Вийшов друком № 84 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 84 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"



"Склянка Часу*Zeitglas"
№84


Проза Prosa Проза

Віктор Палинський
Александр Волков
Тетяна Бондар
Михайло Буджак
Валентина Камышникова
Христина Козловська
Chrystyna Koslowska
Артем Кальніченко
Алла Диба
Александр Апальков
Володимир Іваницький
Микола Петренко

 

 

Лірика Lyrik Лирика

Наталия Виленская
Ніна Корець
Николай Пащенко
Лилия Силина
Руслана Ставнічук
Віктор Остроух
Антоніна Остролуцька
Олег Мингалев
Наталя Трохим
Лілія Войтків
Николай Проценко
Nikolaj Prozenko
Любов Ільницька
Владимир Вихляев
Раїса Артеменко
Катерина Теліга
Марія Зарінова
Валерія Жук
Марія Лепетан


Есе Essays Эссе

Володимир Комісарук
Костянтин Родик
Владимир Ерёменко
Дія Вакуленко

Галерея Galerie Галерея

Малюнки на обкладинці/ Bilder
Володимира Вовчка / Wolodymyr Wowtschok

 
Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow

Олег Лобурак / Zeichnung von Oleg Loburak


Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net


Прохання до авторів:

Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.


Уривки творів журналу СЧ№84

Марлен Дітріх – так її називали підлітки в околиці, а з часом підхопили й всі решта. Оцю, навіть не другої молодості, худющу жінку, коротко і на диво акуратно, зважаючи на спосіб життя, підстрижену, з білим фарбованим густим волоссям, і темним стильовим вистригом на скронях і потилиці. Вона постійно тусувалась поблизу пивбару, що прилаштувався в сутеринах на підступах до Старого-Замку, та була подругою багатьох, таких самих, як і сама, пиворізів. По-чоловічому енергійно здмухувала густі вершки піни з ваговитого старого зразка кухля й майже безперервно смалила дешеві цигарки. Ледь помітно припадаючи на ліву ногу, переходила від одного засмальцьованого столика-стояка до іншого, аби до несхочу начастуватися бурштиновим трунком коштом нетверезих чоловіків.
…Насправді чимось нагадувала Марлен Дітріх. Хоч та, як відомо, й не шкутильгала. Мала доволі низький голос, одягалась у старомодні приталені шовковисті сукні з фальбанками. Полюбляла саме темно-зелені кольори та дивацькі пістряві кокарди, що невідомо як трималися в її короткому волоссі.
Мешкала десь неподалік, тож мала можливість час-до-часу запросити до себе когось обраного. Переважно того, хто здатен був наповнити її холодильник харчами бодай на день-другий. І хто не плів безугавно дурниць, тобто не був невиправним йолопом від народження. Сама ж полюбляла, знайшовши вдячного слухача, потеревенити, зацікавлено заглядаючи в очі та енергійно жестикулюючи… Характерно при цьому затискала цигарку між двома випростаними пальцями правої руки. Іноді цигарка пригасала й Марлен, майже неусвідомленим імпульсивним рухом, діставала із свого заношеного, колись дорогого, редикюлю простеньку запальничку та знову жадібно затягувалася достобіса приємним димом. І ще більш емоційно продовжувала розмову: ніби саме цієї миті вирішувалась справа всього її життя. Подеколи у запалі могла, як видавалося безпричинно, вперіщити співрозмовника своєю невеличкою сумочкою. Напевне, аби не слабла увага небораки. Про що вона лопотіла у такі хвилини, докладно й не скажу, бо ніколи, до певного дня, не був учасником цих захмелілих діалогів. А співбесідники, зрозуміло, відтворити їх не змогли б нізащо. Не раз спостерігав, як її худі довгі ноги на високих підборах запліталися на нерівній старовинній колотій бруківці, як це трапляється в не надто тверезих людей, коли вона мало не силоміць провадила свого нового знайомця до помешкання на коротенькій вулиці в кілька будинків, що мала навдивовиж поетичну назву „Закапелок-Гортензії”...
...Я її називав лише Марлен. Оте „Дітріх” видавалося чимось чужим, неприродно глухим для вимови. А глухе завше не сприймалося моїми особистісно-вокальними уподобаннями. Хоча, годжуся, вона насправді була невловимо подібна на всесвітньовідому стильову красуню-кіноакторку з цим ім’ям. Крім того, зі своїм особливим сприйняттям запахів, я подеколи відчував на диво вишуканий аромат її парфумів, що асоціювався чи то з легкою тінню сандалового дерева, чи то з даленіючим смутком призабутих мандрівок саваною...
...Якось так склалося, що в цій кнайпі з низькими, хоч і в стилі готики, суфітами, я почав стикатися з нею частіше. Мені навіть цікаво спостерігалося, як хвацько дає собі раду з грубуватими низькорослими робітниками з сусіднього будмайданчика, а чи, здавалося з насолодою, шпетить якогось п’яничку з Підзамча...

 

Віктор Палинський МАРЛЕН 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 
Беспредел в стране моей творится –
Стыд, позор… В карманах – ни гроша.
Я готов сквозь землю провалиться…
Чтобы выйти на просторах США.

***
Прошу Вас, господа глашатаи,
Толкайте речи осторожно.
Слова бросать на ветер можно…
Но лишь когда они крылатые.

***
На депутатов время давит –
На отдых им пора давно.
Закон попрать или поправить –
Им, очевидно, все равно.

***
Если солнце шпарит целый день,
прикрывайте голову панамкой!..
…Чтобы бросить на кого-то тень,
надо быть
хотя б настольной лампой.

***
Совет очень дельный мне дали врачи,
Как выгнать болезни и старость –
Я сел на диету. Но тут же вскочил –
Колючей она оказалась!

***
Я утруждала себя напрасно –
Явилась кошка (а может, кот?)
И с бутерброда слизала масло –
Теперь он вовсе не бутерброд!

 

Лилия Силина МИНИАТЮРЫ 

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Туман, туман долиною,
Добре жити з родиною...
Т.Г.Шевченко


Коли на землю спускалася довга осіння ніч, баба Уляна звично замикала зсередини хиткі скрипучі двері літньої кухні. Спочатку на клямку, потім на замок, що крутився не в ту сторону, далі прив’язувала до дверної ручки пояс від старого халату, зачіпляючи його за гвіздок, надійно вбитий поруч, і нарешті накидала добротний залізний гачок. Тепер все. Встигла майже засвітла.
Далі зітхала, зашторювала два невеличкі віконця, у які вже заглядала лячна темінь, молилася за дітей, онуків, вимикала тьмяну економічну лампу і лягала на незручний, трохи закороткий старий диван. Колись на ньому в хаті спали її хлопчики, а потім він перекочував сюди і прижився.
Як завжди, намагалася нічого не думати. Нічого не згадувати. Ні за кого не хвилюватися. «От сьогодні ляжу й засну», – вмовляла себе.
Та сон, як завжди, не йшов.
– Ч-ч-ч, – вимкнувся холодильник.
Тепер лежатиме, мов у підземеллі. Від тиші вуха позаклада.
Витримавши з півгодини, встала.
Майже навпомацки, при зеленуватому світлі електронного годинника налила кип’яченого молока, набрала ложку густого меду… Смаку не відчула.
Іще полежала, відганяючи думки.
Нога німіє…Ох-ох…
Засвітила лампу. «Почитаю». Розгорнула стонадцять разів перечитану, напам’ять знану збірочку. Гарні вірші, мов ліки від серця. Та настрій не той…
Загубився десь сон, обминає її прохолодну осиротілу домівку.
«Спробую рахувати телят. Одне. Два. Три…П’ятдесят сім… Сто сорок дев’ять… Ні, не те».
…Поганий був день. Так швидко минув. Нічого не встигла зробити, й записати в зошит нічого… Завтра треба у курей почистити, собакам каші зварити, до сусідки за молоком… біля дверей одвалилося… підмазати… здається, цемент закінчився… листя підмести… а-а-ах… хату провітрити… у касу сходити заплатити… ах-х-х…
– Гав-гав, – чомусь захвилювався Батон.
Насторожилася.
– Бах! – зненацька щось вдарило в шибку і розірвало тишу неймовірно голосним відлунням.
Німий жах скував усе тіло, думки застрибали, мов навіжені, серце закалатало, що не дихнути…
Лише за довгу мить примусила себе визирнути в темну пустку вікна. А там хоч в око встрель. Ні душі. Село ніби вимерло: жодного вогника, жодного людського звуку. Лише вітер грає на дротах своє «у-у-ууу» та коли-не-коли обізветься пес.
«А-а, то, мабуть, гілка суха. Старіють дерева разом з нами… Зі мною…».
Баба Уляна досі не могла звикнути, що колись переповнений галасом двір опустів. Скільки було метушні, скільки сил… Невже це було з нею? Так мріялося тоді про відпочинок, і от – дожила. Від лежання кості болять. Гіркий жаль за втраченими щасливими днями постійно ятрив серце...

 

Тетяна Бондар ЩЕ ТАК ДАЛЕКО ДО СВІТАНКУ...

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Лейла Цуцкірідзе (1964) – поетка, перекладачка, художниця. Авторка книг для дорослих і дітей. Лауреатка національної премії в галузі дитячої літератури (2017).

Батьківський дім

Я колись продала рідний дім, той, збудований татом,
де він стіни звів власноруч і поклеїв шпалери,
і надійно поклав підлогу (нікому це не довірив),
щоб я впевнено завжди ступала.
Все зробив, навіть ванну і кухню…
навіть меблі в кожній кімнаті…
І пишався: ось який дім доньці в подарунок
виплекав своїми руками.
І вірив: там я буду щаслива, найщасливіша…
Але я продала цей дім, і відтоді весь час боюся
побачити уві сні, наче ось мій тато приходить,
як завжди, щосуботи, по дорозі з базару,
із важкими торбами,
ліфт у нас не працює,
він йде пішки на шостий
і в одній руці в нього кавун,
а в другій – пакет, повний фруктів,
і ціпок, вірний друг.
Підіймається, радісний, дзвонить у двері,
чекає: ось йому зараз відчинять,
візьмуть у нього кавун і фрукти,
обіймуть його разом, донька і внучка,
в чотири руки…
Чекає, тихо всміхаючись.
І ось відчиняються двері –
за ними якийсь незнайомець
здивовано дивиться й каже:
ваші діти тут не живуть...
Я стою за вікном того сну,
соромливо визираю з-за штори і бачу,
як розгублено тато посеред вулиці
тримає в одній руці кавун,
а в другій – важкий пакет, повен фруктів,
і вірний ціпок – вірніший за мене.
І поривається до перехожих:
- Ви часом не бачили, де моя доня?
- Може, ви знаєте, де моя доня?
І не знаходить мене, не знаходить,
і знову вмирає вві сні,
і відходить навіки…

 

Наталя Трохим Переклади грузинської поезії

-------------------------------------------------------------


Хроніка від сусідського Сірка

День перший

Вийшла з електрички. Далі йду вже рідною стежкою. Як я завжди любила тут ходити у передчутті зустрічі з батьками! Ось і наш дім. Доки дістаю ключа і розвертаюсь до дверей, бічним зором ловлю ліворуч щось незнайоме. Підходжу ближче… Одна з шибок вікна кухні стоїть обабіч біля стіни. «Боже, хтось у хаті?!» – промайнуло. Вже тіпаючись уся, немов у лихоманці, відчиняю двері і прожогом до кухні.
Мене зустрічає гнітюча, важка тиша, скрізь бачу розкидані й потолочені залишки посуду… Немає маминих каструль, мисок, тарілок, із яких діти завжди їли сир…
Немов причинна, розвертаюся і йду до хати – так і є: пропали гроші, які залишалися від похорону, на столі немає електрочайника – його лише нещодавно подарував хрещений… На веранді все поквецяно медом – наливало… Добре, що і банки, і кришки поруч.
Сідаю в усьому тому фантасмагоричному рогардіяші і плачу. Потім устаю, лізу на один стіл, на другий і щільно зачиняю віконниці. Мабуть, доведеться тепер жити, як у в’язниці…

День другий
Вертаюся з роботи. Бучанське раннє надвечір’я пахне настояним на достиглих плодах повітрі, ще не опалому листі й зелених травах. Лише там, де над нашою хатою схиляє свої рясні віти ліс, вже досить темно, але небо ще світле і йти зовсім не страшно.
«Що це?» – питаю несподівано себе. Хвіртка в наш двір прочинена, а десь з глибин долинає якийсь незнайомий металевий звук «рип-рип»… Спершу притишую, тоді прискорюю ходу…
Рип-рип – чується з рідного подвір’я. Рип-рип… рип-рип…
Підходжу до рогу хати, кидаю на вулика сумку й пакет і різко повертаю праворуч. Через мамину папороть – прожогом до старого куреня і вже гукаю: «Юрку, що Ти робиш у цій темряві? Так мене налякав!» – «Так, це Юрко», – відповідає мені хтось зовсім не голосом мого сина. Я підступаю ближче і вже бачу коло вулика чорну тінь із татовою стамескою в руках, відколупану й підняту частину металевого дашка з вулика…
Ще не впізнаю, хто ж то, але вже відчуваю і суворо кажу:
– Ніякий ти не Юрко! І твій творчий почерк я давно знаю!
– Так, це Мишко, – відповідає наш колишній сусід і товариш Юркових дитячих забав.
– Йди звідси геть! – вже кричу я, але бачу, що він не хоче нікуди йти. Стоїть, як укопаний, добре знаючи, що я його не подолаю і битися не буду.
– Йди геть! – повторюю я . І, наступаючи на нього, поступово витісняю злодія з двору. Він дуже неохоче човпе, неначе промовляючи: «Ну, що вам жаль? У вас же всього багато…»...

 

Алла Диба У ТІМ БУЧАНСЬКІМ ПІДНЕБЕССІ 

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Серед поРнометражних картин шукаєш повно 
а знаходиш язики стріли що лоскочуть дафну 
і від ероса лиш сагайдак лише спомин 
що тебе оповив пекучим сухим лавром 
носиш вулик у роті і кожна бджола жалить 
не сховаєшся в лоні евтрепи ані в єгипті
з кожним гроном приходить прозріння 
тобі мало 
з кожним прядивом сива арахна ще більше впита 
ковток меду і смак молока дає силу 
пломінь уз воскресає надію на тих п’яних 
які ближчі до вакха які у безумстві просили 
щоб холодні щити здригалися під мечами

***
гаптували тебе ще змалку
гаптували тебе терпляче
і навіть худий комар
не міг заточити носа
об твої гаптовані родимки
нащо крукам віддалась 
вони твої гапти та й виклювали
ій залишили тільки нитки
а люди поглянуть 
і скажуть
недообіймали
а люди поглянуть
і скажуть
недоцілували
а ти промовчиш
бо
недолюбили...

 

Лілія Войтків КІСТЛЯВА ЗЛОДІЙКА СОСНА

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Он оторвал глаза от электрочайников, отсвечивающих потолочным неоном и увидел Её. И сразу всё замерло. Нет, не замерло, просто заняло свои места и начало жить. Да, это была Она. На ней была спортивная куртка и джинсы, на ногах зимние кроссовки. При всей мальчишности движения Её были лаконично грациозны. Она прохаживалась вдоль полок напротив, внося смысл в предметы и пространство перед собой, взгляд её иногда останавливался и она замирала. И он тоже замирал и, как художник карандашом, взглядом спеша обводил её профиль. Она подошла к витрине с чайниками, и взгляд её остановился на нём.
Рука сама опустила чайник. Мир уже минуту жил иной жизнью. За тяжёлыми стёклами супермаркета скрипели тормоза подъезжающих машин, прыгали по асфальту колесики нагруженных продуктами колясок, раздвигались и, не успевая закрыться, вновь раздвигались перед посетителями двери. Эскалатор визжал стёртыми подшипниками, поднимая на второй этаж пёструю и молчаливую толпу. Кассовый аппарат скрипя, выдавал чек. Чуть слышно шелестел кондиционер, посылая струю тишины и смысла.
Он огляделся, но не увидел Её. Но это ничего не значило. Она теперь была везде, ждала его повсюду. Провидение сведёт их снова прямо сейчас у выхода на проспект, или завтра на площади, или в ближайшие дни на троллейбусной остановке. И он двинулся навстречу провидению, к выходу, между сияющих витрин. Он миновал стеклянные двери и поблагодарил кивком охранника, когда вдруг за спиной раздался грохот. Грохот повторился, он оглянулся и..не может быть…он ущипнул себя. За дверьми, которые он машинально закрыл за собой, стоял старшина. Да, это был он. В засаленном камуфляже, с усами, обвисшими под тяжестью сине-жёлтых ленточек, с пятнами от кислой капусты на коленях, с красными от недосыпа глазами. За его спиной на ветке ветер трепал тот окровавленный дождевик, на котором два дня назад принесли разведчика, подорвавшегося на мине. Он что-то говорил, нет, кричал ему через дверь. И бил по ней что есть мочи. Мысли лихорадочно завертелись в голове. Наверное, он недоволен его утренней просьбой снова взять его на вылазку. Наверное, снова кричит, что он эгоист, что он уже был в серой зоне, что пора, наконец, вырабатывать в себе чуйку, что без неё там нечего делать. Толстое стекло гремело в дверной раме. Ветер закрутил смерч за плечами старшины, подняв в воздух пустые пакеты над полем... Ну конечно, Лось уже второй раз на вылазке. И у него с чуйкой всё в порядке, судя по бутылкам под лежаком… Глаза старшины всё больше наливались кровью, он сильнее стучал по стеклу и уже начинал расстегивать левой рукой кобуру. Лязг металла болью отражался в мозгу. Он истуканом стоял перед дверью, не зная, что делать. Следующий удар сотряс всё его тело. Он обхватил голову руками и …наконец, проснулся.
Блиндаж трясло от разрывов. Грады - быстро пронеслось в голове. Свеча в консервной банке потухла. Он соскочил в темноте со второго яруса, нащупал в углу автомат и берцы и выбежал наружу. В темноте ветка акации больно ударила его по лицу, и он присел, чтобы оглядеться. Ветер, уже который день терзающий опорник с востока, так и не унялся к ночи, продолжая скрипеть стволами деревьев и завывать в обгоревших кронах. Где-то в поле горела сухая трава...

 

 Владимир Иваницкий УТРО

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Из вымени тучи напились дождя первые бледные звезды.
Как из бумаги вырезанные, дрожат руки её промозглые.
Не согревают созвездий огни и ветра стихи горячие.
Падает чайка, ведь в перьях своих длани гусиные прячет.

* * *
Тот слепящий твой последний след
закричит морозной хриплой нотой.
И ворвется в двери черствый снег
с холодящей душу подноготной.

 

Владимир Вихляев ...ты пишешь стих 

 

 -----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Если бы человек мог адаптироваться ко всем условиям, не сопротивляясь тем, которые противны его природе, он никогда не имел бы никакой истории вообще. 
Эрих Фромм


Когда Иродиада родилась, плакали славяне. Дрожали немцы. Смущались китайцы. Ибо зима в тот год выдалась лютая. На просторах Евразии гибли озими. Падал скот. Дули суховеи, преодолевая пределы Гоби и гор Алтая.
О рождении в больнице в такую погоду и мысли не было. Ибо ни дороги, ни средств, ни сил не было. Брошенкой была роженица. В самом углу хаты забилась она. От страха, боли и безнадёги. Именно там и родилась Иродиада. В углу. Мать умерла.

– Странное это дело, – молвил следователь Петренко, – разворачивая справку об освобождении. Бумажка была сложена вчетверо. Она помялась. Видно долго её таскали в карман и с кармана ватника. Но выглядела опрятной. Ни пятен, ни загибов на ней.
Почесал седеющую маковку свою Петренко. Повёл плечами, неширокими. Поёжился. В отделении № 7 ещё не топили. Не топили и в больнице №3, и в диспансере №1.
– Странное это дело, – повторил снова следователь, – вот топят уже в горисполкоме.
– И в налоговой, – подал голос из дальнего угла молодой сержант, – тоже топят.
– Там топят всех, – пошутил Петренко, превратившись из седого дядьки в просто седеющего рано хлопца.
И тут Иродиада произнесла:
– Эти чинуши потеряют всякую силу и жизнь и не узнают самих себя, когда их перенесут в тесное жилище, под низкую кровлю их узких, сдавленных, толстостенных черепов, из-под которых высматривают тупые взгляды…
– Ишь ты, – поднял лицо Петренко и аж приподнялся из своего угла сержант молодой.
Иродиада не удостоила присутствующих ни взглядом, ни продолжением реплики.
– Так значит, – улыбнулся ещё разок Петренко, – откинулась? На долго к нам?
Иродиада стояла перед ним. Во весь свой рост. 184 сантиметра. С непокрытой головой, прелестной в своем скуластом, но прекрасно вылепленном природой, родителями и судьбою лице. Ей было 27 лет. Из них девять она отсидела. По статье 115. Волосы Иродиады колыхались даже в прохладной атмосфере отделения №7 крылом жар-птицы. И они, эти волосы, источали запах ландыша и ладана. И запах этот прокрался к сердцу Петренко соблазном и подбирался уже к сержанту. Именно поэтому Петренко уже приподнялся, а сержант вытаращился на освобождённую во все свои серые и восторженные глаза.
Накинутый по плечам, поверх ватника цветастый платок делал Иродиаду сошедшей с какой-то известной картины. Но, с какой именно, ни Петренко, ни сержант не ведали...

 

Александр Апальков Иродиада и зеркало революции

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 Далі публікуємо есеї з аналітичного проекту Костянтина Родика «Актуальна література. Пунктир-енциклопедія». Глава про Ігоря Римарука увійде до однієї з наступних книжок критика.

 

«Останній біженець із різдвяних легенд»


Ігор Римарук народився 4 липня 1958 р. на Хмельниччині. Здобув журналістську освіту в Київському університеті. Працював у газеті «Вісті з України», у видавництвах «Молодь» та «Дніпро». Від 1994-го – у керівництві журналу «Сучасність». Один із засновників-керівників (з 1997-го) Асоціації українських письменників. Автор 7 поетичних збірок (перша вийшла 1984-го). Збірка «Діва Обида» стала лавреатом Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2000». За ці ж поезії пізніше присуджено Шевченківську премію (2002). По тому газети стали писати, що «в Римарука нема конкурентів у літературі». Остання збірка «Бермудський трикутник» лише кількома балами поступилася Федюковій «Трансністрії» у рейтинґу «Книжка року’2007». Поет відійшов у вічність 3 жовтня 2008 р.

«Я переселений в Об’явлення Івана»

«Діва Обида» уперше вийшла друком в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ», і одразу привернула до себе увагу: експерти «Книжки року‘2000» визнали її безперечним лідером серед поетичних видань сезону. Рік по тому львівська «Кальварія» випустила доповнений, подарунковий варіант загадкового Римарукового компендіуму, і навіть якби Шевченківський комітет не присудив їй тоді премію – все одно бути цій книжці в українській культурі. Бо – хрестоматійна книжка. В тому сенсі, що без «Діви Обиди» уявлення про українську поезію кінця ХХ – початку ХХІ століть не було б повним.
Аби писати про поетичну творчість, годилося б бути не рецензентом, а психоаналітиком. «Поэзия – это всегда перевод с темного, запутанного, сбивчивого подстрочника собственной души», – міркував радянський класик Євгеній Євтушенко. Приблизно тоді ж Василь Стус занотував у листі з табору: «Поезія – знімок душі, фотокартка психічного стану… Царина психіатрії, не мистецтва».
Поговоримо ж про підсвідомість Ігоря Римарука, оприявлену «Дівою Обидою». Тим паче, що «Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури» (МУЕАЛ), трактуючи попередні його збірки, оперує такими знаками-координатами, як «символ... Фройд... потік свідомості».
«Діва Обида» має підзаголовок: «Видіння і відлуння». І перше, і друге не потребують обдумування – потребують віри і прямого контакту з несвідомим. Видіння і відлуння – це ознаки контактерства, ченелінґу. Інший поет-контактер, грузин Отар Чиладзе, один зі свої кращих віршів почав так: «Мне надоело думать. Я читал». Імовірно, він читав тої миті Святе Письмо чи Данта. Або щось на кшталт Римарука, котрий звіряє календар свого життя «за апокрифом та Босхом». Ходить не про те, що Босха чи Далі годі зрозуміти. Але раціо тут точно не помічне. Лише – мовби крізь електроліт – пропускання через власну підсвідомість. «Інтуїція розуму», зауважив би Мераб Мамардашвілі...

 

Костянтин Родик ОСТАННІЙ БІЖЕНЕЦЬ... 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

...Треба відразу зазначити – манера письма О. Апалькова вкрай лаконічна. Він ніде не вдається до розлогого опису місця, часу, обставин розгортання подій, обмежуючись двома-трьома словами. При цьому добираючи такі характерні ознаки, що слугують для визначення особи протягом усього оповідання (укорочені брюки і червоні шкарпетки Горяєва, старий халат його співмешканки, людина з депутатським значком на лацкані піджака). Хіба що портрет головного героя новели Івлєва та його пасії заслуговують у автора на дещо детальніший опис, принаймні обоє красиві, молоді й стрункі.
Так само, ніби зумисне, вкрай скупо автор дає наймення своїм персонажам. Головні герої мають лише прізвища, він ніде не називає їх по імені, обмежуючись функціональними визначеннями. Доцент, кандидат, студент, декан. Навіть улюблений покійний дід студента існує тільки як Івлєв. Ніяк не називає герой і свою кохану, в устах інших вона фігурує лише як «жрица любви», «владычица». При цьому названі прізвища теж не містять у собі якогось смислового навантаження, такі собі Іванов, Петров, Сидоров. «Что в имени тебе моем?» Суть в іншому – що вони проголошують! Якраз тут і розкривається їхнє справжнє призначення у творі.
Така ощадливість у словесному вираженні дає змогу автору, застосувавши точкові акценти, ніби в калейдоскопі, зафіксувати і одержати, при найменшому повороті – зміні ракурсу споглядання подій – щоразу новий візерунок, новий колір, інший додатковий зміст. А від того охопити своїм поглядом безконечно багато фактів і явищ, котрі бентежать його, дати волю думкам і почуванням, до яких вони підштовхують.
У творі Апалькова – три поіменно названі герої є головними: доцент ВУЗу Горяєв, кандидат Вележнєв та студент-випускник Івлєв. Це люди трьох різних поколінь, які своєю долею, світоглядом, мисленням несуть прикмети свого часу, і в заданому часовому інтервалі (середина 80-х років) можна собі уявити (при всіх умовчаннях про визначальні історичні віхи цього століття) тодішнє життя. Щонайменше вдається до оповідей найстарший з них Горяєв, раніше знаний, популярний поет він був репресований у 37-му році, вся літературна спадщина була знищена, а він уникнув такого ж кінця тільки тому, що почав публічно підтримувати провідні партійні (більшовицькі) настанови.
Третій з оповідачів студент Івлєв зосереджений на своєму першому коханні, і його сповіді – то окремі штрихи, окремі больові точки цього вперше пережитого почуття. А його мовчазні бесіди з покійним дідом – то осмислення, всотування його мудрих повчань.
Найповніше представлений Вележнєв – людина мисляча, наділена гострим критичним розумом, який раз за разом пояснює і тлумачить своєму молодшому побратиму Івлєву ті чи інші ситуації, стає, власне, устами, речником автора твору. Його міркування – це той шлях, якого слід дотримуватися нинішньому молодому поколінню. За віком (десь під 60) – це зовсім зріла, громадянськи наснажена людина, певно ж із лав шістдесятників, які спромоглися і «Ніж у сонце» (І. Драч) всадити, і зазнати утисків і переслідувань (згадаймо В. Стуса), пройти через хрущовську відлигу, брежнєвську стагнацію, горбачовську «велику перебудову».
Тож саме цей герой висловлює найрадикальніші міркування, обурюється проявом байдужості в молодих людях, зіпсованістю їхніх смаків. А на питання Івлєва: до чого байдужість, він чітко і переконливо проголошує:
«Хотя бы к литературе… Читайте, друг, мой! Читайте все свое свободное время. А свободное время, писал Карл Маркс, и есть время развития личности.»
Ця тирада – бажання сформулювати і підкреслити роль інтелігенції в суспільному поступі людства, коли проголошення диктатури пролетаріату відводило їй другорядне місце, такого собі «прошарку». Звідси й постійне педалювання Вележнєвим частки «с» – того сервілізму, на який тільки й мала право освічена, вихована, морально достойна інтелігентна людина. Тим-то цей герой, як рупор і провідник головної ідеї автора, – творити майбутнє буття держави Україна силами і натхненням нової еліти, вирощеної з молодого покоління, – докладає до цього чимало вольових зусиль і часу. Його мета сформувати зі свого вихованця достойного представника такої еліти. Саме тому Вележнєв вперто підштовхує Івлєва до ближчого знайомства з Горяєвим, дає йому почитати якимось чином збережені від тотального знищення вірші зацькованого поета. Він неодноразово відправляє студента до дому відлюдькуватого доцента, бо там, у захланному закутку – справжні поклади багатства – знань, книг давніх ще дореволюційних видань. Там шлях до оволодіння історично віддаленими, але реальними фактами життя, не перевернутими з ніг на голову нинішніми обставинами, в яких виростає Івлєв...

 

Дія Вакуленко Калейдоскоп

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Чем больше живу и наблюдаю, тем отчетливее проявляется истина: людской мир – бойня и мясорубка. Ничего страшного. Мясорубка вписывается в естественные законы Природы. Но, если бы этот мир замышлялся, он был бы страшен с другой позиции: что за садистское чудовище пресловутый всевышний, создавший человека, сознающего неизбежность кончины.
В школе мне втолковывали, что человек – Царь Природы. Со временем я заметил, что Царь – преимущественно негодяй, подонок, прохвост, подлец, мразь и т.д. Определил я также, кто совершеннее: хомо сапиенс (вид рода Люди из семейства гоминид в отряде приматов) или сороконожка. Она – конечно, она несколько совершеннее хомо. Ампутируйте ей десяток ножек, и она прекрасно обойдётся без костылей и протезов. Но это мелочь. Сороконожка бесконечно совершеннее хомо – она не подозревает, что вся её беготня непременно завершится превращением живого тельца в труп.
Культовые мошенники призывают меня молиться конкретному идолу и его великому замыслу. Если бы это был действительно Великий Замысел, наш людской мир оказался бы совсем другим – вечно теплым и нежным, каким было в детстве прикосновение ладони матери к моей голове.
Разумеется, никто ничего не замышлял и не создавал. В бескрайней карусели Вселенной, как и в жизни самой ничтожной земной твари, нет никакого смысла. То есть, смысл Мироздания (как и смысл жизни человека) не обнаружен до сих пор только потому, что этого смысла нет, – в соответствии с небезызвестным Конфуцием: “Очень трудно искать в темной комнате черную кошку. Особенно, если там её нет”.
И, однако, я молюсь Богу – своему – Тайне Мироздания, непознаваемой, непостижимой и – как уже выяснилось – бессмысленной.
Молюсь каждое утро. Не буду сдавать всю молитву, однако один пассаж обозначу: “Забери меня, Боже, без физических страданий, на скаку, в любой миг, когда сочтёшь необходимым”.
Мой час близок. Сердце на пределе. Оно устало и скоро остановится. Так умер мой отец, в 76. Старея, я невольно отмерил себе ту же цифру. Без страха. В этом возрасте страха смерти уже нет. Есть только любопытство и недоумение. Зачем? Для чего рождаться, взрослеть и жить, если над этой жизнью висит на волоске пресловутый дамоклов меч и неумолимо обрывается в непредсказуемый момент.
По свидетельству еще живых очевидцев, средняя продолжительность жизни человека в эпоху Палеолита составляла 25-30 лет. Сейчас эта цифра колеблется в пределах 70-75 лет. Особо назойливые экземпляры доживают до 100 лет. И это их ошибка. В возрасте за 70 человек сознает абсолютную бессмысленность жизни особи и, больше того, видит, что градиент черных перемен направлен в сторону лавинообразного нарастания извращений образа жизни популяции в целом, её загнивания и неизбежной гибели.
Продолжительность жизни 30 лет? Великолепно! Этот возраст ничем не угрожает духу, не предполагает никакой мизантропии. Я же дожил до лютой ненависти к человечеству. Не к Земле, но именно к человечеству, паразитирующему на ней, – к людям.
Я не умер в 76. Пережил и 77. Жду. Когда же?
Меня раздражают ближние, которые не видят того, что вижу я. Раздражают люди молодые и средних лет, озабоченные мелочами и окрылённые сиюминутными радостями. Забывают, что обречены.
Хотя, помню, я был в их годы таким же.
Как видно, сейчас я всё же слишком стар. Сын говорит, что я супер-стар.
Я созрел для эмиграции в Лучший мир.
Теперь понимаю, почему местность за порогом смерти называют Лучшим миром. Но становлюсь в тупик, пытаясь в деталях вообразить Его. Что может быть прекраснее земных гор, лесов, океанов, морей, облаков, островов, закатов и восходов Солнца, золотой осени? Что?! Наверняка в Лучшем Мире всё это имеется. Так чем же он лучше Мира земного?
Вероятно, там нет людей! Нет безумного человечества, но есть только те, кто мне дорог был и есть, – мать, отец, мои дети, избранные друзья.
Разумеется, такой мир невозможен.
Лучший мир не существует...

 

Владимир Ерёменко Лучший мир

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 65 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 60 грн.)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net


Прохання до авторів:

Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.



Обновлен 11 дек 2017. Создан 10 дек 2017



  Комментарии       
Всего 2, последний 1 мес назад
Artem401 12 дек 2017 ответить
Тим, хто підписаний, наскільки я розумію, по примірнику вже відправили?
   
zeitglas 12 дек 2017 ответить
Передплатники отримають журнал через дирекцію Укрпошти опісля 22 грудня.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow