумеется, ничто не исчезнет, а в той же башке затихарится, осядет – до следующего приступа. А между тем головища (это видно в зеркале, да и без него ощущается) за ночь ещё более раздалась, раздвинулась. Она, конечно, не поспевает за разбухающим черевом, но тоже неуклонно увеличивается в объёме, насыщенной пустоты в ней прибавляется. И хрен с нею! Извлеку из неё вот эти полгода прожитого, не дожидаясь круглой даты: до 2018-го дольше и дальше, чем до 1968-го.
«Бывают минуты очень полные, которые выпадают из общего течения нашей жизни и почти независимо от нас начинают создавать свою собственную историю». Ф. Верфель.
Мне до сих пор многое непонятно в этой, в общем-то, глубоко личной ситуации. Как я шёл к ней, что накапливал в себе? Было ли это движение осмысленным, целеустремлённым? Или всё произошло неожиданно для меня самого, просто взорвалось на пустом месте? Как я, зажатый, стеснительный, чурающийся всяческих внешних, официальных проявлений, вдруг попёрся на рожон? Почему эти очень даже взрослые тёти и дяди так рьяно бросились изобличать и порицать мои ребяческие умопостроения, ей-богу, яйца выеденного не стоившие в масштабах не то что державы, а и в стенах бывшего пединститута? Если же происшедшее было в их глазах столь опасным, почему дело спустили на тормозах? Там было за что зацепиться, даже и копаться особенно не довелось бы: 1) создание подозрительной группы с нездоровыми настроениями и задачами; 2) выпуск и распространение самиздатовского журнальца с нехорошим душком и странными, если не сказать больше, завихрениями; 3) перепечатка и распространение запрещённых текстов; 4) написание и распространение собственных явно не советских произведений; 5) обращение к союзной молодёжи с открытым письмом откровенно вредоносного содержания… Божечки, да в те же самые годы и за меньшее выхватывали и сажали по-серьёзному!
Наконец, кто бы мне объяснил, зачем я, спустя почти полвека, копаюсь в дневниках, письмах, черновиках, прочих бумажонках? Кому это может быть интересно? Тот же Грецкий, поныне живущий в том самом восточнопрусском городе, где всё и происходило, разводит руками и со вздохом признаётся: «Что-то такое было, а что, как именно и почему – забылось. Прости, старик, после того случая у меня, у всех нас тут не по одной жизни сменилось. А ты хочешь, чтобы мы припомнили детали, словечки-фразочки, лица и жесты…». Он прав. Да, он прав: в их судьбах и конкретный вечерок, и весь тот декабрь, и весь шестьдесят восьмой год значат не больше одной строки в анкете. А может, и того не значат: ведь ни поступление в вуз, ни его окончание с ним не связаны. Я сам виноват в том, что случилось тогда, что потянуло за собою цепочку последствий, и, когда мои однокурсницы и несколько однокурсников отмечали в ресторане благополучное завершение пятилетнего пути, меня с ними не было, поскольку дотаптывал солдатские кирзовые сапоги в отторженном от округи военном лесу южнее Лиепая...

 

Роман Шилуцкий Одна декабрьская историйка

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 
Слово до слова,
Книжка до книжки
Світ розкривають
Вздовж і завширшки.

Мудрість життєва
Дух піднімає,
Серцю вітрила
Враз напинає.

Проміжок часу –
Велич творіння.
Кожна сторінка –
Мова прозріння.
Місяць і зорі
Манять до себе.
Книга осяйна –
Єдність із небом.

Вчора й сьогодні
Строчка до строчки,
Як до любові
Світлі місточки.

 Лідія Коваленко  Велич книги 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

... Работа над последней книгой вынудила меня на три года отойти от журнала. Недавно я вернулся к нему с естественным желанием определить, что и как в нем меняется с возрастом. 
За минувшие 20 лет “Склянка Часу” подарила свободу сотням авторов литературных произведений. Именно свободу. Даже гениальная мысль литератора остается лишь узником его разума, пока не выйдет на волю, будучи опубликованной.
Многие авторы “Склянки” мне знакомы. С некоторыми я подружился.
Для литератора нет удара больнее, чем проходная фраза читателя о том, что просмотрел, мол, его, литератора, текст по диагонали. К материалам авторов, о которых пишу здесь, я подошел с уважением к их трудам – в соответствии с заповедью: “Поступайте с другими людьми так, как хотите, чтобы они поступали с вами”. То есть, я не просматривал их по диагонали, но прочитал от начала до последней точки.
Читатели могут предположить, что эти мои записки являются традиционным обзором журнала. Отчасти это так, но лишь отчасти. Я ведь тоже автор. И тоже вижу, как сегодня имеют мою Родину иноземцы.
Украина погружается в трясину грызни чуждых нам верхов за власть и безмерного обнищания низов. Аналитики из зомбоящика говорят, что страдает не только Украина, но налицо, мол, мировой кризис. Мы привыкли понимать кризис как периодически повторяющееся расстройство или падение экономики. Сейчас слова “периодически” и “экономика” – лишние. За нынешним кризисом не последует подъем. Мы всем миром вошли в эпоху системного кризиса человечества. Речь уже далеко не об экономике. Речь об усталостном надломе человечества, о захламлении мира ненужными вещами, о падении достоинств человека (благородства, честности, милосердия), о лавине извращений, о поражениях духа и победах потребительства. И главное: Ноев ковчег перегружен людьми. Земля чахнет, засиженная человечьей тлёй. Организм человечества прошел пик своего развития и стареет всё резвее; в геометрической прогрессии учащаются тревожные сигналы – как грозное предупредительное “пи-пи-пи” перед финальным нулем в адской машине. Была ли возможность у человечества избегнуть краха? Нет. Всё, что рождается, растет и развивается, в конечном счёте умирает. Это касается и человеческой популяции. Но её гибель обрисовалась вдруг – в шокирующей близости. Может быть, нам всем еще улыбнется – криво – ХХІ век. Пришествие нынешнего системного кризиса ускорили три бациллы, поселившиеся в теле человечества еще во мгле веков: не сдерживаемое естественным отбором размножение людей, ложные боги и ростовщичество.
Сказанному в предыдущем абзаце посвящена моя последняя книга “Милосердие Бога”, и я отсылаю читателей к ней. В данном же материале попытаюсь только поставить несколько акцентов.
В первом разделе я отдам дань авторам “Склянки”. Во втором – предложу читателям собственные соображения о том, что нынешние страдания Украины есть лишь свидетельство полного тысячелетнего поворота стрелки на часах мировой истории...

 

(від редакції журналу СЧ: У статті В.Єременка розглядаються між іншим твори таких авторів як: Оксана Стомина, Ганна Ручай, Вячеслав Пасенюк, Александр Товберг, Валерия Влащик, Анастасия Сычева, Любов Матузок, Николай Проценко, Володимир Комісарук, Ярослав Мовчан, Олександр Вітолін, Артем Кальніченко, Владислав Криворучко т.і.)

 

 

Владимир Ерёменко Троянский конь

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Мій світ – малий: на підвіконні – квіти,
в кутку – диван, стілець, письмовий стіл.
Мій світ – без меж: волію залетіти
в альков химер, де ікла сталагмітів
здирають плоть з заціпенілих тіл ...
І я вже там.
Мій світ – малий: скрізь причаїлась тиша,
щоб розірвати сміх на тисячі шматків.
А за вікном – Везувій смертю дише,
й баским конем стає звичайна миша,
життя вкладається у декілька рядків...
І я вже там.
Мій світ – малий: наповнений до краю
життєвий келих терпкістю незгод.
А я лечу туди, де вовча зграя
без бога милує, без ангела карає;
де світ фортець, невільниць і пригод...
І я вже там.
Мій світ – малий: одні книжкові шафи.
Нема Христа. Марії образок.
А на полицях причаїлись графи,
на стелі – тінь Пілата і Кайяфи –
забутий світ. Роблю один лиш крок…
І я вже там.
Мій світ – малий, та я в нім загубився.
Одна прикмета – батьківський портрет.
Можливо, я непрощений убивця,
що не зламався і не домолився,
засуджений на страту і на злет...
І я вже там.
Мій світ – малий: ілюзія, неволя.
Повзе свинець розпуки по щоці.
Посіяв гонор – пожинаю долю:
розвіятися порохом по полю,
не втримавши Єванглія в руці...
І я вже там...

 

Володимир Гільчук Мій світ

 

--------------------------------------------

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 



Обновлен 24 окт 2016. Создан 08 июн 2016



  Комментарии       
Всего 8, последний 8 мес назад
Маргарита Шевернога roksolanam@yandex.ru 24 июн 2016 ответить
Нарис Влада Наслунги «Мій фінський друг» – розповідь про знайомство автора з філологом-славістом Матті. Як на мене, зовсім не важливо, ким за професією був фін, тим більше, не думаю, що Матті – типовий представник свого народу і, аналізуючи його поведінку, варто робити висновки щодо інших фінів. Він цікавий саме своєю індивідуальністю, особистісними рисами.
52-річний Матті – доцент, викладач слов’янських літератур, читає лекції в університетах Фінляндії та Швеції. Якщо не знати, що він реальна особа, можна було б сприйняти його як карикатуру на представників «загниваючого» Заходу: охайний до нудоти, планує все в житті до найменших дрібниць, сластолюбний і марновірний, гадає, що слов’янські дівчата легкодоступні, а жувальна гумка для них, як дзеркальця для папуасів: «Кажуть, що в Болгарії будь-яку дівчину матимеш за жуйку». У нарисі ще не раз відчуватимуться наслідки «холодної війни», коли брак інформації породжував неправдиві уявлення і домисли. Матті боявся вживати алкоголь: «Мені розповідали, що п’яних у вас забирають в поліцію і там крадуть у них гроші і документи». Боявся, що не повернуть речі, залишені в потязі, гадав, що всі хочуть його ошукати чи нажитися на ньому. Зате, як представник західноєвропейської цивілізації, не розумів, як потяг може відійти раніше, ніж за розкладом; як можна виявити непослух представникам влади; і навіть «не хотів лягати спати на дивані, бо він тільки для сидіння». Автор підсміюється зі свого персонажа. Мені ж – не просто читачу, а жінці – цей підстаркуватий ловелас бридкий. І не тільки тим, що розраховує на секс з болгарками за жуйки. Він спить зі шведськими студентками: «В суботу після факультативу йдемо в бар, чи в ресторан, вип’ємо, потанцюємо, а потім якась забирає мене додому на ніч», – і хоче одружитися з «патріархальною» двадцятирічною болгаркою. Тридцятирічна колежанка для нього «трохи стара», проте він таки робить пропозицію, щоб не втратити, адже вона «дуже гарна жінка, смачно готує».
Дратує його дріб’язковість: прагне заробити на плетінні вовняних светрів, через те тягне валізу вовни аж у Болгарію; дарує другові перед від’їздом додому невикористані презервативи; засмучується через пропажу авторучки. А як він тішиться своїм будинком, меблями, садком «у японському стилі»! Для повного щастя тільки валуна не вистачає…
Натомість автор (чи персонаж, від імені якого йде розповідь) – повна йому протилежність: розумний, практичний, не втрачає самовладання в критичних ситуаціях, уміє порозумітися з різними людьми: і з циганами, і з митниками, і з «пишною» працівницею турбюро. Крім того, добросердечний і має почуття гумору. Особливо мені сподобалось, що навіть коли вони відстали від потяга через пристрасть Матті до кави, він не звинувачує того, не свариться, а шукає вихід з несприятливого становища. І в усіх інших ситуаціях (де особисто я навряд чи стрималась би) обходиться без негативу, не повчає і не робить зауважень.
У широкому сенсі нарис дає уявлення про обставини життя країн соцтабору 70-х років ХХ століття. Звісно, не варто сподіватися детального огляду, але тут є деякі цікаві подробиці. Наприклад, порівняння Бухаресту і Софії, а також згадка про неможливість виїхати на таксі за межі міста без дозволу ЦК компартії Румунії. Гадаю, що для молоді цей текст буде цікавий не тільки в психологічному, а ще й в історичному плані як свідчення очевидця реальних подій півстолітньої давності.
--- 17 июл 2016 ответить
Випадково прочитала допис Володимира Єременка ще до виходу часопису. Намагалася залишити коментар, щось мене не пустило. Я кепський користувач соцмереж - ніколи з ними розбиратися: зайшла - вийшла. Не певна, що і цей коментар пройде, та дарма. Як кандидат філологічних наук і магістр мистецтвознавства, думаю, маю право заступитися за моно-но-аваре (не як за твір Ганни Ручай), а як за мистецьке явище, котре пан Єременко так зневажливо обізвав "іностранцем". Але все по порядку. 1. Якщо в часописі надруковано те, що я читала в інтернеті ("Что исповедуем?), то, вибачте, це не стаття. Стаття, особливо критична, має певну структуру, а головне - не починається з докладної розповіді автора про себе. Письменника мого покоління можна впізнати за ретельно завуальованими спробами пояснити, чому він не друкувався до н-ного віку. Але молодим, у яких нині нема жодних комплексів, на наші з вами комплекси, пардон, начхати. Для них "маловідомий" - діагноз, тож не варто праці. 2. Поняття краси - надто складна філософсько-естетична категорія, щоб можна було категорично заявляти, що є красою, а що ні. Спитайте в будь-якого нинішнього художника, і він вам на пальцях пояснить, скільки краси є в потворності. Тож якщо моно-но-аваре Ганни Ручай - "нєчто противоположное красоте", то це, здається, комплімент. 3. Моно-но-аваре - не "іностранєц". Це вже давно жанр у мистецтві імпресіонізму, та й у постмодернізмі загалом. Якщо авторові не вдалося подужати "Гендзі моногатарі" Мурасакі Сікібу чи ""Кокінвакасю" (збірку танка і хоку ХІ століття), то міг би почитати росмійськомовну статтю з Вікіпедії (україномиовна, до речі, складена Ганною Ручай).Якщо дуже стисло й спрощено, без філософії, то "аваре" - це вигук захвату перед красою миті, "моно" - жаль, що ця мить уже минула. Дивно шукати думку там, де передається лише миттєве враження, відчуття, настрій. Подумати просто не встигаєш - приходять слова, які, звісно, не передадуть усіх відчуттів, але цей жанр, як і танка, правкам не піддається. І хоч як це називайте: "грустним очарованием вещей", "чарівним смутком швидкоплинності", "betrübter Bann der Dinger" чи "Sad sharm of the things" - мить залишається миттю, а відчуття - відчуттям. І не клопіт автора, що хтось вважає імпресіоністичні твори - "погоней за красивостью". Мить описується тими словами, які прийшли саме цієї миті. До речі, тим, хто не вміє писати поганих оповідань, - гарна вправа на стилістику. Дякую за увагу.
hannaruchay 19 июл 2016 ответить
Після прочитання статті "Троянский конь" (цього разу вже схожої на статтю) можу додати єдиний коментар, та й той - фразою з рязанівського фільму "Гараж": "Ну, навешивать ярлыки - это мы обезьянам не отдадим!" Лицемірно відхрещуємося від "совєйского", а мислимо категоріями соцреалізму.
   
Владимир, gemini39@mail.ru 11 авг 2016 ответить
"Не будите спящую собаку". Так выразился Джефри Чосер еще тыщу лет назад, или около того. И это выражение считается верным. Но я против. Будите меня! Хочу лаять и кусать – как и положено здоровому псу. Он должен быть всегда в форме. Иначе может проспать всё.
В "Склянке Часу" № 78 вышел мой материал "Троянский конь". В первой части я говорил об авторах 76-й "Склянки", во второй – о текущей катастрофе Украины. Сегодня на сайте "Склянки" обнаружил несколько откликов на мой материал – точнее, на первую его часть (о второй части – ни гу-гу). Так вот, мой материал не замышлялся как критический обзор. Больше того, об этом я предупредил читателей. Но читатель всегда жаждет отклика на свои сочинения. И не просто отклика, но отклика дивного, обнимающего и целующего. На талант некоторых авторов я указал. Они, те, кого я полюбил, молчат. Я страдаю от безответной любви. Почему молчат? Сказали бы, блин, что я крутой профи. Язык не отсох бы. Нет, молчат.
Зато высказались другие, которых я не обласкал. Наехали на меня три дамы разом: Шевернога, Hannaruchay и Valeria. На афронт последней я уже ответил. Не могу обидеть молчанием и двух оставшихся.
Шевернога и Hannaruchay вымазали меня дегтем и вываляли в перьях.
Шевернога, прежде чем опускать меня ниже плинтуса, сообщила о своем праве делать это – то есть, что она "кандидат філологічних наук і магістр мистецтвознавства". Я, признаюсь, испугался. И не напрасно. Первым пунктом Шевернога сообщила мне, тупому, что "стаття, особливо критична, має певну структуру, а головне – не починається з докладної розповіді про себе".
Дико сожалею и ничем не смогу помочь. Настоятельно повторяю, что критических статей не замышлял, но высказал свои – читателя – чувствования. Вынужден сознаться также, что я, соображая любой материал, никогда не выстраивал никаких "певних структур", не выстраиваю и выстраивать их не буду, а начинаю текст так, как мне нравится. Почему я поступаю именно таким образом, объясню в конце этой записки.
Вторым пунктом раздраженная Шевернога стерла меня в порошок, прозрачно намекнув, что я "ретельно завуальованими спробами" объяснял в моем материале, "чому не друкувався до н-ного віку". То есть, что я "маловідомий". И что "маловідомий – це діагноз".
Проблема Шеверноги в том, что, ослепленная отвращением ко мне, она не выяснила для себя, что я "відомий" – автор девяти книг, большая часть которых завоевывала (без крыш) первые и призовые места на книжных ярмарках Украины и в литературных конкурсах России.
Далее Шевернога прочла мне лекцию насчет красоты. "Поняття краси – надто складна філософсько-естетична категорія. Спитайте в будь-якого нинішнього художника, і він вам на пальцях (курсив мой, – В.Е) пояснить, скільки краси є в потворності. Тож, якщо моно-но-аваре Ганни Ручай – "нечто противоположное красоте", то це, здається, комплімент".
Тут целый букет подлогов. Выражение "нечто противоположное красоте" дано на русском среди украинского Шеверноги, и, таким образом, это сказал, вроде бы, я. Отнюдь. В моей публикации такой фразы нет. Но тот, кто прочитает Шеверногу, решит, что так сказал именно я. А это ложь. И банально подлый прием. Так делали коммунисты (уж не оттуда ли Шевернога?) – шили "дело" врагам народа белыми нитками и за это "дело" ставили к стенке и по стенке размазывали. И, наконец, мне ни к чему "спитати в будь-якого художника", потому что я сам художник. Русским словом оперирую полстолетия и столько рисую и пишу этюды (гуашью). Выставлялся в Украине, в России, во Франции. Кстати, если Шевернога прозреет после яростного ослепления, она может увидеть на обложке 78-й "Склянки" несколько моих рисунков.
Совместимость красоты и уродства для меня не пустая фраза. Союзу красоты и уродства, в частности, посвящен мой культовый, как говорится нынче, рассказ "Луна Аш-Гамахо".
Имеется еще один подлог Шеверноги. Вот ее фраза: "І не клопіт автора, що хтось (то есть, я, – курсив мой, – В.Е.) вважає імпрессіоністичні твори" – "погоней за красивостью". В моем материале нет и "погонь за красивостью". Нету! Читатель Шеверноги – будь осторожен! Лучше прочти мой материал.
Да, я упустил "моно-но-аваре". Шевернога жутко, конечно, осерчала на меня: "Якщо авторові не вдалося подужати (опять же, курсив мой, – В.Е.) "Гендзі моногатарі" Мурасакі Сікібу, то міг би почитати російськомовну статтю з Вікіпедії".
Оставляю возможность Шеверноге добывать энциклопедичность из интернета, а сам по традиции обращаюсь к авторам, выверенным историей.
То, что я выделил выше курсивом, – свидетельство ярости Шеверноги, жаждущей потоптаться по моим ребрам и, даже, глядишь, хлебнуть моей крови.
Если по гамбургскому счету, я смеялся, читая Шеверногу. Всю жизнь придерживаюсь принципа Жюля Ренара: "Мы пришли в этот мир, чтобы посмеяться". И, если некий "кандидат філологічних наук і магістр мистецтвознавства" меня рассмешит, – это чудесно.

Касательно Ганны Ручай.
Hannaruchay поддержала меня тем, что, мол, "Троянский конь" цього разу вже схожий на статтю". Я был польщен. "Можу дати, – продолжила, однако, Hannaruchay, – єдиний коментар, та й той – фразою з рязанівського фільму "Гараж": "Ну, навешивать ярлыки – это мы обезьянам не отдадим!" Лицемірно відхрещуємося от "совєйського", а мислимо категоріями соцреалізму".
Обезьяна – это я? Весело, клянусь. Насчет "лицемірно відхрещуємося от "совєйського", а мислимо категоріями соцреалізму" – это не ко мне, Hanna. Совершенно определенно – это к Шеверноге. Она, а не я, озабочена "певними структурами" при изготовлении статей. Как раз отрицанию соцреализма я обязан тем, что не печатался в центральных журналах при Советах.

Никаких "певних структур". Я исповедую высший и единственный принцип творчества – абсолютную свободу воображения и абсолютную свободу выражения воображенного.

И на посошок. Чистая логика. Если автор (я) не по душе читателям моего материала (Шеверноге и Ганне), возможны две взаимоисключающие причины этого:
1. Автор (я) бездарен, глуп, с промытыми мозгами и пр.
2. Читатель (Шевернога и Hannaruchay) бездарны, глупы, с промытыми мозгами и пр. Почему, любопытно, обе дамы рассматривают как истину в последней инстанции только первый вариант? Шевернога и Ганна ни в коем случае не допускают мысли, что не я, а они бездарны, глупы, с промытыми мозгами и пр. О наших достоинствах судить только Богу.
Рекомендую Шеверноге и Hannaruchay брать пример с моего сотрудничества с Пасенюком. В свое время он меня отутюжил, разбудил во мне зверя, и отутюжил его я. Мы оба остались довольны. Пасенюк порадовался, четвертуя меня. Развлекся, приготовляя отбивную из Пасенюка, я. Пасенюк насладился. Посмеялся и я. Теперь мы – друзья. По крайней мере, я так считаю.
Быть же в добрых отношениях с женщинами сам Бог велел. С женщинами я всегда ласков. И сожалею – сейчас был резковат. Женщина – это святое! О женщинах только хорошее или ничего! Как о покойниках. Я достаточно благороден, чтобы, сочувствуя моим взрослым девочкам и заботясь об их здоровье, согласиться на ничью – 50 на 50. И выпить. А что? Никуда не пропал совет Марка Твена: "Делайте добро ближним, при условии, что это не грозит вам осложнениями. И не упускайте случая выпить – при любых условиях". Застолье лечит все раны и примиряет, разумных. Соглашайтесь, девченки! И мы трое (четверо), обнявшись, зашагаем в ближайший кабак.
valeria27 06 авг 2016 ответить
К статье Вл. Ерёменко «Троянский конь». Для эпиграфа к ней очень бы подошла ямбическая реплика «…а друга съесть – особенно приятно!» из фильма Рязанова «Человек ниоткуда». Грустно, странно… Много ёрничанья, глума, просто какое-то издевательство в духе совково-советских разгромных традиций по адресу более чем серьёзных, добротных и важных публикаций В. Пасенюка (и не только). За что? И что делим, ребята? Умножаем войны и распри? Мало происходящего? Интересно, а Вячеслав Васильевич считает Вас своим другом, Владимир Леонидович? Если да, то только посочувствовать, ибо с такими друзьями и врагов не нужно, уж точно. Думается (как давнему подписчику «СЧ»), что большая доля доброй репутации журнала – это заслуга именно Вячеслава Васильевича во всей его многоликости, жанровой и прочей (Вяч. Пасенюк, Марек Торецкий, Роман Шилуцкий и далее, что не является секретом для внимательных читателей и журнала, и материалов сайта издательства). Не умаляю при этом и Ваших заслуг (тем паче, что и Вы не однолики, ведь так).
Вячеслав Васильевич и все-все! «Бойтесь данайцев, приносящих яйцев…» (сие – из Ильфа и Петрова).
Владимир Леонидович и все-все! «...И если снова где-нибудь взорвётся, | То – это слово наше отзовётся» (серьёзный несерьёзный Вл. Вишневский).
Всем-всем-всем: «Нам не дано предугадать, | Как слово наше отзовётся…» (ФИТ)
Валерия Влащик, 06.08.2016
   
Владимир gemini39@mail.ru 10 авг 2016 ответить
В моем материале я сказал о вас, Валерия, вашим же стихотворением и одной моей фразой. Причем, одной этой фразы, думаю, достаточно, чтобы увидеть мою склоненную пред вами голову со снятой шляпой. Или я должен был развесить льстивую клюкву, как вы это сделали сейчас в связи с Пасенюком? Пасенюк многолик, да, но не читабелен. Самое страшное в литературе не графомания, а просвещенная графомания. Вероятно, Пасенюк очень хорош с его "добротными и важными публикациями", но меня в литературе интересует прежде всего - повторю - ЧИТАБЕЛЬНОСТЬ. Возможно, по молодости вы не понимаете, что это значит. Вернитесь, в таком случае, за разъяснением к моему материалу. Читабельность - это свойство материала заинтересовывать, а не усыплять.
hannaruchay 26 сен 2016 ответить
Лично меня усыпила книжка о лодке, громко названная романом. Реклама изготовителя плавсредства, вместо обещанного кругосветного путешествия. Ну и что, если это "читабельно"? Вопрос: читабельно - для кого? Это уже напоминает звездную болезнь. А рассказы из книжки 1992 года были действительно неплохие. Языком автора, ибо по-украински "оне принципиально не желают-с понимать". Все, написанное о них, переврали-с...
Владимир, gemini39@mail.ru 14 ноя 2016 ответить
Привет, hannaruchay. Усыпила моя книжка? Рад. Поспите. Отдохните. Достоинства моей книги уже определены без вас - благодаря ей я назван дипломантом премии им. Юрия Долгорукого в 2010 году. Причем без крыш вроде Шеверноги. Спите. Отдыхайте.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow