Вийшов друком № 83 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, критика, есе)



 Журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №83, 2017
(проза, поезії, есеї, критика, живопис, графіка)

 

 

"Склянка Часу*Zeitglas"
№83

 

Проза   Prosa  Проза

Александр Волков

Антоніна Остролуцька

Христина Козловська

Chrystyna Koslowska

Валентина  Камышникова

Олександр Басанець

Юрій Шеляженко

Валерія Жук

Василий Харченко

Влад Наслунга

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Микола Петренко

Катерина Теліга

Евгения Бильченко

Василь Момотюк

Николай Проценко

Nikolaj Prozenko

Володимир Потебня

Виктор Сорокин

Владимир Утки-Отки

Наталия Виленская

Natalija Wilenskaja

Алла Диба

Ніна Корець

Nina Korez

Михайло Луцюк

Вячеслав Пасенюк

Николай Пащенко

Тетяна Шкурак

 

Есе Essays Эссе

 

Владимир Ерёменко

Александр Апальков

Manfred Welzel

Манфред Вельцель

Костянтин Родик

Віктор Палинський

 

 

 

 Галерея Galerie Галерея

 

Малюнки на обкладинці/ Bilder

Миколи Костирі /  Mykola Kostyrja

Олексій Мартиросов  / Zeichnung von Alexej Martirosow

 

Олег Лобурак / Zeichnung von Oleg Loburak

 

 

 

 Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:
zeitglas@ck.ukrtel.net



Уривки творів журналу СЧ№83

 

ПРОЩА

Це хто така – суха, неначе мощі,
Змаліла, ну не більше сухаря, –
Моя душа готується до прощі –
Навколішки, немов до олтаря.

Поміж трудів, терпінь, надій, бадьору,
Де смертне все і невмируще все, –
Вона іде – так, на Чернечу Гору,
Ось так себе просвітлену несе…

ТІЛЬКИ ЩО Й ТРЕБА

Скільки змарновано в тузі й печалі,
Скільки пішло вже із вітром і з димом:
Тільки що й треба – бути звичайним,
Тільки що й треба – бути щасливим.

Тільки що й треба – праці до поту,
Тільки що й треба – радісні вісті,
Тільки що й треба – храм після посту,
Тільки що й треба – вірної пісні.

Тільки що й треба – дружби, любові,
Тільки що й треба – сонця і неба:
Тільки що й треба – правди у слові,
Тільки що й треба, тільки що й треба…

 

Микола Петренко ТІЛЬКИ ЩО Й ТРЕБА 

 

 

 

 ... Я гнал машину из России целый день и уже половину ночи. Я хотел быть с ней, моей женой, когда она будет проходить это медицинское исследование ядерно-магнитно-резонансной томографии в Запорожье. Это такой современный метод исследования, когда молекулы водорода в магнитном поле начинают резонировать, т.е. дрожать, и испускают при этом излучение, которое улавливают на пленку – никакую плюс-ткань не скроешь в таком просвечивании. У нас в Севастополе в первой городской больнице есть такой аппарат, но его мощность всего 1,5 тесла. Только в Запорожье есть аппарат мощностью в 15 тесла, даже в Киеве такого нет. А диагноз нешуточный, любому человеку хочется подтвердить, есть у него рак или нет. Таких заболеваний стало, как насморка в дождливую погоду – это только ринит можно устранить каплями нафтизина, а от рака просто мрут, как мухи от дихлофоса…
Какие-то гребанные знаки дорожного движения пролетали мимо меня и оставались где-то позади, в сплошной темноте.
Пока ехал по России: Тула, Орел, Курск – все было спокойно. Никто меня не останавливал, а если останавливал, уговорить ментов удавалось быстро.

 

(рисунок А.Мартиросова)

 


– Ребята! Я с Украины, домой еду, жена ждет… Она болеет. Что я там нарушил?
Обычно русаки махали рукой, мол, проваливай.
Но когда подъехал к нашей границе, все и началось…
На границе российскую сторону прошел быстро, а вот нашу, украинскую, нет.
Толстая баба такая в форме, таможенница, стала меня кошмарить, мол, везете кашемировая пальто, нужно платить.
– Какое пальто,– говорю, – тряпка, оно же старое, все зашито-заштопано... Вот, смотрите, – и показываю ей зашитые разрывы.
А она ни в какую, мол, кашемир это, платить надо....
– Что, говорю, выбросить его, как тряпку? На мусорник?
Только тогда отстала.
Ну, что сказать – узнаю тебя, Родина!
Поехал, и меня несколько раз останавливали гаишники и обдирали как липку.
Сразу после границу был такой крутой поворот и знак – не более 40, а я въехал на полной. И на тебе, стоят блестящие в сумраке смотрящие на дороге...

 

Александр Волков ГОЛУБАЯ ЛАГУНА

 -------------------------------------------------------------------------------------


треба покохати до двадцяти
так щоб вимикало паморочилося в голові
щоб хотілося летіти бігти просто йти
забиваючи на семінари та курсові

треба встигнути накохатися до 22.00
щоб потім не прогавити маршрутку
пояснивши коменді що все нормуль
зникнути впевнено й хутко

якщо розчаровуватись то тільки до тридцяти
щоб був час почати з початку
до друзки спаливши хиткі мости
не лишити нічого на згадку

 Катерина Теліга ці понеділки

 -------------------------------------------------------------------------------------

 Когось сміх лікує, а когось дратує. За Віктором Гюго «людина, яка весь час сміється», викликає жах. Часто англійський гумор – це джентльмен, і не знаєш, звідки він підійде, спереду, чи ззаду. Багато сучасних українців у захопленні від невинного гумору, тільки не помічають, що самі все більше й більше стають схожими на габрівців, і їхній стиль життя нагадує габрівський гумор. Жителі болгарського міста Габрово підсміюються над своєю незвичайною жадібністю, навіть одразу і не збагнеш, чи це дійсно скнарість, чи тонкий дотеп над собою і реаліями життя.
В Україні, на жаль, дотепер немає Нобелівського лауреата, зате є когорта лауреатів Нобельських: в українському селі з колоритною назвою Нобель вручають премії кращим майстрам гумористичного цеху.
Є гумор жіночий, є чоловічий, є ліричний. Цитую поезію Гриця Гайового:
«Впали пухкенькі сніжинки
та й наробили біди:
підеш до іншої жінки –
будуть помітні сліди…»
Гуморески, усмішки, пародії, епіграми, анекдоти, тости, прижиттєві епітафії й оптимістичні коломийки, вдалі і невдалі переспіви, побрехеньки, дотепи, жарти, описки і всі хохми та мистецькі забаганки і вічні суперечки «Вірменського радіо» з нашим «Одна баба сказала» – основні віхи однієї складової незнищенності нашого народу, представники якого, навіть виходячи із стоматологічного кабінету, їдуть на ювілей друга і привселюдно заявляють:
– Мені оце саме зуби повиривали, говорити не можу, а пити можу…
Отже, смійтеся з нами, смійтеся, як ми, смійтеся краще за нас, але памґ ятайте, що всі ваші хохми і забаганки вже мають свій порядковий номер. Читайте…
1. Влітку 2008 року голова Спілки письменників Литви поет Йонас Ліняускас відвідав Київ. На прес-конференції в будинку Спілки письменників України кореспондент газети «Демократична Україна» запитав письменника:
– Скажіть, на вашу думку, Литва країна читаюча?
– Ні, Литва – країна пишуча, – відповів Йонас Ліняускас...

 

Антоніна Остролуцька Письменницькі хохми та забаганки

 -------------------------------------------------------------------------------

American dream

Истина в том, что таниной маме – не к кому прислониться:
Зарплата училки, разгул тарифов, горелое на конфорке.
И только под Новый год в соцсеть попадают принцы –
Престарелые рыбки из радужной Калифорнии.

Сегодня мама – с одним из них: глаза опуская долу,
Сидит, сконфужённо ёжась, заискивающе поддакивая.
Стоит ему приподняться, – из него посыплются доллары –
Благодатные, как «ладошки» для онкодетей с Макдака.

Принцев английский – безукоризненно бархатный.
Принцевы жесты – вкрадчивы и милы.
Мама оправдывается барину:
“ Капризная стала барышня.
Дочка рисует. В ее тетрадке – сказочные ослы.

Атмосфера в кафе накаляется серебринками.
Стыд с новогодней ёлки падает юбкой в пол.
Пронзительный детский вопль полосует бритвой:

– Мамочка! Отгадай-ка!
Где находится мой осёл?!

Ослиная шкура. Ослиная ноша. Всё начиналось гладко.
Жаль, что славянская дочь уродилась в дурную землю.
Недовольные взрослые впяливаются в тетрадку,
Но видят только штрихи из зелени.

Камуфло Че Гевары, Жукова и Бандеры:
Полоумные добробаты – под школьным ранцем.
Юная Азия выпрямляется, как пантера, “
И заряжает рисунком в миску американца.

Я выхожу на улицу. За норд-остами
Крымские травы выплясывают курсивами
Сердце моё, сотвори мне на память ослика –
Самого, что ни на есть красивого.

Завтра в студенте сбудется Чак Паланик.
Безработная журналистка перебросит эпоху через плечо.

Истина в том, что осёл находится – на поляне.
И больше ни в чём, понимаешь?
Больше – ни в чём.

 

Евгения Бильченко Звук воды

 -------------------------------------------------------------------------------

Жив собі Кріт. Тяжко гарував Кріт, так тяжко, що й часу на відпочинок не мав. Рив тунелі під землею, ні вдень, ані вночі не зупинявся, вдряпувався в тверду землю лапами так, що кров на них виступала, так що й пазурі часом на ніц сточував, а все рив, рив. Швидко просувався Кріт, а хотів ще швидше, земля тиснула на нього зусібіч, опиралася Кротовому тілу, хутро його шовковисте стирала, та не зважав на те все Кріт, линяло його хутро, а потім і нове виростало. Кріт рив далі. Все нові й нові тунелі пролягали позаду Крота, а попереду була все та ж глуха стіна, і кріт пробивав ту стіну, знову й знову пробивав, щоби множилися його тунелі, щоби продовжувалися. Не знали очі Крота іншого кольору, окрім кольору темряви, не знали ніздрі Крота іншого запаху, окрім запаху сирої землі. Тяжко, ой тяжко працював Кріт, бо знав, що скоро народяться на світ його діти. А вже коли народилися його троє синів, то ще дужче впрігся до роботи Кріт, бо вже мав для кого жити, для кого дбати. Вже й забув Кріт що то є перевести подих, вже рив, як дихав, щоденно, щохвилинно. Та все ширшими робив свої тунелі Кріт, хотів, аби синам ніколи не доводилося стирати хутро так, як йому колись, аби земля не стискала їх так безжально в своїй утробі, як його колись, хотів, аби хоч вони, як йому не судилося, відчули, що то є простір, що то є свобода. От уже й сини попідростали, от уже й вони до праці взялися, от уже йдуть за батьком та допомагають.
– Сини мої, мої діти, – каже старий Кріт, – тяжко робив я все життя, аби вам легше було жити, погляньте позад себе, он звиваються сотні, тисячі кілометрів широких просторих тунелів, йдіть та живіть там, та продовжуйте рід наш.
– Е ні, батьку, – заперечили сини, – не хочемо ми твоїх тунелів, хочемо також господарями чутися, хочемо свої власні тунелі вирити, не довго ще нам лишилося самотою ходити, скоро і в нас сім’ї з’являться, скоро й у нас діти народяться.
– Ну що ж, – зітхнув сумно стомлений, змучений роботою Кріт, та що вдієш, – то хоч порадою вам прислужуся, як тунелів моїх не хочете.
От і став старий Кріт синам підказувати, як швидше рити та в якому напрямку. Але й сам роботою не гребує, з останніх сил у землю вгризається, аби все ж синам помогти. Тисне земля на нього, дихати не дає, в ніздрі засипається. От робив, немов проклятий все життя, все ширші тунелі рив, бо простору прагнув, а тепер помру, задушений землею, подумав Кріт та й змирився з долею, обм’якло його тіло, приймаючи покірно на себе весь тягар землі рідної. Але гірко вмирати наодинці, ще хоч би дітей перед смертю вздріти, стрепенувся Кріт, напружившись всіма м’язами, врився відчайдушно, тіла не шкодуючи, в землю чорну. Покидали Крота останні залишки сил, але й робота кипіла, рив він так швидко, як ніколи раніше, як ще й замолоду ніколи не рив, та забув Кріт у своєму запалі шлях, яким завше рухався та копнув трохи вище. І от зробив Кріт останній ривок та на поверхню землі пробився. Вдарило йому в ніздрі свіже пахуче повітря, та так сильно, що аж в голові запаморочилося. І побачив нарешті Кріт кольори наземні, про існування яких і не здогадувався раніше, поглянув Кріт у небо, і сльози з очей йому потекли, бо красу неба ледь осягала його свідомість. Та найбільше Крота вразив простір, безкінечний, вічний простір, якого він усе життя прагнув, на розширення якого життя поклав. Бо був упевнений, що простір не дається просто так, що аби його мати, треба муки тяжкі витерпіти. А, виявляється, он він де, простір, виявляється він і не знав навіть, що то таке. Всеньке життя тіло землі тлумив, свердлив нутро її, спокою не знаючи, а до свободи було якихось кілька сантиметрів...

 

 (малюнок Олега Лобурака)

 

Христина Козловська Казка про Крота 

 -----------------------------------------------------

 АВГУСТ

Исчезнет летняя жара,
Когда наступит вечер.
И будет веять до утра
Ночной прохладный ветер.

И будет дождик моросить
До самого рассвета…
Всю ночь мы будем говорить,
Влюбленные, про это.

 

Николай Проценко Любовь

 ------------------------------------------------------------------------------------------

Город проживал свои очередные, отпущенные ему Господом сутки. В охваченном инеем городском саду им.Квитки-Основьяненко, в туманно-сером видении городского административного здания на площади Свободы, в белых, как опустившиеся облака, окраинах. Работал на рынках, ел в харчевнях и дорогих ресторанах, учил в учебных заведениях. Писал картины, молился в храмах, считал деньги в банках и игровых автоматах. Болел, предавался разврату, озарялся пожарами, вспыхивал фейерверками празднеств. И вот понемногу утихал, укладывался на боковую, совокуплялся, рожал младенцев, закрывал глаза старикам. Сбрасывал с себя прожитые сутки. Засыпал.

Вот и ещё один прошедший день исчез навсегда. Канул в лету.
Но вот уже новый едва забрезжил. Зимой день открывается затемно, как долгий век. Горит настольная лампа, отсвечивая на стекла окон. На стеклах ледяные узоры. Стоит взглянуть на них, сразу вспоминается детство, когда между оконными рамами лежала вата, а на ней рассыпанные блёстки. Их делали из толчёной слюды, либо толчёного ёлочного шарика. Часами можно было любоваться этими искусственными сугробами.

С окна взгляд Елизаветы Александровны переместился на тетрадный лист, лежащий на письменном столе. Лениво опустившись в кресло, и взяв в руки ручку, она подумала о том, как много всего может поместиться на этом листе. Здесь может быть положено начало истории о добре и зле, о дружбе и предательстве, о любви и ненависти…

***
Теплое утро. Выйдя покурить в любимый дворик, усыпанный майскими ландышами, она увидала, как навстречу ей, спешит парторг института Вероника Платоновна Горелая. Небольшого росточка, с короткими ногами и большой головой на узких плечиках.
– Как настроение, Елизавета Александровна? – протянув по-партийному бойко руку, осведомилась Вероника Платоновна.
– Настроение, настроенное на работу.
– Это замечательно. А как здоровье? Что-то похудели, да и в глазах нездоровый блеск? Может в больницу? Я… Мы поможем.
– Да, нет. Всё нормально, всё хорошо. Спасибо!..
На этом и расстались. Но какой-то неприятный осадок остался после этой встречи. И так было всякий раз, когда Горелая осведомлялась о здоровье Елизаветы Александровны. Слова Горелой впечатывались в неё как листья, вдавленные каблуком в мягкую после дождя землю. Будто бы наказания какое-то должно коснуться Елизаветы Александровны. А известно, что ожидание наказания часто страшнее его самого.
– Ну, Бог с ней! – подумала Елизавета Александровна, – Вот деревья шумят, ландыши пахнут, майский воздух...

 

Валентина Камышникова Лоскутное разнолетье

 ----------------------------------------------------------------------

ТАКОГО ЩЕ-М НЕ ВИДІВ
(з гуцульських небилиць)

Збудився ранок у карпатськім світі
В смереково-небеснім верховітті,
І вітерцем пробігся біля броду,
Гойднувши в хвилях Черемоша води.

Вздовж річки диво-стежкою гірською
Старий гуцул неквапно йшов з косою.
На полонині край намета-хатки
Турист якийсь робив собі зарядку.

Гуцул зняв шапку – ґречне привітання,
Турист і далі тисне віджимання.
– Йой-йой, – завів дідок із ним розмову, –
В житті я видів всякії людкове,

Між вас, туристів, злодії й гульвіси,
З-під носа всьо, шо хочеш, в тебе свиснут,
Хоч ґвалт кричи, не відшукаєш крайніх –
Непевні нині в нас часи, нефайні:

І коні крадут, і корови крадут,
І не знайти на них ніяку раду,
Й нахабства їм, скажу, не позичати –
Торік украли ровірка з-під хати,

Але жеби, жеби отако зранє
Страждало от злодюг чиєсь коханє?
Не видів ще-м (аж очі звів на лоба),
Жеб дівку хтось украв прямком з-під хлопа!

 

Ніна Корець Такого ще-м не видів

 -------------------------------------------------

 

 В предыдущей книжке “Склянки” (статья “Графомания – героин плебеев”) я высказал мысль, что прозаики обыкновенно лгут, в то время как поэты пишут правду сердца. Потому мне, как любителю правды, всегда более симпатичны поэты. И я хотел бы сказать несколько слов об авторах, представленных в разделе “Лирика” 81-й “Склянки”.
Сразу оговорю важный момент: здесь и ниже я называю поэтами тех, кто пишет не в прозе, а рифмует. Удачно ли, плохо ли, гениально ли, бездарно ли, – не суть важно. Всех рифмующих я называю здесь поэтами. Да простят мне эту вольность вероятные гениальные поэты, испытывающие омерзение от насильственного соседства с вероятными графоманами.
Остановлюсь на именах, знакомых и не знакомых мне: Николай Проценко, Володимир Вернигора, Михайло Нечитайло, Маргарита Шевернога, Вячеслав Пасенюк, Евгения Бильченко, Владимир Утки-Отки. Некоторые из них не претендуют на лавры. Другие считают себя зубрами, крокодилами или мамонтами от поэзии.
Умом поэта не понять. И не обязательно. Читателю достаточно испытать хотя бы микрон чувства, которое побудило поэта разродиться стихом. Бывает, впрочем, что поэт надрывался ради выражения некоего чувства, а читатель улавливает другое, параллельное или перпендикулярное авторскому. Тоже неплохо...

 

Владимир Ерёменко Презренной прозой... 

 ----------------------------------------------------------

Книга – словесная арена битвы доброго и злого начал человека.
Ввзаимодействие, перебравшееся из мрака века прошлого в век нынешний, и есть движущая сила новонаписанного мини-романа. Напомню читателю, что повесть «Созвездие Близнецов» впервые увидела свет отдельной книгой ещё в 1997 году. Тираж её, следует заметить, растворился в народе очень быстро. Однако, новое издание – совершенно новая повесть! Триллер, повествующий о волках и овцах на просторах нашей почти уже замордованной Родины. Где из овцы возможно перевоплощение в волка. Равно как из волка в овцу. Ибо восприятие нашего, украинского «мира» у автора далеко не идеалистическое. Ведь мир добра и зла тут разграничен не устойчиво. На таком ристалище добро писателя состоит из сплава простоты взаимоотношений и духовной красоты. Мир зла – из разброда, стяжательства, пошлости и подлости. Изображаемый в книге мир действующих персонажей – творение зла. И не случайно, только внутри себя главный герой может найти мир единства правды и относительного покоя. Цель человека – освободиться от злых оков, творимых властителями призрачного мира узаконенного воровства и стать умиротворенным, пусть даже и за гранью жизни, полубожеством. Ибо, день только к вечеру хорош, с усмешкой и над главным героем книги и над самой жизнью, резюмирует автор.
Впрочем, такая тенденция присуща всем произведениям Владимира Ерёменко. А проза этого самобытного мастера прозрачна, ясна, уравновешена и, даже, поэтична с чувством меры, по-бунински...

 

Александр Апальков Вариации мира добра и зла

 --------------------------------------------------------------------

 Багато хто в наших краях недооцінює значення літератури для сьогоднішнього життя. І не в останню чергу тут питання рівня освіти, який сприяє креативній творчості. Здається, що сьогодення з його потужним валом електронних носіїв інформації спричинює відмову від класичної літератури. Саме в цій масі візуальної інформації годі вимагати від глядача гідних інтелектуальних міркувань. Тепер віртуальні дії стосовно змісту та драматургії до нудоти стантартизовані.
Читач книги має читати залучаючи власний світ досвіду. Тож коли він перечитає ту ж книжку через деякий час, його сприйняття, безумовно, будуть іншими, оскільки умови життя теж змінилися.
Те, наскільки література в різних культурних колах сформувала життя людей за допомогою жвавого обміну та вплинула на нього, виявляється саме зараз. Що в нас називається недооцінкою “глобалізації”, насправді є прагненням і бажанням нівелювати наші культури та духовні успіхи життя.
Людський потяг до комфорту, безумовно, сприяє цьому розвитку. Шкода, що генії нашої літератури привертають увагу лише тих кіл, які можуть вести безтурботне життя. Це значною мірою питання до наших систем освіти.
Якщо ще раз уважно розглянути цей розвиток за останні роки, то можна констатувати, що раніше траплялося набагато частіше, коли живі літературні читання відвідувало стільки глядачів, що ними можна було заповнити футбольний стадіон. А сьогодні? Хто витратить свій час і дозвілля, щоб узагалі зацікавлено і зосереджено слухати, а то й самому читати?
За останні роки сталися деякі похвальні намагання найбезпосереднішим чином ознайомити людей країн та культур з життям інших шляхом створення багатомовної друкованої продукції. Тут можна, безумовно, назвати журнал “Склянка часу”, який своєю ідеєю вже давно вказав правильний напрямок.
При цьому, як завжди, не так легко передати перекладом спосіб мислення будь-якого автора з усіма відчуттями на іншу мову, аби адекватно відтворити задуману мету тексту.
У Німеччині, у сільській місцевості, у найглибшій провінції, за допомогою приватних ініціатив створені літературні кола, у заходах яких, поруч із класичною світовою літературою, репрезентують свої публікації також сучасні автори. Це дає надію.
Залишається актуальним завдання поширювати не лише літературу рідною мовою, але й пропонувати іншомовним авторам можливість оприлюднювати свої думки. У Німеччині іммігранти, наприклад, із регіонів колишнього Радянського Союзу, зробили певний внесок, щоб ознайомити німців з російською літературою.

Підтримаймо, різні можливості, дії, щоби суттєва складова частина духовного надбання людства знаходила своє подальше визнання.
(Українською переклали П.Паливода та О.Апальков.)

 

Манфред Вельцель Значення літератури

 ---------------------------------------------------------

 Далі публікуємо есеї з аналітичного проекту Костянтина Родика «Актуальна література. Пунктир-енциклопедія». Глава про Андрія Куркова увійде до однієї з наступних книжок критика. (Початок у журналі СЧ№82).

Літературний Мічурін або Кафка на пострадянщині

Андрій Курков народився 23 квітня 1961 року в Лєніґрадській області Росії. Від раннього дитинства живе в Києві. 1983-го закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. Перша книжка вийшла 1991 року – відтоді опублікував дев’ятнадцять книжок прози, не рахуючи перевидань та кількох творів для дітей. А.Курков – найбільш знаний у світі сучасний український письменник; переклади виходили у кількох десятках країн Европи, Америки, Азії. Кавалер вищої відзнаки Франції – ордену Почесного легіону (2013). Член англійського ПЕН-клубу.

Самоідентифікація в координатах детективу

Якось дзвонить редакційний телефон: «Добридень! Це Курков. Я тут з Орханом Памуком недалечко від «Книжника» – можна зайти?». І до подільського офісу газети заходить турецький нобеліант, що приїхав погостити в українського товариша.
Андрій Курков – людина, що символізує успіх. Викладає в Кембріджі, їде до Іспанії на зустрічі з Умберто Еко, кермуючи власним «Феррарі», купленим на гонорари від продажу своїх книжок. Коли перекладена німецькою «Улюблена пісня космополіта» отримала премію від Гайнріха Бьолля, нобелівський лавреат запросив автора повісті на гостину до свого будинку, аби той міг комфортно завершити роботу над новим романом. То був рукопис «Приятеля небіжчика», який невдовзі потрапив до рук режисера В’ячеслава Криштофовича, який загорівся його екранізувати. Проектом зацікавилося міністерство культури Франції, виділило стартовий мільйон франків – світова прем’єра фільму відбулася на Канському фестивалі.
Коли у Сполучених Штатах уперше вийшов переклад Куркова і на крупнішому книжковому ярмарку США – у Чикаґо – тільки за першу половину першого виставкового дня продано п’ять тисяч примірників, американські видавці влаштували київському письменникові тритижневий тур Америкою та Канадою, про що повідомлено на прес-конференції у Держдепартаменті. А у Швайцарії поштове відомство випустило серію з двох десятків марок, присвячених популярним сьогодні европейським письменникам; на одній з мініатюр – портрет Андрія Куркова.
Але так було не завжди: між написанням першої повісті роману і виходом першої книжки Куркова на Заході пролягло 18 років.
Дебют – маленьке оповідання в київській «Робітничій газеті» восени 1983-го. Друга публікація – за п’ять років, в альманасі початківців «Вітрила» (К.: Молодь, 1988). З наступного року його починає публікувати журнал «Радуга»: тут виходять усі ранні повісті, що згодом вибухнуть в Европі. Першу книжку діждав на своє тридцятиліття: «Не приведи меня в Кенгаракс» (К.: Радянський письменник, 1991). Перше справді тиражне видання – 12 тисяч копій – «Смерть постороннего» (К.: Альтерпрес, 1996). Саме тоді гримнула криза українського книговидання, стала стрімко розпадатися система книгопродажу.
Андрій Курков пішов продавати свою новинку на Андріївський узвіз. Торгівля була сяка-така, хоч до збірки входили два твори, що потім дарували авторові світову славу – «Смерть чужого» та «Товариш небіжчика». Але ж мав...

 

Костянтин Родик Літературний Мічурін

 ------------------------------------------------------

 …Коли читав-перечитував книжки поезій Ярослава Петришина (вони у нього, наразі, дві: „Інверсія ночі”, Львів, Каменяр, 2012 р.; „Синдром чужого серця”, Львів, Піраміда, 2013 р.), одразу, на початку, якось сакрально закарбувалось його:


Коли пролунало слово –
на хінді чи на санскриті –
і перестали перли
у мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам – відкриті –
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.


Вочевидь, що цього чоловіка, львів’янина, чистого поета, (в інших видах літературної творчості не працює), якому вже (ще!) трохи за п’ятдесятку, не випадок привів у літературу та не скороспішність спонукала в ньому співця-лірика (не буду тут докладно переказувати фантазійні історії про химерні комп’ютерні поетичні програми, що він ними, буцімто, користується, хоч і не заперечую таких проламистих засобів-вигадок для промоцій конкретної авторської творчості та видань; головне, – було б що просувати та без зволікань! Власне, є). Лірика Я. Петришина по-сучасному жвава, подекуди – несподівана, подеколи – парадоксальна і, разом з тим, з достатньо глибокими проникливими почуттями. Одне слово, – віршник відбувся, подібно, раніше; а ось поезія вистоювалась, як добре вино.


Але ніщо не вічне, навіть зорі.
за ніччю – день, за осінню – зима…
Ми одночасно – в завтрашньому вчора
І, може, нас насправді вже нема...

 

 

Віктор Палинський Ярослав Петришин: “То хто я?..”

------------------------------------------------------------------------

 

 Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:
zeitglas@ck.ukrtel.net

 



Обновлен 02 сен 2017. Создан 01 сен 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow