Вийшов друком № 80 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 80 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"


Вышел в свет №80 литературно-художественного журнала

"Склянка Часу*Zeitglas"



"Склянка Часу*Zeitglas"
№80



Проза Prosa Проза

Александр Апальков
Юрій Шеляженко
Александр Волков
Владимир Ерёменко
Виктор Шендрик
Тетяна Бондар
Юлія Судус (Сіваш)
Дмитро Крупник
Інгвар Ант
Валентин Ліпчинський
Маргарита Шевернога
Христина Білинська




Лірика Lyrik Лирика


Галина Виноградська
Николай Проценко
Mykola Prozenko
Наталя Дзюбенко-Мейс
Сергій Лазо
Людмила Живолуп
Лідія Яцкова
Мар`яна Гафінець (Тисяк)
Мар`яна Палагнюк
Лилия Силина
Вячеслав Пасенюк
Михайло Нечитайло
Катерина Гетало
Вікторія Торон
Галина Акімова
Михайло Невідомський
Олег Москаленко
Олеся Григор`єва
Михайло Мішин


Есе Essays Эссе

Віктор Палинський
Николай Проценко

Живопис/ Malerei

Малюнки на обкладинці/ Zeichnengen
Валентини Корнієнко/ Walentyna Kornienko


Малюнки: Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow

Малюнки: Марина Купкіна / Zeichnung von Marina Kupkina




Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

 

zeitglas@ck.ukrtel.net




Уривки творів журналу СЧ№80

 

Чуточка
(Святочный рассказ почти по-Достоевскому)

Это случилось в захолустном городишке. В Европе. Между так называемым “ католическим” и “православным “ Рождеством. В ужасную оттепель.
В пятом этаже блочного общежития был мальчик. Маленький, лет пяти, или того меньше. Он проснулся. За окном сыпала мряка. В комнате было сыро. Мальчик глядел на потолок в гирляндах потеков. Он знал, что гдето там вверху должен быть Бог, – самый справедливый человек.
Мальчику хотелось есть.
И он начал сосать край цветного пододеяльника.
Стояло воскресенье, и мама его была на базаре. Она делела так каждый день: продавать ходила. Старые книги с весёлыми картинками, старые свои туфли, и уже ставшую маленькой, курточку мальчика. Но, почему-то никто не давал за них денег.
Вчера мама попросила тётю в магазине отрезать ей корку хлеба. У тёти были стеклянные глаза. Мама дала тот хлеб мальчику. И он его съел.
Мальчик уснул, чтобы не хотеть есть.
И приснился ему город! Никогда он не видел такого хорошего. Тот, который он звал своим, был такой черный по ночам без света. По его улицам бегали стаи разных собак. Они вбегали даже в подъезд и выли страшно. Мама затворялась от них, чуть только темнело. В подъезде не было ни одной лампочки. А тут – всё в огнях. Они переливаются под добрую музыку. Как в калейдоскопе, который ещё осенью продала мама. Тут огни, свет и люди. И снег белый – чистый. И хрустящий попкорном Дед Мороз, и его белые лошади. От них валит пар из жарко-дышащих морд. Они топчутся копытами по хрусткому насту и звенят бубенчиками. И какая большущая ёлка. До самого неба. А на ней столько лампочек, игрушек, конфет и золотых орехов, и живые белки скачут и грызут их...
Хоть бы один мне,– думает мальчик,– ах, да – это же я сплю. Как хорошо тут.
– Нравится моя ёлка? – шепчет тихий голос. Буд-то мама. Но нет. Он видит лицо дяденьки старого с длинной пахучей вкусно бородой.
– Нравится тебе, мальчик? – говорит он ещё раз.
– Да. Очень.
– Хочешь подарок?
– Да. Очень.
– А что тебе подарить?
– Дяденька Бог, подари мне корку хлеба, такую вкусную, как я ел вчера. И купи у мамы наши старые вещи, что бы она скорее пришла домой, а то есть хочется, а у нас нет денег. И я не могу ходить в садик. А там детки прыгают вокруг ёлки.
–А что для папы?
–Я не знаю. Он давно поехал в Москву зарабатывать мне на подарки, и я уже забыл какой он. Можно я ещё чуточку побуду у тебя тут?

 

Александр Апальков Чуточка 

 

-------------------------------------------------------          -------------------------------------------------

Завтра пацюки улітають

Світанок і ніч ще фарбували місто в червоне та чорне, коли голова правління Світового банку Микола Хлібченко вийшов з-під землі на Майдані Незалежності та, шморгаючи під холодним вітром, рушив від метро до Українського Хмарочоса. Його супроводжували звуки гімну, сигналу побудки в таборі партії «Свобода», та запах юшки, яку варили неподалік в польовій кухні партії «Несвобода». Пан Микола привітався з вартовими чергової революції гідності, пригостив дітей цукерками й пройшов мимо барикади, хоч якась дівчина крикнула йому в спину, що міжнародній корупції настав кінець і народ продовжить блокувати ООН та Голлівуд заради майбутнього всіх українців. Він вклонився молитовному намету, а біля сцени затримався на кілька хвилин, спостерігаючи комічну виставу.
– Весь світ нам заборгував! – розорявся якийсь політик, – Сполучені Штати винні мільйон трильйонів гривень, майже стільки ж ми дали Європі, Китай – півмільйона, Африка – сто тисяч, Росія – тридцять трильйонів, які вони взяли в кредит на запровадження державної української мови. Як завжди, обманули. Ви чули їх українську?! Це не українська, це суржик! Вони називають себе українською імперією, а досі кажуть «на Україні»!
Навколо вогнища під сценою слухачі аплодували і свистіли.
– Об’єднані нації паразитують на кредитах Гетьманського валютного фонду, вирваних з наших кишень. Ми годуємо людство, а у відповідь маємо одну невдячність, безграмотний суржик, у кращому разі підлабузницький обман та лестощі, у гіршому – образливі звинувачення в шовінізмі, імперіалізмі та фашизмі. І все одно годуємо їх, граємо в толерантність, а вони кусають нашу руку благодійника. Кожна українська сім’я дала Голлівуду мільярд на огидні серіали про чорних, косооких, обрізаних, кочівників. Пригадайте безбожницькі, пересипані нав’язливою рекламою сто серій про буддійського папу, який у фіналі робить харакірі прямо тут, на священному майдані. Мало того, що тошно це дивитися, і дивитися, і дивитися, бо серіал викликає залежність. Вони ще примушують нас платити за якесь авторське право. Давно треба націоналізувати цей Голлівуд і асимілювати всі так звані об’єднані нації, а хто не згоден бути українцем, хай летить в космос і заселяє інші планети! Ми на своїй Богом даній Землі! Це наша одностайна думка, і тут є відкритий мікрофон, кожен бажаючий може сказати! Тільки на майдані справжня свобода слова!
На сцену вскочив вродливий юнак в костюмі з краваткою, почав емоційно пояснювати, що в світі занадто багато свободи, всі думають лише про себе. У кожного власні амбіції, своя культура та образ життя, своя наука, філософія та релігія і навіть власні гроші, які навіть діти випускають за допомогою фінансових програм на мобільних телефонах. І тільки в рідній Україні ясновельможний пан Гетьман ще поважає і кредитує об’єднані нації та глобальні корпорації великого бізнесу, які погодилися офіційно користуватися виключно українською мовою та відкрили центральні офіси в Українському Хмарочосі. А всілякий егоїзм та отаманщину пан Гетьман твердою рукою зволив заборонити відповідно до наших народних традицій. Тому не треба, мовляв, розхитувати човен і принижувати наші перемоги пустою зрадницькою балаканиною. Хтось крикнув:
– Бий несвободівця!
Юнака стягли за ноги зі сцени, подерли його костюм і голого почали вовтузити. Пан Микола зітхнув, пішов далі...

 

Юрій Шеляженко Завтра пацюки улітають

 

-----------------------------------------------------------                       ---------------------------------------------------

 

БЕГ ПО СТРУНЕ

Я бегу по струне,
Называемой Время.
Не сорваться бы мне
В беспросветную темень!

Акробат я плохой.
Я от страха дрожу.
Но пока – над струной;
Равновесье держу.

Без страховки бегу,
Как по скользкому льду.
Я уже не могу!
Я сейчас упаду!!!

DER LAUF DIE SAITE ENTLANG

Ich laufe die Saite,
Die ist die Zeit genannt, entlang.
Lass nicht hinabstuerzen mir
Ins undurchdringlichen Dunkel!

Ich bin der ungeschickte Akrobat.
Ich zittere vor Angst.
Aber vorlaufig bin ich ueber der Saite, 
Halte das Gleichgewicht.

Ich laufe ohne das Sicherungsseil,
Wie auf das glitschige Eis.
Ich kann schon nicht!
Ich gleich hinfalle!!!

 

Николай Проценко Час * Zeit 

 

----------------------------------------------------------                  --------------------------------------------------------

 

Возвращение

Тем утром, когда появилось первое дыхание осени, я шел вдоль побережья в свой госпиталь на суд офицерской чести, врачи и медсестры тянулись рядом с пляжным песком на работу.
Неподалёку бродили бездомные собаки, да дворничихи убирали всенощную шелуху.
Из ночных заведений выползали пьяные и медленно, пошатываясь и громко икая, тащились к автобусной остановке.
Дорога к госпиталю тянулась вдоль пляжей, на которых шла летом разухабистая жизнь, а зимой в сетке дождя высились тоскливые здания, ожидающие прихода весны.
Я шел на суд офицерской чести, втайне надеясь, что все это сон, что мои товарищи скажут правду в ответ на анонимки, эти черные метки, которые закон запрещает рассматривать, и разорвут, словно полотнище, это сборище. Мой товарищ, старший лейтенант Васечкин, не промолчит, скажет, что все это бред.
Что может быть лучше подарка Вселенной, которая копейку правды положит тебе в руку, и даже пусть она потеряется, но все же успеет согреть твою ладонь. Собрание сможет отправить меня на все четыре стороны, без гарантий, без погон, но что на свете лучше товарищества — это состояние, которое как огонь… Я на Сашу Васечкина надеялся.
Перед поворотом к проходной госпиталя испокон веков была огромная яма, из которой росла гигантская акация, но, кроме нее, полость ямы заросла колючими кустами, попасть в которые не пожелаешь и врагу .
Все проходили мимо ямы с вытянувшейся в высоту акацией, колючих кустов у ее основания негромко говоря о своих проблемах .

А события развивались стремительно – я как раз проходил возле ямы, Сколько раз я проходил за эти годы мимо воронки, и каждый раз в мозге всплывала сигнальным проблеском мысль, что старая воронка ни что иное, как страшная военная западня.
Попробуй только нечаянно провались, сорвавшись вниз – угодишь в колючие заросли молодых побегов, над которыми спасительно вилась огромная старая материнская ветка, будто извилистый переход канатной дороги.
Стоял такой громкий ор, что я обратил внимание на нескольких мальчиков, которые что-то напряженно высматривали среди колючек.
«Играют в войну! – подумал я.
И пошел дальше по дороге песка и колючек.
Но сзади послышалось:
– Вовка, пошли домой. Мамка ждет завтракать. Слышишь? Мы уходим…С тобой.
Я обернулся и увидел, что мальчики, вероятно, братья, по возрасту второй-третий класс , направились вслед говорившим, а возле ямы, из которой росла акация, остался один ребенок, только один.
– Вовка, мы уходим….
Опять зовут.
Брат, произносивший эти слова, повернулся и зашагал, извиваясь телом, словно летящий в воздухе ремень кнута... 

 

Александр Волков Возвращение 

-------------------------------------------------------------                      -------------------------------------------


син

І було якось. Безнадійно. Кохання. Звичка.
Себе втрачали. Коротаючи день. Удвох. Мовчки.
І роздягалась зима, до ніг кидаючи шмотки.
Заборонені відповіді, питання. Сльози – лише
Їдка рідина. І наскільки вибухове серце, –
Стільки й фальші.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

Я пишу так. Ти поруч. В мені. Позаду мене.
Між моїх слів. У моїх словах. Хоча багато чого
Начебто сказано. Начебто одне. Ніби нічого.
І сидимо удвох, у будинку, де на довгу веранду
Не вийдемо – немає веранди. Наш затишний дім
Тільки для нас і накриває небагату вечерю.
Поглянь на годинник. І скільки разів вибухне серце,
Стільки й добра.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, залпом,
День під ногами розіб’ється. Теж подвійно.

Я так напишу:
У твоїх думках. Для тебе. В тобі.
Заборонені відповіді, питання. Коли раптово
Рветься одяг. За спиною опору шукаєш.
Стіна. Хочеться піти
і знову повернутись.
Ти відпочинь у моїх словах, принаймні біля них,
Але ніколи не прикривай обличчя руками...
Кажу.
Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

...мої чорнила на папері тільки не розлий –
він білий...

 

 Като Джавахишвили у перекладі Сергія Лазо

 

---------------------------------------------------------                     -----------------------------------------------------

 ИСТОРИЧЕСКАЯ СПРАВЕДЛИВОСТЬ

Сергеич, займи двадцать гривен! Пенсию получу, сразу отдам.
Верхонцев оглянулся. К нему спешил дворовой пьянчужка Амбасадор, плешивый и кривоногий. Как пристало к нему прозвище, не помнил никто. Грешить, скорее всего, следовало на одноимённую марку пива, ибо значение слова «амбасадор» не знали ни те, кто так кореша называл, ни сам звучной кликухи обладатель.
Игорь Сергеевич Верхонцев – мало кем читаемый, но амбициозный писатель – в повседневной жизни вынужден был общаться с разной сволочью. Алкаши и мелкие базарные торговцы, городские кликуши и гопники – вся эта деклассированная публика проживала рядом и удовольствия своим существованием не доставляла.
Разумеется, водил Игорь Сергеевич знакомства с людьми приличными, и было их немало. Но общаться с ними трудно – они всегда при деле, всегда спешат. Зато бесчисленная шушера, та извечно в праздности, но с какими-то постоянными проблемами, мимо не пройдёшь, чтобы не приклепались. Вот и сейчас, на тебе, вынь и положь ему двадцатку!
– Тебе, ты хвастался, пенсию какую насчитали? – остановился Верхонцев, поскольку деваться было некуда.
– Две четыреста.
– Ну?! А у меня минималка. Так кто у кого должен занимать?
– Так я ж до пенсии и прошу, – пренебрёг предложенной логикой Амбасадор. – Числа пятого-шестого должны дать.
– Вот и хорошо! Вот я и приду к тебе одалживаться. Числа пятого-шестого…
Верхонцев, посчитав разговор законченным, пошёл дальше, но Амбасадор засеменил рядом, переваливаясь с одной кривой ноги на такую же другую. И сразу завёл что-то плаксивое и нескончаемое:
– …жена назло, сука… квартира в Славянске… пошли все в жопу… дочка подставила… я пятьдесят грамм всего…
Верхонцев шагал, жалея, что не оснастил Создатель человеческий организм тумблером, выключающим слух. Конец августа – и без того душно…
Тут-то и попался на глаза Верхонцеву Ваня Уткин, оператор городского телевидения, рослый общительный парень – тип, как сейчас принялись говорить, позитивный. Однажды Ваня снимал мероприятие, на котором Игорь Сергеевич присутствовал как почётный гость, и с тех пор они здоровались при встрече, но не более того to:
:– и парой слов ни разу не перекинулись. Теперь же, изнемогая от болтовни Амбасадора, Верхонцев приветственно взмахнул рукой, а Уткин, широко улыбнувшись, остановился.
– Здравствуйте! Вы – Верхонцев. Вот, я даже фамилию помню. На студию бегу, девчонки за шоколадкой послали, но… у меня есть к вам дело.
– Излагай, – откликнулся Верхонцев в полной уверенности, что двадцать гривен телевизионщик просить не будет.
– Есть у меня один проект. Фильм я хочу снять, короткометражку…
– Ну-ну…
Верхонцев даже огорчиться поленился. Таких заявлений слышал он переслышал. Трудно объяснить почему, но время от времени появлялись в городе...

 

Виктор Шендрик Историческая справедливость

 

----------------------------------------------------------                          -------------------------------------------------

 

ВОЗВРАЩЕНИЕ В ЖЕЛЕЗНЫЙ ПОРТ 

Такое же безропотное море!
Ему роптать в июле смысла нет.
Волна
смывает мой упрямый след
и прячется
в лазурные просторы.

Всё те же облака
и парашюты, –
во мне всё так же мечется кураж.
Как будто голубым парео,
пляж
приветливой беспечностью окутан.

Човни и лодки,
хлопці и ребятки –
такое же смешенье языков…
И та же продавщица пирожков
в оригинальной
самошитой шляпке.

Не долго голодающих искать ей –
мне пирожок достанет из сумы
и снова скажет:
«Как же Вы стройны!
На Вас легко пошить
любое платье»…

Но вдруг
тревожные, чужие ноты
срывают слово с пересохших губ –
неумолимо нарастает гул
железных птиц –
пятнистых вертолетов.

Ослабевают возгласы и крики.
У продавщицы –
безмятежный взгляд:
«А, это пограничники летят.
Они летают часто.
Мы привыкли».

В ответ –
серьезный не по-детски голос:
«Вони нас захищають від війни…
Мій тато теж!...

 

Лилия Силина Возвращение в железный порт

--------------------------------------------------------                   ---------------------------------------------------------

Сакартвело (Грузія) часів пізнього Саакашвілі

Перші слова, які я почув на паспортному контролі в аеропорті Кутаїсі, були: «ласкава просімо». Так відреагувала на моє поки що недолуге «гамарджьоба» (тобто вітаю грузинською) дівчина-поліцейська, коли я подав їй свій паспорт. Було приємно.
Перше, що сказав Руслан, коли ми пройшли паспортний контроль: «Подивись скільки тут грузинів. Я ще ніколи не бачив так багато грузинів одночасно.»
З аеропортом Кутаїсі за розміром може позмагатися автовокзал десь в Черкасах. А за пасажиропотоком, напевно, черкаська споруда посяде перше місце. Коли ми з Русланом в квітні 2013 року були в Грузії, існувало лише пару рейсів на добу разом з нашим Київ - Батумі, Окрім туалетів в аеропорті не було нічого, що є звичним для подібного закладу: ані магазинів, ані кав’ярень, ані пунктів обміну валют. Вже на зворотному шляху ми побачили табличку: «tax free». Однак, стрілка чомусь вказувала на туалет. На цьому фоні охоче фотографувалися дотепні туристи.
Узявши таксі, ми вирушили в славне місто Кутаїсі, що було за 14 км від аеропорту. Таксистом виявився приємний чолов’яга років під п’ятдесят. Ми йому пояснили, що не маємо ларі, і він охоче погодився узяти долари. Таксист люб’язно підвіз нас до обмінного пункту. Ми чомусь це не оцінили і гроші не обміняли. Я ще подумав, на біса він сюди приїхав, сказали ж йому, що в доларах розрахуємося. Таксист здвигнув плечима, мов як хочете, і привіз нас на залізничний вокзал. Було майже дві години дня. Об 23.25 ми мали вирушити потягом на Тбілісі.
Вокзал був чимось подібним не аеропорт, «трошки недороблений». Окрім металево-скляної коробки там не було нічого, навіть туалетів. Треба сказати, що в Грузії, не дивлячись на багато позитивних зрушень, залишилася совкова традиція відкривати об’єкти до якихось пам’ятних дат. При цьому головне відкрити, а потім колись доробимо. Все як у нас.
Отже, ми з валізами, які планували залишити в камері схову на вокзалі, і без місцевих грошей. На щастя, на вокзалі була білетна каса. І білети на Тбілісі були в наявності. Довелося теліпатися з торбами у місто на пошуки обмінного пункту. День був суботній, людей на вулицях не видно. Спитати немає в кого. Через 10 хвилин вештання по місту нам трапилися два парубка років по 17-18. І ми спитали у них російською, де можна обміняти валюту. По обличчям хлопців було видно, що вони нічогісінько не розуміють. Врятувало інтернаціональне слово «валюта», і один з хлопців показав напрям руху рукою.
Ще через 5 хвилин натрапили на Приватбанк із банкоматом, на якому великими літерами було написано «ГРОШІ». Я вставив банківську картку, і виявилося, що в банкоматі окрім англійської і грузинської є й українська, причому на першому місці. Ще ніколи я не був так вдячний пану Коломийському. Тут мене штовхнув Руслан:
– Навіщо знімати гроші з банкомату, доведеться платити комісію. Ходімо краще в банк і обміняємо долари.
Так і зробили. В Приватбанку однак ларі закінчилися. Працівниця банку повідомила, що за 50 метрів буде інший банк, де ми зможемо обміняти гроші. І справді інший банк був зовсім поруч. Ми нарешті поміняли гроші і повернулися на вокзал. Купили квитки, і я ще раз спитав у касирки про камеру схову. На це жінка відповіла, що камери схову немає, але речі ми можемо залишити у неї в комірчині...

 

Дмитро Крупник Сакартвело часів пізнього Саакашвілі 

 

-----------------------------------------------------                     ----------------------------------------------------------

 

ПОЛТЕЛА И ПОЛТЕПЛА

Верховскому Славе – дончанину по рождению,
по страданию, по чести и совести.

За ночь, а тем более за сутки
увеличивается в объёме
головища: как в дорожной сумке,
тесно в ней, но что-нибудь вобьём мы,
дополняя, уточняя, добирая.
С сумкою дорожной, нет, тревожной
по тревоге нам бежать до края,
до конца, до судороги подкожной.
Тупо переглядываешь опись,
чтобы лишнее не затесалось,
ибо с перегрузом только в пропасть, -
как ни жалко, уплотняй тезаурус.
До развязывающего всех объятья,
до искрящегося оголенья
убирай поточные поняться,
отметай побочные явленья.
Богу отслужив и богдыхану
привселюдно реже, чем келейно,
пусть на удаленьи додыхают,
полыхая поздним удивленьем.

*
Что толку вопрошать – доколе?
Сухие связи оборви,
возле посадки, в диком поле,
сойдись с округой по любви.
Воздай кузнечикам и травам,
за то, что не воротят нос,
а встречный-поперечный пёс
привержен правым и неправым.
Быть на духу, как на юру,
где над тобою чистый купол.
Потом вернуться ввечеру
в бетонный терем, в тёмный угол.
Как неоплатные платёжки –
наборы флексий и корней.
Но чем признанья безнадёжней,
тем откровенней и верней.

*
Век не знать бы мировой изнанки!..
Время на тебе остановилось
и качнулось: ты теперь изгнанник,
древнее понятье обновилось...

 

Вячеслав Пасенюк Полтела и полтепла 

 

-------------------------------------------------------                          ----------------------------------------------------

 

Carpe diem

“Одного дня ви помрете”
М. Зузак “Крадійка книжок”

Ну то що, ходімо? – маленька долоня опинилась перед карими очима, які уже давно вицвіли.
– Так швидко?! – замість здивування, у голосі почулись лиш легкі нотки суму, переплетені невидимою ниткою вдячності.
– Ти взагалі щасливчик, – червоні вуста дівчинки, із волоссям кольору осіннього листка клену, рухались нешвидким бігом, – комусь було дано і значно менше.
– Знаю, – його погляд ловив темні дитячі очі, які здавались намистинки на шнурочку, – але у мене ще одне єдине прохання.
– Добре, – вилетіла відповідь одразу, – я згодна на це.
– Але… але, – по посіченому глибокими зморшками обличчю пробіг подив, брови піднялись, – ти ж не запитала про, що я прошу?
– Друже, – слова тихо бриніли із її уст, а посмішка розцвіла на поцяткованому веснянками обличчю, – мені більш відомо про тебе, чим ти сам про себе знаєш. І майже всі, просять, одне і те саме.
– Але хіба це можливо? – старі очі трохи розширились, набувши форми м’ячів для гольфу.
– Якщо людині щось невідомо – це не означає неможливе. – її лице і далі світилось. – І ще: майже всі просять, одне і те саме.
Сутеніло. Повітря на кілька секунд наповнилось тишею, а сонце помалу скочувалось за небозвід. Невеличке місто готувалось до обіцяного спокою, проводжаючи останні автомобілі, які, немов на перегонах, гнались додому.
Ось ще трішкиo: і перші ліхтарі прокинуться, забігають сірі тіні, а лавочки у парку будуть всіяні парами. Поряд із шкільними портфелями, почуються перші слова зізнання. Пальці, мов дроти кабелю, з’єднаються у хитросплетінні, а на букети квітів впадуть уже не перші сльози. Бувають сльози радості, але і вони солоні.
Можливо, ніхто не звертав увагу на цікаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною, скидався на поважного професора у сірому костюмі та синьою краваткою. Він ішов попід руку з дівчинкою, яка ледь досягла букварного віку, і була одягнута в кольорову сукню. Дві вогняні косички сплела змійкою червона стрічка, а на ноги, деколи підстрибуючи, налізли коричневі черевики.
Ще кілька секунд і позаду залишився пішохідний перехід. Перед очами нависла майже рівна поверхня озера, дещо потривожена вогнями від прилеглих ліхтарів. У небо де-не-де врізались зелені віти дерев. Тиша…
– Завтра у цій же порі? – голос чоловіка звучав тихо. Трохи відчувалось легке хрипіння, мов у старого годинника, металеві стрілки якого пробігли не один марафон.
– Секунда в секунду, – дівчинка ще раз посміхнутись. Теплоти уже не відчувалось, – чесно кажучи: у мене завтра ще дуже багато роботи.
– Розумію, – він похитав головою, – і так завжди?
– Постійно і без вихідних...

 

Інгвар Ант Carpe diem

 

----------------------------------------------------------------                             -----------------------------------------

 

Подруги на Подолі (у 80-х рр.)
(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві – обидві глухуваті –
Ведуть розмову – кожна про своє.
В подолах – руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна – з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
коли були ще юні і живі.

А потім – і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість –неначе й не було.

У неї – срібна пряжка у шкатулці
І стопка – у кустарній палітурці –
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля –вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі...

 

Вікторія Торон Подруги на Подолі

 

-----------------------------------------------------               --------------------------------------------------------------

 

Надія Мориквас та її „Корнелія”

1. Напочатку

Хочеться розпочати з її імені. Так і вчиню. (Чому б і ні?..). Надія Мориквас.
…Вона ніколи ні під кого не „косить”. Не боїться бути іншою й не „консервує” умовностей літературного жанру. …Власне, тому есеїстика їй, таки, – до лиця, чи то пак, до – літературних уподобань. Вона багато років виписує „своє” якось так по-особливому, наче гоїть рани серця (трохи сентиментально вийшло, але дуже точно; через те не поступлюся дефініцією). Мориквас й гадки не має обмежуватись в чомусь у своїх текстах; не боїться дорікань на зразок „так не прийнято” та „впивається” своїми невичерпними почуттями та візіями. Це – не похвальба; це так, по-письменницьки – незалежно. Тому, мабуть, книжки її читаються одразу; без відкладань напотім. А ще – в тональності негомінкої довірливої бесіди. І це – не лише стиль, але й своєрідна метафізика спілкуватися з читачем саме так: щиросердно та не відволікаючись на стороннє.

2. Корнелія
Корнелія – ім’я загадкового походження: можливо, – з латинської, а чи, допускається, і з німецької (як, власне, і доля нез’ясована та доконечно – біографія головної героїні роману Н. Мориквас „Корнелія”, „Видавництво Старого Лева”, Львів, 2015 рік, с. 207) і одне із деяких значень цього власноймення – смілива, хоробра. Не думаю, що така відверта семантична зумисність була вирішальною, мотиваційною для авторки. Однак, певне підсвідоме тут, безумовно, присутнє. І для самої героїні (образ, таки, в основі своїй документальний), і для письменниці, яка метафорично екстраполювала персонаж на себе, виписуючи його з глибин власних художніх уподобань та досвіду. У цьому плані назва роману дуже вдало узагальнює мегатекст; тримає при купі романне середовище, самовільно перепроваджуючи читача у світ зміненої свідомості. Підсилюючи, ще більш, авторську естетику Надії Мориквас. І ось вона вже пише у припочатковому розділі свого роману-есею: „Цей порив, цей вибух молодої енергії стався, можливо, тоді, коли вона усвідомила силу свого імені, бо доти була просто Корнеля, Неля, Нелюська”. І надалі вона, безперечно, несла певну місію ця вродлива чорнявка (це й документально засвідчено), і з Мориквасівською белетристикою не розходиться: ця авторська спромога відверто майстерно виглядає у романному тексті.

3. Біографічне, авторське
Біографічна мапа роману є настільки очевидною, що можна креслити маршрути, уявляти місцини та визначати вулиці міст, де перебувала героїня; явно промальовуються прототипи деяких літературних суб’єктів з їхньою неповторною реальністю та навіть окремими „вибриками”, не, доконечно, підпорядкованими авторській волі та об’єктивним історичним подіям. Утім, ця особливість стилю, навряд чи може доскіпливо обговорюватись, бо, безумовно, входить у первісний авторський задум. Проте, все ж чи окремі миттєвості, місцями, відвертої нарисовості додають творові? Навряд чи?! Можливо, тут маємо певні авторські зобов’язання чи прояв якогось особливого історико-біографічного сумління: поступитись захоплюючим, художнім! (Усе ж, мені хочеться, бачити таку діяльну та обдаровану масштабну натуру, як Корнелія, можливо, навіть там, де вирішується доля світу! Без сумніву, на користь України). І сьогодні. І без компромісу. Героїня!...

 

Віктор Палинський Надія Мориквас та її “Корнелія”

 

--------------------------------------------------------                   --------------------------------------------------------



Маленькі

Ой маленькі, які ж ви маленькі!
І куди ви зібралися йти?
Повертайтесь до рідної неньки,
Треба трішечки ще підрости.

Ой слабенькі, які ж ви слабенькі!
Ну і як в люди вас відпускать?
Ви посидьте ще вдома тихенько,
Почуттів і снаги набирать.

Ой дурненькі, які ж ви дурненькі!
А подекуди й зовсім дурні.
Нумо, мчіться до хати швиденько!
Я сказала вам – рано ще! Ні!

 

Але рвуться на волю, на волю 
І летять у далекі краї
З моїх сумнівів, з радості й болю
Мої віршики, любі мої...

 Галина Акімова Маленькі

---------------------------------------------------------                   --------------------------------------------------------

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

 

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 



Обновлен 10 янв 2017. Создан 23 дек 2016



  Комментарии       
Всего 2, последний 4 мес назад
Михайло Луцюк 03 июн 2017 ответить
Михайло Луцюк
Вірш "Маленькі" справив на мене хороше враження.
Пані Галино, щиро дякую за такий чудовий вірш!
   
Галина Акімова 13 июл 2017 ответить
Дякую, Михайле! Приємно бачити Ваш відгук, тим більше, що він тут єдиний ))
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow