Книга А.Апалькова "ПРАВО НА ДОРОГУ"

(нон-фикшн)



 

 

Олександр Апальков
Право на дорогу.- Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2016.-224с.
ISBN 978-966-2306-92-7

 

Александр Апальков,

Родился в 1961 в с. Староверовка на Харьковщине.

Окончил Харьковский Государственный институт Культуры.

Писатель, переводчик, редактор международного литературно-художественногожурнала "Склянка Часу*ZeitGlas" Сайт журнала http://zeitglas.io.ua/.

Ппубликации с 1987 года.

Автор книг: "Два рассказа", " Нравы  города Ка", "Не Бовари","Deutsche Texte", “Львов-Луганск-Бис», «Разложи танец» и др.

Живёт в г. Каневе, Украина.

 

 

 

От автора: Конечно, не так уже радостно праздновать 55 лет со дня рождения. Но "мечтам и годам нет возврата". По этому поводу хочу и сделал подарок своим друзьям. Ведь нельзя всех пригласить , накормить, напоить, утешить, вдохнов ить одновременно. Подарок всем: моя новая книга "ПРАВО НА ДОРОГУ". Это сборник невыдуманых историй моей жизни. Кто пожелает, может заказать в издательстве и купить. А деньги пойдут на журнал "Склянка Часу*Zeitglas". Издавать который имею честь с 1995 года. Заранее благодарн друзьям и читателям. Вот адрес издательства:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

Книгу можно замовити та придбати післяоплатою 75 грн. (плюс поштові витрати), замовивши у видаництві: zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 

 

 

Уривок з книги:

 

"... В школе я учился неплохо. Но после окончания восьмого класса мой друг Андрей Сорвачев потряс меня предложением:
— Давай поступим в техникум! — сказал он.
— В какой?
— А какая разница, — отмахнулся он. — Лишь бы в школу не ходить.
За бутылкой «Сидра» приняли решение — в сельскохозяйственный. Туда, нам казалось, легче поступить. Без долгих сборов сели на электричку и поехали на станцию «Липковатовка». Сойдя с поезда, мы почувствовали себя свободными и взрослыми. Наши нестриженные патлы и клеша говорили девчонкам о том, что мы — городские и продувные парни… А было нам с Андрюхой по 14 лет…
Сдав документы и поселилившись в «общагу» на правах абитуриентов, мы первым делом дёрнули на ставок, — народ без юбок посмотреть и себя показать. На следующее утро я проснулся с температурой 38 градусов. Но жаловаться было некому, и я пошёл сдавать вступительные экзамены. Андрей сдал все. Я — провалился на математике. Меня впервые посетила меланхолия, черная. Раньше я был знаком разве что с «зелёной тоской».
«Как, — думалось моим горячечным мозгам, — я буду возвращаться домой? Что я скажу матери, друзьям? Какой стыд! Утопиться, что ли?» С поникшей головой плёлся я в приемную комиссию, забрать документы. Я тогда ещё не знал, что миром правит случай … Там оказалась завуч техникума, Лидия Кузьминична Шелюг.
— А ти чого такий сумний та невеселий? — окинула она взглядом узких и живых глаз мои теперь слипшиеся патлы…
— Да, математику не сдал…— промямлил я.
— А вчитися хочеш? — ещё спросила она.
— Да.
— А пострижешся?
— Ну, да, — стал оживать мой голос, — если надо.
— От і добре, — говорила она не торопясь. — Їдь додому, пострижися й приїжджай. Ми тебе запишимо кандидатом у студенти, олівцем. Будеш гарно вчитися, сдаси першу сесію — дамо стипендію. А поки що хай мати грошенят дасть.
Так я узнал, что такое «подарок судьбы».
Я накинулся на учёбу. На ставок не ходил. И это меня спасло. Четыре девчонки из нашей группы влезли в мужское общежитие. Через окно. В те далёкие годы — это была «неслыханная» дерзость и разврат «высшей марки». Девчонок выловили, как говорили, «на горячем» и отчислили в 24 часа. Нас всех, поголовно, «срамили» на площади перед техникумом, на «всякий случай» впрок. Времена были не нынешние. Власть у преподавателей была огромная. Днём позже меня зачислили на освободившееся место и выдали настоящий студенческий билет. А так как я всё ещё оставался накинувшимся на учёбу, назначили и степендию!
Теперь уже я не вспомню имена тех пострадавших девчонок. Наверняка, случись подобное нынче, никто бы и в носу не поковырялся. Нынче это что — просто «детский лепет на лужайке». Но, не выгнали бы их, кто знает — учился бы ли я в стенах «Липковатовского совхоза-техникума».
Впрочем, в его «стенах» мы учились фрагментарно. Нам читали лекции, учили делать сложные вычитания: вплоть до деления и умножения на простых бухгалтерских счётах. А вращая ручку на «железных Феликсах», мы проделывали сложнейшие математические операции. И все дисциплины, повторюсь, читались по-украински! Но большая часть времени из 4-х учебных лет проходила на полях, коровниках, силосных ямах, птичниках, инкубаторах и птицефермах… Дерево высыхает, камень рассыпается, а человек всё выносит…И в этом, наверняка, была большая наука. Ибо никто из нас не пропал в этой жизни!!!
Наш классный руководитель, Мирошниченко Алексей Михайлович, привил мне интерес к чтению художественной литературы. Он не читал нам «моралей» на классных часах. Он призывал нас больше читать.
— Ну, якщо комусь важко даються великі романи, — говорил он, — читайте казки. Не соромтеся цього. І ви відчуєте, як вам буде краще…
Удивительно просто говорил он.
И после этих его слов я пошёл в библиотеку. Впервые не за учебниками, за «книгами». Я не знал, с чего начать. Взял первое, что под руку попалось, «Жбан вина», Романа Федорива. И прочитал книгу за один вечер… Такого со мной прежде не случалось. Мне стало интересно, а что этот автор написал ещё. И я прочёл его же роман «Кам‘яне поле». Мне казалось — моя голова начала расти, в буквальном смысле слова… Это было захватывающе. С той поры я читаю безостановочно: ежедневно и помногу.
Вот, помню Козюлина Ивана Павловича, — о нём писали газаты. Он был, наверное, лучшим лектором. Читал, кажется, экономику. Но всегда находил время поговорить о чём-то более важном в этой жизни, например, о литературе. Он так упоительно рассказывал об известном тогда писателе Миколе Зарудном, что невозможно было не прочитать его нашумевшие тогда романы «Гілея» и «На білому світі». Вообще, замечу ещё раз, что в магазинах и библотеках тогда преобладали книги на украинском языке. И были те книги увлекательные: «З дерева жалю» Петра Угляренко, «Полонені білої пустелі» Фарли Моуета.
Учительница украинской литературы, Лысокобылка Полина Александровна, просвещала нас на тему любви:
— Кохання, — говорила она, глядя в створ окна, — це не ті три хвилини, про які ви марите… Це — палке почуття, зберігаючи яке, можна лишатися молодим до могили…
Заведующая зоотехническим отделением, Лидия Кузминична Шелюг, учила нас генетике. Учебник по той науке был самый толстый. Термины его могли убить кого угодно: філогінез, алелі, виродливість, бульдоговидність, карликівість, і водянка голови у телят, безногість у поросят…
Однако Лидия Кузминична умела доходчиво пояснить: «Знаючи біологічні і продуктивні якості не лише батьків, але й більш віддалених прямих предків, а також родичів по побічній лінії (сестер, сестер матері або батька), можна правильніше підібрати пари для парування з метою удосконалення породи або стада».
Супруг её, Шелюг Юрий Николаевич, преподавал ветеринарию.
— Ветеринар, — говорил он, подбоченясь в своём белоснежном халате, — не може спитати тварину: «Що у вас болить?» — тому він вищий за лікаря. Ви повинні одразу розпізнавати хвороби. А для цього слід знати будову й закономірності здорового і хворого тваринного організму. Бо саме по ним розпізнаються, запобігаються і усуваються, тобто лікуються хвороби у чотириногих та птахів.
Прочитав таким порядком несколько минут лекцию, он останавливался, давал девчонкам «самостійну вправу». Поднимал всех ребят и уводил на косовицу травы или бурьянов. «Парубок, — назидательно поднимал он палец вверх, — що не вміє косити, не може женитися!»
После косовицы хлеб был вкуснее мёда.
Мы отчаянно пробавлялись в столовке. Она благоухала в подвале нашего общежития. Но поесть там запросто было не просто. Надо было накануне купить талоны, выбрав из небогатого меню себе обед и ужин. Завтраков не предвиделось. Повара знали своё дело туго. Все они содержали в домашнем хозяйстве свиней. А тем тоже надо было кушать… Наверное, из этих соображений часто блюда были отвратительны на вкус и даже цвет. Они оставлялись нами недоеденными, а то и вовсе нетронутыми на столах. Оттуда они перекочёвывали в помойные вёдра. И вёдра эти неслись по дворам работников пищеблока. Так осуществлялся важнейший принцип социализма: «От каждого по способностям — каждому по потребностям».

 

Отклики о книге "ПРАВО НА ДОРОГУ"

 

Анатолий КРЫМ

Александру Апалькову писать мемуары еще рано


По разным «меркам» и «градациям» он писатель, который еще не написал свое главное произведение.
Однако его книга «Право на дорогу», которую я раскрыл с некоторым недоумением, поразила неожиданным открытием: именно такими должны быть воспоминания и мемуары писателя. Не «очищенные», где с дальней дистанции призываешь читателя восхищаться мудростью писателя-провидца, перечислением знаменитостей, с которыми автору удалось переброситься несколькими словами, или взять у них автограф, но воспоминания написанные вслед уходящему событию, воспоминаниями сиюминутными, со всеми каверзами слога, неуклюжей пробой пера и неожиданностью чувств. Герои этих воспоминаний обычные люди, которыми автор восхищается, которых любит.
Но больше всех и всего он любит родной Канев, открытый им читатель с неожиданной стороны. Поразительно, но даже неожиданные зарисовки, как «Голиков-Гайдар», где речь идет о судьбе библиотеки-музея в том же Каневе, поражают глубиной мысли и наивностью чувств, без которых человеку не выжить. Это можно сказать и о других главах книги: «Письмо немецкому другу», «Вдовьи посылки», «Армянский дневник» – и ничего не надо добавлять, придумывать, припудривать – вон оно, время, которое осталось за плечами, о котором, поспешили забыть, и о котором с сарказмом и трепетом напоминает Александр Апальков.
Как ни странно, но в «Праве на дорогу» автор очень скупо упоминает о своем призвании – литературе, хотя тем кто читал его книги «Нравы города Ка», «Не Бовари», «Львов-Луганск-бис», сборники рассказов, публицистику не надо доказывать, что Александр Апальков писатель серьезный, состоявшийся.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Маргарита ШЕВЕНОГА

У КОНТЕКСТІ ВЛАСНОЇ ДОЛІ
(Про книгу «Право на дорогу» Олександра Апалькова)



Життєвий шлях кожної людини починається від батьківського порогу, який вона переступає, а далі – незвіданий світ, переплетення доріг, доль і можливостей. Постійно ми стоїмо перед вибором: яким шляхом іти, обрати натоптаний тракт чи самому прокладати нову стежину? Не знаємо, кого зустрінемо в дорозі і куди врешті-решт приведе нас життєва стезя. Але йдемо. Швидко чи повільно, прямо чи серпантинами, вверх чи донизу... Йдемо, реалізуючи своє первинне право – право на дорогу.
«Дороги… Мій життєвий шлях.
Дороги духу, що вимагає істини. Заплутані криваві дороги прогресу. Історичний шлях нації.
І всюди питання, питання, питання»1 (переклад тут і далі – мій. – М.Ш.).
Відповіді на деякі з них намагається знайти Олександр Апальков у новій книзі «Право на дорогу».
Ця двомовна збірка нарисів, есеїв, новел, щоденникових записів – своєрідна спроба осмислити, підсумувати зроблене за певний період життя, встановити віху на шляху до вічності.
«Право на дорогу» – назва символічна і багатопланова. Автор – окремими штрихами чи яскравими мазками – змальовує власну дорогу, показує деякі виверти долі, намагається відстояти право на свою правду. Звісно, з певними висновками читач може не погодитись, але це нормально, він-бо теж має право на дорогу – іншу, свою.
У контексті власної долі – тобто долі героя книги (чи героїв – можна і так трактувати) – Олександр Апальков робить історичний зріз суспільного життя, особливо цікавий тим, що події останнього десятиріччя ХХ століття і початку сторіччя ХХІ описані очевидцем і тоді ж таки, із зазначенням конкретних дат, тому передають світосприйняття реальне, без пізніших нашарувань.
Крім того, з історичного боку ці записи цінні для наступних поколінь як джерело уявлень про уподобання, конкретні історичні реалії, тодішні ціни нарешті.
Символічний образ дороги пронизує всю книгу, заповнює чотиривимірний простір: автор переміщується містами, країнами, занурюється в минуле, намагається осягнути майбутнє.
Починається збірка ліричною мініатюрою з очікуваною назвою – «Дороги», яка визначає змістові пріоритети авторської позиції: «Шляхи народів, людські шляхи то йдуть паралельно, по перетинаються, то розходяться врізнобіч. Через інших ми краще розуміємо себе. Суперечка, перекличка доль людей, доль націй стає дорогою самопізнання особистості, суспільства, етносу»2.
Вся ця книга і є зображенням перетину доль: націй і окремих людей. Зважаючи на те, що О.В. Апальков часто буває в Німеччині, добре знає її культуру, літературу, звичаї, то і в творах розглядає насамперед зв’язки українсько-німецькі. Більше того, намагається осягнути спільне і відмінне в ментальності народів, показати, наскільки ми близькі – історично, географічно і світоглядно.
Німці – традиційно ощадливі, навіть скаредні – допомагають українським нужденним (і не тільки сиротам, інвалідам, ветеранам, а й тим, хто їх обслуговує: щоб не крали). Мільйонер Рудольф Франкен («На власні гроші») забезпечує одягом і продуктами харчування 300 дітей і 200 працівників школи-інтернату, а його працівники у вільний від роботи час турботливо пакують індивідуальні посилки.
«Сивий і респектабельний» Фріц («Вдовині посилки») власноруч розносить пакунки 72-ом солдатським вдовам, піднімається на останні поверхи безліфтових будинків і перепрошує за несправедливості війни, адже батько його воював.
Лікар-протезувальник Гюнтер Леттерманн («Гюнтер») опікується хворим на рак українським хлопцем Василем, навіть приїздить до України. Колись, теж 19-річним, наприкінці Другої світової, Гюнтер потрапив у полон. Втік, але його знову схопили. Жінка-коміссар, пожалівши юнака, який просто «хотів до мами», відпустила Гюнтера додому. Все життя він пам’ятатиме ту, що «подарувала йому життя в той час, коли всі хотіли його забрати»3, і не розумітиме мотиву її вчинку. Аж доки, вже на схилі років, не опиниться в Україні, де немає майже нічого, «ні гарних доріг, ні сервісу», «окрім добродушних і терплячих людей»4.
Символічною є новела «Аді та Василь», у якій декількома штрихами змальоване життя двох ветеранів, долі яких перетинаються двічі: взимку 1944-го і – опосередковано – у 1996-му. Вони не були знайомі, навіть не бачились ніколи, але обидва брали участь у Корсунь-Шевченківській битві, щоправда, по різні боки: Адольф Вагнер дві доби лежав у заметах, мало не замерз, врятувався дивом, а Василь тоді отримав медаль. Пройшли роки, і от вони, колишні переможений і переможець, потрапляють до лікарні. Аді впав, катаючись на лижах в Альпах, був прооперований і мусив поїхати на курорт до Гвінеї. На що хворів Василь, не відомо, та ми бачимо його в лікарняній палаті, «на запраному до остервеніння простирадлі. На м’ятім краю його стояв штемпель: «FREUNDE VON KANEW. Из гуманитарных поставок»5. Сумно, боляче і соромно…
У багатьох своїх творах Олександр Апальков порівнює життя в Західній Європі й в Україні. Наслідуючи російських письменників-емігрантів (щоправда, не так відкрито і безапеляційно), протиставляє німецьку скнарість слов’янській щедрості: «…Німці рахують кожний пфеніг. В той час як на його Батьківщині люди, отримуючи заледве двадцять марок на місяць, ладні викласти перед гостем усю душу…»6 Це ніби ототожнюється з бездуховністю перших і високою моральністю других, адже, як свідчить автор, у багатьох заможних німецьких сім’ях зовсім немає книг, а пристрасні прихильники Гете знають про нього менше, ніж звичайні російські студенти.
«Для німців «гроші» і «платити» – найважливіші слова»7, – звучить лейтмотивом. Яскравою ілюстрацією до цього є сцена з нарису «Вертмарки», коли рудий мордатий німець вимагає у канівських футболістів талони на харчування. Ті, не маючи грошей, віддають йому вертмарки: «Нам все одно, ми виграли. І вже наші хлопці несли і горілку, і цибулю, і хліб, і сало. З власних запасів»8. І читач не може не захоплюватися щирими українцями!
Насправді ж не все так однозначно. Звісно, ми віримо автору, адже він описує реальні події. От тільки час минає – і люди змінюються, і все менше і менше відмінностей між нами…
Багато гарних людей зустріне читач на сторінках цієї книги: і німців, і українців, і росіян. Багатих і не дуже, тих, хто переймається проблемами інших, і байдужих, щасливих і нещасних, хворих і сповнених життя. Особисто я не розділяю їх за національністю чи місцем проживання. Всі вони люди, з майже однаковими проблемами, бідами, ідеями і химерами. Смерть же взагалі не знає національностей і кордонів. Українка Світлана Цимбал («Записки на шляху і потім»), у якої відмовили надниркові залози, живе завдяки партії ін’єкцій від Руді Франкена, а німкеня Криста Казніц померла раптово, застудивши нирки, і «ніяка німецька медицина не врятувала її»9.
І в Україні, і в Німеччині одні бізнесмени банкрутують, а інші багатіють, хтось втрачає роботу, інші – знаходять. От тільки німці, відмовляючи, шлють дружні вітання («Ost-Arbeiter»).
Єдине, в чому майже всі персонажі бачать перевагу України – це жінки. Не сперечатимусь. Хоча в цій книзі якраз німкені виглядають позитивними, гарними господинями, добрими дружинами. Але, можливо, для чоловіків не це головне?
Найбільше запам’ятовуються три українки: львів’янка Леська, студентка істфаку, така палка, що не має терпцю добігти до квартири і кохається з майже незнайомим дядечком просто на лавці за забором («Примара»); красуня Марта, «сильна особистість», яка «снайперила» в Чечні – і загинула («Марта»); і найбільш поетична – повія Зоряна з олігархової сауни, до якої «прив’язалась душа» молодого перекладача з німецької («Під мармур»). Справді, дівчата яскраві, незабутні. Та мені більше припали до душі інші три жінки: бабця в чорній хустині, вдова Василя, яка пригостила головного героя духмяним антонівським яблуком («Аді та Василь»); мати танцюриста Василька, хворого на рак, красуня з палаючими очима і замерзлими квітами («Гюнтер»); а ще Ірен, Ірина – дружина письменника, хранителька домашнього вогнища, вірна супутниця в дорозі, терпляча і все розуміюча, весела подруга і гарна мати («Голландський щоденник»).
Є ще одна жінка – мабуть, найзагадковіша. Яка з романтика, який мріяв стати священиком, зробила політика. «Він готувався до сану. І був міцний». «Вона розстібнула його штани і розплющила очі на красу»10. Він став паном, схожим на лжепророка. А вона першою кинула в нього камінь («Її політик»).
Повертаючись до мотиву дороги, не можна не згадати три щоденники – «Голландський», «Вірменський» і «Німецький», а також «Записки на шляху і потім», «Інтер-Сіті», які описують події під час подорожей. Крім того, всі інші твори в цій збірці так чи інакше пов’язані з дорогою. Герої постійно рухаються, змінюються не тільки зовнішні обставини (інтер’єр, пейзаж, оточення, місто, країна) – змінюються часові проміжки. Разом з автором ми мандруємо в його дитячі і юнацькі роки («Подорож у юність», «Під мармур»), повертаємось у часи Другої світової війни, досліджуючи історію музею Тараса Шевченка на Тарасовій горі («Втрачені три роки») або таємницю загибелі Аркадія Гайдара («Голіков-Гайдар і доля його музею»).
О.В. Апальков подає цікаві історичні відомості, дослідження, які руйнують стереотипи і спонукають до подальших пошуків.
Імпонує активна громадянська позиція автора, його подвижницька робота задля суспільних інтересів. Спроба врятувати Бібліотеку-музей Аркадія Гайдара, розробка проекту створення Центру сучасної літератури та мистецтва в Україні заслуговують на підтримку і практичне застосування.
Найулюбленіше ж дітище Олександра Апалькова – літературно-художній журнал «Склянка Часу*Zeitglas», заснований у 1995 році; єдиний в Україні часопис, що виходить трьома мовами: українською, російською і німецькою. «Мені допомагали його робити друзі й автори з усіх куточків нашої землі, – зазначає письменник. – Відмовлятися від нього було б зрадою»11. Тому зичимо Олександру Володимировичу довгих років плідної праці, аби «Склянка Часу» згуртовувала навколо себе прогресивні сили і талановитих авторів. Бажаємо знайти відповіді на віковічні наші питання: «Хто винен?» і «Що робити?» А ще – перемогти усіх драконів!

1 Апальков О.В. Дороги .
2 Там само.
3 Апальков О.В. Гюнтер .
4 Там само.
5 Апальков О.В. Аді та Василь .
6 Апальков О.В. Гюнтер .
7 Апальков О.В. Записки на шляху і потім.
8 Апальков О.В. Вертмарки .
9 Апальков О.В. Записки на шляху і потім.
10 Апальков О.В. Її політик .
11 Апальков О.В. Німецький щоденник .

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Владимир Ерёменко
ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ

( о книге Александра Апалькова "Право на дорогу")


Всё, что буду говорить здесь об Александре Апалькове, рассыпано в его автобиографических очерках и дневниковых записках, часть из которых включена в его книгу "Право на дорогу".
Я знаком с Апальковым больше двадцати лет. Думаю, он родился в рубашке. В наследство ему достался сильный характер. В нем сочетаются бесшабашность, смелость, расчет, простота. И он – фаталист.
Характер помог Апалькову смолоду овладеть немецким языком, и это немало послужило ему в дальнейшем. В 90-х годах прошлого века, после окончания Харьковского института культуры, Апальков получил направление в Черкассы, но в это местечко не явился. Вероятно, мог бы остаться в Харькове, или попытаться взять Киев ("смелость города берет"), и не растворился бы в толпе столичных "делаваров", но волею судьбы (будущей жены) объявился в Каневе, на то время – мрачной провинциальной клоаке. И, однако, Апалькову повезло (судьба-жена не ошиблась). В Каневе он был обречен лидировать. Уже два десятилетия редактирует трехъязычный (украинско-русско-немецкий) литературный журнал "Склянка Часу". Сегодня Апальков – житель Канева – глава издательства "Склянка Часу/Zeitglas verlag", успешный журналист, писатель.
В начале двухтысячных годов Апальков построил дом в Каневе, который стал центром притяжения писателей, журналистов, художников со всего света, – подобно дому Волошина в Коктебеле сотню лет назад. И этот дом сейчас оберегает три жизни – собственно Апалькова, жены Ирины и сына Клима. В сущности, совместное житие Апалькова и его Ирины напоминает единение Ивана Бунина и Веры Муромцевой.
Цель жизни Апалькова? Думаю, как у всех мыслящих и действующих: подняться, покорить свои вершины. Нынешние воры-патриоты (под видом решительных нациократов) призывают работать прежде всего на "Націю". Это наглый изворот. Нормальный хомо сапиенс работает на себя. И так должно быть. Когда человек поднимается, пытаясь добиться личного успеха, он волей-неволей тащит за собою вверх всё и всех, что и кто его окружает. За счет действий сильных личностей, которые заняты вроде бы только устроительством себя и своего частного государства (семьи), расцветает среда их обитания. Это имеет непосредственное касательство к Александру Апалькову.
Опираясь на знание немецкого языка, он создал побратимство городов – своего Канева и немецкого Фирзена. В осуществлении этого проекта приняли участие местные власти. Но! Без Апалькова, без его натиска и немецкого языка, проект умер бы на корню.
Дружба Канева с Фирзеном, рожденная в мрачные девяностые ХХ столетия, не угасает по сей день.
Где-то в начале нынешнего века в Каневе пребывала с дружеским визитом большая делегация из Фирзена. Я оказался свидетелем встречи немцев с властями и жителями Канева. Переводчиком был Апальков. Его работа завораживала. Он ухитрялся одновременно и мгновенно переводить в обе стороны разговоры нескольких пар фирзенцев и каневчан. Я бы назвал это переводческим фейерверком. Позже сказал Апалькову:
– Твоя работа – высший пилотаж. Как ты дошел до жизни такой?
– Практика, – усмехнулся он. – Начиналось всё совсем иначе. Помог случай. Каневскому "Загранэнерго" понадобился переводчик с немецкого ("Нотатки шляхом і опісля"). В каждой из шести каневских школ преподавали немецкий, но главный инженер "Загранэнерго" где-то услыхал, что я "шпрехаю", и приехал ко мне со слёзной просьбой помочь в переводе, потому как все учителя отказались: обучать языку мы, мол, можем, а вот на слух понимать – нет. Тогда я только начинал делать первые шаги в немецком. Без разговорной практики он был далек от совершенства. Но в "Загранэнерго" мне пообещали квартиру. И я согласился. Поначалу было жутковато. Но и забавно. В работе переводчика есть секреты. Если их знать, всё можно устроить.
– Ты их знал?
– Допер сам. Школьные учителя немецкого правы. На слух понимать чужой язык ох как трудно.
– Трудно, да. Я, к примеру, кое-как могу сколотить предложение на английском. Но на слух не врубаюсь, когда говорит, скажем, натуральный англичанин.
– С украинского я мог лепить фразы на немецком так, чтобы немцы могли что-то понять. Мне же самому понять речь немцев было, повторяю, не так-то просто. Тем более, у них там, в Германии, галдят по-разному в каждой земле. Но я сообразил, что никто из наших не мог контролировать моего перевода на немецкий. С другой стороны, из немцев никто не мог контролировать мой перевод на украинский. Когда говорили немцы, мне было достаточно уловить смысл одного-двух слов, чтобы поймать общее настроение их речей, а уж шикарно всё изложить на украинском – никаких проблем.
– Ты мошенник и авантюрист.
– Из авантюр вырастают великие дела. Я быстро наблатыкался. И не тушевался. У меня не было выбора. И я не останавливался. Постоянное пребывание в таком экстриме принесло свои плоды. Практика!
_

Апальков продолжал наращивать опыт, овладевать уже полноценным синхронным переводом.
Многоплановые контакты с Фирзеном (в частности) и с Германией (в целом) принесли Каневу благо, которое не измерить цифрами.
Германия помогла Апалькову в жизни, и он ценил это и отвечал взаимностью, хотя и не делал из Германии культа. Примечательно, что, когда немцы после 15-летнего сотрудничества с Апальковым предложили ему отказаться от редактирования журнала "Склянка Часу" и сосредоточиться исключительно на служении представительству Канев-Фирзен, он, Апальков, предпочел разойтись с фирзенскими шефами, потеряв определенные дивиденды, и остался со своим журналом ("Немецкий дневник"). Остался с Каневом, в чье имя духовной столицы Украины Апальков, сознавая зыбкость этой духовности, вкладывал душу.
Торжествовать по этому поводу, впрочем, вряд ли придется. Желая Александру Апалькову долгой и активной жизни, напомню, что мы все уходим в Мир Иной, и я боюсь, что сдвиги в культуре и облике Канева, которые случились благодаря личности Апалькова и его энергии, не станут после его ухода новой точкой отсчета для дальнейшего движения города вверх во всех сферах его жизни. Апальков представляется мне драгоценным камнем, брошенным в болото. Вокруг точки падения камня образуется волнение, но, когда камень тонет (даже – драгоценный), болото успокаивается, и всё возвращается на круги своя – традиционно болотные.
Книга "Право на дорогу" открывается одним из лучших очерков. "Втрачені три роки" – так назвал его Апальков. Профессионально вскрыв примитивное мошенничество казенных историографов СССР, Апальков ставит на место пропагандистскую советскую машину, которая системно проталкивала в мир фальшивку о надругательстве немцев над островом украинской культуры, – над музеем Т.Г.Шевченко в Каневе. "Працюючи в музеї вже не один рік, – пишет в очерке Александр Апальков, – я помітив, що у розділі "Музей у роки війни" бракує трьох літ: 1941, 1942, 1943. Всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів. Чому все починається тільки 44-м роком? Гляньмо на фото, зроблене нашим фотокореспондентом газети "Правда України" К. Лишко у лютому 1944 року. Що ж ми бачимо? Боже правий, – могила великого поета за колючим дротом! Варвари! Недолюдки!!!.. А втім, не слід поспішати з висновками, як і не слід всього сприймати на віру."
Апальков, заинтересованный "пропажей" трех лет, взялся за поиски живых свидетелей и нашел их, и обнаружил, что в период оккупации музей функционировал, как и раньше, но по приказу немецких властей он – именно музей, а не памятник – был огорожен колючей проволокой, с целью защиты от разграбления местными жителями. В 1944 году немцы оставили Канев. На Тарасовой горе появились советские фронтовые корреспонденты и создали циклы фотографий, которые должны были в полной мере показать звериное лицо фашизма. "Саме тоді і побачила світ та фотокартка (с памятником Тарасу за колючей проволокой, – В.Е.). Фотографія була створена в такий спосіб: фотограф К. Лишко зайшов за колючий дріт, яким був обнесений музей, і спрямувавши об'єктив через колючки, зробив знімок-символ... З часом ідеологічні ревнивці вдрукували в те фото самотнє сонце, ігноруючи навіть природню неможливість такого місцезнаходження світила, і видавали це фото світові, як істину. У всіх фотоальбомах про Тарасову гору це фото-неправда посідає цілу сторінку і має кричущий підпис: "Могила Тараса Шевченка за колючим дротом".
На этом Апальков не остановился. Почему всё же оккупанты не разрушили музей, не надругались над украинской святыней? Нет, Апальков не обнаружил никаких благородств и свидетельств высокой германской культуры. Немецкая пропаганда ничем не отличалась от пропаганды советской. "Існувала, – по словам Апалькова, – політика третього рейху щодо Кобзаря". Германия преследовала, в сущности, свою цель – дать Украине в составе Фатерланда "особый" статус: создать фундамент будущей исключительности Украины, навсегда отколоть её в своем стиле – национально – от остальных территорий бывшей Российской империи. Эту цель Запад преследовал всегда. Сейчас "национальное" в Украине перерастает в нацизм. Хорошо это или плохо? Системно пуганные понятием "нацизм" люди будут озадачены моим вопросом. Но этот вопрос уже стоит в Украине. Мой ответ на него обозначу позже.
Я задержался на очерке "Втрачені три роки", но весомы, разумеется, и другие тексты книги. Особенно впечатляют короткие: "Для нас всех", "Моя царь-рыба", "На свои деньги", "Аді та Василь", "Вдовині посилки", "Езда по бордюрам", "Марта".
Как раз в этих лаконичных зарисовках весь Апальков-писатель. Он, как я уже говорил, прост – простой парень из села Староверовки. Там он родился в 1961 году. С тех пор прошел "Крым и Рим", но остался простым в отношениях с людьми. Непрост только в деньгах, или, как говорится, прижимист. Понятно – деньги вообще любят счет. Но и не только это. Приходится десятилетиями держать на плаву журнал, пожирающий деньги. Но иногда Апальков сознается в своей жадности, и сожалеет, и кается, но, как правило, покаяние всегда драматично или трагично запаздывает ("Моя царь-рыба").
Очерк "Аді та Василь" рисует пропасть между нынешним образом жизни бывших побежденных и победителей в мировой войне 1939-1945 годов. Оказывается, в конечном счете победили-то побежденные! Немец Адольф Вагнер, бывший эсэсовец, ныне, на старости лет, живет полной жизнью, путешествуя по экзотическим островам и обкатывая горнолыжные альпийские курорты. Украинец Василь – умирает в ужасающих условиях каневской больницы. Оба – и Адольф, и Василь – в прошлом были соседями. Первый – в роли побежденного в Корсунь-Шевченковском котле; второй – там же – в роли победителя.
Тема позорного забвения наших победителей звучит и в самом, пожалуй, безысходном очерке "Вдовині посилки". Братство друзей Канева из немецкого Фирзена направляет посылки помощи от немецких солдатских вдов, жертв прошлой войны, вдовам украинским. Сцены доставки посылок в Каневе потрясают унизительной нищетой вдов наших солдат, павших в боях за светлое, понятно, будущее своих близких. Их светлое будущее не состоялось. В последней сцене очерка психика немца, сопровождавшего посылки, не выдерживает тягостных свиданий с голодными, одетыми в тряпье старухами, которых Нація одарила долгими страданиями на пути к смерти.
Ежедневно мы слышим гул и гром в средствах массовой дезинформации: "Українська Нація!". Методично бает на предмет "Української національної гідності та величі" президент Порошенко.
Наши покойные близкие не умирают, пока мы их помним. Если солдатские вдовы остались одни, без близких, ими должна была бы озаботиться вышеупомянутая Нація. Но этого нет. То есть, либо Нація уже похоронила их заживо, либо мертва сама Нація.
Читая книгу Апалькова, я вижу с одной стороны фейсы: откормленные – властителей; намакияженные – телеведущих; с признаками дебильности – защитников отечества. С другой стороны – пипл, обалдевший от контраста между благообразными речениями верховных и зловещей реальностью. Именно это я вижу, читая книгу. В ней нет особых достижений касательно изящной словесности. И не нужно. Как раз этот стиль – горсти суржика, внезапные алогичности, осколки окопного юмора – точно найден автором. И, конечно, основное достоинство очерков: главный герой автора – правда.
Наш американский друг Збигнев Бжезинский, польский еврей, вечный ненавистник России, принадлежащий к т.н. элите, формирующей политику США, высказался недавно следующим образом: "Украина – это территория непрекращающихся раздоров, войн и ужасающих бедствий. Так было всегда, причем на протяжении многих столетий. Похоже, местные жители заражены какой-то страшной бациллой, которая не даёт им жить в мире друг с другом и создать жизнеспособное государство. Не случайно Киевская Русь пала. Столетия спустя протоукраинская элита раболепствовала перед правителями соседних империй, обменивая собственные свободы, территории и даже религию на золото и привилегии. Опыт первой русской государственности на землях, которые в настоящее время принадлежат Украине, был крайне неудачным. Видимо, поэтому наиболее здоровая часть русских была вынуждена покинуть эту территорию и переместиться на север, на берега Волги и её притоков, где сумела построить величайшее в мире славянское государство, масштабы которого поражают воображение. Совершенно очевидно, что ментальный код потомков разрушителей Киевской Руси, которые населяют современную Украину, не позволит им построить собственное государство. Они нуждаются в опеке со стороны более здоровых наций. На мой взгляд, для стабилизации Азово-Причерноморского региона территория Украины должна быть разделена между соседними государствами."
В предисловии к своей книге Апальков говорит о символе дороги, которую мы (по О'Генри) выбираем или которая выбирает нас. Но есть еще одна разновидность права на дорогу – право на дорогу обыкновенную, в самом что ни на есть натуральном, а не символическом смысле.
Сегодня, сидя в маршрутке, я вдруг почувствовал, что у меня разъезжаются мозги. Маршрутка тряслась и громыхала так, как будто я сидел в телеге, которая ехала по мостовой. Наверное, мало кто помнит эти ощущения – трястись в телеге, едущей по мостовой. Я попытался сосредоточиться. Не тут-то было. Дребезжали уже и зубы, и я стиснул челюсти, дабы зубы не улетели. Вышел из маршрутки с головной болью.
Но ведь мы вот-вот въедем в ЕС, и станем жить, как немцы, и ездить по украинским автобанам!
Я бы не стал гомерически смеяться. А что?! Сумела же Украина наладить производство дорогой коррупции, дешевых гривняков и бутафорского оружия. Остается наладить производство шикарных дорог. И тогда отпадет надобность ломиться в Европу. Она сама приедет к нам.
Строительство экстра-дорог – первоочередной шаг к возможному процветанию Украины. Нынешние историки стыдливо молчат о том, что в тридцатых годах прошлого века экономический бум в Германии начал Адольф Гитлер не чем иным, как строительством супер-дорог.
Вы верите, что Украина покроет себя сетью автобанов и вздумает процветать?
Я верю. Иначе – хоть застрелись.
И положительно отвечаю на свой же вопрос касательно нацизма. Украина сможет подняться, если только убьет в себе бациллу Бжезинского, избавится от статуса американской колонии и посадит на трон собственного фюрера. Претенденты на эту роль уже имеются. К примеру, Надежда Савченко, Владимир Парасюк, Олег Ляшко, Андрей Билецкий. Первых троих знают все. Психопаты. Последний – Андрей Билецкий – бывший командир батальона "Азов", руководитель расистских и неонацистских организаций (прозвище – Белый Вождь), социал-националист (в отличие от национал-социалистов Германии – если какое-либо отличие имеется), ныне нардеп и глава т.н. Гражданского корпуса "Азов". За ним и за батальоном (полком) "Азов" тянется длинный шлейф темных дел, но всё же Белый Вождь наиболее подходящая фигура в Украине для фюрерства.
Решение проблем Украины – на поверхности. Наш Фюрер должен подписать пакт с Россией о ненападении. Как это сделал в свое время Гитлер. Подписать ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ. И не нарушать его! Не совершать главной ошибки Гитлера – не провоцировать и не начинать никаких вторжений.
На днях в разговоре с приятелем я озвучил эту мою мысль, и он иронично спросил, как я себе представляю преодоление ненависти между Украиной и Россией. Она, степень ненависти, уже прошла, мол, точку невозврата и её продолжают неистово раскручивать нынешние верховные власти, и в этом их всеми средствами поддерживает Запад. Своему приятелю я ответил так. Интерес Запада очевиден. Но ведь это не наш интерес. Наш интерес – остановить взаимное истребление славян и провоцирование России к войне с Украиной, чем, да, заняты нынешние наши власти, работающие по найму на Запад. Под их рукой Украина играет роль палки в колесах России. Нам же всем нужно работать на себя, на Украину. Взаимная ненависть Украины и России неорганична народам двух государств. Одержимых ненавистью среди нас – один к десяти. К примеру, ненависть между Чечней и Россией в свое время была раздута на порядок больше. Во время штурма города Грозного – столицы Чечни – он был обращен в руины. Казалось бы, стороны прошли абсолютную точку невозврата. И что же сегодня? Чечня (не одержимые ненавистью, а народ) вернулась к нормальной жизни и зажила лучше, чем другие субъекты Российской федерации, а Грозный отстроен заново и выглядит на порядок презентабельнее, чем до войны.
Украинские власти настойчиво приглашают Россию войти в Украину не с гибридной войной, а открыто, вооруженными силами РФ. Это упорное провоцирование может привести к тому, что Россия примет приглашение. Грянет война, такая же, как в Чечне, полномасштабная, и в руины обратится Киев. После чего Чеченский эффект повторится один к одному. Украина заживет лучше, чем другие субъекты РФ, а Киев – отстроенный заново – будет выглядеть на порядок презентабельнее, чем до войны.
Но мы не субъект РФ. Нам ни к чему пребывание под соседским Фюрером. Мы должны быть истинно независимы и от Запада, и от Востока. ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ, который должен подписать наш Фюрер с Россией, решит одновременно две задачи – защитит нас от Востока и освободит нашу территорию от Хазарского Каганата (как тысячу лет назад сделал это князь Святослав).
Украине нужен Фюрер. Звучит исторически не эстетично, согласен. Но украинский пипл должен смириться с этим ради реальной надежды поиметь Націю, действительно гідну та величну.
_

Я замышлял критический отзыв на книгу Александра Апалькова, но в конечном счете не смог замолчать и собственные ассоциации – по поводу. Оправданием мне служит то, что все они, мои ассоциации, навеяны тою же книгой.

 

 

Книгу можно замовити та придбати післяоплатою 75 грн. (плюс поштові витрати), замовивши у видаництві: zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 



Обновлен 24 янв 2017. Создан 04 июл 2016



  Комментарии       
Всего 4, последний 7 мес назад
zeitglas 11 окт 2016 ответить
Про свої життєві дороги

Рецензія на книжку:
Апальков Олександр. Право на дорогу : нон-фікшен

На початку осені цього року у видавництві "Склянка Часу" вийшла друком книга канівського письменника, перекладача, видавця й редактора літературно-художнього журналу "Склянка Часу" Олександра Апалькова "Право на дорогу".

У книзі - двадцять п'ять розділів: дослідження, статті, есе, нотатки з щоденника, замальовки, написані українською та російською мовами. Деякі оповіді раніше були опубліковані в українській та зарубіжній періодиці, інші автор представив на суд читачів уперше.

Більшість історій книги пов'язана із Каневом, містом, що давно стало рідним уродженцю села Старовірівка на Харківщині Олександру Апалькову, та звичайними людьми, із якими автор був знайомий чи зустрічався в різні періоди життя. Чи не в кожній, на перший погляд, звичайній розповіді про звичайних людей міститься прихована філософія - людських стосунків, доль, історичних подій і випадкових зустрічей, що лишили слід у душі письменника.

Книга містить 224 сторінки. Її обкладинку прикрасив колаж Є. Гордієнка.

Підготувала Юлія ТАШАНЬ

Юлія ТАШАНЬ

(Джерело: газета ДЗ, , 6 жовтня 2016 року)
http://www.dniprowazirka.com.ua/page.php?c=73
00
zeitglas 20 окт 2016 ответить
ГРУПА КРОВИ
І. Р.

Мандруємо, здається єдино правильними, мандруємо
Дорогою, шляхом, гостинцем, прямою лінією,
Яка десь там, за обрієм , показує свою кривизну, Свою мьобіусність. Своє сьогодення новизну, Яке і є вічним життям, як мінімум.
А ми все ідемо кудись, рулимо, скачемо, їдемо, керуємо.

Воскреснемо в цьому житті, панове.
Тільки не забудьте свою групу крови.

20. 10. 16 р.

ір--рима рук, рима ніг, рима голови

Сергій Левченко
zeitglas 15 ноя 2016 ответить
Попутчик новітньої історії (Олександр Апальков, «Право на дорогу»)

09.11.2016

Колаж із переплетених життєвих стежок, представлений у книзі «Право на дорогу» провідного українського літератора Олександра Апалькова, виконаний у кращих традиціях імпресіонізму. Мова не тільки про символічну обкладинку з натяками на містику кохання, далекі вершини та впертий рух вперед, але й про тексти, що живуть за цією обкладинкою. Там зібралися спогади, роздуми, белетристика і навіть дві публіцистичні розвідки про долю музеїв Шевченка та Гайдара в Каневі.

Автор сміливо фліртує з Кліо, музою історії, чого і слід було очікувати від засновника видавництва «Склянка часу / Zeitglas». Завдяки її покровительству життя Апалькова постає перед читачами як епос. Юність міського кумира, співака в студентському ансамблі «Молоді». Вибір професії перекладача, коли ділові люди рідного міста покликали допомогти знайти спільну мову з грошовитими німцями. Налагодження зв’язків між громадами і доставки гуманітарної допомоги, спроби підняти культуру, дипломатична кар’єра, принесена в жертву літературі, справі життя – товстому журналу, на сторінках якого Апальков демократично дає слово і метрам, і початківцям.

Чому «право на дорогу»? Чи це з оповідання О’Генрі «Дороги, які ми вибираємо», натяк на те, що Болівар не виніс двох, творчого щастя та буденного комфорту? Чи це про непрості відносини з улюбленими жінками до зустрічі з одною-єдиною? Або все ж про блага сучасної цивілізації, свободу пересування, культуру без кордонів? Автор, судячи з нотаток в книжці, об’їздив весь континент, що лише укріпило його місцевий патріотизм, відданість рідному Каневу. Він міг би проводити більшу частину життя в компанії благополучних бюргерів, попиваючи пиво і обговорюючи зміни в європейській політиці після другої світової війни, натомість він повертається додому і біжить на базар, щоб придбати у старого продавця роман-газету і не дати йому померти від голоду.

Попутчик новітньої історії, фан Льва Копелева, живописець новітніх українських злиднів і пошукач секретів європейського процвітання, переважно російськомовний автобіографічно-ліричний герой Апалькова подорожує Західною Україною, наче зарубіжжям. Але саме тут – не в Німеччині, Голландії, Данії чи Вірменії – чомусь розцвітають пишним цвітом історії кохання («Під мармур», «Марта», «Примара», «Її політик»). Ліричний герой раптом стає україномовним і, попри якийсь подвійний сум – втричі симпатичнішим. Лаконічна, істинно імпресіоністська манера Апалькова підвести читача до вражаючої деталі й згадати її мимохіть, двома словами в детальному описі мізансцени, наче тут нема нічого особливого – особливо доречно виявляється у, так би мовити, переказі недосказаного між чоловіком та жінкою.

Єдине, чого бракує цій книжці – але це моя претензія до всіх сучасних літераторів, не тільки Апалькова: старанно приховані за кулісами конструкторські емоції, які не може не відчувати деміург власного шляху в літературному процесі, творець власного соціуму та літературного середовища. Чомусь вважається, що вразити читача можна лише простими сильними пристрастями, такими, як любов, смуток, горе. Вищий пілотаж, як у Апалькова – індивідуальний стиль, імпресіонізм з романтичними нотками, влучні спостереження та афоризми. Передавати радість досягнення згоди, творення, народження і втілення нових ідей – це вважається моветоном, заум’ю, це відштовхує «лайки» фанів і притягує лайку недалеких критиків. Краще якої, втім, свідчити про якість твору може лише їх мовчання після публікації твору, настільки сміливого, що нечисть затикається і тікає, відчуваючи недоречність своїх примітивних рефлексій.

Тим не менше, хоча дороги Апалькова не ведуть прямо до його творчої майстерні, ними все одно цікаво і повчально прогулятися. Кохання на лавочках, снайперки і богемні спокусительки, музеї розореної та відцензурованої історії, моря пива та ріки сухого вина (in vino veritas), якими пливуть вміло керовані парусники світоглядних діалогів з подвійним дном – всі ці дива літературного імпресіонізму не дозволять читачу нудьгувати.

Юрій Шеляженко, публікація від 09.11.2016 р. http://usclub.com.ua/uk/blogi/show/XEnLS/Popu
tchik_novitnoyi_istoriyi_O._Apalkov_Pravo_na_
dorogu
12345-lepex 20 дек 2016 ответить
ЧИ МАЄМО ПРАВО МАТИ ПРАВО НА ДОРОГУ?
Не буду вдаватися до розлогих розмірковувань про тільки-що дочитану книгу Олександра Апалькова "Право на дорогу". Читав її, маючи на те час. Кілька тижнів. Не на одному диханні: за добу міг перечитати кілька творів, але здебільшого – відкладав в сторону і замислювався над, здавалося б, прописними істинами, які ятрили моє єство чи не один десяток років, були очевидними і зрозумілими. Проте, після прочитаного дивився на них іншими очима, "освіжив" їх, десь там, гибоко, заболіло і видавлювало на поверхню емоції, іноді суперечливі, іноді – вкрай обурливі: чому? І тисячі таких "Чому?". І тисячі відповідей: "Тому!".
Якщо Слово викликає емоції, спонукає до роздумів – це Висота таланту Автора, неоцінима цінність його твору.
...У нас є право на дорогу. Але ми повинні вибрати саме свою Дорогу. А саме наша Дорога має вибрати нас.
І йти вперед, не оглядаючись ні на Схід, ні на Захід, а тим паче – на північний схід. Хіба що – у своє історичне минуле, щоб не робити більше фатальних помилок. А ще краще – в подальшому вчитися не на своїх, а чужих помилках. Так роблять мудрі...
Наразі ж йдемо манівцями чужих доріг, які чомусь під нашими ногами з вибоїнами, подекуди – непрохідними.
...Навіть, якщо б Олександр Опальков за все своє життя написав лише один нарис "Втрачені три роки", йому б треба поставити прижиттєвий пам'ятник в історії Української Держави всіх часів, не кажучи вже про нашу багатовікову літературу. Цим твором (а всі наступні багатогранно доповнюють його) він окреслив Дорогу Правди, на яку ми маємо Право, але чомусь не користаємося ним, не йдемо нею.
...Будь моя воля, я цю Книгу вручив би нашим вождям всіх рівнів, закривши їх в кабінетах, і не випускав би, поки вони б не засвоїли Святої Істини: на своїй Землі ми маємо йти Своєю Дорогою - дорогою Правди (і історичної, і сьогоденної)!..
...Але чи маємо ми право мати право на Дорогу, вистраждану багатовіковими стражданнями? Над цим варто не стільки замислитися, як почати діяти. Вже! І сьогодні! Як? - Розгорніть і прочитайте нову книгу Олександра Апалькова "Право на дорогу", і збагатіть себе цим Правом!
Степан Лепех,
м.Львів
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow