Нова книга Галини Хитенко "СКАДДІ"

проза



 

 

 Галина Хитенко

"СКАДДІ"

 

До нової книги увішло 20 оповіданя авторки. Всім їм притаманна відвертість та високий клас літератури.

 

 

УРИВОК ІЗ КНИГИ:

 

Колоски

 

Як вона бігла! Як вона бігла! Її маленьке сердечко так билося, так билося в грудях, що йому було боляче .    

–   Лідо! Лідо ! – оглядаючись на бігу, підганяє її Катя. Катерині добре. Вона що майжена два роки старша, що на скільки он вища. Її довгі ноги, таки, далеченько залишили Ліду. Дівчинка вижимає із себе залишки сил,  котигорошком котиться по дорозі, п’яточки мельтешать по пилюці, піднімаючи маленькі вибухи. Жах підганяє її. Здається, що дядько Пилип ось-ось дожене, схопить за коси й потягне в сільську раду. Правда, дядько ще нікого не впіймав. Це не в них у селі було,  а в якомусь іншому, батько казав, але вона забула його назву. Впіймали дітей, а в тюрму сіли батьки. Жах новою хвилею вдаряє їй в спину. А ще в боку починає колоти, як на уроці фізкультури, коли біжиш. Їй здається, що сопіння бригадира за спиною чується ближче, скрип його протеза  – голосніше. Посадять тата, посадять в тюрму! Сльози накотились на очі. Затуманіла дорога, постать подружки. Ліда протирає кулачками очі. Якраз вчасно. Катя завертає вбік і навпрошки летить до провалля, оглядається, мовчки махає, закликаючи: «Давай!Давай!». Ліда зрізає кут, і собі також летить по стерні до яру, вона зрозуміла Катин план.

     Суха стерня безжально підрізає шкіру під пальцями, але дівчинка не відчуває болю – рятунок зовсім близько. Вперед! Вперед! Надія підганяє дівчинку, серце раптом заспокоюється, дихається легко.  «Друге дихання!» – згадуються слова фізрука Миколи Семеновича. І тіло, як не її, легко, як на крилах, летить до яру. Катя вже зникла. Ліда робить ривок. Ух! Котиться вниз, але не забуває про торбинку, яка  в неї  під кофтою на голому тілі. Торбинка не проста. Вона золота, бо в ній аж три жмені зерна. Через те зерно і грозить батькам тюрма, якщо її спіймають. Придавивши торбинку до грудей, Ліда тормозить-тормозить правою ногою, бо знесе аж на дно яру, завертає вліво і нарешті опиняється під карнизом.

–    Катерина вже сховалася в нішу Гарний шматок глини обвалився навесні, як бігли струмки, а дашок залишився. Подивишся зверху, ніби все, як і було, а насправді –  он яка схованка вийшла. Це вони з Катею її знайшли, Молодець, подружка, що  про неї згадала, а в Ліди погоня всі памороки вибила.

            Дівчата прижалися до стінки обриву, задавлюючи в собі тяжкий подих від бігу.

             – Гей! Миколо! Заходь справа! Справа! Я бачив, як вони в провалля шугонули! –раптом зарепетувало в них над головою, із карнизу сипонуло піском і груддям глини. Сердечко дівчинки знову грякнуло в грудях. Чомусь ослабли ноги.  Якби хоч не обвалився карниз!

        – Та куди ти пішов? – валує дядько Пилип Миколі,  якого не видно і, слава Богу, не чути. –Заходь справа, кажу! –Дядько йде, певно, направо, потім, ніби повертає на дорогу. Порипування протеза нарешті стихає.

       Микола? Що воно за Микола? Не чутно. Прослухавши тишу, почекавши, чи не з’явиться якийсь Микола, доки стихне тяжка ходьба, дівчата вискакують із-під накриття  й щодуху біжать яром додому, ніби та біда може за ними знову гнатися.

         – Ну як? – стривожено питає мати, здогадуючись про саме погане, що може бути.

Ліда простягає торбочку. Мама хапає її, заглядає в неї, побачивши «урожай», сміється й висипає в рукав від старої баби Мотрі сорочки. Рукав, вишитий калиною, як живою, дуже гарний. Останнє зерно повнить ворочок доверху. Мати зав’язує його міцненько, щоб не згубилася ні зернина.

       – Буде вже трохи на посів, – каже вона радісно і аж світиться.

Але батько ввечері як темна ніч. Мати парить ноги. Ліда гойдає малого Федька.

        – Бригадир на хазяйстві розповідав голові, що мало  двох дітей не догнав, шкода, що не впізнав. Нові діти за війну виросли, всіх ще не знає. І здалося мені, що якось дивно глянув на мене. Розказуй, як було! – наказує він дочці. – Не пропускай нічого!

         Пережитий переляк заскакує знову в душу, в грудях робиться холодно,  і Ліда, нехотя,  починає  згадувати вранішні події:  як зайшла Катя, як вони заховали під одежу торбинку й  пішли на поле, хоча мати й не дозволяла. Було зовсім не так. Мама дозволила, але вони домовилися, що на випадок саме такої біди, будуть так казати не тільки батьку, а й всім, хто питатиме.

          Але скраю колосків геть не було, а в глибині поля почали попадатися. Вони назбирали з Катею прямо на одному місці аж по три букетики. А тоді Катя й  запропонувала їх полущити: легше буде ховати. Дядька Пилипа ніде не було видно, то вони сіли край дороги в шпориш і давай лущить в пилину. І тільки скінчили, як  дядько тут-як-тут. Добре, що почав кричати здалеку, то вони встигли втекти далеченько і він їх не догнав.

      Ліда розповідає про хованку в яру, про якогось Миколу. Лице батька прояснюється з кожним її новим словом, ніби дочка розповідає йому щось приємне. – Кажеш, кричить направо? – засміявся він і пішов класти корові сіна на ніч.

           – Так, – підсумовує він по закінченню, зайшовши знову в хату. – Нічого не буде. – Мати хреститься. – Але на поле ні ногою. Почула? – це вже на повному серйозному тоні, – бо будеш бита разом з матір’ю, кидає кивок у мамин бік. Мама червоніє, але мовчить. – Завтра Пилип сідає на Голдин тарантас. Ковалі зробили втулки. Дивись мені, Лідо. – Лає Ліду, а дивиться на маму. Невже здогадався?

             Голдин тарантас… Ліда добре пам’ятає  німця-управляючого. Високий, Мовчанкуватий.  З батогом на три кінці.  Як здасться йому, що хтось зледачкував, то начувайся. А кінь який у нього був! Хлопці викрали в останній день перед відступом німецьких військ. Думали Гольд сказиться, а він тільки тарантас розбив.   Коня забрали наші, як прийшли. А  завтра тарантас виїжджає… Тепер хоч би мати й просила, вона на поле – не ходок. Не втече.     

          Ліда лежить на полу біля печі. І пробує розібратися в батькових словах – чому нічого не буде. Он вчителі в школі кажуть, що соромно красти, що колоски – народне добро, але, якби вони не зібрали той ворочок зерна, то  його б з’їли миші або воно проросло і пропало, приоралося. А так у них буде латочка поля на городі. А може, і не дозволять сіяти пшеницю,.. але до кінця не додумує – сон звалює її. У сні повторюється  денна дійсність: і колоски, і дядько Пилип. Але на цей раз він чомусь легко її ловить. Ліда дивиться,  а ноги у нього довоєнні, неранені, а її ноги чомусь не хочуть бігти. Бригадир  тягне її  за коси в тюрму. Ліда кричить крізь сон, будить усіх, навіть малого Федька. В хаті – шарварок. Вранці мама каже, що батько повторив –  ні ногою на поле. Як буде, так і буде. Що людям, те і нам.

      … Восени батько приніс клумак жита. На сівбу вистачить. Дозволив змолотити пшеницю. Завісивши вікна, щоб ніхто не піддивився, змолотили її на ручному млині. Добре, що тато заховав його у 33 році. Тоді, каже мама, по всьому селу партійці млини розбивали. Мовляв, он колгоспний млин є, ідіть і меліть. Ліда не розуміє. У млин можна віднести цілий мішок, бо це важко на руки. Але жменю того зерна на 1-2 хлібинки можна змолоти й вдома. Питається в мами. Аж то все діло в мірнику – за те, що змелеш – давай мірник. А з того мірника ціла хлібина виходить.

        Мама спекла на паску з Лідиного зерна справжню білу довоєнну паску. Ліда наїлася нарешті хліба. Голова перестала крутитися, і як добре на душі, коли не хочеться їсти!.

         Життя вивело її з села. Ого, на стільки літ! А це вже буде ближче до рідного краю. Паска. Гробки. Ходить по кладовищі. Здається все село перебралося на нове місце проживання. Підійшла до могилки. Хто це? Примружені знайомі очі вдарили незабутим болем, бо той біль поселився на все життя: як що негаразд, проблеми в сім’ї – молодий здоровий дядько Пилип тягне її в тюрму, і тільки ласки Василя, чоловіка, вертали в дійсність. Скільки потім в селі жила, намагалася після того випадку не зустрічатися з ним, обходила його, як кажуть, двадцятою стороною. Боялась на  дядька і дивитися. І тільки зараз відчула, що може спокійно заглянути в очі свого кривдника. Заглянула – і отеретіла. ЇЇ зустрів добрий погляд, легенька смішинка  лежала на губах.

–     Що, моя мила?  – аж зазвучав дядьків голос. –  Як бачиш, рогів у мене немає.

І тільки зараз, отут у могили дядька Пилипа, Ліда все зрозуміла: і впевненість батька, що нічого не буде, і репетування бригадира за майже кілометр від жертви, і неіснуючого Миколу, і ніби не впізнавання дітей, які наросли у війну. Стояли, дивилися один одному ув очі, і відчувала Ліда, що мала все життя друга за своєю спиною.

     –Доброго дня, дядьку Пилипе!

Поклала на могилу рози, які несла батьку й матері.

 

 

 

 

Книгу можно замовити та придбати післяоплатою 50 грн. (плюс поштові витрати), замовивши у видаництві:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Создан 11 окт 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow