"Хорознавчий лексикон" у третьому виданні




 

Анотація:

 

 «Хорознавчий лексикон» містить в собі найуживанішу лексику сучасного хорознавства, через що він стане в пригоді усім, хто займається хоровою справою і має потребу, поповнити або поглибити свої фахові знання. До того ж, ця праця є чудовим учбовим посібником для навчальних музичних закладів, середнього і вищого рівня...

 Значна частина посібника присвячена будові голосового апарата, його функціональності, хоровому диханню, звукоутворенню, інтонуванню і таке інше. Ці цікаві і корисні речі особливо важливі в практичній діяльності як співаків, так і хорових диригентів. В них сконцентровані мудрість, професійний досвід численних поколінь викладачів співу та хорового диригування, в тому числі й авторки цієї праці Ірини Апалькової – випускниці Харківського інституту культури, а нині диригента ...

 

 Геннадій Ляшенко,

 композитор, народний артист України,

 лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка,

 професор, кандидат мистецтвознавства.

 

 Посібник „Хорознавчий лексикон” можна придбати післяоплатою

 

(40 грн.), замовивши його у видавництві

 

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 

Уривки з книги:

 

"Витоки української музичної культури сягають доби Київської Русі, державно-політичне і культурне життя якої у другий половині X та XI ст.  досягло високого рівня. Могутнє східно-слов’янське  державне утворення з самого початку свого існування було включено в контекст політичного і культурного життя Європи. Древній Київ набуває значення одного з самих впливових культурних і політичних центрів. Тут розвивається писемність, закладаються основи науки й освіти: Києво-Печерський монастир – центр давньоруського літописання та  Софієвський собор з великою бібліотекою.

Введення християнства було новим поштовхом у розвитку культури. Значне місце у той час у народному житті, у побуті княжого двору  і в церковно-релігійному обряді займала музика. У часи Київської Русі народ зберігав давньослов’янські календарні пісні, ігри, обряди і традиції похоронних плачів та голосінь (такий народний звичай часів Київської Русі відображений у «Плачі Ярославни» із «Слова о полку Ігоревім»).

Крім збереження і подальшого розвитку пісенних жанрів, які зародилися ще в докласовому суспільстві, у Київській Русі виникають нові жанри, породжені новими умовами життя, важливими історичними подіями. Найзначніший з них билинний епос, що розвинувся в період розквіту Київської Русі (кінець X-XI ст.),  а також перша форма фіксованої в запису музичної творчості – церковний знаменний спів.

Билинний епос виник із прагненням народу відобразити і оспівати боротьбу за незалежність вітчизни, її захист від нападів численних східних загарбників, в образах основних билинних богатирів( Іллі Муромця, Добрині Микитича, Альоші Поповича) – захисників рідної землі.

 В той же час з’являється й новий тип пісенної культури – система давньоруських монодичних церковних наспівів, яка стала згодом називатись – знаменним розспівом. Самобутньо була опрацьована слов’янами перша нотація знаменного розспіву (знаменна, або крюкова).

 Знаменний розспів спочатку був запозичений з Візантії, і під впливом народної традиції слов’ян своєрідно переосмислений і переінтонований. Він розвивався в системі «осмогласся» – кожен з восьми «гласів» мав свій текст-гімн, а разом вони утворювали так званий столп-цикл, що повторювався кожні вісім тижнів. Дослідники знаменного співу характеризують «гласи», як хорові монодії, що складалися з коротких діатонічних мотивів в обсязі терції чи кварти, ритм несиметричний, що визначався текстом. Знаменний розспів був тільки вокальним співом a cappella.

 Церковний знаменний спів на Русі спочатку був сугубо одноголосним, але поступово протягом віків, під впливом народної практики хорового багатоголосся, монодія перетворилася на так званий строчний спів – одну з форм церковного багатоголосся, де партії голосів хору записувалися крюками над відповідними рядками – «строками» тексту. Розвиток  «строчного» співу припадає на XVI століття.

 Культурно-мистецька спадщина Київської Русі, зачатки музичної освіти і музично-теоретичної науки стали міцною підвалиною розвитку вітчизняної музичної культури.

Гніт іноземних загарбників, особливо  Польші, спустошливі турецько-татарські навали в XIV-XVI ст. перешкоджали розвитку української культури і мистецтва. Проте, в ці часи боротьби з ворогами відбувався процес становлення не лише української народної творчості, а й української професіональної музики.

У початковий період поширення музичної грамотності та професіоналізму  відіграли так звані братства.

Такі братства існували у Львові ( з 1439 р.), Перемишлі, Луцьку, Острозі й інших українських та білоруських містах. Видатну роль у розвитку писемності і освіти відіграло Київське братство (засноване у 1586 р).

Деякі з братських шкіл згодом розширили свою програму й перетворилися на середні школи, так звані колегіуми.

 Об’єднання Київської братської школи з школою при Києво-Печерському монастирі, поклала початок існуванню Києво-Могилянської колегії (1632 р. перший учбовий заклад на Україні). Найактивнішим організатором і діячем якої був Петро Могила. Тут здобули освіту багато діячів української і російської культури, вчених, письменників, композиторів.

 Незважаючи на консерватизм церковної обрядності, у церковну музику широко проникли традиції хорового народного співу.  Документи XVІ ст. свідчать про те, що звичай багатоголосного церковного співу a cappella, який згодом отримав назву партесного, тобто співу по окремих партіях, у цей час був узаконений..."

 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Дикція та орфоепія у Хорі

 

У вокальній музиці художня думка виражається не тільки звуком, а й словом.

Орфоепія (грець. orthos – правильний, epos – мова) правильність вимови тексту. В українській мові маємо 38 звуків: 6 –голосних (а, о, у, і, е, и) – які формуються як: «вузькі» (и, е, і), «широкі» (а, о, у), «близькі» (і, е, и) – крапка відбиття яких знаходиться на піднебінні, близько над зубами; «далекі» (а, о, у), крапка яких знаходиться глибше. І 32 приголосних, які поділяються на тверді і м’які. Усі приголосні так чи інакше беруть участь у звучанні: сонорні (м, н, л, р), дзвінкі (б, в, г, д, ж, з), глухі і шумові (х, к, ц, ч, ш) – мають характерне забарвлення.

 

Дикція (лат. diction – промова) – чітка вимова слів.

Прийнято розрізняти три види вимови: побутову, сценічну й співацьку.

Специфікою вокальної і вокально-хорової дикції є протяжна вимова голосних, артикуляційне наближення голосних один до одного, їх редукція (нечітка вимова невизначеною формою рота), коротка вимова приголосних з віднесенням їх у середині слова до останнього голосного.

Характер вокальної дикції залежить також від характеру музики, змісту твору, його образності.

 

Артикуляція (лат. articulato – поділяти) – виразність вимови кожного голосного і приголосного. Гарне донесення тексту і правильне формування співочого слова – обов’язкова умова професійного співу.

Вокальна вимова повинна бути:

–     розбірливою (з гарною, чіткою дикцією, природною в той мірі, в якій це дозволяє вокальність)

–     виразною (вміщувати в собі елементи які складають виразність мови)

–     вокальною ( побудованою на рівних вокальних голосних)

Відомо, що голосні утворюються в результаті змін, які отримує звук, проходячи через гортанно-горлову систему, яка здатна змінювати форму і об’єм та впливати на резонатори, внаслідок чого і відтінки голосних отримують різноманітне темброве забарвлення.

Щоб вимова голосних і приголосних була чіткою і красивою, потрібно вдосконалювати артикуляційний апарат.

Рот в основній позиції при утворенні звука розкривається вертикально, начебто вимовляється голосний «О». З цієї позиції треба починати вправи:

–     Чітко і ясно співати «О».

–     Співати «А», зберігаючи позицію при якій артикулюється «О». Коли хор зрозуміє різницю між артикуляцією «О» і «А», треба пояснити, що артикулюючи «О» слід відчувати в ньому відтінок «А».

–     За таким же принципом артикулювати голосний «Е». А – О – Е.

Це перша група голосних яким властива одна артикуляційна основа.

При артикуляції голосного «І» – рот значно звужується і язик, зберігаючи форму жолобка, середньою частиною трохи  піднімається вгору, до м’якого піднебіння.

Від чіткої, ясної артикуляції «І» залежить чіткість і ясна артикуляція «И» та «У».  И – І – У.

В основі другої групи голосних лежить однакова артикуляція.

Для нормальної установки голосового апарату дуже корисний прийом співу с закритим ротом на «М». Перехід зі співу із закритим ротом на той чи інший голосний дає можливість утримати звук у високій позиції.

Для вирівнювання артикуляції голосних, треба виконувати їх на ноті однієї висоти в межах хорового діапазону, стежачи при цьому за чіткою вимовою кожного голосного і точним інтонуванням.

-      На буквах «А» і «Я» – виховують правильну співочу позицію гортані.

-      «О» та «Е» – служать закріпленню округленого звучання.

-      «У» та «Ю» – активізують губи, концентрують звук, сприяють його зібраності.

-      Звук «І» сприяє користуванню верхніми резонаторами, та спрямуванню звука вперед.

Найкращі темброві якості голосу або хорової партії, знайдені в звучанні однієї з голосних, необхідно поширювати на інші.

Йотовані голосні: «Я», «Е», «Ї», «Ю» – складаються із двох звуків:

-      «Я» = «Й» + «А»

-      «Є» = «Й» + «Е»

-      «Ї» =  «Й» + «І»

-      «Ю» = «Й» + «У»

У йотованих голосних співаються (тягнуться) тільки основні голосні, а звук «Й» вимовляється лише на початку дуже коротко.

Якщо при співі поруч знаходяться два голосних звуки, то другий голосний повинен вимовлятися з новою атакою, наприклад: «Кароокий» – другий звук «О» потрібно відділити новою атакою: «Каро – окий».

Це ж правило застосовують коли з голосного звука починається нове слово, наприклад: «Чорнобривець іде» без застосування цього правила слухається, як «Чорнобривецьіде».

Вимова приголосних не повинна порушувати вокальної лінії, яка проходить на голосних. Приголосні перед голосними полегшують одночасність вступу всіх учасників хору, сприяють встановленню єдиних принципів формування звука, роботи голосового апарату.

Приголосні – це шумові звуки, які утворюються при зустрічі повітря, що видихається з якимись перешкодами (язик, губи, тощо).

Приголосні бувають дзвінкі, в їх утворенні бере участь голос, та глухі – без участі голосу. Приголосні діляться на губні, в утворенні яких беруть участь губи та язикові.

По способу утворення приголосні поділяють на проривні: «Б», «П», «Т», «К». Та щілинні: «В», «Ф», «З», «С», «Ж».

Чітка вимова приголосних дуже важлива тому, що вони несуть основний зміст слова. При роботі з приголосними дотримуються таких правил:

-      Приголосні «М», «Н», «Л», «Р» – сонорні. Певною мірою самі проспівуються голосом і не заважають кантилені. (Сонорний – дзвінкий приголосний, під час утворення якого голос переважає над шумом).

-      Глухі приголосні «Б» та «П» – сприяють активності губ, та «близькому» звучанню.

-      Приголосні «Ц», «С», «Ч», «Ш», «Щ» – ріжуть слух шипінням, тому їх співають якомога швидше, приглушено, малоактивно.

-      Приголосні «К», «П», «Т», «Ф», «К», «Х» – найбільшою мірою переривають вокальну лінію і повинні вимовлятися дуже міцно і коротко.

-      Якщо тембр хору глухий, рекомендуються вправи на склади «Ля», «Лі», «Зі», «Да», «Міа», «Ніа».

-      Якщо спів форсований, різкий – склади «Мо», «Ло», «Мао», «Лао».

-      Спів складів «Да», «Деа» сприяє закріпленню дихання. Для вільної роботи нижньої щелепи, рекомендуються вправи на склади: «Ба», «Да», «Ма».

 

Деякі особливості вимови приголосних у хоровому співі:

-      Приголосна, яка стоїть у кінці складу, переноситься до наступного складу, наприклад: «Чорний крук у полі кряче», слід співати: Чо-рни-йкру-ку по-лі кря-че; Бра-тчи-ку.

-      Дзвінкі приголосні звуки «Дж», «Дз» – вимовляються злито, наприклад: саджу, бджола, дзвінко.

-      Глухі приголосні перед дзвінкими можуть уподібнюватись їм, тобто вимовлятись, як парні дзвінкі. Найчастіше одзвінчуються глухі: «Т», «С», «К», які вимовляються як «Д», «З», «Г»: боротьба, просьба, рюкзак.

-              У середині, як і у кінці слова приголосні в українській мові не оглушуються: книжка, казка, грядка, мороз, дід. Виняток становить звук «Г», який перед глухими вимовляється як парний йому глухий «Х» – вогко, легко.

 

 

 

 

 

/p



Обновлен 16 сен 2017. Создан 26 мар 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow