Вийшов друком № 79 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

Вышел в свет №79 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"



"Склянка Часу*Zeitglas"
№79


Вийшов друком № 79 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Вышел в свет №79 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"


Проза Prosa Проза

Петро Гайворонський
Александр Волков
Олена Морозова
Анатолий Крым
Олександр Басанець
Антоніна Остролуцька
Виктор Шендрик
Людмила Ясна
Михайло Буджак
Сергій Одаренко
Анастасія Юник




Лірика Lyrik Лирика


Микола Проценко
Mykola Prozenko
Володимир Гільчук
Сергій Левченко
Владимир Утки-Отки
Владислав Маліцький
Валерия Влащик
лііінаа
Віктор Ох
Инна Доленник
Сергій Бовикін
Оксана Маковець
Oxana Kreminska
Sergij Lewtschenko
Ljubow Matuzok
Vladimir Utki-Otki
Анастасія Савчук
Оксана Стомина


Есе Essays Эссе

Юрій Шеляженко
Любов Цай
Николай Проценко
Володимир Комісарук
Іван Сумирний

Живопис/ Malerei

 Малюнки на обкладинці/ Zeichnengen
Олександра Апалькова / Alexander Apalkow

Графіка /Zeichnung:

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow
Євген Мокін / Zeichnung von Ewgen Mokin






Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:


zeitglas@ck.ukrtel.net




Уривки творів журналу СЧ№79

 

АНГЕЛ

Падший ангел повинился.
Бог благой – и Он простил.
Ангел в небо возвратился,
В Царство Божье воспарил.

Света горнего сиянье
И Эдема благодать
Вседержитель щедрой дланью
Дал прощённому опять.

И осанну в общем хоре
Ангел истово поёт,
В райских кущах, в их просторе,
Не ища запретный плод.

Но украдкой в ад взирает:
Бездна чудно глубока!
Тайно ангела терзает
По прошедшему тоска.

DER ENGEL

Der suendigte Engel hat seine Schuld gestanden ein. 
Der Gott ist gut – und Er liess die Gnade walten. 
Der Engel in den Himmel kehrte zurueck, 
Ins Gottesreich schwebte auf.

Die Strahlen des hoeheren Scheines 
Und den Segen des Edens
wieder gab ihm der Gott
Mit Seinen vollen Haenden. 

Und der Engel singt inbruenstig 
Das Hosianna im Gesamtchor,
Nicht suchend in weitern Rauume 
Des Garten Eden die verbotene Frucht.

Aber der Engel schaut verstohlen in die Hoelle: 
Der Abgrund ist wunderschoen tief!  
In geheimen verzehrt den Engel
Die Sehnsucht nach der Vergangenheit.

 

Микола Проценко Господь Бог і Ангелы Єго

------------------------------------------------------------------------------------------

 Українські жінки найчарівніші в усьому білому світі, й навряд чи помилюся, сказавши, що й за його межами. Це ясно, як Божий день. А різноманіття яке! Високі й мініатюрні, з русявим, каштановим, смоляним, рудим, золотавим волоссям, кароокі, синьоокі, з блакитними, чорними, смарагдовими, сірими, чайними очами, з червоними, рожевими, багряними губами. А фігури! Невільно пригадуєш гончарне виробництво: глечики з прямими шийками й з такими, що розходяться в ширину до вінців, а інший раз – скляні піскові годинники, гітари, віолончелі. А як приваблюють жінки, що десятиріччями зберігають тендітні підліткові форми. Їх, немов паркових білочок, немов чарівних небесних пташок, так хочеться взяти на руки, пригорнути до серця – без будь-якого гріха, без недоброї хворої «задньої» думки.
Але вітчизняні білявки, ніде правди діти, переважно несправжні. Іде вона бульваром чи вулицею чимчикує, чи то просто на площі зависла, струнка, охайна, манлива, шкіра ніжна, біла-пребіла, очі сірі, блакитні, сині – ясні, а під біло-місячним волоссям на чотири пальці русі корені стирчать. Блондиниста українка – то, переважно, фарбована русявка, буває, й брюнетка, а то й руда дівчина. Всяка хоче бути білою, й пухнастою.
Коли ви втрачаєте розум від натуральних білявок, шукайте їх не в Донбасі, не в Карпатах і не в Таврії, а, не затягуючи часу, їдьте напряму в Комі республіку. Там їх неміряна кількість, прямо край неполоханих блондинок. Усі тендітні, стрункі, блакитноокі, вродливі Бідні чоловіки не знають як себе подолати та вгамувати власні очі, бо вони, ніби в рака з голови вилазять й бігом дівчат досліджувати, в усі шпарини та закапелки заглядати. А північні красуні, як поглянуть на них з-під довгих пухнастих вій блакитними очами, сніг довкола так і розтає, а чоловічу слабеньку душу то в жар кидає, то мороз обдає. Спокусливо?
Сніжана своїми родинними коренями саме з тих країв. Їй пішов тридцять восьмий рік, а її доньці – дев’ятнадцятий. Але на зовнішній вигляд вони були ровесницями. Якщо ж додати, що мама й доця були схожі між собою, немов дві дощові краплини, то перехожі й навіть дехто з недавніх знайомих сприймали їх за сестер-близнючок.
Але у згаданий тут день Сніжана відпочивала сама. Під сонцем було по липневому спекотно й жінка, рятуючись від палючих променів і зеленої нудьги, шукала бар або недороге кафе. Незабаром вона підійшла до прохолодного й затишного пивного бару «Приємне побачення». Кондиціонер на його стіні по краплині виганяв на вулицю спеку й націдив у підставлену пластикову цеберку літрів з п’ять прозорої вологи .
Сніжана шмигнула в двері й, легко орієнтуючись, сягнула невеличкого, «на двох» столу у притемненому кутку першої зали бару. Залишила на столі поліетиленовий пакет з кросвордом, підійшла до стойки й з кухлем пива повернулася до облюбованого місця. Сіла, поправила на переніссі світлозахисні дзеркальні окуляри й почала обдивлятися. Позиція, яку білявка зайняла, була зручною, як у досвідченого розвідника. Вона була майже непомітною для присутніх, зате сама бачила все й усіх, хто заходив і хто вже потягував прохолодне янтарне пиво...

 

Петро Гайворонський Білявочка 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Цим листком пожмаканим й затертим
прокричав про те, що неполічне.
Треба буть проклятим і роздертим,
щоби душу кинуть першій стрічній;
треба стати зірвано-нещасним,
знахабнілим жебраком калічним,
щоб чужій, заміжній і прекрасній
написати про гірке і вічне.
Незнана, єдина в світі!
Зламався, скорився – грішний…
Звичайна любов – це діти.
Неприйнята – біль і вірші.

 

Володимир Гільчук Присвята

 

--------------------------------------------

 

 С утра в воскресенье был небольшой мороз и тихо, редкость для Севастополя, я с женой Катей посетил могилу моей любимой бабушки.
Покойная Ксения Викторовна, сколько я помню, была всегда со мной: и пока родители занимались выяснениями своих непростых отношений, и когда учился, и когда болел, и когда завел семью. Хотя самой в жизни досталось – подростком угнали во время войны на работы в Германию, потом вернули и она уже своего мужа дохаживала, мою маму поднимала, ее семью и особенно меня…
Я ее очень любил мою бабушку Ксению Викторовну. Она была такая яркая, сильная, но в то же время совсем незаметная. Только благодаря общению с ней я понял, какой должна быть по жизни настоящая леди. Моя жена Катя такая же, кажется, что ее будто бы и нет рядом, а когда ее действительно нет, я без нее жить не могу. А какая сильная моя женаto: Катя. Если довод приведет, так и будет, ничего не сделаешь.
Посидели на скамеечке, под ветками айланта, китайского ясеня, который зимой был без единого листа, повспоминали, потом прибрали бумажки на сухой, промороженной плитке, выдернули выцветшие искусственные цветы.
Неподалеку от ее могилы образовалась небольшая свалка – люди клали старые венки, жухлые цветы, всякий мелкий мусор. Туда же положили и мы свое.
– А мусор этот отсюда уберут? – спросила Катя, – а то как-то бабушке лежать рядом со свалкой нехорошо.
– Я думаю, уберут, тут служба есть, они периодически убирают, в общем-то, на кладбище аккуратно, согласись…
– Что тут аккуратного, свалка возле могилы, везде мусор… Хоть сама становись и убирай… Или ты убери.
– Да уберут все, тут служба целая есть, им деньги платят.
– Главное самим не мусорить, а то не дождешься когда уберут.
– Это точно, но не мы же сюда венков набросали, а соседи.
– Что толку на соседей пенять, с себя начинать надо…
Я махнул рукой, мол, отстань.
Потом сели в теплую «копейку» и выехали с этого огромного, как город, бесконечного кладбища.
– Поехали за город прокатимся, на природу полюбуемся. На перевале шашлыков у татар поедим. А?
– Поехали.
Я вырулил в сторону ялтинского кольца, потянулся к магнитофону, но включать его не стал, убрал руку. Ехали в тишине, только мелькали деревья лесополосы и нависало над головой серое безрадостное небо.
Проезжая мимо Тороповой дачи я сказал, показывая на гору справа от дороги:
– Возле этой высотки под горой во время войны проходила дорога. В горе пещера. Наша снайперша стреляла по немцам и пряталась в ней. Ее искали, искали и не находили, а она потом опять вылезала и стреляла по немцам. Говорят, многих укокошила…
При подъезде к селу Гончарному я увидел табличку на которой было написано, что слева от дороги немецкое кладбище. Я много раз проезжал мимо этой таблички и как то не удосуживался заглянуть, а тут возникло решение посетить это место....

 

Александр Волков Немецкое кладбище 

 

 

 

--------------------------------------------------------------

 

 Час почав мене огинати.
Вино з алоє почало скисати.
Але ти сказала: прийду-прийду
На щастя може чи на біду.
Ми вип`єм вина, вип`єм за нас.
І за Тібет, за Париж, Парнас…
І зрозумію, що я накоїв.
Не я, не я – вино з алоє.

+
Хай ранок залишиться дома – надивлюсь.
Не накатався на велику, не націлувався.
Хотів би знову впізнати твій голос – боюсь
Не впізнаю. Так за життя й не натанцювався.
Було останнє танго в Мошнах чи Каунасі –
Ледь не відлетіли шассі.
Гадав, що станцюю з тобою, доню, на твоєму весіллі.
Листя клена на дно Дніпра осіли.
У січні ти просила: тату, обніми мене і зігрій.
В домовині зігрів.

 

Сергій Левченко Вино з алоє

 

 

------------------------------------------------------------------

 

 
Семен ішов повз місяць та будинки. Він ішов додому. Але додому не хотілося. Семен сумував. Він уже третій день приходив до залізниці. Проте Руда зникла.
Семен згадував, як вони весело мчали з Рудою й гавкали на поїзд, що котив по рейках. З відчиненого вікна вихилився хлопчисько. Він свистів і щось вигукував. Руда відстала, однак Семен іще якийсь час біг за вагонами. Потім повернувся. Руда, метляючи хвостом і не озираючись, ніби й не летіла побіч нього, перетинала переїзд.
А тоді він порізав лапу. Господар перебинтував рану й більше не пускав його гуляти. Місяць зробився тонкий, потім круглий. Семенові не подобалося, коли місяць був круглий, наче морда в сусідського мопса. Він спершу гарчав сердито, а потім гарчання переходило в протягле виття. Але незабаром місяць знову став тонкий, мов кісточка, і господар відпустив його до переїзду. Семен біг так швидко, що якби поїзд линув поряд, то ще невідомо, хто цього разу переміг би. Біля залізниці Рудої не було. Не було її й на другий, і на третій день. Семен зажурився.
Господар нахилився й погладив його:
– І чого ж ти, друже, такий сумний? Га?
Господар був уже старий. Жили вони з Семеном аж на краю свого маленького містечка, майже коло самісінької залізниці, по якій частенько ганяли поїзди...

 

Олена Морозова Коло переїзду

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 От стихов, вернувшись к прозе
жизни – узнице свобод,
со скотами в скотовозе
еду утром на завод.

Сколько это будет длиться,
сколько видеть мне ещё
эти рожи, рыла, лица
и ручьи потов со щёк?

В роковом круговороте:
дом - работа, дом - завод
вы уже не разберёте,
где ваш зад, а где перёд.
Раб рождается с надеждой.
С ней ему и уходить.
В той же штопаной одежде.
Быть труднее, чем не быть.

Подъезжаем. Остановка.
Выползаем. Все. И я.
И на мне трещит обновка

Подъезжаем. Остановка.
Выползаем. Все. И я.
И на мне трещит обновка
с пузырьком, в котором яд.

 

 

Владимир Утки-Отки Поездка

 

-------------------------------------------

 

 

 Действие пьесы происходит в банкетном зале ресторана.
Стол сервирован на десять персон. У стены еще два столика, но стулья прислонены к ним спинками, обозначая, что эти столы не обслуживаются. В глубине сцены – небольшая эстрада с микрофонной стойкой и стульями для музыкантов. Слева от нее – каморка для инструментов, справа – туалет. В самом зале то ли начался, то ли заканчивается ремонт. Свет слегка приглушен.
Между столом и кухней бегает официант, расставляет тарелки с едой.
За стеной в большом зале проходит какое-то торжество – слышны голоса, аплодисменты, музыка.
У официанта звонит мобилка. Едва не уронив тарелку, он достает ее.
ОФИЦИАНТ. Да, это я! Нет, в малом, на банкете... Ну, ремонт, а хозяин приказал открыть!.. Откуда я знаю?.. Большой зал на спецобслуживании. Телевидение, понты на всю страну!.. Нет, сегодня не получится. (Выключает мобилку).Поэтому, опять порожняк за «спасибо»!
Продолжая недовольно бурчать официант убегает на кухню.
Спустя минуту в банкетный зал входит высокий седовласый мужчина. В руках у него изящная трость и большой футляр с каким-то инструментом. Одет мужчина в полувоенную форму. На груди много орденов и медалей.
Прислушавшись, мужчина ставит футляр на пол и, засунув пальцы в рот, залихватски свистит.
Выбегает официант.


ОФИЦИАНТ. Чего вы свистите? В лесу, что ли?! Денег не будет!
ПОЛКОВНИК. Денег не будет у бездельников и пенсионеров! Доложите, что с поляной!
ОФИЦИАНТ (смутившись). Это я ваш заказ обслуживаю?
ПОЛКОВНИК (протягивает футляр). Поставь куда-нибудь.
ОФИЦИАНТ. У нас для личных вещей гардероб. Только надо с центрального хода!
ПОЛКОВНИК. Не умеешь ты зарабатывать деньги! Так и помрешь нищим, обозленным, непонятный ни страной, ни людьми!
ОФИЦИАНТ. Понял!...

 

Анатолий Крым Чужой

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Її зустріли заводи,
місто металургів та одного генсеку,
заводи були під чарами вроди,
все місто у квітні отримало спеку
Вона цілувала, так м’яко і ніжно
все місто дивилось на її білосніжні
емоції,
весною,
у квітні,
у місті костелів,та церков столітніх
вона відчувала себе комфортно.
Зелені очі сканували проспекти
світогляд про місто був змінен істотно.
Одразу з’явились глобальні проекти
про весну,
про квітень,
про об’єкт поцілунків
який натякнув на можливі стосунки,
який намагався схопити парфум
її шкіри, що схожа на шляхетний велюр,
який танцював під звуки сопіння
коли вона спала,під свічок мерехтіння
що все навкруги робило магічним,
у ніч коли дзвони заграли велично
з тих самих церков, що віщали про свято.
Легкий свіжий запах квітучої м’яти,
доносився з клумб і місцевих дворів.
Він, невтомно продовжував її обіймати
Від себе пускати ніяк не хотів…

 

 

Владислав Маліцький ... про об``єкт поцілунків

 

----------------------------------------------------------------

 

 

Так почали називати його школярі, а невдовзі й односельці. Почалося з того, що вчительці біології слід було подати в район світлину якогось місцевого рибалки або мисливця, описати любов натураліста до рідного краю. Зустріла вона його якраз на широкій піщаній вулиці Бережанки, забила памороки так, що наступного дня чоловік навіть шию помив і під пахвами водичкою прополоскав, натяг свіжу картату сорочку, котру ні разу не одягав, - ще й складки крамничні виднілися та й подався до дев’ятирічки. А Галина Володимирівна так його завела, що Микола Сильвестрович як попорозказував і про нерест, і про озера, й про угіддя, то насилу зупинили балагуру. Незабаром упізнав себе в місцевій газеті. Хе, приємно все-таки: на першій сторінці – районне начальство, а на другій – ти! Хай милуються земляки.
Відтоді прізвисько й приліпилось. Хто з повагою промовляв, хто крізь зуби цідив. Та Микола Сильвестрович і сам не знав: справедливе воно чи ні? А згодом прикинув: у школі він – природолюб, а для себе – рибалка. Сьогодні, приміром, йому треба відро риби спіймати для сільського голови – контролерів там наїхало сила-силенна. Еге, замовили б учора, то вранці й повнісінький лантух приволік би, а як сказали тоді, коли сонце припекло, то вже сутужно. Проте Григорій Сидорович так прохає, так прохає: до обіду, будь ласка, щоб дамочки посмакували юшечки.
Дибуляє Микола Сильвестрович над Щедрим. Погойдується на вітрі жовтавий очерет, дрібні хвильки бавляться з сонячним промінням a:– аж очі сліплять. А озеру кінця-краю не видно, завернуло за густими вербами й подалося до лісу. Тільки вусань чужий застиг під рогозом – дідька лисого наловиш тут вудочкою!
Микола Сильвестрович тупцяється на трьохметровому перешийку, що відділяє Щедре від каналу «Дніпро-Донбас». Канал унизу під рівним нахилом, засипаним щебенем, тече плавно, непомітно. Сама вода – ні куширу, ні рогозу, ні очерету, а на березі хоч би де-небудь деревце вчепилось. Все наче під лінійку: накреслити можна, а намалювати – ні.
І Природолюб докумекав ураз: прокопав рівчачок (довелося по причандалля мотнутись додому, та до садиби рукою подати) – й задзюркотіла водичка в канал. Лови тільки підсакою та кидай у корзину то лина, то окуня… Як по щучому велінню – аж смішно стало. А потічок ширшав – бувало, що й не підхопить рибину котрусь. Варто трохи загатити, бо не встигає витягувати. Однак пісочок зносило, а широта водопаду більшала. Нічого, зайва водичка збіжить, озеро вгамується. Улов він уже жбурляв на травичку, а норовливі линки поплигають, мов на сковорідці, та й знову в воду – от досада. А коли віднайшов у клуні погризений мишами кошик і прибіг назад, то водопад уже ревів, ледь не змив корзину з уловом. Дачник на човні щось лементував і сполохано гріб веслом. Потік як здурів: стань на його шляху – й ураз знесе...

 

Олександр Басанець Природолюб

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 


Новый виток полужизни –
в мантре уже полусмерти,
в мороке полуотчизны,
в вихрях двойной круговерти.
Что это, как это сталось,
кто повелел сему сбыться?
Кем же – и как – затевалось,
где этой пляске границы?
Зыбкие хляби и топи,
прежних дорог одичалость…
Новый твори, Каллиопа,
эпос сквозь дым и усталость!
Где твоих песен герои,
чести, бесстрашья чертоги?
Мужества где же устои,
где справедливые боги?
Вновь дышим гарью и серой
в пропасти выбора между
– снова! – чумой и холерой.
Клио, верни нам надежду!
Строго взирает: «Не строю я –
лишь наблюдаю, итожу.
Сами вершите историю.
Если не вы – то кто же?»

 

Валерия Влащик Мой край

----------------------------------------

 

 Врачей у нас сейчас ругают все: и ленивые, и всякому злу непротивленцы, и абсолютно здоровые люди. Ругают, в большинстве случаев, вполне заслуженно. Развивать тему нет ни малейшего смысла, ибо о какой изощрённой лекарской пакости ни расскажи, обязательно найдётся какой-нибудь циник, который скажет: «Да это что! Вот у меня был случай…» И плевать ему на все твои литературные изыски.
О врачах-убийцах – ни слова! «Жил-был доктор, он был добрый», – начал бы я, если бы задолго до меня не придумал сей обнадёживающий зачин любимый с детства Чуковский Корней Иванович.
Контактов с медиками случалось у меня предостаточно, но только два врача занимали и продолжают занимать моё внимание. Намереваясь рассказать об одном из них – о втором, я не могу не упомянуть о первом, чтобы обозначить, так сказать, точку отсчёта.

Первый доктор – это Антон Павлович Чехов.
Вот написал я: «Это – Чехов», – и тут же перехватило дыхание, попробуй-ка подступись к этакой глыбе.
Деятельность уездного врача Чехова всегда остаётся как бы за кадром. Не упоминает о ней даже дотошный в подробностях и не умеющий лукавить Гиляровский. Но ведь съездил же провинциальный лекарь на Сахалин, обследовал там тюремные лазареты, ринулся на борьбу с холерой в средней полосе России. «Медицина не может упрекать меня в измене», – сказал Антон Павлович. А кому ещё верить, если не Чехову?
Но, разумеется, приводит меня в душевный трепет не клистир и деревянный стетоскоп уездного врача, а самое имя одного из китов (пусть их не три, но не более пяти), на которых комфортно устроилась русская литература.
Я обещал лишь упомянуть о первом докторе именно потому, что не знаю, как сказать что-либо большее. С точностью плюс-минус пару лет я скажу, когда услышал о Шукшине. Не задумываясь, назову год, в котором впервые открыл книжку Довлатова. С Чеховым сложнее – Чехов был для меня всегда. Нет ничего труднее, чем рассказать о том, что находится рядом с тобой всегда. Наверное, для таких случаев и придумано слово «феномен».
Феномен – это когда не нужно ничего объяснять. Прочитал антонпалычеву «Шуточку», и будто в темноте на грабли наступил. Только ощущения не с отрицательным, а с каким-то другим, не ведомым человечеству знаком. Жалко и девушку Наденьку, и себя почему-то… И душа вдруг напомнила о своём существовании…
Я знаю, что существуют люди со смешным названием «чеховеды». Я даже пробовал их читать. Они помнят множество дат и бестактно охочи к необязательным подробностям. Они – разбуди их ночью – готовы поведать о рыбалке в Сумах, провальной премьере «Чайки» и пресловутом бокале шампанского в Баденвайлере, но… портрет из школьной хрестоматии не делается трёхмерным, не открывается сезам, вершина по-прежнему покрыта снегами и укутана в ревнивые облака богоизбранности. Не подступиться…
Да и что говорить о самом писателе, если и с его Домом-музеем мне постоянно не везло – происходило, то есть, какое-то мистическое отторжение...

 

Виктор Шендрик Второй доктор

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Старенька хата в далекому селі,
Де журавель криничний посивілий.
Веде життя мене од неї по ріллі,
Та відчуваю силует цей білий.

Давно ця хата береже наш рід.
В ній не одне піднялось покоління.
Із вікнами збудована на схід,
Дверима побудована до півдня.

На стінах – мамою ще шиті, рушники.
Дідів портрети, вишита Мадона.
Кімната кожна зберігає божники,
В світлиці – древня бабина ікона.

Тут Бог зображений, на Фаворі-горі...
Він молиться. Він не залишить хату.
Тому думки мене тривожать до зорі,
Свої вірші пишу, і вірю свято!

 

Оксана Маковець  Тут молиться бог

 

 

---------------------------------------------- 

 

 Це все уже було: і усмішки, і прощання; гучні тріумфи, злети над людськими бутностями, і жалючі зради; молодеча кров на освячених знаменах, і …надривне, застигле в повітрі слово «Воля».
…І я був у тамтому житті; літав орлом, гордо підносився понад найвищими вершинами і некошеними степами. Збирав під свої широкі крила і вітри, і племена; пригортав їх до не обплямлених чужою вірою святих; до крові бився із зайшлими круками; і не було великої різниці: були вони з одною, а чи двома головами.
Світ тисячоліттями пам’ятав мою велич; гострий дзьоб; і волю, що не опускалася ниць;
… не пам’ятали люди: хижі і злі; підстерегли, коли стояв на чатах як свого гнізда, так і цілого краю; на самому злеті підстрелили.
…став сонцепоклонником; маленькою комашкою в зеленім кулаці світу;
молився травам і ранішній росі; з грубого каменю, оброслого століттями, тесав свого доброго, свого древнього Бога,
… а витесав жінку; що їй поклонилося людство; разом з каменем винесло на земляні п’єдестали; продовжило і розславило мій рід.
…з-за нього пішов по землі орачем; сіяв надію і хліб; з пекучих таврійських степів (на взірець сонця) викотив світові правіще колесо; що оббігло і зворушило життя на усіх просторах і материках; а його слідом пустив залізний плуг, вигартований із розпашілого каменю; бо що без нього була би варта нинішня цивілізація?
Я був; сотки разів прощався зі світом, і повертався до нього;
був на коні і під конем; піднімав нові перелоги і руйнував старі;
повертався орлом, аби тішитися своєю величчю, а люди робили плазуном. Виловлювали страхітливими рогатками, за горло тиснули до землі. Не вбивали, а лишень били по колінах, аби не міг стояти – вклякав, схиляв голову перед зверхніми правителями...

 

Михайло Буджак На сьомому броді

 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Комбайн молотить жито так,
Щоби відвіялась полова.
Лише в Шевченкових віршах
Добірне й чисте кожне слово.

Вже сто разів читала «Кобзаря»
Напам’ять знаю «Катерину».
Неначе з ним жила життя
І з ним кохала Україну.

Якщо на землю сніг впаде,
Розтане він обов’язково
І все минеться, все пройде,
А вічним буде тільки слово!

 

Анастасія Савчук Ще раз про слово

------------------------------------------------

 

 Дід поважно в’язав кошики. Мотузка вправно бігала крізь жовті пальці, дивно заплутуючись у маленькі вузлики. Дід морщив лоба, трохи сопів, щось буркочучи до себе, зводив брови й пильно стежив за роботою. Здавалося, ніщо не могло відволікти його від цієї справи.
Сірі густі брови, сіро-біле волосся, голене обличчя в борознах було таким зосередженим, але добрим-добрим і, неначе молодим. Воно світилося сонячно, блискаючи блакитними незлостивими очима на онука, поволі посміхалося білими зубами й знову щось казало. А чув ті слова лише Мико, маленький русявий хлопчик з очима, що світились прозорою меланхолією імли, яка продиралась крізь нетрі душі, і тихо, м’яко добирались до тепла всередині, лелійно пробиваючись у шпарини, наповнюючи їх дужим степовиком.
Так удвох вони сиділи годинами, мовчки розмовляючи про своє, таємничо посміхаючись одне одному й радіючи цій взаємній присутності.
– Кру-кру-кру, – щемно сповіщають журавлі вдалечині.
– Діду, онде журавлі летять, – радісно вигукнув Мико, уважно прислухуючись до неба.
– Ні, Мико, то веселики летять, радість несуть нам, а разом із тим – душі померлих, – сказав дід, гладячи онука по голівці.
Мико уважно слухав веселиків, які летіли ключкою, й уявляв, як прозорі легкі душі радісно махають людям на землі, сидячи на крилах, аж поки вони не зникли за видноколом.
– Сюр-сюр-сюр...
– Ш-ш-шшш...
– Тррр-тук-тук…
Зелене волосся трави дихало пишністю. Воно вужилось, мінилось хвилею, заколисуване літнім вітерцем. А маленькі кузьки завзято вигравали полудневу кантату.
Галерея дерев вибухала гучним оркестром пташиних голосів, що гримів, затихав, витримував паузу й знову з силою вдаряв у свої музичні інструменти.
Арка кленів закривала небо, ховала пекучі промені сонця. Але маленькі цятки все ж пробивалися, латато вкриваючи все навкруги.
Його огортав пташиний концерт, що дзвенів із силою фортепіанного фортісімо, наповненого барвами червневого дня. Тонкі руки соковитої трави потяглися до нього, огортаючи своїм достоту легким запахом лісової вологої землі, що лишень пробудилась від нічної дрімоти.
Вона була стара й росла уже бозна-скільки років. Товстокора, височенна липа сягала вітами ген за дах, а розлога крона давала великий затінок, котрий охолоджував і захищав і від палючої літної спеки, і від дощу, закриваючи тіло, неначе парасоля. Зелена, з м’яким листям, безжурно шелестіла вона до всіх.
Він заліз на дерево – і захопливий погляд линув кудись далеко за крайнебо. Він видерся високо, туди, де ніхто б не дістав, де можна бути вільним і могти дістати до легких ватяних хмаринок – треба лишень було простягти вгору руки й вони пригріють тебе своєю пухкістю...

 

 Анастасія Юник Зелена пожежа

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- Один знайомий сказав мені, що добра література викликає захоплення. Думка припала до душі. Відкриваючи випуск № 78 «Склянки Часу», я теж шукав захоплення. Але перш ніж поділитися враженнями, хочу пояснити, чому мені спало на думку написати цей огляд. Справа не тільки в тому, що привернув увагу критичний нарис Володимира Єременка «Троянський кінь», з яким я полемізую далі. Захоплення, на мою думку, в якості випадкової примхи, хвилинного настрою – пусте; лише як нагорода за власні зусилля, за цікавість, співпереживання, розуміння та терплячість – захоплення має сенс та може тягнутися годинами і днями, запам’ятовуватись так, що через кілька років рука знову тягнеться взяти і перечитати твір, щоб пережити це дивовижне відчуття.
Чи буде захоплений читач твором, залежить від самого читача не меншою мірою, ніж від автора. Проілюструю своє переконання на простому прикладі: навіть геніальна проза чи поезія не викличе вашого захоплення, якщо ви просто полінуєтеся відкрити книжку чи журнал. І цей приклад можна варіювати далі. Наприклад, ви самі крадете у себе захоплення, якщо книжка написана іншою мовою, яку вам ліньки вивчити. Чи якщо книжка написана рідною, але старомодною, важкуватою мовою, а вам ліньки осилити незвичний стиль. Чи якщо ви просто не поділяєте світогляду автора і нетерпимість до його ідей не дозволяє вам співпереживати тому досвіду, яким автор хотів з вами поділитися…
Обговорення літературних творів, на мою думку – частина тих зусиль, які мають докладати читачі, щоб література викликала захоплення. Власне, вже акт читання перетворює монолог автора у діалог з читачем, адже ми не просто проговорюємо про себе прочитане, а часто ще й сперечаємося подумки з автором. Набратися сміливості та висловити похвалу і критику вголос, у приватній бесіді чи в публікації – означає і самому долучитися до таїнства літературної творчості, і актуалізувати твір. Різні думки про твір можуть викликати бажання переосмислити прочитане чи навіть знову перечитати під новим кутом зору, досягаючи бажаного захоплення.
Автори також мають бути вдячні читачам за відвертість, за те, коли їх лають. Критика – річ з розряду тих, які нас не вбивають, але роблять сильнішими. Головне не ображатися, а розвиватися. Зрештою, коли критик не правий, цілком доречно полемізувати з ним. Кожен діалог, кожна дискусія збагачує нас духовно, коли ми відволікаємося від пристрастей і смиренно замислюємося над тим, що «клятий дурень»-опонент, хоч і «не розуміє елементарних речей», можливо, в чомусь таки правий і треба це на майбутнє враховувати. Звісно, не можна враховувати сказане явно нещиро, лукаво, через argumentum ad hominem (перехід на особистості), від заздрощів або «від нічого сказати». Нечесні прийоми такого штибу дотепно розвінчує Карел Чапек у гуморесці «Дванадцять прийомів літературної полеміки, або посібник для газетних дискусій». Тільки відверті, добросовісно висловлені думки заслуговують на обговорення. Тому переходжу до огляду випуску № 78 журналу «Склянка Часу» і постараюся висловити свої думки максимально відверто...

 

Юрій Щеляженко У пошуках захоплення

У розлогому нарисі йдеться про творчість таких авторів як:

 

Александр Волков, Леонид Финкель, Александр Апальков, Влад Наслунга, Элина Свенцицкая, Микола Проценко, Владимир Глущенко, Олеся Григор`єва, Галина Виноградська, Тетяна Буллах, Сергій Левченко, Вікторія Немолот, Володимир Гільчук, Евгения Бильченко, Лідія Коваленко, Роман Бабій, Оксана Логоша, Анатолий Крым, Роман Шилуцкий,Владимир Ерёменко та інших.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Цей огляд деяких творів та короткі нотатки має на меті удосконалення існуючого способу критичного спілкування. Він спрямований особам, що вже володіють елементарними навичками адекватного діалогу і пишуть яскраві твори.
Тематика нарисів відповідає вимогам моїх симпатій. Кожен розділ огляду складається насамперед із вступного слова самого автора (оригінальний текст) твору (вірш, проза) якому присвячено критичний начерк та моїх з цього приводу міркувань...

 

Іван Сумирний Дещо про поетів “Клубу поезії”

У метикуватому критичному опусі подано повні тексти творів про які йдеться мова та про творчість таких авторів як:

 

Попіл Фенікса, Ксенія Ен, Олена Брикса, Ніка Той, Лєна Дадукевич, Аніта Воронська, Оксана Дністран, Леся Владимирова, Оксана Птахіна, Оксана Батицька, Аліна Харламова та ін.


 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:


zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 

 



Обновлен 13 окт 2016. Создан 09 окт 2016



  Комментарии       
Всего 9, последний 10 мес назад
valeria27 10 окт 2016 ответить
Уважаемый Александр Владимирович! В стихотворении Утки-Отки, представленном здесь, потеряна последняя строка, весьма колоритная. В полном виде строфа выглядит так:

Подъезжаем. Остановка.
Выползаем. Все. И я.
И на мне трещит обновка
с пузырьком, в котором яд.

Если возможно, подкорректируйте, пожалуйста. Надеюсь, в самом журнале всё на месте.
Спасибо Вам за включение в новый номер "СЧ" стихотворений сразу нескольких мариупольских авторов. Процветания Вам и журналу! Жду с нетерпением доставки номера в Мариуполь.
Валерия Влащик.
   
zeitglas 10 окт 2016 ответить
Правку внесли. Спасибо!
valeria27 10 окт 2016 ответить
Правка неудачная вышла - осталась старая последняя строфа (урезанная до трёх строк), а к ней прилепили полную строфу, теперь первые три строчки дублируются. Впрочем, это всё ж лучше, чем потеря строки. :)
renko 11 окт 2016 ответить
Вірш Сергія Левченка зачепив. Це нагадує поезію від пройдених штормів.
Віктор Ох 06 ноя 2016 ответить
Наповнена Склянка

"Склянка Часу*Zeitglas" №79


В наш непростий час літ. журнали з паперових носіїв поступово переходять в Інтернет. Закрилися навіть центральні столичні часописи – такі як "Artline", "Література плюс", "Книжковий клуб плюс", "Книжник Review", "Сучасність", "Молода Україна", "Друг читача", "Родовід", "Молода нація", "Основи","Кальміюс", "Четверга","Український засів", "Київська старовина","Київська Русь", "Золоті ворота" і багато інших.
А провінційний літературно-мистецький журнал "Склянка Часу*Zeitglas" вже понад 20 років живий і виходить в місті Каневі щоквартально без перерв. І тому він займає особливе місце в літ. житті країни.
Головне кредо журналу - автор з усіма його особливостями. Саме тому всі тексти друкуються в авторській редакції. Олівець журнального редактора не втручається в твори. Вони або публікуються таким, якими є, або не публікуються зовсім.
Найбільша цінність журналу і видавництва – це можливість заспокоїти авторську сверблячку до писання, задовольнити бажання автора побачити свій текст опублікованим,.
Зрозуміло – часопис виходить на умовах авторського самофінансування.
За двадцятиріччя отримали змогу публікувались більше 3000 авторів. Представлено всі регіони України. Цим часопис "Склянка Часу*Zeitglas" доводить – література України не обмежується столичною літ. тусовкою. Немає безталанної провінції, особливо в наш час мережі Інтернет.
Можна віднести до позитиву журнала ще й те, що він має багатожанрову спрямованість. Тут присутні поезія і проза, драматургійні твори і критика, репродукції живопису і графіки.
Одних авторів хочеться читати і перечитувати. Іншим поспівчувати і нагадати пораду Томаса Еліота : «Для поетів найважливіше – писати якомога менше».
Журналу, концепція якого друкувати майже все підряд важко, звичайно, залишатись на якомусь одному рівні планки смаку і майстерності.
Зрозуміло, що часто доводиться чимось жертвувати. Ідеального нічого не буває. Але вимивати серед піску золоті крупинки таланту – хіба це не благородна мета.
-----------

Днями отримав поштою 79-е число журналу журнал «Склянка Часу*Zeitglas».
Розпочинає число журналу Микола Проценко з великою підбіркою християнських віршів (з 8-ї аж до 26-ї сторінки. До того ж все це ще й перекладено на німецьку мову.)
Поезії ці мають досить промовисті назви «Ангел», «Поющие ангелы», «Арфы», «Небесна арфа»,«Божий дар», «Разочарование Бога», «Сон богов», «В уяві Бога», «Господні жорна», «Святые», «Гріхопадіня», «Два духа», «Чудо» і т. п.
Ось перші рядки вірша «Хибний Божий прилад»:
У Бога справ завжди чимало є.
У Бога є чимало справ.

Це мені нагадало вірші поета Никифора Ляпис-Трубецкого з «12 стільців». Пам’ятаєте –
"Баллада о гангрене":
Страдал Гаврила от гангрены
Гаврила от гангрены слег.

"Баллада об измене".
Гаврила был неверным мужем,
Гаврила женам изменял!
Також потішив оригінальним підходом до висвітлення теми вірш Миколи Проценка «Задача»:
Творец работал над задачей,
Как Мир создать из Ничего.

Автор пропонує на вибір два варіанта кінцівки-епілога своєї божественної балади – оптимістичний:
Возникла дивная планета.
И на планете – Человек!

і песимістичний:
Возникли глупые созданья
На самой жалкой из планет.

Обирай читачу!

Оповідання «Білявочка» Петра Гайворонського (На сторінках 27-43) змальовує банальні пригоди повії Сніжани, які закінчуються алкогольним делірієм «героїні».
Дуже мила новелета-замальовка Олени Морозової «Коло переїзду» з симпатичними графічними малюнками Євгена Мокіна(с.48-49). Вона про пса Семена і його подругу Руду, при цьому слова «пес» чи «собака» в тексті не використовуються.
Хороші російськомовні і талановито злі вірші в поета Владіміра Уткі-Откі з Маріуполя (с.50-55). Особливо дісталося від нього «совєцкім поетам»:

«Все советские поэты
мастурбируют в ночи.
И целуют партбилеты,
будто клещи – палачи.»
(с.52) «Ода советским поэтам»

В новелі «Природолюб» (с.88-89) Олександр Басенець зобразив типову ситуацію зрощення влади і криміналу в масштабі села. Сільський голова замовляє рибку на гостинець перевіряльникам у місцевого браконьєра.

Непоганий, може трохи з елементами самолюбування і самореклами, критичний огляд попереднього №78 числа журналу зробив Юрій Щеляженко – «У пошуках захоплення» (с.91-94). Зокрема, детально приділивши надмір уваги юдофобії одного з авторів, критик зробив
ш и р о к и й відступ в доморощену філософію з сувом у власну поетичну творчість з цитуванням своїх віршів.

«Притча про шапку» Антоніни Остролуцької коротка і смішна, як анекдот, але ж таки притча(с.104).

Чудовий іронічний есей Віктора Шендрика «Второй доктор» (с.105-110). Читаєш ні об що не спотикаючись, легко, захопливо про лікарів Чехова і Зехова.

«Треба навчитись лагодити світ» – хороша і тепла рецензія Любові Цай про добірку оповідань Олени Морозової. (с.112-113)
«Страж умирающей родины» Ніколая Проценка(с.114-136)– це 22-сторінковий конспект 86-сторінкової повісті Олександра Апалькова «Кизиловы пропилеи» зі сконцентрованістю виключно на еротичних сценах.

«Вибір і вибори» Володимира Комісарука (с.137-138) сумнівні і недолугі просторікування про спокуси і позашлюбний секс.

«Дещо про поетів Клубу Поезії». Іван Сумирний(с.140-145) – наводить вірші авторів відомого літературного сайту зі своїми позитивними коментами. При всій простоті і невигадливості, цей формат видається дуже цікавим. Я б і сам, коли б мав змогу, видав би декілька томів збірок віршів, які подобаються зі своїми примітками і ремінісценціями. Та зрозуміло, що чим авторитетнішим буде укладач такої збірки, тим більше бажаючих захоче її прочитати.

«Сто килограммов нежности» Людмили Ясної (с.147-151) – новела з незрозумілим задумом про випадковий секс.

«На сьомому броді» Михайло Буджак(с.156) – короткий на одну сторіночку текст в стилі «потоку свідомості».
«Посмішка Джоконди» Сергія Одаренко – талановито написана трагікомічна психологічна новела (с.157-160)
В щілинах між блоками прозових текстів журналу втиснуто зо два десятки віршів, більша частина яких сподобалась. Та окремо варто відмітити Володимира Гільчука(43) та Оксану Маковець(151).
Текстів німецькою в журналі небагато, але і їх я не читав, бо дойч-мови не знаю.
----------------

Літературнийх процес в Україні має пройти необхідний і закономірний етап "дорослішання". Зрозуміло, він не може відбутися безболісно.
Дещо зменшити цей «біль» і допомагає журнал "Склянка Часу*Zeitglas".

----------------
Євмен Бардаков

04.11.2016
   
zeitglas 06 ноя 2016 ответить
Від редакції:
Дякуємо за нарис. Втім, не вірне твердження що " часопис виходить на умовах авторського самофінансування". Ніхто із авторів журналу не сплачує за публікації.
І ще "концепція друкувати майже все підряд" взагалі беглузде твердження. Це - на совісті автора нарису.
Володимир Комісарук 09 ноя 2016 ответить
Не слід сприймати есеї як мемуари, притчі, байки чи казки, а тим паче, як інструкції, директиви, укази, хоч окремі мозаїчні вкраплення їх прикрашають.
Для об’єктивної критики необхідно мати знання, розум, вміння, смак, такт, і шостий елемент, – спроможність камертонувати в унісон з автором, себто бачити світ його очима і аналогічно відчувати.
Без енциклопедичної (високої, широкої, глибокої – академічної) освіченості (мінімум – літературознавство, філологія, філософія), без логічного, аналітичного, асоціативного мислення, без вміння досконалого всебічного аналізу конструкції, змісту і форми твору, унеможливлюється якісна літературна критика. Хіба що на дошкільному рівні: подобається – не подобається.

Мета критики - вирізняти зерна від полови, а не об’являти анафему чи табу на кшалт войовничого атеїзму. Дуже важливі безпристрасність й незаангажованість. І порівняльний аналіз.

«Немає абсолютного права на беззаперечність думки» , Арсеній Яценюк, з інтерв’ю «Мене мочили…», (Журн.: С. Іванов, Є. Кузьменко) «Цензор НЕТ», опубл. 08.11.2016, 20-00.

Адвокатам характерна доброзичливість; прокурорам, критикам й пародистам властива зверхність, в’їдливість, безапеляційність, що сприяє ревізіонізму і суб’єктивізму. Такий вже ґандж.
Маючи совкову домінанту мислення (кабы чего не вышло, не пущать, секса в СССР - нет и быть не может!) можна недолуго просторікувати (правда, милозвучно звучить…) про узбіччя, якщо невтямки, що мова йде не тільки про спокусу і позашлюбний секс, а про життєвий вибір кращої долі, елітного зерна кохання й любові, справжніх , достойних ідеалів й маяків:

«Всі ми підбираємо ключі до замків свого щастя. Мріємо і бажаємо відкрити не мілку скарбничку-одноденку, а повну скриню любові й кохання, якої вистачило б на все життя».
"Склянка Часу*Zeitglas" №79, с. 139.

У назві матеріалу «Вибір і вибори», «Не тільки про це… І про нас з вами» вже закладена проблематичність і домірність. Пан Віктор не звернув уваги на афоризми та вірш «Війна – чума, безглузда і жорстока…» (його право, мотиви і смак), як і на п’єсу Анатолія Крима «Чужой» та небуденний конкурсний твір Юник Анастасії «Зелена пожежа». Намальовано вкрай барвисто («очі розбігаються», важко навіть визначити, які очі у Мико). Твір цільний, метафоричний,
з елементами новизни, але для довершеності варто повторно вичитати і внести несуттєві правки (огранка).

Правда й істина – одна. Все залежить від того, під яким кутом зору їх сприймати. Погано й не логічно, якщо під тупим. Адже тупий кут веде в тупик.

Критиканство, згідно Фрейду, може бути інверсією, варіацією сексуальної сублімації, коли з твердого – пшик. Можна не поділяти думок автора, але їх слід поважати. Такт – мастило для відносин. При його відсутності – «коса на камінь».
Мета даного есе – змусити замислитися – виконана.
Ох, добре, що не шпрехають…
Володимир Комісарук 09 ноя 2016 ответить
Для забудьків. Довідково. Есе, есей (фр. Essai – спроба, нарис) – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної творчості.
Володимир Комісарук 09 ноя 2016 ответить
Для забудьків. Довідково. Есе, есей (фр. Essai – спроба, нарис) – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної творчості.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow