Вийшов друком № 82 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, критика, есе)



 Журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №82, 2017
(проза, поезії, есеї, критика, живопис, графіка)

 

"Склянка Часу*Zeitglas"
№82



Проза Prosa Проза 

 

Александр Апальков
Александр Волков
Михайло Буджак
Вячеслав Пасенюк
Влад Наслунга
Олеся Омельченко
Микола Ремньов
Владислав Доруда
Ангеліна Бобильова
Виктор Шендрик
Владислав Григорьев
Иван Валуев
Александр Мошна
Сергій Левченко

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Ніна Корець
Ірина Продіус
Людмила Живолуп
Николай Проценко
Nikolaj Prozenko
Юлія Бережко-Камінська
Анастасія Савчук
Евгения Бильченко
Микола Савчук
Алина Воловичева
Людмила Бендеберя
Петро Староста
Антоніна Лук`янчук
Сергей Пикарось
Валентин Ліпчинський
Владимир Утки-Отки
Любов Матузок
Володимир Савченко
Сергій Бовикін
Володимир Красіленко
Олеся Григор`єва
Іван Дубінін
Катерина Вербівська

 

Есе Essays Эссе

 

 Марк Богославский
Выктор Палинський
Маргарита Шеверногая
Володимир Даник
Юрий Шеляженко
Микола Пащенко
Костянтин Родик

 

 

Галерея Galerie Галерея

 

Малюнки на обкладинці/ Zeichnengen
Олега Кушнарьова / Oleg Kuschnarew
Спілкування з художником:kushnarev1968@gmail.com

 

 

 

 УВАГА!

В есеях Ю. Шеляженка та В. Даника докладно розглядаються твори авторів конкурсів:

 

"Чатує в століттях Чернеча Гора"

та

 

"Щыро безъ обенякивъ"

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Уривки творів журналу СЧ№82

 

(Інтерв‘ю головного редактора міжнародного літературно-мистецького журналу СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS Олександра Апалькова Христині Шараповій.)

 - Звідки прийшла ідея видавати журнал одночасно трьома мовами?
- Із моїх подорожей Європою на початку 90-х років минулого століття. У Німеччині, приміром, ніхто не знав де Україна знаходиться. Призвище Шевченко у німців означало футболіста. Тоді я написав книгу про Т.Г.Шевченка і видавши у Німеччині (Julian-Verlag) книгу перекладів Кобзаря німецькою мовою, започаткував журнал СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS. Аби люди взнали одне одного ближче. Адже НІДЕ , крім як у художній літературі, не пізнається краще доля людини, незалежно від її материнської мови…
- Чи отримуєте Ви якесь додаткове фінансування від небайдужих читачів?
- Трапляється інколи. Світ не без добрих людей. І таким читачам честь і слава! Була б моя воля, я поставив би їм пам‘ятники. Слово«Пам‘ятник» дуже вірно звучить польською «ПОМНІК», аби пам‘ятали…
-З якими проблемами Ви стикаєтесь у своїй діяльності?
- Із багатьма різноплановими… Адже немає проблем у того, хто нічого не робить. Втім, це і добре. Є сенс їх долати. Напружувати свої мізки, а інколи й м‘язи…
- Чи кожен автор може бути опублікований в Вашому журналі? Як проходить відбір творів, які будуть опубліковані?
- Аби «кожен» автор, хто надсилає свої твори до журнальної редакції був опублікований, то був би не журнал, а звалище. Наведу приклад: наша редакція щоденно отримує понад 50 кореспонденцій (лише е-поштою), а ще Укрпошта і Нова Пошта доставляє із десяток рукописів… Я безмежно вдячний авторам, але вдячний і тим, хто мені допомагає з редакційними читками, листуванням, пересиланням тощо… Причому, все це робиться на безоплатних засадах…
Я залюбки даю можливість публікацій на сторінках журналу молодим авторам. Людям літнім. Знаним і незнаним. Головне, аби рівень їх творів був високий (це означає: мав власний стиль, неповторність і щирість).
-Яку б оцінку Ви далі сучасному українському ринку літературних журналів? Чи проглядається покращення з початку Вашої роботи, чи навпаки, ринок йде на спад?
- Справжніх літературних журналів в Україні лишилося одиниці. Вони ніби степові вовки… Іх теба берегти. Літературний журнал і ринок – несумісні. Я ніколи не оглядався на ринкові тенденції у царині літературної журналістики. Це – заняття для нероб. А редактору слід робити свою справу. День у день. І саме ця справа має стати сенсом його життя. Може, тоді й прийде успіх журналу серед читачів… 

 

 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- А закоханий вечір дивився у вічі –
Фіолетові очі на ціле обличчя,
В них вона, наймиліша йому прохолода,
А вона над усе цінувала свободу.

А вона все хотіла поближче до вітру,
З ним до неба летіла й від радості квітла,
І омріяним щастям лилась насолода.
Ну а вечір? А вечір любив лиш свободу.

І від сліз в насолоди здригалися плечі.
“Не приручиш бо вітер,” – втішав її вечір,
Та вона знов за вітром пішла проти ночі.
Фіолетові з сумом у вечора очі...
 

 

Ніна Корець Між червнями 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

От моего дома до вокзала пятнадцать минут ходьбы. В обратную сторону и того меньше, потому что вниз, под гору. Было время, я показывал на этой дистанции неплохие результаты.
А теперь, сейчас вот, мне нужно на вокзал, но скоростные восхождения совершать не хочется. Снега навалило, скользко, две сумки тяжёлые… Короче, я вызываю такси.
Серая «Шкода Октавия» подкатывает быстро, водитель предупредительно открывает багажник. Устроив поклажу, я сажусь в машину.
– На вокзал, – говорю. Смотрю на часы, хотя знаю, что успеваю, и добавляю, наверное, для себя: – К поезду.
Мы уже тронулись, и водила уточняет:
– К харьковскому?
«Зачем уточняет?»
– А к какому ж ещё! Других-то нет…
Я не рассматривал его, когда садился в машину – не в разведку ж с ним идти. Мужик как мужик, круглолицый и в чём-то кожаном. Тем более – не придал значения возрасту. А теперь он кивает, и я понимаю, что мне есть, что ему порассказать.
– …Это ж раньше их ходило немерено. Придёшь на вокзал – на каждом пути по составу. Каких только не было. И «Донецк – Орша», и «Жданов – Ленинград»…
«А знает ли он, что это за город такой, Жданов?»
Таксист выключает приёмник.
– Когда это было?
– Да-а… – тяну я и ловлю себя на том, что не знаю, как ему ответить.
Давно или недавно? Что они объясняют, эти слова? Если речь о противоположностях, то почему «недавно» в конце концов превращается в «давно»? В какой миг это происходит? Что значат «недавно» и «давно» для бабочки-однодневки? Что значат они для Сфинкса? А для моего случайного водителя – что?..
– В восемьдесят пятом я в Батуми ездил. Ходил такой поезд, «Москва – Батуми»…
«Вот опять же… Ляпнул! Что для него – восемьдесят пятый? Недав…»
Но мысли таксиста, похоже, двигаются в ином направлении.
– Это ж как они ходили? Через Донецк?
– Причём здесь Донецк?! На Никитовку, а дальше – Иловайск и на Ростов…
Он молчит, а я вдруг испытываю странную неловкость…
Конечно, в жизни мне не раз приходилось врать, – кто без греха? – но никогда собственная ложь не доставляла мне удовольствия. И хуже всего я чувствовал себя в ситуациях, когда врать приходилось спешно, выкручиваясь на ходу и пряча за многословностью сказанного полнейшую его несуразность. А что же происходит сейчас, когда я говорю правду? Я догадываюсь: причинно-следственная связь сработала в обратную сторону – он не верит, а я… я веду себя, как изолгавшийся мальчишка. Мне бы заткнуться, но меня, кажется, безудержно несёт.
– …Мы ж, пацанами ещё, туда, к поездам, за сигаретами с фильтром бегали. В вагон-ресторан. «ВТ» покупали, болгарские…

 

Виктор Шендрик В такси

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Приходили под утро. Жгли водород над Лыбедью.
Пробивали стальным тараном резные ларчики.
Водружали плакат с приказом: «Не смей отлынивать!»
Называли меня беспомощным книжным мальчиком.

Чиполлино на входе в школу снабжали чипами.
Буратино макали носом в кровищу бурую.
Ограждаясь от них окопом из снов прочитанных,
Кант скрипел на зубах эпохи вчерашним бургером.

Как веснушки с лица, сходили с ума художники.
Их цыганочки жались к рамкам, бренча монистами.
В рай манила звезда «Гагарин», но после дождика
Космодром четверга бодался о небо низкое.

Колонтитулы древних улиц писали начерно.
Во Сырецком лесу блуждала душа-покойница.
Люди прятались в судьбы. Судьбы теряли значимость.
Вдоль по общему делу лихо скакала конница.

Всякий, шедший ко дну, пел песни о том, что ввысь летит;
Грабил банк, строил план, винил в коммунизме Хаима.

Уходили под вечер. Ставили много виселиц.
Город спал... Город знал, что прошлое – повторяемо.

 

Евгения Бильченко Монолог парфюмера 

 

 

-------------------------------------------------------------------------------

 

Серед нічного холоду, що оселився на сухих безлистих деревах, розривався шум. Це їхало авто зі Струга – невеликого містечка, з трьох боків оточеного лісом. Водій гнав так швидко, що якби він подивився на небо, не зміг би впізнати жодного сузір’я. Навіть Малого Ковша.
За кілометри позаду, дівчина в халаті сиділа на ліжку і плакала. Її сльози гасили злість і вона вже була майже готова подзвонити та вибачитись перед ним. Вона відкрила журнал викликів, де усі позиції займало одне ім’я – Остап. Її палець закам’янів над зеленою кнопкою виклику.
Але він гнав все далі від неї, вигукуючи в салон свої гнівні репліки.
– Якби я знав, що вона така ревнива сука, ніколи б не одружився з нею. Хто за мене тоді думав? – він вдарив долонями по керму. – Невідомий телефонний номер! То й що?! Звідки я знаю, хто то дзвонив?
Чоловік гнав так, що коли якась тваринка вибігла на дорогу, він навіть не помітив, що то було. Йому було важливо лише те, що вона встигла забратися з дороги, не переламавши хребет під колесами авто.
Приводи для ревнощів вона знаходила ще коли вони зустрічалися, але тоді, він простодушно дивився на неї та, ніби запрошуючи, розводив у бік руки. Вона підходила до нього, обережно, як налякана тваринка, та він затискав її у своїх обіймах. Потреба у довгих переконаннях, що він її кохає та ніколи не зрадить, проходила сама по собі.
Через три роки після першої зустрічі, вони оженилися і він досі стримував свою обіцянку, дану їй після першої ж сварки на цьому підґрунті ревнощів. Але сьогодні вона не повірила його переконанням та відмовилась від обіймів. Вона вірила лише у невідомий номер, що дзвонив, поки він голився та його вчорашню не першу за тиждень ”затримку на роботі”. Вона знала, що він завжди дуже гнівається, коли йому не довіряють, але не змогла стримати почуттів і почала вбивчу розмову.
– От і маєш!
Останній вказівник він проїхав навіть не глянувши на нього. Навіщо, якщо все одно куди їхати? Аби тільки забратись від цих ревнощів, що як рибальська сітка тягне з дна усю, скупчену роками, бридоту. Вважаймо, що вона виштовхнула його з їхнього маленького сімейного гніздечка.
Голка її переконань ховалась лиш у тому, що раніше він ніколи не затримувався на роботі, а тут вже почав кожен тиждень регулярно спізнюватися до вечері. «Взагалі не приїду більше!» – подумав чоловік.
Після півгодинного мовчання, йому настільки набрид шум двигуна та власних думок, що він вирішив ввімкнути радіо. Серед декількох доступних станцій жодна з них не грала нормальну музику, а Хіт-фм він просто ненавидів. Тоді чоловік лишив якусь із них навмання, сподіваючись, що наступною заграє більш-менш нормальна пісня.
Коли ж виявилось, що наступна пісня Потапа, він вимкнув радіо, змахнувши рукою та вигукнувши «к чорту!»
Провівши деякий час у суцільній нестерпній тиші, чоловік заговорив:
– Аби я спізнювався додому тільки щоб побути з якоюсь гарненькою коханкою, хіба б я повертався так рано? – бризнув він уїдливим сарказмом. – Якщо вже зраджувати, то зраджувати поповній. Ця істеричка могла б…

 

Владислав Доруда Куди ти їдеш, хлопче?

 

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Приснився сон із чисел, дій і слів
і як мені у них не заблукати.
Отой он вектор берегом повів
туди, де ліс шука у поля катет.

Гіпотенуза пестить журавля,
що над гніздом розвісив мокрі крила.
Виляє безконечність, віддаля
й ромашкам із нулів лаштує брилик.

Рішаю сон вже декілька годин,
все відняла, помножила й зійшлось,
що у людей таке просте – один,
воістину таке складне число.

 

Катерина Вербівська Життєва арифметика

 

 

-------------------------------------------------

 Поутру, как обычно, пенсионеру Петровичу, бывшему тренеру по боксу, все мешало: стул подставлял ножку, шифоньер загораживал путь, не давал спокойно пройти, умываясь, он намокал с головы до ног, так что приходилось обтираться полотенцем, кофе, словно издеваясь, проливался на плиту, а за завтраком хлеб выскакивал из рук и падал на пол. Во время утренней зарядки, размахивая высохшими руками, он постоянно задевал двери и стены комнаты, а своей седой головой часто таранил люстру, она при этом жалобно звенела.
Выходя из дома, в тот день, он столкнулся в подъезде с соседом и выпустил из рук мобильный телефон, тот просто чудом не разлетался на составные части. В общем, все как всегда в последнее время, он держал удар, как настоящий спортсмен, невостребованности и одиночества и это длилось годами.
Петрович когда-то, в молодости, сам боксировал в полутяжелом весе, добился успехов. А потом занялся тренерской работой. В недавнем же прошлом он имел возможности для тренировок спортсменов высокого класса, подготовил чемпиона мира, но потом все изменилось и сейчас он жил один на свою пенсию и подрабатывал ночным охранником в приморском кафе, вся его задача была ночевать в закрытом помещении и если кто насчет ломиться вовнутрь, то вызывать милицию.
Еще к нему иногда обращались бывшие спортсмены или желающие сбросить лишний вес, и просили проводить индивидуальные тренировки. Платили ему какие-то деньги. Он в основном держал желающих попотеть на боксерских лапах и давал рекомендации, что и как выполнять. И все, в остальном он никому не был нужен.
На улице с ним часто здоровались бывшие ученики, он их не всех помнил.
Они говорили слова приветствия и проходили мимо, а Петрович застывал высоким, ссохшимся изваянием, и смотрел им вслед своими выцветшими голубыми глазами с тоскливым выражением на лице.
Это страшно когда вокруг тебя звенящая пространством пустота и никто тебя не ищет...
Тем утром он на остановке прочитал объявление, что в зале знакомого тренера Завьялова проводятся соревнования среди младших юношей. Петрович воспрянул, ощутил жар во всем теле, даже часто задышал, в голове запульсировала мысль, кого же он там встретит и к началу боев он входил в спортивный зал детско-юношеской боксерской школы пытаясь разглядеть знакомые лица.
Навстречу попался Вадим Кожухарев, который когда-то на турнире в Кировограде был главным судьей и по просьбе Петровича развел на жеребьевке его ученика с чемпионом Европы и встретились они только в финале. Да, то был бой!
Потом поздоровался с главным тренером города Александром Пятаковым, тот ему столько крови попил в свое время пока он пытался определить на очередные тренировочные сборы своего ученика который позже стал чемпионом мира.
Знакомые были на каждом шагу....

 (Расунок Алексея Мартиросова)

 

Александр Волков Приглашение 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Мені 19 і я вже дозріла.
Округлились стегна і груди.
Я часто тобою хворіла.
Згорала немов від простуди.

Тепер я, як люта вовчиця,
Завжди забираю своє.
У тебе в руках є синиця,
А в мене – все тіло твоє.

Я губи до крові кусаю
І спину безжалісно рву.
З тобою злітаю до раю,
Розлігшись в холодну траву.

Цілуй мене всюди
І пий як іскристе вино.
Міцніше стискай мої груди.
Гойдай наче море судно.

Не хочу фату і весілля.
Забула всіляку мораль.
Від нашого тілосплетіння
Мене залишає печаль.

 

 

Анастасія Савчук Вовчиця 

 

------------------------------------------------

 Вы не замечали, как, порой, бывает, коротка наша жизнь? Жизнь, которая может поместиться на одном листе. Такая монотонная, что может показаться лишь одним днем.
Я обычный студент. Все свое время я уделяю саморазвитию и работе. А вот учебу я не люблю. У меня нет способности зубрить все. Это выглядит, как гребанный онанизм, который со временем переходит в хронический.
Некоторое время своих серых будней я провожу на работе в книжном кафе. Каждый день после колледжа или вместо посещения его я прихожу в кафе. Это очень тихое и спокойное место. Сюда приходя те, кому не интересна суета и необходима частичная изоляция. А частичная потому что все они бояться абсолютного одиночества и даже если они уверяют вас в обратном – это не так. Глубоко в подсознании они боятся одиночества. По глазам этих людей можно прочесть многое, если не все. Вплоть до того, о чем они думают в настоящий момент. Это место питает меня и немного учит разбираться в людях, когда они едят, пьют свой кофе и погружены в очередную книгу. Большинство здешних людей, читая книгу, могут своей мимикой выражать все, что написано. Не знаю почему, но в коктейле всего этого с интеллектуальной тишиной я вижу их насквозь и ощущаю некие эмоции, которые своеобразно удовлетворяют меня. Или, скорее, я испытываю наслаждение от всех этих эмоций.
Я работаю здесь кем-то вроде официанта-библиотекаря. Вернее – подрабатываю. В мои обязанности входит выдача посетителям желаемые и доступные книги для чтения, а так же приносить им их заказ. Мне подвластна огромная библиотека и море свободного времени в тишине. За время работы здесь я понял, что ни одна библиотека в городе не сравниться с этим кафе по объему литературы. Самое странное было то, что дефицит книг напрочь отсутствовал. Глупая тавтология, но я привожу эту метафору с целью передать тот объем книг, к которому я даже и не приблизился.
Это кафе находилось в старой части города, где так много влюбленных пар прогуливаются по брущатке и уже не одно столетие признаются друг другу в искренних чувствах. Внешне кафе выглядело очень изношенным. Но эта изношенность находиться в допустимых пределах и создает стиль ретро. Внутри все было аккуратно. Везде чисто. Приглушенный свет ламп добавлял уюта и теплоты в эту атмосферу. А музыка Моцарта, Малера, Баха и других классиков давала возможность отдохнуть посетителям и эмоционально. Платили здесь мне сущие копейки. Но сама атмосфера этого места давала мне больше, чем какая либо работа и деньги. Человек в своей сущности рожден рабом, как бы печально это не звучало. И даже, когда он считает себя свободным – он еще более раб. Ведь чтобы просто поесть, не достаточно одного воздуха, и приходиться работать или искать другие пути к пище, деньгам. Но я не считаю лень свободой. Нет. Я хочу лишь донести читателю, что человек нашего века не удостоил чести для своей души, чтобы найти хотя бы самую малую часть своего времени для нее, для души. Чтобы прислушаться к своему сокровенному нутру и просто послушать пение сердца. Люди находятся в вечной заботе и постоянной спешке. И в кафе, в этом малом кусочке моего мира, нет ничего, что могло бы помешать слиянию с душой. Здесь даже нет часов. Их не повесели с целью объяснить человеку, что Твое время есть Твое и только...

 

Иван Валуев Одиночество

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- Галавірші, або Не вер лібрам

Раєвиди – епітелії неба –
Відкривають своє обличчя.
Спогад ллється хмарорибами.
* * *
Хтось диктує пекторалі.
Рими часу...
Римориби...

Оксана Галаєва, зб. «Вітражі»


Галасувала Галактика
Відбитками парапетів
У сноздичавілих
вичавлених пекторалях.
І осоловіло задимлені римориби
Злущували епітелій неба.

Галактики Галаєвої…
Галакторея стожарів.
Галогени в галантереї –
Сумні дотики
В пошуку притулку думок.
Галавірші … в гала-концерті.
Амінь.

 

 Іван Дубінін Пародії

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------- 


Конкурс? Це – добре! Це, можна сказати, спортивний принцип... у літературі! У спорті ж як – хто переміг, той кращий. Кращий не взагалі, а саме тут і саме тепер. Хто переміг, той і поїде на чемпіонат Європи (чи світу...). Київське «Динамо» грає краще, ніж «Чорноморець»? А хто ж заперечує! Але хай уславлене «Динамо» переможе саме сьогодні і у відведені для цього два тайми по сорок п’ять хвилин. А не вдасться – то ще два додаткових тайми... А не допомогли і вони – серія пенальті... А це взагалі – лотерея!
Переді мною симпатично видана книжечка «Щыро безъ обенякивъ». Це вісник одноіменного 1-го Міжнародного поетичного конкурсу. Конкурсу не простого, а гумористичного! І попередні випуски вісників поетичних конкурсів, що проводить видаництво «Склянка часу», були оформлені не без смаку. А цього разу видавці особливо постаралися. Бо гумор є гумор!
І гортаючи сторінки цього… поки що не фоліанта, не раз робиш паузу, щоб збагнути, а хто ж дотепніший – літератори, що подали свої вірші на конкурс… чи художники! Чиї малюнки розташовані поруч з віршами.
Згадується 1992 рік. Київ. Всеукраїнський фестиваль гумору, де мені пощастило стати лауреатом. У фестивалі брали участь і автори, і досвідчені читці, і художні колективи. І одне з миттєвостей фестивалю… До відомого гумориста, члена тогочасного журі Євгена Дударя звертається за порадою хтось з читців:
– То що ж… краше читати?!
І майже відразу недвозначна відповідь:
– Класику читайте…
А повернувшись у рік 2017-й зразу ж пригадаємо, що конкурс, про який іде мова, проводиться з нагоди 175-річчя виходу повного видання «Енеїди» Івана Котляревського. І зразу ж думка – а чи має бути подібний конкурс… одноразовим?!
Бо потрібно визнати, що серед учасників конкурсу є як досвідчені гумористичні бійці, так і новачки (попри їх помітне володіння пером!) у цьому нелегкому жанрі.
Ну, треба ж десь нашим гумористам вигострювати свою майстерність і шукати себе, вигранюючи власне і неповторне дотепне слово. А навіть прочитати, а потім перечитати знову вісник, що лежить в цю мить переді мною, це вже немалий досвід для кожного з авторів. А якщо вісник буде і на наступний рік?! О, тоді і досвід був би вагомішим…
Будь-яка оцінка – ну, хоча б трішечки… суб’єктивна. Автор, подаючи один вірш на конкурс, може вибрати для цього далеко не кращий вірш. Члени журі теж можуть не розгледіти істинні можливості того чи іншого автора.
Але ж залишається… враження у цілому, якщо воно є. Творча картина, у яку кожен з учасників конкурсу (а їх більше сотні!) вносить особисті, лише йому притаманні барви.
І це зрозуміло. Бо можна підредагувати усе – крім відсутності… власного творчого обличчя! А коли творче обличчя усе ж є, то… варто до нього придивитися.
А втім придивляйся – не придивляйся, розглядаючи соковиті, напоєні сміхом твори, хіба ж зразу з’ясуєш – про що ж мова… Про щось дуже особисте? Чи про гостроту соціально-економічних проблем?! А блискуче написана усмішка Анатолія Карп’юка «Економія», яку маємо на увазі, зовсім коротка –

– Як ти воду економиш?
– Я тобі не криюся:
У сусідки в її ванні
Разом з нею миюся!

Погляд автора-гумориста – це погляд уважний… І навіть найменші зміни навкруг будуть помічені. Отож Олена Мамчич у своєму вірші, поданому на конкурс, і пише:

А насправді, у цілому,
Стало жити по-новому.

Щоправда ці зміни поки що більше розчаровують, аніж радують, про що поетеса веде мову далі:

Долар скаче, гривня плаче, і вирішує задачу
«Як прожити без турбот» з гумором весь мій народ.

Отже, гумор і є досить таки вагомим фактором суспільних досягнень!
Реформи дуже потрібні, і економіці, і іншим суспільним сферам необхідне оновлення, але ж зміни відбуваються надто вже повільно. На що і звертає увагу Василь Момотюк:

Реформи, кажете, йдуть?
Ну, що ж, щаслива їм путь!
Але, мабуть, йдуть пішки,
Бо зроблено лиш трішки.

Короткий вірш Миколи Проценка більше близький до притчі. І життєвої філософії тут більше, аніж соковитого гумору. Але ж які яскраві і виразні там трапляються рядки –

Зрелым и грубым мужчиной он был –
Нагло и пошло он разных любил!.....

 

Володимир Даник Конкурси, які ми обираємо

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

... Першу книжку Яна Валетова «Лівий берег Стиксу» (2005) рекомендували так: український Юлій Дубов. Дубов, нагадаю, колишній заступник опального російського мільярдера Бориса Березовського у «ЛогоВАЗі» (гігантський автозавод, що випускає «Жигулі»). Разом з патроном потрапив під деоліґархізацію. Еміґрував. Написав книжку «Большая пайка», за якою кілька років тому знято пристойний фільм «Оліґарх». По тому вийшло іще дві його книжки, обидві засвітилися у гіт-парадах московських продажів.
Для успіху такої квазібіографічної белетристики літературна якість – справа третя. Головне – ім’я або посада автора в ієрархічній системі часів первісного накопичення капіталу. Аби претендувати на ролю «українського Дубова», треба бути якимсь Бакаєм (горезвісний VIP-службовець часів Кучми) або, принаймні, помічником Лазаренка.
Ян Валетов такого рейтинґу не мав. Єдина його «рекомендація» – працював у славному місті Дніпропетровську часів бізнес-ініціації Лазаренка, Тигіпка, Пінчука і Тимошенко. Тож, мусить пред’явити літературні козирі.
Зробити це дебютантові без опіки видавця неможливо. Колись харківське «Фоліо» повірило в ринкові перспективи перед-оліґархічної тематики і надало статус найбільшого сприяння Юрієві Рогозі та Світлані Зоріній. Літературно невиразні, назагал, тексти – «День народження буржуя» та «Наїзд» – були грамотно відформатовані, опалітурені, відпіарені. Згодом безумовну спостережливість авторів конвертовано у телесеріали, й відтоді кожна новинка під цими іменами приречена на прибутковість.
Текст Валетова від початку набагато ближчий до літератури. Але київське видавництво «Альтерпрес», де книжка побачила світу, поставилося до талановитого новачка, як до жертви аборту. Ані тобі коректора, ні мовного, ні технічного, ні літературного редактора. Та ще й підкинуло читачам це чомусь нелюбе немовля в обкладинці без смаку і ґлузду.
«В авторській редакції» – це як Мауглі в мегаполісі; природня спостережливість без вербальної адекватности. Не диво, коли початкуючий літератор намагається у першій же книжці сказати все, що знає. Тож, технічні хиби роману, проігноровані видавцем, можна завважувати неоднораз. Але книжка, попри те, не відпускає до останньої сторінки. Либонь, тому, що перебуває таки у полі літератури, а не комунікативної адаптації a la Устінова, Донцова й іже з ними.
І тут виникає вічне питання: що то є література? Можливо, це спроби розібратися із власними реакціями? Оте мудре античне «спізнай себе сам»? Й тоді літературу можна означити через формулу «emocio поділене на racio», а розважальне читво – як «racio плюс emocio»?
Для Валетова все, що він пише, має пряму життєву цінність. Інакше кажучи, не розібравшись через рольову літературну гру з підступами екзистенції, він не ладен нормально жити далі. Резонанс від таких глибинних занурень є завжди. Резонанс, який руйнує байдужість сторонніх.
А то вже – ознака мистецька. Й саме це ускладнило долю роману «Лівий берег Стіксу»: написаний ще за кучмівського режиму, політичний трилер вивів на кін персонажів, за якими виразно проглядають Лазаренко, Тимошенко, Гетьман, Тигіпко, Медведчук. Ще за якийсь рік до того друкувати подібне ніхто не наважувався. Можливо, й видавець демонстративно дистанціювався від власної книжки через те, що навіть прихильники згаданих персон здатні перейти від любови до ненависти по прочитанні роману? А ще тому, що «опасная, чистая правда» Валетова віддзеркалювала незмінність політичних координатів у нібито «новій» Україні.
Справді, невже характеристика «помесь чиновника, политика и бизнесмена» стосується лише колишніх очільників, а для усіх теперішніх держслужба вже не є «сочетание приятного с полезным: властных полномочий и предпринимательской деятельности»? Хіба політика перестала бути дідівщиною всеукраїнського мірила? А пригадайте релізи силовиків щодо розшуків утеклих ворогів народу – чимось це відрізняється від схеми, до якої дійшов персонаж Валетова («цельной картины, конечно, не было, её и не могло быть без Тоцкого или кого-нибудь еще, того же ранга, но Григорию Ивановичу и не нужна была цельная картина. Более того, она ему была не нужна категорически… Нам надо, чтобы он бегал, а мы его ловили, обозначая активность»)?
А погляньте на вовтузіння довкола партійних списків на кожних виборах. Ні, не лише про минулі часи пише Валетов: «Примкнуть к политической силе… Вне стаи вы, со всеми вашими деньгами, предприятиями, заводами и пароходами, – всего лишь лакомый кусок. Бутерброд с маслом и икрой на белой мягкой булке. Ничей бутерброд, аккуратно перевязанный подарочной ленточкой... Политиков не надо покупать, ими надо становиться, присоединяясь к стае… Вы уже не олигархи, а священные коровы. Вы решаете политику целой страны, согласно своим интересам. Вы формируете законодательную базу, бюджет! В перспективе – свой суд, свой парламент, свой президент, в конце концов!.. Или ты по наивности до сих пор считаешь, что президента выбирает народ?»
«Лівий берег Стіксу» починається з історії реінкарнації комсомолу, як її описав би Артур Гейлі. Далі оповідь стрімко заходить у тодішні володіння Кононовича з його робінґудіадою: «–Ты понимаешь разницу между защитой и нападением? – После того, что произошло? Нет!.. Не жалей ни о чем. Это были нелюди. Вурдалаки. Убить такого – хороший поступок… Бывает ли аморальным автомат Калашникова?». Завершується все в дусі кримінально-політичних кошмарів Катериничева: «Оказывается, есть мир, где для того, чтобы выжить, надо уметь убивать. Он не в романах, он рядом с нами, каждый божий день, только мы об этом не знаем».
 Після такої книжки можна до багато чого змінити ставлення. Тим-то й небезпечна література – грає на емоційному полі, куди немає доступу пресі, що живе за законами racio. Літературу неможливо спростувати. Замовчувати її – собі дорожче. Автор, спроможний емоційно віддзеркалити моторошний причинно-наслідковий механізм нашого сьогодення, створює, сказати б, вакцину супроти масового невігластва з усіма його загрозливими наслідками-ускладненнями...

 

Костянтин Родик Пригоди базових емоцій

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Про збірку “Щыро безъ обенякивъ”

...Книжка у м’якій обкладинці з древньо-правописною назвою “Щыро безъ обенякивъ” та карикатурою на туристів – “єгиптян” в фараонських шапках з першого погляду обіцяє добрий настрій і не обманює. Ця збірка творів учасників міжнародного поетичного конкурсу з нагоди 175-річчя виходу повного видання “Енеїди” Івана Котляревського містить досить різношерстну підбірку текстів, майстерно доповнених кумедними ілюстраціями. За упорядкування і дизайн видання-бурлеску треба похвалити видавництво “Склянка часу*Zeitglas” Олександра Апалькова.
Якщо б я був звичайним читачем, яким пропонується назвати три кращі твори в коментарях до новини про вихід збірки на сайті https://zeitglas.io.ua/s2588705 , я б відзначив перш за все сатиричний портрет популярного блогера від Олесі Григор’євої (“Його ідеї та думки – мов перепост дешевих тренінгів...”), гнівно-романтичну філіппіку Євгенії Подобної (“...В її душі нема кохання, її душа у гаманці”) і блискуче легкий та радісний наспів про філософію індивідуалізму Віктора Сорокіна (“...Откроешь тайны мира, открыв в себе себя!”). Однак я читач не простий, а хитрий, читаю літературні збірки уважно і примічаю трохи більше, ніж три твори, а потім пишу критичні огляди, де обов’язково звертаю увагу на свою творчість, за що мені дістається на горіхи від старшого в’їдливого брата-критика Володимира Єременка. Хай не дивується, що я назвав його братом, бо згідно із преамбулою Загальної декларації прав людини всі люди браття, а це документ ООН, під яким підписалися мало не всі нації світу, на хвилинку. Щоб не позбавляти брата-критика законного приводу для кпинів, залишатимусь вірним собі і порекламую власний віршик “Примхи” на 140 сторінці збірки, в якому я поіронізував на тему, що якби б люди звертали більше доброзичливої уваги один на одного, любові в світі було б більше.
Тепер про більш детальні враження від щиростей “без обенякивъ”. Аналізуючи великі масиви інформації, або, як тепер кажуть, big data, найважливіше вловити загальні тенденції, класифікувати, розкласти все по поличках. Гадаю, правильно було б поділити твори у збірці на усмішки та лірику, а серед усмішок виокремити такі теми: політика, гроші, приватне життя і просто приколи. Траплялися і класичні за формою короткі усмішки: найкраща підбірка у Анатолія Карп’юка, але моє серце юриста мимоволі підкорила і усмішка Володимира Красіленка про те, що в Україні порушуються всі закони, крім закону тяжіння.
Іронічні байки “Царювання лева” Михайла Луцюка та “Високий візит” Лідії Науменко теж мають традиційну форму (звірі в ролях людей, римована притча), але в справжній байці важлива правильна мораль, тоді як автори цих байок замість моралі скоріше діляться сумним досвідом, що хабарництво та показуха у нас “нормальні” явища. Слабкувато, панове байкарі! Мало описати каліцтва реальності, треба їх висміяти і переконати читача в тому, що далі так жити не можна та треба починати міняти світ з себе.
Хоча у оголошенні про конкурс було чітко обумовлено жанрову спрямованість (гумор і сатира), багато авторів надіслали любовну, домашню та філософську лірику, іноді дуже якісну, взяти хоч “Вечірній рок-н-рол” Галини Литовченко, “Стежину в дитинство” Любові Дорошенко, “Двое у камина” Любові Яненко. Мабуть, це скоріше плюс, ніж мінус: навіть якщо жанр трохи не той, відбір творів показує турботу, щоб вони піднімали настрій. Чи суттєво, щоб саме від гумору бути в доброму гуморі? Думаю, несуттєво. Тим більше, що “Самота” Сергія Завалка, космополітично-гуманістичні куплети Ігоря Челнокова і особливо “Стоматологічне” Віктора Охріменка дотягують до високого рівня популярної філософії, повчальної за змістом і розважальної за формою...

 

Юрій Шеляженко Веселі щирості

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В обхід тривогам, 
В обхід неспокою,
Болю, що не минеться,
Пустила окрему
Для тебе артерію
Із епіцентру серця.
Пульсує ніжність,
Від світу схована,
Як таїна творіння,
У кожнім атомі
Закодована
Іскра мого горіння.
Пульсує пристрасть
Неупокорена,
Терпка і зріла.
О, як же гаряче
Проходить кола
Жага у жилах!
О, як же серце
Вночі вистукує
Своє стакато!
Мені б окреме
Для тебе серце –
Нерозіп’яте!
Окрему б долю –
Не відкорковану,
Хмільну від щастя.
Пульсує вічність
Для тебе схована,
В моїх зап’ястях.

 

 

Юлія Бережко-Камінська Для тебе схована 

 

-------------------------

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 



Обновлен 26 июл 2017. Создан 20 июн 2017



  Комментарии       
Всего 2, последний 5 мес назад
--- 21 июн 2017 ответить
Иван Валуев Одиночество - очень тонко и близко моему состоянию. Молодец!
Владислав 24 июн 2017 ответить
Пані Ніні та Юлії - дуже вдячний з побажанням подальших творчих успіхів!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow