Вийшов друком № 85 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




 

Вийшов друком № 85 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

 

"Склянка Часу*Zeitglas"
№85


Проза Prosa Проза

Александр Волков
Валентина Розуменко-Невінчана
Микола Петренко
Ірина Пшиченко
Александр Апальков
Валентина Камышникова
Антоніна Остролуцька
Павел Бессонов
Анна Проценко
Ольга Яворська
Валентина Михайленко


Лірика Lyrik Лирика

Ярослав Савчин
Любов Бенедишин
Николай Проценко
Nikolaj Prozenko
Иван Валуев
Владимир Данык
Вікторія Торон
Катя Душа
Андрей Коровин
Андрій Коровін
Серго Сокольник
Николай Пащенко
Наталия Виленская


Есе Essays Эссе

Віктор Палинський
Алла Диба
Андрій Будкевич
Володимир Комісарук

 


Галерея Galerie Галерея

Малюнки на обкладинці/ Bilder
Віктора Зінченка / Viktor Sintschenko


Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow

Василь Вовчок / Zeichnung von Wasyl Wowtschok

 Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 75 грн., (плюс вартість пересилки)
 
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net


Прохання до авторів:

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.


Уривки творів журналу СЧ№84

 

Говорят, Николай Рубцов в литинституте все время нарывался по одному и тому же сценарию. Прибыв на учебу с северного флота, он под кроватью сразу спрятал гармонь и когда поэты и писатели садились выпивать, то после первой рюмки лез и доставал инструмент. Вечер продолжался, литераторы спорили о путях развития поэзии и прозы, и, наконец, Коля откладывал гармонь в сторону и бросался в драку на любого кто был рядом. Конечно, получал. Его укладывали на кровать, а утром он говорил, что ничего не помнит… И так каждый раз. Может из-за этого и погиб так глупо? Но Рубцова печатали, он был востребован, да и писал, надо сказать, классные стихи…

Улетели листья с тополей,
Повторилась в мире неизбежность...
Не жалей ты листья, не жалей,
А жалей любовь мою и нежность!
Пусть деревья голые стоят,
Не кляни ты шумные метели!
Разве в этом кто-то виноват,
Что с деревьев листья
улетели?

Поэт Бриедис, как и все латыши, был спортивного сложения, хотя с небольшой тяжеловесностью и зачесывал волосы назад, открывая широкий – широкий лоб, еще бросались в глаза его выпученные глаза, за что его за спиной называли лупатым. Он печатался в местной Севастопольской прессе, выпускал книжку за книжкой за свой счет, служил на флоте в звании капитана третьего ранга и постоянно дрался с подростками в троллейбусах по любому поводу – не уступили место старушке, или громко разговаривали, с, не дай Бог, нецензурной речью, то все – троллейбус штормило. 
Походы за материалом – так называл пьяные битвы поэт Бриедис.
Из материала у него получались стихи.

Из безветрия, из тишины,
Что на черную кошку похожа.
Листья падают, еле слышны,
Как шаги осторожных прохожих.
Но легко и не страшно бродить
У запруды, где парк перевернут –
Он устал листопадом чудить
И уснул, как капризный ребенок...

Получается поэт и его стихи это, как говорят в Одессе – две большие разницы. Наверное, поэтому и платят за свои стихи такую высокую цену.
Поэт тогда ушел за материалом для стихов – запил...

 

Александр Волков ДВА ПРИЛАГАТЕЛЬНЫХ 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

 


Цей океан безмежжя і блакиту…
Долонею прикрию пів вікна –
і вже здається,
що пливу над світом
в кімнаті,
де життя моє мина.

А хмари – повз.
Точніше, я – повз хмари,
непізнані небесні острови.
Міраж Надії. Спогадів Примари.
Пливи, моя домівко,
ще пливи…

 

Любов Бенедишин "Цей Океан..."

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 


Жінка стояла за прилавком і курила. Подивившись на сигарету, яка була між пальцями,– подумала: Я ж курю давно, більше десяти років…А мені вже тридцять п’ять…
Вона була дуже яскраво нафарбована на обличчі, або як інакше кажуть: накладений макіяж був насичений. Робила це жінка тому, щоб хоча б трішки заховати своє змарніле обличчя. Виглядала вона старшою за свої роки. Мабуть, на її красу вплинуло довге стояння на вулиці за прилавком і давнє куріння.
Коли закінчився її робочий день, жіночка, прибравши всі овочі з прилавку, зібралася додому. До зупинки було йти десять хвилин. То ж поки прямувала, –думала…..
А думки були про те, що чоловіки не дивилися їй вслід, та і зайву вагу вона набрала, не знаючи коли. І чому це ніхто не називає її пані? Чому?...
Так, вигляд у мене не найкращий, бо я тяжко працюю і на себе у мене зовсім не вистачає часу…Чи може не хочу знаходити цей час? ….
Поступово думки перейшли на іншу тему…Дочка…Їй чотирнадцять, а вона палить сигарети. І як заборонити їй курити, якщо сама не можу з цим впоратися? Я не є прикладом для своєї дитини, тому, не можу вимагати від неї того,що сама не взмозі зробити…. Вона перервала свої думки, бо не хотіла засмучуватися глибоко, та і маршрутка під’їхала до зупинки. Жінка хотіла підійти до транспорту, але за її плече зачепився молодий чоловік і промовив: «Куди лєзіш, корова?!». Вона опустила очі і сльоза її заховалася за віями…
«Треба їхати, бо на порозі її чекає кіт Мурко», – мовчки промовила до себе. Він її чекає , здається, що він вміє посміхатися і ніколи не скаже образливих слів…

 

Ірина Пшиченко КІТ ЧЕКАЄ 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

ГЕЕННА И ЭДЕМ

Я с ней горю – горю в геенне огненной,
Киплю в смоле, украденной в аду.
Ни приручить, ни укротить не смог ее –
И никогда узду ей не найду.

Ты усыпила все мои нескромности
И тихой музыкой ты стала для меня.
С тобой легко, как в райской невесомости,
Где нет ни льда, ни жгучего огня.

Кошмар блаженства… Мрак успокоения…
Но нет! В Эдем вступить я не готов!
Хочу я снова в скверну искушения!
Хочу я снова в грязь ее грехов!

DIE GEHENNA UND DAS EDEN

Mit ihr brenne ich – brenne in die Gehenna der Feurige, koche in den Teere,

der aus der Hölle gestohlen ist.

Ich konnte weder zähmen noch bündigen sie –

und nie werde ich den Zaum ihr finden.

Du beschwichtigtest alle meine Unsittlichkeiten.

Und du wurdest die leise Musik für mich.

Mir ist leicht mit dir, wie in elysischer Schwerelosigkeit,

wo ist es weder Eis noch Feuer.

Der Alp der Seligkeit… Die Finsternis der Ruhe…

Aber nein! Ins Eden einzurücken bin ich nicht bereit!

Ich will wieder in die Verunreinigung der Verführung!

Ich will wieder in den Schmutz ihrer Sünden!

 

Николай Проценко*Nikolaj Prozenko КОХАННЯ / LIEBE

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

... Идти тяжело по глубокому снегу. Но шла Иродиада. От самой станции. Не близким был её путь. 
Мороз крепчал в свете поднимающегося выше и выше солнца. В его сиянии искрились мелкие, ещё летучие, снежинки. И сахарным блеском заманивал простор. Поля, поля, поля. Там, в дальней ещё перспективе уже угадывались очертания деревьев. Они назывались вековечными. Ибо посажены и выросли ещё при Бутурлиных. Именно на них ориентировалась Иродиада, туда шла. Там, в ещё оставшихся кусках графского парка, был покой. Голубые ели царили над убогостью полей и балок. Иродиада ещё в колонии читала, что в условиях низких зимних температур ель голубая приживается плохо, семян почти не даёт. Однако, графским садовникам или им самим повезло. Так эти величественные символы Северной Америки, укоренились на чернозёмах Украины. И, теперь, они возвышались, казалось метров на тридцать. И тянуло к ним Иродиаду. Не меньше, чем к Сидору.
Ближе к деревьям расслышала она голоса птиц. Их было немного. Но их щебетание наполняло её, Иродиаду, радостью. От мороза щёки её румянились. Не замечала она своей борьбы со снегом полей. Она шла вперёд. Она подвигалась к цели.
Ах, эта Иродиада… Влюблённая, молодая, красивая…
Она опять вспомнила, как поцеловав Сидора, она влюбилась.
– И что такоё тюрьма, – щекотал её груди Сидор своим небритым «рылом», как он говорил, – видимость одна.
– Ну, скажешь, – улыбалась Иродиада горько, – ты на свободе.
– Я на службе. А это тоже своего рода тюрьма. Только срок у меня короче. Вот, осталось полгода.
И Сидор оказался прав. Через 173 дня он ушёл на дембель. И след его простыл.
И вот теперь, Иродиада его отыскала. След Сидора вёл в село Таганча. Тут он родился, отсюда был призван. Сюда, наверное, и вернулся.
В отсидке перечитала влюблённая зечка всё о Таганче. Её утешало чтиво. Хоть бы и таким средством она держалась за Сидора. А Сидор отмалчивался. Ни письма ни весточки… Но, нашёптывал ей ход дней и ночей, мужчина и должен быть таким. Независимым. А каким славным было то село Таганча. Само его татарское название – «треножник». Напоминало ей стульчик-табурет её детства… Созидали и владели тем селом графы Бутурлины. А последний из них прославился ещё и сочинением сонетов.
Через тюремный интернет раздобыла она и стихи. Две строчки запали ей, как говорится, в душу:
«Сердце, о бедное сердце усталое,
Что же ты рвешься, стремясь уповать?»

Теперь Иродиада добралась до первых деревьев. Они протянули ей свои лапы. Облепленные снегом и вызолоченные солнцем, иголки. Серебристо-синие, голубовато-серые, голубовато-зелёные. Колючие, но такие милые… Как небритые щёки Сидора…
Лишь изредка в ветвях вздыхал ветер. Царила тишина глухомани, в которой люди и годы потрудились над деревами. Когда-то их ровные ряды по обе стороны угадывающейся ещё дороги, поредели. У некоторых отпилены макушки. Отчего их стволы искривились, а нижние сучья, косо свисая, упали на снег. Но, ещё имелись тут красавицы. Их кроны скребли небо, и сучья, сначала горизонтальные, повыше уже вислые, воплощали сказку.
На снегу две шишки. Их цвет меняется на солнце и снегу: от красноватого до фиолетового. Обе шишки зрелые. Из одной выпали семена. Чёрные со светло-коричневым крылом, длинные…
Природа и есть проникновение в законы пространства, – думала Иродиада зачарованная, – она даже отучает людей, от доискивания причины и внутренней связи вещей. Потому что это так просто. И никакими потугами я не в состоянии напрячь свою память так, чтобы удержать все это согласие красоты, которому сравнения нет. Разве что Сидор.
И не ведает Иродиада какая она сейчас красавица. Ибо стоит она теперь ближе всего к идеалу, которому извечно, как писал Кант, присуща красота. А красота и есть объективное выражение, которое обозначает совершеннейшую объективацию воли на высшей ступени ее познаваемости, констатировал Шопенгауэр....

 

Александр Апальков "Иродиада и зеркало революции"

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 
Бо стати птицею 
ти мене навчив
попросив
нічого й ніколи не прохаючи
думаючи що всі прохання
насправді такі нетривкі
думаючи врешті
що прохання не мають жодного значення...
та відчуваючи справжні
прохання ті
мовчазні
я стала сизою
сніжною
блідокрилою
бо стати птицею
мала би на самоті
ловити зорі падаючі
на дні струмків
тримати повільні серцебиття
пришвидшені
тримати кінчиками
обрисами всіх довір
якщо взагалі можливо втримати…
в моїй самоті щось таки є
надто радісне
надто стишене...
бо стати птицею мене попросив
... і стала птицею дивно-тихою...

 

Катя Душа "Ловити зорі"

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

В суботу вдосвіта Степанишину Юстину розбудило голосне хропіння.
Вона підійшла до ліжка, на якому спав хворий Гриць і завмерла.
– Гриць вмирає, що мені робити? – затремтіла усім тілом. – Грицуню, ану ж бо, розплющ очі, подивися на мене.
Гриць розплющив очі, його затуманений погляд блукав по стелі. Юстина налила в горнятко води, влила хворому в рот. Він не ковтав, вода повернулася назад, почулося ще голосніше хропіння-клекіт. Жінка швидко одягнулася, побігла до комори за свяченою водою. Вмила Грицеві лице, капнула в рот, але і це не допо­могло. Попробувала руки – холодні, як лід.
Лікар, що приїжджав вчора, попередив: “Гриць з хвороби не вийде, йому залишилось жити кілька днів”. Казав купити якісь уколи, щоб фельдшерка колола зранку і ввечері.
– Де я тепер фельдшерку візьму? – забідкалась Юстина. – Вона живе на другому кінці села. Вчора дивилась, як та робила уколи, нічого складного в тому немає. Вийняла з коробки ампулу, відрізала різцем го­лов­ку, набрала рідину в одноразовий шприц. Повернула Гриця на бік і, вколовши, повільно витиснула вміст шприца. Ніяких змін, він лежав, втупивши погляд у стелю, і хропів-харчав на цілу хату.
– Що ж його робити? Через два-три дні Гриць мав би отримати пенсію, а тут на тобі. То є велика втрата. Треба ж за щось поховати, а в хаті – сім гривень. Що прискладала – на ліки витратила, а з тих ліків хосну ніякого. Що грошей “полетіло” за ті півроку, відколи зліг – один Господь знає.
Юстина набрала ложечку масла і засунула Грицеві в рот. Хропіння припинилося, а через кілька хвилин повторилося з новою силою. Пополудні Гриць якось дивно схлипнув кілька разів, заплющив очі і затих.
– Цілий вік ти робив мені на збитки, ще й тепер таке зробив. Два-три дні прожив би довше і були б гроші. До кого я на позиченьки піду?
Вона сиділа біля померлого і голосно плакала.
– За сім гривень я тебе не поховаю, а твоя пенсія вже пропала. А якби... – у її голові промайнула рятівна думка. – Нікому не признаюся, що Гриць вмер, за два-три дні світ не завалиться.
Побігла до комори, принесла чвертку спирту і, розкривши чоловікові рота, вилила в нього все до краплі. Підв’язала бороду старою хустиною, щоб не роз­зявив на катафалку рота. Тоді знайшла шприц, набрала оцту і обколола живіт померлому.
– Це, Грицю, щоб тіло твоє не розкладалося зав­часно. Присунула до ліжка широку лаву і, розібравши чоловіка догола, пересунула з ліжка на лаву. Після того заходилась мити його водою з милом. Одягнувши Гриця у все нове, подивилась на годинник.
– До вечора ще приберу в хаті, а катафалк сусіди зроблять після того, як отримаю пенсію і повідомлю їм про смерть чоловіка.
Побачивши через вікно фельдшерку, що пряму­вала до хати, вибігла назустріч.
– Щось ви припізнилися, пані Лесю. Ми чекали, чекали, от я сама і вколола Гриця. В тім немає нічого складного. Тепер попрошу вас його не тривожити, хай спить. Ввечері я його знову сама вколю...

 

 

Ольга Яворська "Врятована пісня" 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

КАК И ВСЕ

Политики… ну, ведь особой кастой!
Политика ведь… непростое счастье.
При всем обилии… да, да, и форм, и тар –
Политика уже почти товар.
На непростой на рекламной стезе –
Пудрит мозги… как и все.

 

Владимир Данык "Иронические миниатюры"

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 …Інколи потрапляєш у якусь місцевість чи ситуацію не те що випадково, проте аж ніяк не сподіваючись на саме таке дійство, тим паче, коли воно пройняте наскрізь парадоксальним змістом й не надається до порівняння ні з чим із попередньої звичної практики.
...Стосовно наступних подій, то для зумисне типової картини знагодилася б похмура, можливо й дощова, погода; якісь виняткові для цієї місцевості розгони грому й щільні розряди блискавиць, що краяли б природно-пейзажний крайобраз місцевості. ...Але нічого навіть подібного не було. Ткався погідний спокійний ранок. І сонце поводило себе так, наче віталося з тобою особисто й намагалося заприятелювати надовго. Сказати б, не так тепле, як приязне. У подібних випадках зауважують, що гармонія з природою проявляє себе особливо благодатно. Трапляється.
Ми їхали в невеличке містечко Поморяни. Після того, як втратило статус районного центру, стало звичайним селищем із населенням, що двох тисяч не сягає, – трохи на узбіччі магістральних трас та зі своїми занедбаними вибоїстими дорогами доїзду. Власне, в цьому ми й переконалися, намагаючись дістатися до Поморян добротним автомобілем-позашляховиком з потужним двигуном знаного німецького бренду, – не хочу догоджати безкоштовною рекламою, отож не називаю його. Авто без проблем долало занедбаний шлях, хоча особливого задоволення від цього ми й не отримували. Тим паче, що до Золочева, теперішнього районного міста, їхали цілком комфортно, маючи під шинами майже європейський шляхопровід. А тут – хоч і не більше як 15 кілометрів залишалось: з неприємним підгицюванням та постійними об’їздами вибитих дощами та морозами порожнин поверхні. Пейзаж – щонайпростіший: ближче до дороги якісь невпорядковані кущі та задерикуваті чагарники: далі – необроблені поля, що невідь-кому нині й належали. І нікого не видно. Лише коли повертали з траси, біля перекошеного заіржавілого вказівника „Поморяни-15", помітили якогось дивного чоловіка, що спокійнісінько сидів саме під цим стовпом, ніби йому ні до чого й не було стосунку. Великий солом’яний бриль, що нагадував за формою знакомитого ковбойського капелюха, хвацько зсунутий на чоло, картата сорочка, темні джинси та жовті шкіряні чоботи із підвернутими халявами надавали йому ще більшої подібності з техаським пастухом худоби. І коли ми пригальмували свій позашляховик, аби уточнити напрямок руху, дивак лише трохи підняв голову і, не відриваючись від свого напівмедитативного стану, неохоче показав рукою вздовж цієї забутої дороги, трохи цинічно додавши: „Гарцюйте далі”; одразу давши зрозуміти, що розмову закінчено, демонстративно та зі смаковитим стилем голлівудського кіногероя, опустив собі капелюха ще нижче. Ми рушили, хоча ще якийсь час тримали на оці цю, як видалося, дещо постановочну картину.
Врешті-решт, дісталися Поморян, містечка з історією; кажуть, колись навіть мало Магдебурзьке право. Тобто, тут продавали і купували найрізноманітніші товари звідусіль; заможнішав місцевий люд. Та й гостей торгових, напевне, приїздило чимало. ...А ось нині маємо те, що маємо: майже бездоріжжя, напівзруйнована давня ратуша, недоглянутий костельний храм і залишки палацового замку, колись величного та розкішного, а нині вже ледь животіючого з полупаними стінами та прогнилим дахом...

 

Віктор Палинський ТРИ ЕСЕЇ 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вже зо два десятиріччя не втомлююся прослідковувати творче зростання письменника Григорія Соломончука. Вже перші його виступи на творчих сходинах літоб’єднання «Радосинь» не просто зацікавили, не звично насмішили (бо ж працює він здебільшого в жанрі сатири й гумору), але й по-справжньому зачепили, знову й знову примусили задуматися, підняли якісь незвідані чи й, може, давно забуті глибини душі, відновили в ній якийсь могутній потенціал творення й долання, бо ж було у тих його гумористичних етюдах щось набагато серйозніше, мудріше, ніж у смішинках-одноденках, культивованих останніми часами у дикунсько-потворній дебілізації від, мабуть, не стільки по-справжньому популярних, але надокучливо нав’язуваних нам новітніх «руських бабок» і горезвісною, хоч і безперечно талановитою (пардон – талановитим!) Данилковою Сердючкою, яких частіше чуємо з усяких першоквітневих (і не тільки) сцен. Це було щось зовсім інше й у порівнянні з класиками жанру Павлом Глазовим, Євгеном Дударем, навіть з Остапом Вишнею.
А ще – ні з ким іншим незрівнянна манера виконання. Вона нагадала мені печально-задумливі очі Андрія Сови – навіть тоді, коли він виконував найдотепніший, най найсмішніший текст. Можливо, таким – з глибоко зачаєним болем, але з непереможною жагою долання – був і Остап Вишня? Нагадало й появу на сцені в часи так званої перебудови сатиричних одкровень Михайла Жванецького. Нагадало, – так, але не повторило. Виходить до мікрофона цей могутній, кремезний, підкреслено серйозний чолов’яга, починає читати і, здається, жоден «зайвий» м’яз не ворухнеться на обличчі, хоча, думаю, йому і самому, як і кожному з нас, не менш хочеться зареготати й розсипати над аудиторією срібні розкати свого зачаєного громоголосу. На противагу йому – у Соломончукового творчого побратима Івана Донича, – людини надзвичайно ліричної, лагідної й романтичної, під час виступів іноді пролітають веселі бісики в очах, а голос ледь здригається якоюсь теплою, радісною, дотепною хвилею...
Григорій Соломончук та Іван Донич вже брали свого часу участь у Всеукраїнському конкурсі виконавців гумору і сатири ім. Андрія Сови в Одесі (2000 р.). Григорій тоді отримав там заслужену перемогу – став лауреатом. А згодом їхні публікації в періодиці були не тільки помічені, але й авторам було присуджено редакцією газети «Веселі вісті» жартівливе і все ж почесне звання «живих класиків» (2001 р.).
У послужному списку письменника Соломончука не тільки безліч публікацій в українській періодиці, не лише участь у антології «Радосинь» – гумореска «Життя іде» [2,с.414 – 415], альманахах «Сонячна Мальвія» та “Радосинь – 20”, де, до речі, було опубліковано перші, але ж наскільки вдалі спроби Соломончука у жанрі літератури для дітей – віршики «Слухняна мишка» [1,с.174;5,с.348], “Дивний базар”, Бідний котик”, “Славні трудівниці” [6,с.345 – 346] та казкові оповідки в прозі «Кіт Панкрат» і “Дивний серіал” [5,с.349 – 353;6, с.347 – 358].
Григорій Соломончук – активний радосинець, член Національної спілки письменників України, автор двох яскравих повноцінних, художньо надзвичайно потужних книг – «Чиста робота» (2002 р.) [4] та «Стартовий капітал» (2005 р.) [3]. Відредаговані вони Дмитром Чередниченком, оформлені Іваном Доничем (мабуть, крім портрета автора, зробленого якось мимохіть невідомим вуличним художником), а комп’ютерна верстка книги роботи невтомного радосинця Василя Коряченка...

 

Алла Диба "Страдиварі українського гумору"

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Всі творчі люди живуть в уявному світі мрій і фантазій. Але, навіть їм, не слід дозволяти емоціям брати верх над розумом. У Кіровограді я приятелював з подружжям, де безтямно кохали одне одного. Неодноразово різали собі вени. Не від ревності, а із-за відсутності взаєморозуміння. Мали спільну дитину – жвавого й тямущого кароокого хлопчика. Врешті-решт сімейна пара хороших, порядних, талановитих й цікавих постатей розлучилася. До речі, повторно.
Жаль їх, дитини, славного феєричного товариства, епіцентром якого була ця пара, і яке опісля безглуздого розлучення розсипалося на дзуськи. Залишилися теплі спогади про незабутні творчі вечори, які ми у вихідні дні проводили з вечора до ленчу. Звучала гарна оригінальна музика, пісні на власні твори, вірші. Велися розмови на найрізноманітніші теми, у тім числі й на крамольні «кухонні» переважно не від ОБС, з «сарафанового» радіо чи з окремих ЗМІ «поміж рядків», а з вельми компетентних джерел. Була чудесна власноручна кулінарія з фантазією, смачні смаколики, вишукані напої, які споживалися самообмежено в міру, хоч їх запас і асортимент були вельми пристойними.
Щодо вікової різниці. При створенні сім’ї (повноцінної сім’ї з плануванням дітей) вікова різниця має бути раціональною: «пізні діти – ранні сироти». Кожна птаха турбується про пташеня, поки не навчить його літати і здобувати собі їжу. Тільки тоді може залишити гніздо. Аналогічно й у тварин. Виключення: зозуля. Чому Homo sapiens може бути менш відповідальним за своє потомство, аніж птахи й тварини, уподібнюватися зозулі?
Велемір Хлєбніков** стверджував, що «28 років править зміною поколінь». Що розуміння істини змінюється у поколінь, народжених через 28 років, коли істина міняє свій знак на протилежний. У праці «Закон поколінь» автор вказує, що борються між собою люди, народжені через 28 років і приводить чисельні приклади. Можна неоднозначно ставитися до його творінь, безперечним є те, що велика різниця у віці в майбутньому грозить не тільки сексуальною дисгармонією, а також психологічною важкосумістністю. У різних поколінь інша мода, смак, сленг, цінності орієнтації, звички, уподобання… Шипи троянди кохання...

 

 

Володимир Комісарук "Розумом чи серцем" 

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 75 грн., (плюс вартість пересилки)
 
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net


Прохання до авторів:

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.

 



Создан 20 мар 2018



  Комментарии       
Всего 4, последний 2 года назад
Володимир Комісарук 20 апр 2018 ответить
Бог подарував Адаму найсильніший, найкращий й найяскравіший половий інстинкт, за майбутнє надтерпіння і подальшу невгамовну працю зі своїм потомством задля продовження і розвитку людського роду.
Диявол же пропонує людям лише сексуальну насолоду в т. ч. у всіляких нелюдських проявах.
Людина дивиться в дзеркало не тільки задля самолюбування, а й щоби не допускати бруду на обличчі. Тим паче, слід частіше дивитися в дзеркало своєї душі задля збереження небесної чистоти її лику. Прагнемо мати школи життя, а не виживання.
Сумно, печально й болісно, що дзеркала усіляких революцій найчастіше виявляються кривими.
Кому гра престолів, народу ж – катафалк. Старі дзеркала в т. ч. укорочені, навіть їх биті уламки, можливо, й для розумних - до нещастя, але не для мудрих. Наймудріші з мудрих це бачать без дзеркал і не сміються з інших, недалеких, у яких брудні руки, обличчя й душі (з притчі).

Із роздумів щодо повісті Олександра Апалькова «Іродіада і дзеркало революції».
Володимир Комісарук 07 мая 2018 ответить
Отзыв о творчестве Александра Апалькова.

Имею более сотни подаренных авторами книг. Это поэты, писатели, редакторы, издатели, композиторы, художники. Приятно, что коллеги по перу ценят моё мнение.

В интеллектуальной прозе Александра Апалькова есть пища для разума и души. Достопочтенный автор избегает сентенций и перепевов. Его разноцветные мозаичные зарисовки различных разноплановых образов-образков составляют притом целостную литературную картину нашего бытия, хотя и подносятся читателю не в жанре классического романа. Проза читается легко и увлекательно. Вполне соответствует базовым основам журналистики: сенсация, секс, страх, смелость, смерть. Иногда спотыкаешься на стилистике, однако, при повторном прочтении возникает мысль, что это сознательная уловка автора для постановки акцентов, что без злоупотреблений вполне оправдано. Творчеству Апалькова присущий лаконизм, философичность, экспрессия, где кружево прошлого с настоящим озаряет будущее. В конгломерате иронии, гротеска, иногда напускной бравады видится поиск автором истины, стержня, опорных точек, свай, вечных основ на которых зиждется человечество.

Все, безусловно, субъективно. Имею аллергию на панегирики. Я далек и от профессионального литературного анализа, тем более от литературной критики (последнее, прокурорское, возможно следовало бы исключить даже из терминологии, остановившись на первом).
Лично я не фанат – скорее поклонник творчества Александра Апалькова. Читайте его творения и судите сами.
Володимир Комісарук 08 мая 2018 ответить
В профлитанализе в отличие от литкритики отсутствует сарказм, сатира, снобизм.
Володимир Комісарук 10 мая 2018 ответить
В отклике о творчестве Александра Апалькова упущен заслуженный автором эпитет - филигранность.

В отлике о творчестве Александра Апалькова упущен заслуженный автором эпитет - филигранность.

Не спіть, люди добрі.
Адже Добридень! Весна і Світанок залежать лише і тільки від нас усіх.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow