Вийшов друком № 86 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 86 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

 

"Склянка Часу*Zeitglas"
№86


Проза Prosa Проза

Николай Переяслов
Валентина Розуменко-Невінчана
Валентина Камышникова
Олександр Басанець
Тетяна Троїцька
Євген Моргун
Олександр Боклаг
Александр Волков
Александр Апальков
Христина Козловська
Chrystyna Koslowska



Лірика Lyrik Лирика

Ніна Корець
Олена Плавенчук
Эд Побужанский
Ед Побужанський
Вікторія Шевель
Богдан Грубий
Николай Проценко
Nikolaj Prozenko
Віктор Палинський
Юрій Шеляженко
Антоніна Остролуцька


Есе Essays Эссе

 Неоніла Диб`як
Николай Караменов
Светлана Брижицкая
Микола Кульбовський



Галерея Galerie Галерея

 

Малюнки на обкладинці/ Bilder
Марії Гельман / Marija Gelman

Олексій Мартиросов / Zeichnung von Alexej Martirosow
Олег Лобурак / Zeichnung von Oleg Loburak

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 75 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів:

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.


Уривки творів журналу СЧ№86

 

 

 ПІД СПІВ ТРЕТІХ ПІВНІВ

Знов день перемелений в часі, як в жорнах,
і вечір для ночі заварює каву.
Ліхтар спалахне й підморгне тьмяно-жовто:
збадьореній ночі пора вже за справу.

І тішиться розпач, і відчай регоче,
купаючись радо у фарбах чорнильних.
Пришпилені зорі тримають край ночі,
хоч шарпає вітер, немов божевільний,

реве, по-зловіщому нерви лоскоче,
могутніми крилами вернучи світом,
а в страху, якк завше, розширені очі,
що тягнуть в магічно розставлені сіті.

І все, що ніс день, перекреслено чорним,
й бредуть, мов примари, насмішливі тіні,
безоння моє в безкінечність загорне
й колише світанок під спів третіх півнів.

 

Ніна Корець ПІД СПІВ ТРЕТІХ ПІВНІВ 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Поэт Владимир Иванович Нарбут родился 14 апреля 1888 года в родовом хуторе Нарбутовка неподалёку от города Глухова на Черниговщине. Когда ему было всего лет пять и он рассаживал цветы на клумбе, к малышу неожиданно подкрался сзади его отец Иван Яковлевич и так страшно гаркнул ему над ухом, что мальчик испугался и с тех пор стал на всю жизнь заикой. В начале или середине произносимой им фразы он вдруг начинал спотыкаться и с напряжением повторял: «ото… ото… ото…» — так что помимо сильного украинского акцента, у Владимира Нарбута появилось ещё и постоянное заикание. «С точки… ото… ото… ритмической, — говорил он при обсуждении чьих-нибудь слабых стихов, — данное стихотворение как бы написано… ото… ото… сельским писарем».
В 1905 году Владимир перенёс болезнь, следствием которой стала хромота из-за удаления пятки на правой ноге. Говорили, что он наступил босой ступнёй на ржавый гвоздь, и чтобы спасти его от начинающейся гангрены, ему удалили всю правую пятку.
В 1906 году Владимир и его брат Георгий получили аттестаты зрелости и в том же году были зачислены в Петербургский университет. Сначала Владимир учился на математическом факультете, потом — на факультете восточных языков, а впоследствии перешёл на историко-филологический.
В 1908 году Нарбут станет уже довольно широко публиковаться, причём, не только как поэт, но и как прозаик — в периодике наравне со стихами станут появляться его рассказы и этнографические очерки, такие, как «Сырные дни на Украине», «В Великом посту», «Малороссийские святки».
В 1910 году он выпустил свой первый поэтический сборник «Стихи», который получил хорошие отклики от В. Брюсова, Н. Гумилёва и В. Пяста, познакомился с Александром Блоком, Максимилианом Волошиным, Михаилом Кузьминым и кружком «акмеистов», одним из которых он вскорости и стал.
Но в 1912 году он выпустил небольшую книжечку «Аллилуйа», которая вызвала резкое недовольство Святейшего Синода, предавшую эту книжку сожжению. Вот фрагменты одного из самых характерных для него стихотворений под названием «Лихая тварь», речь в котором идёт о ведьме-оборотне, растленной лесовиком:
 
…Ох, кабы не зачастила
по грибы да шляться в лес, —
не прилез бы он, постылый,
полузверь и полубес;
 
не прижал бы, не облапил,
на постель не поволок.
Поцелует — серый пепел
покрывает смуги щёк...

Стихи его в какой-то мере переполнены животной плотскостью и сочностью — хотя, мне кажется, ничуть не безобразной, а просто неприкрытой и перешагнувшей через интеллигентскую стыдливость и не скрывающей тайну интимной близости. Таковым, например, является его стихотворение «Клубника», включённое в тот же сборник «Аллилуйя», в котором воспевается именно тяга к физической близости:

…Тем временем Дуня убрала посуду;
язык соловьиный (за сколько сестерций
помещицей куплен?) притихнул повсюду.
И, шлёпая пятками, девка в запаске,
арбузную грудь напоказ обтянувшей,
вильнула за будку. Потом — за коляски,
в конюшню — к Егору, дозор обманувши.
И ляжкам пряжистым — чудесно на свитке
паяться и вдруг размыкаться, теряя.
А полдень горячий подобен улитке…

Так что здесь отчётливо видится, что Нарбут в своей новой книге решительно предпочитает пошловатой двусмысленности стихов своих предшественников грубую откровенность. Да и сам он в те годы жил, как говорится, взахлёб. Кутил с купеческим размахом. Бывало, бил зеркала в ресторанах. Стригся у самого дорогого парикмахера Петербурга. Роскошно одевался. И писал стихи. Николай Гумилёв называл Ахматову и Нарбута самыми талантливыми поэтами в группе акмеизма.
Тематически баллады Нарбута, собранные в книге «Аллилуйя», восходят к художественному миру малороссийского фольклора и этнографическому бытописательству в духе жанровых сценок (очерки о Малороссии он публиковал ещё в 1908 году). Многократно отмечалось влияние на творчество Нарбута ранних «малороссийских» произведений Н.В. Гоголя.
Но российская цензура не стала вникать в тонкости акмеистической доктрины, а просто обвинила Нарбута в кощунстве и порнографии. Поэтому большая часть тиража книги была конфискована.
Примерно в то же время Владимир Нарбут затеял издание собственного журнала, который получился настолько убыточным, что его пришлось вскоре продать. Покупатель нашёлся. Нарбут где-то кутил, с кем-то случайно познакомился, кому-то рассказал о своём желании продать журнал. Тут же в дыму и чаду кутёжа (после неудачи с редакторством Нарбут «загулял вовсю») подвернулся и сам покупатель — благообразный, полный господин купеческой складки, складно говорящий и не особенно прижимистый. Ночью в каком-то кабаке, под цыганский рёв и хлопанье пробок — ударили по рукам, выпив заодно и на «ты». А утром, не выспавшийся и всклокоченный, Нарбут был уже у нотариуса, чтобы оформить сделку — покупатель очень торопился.
Гром грянул недели через две — когда вдруг все как-то сразу узнали, что «декадент Нарбут» продал свой «идейный и демократический» журнал журналисту консервативного толка — черносотенцу Гарязину1, члену союза русского народа и другу Дубровина2, что уличало его в глазах интеллигенции в полной беспринципности!
После этой истории с Гарязиным Нарбут исчез из Петербурга, и как оказалось, ему пришлось на время уехать в Абиссинию. А возвратившись назад, он ненадолго заехал в Петербург к друзьям-акмеистам, а потом опять поселился жить в своём родовом имении на Глуховщине...

 

Николай Переяслов СУДЬБА ПОХЛЕЩЕ РОМАНА

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

КРЕСТ

Распятому на собственных костях,
как на складном кресте, обросшем мною,
мне будет знак — и долгий срок скостят.
и в светлых водах
женщины омоют.
Пока же я не занесен в реестр
небесных неотложных отправлений,
так неопасно проступает крест
костяшками обычных сочленений.
И пусть о нём уже на все лады
подозревает дошлый соглядатай,
я снова совпадал с тобой — и ты
в который раз была на мне распята!

ХРЕСТ

Розп’ятому на власнім кістяку,
Неначе на хресті, оброслим мною,
Хтось зменшать мені строк, згідно знаку,
Й жінки обмиють світлою водою...

Мене поки що не внесли в реєстр
Небесних невідстрочених відходів
І так безпечно проступає хрест
Кістками моїх стомлених суглобів.

І хай на нього вже на всі лади
З підозрою хтось буде підглядати,
Я знову співпадав з тобою — й ти
Укотре на мені була розп’ята!

 

Эд Побужанский * Ед Побужанський КРЕСТ * ХРЕСТ

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

 


Проснулась рано, вместе с восходящим солнцем. На душе тревога. Она являлась к ней всякий раз, когда снился Костя. Вот и этой ночью он снился. Веселый, задорный, с лукавинкой в глазах. Эта лукавинка, которую она так любила, не покидала ее память. Наверное, никогда не покинет. Она всегда будет с ней.
А этот? Этот, который лежит рядом с ней сейчас, подложив под ее шею свою теплую мягкую руку? Наверное, такие руки и должны быть у настоящих хирургов. А он и есть настоящий! Из того далёка, когда еще все были живы..

***
Когда спустились в маленькое, уютное кафе, где стоял приятный запах жареных зерен, оба почувствовали прилив жизненных сил. Но кофе пили молча, не проронив ни слова. Также молча, вышли из кафе, и пошли в сторону старинного парка. Парк стоял на заболоченной территории. Словосочетание «заболоченная территория» — звучит не очень завлекающе, но болота — это обычно практически нетронутая природа с богатейшим разнообразием флоры и фауны. И все это в лесу, где есть небольшие живописные луга. Для прогулок здесь были проложены специальные деревянные дорожки, а некоторые посыпаны гравием.
— Почему тут так много здесь лодок? — спросила Лиза.
— Видимо весной и осенью, когда заливает луга, передвигаться можно только на лодках. Время наводнений здесь зовут пятым временем года, — ответил Константин Львович, взяв Лизу за руку.
— А я бы хотела иметь свой ялик, с самодельным четырехугольным парусом, который вполне годился бы для бездомных вдоль побережья странствий, безадресных остановок на безымянных островах, голубого солнечного дрейфа в подернутых дымкой далях. И еще лежать на дне лодки и слушать. Слушать, слушать... Слушать и быть заодно с неустанной, навязчивой болтовней волн, с их плеском и шепотом, с их дразнящей ветер беспечностью.
Константин Львович крепко сжал Лизину руку.
— Что случилось? Нас кто-то слушает? — спросила Лиза, отреагировав на крепкое сжатие ее руки.
— Хочу, чтобы ты меня услышала сейчас.
— Слушаю!
— Иногда мне кажется, что я словно много пережил с тобой. Гораздо больше, чем с другими. Ты стала частью меня,  моего сердца, и никто не может запретить мне любить тебя. Слышишь, никто!
— И как долго это продлится?
— Замолчи! В моей жизни было много радости и боли. Приходили и уходили люди, события, числа, имена... Я не хочу, чтобы именно ты “прошла” как все другие события, которые остались лишь в воспоминаниях...
— А ты не отпускай меня, если даже захочу уйти, — сказала Лиза, впервые обратившись к Константину Львовичу на «ты» и взяв его свободную руку в свою. Как и он, крепко сжала. — А может быть, ты просто боишься одиночества? — спросила Лиза, заглядывая ему в глаза...

 

 

Валентина Камышникова ЛОСКУТНОЕ РАЗНОЛЕТЬЕ

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Хоч зовсім не картав себе.
І вірив.
Не відчував приволля
таїни!
(Чи силоміць оволодівши
Розкутим Часом, як глевким
шматком,
потрафимо собі
навзбєм догодити?...).

Дивився безконечно на дощі:
рясніли, заливали темні
вікна.
І все пливло.
Потамувавши
свої печалі та любов свою,
у зливу увійшов,
як в одкровення.

Тривалості натура невгамовна,
зродившись вчора, нині й колись,
уперто не торкалася алюзій. —
Блазням додавалось простоти,
а королям — незвіданої волі.
Старіє й Час і горнеться до Нас.
І утікають з ночі
поторочі.

Увечері крізь макрофон
для візій
отримуєм у зрілій порожнечі
неперевершені проекції — зразки
містерійних колізій та звитяг;
(це більше притаманне аніж
вічність?!.)
А озирнутись навіть не кортить!
Чи страх збирає?..
Можливо, цнлком інше…
(Ці здиблені дерйва-деревб,
переодягнуті у сутінки крихкі,
вже не дивують, як колись
в началі).
Блаженно віддаляємось
від них
у надмірності буття і серця
свого.

 

Віктор Палинський ПОЕМА БЕЗ НАЗВИ

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Піднімаючи цю чарчину, шановні, пригадалась мені одна історія. Через яку зрозумів, що бути письменником теж інколи небезпечно...
Так от, запросили раз в Барановичі. Аманіни тіпа юбілєй. Валюшка звідти була одна. Коцапочка. Дурпоїздка в Болгарію. Де й познайомились крєпко. А потім ще пару разів зустрічались, запрошував її на свої літературні читання в Київ; цікава така — зодягнена, а все одно, ніби гола, хоча нічого такого у нас не було. Ну, карочє, псіханув і здуру в ті Барановичі попер. У суботу, пригадую. А у неї там чоловік, діти, гектар городу, гуси і всьо путьом. Тату зміїне на передпліччі, телевізор плоский на пів-стіни, два «Інфініті» у дворі, один старшого сина, правда, але все одно. І природа. Природа — зашібісь! Тетяна Яблонська в молодості. Колористика просто задовбує на букву «йо»! Карочє, ото та буква і — всьо!
…Так от, не багато, не мало часу пройшло, але й зараз Валюшчині Барановичі у мене перед очима — стоїш в кінці городу, перед тобою перспектива офігєнна — пів-неба, внизу річечка в`ється і заплава зелена кілометрів зо три, білі гуси гелгочуть, табунами ходять, на передньому плані мальви, а вдалині ліс бовваніє — красота, правда як придивишся, то позасирали все там. На передньому плані гусяче гівно в траві. Сірано, як сказала б людина літературно підкована. Повний! І замєтім напєрьод це зіграло потім свою роль.
Так от, стіл накрили, йома-йо, куди там — зелень різна, грузді мариновані, ковбик, голова свиняча з хріном, кров`янка з гречаною кашею, гуска з яблуками, ну і страусятина смажена — є у них там таке, та ще морожене сало по-угорськи в червоному перці тонко настругане. Причому, кров`янка так хвилююче пахне автентичним свинячим гімном, хто розуміє. Це вам не Європа. Планета їди. І запечене в печі ягня. Соус подається окремо. До речі, про соус поговоримо пізніше. Точніше, рецепт можете записати. Озвучу в кінці. Так от, як бачите, народ в столовом дєлє волокьот. Може накрить. З напоїв була калганівка, хрєновуха, молдавське «Негру де Пуркар». Сирну тарілку потім подали. Фуа-гра там всяка, рокфори з ананасами, горішки, виноград. В конце! Ви поняли! А під ето дєло — охолоджене «Шабське», сливова запіканка, самодєльна вишнівка — вишнівка, я вам скажу, теж на букву «йо», спотикач, і лікер «Адвокат». Причому, лікер в двох варіантах — один з магазину, фірмовий, а другий — на спирту і домашніх яйцях. І на мій погляд, фірмовий відставав — відсутня у нього та різкість, що дає спирт. Да! І це ж, я так пойняв, лікер для мене, мабуть із уваженія, бо казав — люблю. Ну, я ж адвокат іще, ви знаєте. А ще сигари. Просто і ненав`язливо запропонували: — Може хто буде кубинські сигари? — В Барановичах! Знай наших!
…На кухню потім був забрів, так «коструля малірована» там нема. Один «Zepter» блищить і мордулєнція твоя в них перемножується. А емалі — на стінах, художні емалі на золоті і міді. І все із смаком — чоловік її залізний, можна сказати, художник, коваль свого і Валюшчиного щастя. В смислє матєріальном...

 

Олександр Боклаг ТОСТ

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ГОСПОДНІ ЖОРНА

Господні невмолимі жорна
Творять і знищують світи.
І лиш миттєвість неповторну
Були у Світі я і ти.

Єдине маю я бажання,
Єдине є, що я б хотів:
Хай наше трепетне кохання
Лишиться в пам’яті світів.

DIE GOTTESMЬHLSTEINE

Die unerbittlichen gцttlichen Mьhlsteine schaffen und vernichten die Welten. Und erst auf einen einmaligen Moment existieren du und ich in der Welt.
Ich habe nur einen einzigen Wunsch, es ist nur ein einzige, dass ich mцchte: lass unsere zarte Liebe im Gedдchtnis der Welten bleiben.

ГРЁЗЫ И ПРАВДА

Прекрасные грезы! Вы счастье сулили,
Вы радость ответной любви обещали.
Я вам доверялся — меня вы манили.
Прекрасные грезы! Вы лгали!

Суровая правда горька и обидна.
Она не сулит перемены в судьбе;
Она говорит мне: «Там счастья не видно».
Суровая правда! Спасибо тебе!

DIE TRДUMEREIEN UND DIE WAHRHEIT

Die wunderschцnen Trдumereien! Ihr verspracht dem Glьck, verhieЯt die Freude der Antwortliebe. Ich verlieЯ auf euch — ihr winktet mir. Die wunderschцnen Trдumereien! Ihr logt!
Die rauche Wahrheit ist bitter und beleidigend. Sie verspricht nicht die Wendung im Schicksal; sie sagt mir: „Dort ist es sichtbar kein Glьck”. Die rauche Wahrheit! Ich bedanke mich bei dir!

 

Николай Проценко*Nikolaj Prozenko КОХАННЯ/LIEBE 

 

-----------------------------------------------------------------------------

 У світі, такому далекому від рідних територій, вечір застигає на вікнах густо-помаранчевим кольором, а вночі зовсім не видно сузір’їв — можливо, тому, що в місті у регульованих людиною електричних вогнях ідеалістичні прагнення втрачають значення. У тому світі не п’ють чай, як у нас, і тим паче як у тебе в країні. Його давним-давно витіснила культура кави. Можливо вона стала доречнішою після Бостонського чаювання як символу незалежності від Великобританії, чи то просто більше підходила динаміці нового мегабайтного стилю життя, та чайній п’яти-годинний розміреності там вже практично немає місця. Тому замість гарячого натурального листяного напою у тій частині світу обирають щось інше, більш сміливе і, як водиться, згубне.

Вересневе повітря було ще зовсім теплим, майже літнім, коли в готелі «Міленіум» подали вечірнє вино, сир і фрукти. У перемішці ділових сорочок довга прозора постать Джорджа Хартигена майже злилася із хронотопом кімнати; і якби не його ірландське іржаво-руде волосся, що палало у світлі невеличких численних ламп, то він би зовсім розчинився серед представників середнього класу, які наповнили приміщення своїми ставними фігурами.
«Ти саме вчасно», — посміхнувся Джордж, подаючи Аді стілець. — «Пам’ятаю, люба, що цієї осені ти планувала злітати на батьківщину, але було б недалекоглядним проігнорувати даний проект». — Коли він звертався до неї таким тоном, Аді завжди згадувалась сцена з «Up the Villa» Сомерсета Моема, що трапилася між Едгаром Свіфтом і Мері Пентон, і вона починала розуміти, чому героїня все-таки обрала іншого чоловіка, не застереженого правилами «правильного» існування.
Джордж поклав одну руку на стіл, і кінчики його пальців ледь торкалися її блідих нефарбованих нігтів.
«Гадаєш, у мене вийде?», — запитала вона, щоб узагалі щось говорити.
«Я бачив твій останній мікс для Бостону. Думаю, вони хочуть щось подібне. Що ти зараз ставиш для Дерека — Кізомбу?» — не чекаючи на відповідь, Хартиген вказав у бік ліфта: «Ось і вони!»
Режисер, драматург і культурний діяч Брайан Флорес, на якого вони чекали, спустився у компанії кремезного темношкірого чоловіка. Звичайність зовнішності нічим не вказувала на людей творчих. Темношкірий чоловік, Марк, був значно старшим за Флореса. Розміреність його рухів, тембр голосу, мовленнєві гамбіти видавали в ньому людину досвідчену і впевнену у собі, без фальші та удаваної пихатості, часто характерної для представників бідних кварталів чи нігерійців. Пізніше Ада ніяк не могла підібрати правильного слова, здатного описати атмосферу, яку Марк створював навколо себе. Лаконічний і точний, манерами він нагадував Вікторианського джентльмена із присмаком прямоти сучасного цинізму...

 

Тетяна Троїцька ПАРАГВАЙСЬКИЙ ЧАЙ

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Весною дише мудре місто.
Спів кластерів і вітру клекіт
Під куполом бібліотеки.
Несе веселки сплеск барвистий
Усміхнений, кудлатий дрон.
Жужжить, ширяє із балкону
За обрій доброго закону
Без зайвих горе-заборон.
У сонця поліцейські тіні,
Такі безпечні і гостинні,
Що затіняють страх і сумнів.
Там, коло неба, є будинки,
У них живуть права людини,
А може, хтось один розумний.

 

Юрій Шеляженко "Де причісує німбом обрій" 

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Як зустрілися вперше — заплакала. Наковталася кисню й заснула, аби віддати янгольську пам’ять про райські сортові, натомість одягнути стежин і роздягатися ними усе життя.
Як навідався вдруге — саме загадувала сон. Ні, боронь Боже, не ворожила. То зміями жили трималися ніг, аби їх не сколола стерня... Були ще не зношеними сім пар чобіт, аби знайти голку й вишити сіль для коровая, а кров — для двох благословенних “так”.
Згодом побігла, як і донині ходжу, дякувати сама, що змилувався зеренцем із свого саду, яке ми з чоловіком нарекли Іваном, і яким ти, Отче, відкрив многіє літа...
Вже як колись у світло ім’я твого вийду — віддай людям пам’ять. Таку, як наразі останні чотири — родові жіночі, що хрестом ношу на собі... Бо вірую.
Вірую більше, ніж будь-коли.

 

Вікторія Шевель ВІРУЮ

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


ця птаха гріє війну в кулеметних гніздах
в’є черв’яками яскраві стрічки набоїв
а голові вже у касці напрочуд тісно
і не рятує шкіра нового покрою

а пташенята що день то все голодніші
навіщо жувати вони ковтають цілком
і поміж скрипу підошов по підлогах пустих приміщень
чути як тліють трупи порізані склом

де це гніздо в корі головного мозку
на дереві нервів серед судинних гілок
чи за прилавком найближчого кіоску
де на кожне рило вготовано телепайок

тож сьогодні як голос Його ви будете чути
не робіть не робіть затверділими своїх сердець
хто має очі і вуха зверніться люди
“сьогодні” лиш у нашій владі хай йому грець

 

Богдан Грубий СЬОГОДНІ 

 

--------------------------------------------------------------

 

 ... Из моего окна — кусок улочки. И яркая зеленоватая вывеска «Provinzial». Какое-то бюро. Напоминанием кто я и откуда.
Каштаны, эти толстые и старые деревья уже выкинули листву из почек. Тут уже весна. Цветы на клумбах. И звонят колокола. Отчего я и проснулся.
Болит голова и горло. Легкая простуда. Как всегда, она встречает меня в Германии.
Позвонил домой — Клим упрямо не слушает Ирину.
В этом боьшом доме на Tilburgerstrrasse еще все спят. Но на лестнице и в туалете горит свет. Не экономят. А вот в ванной комнате обмылки мыла. Должно быть, приучают детей бережливости. Тоже верно.
Позвонил Фрицу. Говорит: «Ждали и переживали», — но по голосу этого не чувствуется.
Договорились встретиться в 1700.
— Я должен, правда, работать в саду, — сказал он снисходительно, — но, думаю, нам хватит два часа?
— Вполне, — ответил я.
— Gut.

Моя комната под крышей. Она невелика, уютна. Белые стены. Большая над моей кроватью репродукция Клода Моне «Тополя» (Campo die papaveri 1890). Клод Моне — мой любимый импрессионист. (В молодости я был просто влюблен в его живопись. Сам пробовал рисовать…Но, подражание — занятие праздное). Рядом с ней, поближе к двери, — оригинал Книпхалера «Египетско-етруская импрессия». Стену справа от двери, в прямом почти свете окна, украшает репродукция «Поцелуй» австрийского художника — постимпрессиониста Густава Климта.
Этот мотив очень популярен. Я видел его во многих домах моих немецких друзей. И даже — в ресторанах.
В комнате есть телефон, телевизор, музыкальный центр, глобус на полке, коричневая балка из потолка, плательный шкаф, и, самое главное — письменный стол. Он из дерева светлого. Стоит у ниши окна без штор. Удобен. И, как бы требует, — сядь, напиши что-либо, хорошее.
И сажусь я на складном китайском стульчике, и вот — пишу.
Уже страдаю, что не взял белые А-4 листы. И приходится писать в записную книжечку. Где нет полета мыслей по белому полю. По клеткам не получается.
Утром думаю, где восток. Молюсь просто на окно. А теперь 8.45 вижу, — именно там и всходит солнце.
Прибежали дети Карла. Я включил им мультяшки по телеку — там Бетман.
Постоянное желание поздороваться с манекеном у фортепиано.
Сидит девчушка «ничего-себе» у входа в дом. За фоно. И улыбается каждому встречному.
— Здравствуйте, как вас зовут?

 

Александр Апальков "Из дневника"

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сонце світить усім
великим і малим
щоб жили між народами
Дружба
Любов
Мир
натомість міжнародним
став бандитизм
заходить сонце у грудях
невинно убієнних
спати усім спати
щоб почати життя
з чистого аркуша
опісля пришестя
Спасителя

 

Олена Плавенчук ТАЄМНІ ЗМОВИ

 

-----------------------------------------------

 

Селяни жили у страху, відколи себе пам’ятали. Ні вдень, ні вночі не знали спокою. Випало на їхні долі тяжке випробування — сусідство зі страшним звіром. Вночі лягають і моляться, щоб цю ніч мирно переночувати, щоб не згинути у своїй же домівці від лап гігантських пазуристих. Зранку встають та дякують Богу, що ще один схід сонця змогли побачити, а далі знову до роботи, до роботи в страху. Всі селяни від малого до великого завжди знали, що Єті, те чудовисько, та звірина жорстока, живе в їхньому лісі. Ніхто не знав, звідки воно взялося там, як у їхні краї втрапило, та всі були впевнені, що то сам нечистий його до них підіслав. Ніхто і ніколи не бачив його, та всі точно знали, що воно велике, волохате, зубате та пазуристе. Ніхто не заставав його за вживанням їжі, але всі знали, що їсть воно живих істот, а п’є лише кров. Не знали селяни, за що їм кара така дана, та знали лише одне — мусять терпіти мужньо, мусять нести свій хрест. Вигнати з лісу Єті селяни навіть не намагалися, бо знали, що їм це не вдасться, труїти не пробували, бо знали, що нема такої отрути, яка б йому зашкодила. Та що там про боротьбу казати, як навіть до лісу селяни не наближалися, боялися одного вигляду лісу, боялися звуків, що долинали звідти, боялися вітру, що дув з того напрямку. Давно забули селяни, як воно ходити по лісі, полювати в лісі.
Якось кілька селян виявили поламаним гілля дерев, що росли біля вікон їхніх осель і великі сліди під самими вікнами. Заціпеніли люди від страху, уявивши, як чудовисько заглядає вночі у їхні кімнати, як спостерігає за їхніми сонними дітьми, гострячи кігті.
А ще трохи пізніше селяни виявили вбитими кілька сільських собак. Ті лежали, висолопивши язики, та витріщивши застиглі в жаху очі. Кров від їхніх розбитих голів розбризкалась по снігу на кілька метрів довкола. Люди хрестилися, жахалися та позирали в бік лісу. Їхні уста ледь помітно рухалися, беззвучно промовляючи прокльони, прокльони для Єті.
Тепер все частіше селяни чули хрускіт дерев у лісі, а на ранок знаходили купу поламаного гілля недалеко від села. Лютує звір, злиться, розуміли селяни. Чутка така поміж людей пішла, що нападати на село збирається, тому-то й силу свою всім показує...

 

Христина Козловська "Казка про Єті"

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сигналят звезды импульсом сердец
И в небе видно их венец терновый,
И если создает сонату сорванец,
То в этом смысл сонаты новой.
А так все те же звуки и моря
И корабли соприкоснулись с болью,
И семя прорастает в якоря,
И музыка приходит к изголовью,
И не понять, где жизнь, где ремесло,
Сигналят, что бы нас ни занесло.

 

Антоніна Остролуцька "...Импульсом сердец"

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

На відміну від багатьох солідних часописів «Склянка часу» відмовився від літературознавчих суворо-канонічних мірил, відклав убік критичну лупу і демократично покликав до себе всіх, хто почувається на здібностях до красного письма. Сторінки журналу стали майданчиком для різноликої міжнародної літературної тусовки, де поруч з маститими заявляють про себе початківці, переповнені бажаннями привселюдно висловити себе художнім словом. Гадаю, така редакційна політика має певний сенс: важливо, що забезпечує доволі широку читацьку аудиторію молодим письменникам, іноді невідповідно самовпевненим, іноді надто нерішучим і розгубленим — проте ті і ті потребують підтримки зацікавленого видання, яке делікатно спрямує увагу неофітів на мовно-технічні моменти їхньої творчості, на необхідність забезпечувати почуттям, якими б перлистими і свіжими вони не були, стильовий колорит і притаманну йому художню форму. А надихаючий приклад досвідчених побратимів — поруч, під однією обкладкою. Майстрам пера теж, зрозуміло, приємно перебувати у фокусі багатолюдного інтересу читачів журналу, мати можливість ловити меседжі з молодіжного середовища, розуміючи, що крізь творчість юних, ще зазвичай нуртуючу, не викристалізовану, палімпсестом проступає майбутнє нашої культури.
Кожен номер «Склянки Часу» наповнений концентрованим міксом, що дозволяє смакувати різні за характерними ознаками творчі вияви і знаходити собі поживу адептам літератури з різним рівнем підготовки до мистецьких практик. Не винятком і вісімдесят п’ятий, що викликав бажання поділитися враженнями про прочитане. Тому вирішила взятися за перо, не безжально гостре, як то буває у безпомильних менторів, а, зізнаюся, притуплене на власних огріхах, і в моєму чорнилі до темної барви щедро долито світлого суб’єктивізму від розуміння іманентних зумовленостей нашої творчої робітні.
Зміст номера жанрово укладений за принципом тридента: поезія, проза, есеї. На те воля авторів, які пропонують часопису свої твори. Хоча не вважаю зайвими для журналу розширити формат цікавою публіцистикою, історичною інформацією, критичними статтями тощо.
Що ж до поезії, то вона таки жанр особливий, що має у собі прикмети сакральності, ще язичницької обрядовості, надсвідомих значень і призначень, бо ж твердять знавці, що саме в ритмі поетичних розмірів вібрує Всесвіт. Від поезії чекаєш малих і великих див, гри уяви, чуттєво-почуттєвих глибин та висот. Чимало віршів номера виправдали мої очікування. Добірка «Смерекові сни» Ярослава Савчина психоделічно заворожує вільним ширянням над вигадливими візіями світу. І лише інколи в плавно мелодійному плині наштовхуєшся на «обтяжену» фразу на кшталт: «абетка віщих снів поміж буденну сірість// Серцями проросте творців і диваків» або «Жевринка сонця гасне в тихім скерцо// Зднівілість голить залишки щоки». Вірші Любові Бенедишин, натомість, вражають мовною непогрішністю, тонким відчуттям фрази і слова у ній. Виразні художні деталі переплітаються у барвистий неповторний малюнок образів з характерним для поетки інтровертним тлом. Саме це їй дозволяє спілкуватися з читачами на рівні душі, взаєморозуміюче і щиро.
Сповнені метафоричної мудрості твори Вікторії Торон. Вони мають надзвичайно важливу рису — болісно відлунюють на пекучі проблеми сьогодення: війну, проминущість буття, тлінність і марноти людських устремлінь. Своїми рядками авторка спроможна говорити з кожним читачем, але читаючи їх, починаєш пригадувати тези з Еклезіасту, Ніцше, Дерріди і розуміти , що гуманізму для людства ніколи не буде забагато.
Катя Душа добіркою «Ловити зорі» презентувала поезію тонку,ніжно-ліричну, асоціативну, мінливу і летючу, з явними настроями феміністичного екзистенціалізму. Інтелектуальна, багата нюансами та відтінками, зблисками і напівтінями настроїв — вона оточує читача мерехтливою, ефемерною атмосферою поетичного затишку.
Вірші Андрія Коровіна в оригіналі, у вдалому перекладі Олени Марченко наповнюють сприймання читача віталізмом, яскравістю кольорів і відтінків, життєвістю. З ними не витаєш в емпіреях, а повсякденно чимчикуєш московськими чи київськими вулицями, озиваєшся до знайомих, до коханих коровінськими небуденними рядками, наприклад, оцими, про небесні персики чи китайські дзвіночки, і насолоджуєшся світом, у якому так багато доброго і радісного, оригінального та нового.
Настрій життєствердної впевненості, усеземного комфорту залишає по собі «Триптих» Наталії Віленської, яка теософічно переконує, що життя, любов, весна не минають, існують вічно, оточуючи людину красою і спокоєм. Чимало філософів з нею солідарні.
Виділяється з ліричного ряду міні-поема Ніколая Пащенко «Памяти Владислава Листьева». Важкі почуття від непоправної втрати — смерті телекумира викликають не тільки співчуття, а й спонукають вразитися силою впливу телевізії на нашу свідомість. Факт загибелі телеведучого, який зумів стати ліричному герою дуже близькою, рідною, людиною, бачиться приводом для всебічного осмислення смерті, яка може стати перепусткою у безсмертя.
Йогівсько-філософський колорит «Притчі про Коряку-розкоряку» Серго Сокольника все-таки не позбавляє твір ознак байки і віддаляє автора на певну відстань від пересічного читача, що не переймається прямо чи фігурально пошуком коротких шляхів до Нірвани.
Даруйте, друзі, але дехто з поетів-авторів журналу не пригадався мені під час підготовки критичного матеріалу з різних причин, іноді через віддаленість моєї душі від конкретних тем чи тому, що за своїми уподобаннями несхвально реагую на вади в римуванні, на зловживання автологічним стилем, мовними штампами, на орфографічні, пунктуаційні помилки тощо. Але впевнена — колеги мають своє широке коло шанувальників, які спільно і однаково з ними мислять та відчувають довколишній мега-простір-час. Що ж до перерахованих мною недоліків, то їх, певна річ, нам потрібно уникати. Хоча, далебі, не вони визначають цінність поезії. В ній — категорії особливої мистецької цінності — найперше важлива магія, шаманство, чародійна нейролінгвістика, яка повеліває душею.
Проза видання, як і очікується, занурена корінням у життя. Творчість Миколи Петренка представлена багатьма мініатюрами, новелетками з елементами притчі, балади, з філософськими узагальненнями, цікавими життєвими спостереженнями, яскравими образами, які «несуть на своїх плечах» чималий ідейний вантаж, адже автор торкається тем суспільно резонансних, важливих для кожного українця. Піч у зруйнованій війною хаті, плакальниця, заручена, материна душа, інші лягають глибоким карбом у пам’яті, будять ментальність до серйозної морально-етичної роботи. Залишається лише жаліти з приводу окремих мовних зайвин, невмотивованих логічних повторів у доладних в цілому конструкціях текстів...

 

 

Неоніла Диб`як СУЧАСНО-ЛІТЕРАТУНИЙ ВМІСТ 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 Вовремя прочтения журнала «Склянка Часу» (№ 85) приятно поразили художественной новизной и мировоззренческой дерзостью произведения Ярослава Савчина и Александра Апалькова. Это мое личное мнение, и, как все люди, я могу ошибаться и, естественно, ошибаюсь.
В «Смерековых снах» Ярослава Савчина отдельной эстетической категорией проступает грусть, выраженная изысканными метафорами, и нечто, что роднит его поэзию с мироощущением, в котором природа, как и ее явления, это пребывающие отдельно от человеческой жизни существа, возможно, более мудрые и опытные, нежели непосредственно сам человек. Речь не идет о персонификации явлений природы, об олицетворении реки или леса, хотя подобное тоже присутствует в поэзии Савчина. Речь идет об общем мировоззренческом настрое его стихотворений, когда явления природы, якобы персонифицируясь автором, выходят за пределы персонификации как таковой. Другими словами, явления природы в поэзии Савчина являются продолжением его внутренних переживаний и одновременно его своеобразной душой, его подсознанием, проявления которого может влиять на его мысли и чувства. Приведу в пример несколько метафор:
«і серцем мерехтить гірська вода»;
«кладе світанок променисте «завтра»;
«поміж ритмами серця світанки розбудить ріка»
Повесть Александра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» насыщена мыслями, которые, я уверен в этом, войдут в историю, как великолепные афоризмы и мудрости. Поражает точность наблюдений автора за главным и второстепенным в человеческой жизни и их филигранное отображение в художественном слове. Приведу примеры:
«в улыбающееся лицо не выстрелишь»;
«Лучше умереть, чем неправду говорить»
« — Природа и есть проникновение в законы пространства, — думала Иродиада, зачарованная, — она даже отлучает людей от доискивания причины и внутренней связи вещей»;
Когда главная героиня произведения заходит в церковь, Апальков несколькими словами передает атмосферу этого строения, и в нем такой глубокий и многозначный смысл, что разбору данного выражения можно посвятить целую статью: «Пахло ладаном и зверинцем»;
«Книги! Вот что душу радует и согревает. Читал, читаю и буду читать. И никакая тварь больше не влезет в мой дом и мозги с проклятого экрана, голубого»;
«Книги друзья в медленно текущем времени. И чтением можно сохранить уважение к себе, любовь к себе. А это и есть безусловная свобода относительно себя…»;
«Совесть — это орган смысла».
Поразила поэзия Любовь Бенедишиной, Некоторые ее стихотворения написаны в фольклорной ритмической основе, и именно форма, которая настраивает читателя на прочтение чего-то народного, традиционного, но насыщенная чудесным эстетическим смыслом, приводит к катарсису. Особенно мне понравилось ее стихотворения:



СТАРІСТЬ

«Старість — міра.
Старість — миро.
Старість — горе.
Старість — гирло.
Старість — кара.
Старість — карма.
Старість — брила.
Старість — брама»

***
«Плід у лоні носила.
В строгості
дива в Бога благала —
схожості:
дай дитяткові очі коханого,
і вуста й підборіддя — жаданого.
Як у нього, далекого, — вилиці,
І волосся так само щоб вилося.
Скопіюй мені кревного, справжнього…
Хай потому життя передражнює…»

 

 

Николай Караменов "Проникновение в законы пространства"

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 …Новая книга для меня всегда интрига. Герой отправляется в далекие земли германские на поиски ответа на вопрос о появлении первых немцев/варяг на территории нынешней Украины. Но, не только это увлекает героя…
Давно уже доказано о влиянии природы и особенностей климата на формирование общих черт, храктеризующих тот или иной народ. Вот и житель Германии Раницкий убежден, что «люди выросшие в одном ландшафте, имеют в чём-то одинаковые характеры». Раницкий проявлен явно как более разбирающийся в тонкостях отличий темперамента от характера, чем его супруга Наташа/Гретхен — «хохлушка» с поэтической «славянская душой», которая не хочет жить в Укране, откуда она родом, ибо там «дико и холодно», а ещё безмерно пьют.
Стоит обратить внимание на мудрые диалоги на о-о-очень (sic!) разноообразные темы Раницкого — бывшего боксёра, добошира — и главного героя о соборности, о национальном самосознании и национальной истине, о холокосте, о «голубых» и «оранжевых», о правде и войне, о Черчилле, Гитлере, Сталине, о немецкой душе, о современной живописи, о ремесленничестве в искусстве, о взятках, о коррупции, о революции, о немецкой литературе. Воистину, писателю надо обладать многими знаниями и суметь их переоосмыслить, чтобы вот так, на первый взгляд, играя подвести читателя к познанию истины и задуматься над прочитаным. Задуматься над тем, что «вся история наша — непрекращающаяся резня, где временами бывает мир»; над обезличиванием, потерей индивидуального («все европейцы так добивались небрежности в одежде, что добились единообразия»). «Не пей так быстро кофе — это же не водка»… и тут бессознательно как вспышка: не спешите принимать важные решения на основе лишь услышанного. Подумайте! Учиться надо на своих ошибках, тогда и будет толк в учении! «В Европу, брат-дядя, надо входить по самые Нидерланды, свободно. Не обременяя себя пылью предрасудков», — ну, это просто бомба для нашего нынешнего непересичного! Да как же это без предрассудков!? Рассовых, возрастных, бытовых! Сколько денег и энергии вложено олигархами в СМИ, чтобы в массовом сознании сограждан циркулировало мнение, основанное не на фактах и не на опыте, а усвоенное из недостоверных источников и воспринимаемое субъектами как безусловная истина, не требующая подтверждения. Вот, вещает вам чловек «с именем» и при власти — верьте! Верьте! Тут уже не до рассудка!
Действительно, автору очень хорошо удалось передать взаимоотношения украинско-немецкого еврея Коли Раницкого с бывшим соотечественником.
Обособлено представлено истории об экономике Украины 1990-х и начала 2000-х, о роли варяг в истории Руси и в последующие столетия в Украине, о роли Германии в подготовке революции в России (речь о Парвусе), о войне Германии с СССР, о Власове и Крыме. Автор частично высвечивает все эти темы и резко их обрывает, давая тем самым импульс читателю далее самому все для себя выяснить.
Обращает на себя внимание запоздалое прозрение Хорста, бывшего солдата фюрера, стремившегося освободить мир от большевиков и евреев; завоевать Украину как «хлебную сокровищницу Европы». Спокойствие, правдивость и открытость его суждений поражают. Тут же и о помощниках-неарийцах, служащих у немцев «в обслуге, по контракту». Повод ещё раз осмыслить вопрос борьбы украинцев за государственную независимость...

 

Светлана Брижицкая "Покажите... в братолюбии любовь..."

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Твоє сьогодні — на моїх руках.
Твоє учора — я в стальній облозі.
І обидвох нас спогади тривожать,
Ті спогади, що на семи вітрах.

Куди ж сховатись в непогожий час?
Який цвіркун почне за нас молиться?
Коли з минулого видніють лиця
Близькі і водночас чужі для нас.

І брешемо, що десь ще є місця,
Де будемо ми часу непідвладні.
Та від минулого тікати марно —
Розп’ята пам’ять на семи вітрах.

 

 

Володимир Дмитрик ТВОЄ СЬОГОДНІ...

 

--------------------------------------------------------------------

 

 

Прохання до авторів:

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються.



Создан 06 июл 2018



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
zeitglas 22 авг 2018 ответить
Журнал получен, СПАСИБО! ЭдПобужанский "ПАРАД" - КРУТ!... Понравились "Застывшие мгновения" Ник.Проценко. Хорошо "Из Дневника." А.Апалькова, - читаю далее... Удачи всем! Обнимаю. Привет из Себежа! Ваша Л.И.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow