Завершено міжнародний конкурс гумористичного твору «Чудака, їй-богу!»




З нагоди 130 річча народження Остапа Вишні – класика сатиричної прози XX століття, журналом "Склянка Часу*Zeitglas" було оголошено міжнародний конкурс гумористичного твору

«Чудака, їй-богу!»*.

 

(Проза, поезія, есеї, нариси)

 

Це літературне змагання прозаїків, поетів та есеїстів відбувалося відповідно темі сучасності,  насиченої сатирою,  іронію, сарказмом,  бурлеском, пародіюванням, а головне – гумором.

 

Подання авторських творів на Міжнародний конкурс «Чудака їй-богу»

  розпочалося 25 листопада 2018 року та тривало до 2 жовтня 2019 року.

За вказаний термін до редакції надійшло понад 1100 творів. Із них було допущено до конкурсу лише 53, вони подаються у цьому ВІСНИКУ, за алфавітним принципом.

Решта надісланих творів не відповідала вимогам конкурсу. 

 

 

По завершенню терміну прийому творів (опісля 1 жовтня) 2019 року

вийшов друком

Вісник  конкурсу  «Чудака, їй-богу!»

 Вісник видано малим накладом. Примірники можна замовити у редакції:  zeitglas@ck.ukrtel.net Вартість примірника 50 грн. + поштові витрати.

 

ПРОХАННЯ ДО АВТОРІВ:

 

У замовленні будь ласка, чітко вказуйте кількість примірників  та на яку адресу УКРПОШТИ  їх надіслати.  Падавайте вырно поштову адресу так: Прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

 

НОВОЮ ПОШТОЮ "Вісник" не надсилається.


 

Замовлені  примірники  ВІСНИКУ  буде надіслано Вам на вказану Вами адресу   УКРПОШТИ.   Оплата лише по факту отримання.

 Пишіть  нам  Вашу  думку про конкурс, та назвіть призвища трьох, за   Вашим  міркуванням, кращих авторів. На цій підставі буде сформовано   список  претендентів  заключного  туру  конкурсу.   Записи лишайте на сторінці КОНКУРСУ у розділі "КОММЕНТАРИИ"

 

 

 

Лонг-лист авторів конкусру «Чудака, їй-богу!»

 

Анастасова Любов 

Басанець Олександр 

Безус Євгеній 

Бідненко Наталія 

Білоконь Ірина 

Бовикін Сергій 

Власенко Ірина  

Твір Власенко Ірини не може брати участі у конкурсі через невиконання умов та обман редакції.

Георгієва Світлана 

Гонтарук Любов 

Гопкало Андрій 

Долінський Юрій 

Жердецька Марина

Звонок Ганна  

Зеленська Соломія 

Каюрова Олена 

Квасневська Наталя 

Кіпніс Єлизавета 

Козіна Ольга 

Кудря Олена 

Кулик (Фоя) Світлана 

Кутиркін Антон 

Латківський Валерій 

Левіна Оксана 

Литвиненко Василь 

Ложко Микола 

Луцюк Михайло 

Магурін Олександр 

Малежик Світлана 

Маруга Валерій 

Машталір Юрій 

Медвідь Оксана 

Михайлець Наталія 

Місюра Віктор 

Момотюк Василь 

Нечитайло Анастасія 

Омельченко Лариса 

Омельченко Олеся 

Остролуцька Антоніна 

Поліщук Володимир 

Полтавець Ольга 

Проценко Микола 

Стеценко Валентина 

Субота Микола 

Токарчук Тетяна 

Фурса Валерій 

Черкаський Олександр 

Чорна Юлія 

Чучко Дмитро 

Ян-Чернишева Тетяна 

Юхниця Євген 

 

 

 


 

 

Умови конкурсу:

мова написання – українська або російська;

обсяг віршованого твору – обмежується “повними” двадцятьма восьми рядками (сім класичних чотиривірши).

Обсяг прозового твору  до 14 000 знаків. Твори, які перебільшували зазначений розмір,  до конкурсного розгляду НЕ БРАЛИСЯ.

вік учасників – не обмежений.

кількість творівОДИН! (залежно від жанру)

Термін подання творів до 2 жовтня 2019 року.

Редакция СЧ приймала до розгляду лише авторські тексти за обов‘язкової наявності:

короткої біографії автора (із зазначенням року народження та вірно поданої поштової адреси автора: Прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

 

Твори переможців буде перекладено німецькою мовою та надруковано на сторінках міжнародного журналу «Склянка Часу*Zeitglas» у 2019 році.

Дипломи  буде надіслано на вказані авторами поштові адреси УКРПОШТОЮ.

 

УВАГА!

 

Аби надіслати свій твір, автору слід було спершу придбати (будь-яку) книгу / книги видавництва "Склянка Часу*Zeitglas" (натисніть на це посилання http://zeitglas.io.ua/s217052/ , щоб переглянути та вибрати книги).

В такий спосіб учасник доводить справою свою щиру участь у спільній справі.

Придбані книги можна читати самому. Можна дарувати друзям. Можна підтримувати бібліотеки.

Без виконання цієї умови твори не беруться.

Будь ласка, напишіть нам е-листа, або зателефонуйте до нашої редакції, та вкажіть замовлену Вами книгу.

ЇЇ буде надіслано Вам посилкою, післяоплатою. Сплатите її по отриманню, на пошті.

 

 

тексти мають надсилатися е-поштою zeitglas@ck.ukrtel.net та у роздруковці на папері з доданням електронної версії /CD, або по е-пошті/ в програмі Word або RTF (з чіткою різницею тире від дефісу, перевіреною орфографією, без усяких обрамлень і довільних форматувань)

 

 

* (назву узято за одноіменним фельєтоном 1921 року).

 

Журі

міжнародного конкурсу гумористичного твору «Чудака, їй-богу!» з нагоди 130 річча народження Остапа Вишні назвало лауреатів:

 

Білоконь Ірина Олегівна, м. Київ.

За твір «Село і дівчата»

 

Ложко Микола Андріянович, м. Дніпро.

За твір «ЧУДЕСА ТРИЛІТРОВОЇ БАНКИ»

 

Луцюк Михайло Павлович, с. Михлин, Горохівський район, Волинська область.

За твір «Веселі римульки»

 

Момотюк Василь Павлович,  с.Росошани, Кельменецького району Чернівецької області.

За твір «М  О  -  В  І  З  М  И »

 

 

Фурса Валерій Григорович, м. Миколаїв, Львівської області.

За твір «Дубова  стінка»

 

Черкаський Олександр Олексійович,  м. Кобеляки, Полтавська область.

За твір «Клубенфюрер»

 

Твори лауреатів

 

Момотюк Василь Павлович, 1954 р.н  Проживає у с.Росошани, Кельменецького району Чернівецької області. На пенсії. Пише гумор, поезію, коротку прозу .Видав книгу»Усмішки від Василя».
Переможець літературного конкурсу(гумор) у журналі «Дніпро» та конкурсу гуморесок у газеті»Абзац плюс»(тричі),переможець конкурсу короткої прози СЛ»Славутич», тривірші  входили до двадцятки найкращих у поетичних конкурсах»Чатує в століттяхЧернеча гора», лауреат конкурсу  газети»Життя»(проза).
Друкувався у журналах»Дзвін»,»Перець»,»Склянка часу»,»Скіфія»,»ДнІпро»,газетах»Сільські вісті»,»Вісті…»,»Літературна україна»,»Селянська газета…»,»Життя»,Життя.Історії», в обласних та районних газетах Буковини і Поділля,альманахах,збірниках.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   М  МО  -  В  І  З  М  И 

 

Декотрій дружині буває заздрісно, що настрій чоловікові зіпсував хтось інший.
Гроші не пахнуть – це одне, а коли грішми й не пахне – зовсім інше.
Тримаю себе в руках. Але відчуваю, що вже втомився…
Настає все-таки той час, що треба врешті-решт  зробити відкладене на потім.
З гороскопу : у вихідні все стане на своє місце. То навіщо тоді прибирати у квартирі?
Не найгірша незалежність – це незалежність від грошей.
Коли терміново  треба закусити, ніколи прикидати,скільки вуглеводів чи білків у стравах.
Є країни, бідні на багатих, а в нас навпаки – ми багаті на бідних.                                                                                     Якщо чоловік чимось зайнятий, перед дружиною постає важкий вибір :допомогти чи не заважати?
Вміння чоловіка готувати обід, дещо гальмує прийняття рішення про одруження.                                       Майбутні ціни на медичні послуги готують нас до того, що ліпше бути здоровим.
Біла вечеря – дами пригощають кавалерів.
Морозиво – дешеве , а ось килим…
Вчителька , за звичкою, ретельно оглянула крісло в  ресторані.
Коли десь б’ються, головне, аби  телефон був з камерою.
Якщо у вас і виросли крила, то це ще не  факт, що будете літати
Є ще люди , з якими можна дивитись рекламу.
Жінка жінці не те, що чоловік чоловікові.
Дівчина бажає спочатку чоловіка, а вийшовши заміж, бажає всього іншого.
Що життя не стоїть на місці, є вагоме підтвердження – дні народження.
Злетів на крилах кохання. І який рік чекає на посадку.
Що народу належить, хай він за те й переживає.
Ставлення до грошей змінюється в залежності від їх кількості.
Жити треба так, щоб хотілось жити.                                                                                                                                       Як зараз би здався демографічний вибух!
М’яке крісло, комп’ютер  - і  нема людини.
Хочеться вірити сказаному з високих трибун, а вийдеш між люди…
Незабаром свята витіснять будні.
Суспільство ділиться на одних і всіх решту.
Найпоширеніша фізкультурна вправа – затягування пасків.
Проста декларація про доходи для податківця -  суцільний детектив.
Думки, коли гроші є і коли відсутні  - далеко не схожі.
У жінок, здається, всі пальці – вказівні.
Любов до лісу виражається у вагонах.
Коли ніхто не винен, відпадає питання: »Що робити?»
Не впевнений – не голосуй!
Історія переписується! У тому числі  й історія хвороби.
Закохався у дружину? А що скаже її подруга?
Як важко деколи примирити друзів чоловіка і друзів дружини!
Труднощі сімейного життя починаються з початком спільного життя.
Чим ближче до нас майбутнє, тим швидше стає сьогоденням.
Без маленьких  людей не було би великих.
З віком тиша стає для нас найбажанішою.
Цукерки – ось за що діти люблять батьків!
Коли всі хочуть тільки добра, де його стільки взяти!?   
Почати нове життя ніколи не пізно. Було би життя…
Любимий шкільний предмет – канікули.
Вихідні ― для рідних, друзів . А будні ― для себе?
Найкращий час для збирання яблук, коли собака на прив’язі.
Хтось живе по совісті, хтось ― за законом, і є ― за ситуацією.
Ходили з дружиною у меблевий  магазин. Якби у цей день працював РАГС,вже би й розлучились.
Вийшовши заміж, ощасливила …рідню.
Ще є щось , що належить народу,але як дорого те все йому обходиться!
Фінансова стабільність для пересічного громадянина : грошей не було, немає, і не очікується.
Погано, коли страви готуються за рецептом  з  детективу…
Перехідний вік ― це коли дочка вже стоїть на власних ногах, але ще в маминих туфельках.
Для лінивого що впало, те й пропало.
Виявляється, до одруження  чоловіки багато що  робили  неправильно .
Хочете покататись на «Рено»? Попробуйте перейти  дорогу на червоне світло.
Свіжість хліба залежить і  від натискання рукою.
У родині математика  розмови велись формулами.
Важко культурним людям на слизькому тротуарі.
Ох, і вимоглива ця мода : дірки на джинсах ― це кльово , а на шкарпетках―ганьба!                                                      Навіщо псувати свої нерви, коли стільки навколо чужих!? Ось для початку,  кабінет шефа…
У ресторані  головне – вміння чекати.
Що діти ростуть, видно за їх бажаннями :  не хочуть вчитись, не хочуть працювати…
Хто ти ― жайворонок чи сова―залежить від поведінки малят.
Справжній чоловік має прокидатись з думкою :»Що одягне моя дружина?»
Коли був малим, запевняли, як добре буде жити у майбутньому. Підріс ― кажуть : добре колись жилось.
Коли перед дружиною кілька тарілок, передбачається  серйозне з’ясування стосунків.
Послуга:»Батько за викликом». Зустрінеться з класним керівником.
Коли встаєш на ваги однією ногою, певно, ваги ―дитячі.
Для депутатів, місцем відпочинку,  де ще не були , може стати виборчий округ.
Кажуть, немає людей з однаковими думками. А як щодо  тих самих подарунків?
Розбила серце,але залишила свій  номер телефону.
Чого вартий мільйон без нулів?
Що з того, що я люблю гроші, як вони мене не поважають?
Коли ненароком впав, то чому так хочеться полежати?
Жінка йде на ринок з грішми,чоловік―зі списком покупок.
Чомусь витрати живуть з нами, а доходи ― десь на стороні.
Лиш звик до свого віку, як вже на порозі ― новий рік.
Красивій жінці личить будь-яке ім’я.
Анекдот – це найбільш зручний спосіб привернути до себе увагу.
Є багато виходів з кризи, в тому числі  і службовий.
Черги повертаються, лише в них інший зміст.
Що з того, що настали інші часи, як чимало залишилось старого!
Наше багатство – у боргах держави.
Ще де ті вибори, а кандидати вже шикуються.
Все, що веде до ожиріння, з часом стає базою для схуднення.
Жити як всі – розкіш.                                                                                                                                                                           Як би знадобився взаємозалік при наявності подружнього боргу!
Про  що найчастіше  розмовляють чоловіки, неважко здогадатись. А ось про що жінки…
Є дві стабільні статті витрат у сім,ї : для жінки  ― косметика,для чоловіка ―цигарки.
Погана прикмета ― прокинутись вранці  у ліжку у черевиках.
Якщо гора не йде, значить, чекає вигіднішої пропозиції.
Мовчати треба швидко.
Ми не відчуваємо, коли пройшла молодість, але як добре розуміємо, коли йде старість!
Коли мало знаєш, якось легше живеться.
Будь-яка реклама, яка раз - по-раз повторюється, врешті набридає.
Що ми все про дороги та дороги, ніби все решта ― люкс!
Всі на боротьбу!
Влада псує людину. Але ж буває і навпаки!
Хто не може обіцяти, як може йти у депутати?
Історія ― це наука, яку хочеться  постійно виправляти.
Яке мале, а вже з мобільним!
З порожнім гаманцем  у ресторані  не  пошикуєш!
Гість ― це та людина, котра ніби йде додому, але ще хоче щось запитати.
Зараз діти майже ні про що не питають батьків. Є ж Інтернет.
У молодості важко вставати, у старості ―заснути.
А загублену молодість  у бюро знахідок не здають?
У кожної людини щастя має свою ціну.
Коли всі хочуть добра, як скрегоче зубами зло!
Коли кожному своє, то ніякої держави не вистачить.
Реальність за вікном не співпадає з показаною по телебаченню.
Розумний чоловік старається не давати причин для суперечки, але розумній жінці, щоб посваритися, вони  не потрібні.
Який може бути "Добрий вечір", якщо начальний телефонує о 10 годині вечора!?
Іноді безсоння ― це плата  за багату уяву.
Кар’єра  ―у 15 років змішував пиво з горілкою,далі ― пісок з цементом.
Жінка чекає принца, але потім обурюється, що він лежить на дивані і не працює як робітник.
Зіграти у схованки: ти зникнеш з мого життя, і я тебе не знайду. І ти виграєш, і мені приємно.
Коли переливаєте бензин, у жодному разі не паліть: неприємності бувають рідко, але запам’ятовуються надовго.
Думка"Коли б мені зараз було 20 років…"може означати, що це знову сорок років працювати.
Часом уявні друзі у дитинстві  такими й залишаються у подальшому житті.
Ніби незамінних людей немає, а попробуй піти у відпустку!
Не кожний чоловік здогадається, що коли жінка купила шкіряні,коричневі і з пряжкою чобітки, то це три пари.
Що ,книги зараз  вже не потрібні?  Все є в Інтернеті?А чим, скажіть ,будь ласка, підперти стіл, який хитається?
Більшість меншості.                                                                                                                                                                                         Вміти розмовляти з начальством ― не кожному дано. Але кому це вдавалось, ставали заступниками.
Найкращий екзаменатор ― життя. Рано чи пізно запитає зі всіх предметів.
Побажання : щоб ти все життя дивився  лиш одну рекламу!
Паління шкідливе і для гаманця.
Все-таки кулінарні рецепти дешевші медичних.
Весну найкраще відчувають двірники і закохані.
Гроші люблять всі. Але  не  всіх люблять гроші.
і золотий переріз не вартий пропорції 90-60-90.
Останній крик моди періодично повторюється.
Можна зрозуміти жінку,та кому це потрібно?
Ніякі реформи не торкаються РАГСу: все "Так" чи "Ні".
Чого хоче жінка…Що вона ще хоче!?
Якщо я ― пан, ти ― пан, то хто ж буде трудитись?
Покладатися лише на самого себе зараз не модно ― так і спонсори переведуться.
Парадокс : щастя звалилося на голову, а відмовили ноги.
Кури грошей не клюють: вони ж не банківські картки.
Тримати ніс за вітром ―я що, флюгер?
Свобода слова, але у межах алфавіту.
Пиріжки бувають свіжі, давно свіжі…
Якщо вам сьогодні поставили зовсім інший діагноз, значить, медицина швидко пішла вперед.
Жити стало краще ― видно по сміттєвих бачках.
Нині, може, й дають десь зарплату. Лиш нелегко визначити, за який рік.
Вічні цінності теж переоцінюються.
Люди всі однакові, просто бажання різні.
Добра новина : сьогодні немає поганих новин.
Найцікавіше у відрядженнях―це передчасне повернення чоловіка.
Завелися кишенькові злодії? Позбудемось їх, зашивши всі кишені!
Одруження ― це лотерея. Хоча ні…У лотереї є хоч якісь шанси…
Не вміла нічого робити, проте й це місце було зайняте.
Ніщо так не контролює проведену роботу, як "галочка".
Не всяка боротьба досягає своєї кульмінації.  Особливо ―закулісна.
У нас є всі умови, лише не знати, для чого саме.
Коли жінка "пиляє",відходів не назбираєш.
Відкрите товариство закритого типу.
Чим частіше відбуваються вибори, тим привільніший буде вибір.                                                                  Все наше життя―гра? А коли ж перерва?
Ми не настільки бідні, щоб не утримувати кількох мільярдерів.
Коли жіночі мрії збігаються з чоловічими, значить, закінчились гроші.
Обізнатись ― найперший привід для знайомства з дівчиною.
Ким розглядаються скарги на життя?                                                                                                                            Доста зірок на небі, ще й на землі розвелося.
Щастя ― це коли нікому ні в чому не заздриш.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Білоконь Ірина Олегівна.

Народилась 1997 року, жила 21 рік у Харкові. Потім переїхала в Київ. Закінчила ХСШ 166 «Вертикаль» та ХНУ ім. В.Н. Каразіна за спеціальністю «Філолог, українська мова та література». Пишу все своє життя, займалася у літературній студії «Зав'язь». Пишу російською та українською мовами, маю свою книжку. Також брала участь у різноманітних літературних конкурсах (наприклад, Мала Академія Наук за напрямом «літературна творчість», конкурс імені Масельського, Молода Слобожанщина). Отримувала призові місця. 

 

Село і дівчата


На березі Азовського моря, недалеко від села, що прозвали Нижні Підгнильці, розкинулися охайні пляжі. Люди в тих місцях завше працьовиті були, прості, відверті. Коли випадала вільна хвилька, йшли до моря — але у всіх господарство, діти, сад-город. Ото й виходило, що смужка білого піску край моря радувала, в основному, відпочивальників.

Відпочивали тут зазвичай люди з сусідніх сіл — річ у тім, що ця місцевість славилася своєю екологією, раніше тут був заповідник. Були, правда, від цього й негаразди — все живе вповні відчувало свої права, тому жило й охоче плодилося. Отруйні "вовчі" ягоди вились вздовж паркану (і матерям було потрібно постійно відганяти від них малих цікавих дітей), бур'яни впивалися цупкими шпичаками в ноги господинь, що збирали ягоди в садах. Великі волохаті павуки бігали між хат, ділові, наче ревізори, жаби в сусідніх озерах пристрасно кликали одне одного на побачення; ходила навіть легенда, що один надвеликий пацюк колись вкрав дитину!

І все було в тих місцях завжди тихо та мирно, але з відкриттям курортного сезону турбот для підгнильчан додавалося. Хтось здавав кімнати, хтось продавав свої фрукти, тітка Марфа взагалі відкривала власну сезонну "їдальню" — до неї стікалися відпочивальники з усіх усюд. Знали, де найсмачніші вареники!

Найбільшою дивиною цього сезону стали дві "туристки". Нетипові для даних місць, вони були ніби проїздом з Голівуду в Париж — і чисто випадково опинилися в селі. Одна була бліда, білява, як вигоріла, із зеленими очима. Це — Марічка, але вона просить всіх називати себе Мартою. Каже, що то її кармічне ім'я. Вона сюди приїхала до бабусі, Тамари Степанівни, й притягла з собою подругу — Аліну. Та була повною протилежністю — пофарбована в синяво-чорний колір, татуйована по руках і ногах, з холодними зверхніми очима. В компанії друзів дівчата жартували, що одним лише поглядом Аліни можна остудити "Криваву Мері". В селі, правда, загадковість дівчини не оцінили, прозвали відьмою та обходили стороною. Казали, що в неї "дурне око".

Дівчат це все не дуже обходило. Вони валялися на пляжі, втуплячись в новенькі смартфони та переговорювалися:

— Марта, а ти бачила новий пост Крістінки? Взагалі вона, звісно...

— Ну так... Вже не знає, як вивернутися на селфі, щоб Діма на неї увагу звернув. А він все одно за Оленою бігає, ха-ха-ха…

Дівчата щасливо пліткували, аж ось Аліні схотілося пити.

—Скажи, крихітко, а де тут пляжний бар?

—Ти, певне, не зовсім розумієш, куди приїхала. Наш бар, люба, в баби вдома біля каструлі з компотом!

—От жах. Ні тобі басейну, ні пляжного бару. Зовсім, зовсім не ол інклюзив! — Сумно мовила та.

—Та чого ж немає! Все є! — Підлетіла до них Марина Панасівна.

В селі вона відома була, так би мовити, комерційною жилкою. Сніг взимку продасть втридорога! Талант, чистий талант!

—Бар я вже скоро облаштую. А поки — запрошую вас на мою терасу випити чогось прохолодного!

Дівчата перезирнулись. "Терасою" Марина Панасівна звисока називала передню частину свого двору. А слово це почула, коли приїхала до онуків в Київ. І так воно їй сподобалося, хай там що, в неї мала бути своя тераса! І шо, шо то насправді просто двір? Зате як охайно висаджено квіточки, навіть газон є! Коли хтось називав його не терасою, Марина надовго ображалася. Сваритися з продавчинею в єдиному продуктовому магазині ніхто не ризикував, тому двір став терасою на віки вічні.

Назустріч гостям вийшов чоловік господині, Борис Валерійович. Його називали в селі "тихе літо" (а ті, хто його недолюблювали, звали "тихе болото"). Сумирний та непомітний Борис в солом'яному капелюсі був дуже здивований візитом. На "відьму" дивився з осторогою. Але жінка не дала йому оговтатися:

—Борю, соколе мій, нам вже конче треба відкривати той наш пляжний бар!

—Пляжний шо? — Очі чоловіка побільшали.

—Пляжний бар! — Натягнуто мовила Марина Панасівна. — А поки його нема, пригости дівчат напоями. Так би мовити, хоум дрінк...

Вона трохи вчила колись англійську, через що значилася в селі як вельми розумна. У будь-якій суперечці Марина Панасівна вигравала, вона просто видавала щось типу "Ти взагалі не андестенд, про шо с тобою розмовляти?". Чесно кажучи, слів вона знала всього з десяток. Але того цілком вистачало, аби заткнути за пояс кого завгодно з підгнильчан!

—Хоум дрінк? — Скептично скривилася Аліна. — Шо то таке?

—А ти що, не знаєш? — Притворно здивувалась жінка.— Нова тенденція. Прямо з пляжів Італії... Ну шо ж, бува. Не можна все знати…— В останніх словах чулося презирство.

—Та все я знаю, просто під іншою назвою, — почервоніла дівчина. —Давайте вже свої дрінки. Мені — сідр. Скажіть своєму бармену! — Кивнула в бік Бориса.

Той зблід.Барменом він ще не був ніколи. Чоловік він правильний, тягар відповідальності одразу ліг на його худі плечі.

Борис прошепотів дружині:

—А шо то воно таке?

—Компоту їй налий яблучного, — тихо крізь зуби процідила жінка. — І горілки туди. Та трохи, на них усіх не напасешся!

—А я буду мохіто, — мовила Марічка. — Безалкогольний!

—Добре, все буде! — З нещирою, але широкою усмішкою відповіла господиня. І, тихше, чоловіку на вухо:

— Оту шипучку, спрайт, льоду туди. І лимон наріж. Льоду побільше. Всього іншого — поменше. Та диви не переплутай!

— А де ж я лід візьму?—Розгубився чоловік.

— Наскреби по стінках морозильника... Шо ти такий неоковирний!— Прошипіла вона, мов змія.

Дівчата отримали свої напої та заплатили за них не набагато менше за столичні ціни. Марина Панасівна взяла ті шалені для села гроші, подивилася на них. Вона наче сама не вірила, що номер пройшов. Потім посміхнулась, вже — цілком щиро:

—Пийте, дівчата, такого ніде більш не спробуєте. Ексклюзив!

Ті, розгублені та збиті з пантелику шаленим напором жінки, спробували. Марина мала такий дар переконувати, шо і справді молодицям та бурда здалася майже божественним нектаром.

—Дякуємо, Марино Панасівно!—Мовила Марта.— Я завше знала, шо ви тут сама продвинута!

—Ну а то, аякже! Приходите ще, красуні, ми Вам такі коктейлі намішаємо...

Коли спрагу було втамовано, а валятися на пляжі — набридло, дівчата вирішили піти пообідати. Вдома в Марічки їх чекав розкішний стіл — Тамара Степанівна була чудовою господинею. Тут тобі й борщ з домашньою сметаною, і вареники з вишнями зі свого саду, і салат з рожевими та жовтими помідорами (вони росли лише у Тамари Степанівни й в гості на салат з тою смакотою часто просилися сусіди).

— Пригощайтеся, любі! — Бігала бабуся навколо них, підсипаючи їжі та підливаючи напої. — Це все моє, сама, оцими руками...

Дівчата стримано подякували і бабуся вибігла в сад — зібрати ще слив для своїх гостей. Гортаючи стрічку Інстаграму, Аліна зітхнула:

—Смачно, звісно... Але от, дивись — Олька зараз в тому ресторані, на Хрещатику. Теж їсть! — Вона показала подрузі зображення салату на екрані.

—Диви, в ньому теж жовті помідори! Як у нас! — Приснула Марічка.

Чесно кажучи, той салат з точністю повторював їхній — не лише помідори, а й огірки, перець, та й інші складники сходилися. Відмінність була лише в тому, що бабуся до салату додала духмяних трав, а такі жоден столичний шеф кухар не зможе знайти. Тільки якщо не приїде в село, не зайде на город і не вибере там найкращу зелень. А всі ми знаємо, що ті шеф-кухарі в села не дуже люблять їздити. Але на зображення полупорожньої тарілки дівчата дивилися із заздрістю, а у своїх стравах колупалися неохоче. Відома річ — салат в ресторані на блискучій тарілці смачніше, аніж у бабусиних мисках у квіточку!

 

Раптом почувся енергійний стук у двері.

—Томоо! Серденько, відкривай! Я знаю, шо ти там! — Грайливо мовили з іншого боку.

Дівчата перезирнулися, хіхікнули. Марта відкрила:

— А от і не вгадали. Вона в саду. Заходьте, будь ласка.

 

Несподіваний гість помітно знітився, опустив погляд додолу. Це був Степан Петрович — голова сільради, в минулому — начальник колгоспу. Огрядний рум'яний чоловік, він звик всюди керувати та всіх мотивувати на активну діяльність. Але зараз Петрович зовсім не походив на авторитарну та самовпевнену людину.

—Добридень, — переминався чоловік з ноги на ногу, наче несумлінний школяр біля дошки.— А я, теє... За мукою прийшов до твоєї бабусі...

—За мукою? Так я зараз її покличу. Вона набере вам найкращої муки...—єхидно мовила дівчина.

Кликати не довелося — Тамара Степанівна сама з'явилася у дверях з повним кошиком стиглих синіх слив розміром з кулак.

—О, Степане Петровичу! Яким вітром? — Посміхнулась жінка.

—Бабусю, та ми вже знаємо, шо ви давно на "ти". Хто б міг подумати, що в тебе тут роман!— Зареготалася Марічка.

 

Марина Панасівна почервоніла та поставила сливи на стіл.

—Онуко, шо ти таке верзеш? Я стара людина, мені не до того... На, помий сливи, займи себе роботою, — на гостя вона не дивилась.

Зате чоловік вже зібрався до купи та жваво посміхнувся:

—Нічого подібного, ти не стара, ти досвідчена! А досвід — це саме те, що варто цінити..

Жінка стурбовано подивилася на нього, потім — на онуку. Та підійшла, обняла її та поцілувала в скроню.

—Звісно, вона в нас ще ого-го! Степане Петровичу, ви колись бачили, як моя ба по дахах стрибає, коли вишні збирає? Так ніхто не вміє! А в неї ж спина!

—О так,— посміхнувся співрозмовник. — Постійно їй кажу, шоб береглася. Та куди там!

— Я швидка. Хвороби мене не доженуть! — розслабилася бабуся.

 

На пляжі дівчата лежали задумливі та тихі.

—Навіть твоя ба знайшла залицяльника,— сумно мовила Аліна.

Подруга їй на це нічого не відповіла. Розмовляти не хотілося, їсти-пити також. Навіть картата стрічка інстаграму не розважала.

Тема хлопців у Аліни та Марічки була болючою. Білявка кілька місяців тому піймала свого хлопця на зраді — переписувався, бачте, зі шльондрами! Лайки їм ставив, компліменти робив! А її, свою дівчину, ніколи не хвалив, тільки кепкував. Нахіба, як то кажуть, воно їй треба?

Аліна ж була вже другий рік закохана у викладача їхнього універу — молодий, перспективний, розумний, як сто чортів та безвихідно жонатий. Кілька разів дівчина намагалася зізнатися йому у своїх почуттях. Але чоловік одразу прикидався мертвим жуком — нічого не знаю, не чую, не розумію, "Милославська, до речі, а що у вас там з курсовою?". Як співала Земфіра, без шансів, без варіантів.

 

Тиша між дівчатами вже ставала гнітючою.

—Слухай, мала, чого ми просто так лежимо? — Мовила Марічка. —Давай пофоткаємось, доки волосся сухе!

Кілька хвилин — і красуні вже вигинаються в неймовірних позах на фоні моря. Дарма хлопці сміються з такого — це страшна робота! Треба стати так, шоб виглядати гарною з усіх боків, посміхнутись голлівудською посмішкою, втягнути живота аж до хребта та ще й виглядати при цьому максимально розслаблено!

 

За цим важким заняттям і застали дівчат Марко та Федько. Це була нерозлучна двійця друзів. Високі, смагляві від південного сонця, з хитрими очима та іронічними посмішками. Вони тут, як-то кажуть, "перші хлопці на дерєвні"! Марко з Федьком прийшли на море поплавати та відпочити від хатніх справ, але побачили, яка масштабна фотосесія відбувається на березі. І повз того пройти просто не змогли.

—Нє, неправильно все ти робиш! — Брякнув Марко. —Ти повернися спиною і якби озирнись! І посмішку еротичніше... А морду — попрощє...

—І краще топлес! — Зареготав Федько.

 

Дівчата озирнулися на непрошених глядачів.

—Топлес? Ти де таке слово дізнався, розумнику? Корова розказала? — Скривилася Марічка.

— Нє, ми з нею тільки геополітику обговорюємо. А слово це давно знаю!

— Ну-ну, вступив в університет в Києві і страшно вчений зразу став. Вумний, як вутка! — Продовжувала напад дівчина.

— Ти просто не знаєш рівень інтелекту моїх вуток, вони академіків за пояс заткнуть! — Миттєво відбив підкол той.

 

Аліна мовчала і розглядала притихлого Федька. Той відповів зацікавленим поглядом.

—Ну тебе я знаю! — Мовив Марко тим часом. — А хто твоя супутниця?

—А тобі що до того? Міські дівчата — це вам не по зубах!

—Яка ти міська, все дитинство ганяла зі мною по лопухах на городі!

—Ага, ледь вирвалась з тих лопухів!

—От відьма! — Зареготався хлопець.

— Ні, відьма тут я, — посміхнулася Аліна. — У всякому разі, так мене тут у вас прозвали. Я вже не знаю, чому.

— Не звикли тут до таких гостей. Мені мамка зразу сказала з тобою не водитись, бо проклянеш. Не проклинай, га? — Розходився жартувати Марко.

—Вона скоріш приворожить. Причому без магії. Чистою харизмою! — Широко всміхнувся Федько.

Друг з розумінням глянув на нього:

—Я так бачу, ми залишаємось тут?

—Ну звісно!— Кивнув Федір.

Далі сіли грати в карти — та й не помітили, як сонце спустилося за обрій і налетів вечірній вітер. Лише коли животи почали бурчати так, що заглушали розмови, молодь зрозуміла — ну все, треба йти вечеряти.

—Ну шо, малі, чекаємо вас сьогодні на вечірці! В нашому клубі, — мовив Марко.

—Довго чекати будеш, — засміялась Марічка. — Шо там робити, в тому клубі?

—Та багато шо. Приходьте, — запевнив Федько.

—Прийдемо,— відповіла Аліна, відкинувши пасму чорнявого волосся за спину. —От побачите!

—Оце розмова! Вчися у своєї подруги, небого! — махнув рукою на прощання хлопець.

 

—Ти шо, серйозно хочеш піти? — Спитала Марта дорогою додому.

—А чого ні? Шо тут ще робити? Купатись ввечері не підеш, інтернет тупить, телевізор — півтори канали. Хоч якось розважимось.

 

Повечеряли, пішли гуляти. Непомітно підійшли до сільського клубу. Невеличкий охайний будинок гостинно відкрив свої двері. На те, що це "дім Культури", вказували лише афіші, розклеєні на фасаді. Тут тобі й кінотеатр, і потанцювати можна, колись навіть театр приїжджав!

Навколо чулися жваві розмови:

—...А ти шо йому на таке нахабство?

—А я йому й кажу, якщо гроші не віддаси, отримаєш від мене не пшонної каші, а березової!

—Ну правильно!

 

—Дядько Василь? — Мовила до одного зі співрозмовників Марта.

Високий худий чоловік озирнувся, глянув на неї ясними блакитними очима:

—Марічко! Це ти чи мені повилазило?

—Це я! — Дівчина кинулася його обіймати.

 

Василь був їй в дитинстві й за батька, і за брата, і за вчителя. Водив на річку — навчив плавати. Брав на рибалку — вловили собі сніданок і бабці вечерю. Навіть танцювати — це він її навчив, бо "дівчинка має гарно рухатись"! І у всьому він був такий, успішний, працьовитий. Все у нього в руках завжди горить — помідори-огірки зріють, паркан фарбується наче сам собою, кози молока дають вдвічі більше, ніж мали б. А він наче і не втомлюється ніколи!

Марта представила йому подругу, почала розпитувати про життя:

—А як господарство, справляєтесь?

—Тю, шо за дурні питання!—Гикнув чоловік. — Я не просто справляюсь, я розширятись думаю! В мене ж тепер, знаєш, пасіка. От заходь завтра, наллю вам свого меду. Ви такого меду в житті не пробували, амброзія, лікує всі хвороби! Сусіду дав, в нього горло боліло. З'їв меду, каже, не лише горло пройшло, а й запущений геморой...

—А кури ваші як? Несуться?

—Та куди ж вони дінуться. Кури — то таке, я от з наступного року думаю перепелів розводити. Птиця примхлива, але смачнаа...

Марта обожнювала говорити з дядьком Василем. Від нього таке світло йшло завжди, така енергія бурхлива; каже про курей — а здається, що тобі світові таємниці розкриває, каже про бджіл — а наче благословляє на звершення.

А от Аліні помітно набридло слухати про ті сільські справи.

—Я піду подивлюся, що там всередині. А то ми на порозі застрягли, — мовила вона подрузі.

—Так, так, добре, — розгублено відповіла Марта. — І що далі, далі що було, дядьку Василю?

Аліна зайшла в затемнену кімнату, наповнену голосної попсовою музикою. Біля стіни стояла шкільна парта, невідомо, як її затягли в той вузенький прохід, але змогли; заповнили її пляшками й пластиковими стаканчиками. "Таак, певно, це "бар", — подумала дівчина.

Трохи далі стояли столики, а центр кімнати був пустий — танцмайданчик. Поки що люди ліниво потягували хто пиво, хто домашнє вино, хто що. Не розігрілися. Ще ні!

 

—Ооо, обіцянки тримаєш, таки прийшла! — Зі спини мовив Аліні Федько.

Вона озирнулася.

— А то. Тільки Марту я загубила, вона там розмовляє...

—...З дядьком Василем, ага, бачив, бачив. Ти її не чекай, вони надовго! Завжди як зав"яжуться теревенити, то на три роки! Ходім краще спробуєш місцевий сідр. Новинка, раніше не було, Марина Панасівна зробила. Каже — секретний рецепт!

—А я його вже пробувала, — дівчина почала розповідати історію "заткнення" з продавчинею.

 

Дівчата повернулись додому опівночі, втомлені, але щасливі. Марічка досхочу наговорилася з дядьком Василем, згадали всіх спільних знайомих на селі, посміялися з того, яка вона в дитинстві чудна була.

Аліна натанцювалася так, що ноги боліли, навіть на два "мєдляки" з Марком погодилась (він ледь вмовив "діджея" поставити повільну музику, дві пляшки тепер йому винен!).

Марта й Алінка впали на диван поруч, полежали хвилин десять, кожна думала про своє.

—Мала,— звернулась Аліна. — А я вже і не шкодую, що з тобою поїхала. Тут справді добре!

—А я тобі шо казала? — солодко позіхнула подруга.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Луцюк Михайло Павлович
с. Михлин, Горохівський район, Волинська область.

 

Веселі римульки


Я заплачу
Зупинила край дороги жіночка авто,
Підвезти шофера просить, поправля пальто.
– З задоволенням, – той каже, – вас туди домчу.
– З задоволенням не треба, я вам заплачу.
Сорок четвертий
– Ой, дурненька, – каже Рома до подружки Люди, –
Не журись, що перший розмір, що маленькі груди.
Не така то вже й проблема, з тобою відвертий,
Зате ноги які маєш! Аж сорок четвертий!
Переб’ється
– Вже зима не за горами, – жінка лестить Вову,
А моль з’їла мою шубу, куплять треба нову.
– Нову шубу? І для молі? – той встав з табуретки, –
Переб’ється! Хай під ліжком їсть мої шкарпетки!
Чекала два роки
– Ми одружені всього, Кать, з тобою дні два лиш,
А ти сваришся зі мною і уже скандалиш!
– Стоп, – дружина діловито взяла руки в боки, –
Але ж я чекала цього аж цілих два роки!
Завдання
Фізрука он трудовик заміняє зрання,
Дітей виставив в шеренгу, роздає завдання:
– Беріть, дітки, лижі в руки, оце вам чернетки,
Зараз будемо робити із них табуретки!
У ліжку бабайка
– Мамцю, – голосно Микола, нерви, як струна, –
А у мене там у ліжку бабайка страшна!!!
– Тобі, синку, скоро тридцять, досить уже нить,
Що привів із клубу п’яний, то те і лежить.
Проблемка
Після п’янки вранці в ванній проблемка в Федота:
– Зубна щітка мені, Лідо, не влазить до рота!
– Ти опудало городнє! Допився до решти!
Ти взяв щітку ту, якою щодня чистиш мешти!


-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Фурса Валерій Григорович, 1955 р.н.,  м. Миколаїв Львівської області, Україна. Майже 40 років пропрацював юрисконсультом та економістом, заробивши жебрацьку пенсію; автор текстів пісень Оксани Білозір «Чар-зілля», «Загадай бажання», Віталія Білоножко «Очі ночі», Павла Зіброва «Капітан», Зеновія Гучка «Падав сніг» та ін. (роялті не надходить, хоча відповідний договір і укладено…); автор двох десятків збірок віршиків для дітей (друкувалися в газетах та журналах, одна вийшла друком), трьох повістей-казок, трьох повістей-фентезі, однієї детективної повісті та збірки оповідань про риболовлю (майже всі є в Інтернеті).

 

  

Дубова  стінка

 

Зовсім з'їхала з глузду мая стара. Нема мені від неї спокою ні вдень, ні вночі. І літом, і зимою вона мене постійно діймає. То те їй подай, то того принеси, то отаке дістань…

І не сховаєшся від неї ніде. Адже село наше зовсім маленьке. Всюди знайде. Навіть у лісі. Бо вона цей ліс ще з малих літ як свої п'ять пальців знає. Усі його стежки-доріжки їй знайомі, всі потайні місця відомі.

Ви казку про Золоту Рибку пам'ятаєте? Так от, ця казка про мою стару писана. Правда, вона ще не бажала бути государинею морською. Не здогадалася. Та мені від того не легше. Навіть куди важче. Там, у казці, Золота Рибка була. А вона – чарівниці. Їй щось зробити – тільки плавцями по воді плеснути.

Я вже не кажу про те, як стара моя шубу норкову вимагала. Чи автомобіль «Фольксваген». З моєї власної шкіри та шуба шита. Моїми нервами скати того авто напомповані. Взимку моя стара у тій шубі не ходить. Вона на печі сидить. І керує мною звідтам як з царського трону. На «Фольксвагені» хіба що селом раз на місяць проїдеться. Щоб всі в селі її побачили. Бо вона і те, і те МАЄ!

Вся біда у тому, що запити моєї старої набагато перевищують мої можливості. Адже у мене тепер ані спритності колишньої, ані сили. Як зі шкіри не пнися, а роки своє таки беруть. А бабі моїй – хоч би що! Вона тільки накази роздає. От тільки підданий у неї лише один…

Якось, після Нового року, гадав, відпочину хоча б трішки. Ніби все у старої є. Має чим душеньку потішити. Та ж ні! Почула десь, що стінки дубові тепер у моді. А як про те довідалась, то й причепилася до мене як банний лист. Дістань, старий, стінку, й дістань. Хоч лоба собі розбий, а щоб до весни стінка у світлиці стояла!

Ну, що мені було робити? Адже у ті часи стінок отих на найбільших базах вдень з вогнем не знайти було. Загнала мене стара у глухий кут з тією стінкою. Зовсім загнала.

Гадаєте, не ходив я по меблевих магазинах та різних складах по всій губернії? Ходив. Пороги оббивав. У ноги всім кланявся. А все без толку. Нема стінок ніде! Ані дубових, ні кленових, ні ясенових…

Якось мені один жартівник порадив:

– Що ж це ти, діду, – говорить, – у губернію за стінкою їздиш, коли сам біля лісу живеш? Чим даремно ноги бити, сам стінку зробив би. От і стареньку свою потішиш та заспокоїш…

– А що, думаю, не святі горшки ліплять! Не Золота Рибка за нас всю роботу виконує!

Мені будь-яка робота до снаги. За що не візьмусь, все зробити можу. Стара навчила. Вірніше, змусила навчитися.

Приїхав я тоді дому, та й кажу своїй старій:

– Нема стінок ніде! Ні дубових, ні вільхових, ні березових!

Вона розлютилася, ногами тупоче, кричить не своїм голосом:

– Що хочеш, роби, а стінка дубова щоб у світлиці стояла! Хоч купуй, хоч роби, хоч, за щучим велінням, сам на стінку перетворися!

Ну, що ти тут будеш робити? Дурня на бабу найшла, сил терпіти нема! І не вгомониться ж без тієї стінки. Ніяк не вгомониться!

Узяв я тоді сокиру, запряг себе у санки і, пом'янувши нечисту силу чимало разів, з самого ранку до лісу подався.

А в лісі що робиться! Свято зими, та й годі! Усі дерева пишні, нарядні, у білі шуби вдягнені, сріблястим інеєм прикрашені. Дивитися – не надивитися на таку красу! А вже руку на неї підіймати, то так боляче, що аж не по собі стає. Якби не стара моя, нізащо не пішов би казковий ліс поганити.

Підійшов я до старого дуба, сів на сани, скрутив козячу ніжку по старинці, та й став думу думати.

Дуб рубати – за рік не осилю. Та й шкода красу таку псувати. Він он скільки років серед лісу стояв-красувався, птахів лісових у своїй кроні прихищав, грибників від негоди ховав. А потім – спробуй-но з нього дощок нарізати, настругати, та ще й на стінку меблеву все те перетворити… Це ж сільки часу потрібно! Швидше за все, у п'ятирічку не вкладуся…

Сиджу, думаю…

Раптом стукнула мені в голову одна цікава думочка: адже стара моя із села носа свого нікуди не висовує, а у наших місцях тих самих стінок ніколи ні в кого й не було. Отже, що не зроблю, те в саму пору й буде! Тільки б вчасно зробити. Щоб стара моя якнайдовше обновкою своєю тішилася і мене новими бажаннями не діставала.

Вирішив отак, та й беруся до справи.

Думаєте, не виліз я на дуба? Як би не так! Виліз! А як саме, то й не пам'ятаю. Але факт залишається фактом. Виліз таки.

Навіть сороки з переляку по всьому лісі порозліталися. З вітром наввипередки погнали. Щоб всім лісовим мешканцям якнайшвидше повідати про нове диво дивне. Про те, що дід Євмен на старості літ зовсім з глузду з'їхав і вирішив на Солов'я-розбійника перетворитися. Що він тепер на Великому дубі гніздо собі будує…

А мені все ні по чому. Лажу по цьому самому дубові, не гірше лісової білки. Зрубую з нього гілки підходящі, та вниз їх скидаю. Стільки нарубав, що ледве-ледве додому допер. Добре, хоч з гірки сані тягнув. Якби під гору, то й не осилив би.

Стара моя саме з хати вийшла. Подивилася на результати праці моєї, та й кричить:

– З глузду, чи що, зійшов, дурень старий? Навіщо цілий віз хмизу притягнув? Чи дров мало за літо заготував?..

А я так спокійно їй відповідаю:

– Іди-но ти, стара, до куми Марини. Посидь там до вечора, і не заважай мені працювати. А то бажаного ніколи не отримаєш.

Почула моя стара про щось там їй бажане, і навіть перепитувати не стала. Хоча цікавість її так і розпирала. Та себе не виказала. Витримку проявила. Адже не царська то справа – підданим нетерплячку свою виказувати. Аж сніг за нею закурився, так з дому побігла.

А я, довго не думаючи, перетяг наші меблі нехитрі до одного кута, та й почав біля стіни плетінь городити. Дубовий!

Довго працював. Адже дуб – не верба. Не надто його гілки вигинатися хочуть. Але зробив. Там підігнув. Десь зайву галузку підрізав. В окремих місцях тонкими позаплітав. Стоїть біля стіни, не рухається. Ну, чим тобі не стінка? До того ж – дубова…

На ту «стінку» я дещо з кухонного причандалля навішав: кружки, макітру та ополоники. А у самому центрі – шубу своєї старої почепив. Норкову.

Зробити, то я зробив. Та страшнувато ж. Як, гадаю, моя стара на таку самодіяльність зреагує?.. Адже вона страшна у гніві! Нікому під її горячу руку потрапляти не раджу. А, особливо, на її довгий язик…

Сховався я тоді на печі. Сиджу там тихо-тихо. Нижчий трави, тихіший за воду. Сиджу, чекаю.

Чи довго я так сидів, і сам не пам'ятаю. З'явилася моя стара. Зайшла до світлиці, стала біля дверей, та й руками сплеснула:

– Ах, ти ж, – каже, – негідник старий! Цілий місяць по містах та губерніх тинявся, прірву грошей на бензин витратив, а не міг признатися, що й сам стінку сотворити можеш! Ну, постривай! Дізнаюсь я, до кого стільки часу їздив, та які подарунки дарував!..

Сиджу на печі, та й не знаю, злазити мені, чи ні? Стінка, дивлюсь, старій моїй сподобалась. Та знову на неприємності нарватися можу. Вона ж у мене – страх яка ревнива! А у ревнивих бабах завжди біс сидить…

Виглядаю тихенько. Бачу, стара моя біля своєї нової стінки походжає та дубові галузки погладжує. Сподобалась їй стінка: і глянути є на що, і кружки-ложки повісити. Та найголовніше – нема такої ні в кого в селі! Що їй і хотілося…

От таким чином я єдиний раз у житті над старою своєю позбиткувався. Грішний. Каюся. Але ж вона сама в тому винна! Бо, коли їй наступного разу пташиного молока захочеться, то мені що – ворон доїти?

Тільки старій моїй не скажіть про те, що я оце вам повідав. А то вона мене зовсім зі світу зживе. Не помилує.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ложко Микола Андріянович, народився у 1934 році в наддніпрянському селі Ми шурин Ріг на Дніпропетровщині. Має вищу освіту за фахом: радіотехніка. Працював у Конструкторському бюро „Південне” імені Михайла Янгеля. Автор 3-х книг, співавтор поетичних збірників, переможець очного туру 2-го та 3-го міжнародних фестивалів „Рідкісний птах”, відзначався літературною премією альманаху „Форум” та дипломом обласного патріотичного конкурсу ім.. Миколи Невидайла. Був у числі переможців поетичного конкурсу „Чатує в століттях Чернеча гора” 2017 року та конкурсу з нагоди вшанування пам’яті Петра Ребра „Що робить папірець” 2019 року.

 

 

 

ЧУДЕСА ТРИЛІТРОВОЇ БАНКИ

 

(Розповідь старого агронома)

 

Літній світанок зайнявся за садом, і небо вже червоніло вишнею. День має бути хорошим. Перекликаються пташки в садочку.

Ганна Іванівна вже давно на ногах. Роботу свою вона вже встигла зробити ще до сходу сонця, повернулась додому і милувалась, як сонечко через вікно малювало на стіні її кімнати свою казку. В інше вікно вона бачить, як під легким вітерцем неквапливо перебирає малина своїми візерунковими листочками.

Майже сорок років відпрацювала Ганна Іванівна телятницею. Нещодавно, коли вона захворіла і вже не вистачало сил для обслуговування телячого поголів’я, її перевели на більш легку роботу — прибиральницею в колгоспній конторі. Її обов’язок — до восьмої години, коли туди почнуть сходитися правлінці, бригадири та обліковці на щоденну нараду, навести в конторі марафет. Це значить зібрати і винести на смітник усі зайві папери та недокурки, гарненько вимити підлогу, наповнити питною водою бачок, що разом з кухлем стоїть на табуретці у коридорі — і вона вільна на весь день. Хіба що приїздить з району чи з області якесь високе начальство, тоді її можуть викликати вікна та двері помити або ще там щось.

Робота Ганні Іванівні подобається, бо тепер майже цілий день вона вдома. Контора недалечко від її двору — треба тільки перейти вулицю і ще пройти дві хати. На днях вона оженила сина Володимира — майже все село там гуляло на весіллі. Жаль, її чоловік, колишній механізатор у колгоспі, не діждався цього свята — помер, царство небесне, коли Володьці було лише десять років.

Нелегко було Ганні Іванівні ростити та виховувати сина одній, особливо, коли працювала на фермі. А тепер, що недовиховала вона, хай довиховує невістка.

Сьогодні вирішила Ганна Іванівна на відзнаку такої події пригостити конторських дівчат тим, що ще лишилось від весілля. Почала готувати сумку.

Перш за все дістала із схованки трилітрову банку добрячого самогону, виготовленого із цукрового буряка, і поставила ту банку на лаву в сінях. Сама скоріш до плити  — треба дещо підігріти. Та ніяк у неї не виходило розпалити вогонь, бо дрова були підмочені недавнім дощем. Розгорілося під кінець, поставила вона на вогонь посуд.

Щось заторохтіло на вулиці. Подивилась у вікно — то біля контори зупинився УАЗик чи, як у нас кажуть, „бобік”. З нього виліз сам Петро Митрофанович ― голова сільської ради, до якої входило і наше село. Крім нього ще хтось вибрався з машини. При міліцейських погонах і кашкеті. А, та це ж наш дільничний Журавель Іван Григорович! Щось поговорив з головою, і вони розійшлися.

Вогонь уже запалав добряче, як під вікнами почулися кроки. Хтось іде. Нікого в вікні Ганна Іванівна не побачила — може, показалось? Літнє сонечко потихеньку вимальовує на стіні свої візерунки. Спілі яблука, мов писанки, звисають з гілочок. Зелений спориш килимом двір вистелив. Та за хвилину жінка почула, як хтось штовхнув сінешні двері, і вони гучно скрипнули — нема хазяїна змазати завіси! Ганна Іванівна заглянула в сіни і побачила того ж дебелого дядька в міліцейській формі. Оце тобі, дільничний чомусь вирішив відвідати бабу Ганну! Мовчки направляється до хати.

— Може, добрий день скажете? — підділа його господарка.

Він щось буркнув у відповідь, і тут його досвідчене око запримітило на лавці банку, чимось підозрілим наповнену і закриту. Взяв її, відкрив капронову кришку, понюхав.

— Хе-хе, самогончик? — запитав чи то господарку, чи сам себе. Та мовчала, і дільничний почав свою популярну лекцію про шкоду від алкоголю, про діючий закон, що забороняє його виготовлення приватними особами і таке інше. Закінчив тим, що буде складено акта, після чого Ганна Іванівна має сплатити штраф у розмірі тридцяти карбованців.

— Прийдете в контору, там розберемося, — закінчив Журавель, взяв банку і поніс її з хати.

Особливого страху у Ганни Іванівни не було, він уже давно десь закотився за пережиті літа. Була тільки гіркота образи, прикрість... Підлаталась ти, бабусю, аж на тридцятку! А тоді, в 60-ті роки, вся зарплата прибиральності сягала сорока карбованців. Та й самогону теж жалко — це ж був першосортний первак! І треба ж було так виставити банку, щоб усяка собака побачила! Так чудово починався цей день, і на тобі! Тепер уже й сонечко через товсті глиняні стіни не принесе радощів. Хорошо, хоч Володі нема, десь вони у сватів. А то він хлопець заводний, міг би ще й на більші неприємності нарватися.

Велика образа охопила Іванівну, аж сльози покотилися і капнули на долоні — теплі-теплі. Сиротиною вона як була колись, так і зараз сиротою живе. Тільки чотири стіни її оточують, та нема від них ніякої поради.

Та раптом взяла та й гукнула бабуся сама до себе:

— Що це я плачі розвела? В мене ж є син, невісточка, а там і онуки підуть. А я в сироти пишуся! Та хай він згорить, той самогон! І бодай ти сказився з тією тридцяткою!

Соромно їй стало за той жаль, витерла долоні об фартух і взялася за роботу. Подивилася в віконце і раптом побачила, як дільничний ставить за праві передні дверцята „бобіка” її трилітрову банку. Поставив, щось сказав шоферу і пішов кудись у провулок. Не довго думаючи, вона взяла таку ж саму трилітрову банку, тільки порожню, підійшла до колодязя, витягла води і, подивившись навкруги, наповнила банку водою і закрила її капроновою кришкою. Кришка така ж сама, як та, вона їх два десятки весною в магазині купила. Поставила банку в порожнє відро.

Побачивши, що шофер Василь пішов у магазин напроти і більше нікого на вулиці поблизу не видно, Іванівна підійшла з відром до „бобіка” і крадькома відкрила дверці справа. В грудях закалатало: а що, як побачить хто? Раптом шофер вийде: чого це баба полізла в машину? Та все було тихо. Вона швиденько поміняла одну банку на іншу, поставила в відро ту, що забрав дільничний, і тихенько зачинила дверці.

Примушуючи себе не збиватися на зрадливо швидку ходу, вона старечим неквапливим кроком понесла відро до свого двору. Ну й хай побачить хто: несе баба вулицею відро чи то з водою, чи ще з чимось — яке кому діло? Та бачили це все тільки півень та дві курки, що греблися в траві під забором. Дома вона перехрестилася на ікону пресвятого Миколая-чудотворця, витягла з відра банку з перваком, наповнила порожню пляшку. Банку сховала подалі від сторонніх очей і взялась готувати обід для конторських дівчат.

 

Тим часом Іван Григорович Журавель оббіг ще дві вулиці в пошуках лиходіїв-самогонщиків. Повернувся ні з чим, але це його не розчарувало, бо одна здобич для звітності у нього вже була. Своїми міцними пальцями він хвацько витяг із-за дверець „бобіка” банку і поніс її в контору. У кімнаті фахівців Петро Митрофанович, як голова сільради, приймав відвідувачів — у нього тут був сьогодні прийомний день.

На стільцях під стінкою сиділи два дідусі і жіночка середніх літ. Журавель кивнув їм: вийти геть. Петро Митрофанович запитав:

— Що за тривога?

— Та ось горілочку конфіскував. Ні багато, ні мало — три літри!

— У кого забрав?

— Тут недалеко. Через дорогу, у баби Ганни. Крепка, кажись! Градусів, мабуть, шістдесят з гаком буде!

— Так у неї ж весілля було!

— Ну то й що? В мене робота така...

— Не треба було. Вона ж у нас і прибиральниця, і посильна.

— Все уже зроблено, Митрофанович! Ти тільки акт підпиши, а вона хай тридцять карбованців завезе в оплату штрафу... Підійди, попробуй, я навіть виливати не став. Приніс сюди, буде з чим пообідати!

Петро Митрофанович підійшов, зняв кришку, пригубив банку і зразу ж поставив на стіл.

— Тут може тебе варто штрафувати?..

— Чого це?!

— Та це ж справжнісінька вода з колодязя!

Журавель підійшов сам, пересвідчився. Очі його округлилися, а нижня губа обвисла.

— Та як же це так? Не можить буть!!..

Митрофанович не здержався і почав голосно сміятися.

До кімнати, проходячи мимо, зазирнув голова колгоспу, а за ним, відчувши щось цікаве, просунули голови дівчата з бухгалтерії. Всі дивляться то на Митрофановича, то та банку на столі і не розуміють, з чого це такий сміх.

Іван Григорович, усіх розштовхавши, вибіг на вулицю, порозчиняв усі двері „бобіка”, позаглядав у всі кутки, але іншої банки не побачив. Присікався до шофера Василя:

— Хтось брав з машини банку?

— Та ви ж і брали, в контору понесли, я сам бачив!

— Тю, дурний! — Журавель плюнув з пересердя і пішов до контори. А там Митрофанович тим часом усім пояснив, що наш дільничний уже конфіскує в людей колодяжну воду та складає акти на стягування штрафів по тридцять рублів за банку.

— Ого! — розсудив голова колгоспу. — Це ж як відро, то вже, мабуть, і на сотню потягне! Оце доход буде у нашої міліції...

І тут уже реготали всі.

Журавель почухав потилицю:

— Та що ж це за чортівня? Може, й справді я перетрудився, що вже замість води самогон мерещиться? Поїду в район, хай відпустку дають!

Попуткою його відправили додому.

А через годину Ганна Іванівна принесла до контори сумки з обідом для своїх співробітників на відзнаку одруження сина. Всі скинулися на подарунок молодій сім’ї. Запросили за стіл сільського голову. І вже тут Ганна Іванівна всім по секрету розповіла про чудернацькі перетворення речовин, яких ще не досягла на той час хімічна наука.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

  Черкаський Олександр Олексійович, м. Кобеляки, Полтавська область.

Народився 14 грудня 1953 року в селі Дашківка Кобеляцького району на Полтавщині.

По закінченню школи навчався в Кобеляцькому СПТУ №3. Після служби в армії закінчив курси при Полтавському обласному управлінні культури і здобув спеціальність театрального декоратора. Пізніше отримав освіту режисера театралізованих заходів у Гадяцькому культосвітньому училищі ім. І.П.Котляревського.

Із  1976 року і до цього часу працює директором Дашківського сільського будинку культури. Живе у рідному селі.

Писати гуморески почав, працюючи в будинку культури, зачіпаючи злободенні теми із життя. Гумористичні, поетичні та прозові твори автора друкувалися в обласних газетах Донеччини та Полтавщини. Має у доробку п’ять книг гумору: « Прозріння», «Одкровення», «Палата №6», «Щука», «Залізний кінь».    Кандидат у майстри спорту з важкої атлетики.

 

Клубенфюрер


  Я працюю на самохідній жатці помічником комбайнера. Взагалі  постійне місце моєї трудової діяльності – наш сільський будинок культури, і я в нім директор. Але я не дуже переймаюся своїм посадовим кріслом, на відміну від декого з наших місцевих начальників, і не вмію глибокодумно морщити вузенького лобика і робити вигляд що знаю те, чого інші не достойні знати. Не можу я свердлити співрозмовника «мудрим» поглядом і, немов китайський мандарин, випускати із себе перли насправді пустих слів. Мені завжди  кудись треба поспішати, з людьми я спілкуюсь швиденько, але завжди приязно. Може, тому я й н вибився у великі пани.

   Зараз ми звалюємо горох. Про те, що на цьому полі посіяно саме горох, треба ще здогадатися, бо триметрові хащі амброзії горохом назвати складно. Коса не призначена різати тверді, мов дерев’яні, прути, часто рветься, і її треба лагодити. До всіх принад ще додається густа, мов кисіль хмара зеленої пилюки. Довершують картину червоні запалені очиці, розчухані вуха та груди, і навіть той, у кого невеликий запас уяви, невільно здригнеться. Але всьому поганому врешті приходить кінець або хоч перепочинок, і ось між стеблами тропічного гороху замаячіла вантажівка, що розвозить обід механізаторам.

  Розминаючи затерплі ноги, злазимо із двометрової висоти агрегату. Пирхаючи гальмами,біля комбайна зупиняється жовтий КРАЗ. Те, що їжу розвозить велетенський самоскид, трохи веселить засмажені душі, і ми розтягуємо в посмішці зцементовані зеленню губи. Шкода – академічної освіти колгоспного керівництва не вистачило для того, аби здогадатися склепати такого-сякого переносного столика, і ми поприсідали подалі в холодок, тримаючи в тремтячих від труда руках ложку, тарілку та окраєць хліба.

  Сьорбання підходило до кінця, коли з недалекої асфальтівки – а горохове диво було посіяне якраз поблизу шляху на райцентр – м’яко скотилася керівна «Волга» Із прохолодного салону виліз обтяжений клопотами про світле майбутнє парторг. Розімлілий від спеки, пошкрябуючи ведмежу поросль на грудях,  він мляво покопирсався у наших моральних принципах, вкотре нагадуючи, що тільки сумлінна праця виведе нас на світлу дорогу. Разом з останнім шматком хліба ми прожували цінні настанови і стали збирати кухонне начиння. Парторг, блискуче володіючи глибинами риторики та майстерністю оратора, несподівано тицьнув у мої груди керівним пальцем.

-         А ти знаєш, що в селі німці?

 Від каверзного запитання я задихнувся і ненароком проковтну в муху. В голові ключем забили пхаючи одна одну, думки: «Як німці? Які німці? Війна ж, наче закінчилася де ж вони взялися?» смакуючи мою розгубленість, партійний бонза поблажливо всміхнувся.

-         Німці приїхали з Німеччини. Між іншим, партнери нашого району. Ти як завклубом мав би це знати.

 Дійсно, я повинен був знати, але не знав. Партійний палець все ще крутився біля мого носа.

-         Зараз німецька делегація у дитсадочку. Дивляться як живеться малюкам і, звичайно, щось подарують. А, може, виділять гроші на допомогу.

    Парторг солідно вибив носа на стерню.

-         А ти тут сидиш. Побіжи в село – може, випросиш якусь копійку на клуб. Питатися треба. Знаєш, відчиняють тому хто стукає, – ввернув  біблейську притчу підкований на всі чотири знавець душевних закутків. – Та поспіши німці мають скоро поїхати.

      «Амінь», – подумки згоджуюсь і швидко, як застояний кінь, киваю поріділими брудними пасмами на голові. Ні, що б хто не говорив, а таки вміє наш партійний організатор запалювати маси на подвиг! Кидаю короткий промовистий погляд у бік командира бойового екіпажу той схвально киває, мов, дозволяю, жми в село.

    І ось я вже тиснусь у простору кабіну десятитонної су повозки. Ревучи сотнями кінських сил, велетенська купа металу вилазить на дорогу і, пихкаючи смородом дизпалива, мчить у бік тракторного стану. Там ще не обідали, і там стоїть мій велосипед. Розмазавшись по непомірній спині зава по тарілках, я подумки прокручую майбутню розмову з іноземцями, вишукую в біднуватому лексиконі потрібні слова, які б приємно вразили представників європейської культури, спонукали б їх до солідарності та щедрості.

Поки я муляв у голові тронну промову, автомобіль завернув до просторого подвір’я тракторної бригади де під старими осиками чекали на поживне вариво мої побратими. Не встигло м’ясисте ручисько завгоспа взяти чергову порцію котлет на пробу, а я вже поторохтів у бік розмореного від спеки села. І ось я вже лечу  сільською вулицею, похапцем киваю до зустрічних, в очах плигає вузенька стежина обабіч дороги, в грудях хрипить і булькає, а серце стукотить десь далеко попереду. Коротко писнув під заднім колесом щиток з переднього, недостатність духу в шинах стукає у мозок та я не зупиняюсь, а все дужче натискаю на педалі. Тільки б встигнути, тільки б не поїхали!

  Із провулка випірнула мальовнича садиба дитячого садочка. Так і є вже їдуть! Хряпнули водійські дверцята темноволоса дівчина всілася попереду, а високий стрункий чолов’яга моститься сісти позаду. Але я вже поруч, і пожбурений на траву велосипед влігся майже під колесо автомобіля.

  Х-ху-х… З перекошеною від натуги фізіономіє, свистячи зеленими легенями, розтягую губи, щоб виголосити історично важливий для клубу монолог і,  невиразно мукнувши, замовкаю. Кляпаю почервонілими очицями: а як, якою мовою  мені спілкуватися? Це ж не наші люди, а німці» перебираю подумки всі відомі зі шкільної парти слова. У зачумлений амброзією мозок нічого путнє не лізе, а пауза, бачу, затяглася гості з Німеччини дещо зацікавлено поглядають на зеленкувату фігуру перед ними. Високий німець аж голову схилив набік і став схожий на лелеку.

-         Хальт! – рвучко гавкаю ошелешеним німцям, в силу стримався, щоб не додати «Хенде хох!». Цю поширену у фільмах про війну фразу знає старе й мале в селі. – Трохи  цюрюк, шановні гості, – вже спокійніше кажу. –  Ферштейн?

   Німецький лелека ще дужче вивернув голову, а дівчина, що спершу трохи злякано на мене поглядала через лобове скло, чомусь стала надувати щоки. Підходжу ближче і кладу тремтячу долню на капот.

-         Розумієте, німецький менш, прохання у мене до вас  від гроскіндер нашого села.

На ці слова лелека звернув губи в дудочку і видушив із себе:

-         Вас?

   Дівчина на передньому сидінні сховала лице за тонкими пальчиками, і я шкірою відчував на собі її зачудований погляд. Прохально скривившись, я простягаю до німця зелену від амброзії руку.

-         Ферштейн, гер дойч, танці крутити ні на чому, якби дас апаратури підкинули з фатерлянду, цюрюк.

Високий німець вийшов з-за дверцят, приязно заусміхався. Схилені плечі дівчини здригалися, а шофер здавлено хрюкав, тикаючи носом у кермо. Але я на це не вважав, а всіма фібрами душі старався донести суть прохання до свідомості німецьких гостей.

-         Іх бін, – захлинаючись патріотизмом, гукаю до німців, – я є місцевий…

    І тут мене трохи заціпило: як по-німецькому буде «директор клубу»? Гарячково перебираю в голові іноземні слова. «Клуб» пройде і німецькою. А директор? Хто такий директор? Начальник, керівник, по суті, лідер! Миттю згадався фашистський лідер другої світової війни.

-         Іх   бін, – стукаю себе в запилену теніску, – сільський клубенфюрер! Ферштейн чи не ферштейн? Для молоді стараюсь!

  І вже тихіше, збитий з пантелику реготом водія та дівчини-перекладача, додаю:

-         А то наша сільська культура зовсім зацюрюкалась…

   Цнотливо прикриваючись європейською вихованістю, засміявся і високий німець. Врешті порозумілися, всі вийшли з авто обступили мене, і я, трохи соромлячись своєї виданої німецькою тиради, уже спокійніше та докладніше пояснив гостям свою мороку.

   Подаючи на прощання вузьку долоню, заморський гість пояснив, що в даний час вони надають планову допомогу дитсадочку, але моє прохання буде обов’язково розглянуте найближчим часом. Заспокоєний, я помахав німцям на прощання ручкою і, осідлавши велосипед, покрутив у поле. Залишилося порадіти, що мене ніхто з місцевих не чув, а то б ще продражнили клубенфюрером.

   Оце і вся історія  про мої закордонні економічні зв’язки.

***

… А грошей на апаратуру для клубу так і не дали…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Журі конкурсу «Чудака, їй-богу!»

 


Пасенюк В`ячеслав /Україна/ (нар. 1949 р.). Поет, прозаїк. Член МСПУ. Твори публікувалися в журналах «Литва литературная», «Донбасс», «Вильнюс», «Радуга» т.і.
Автор Книг: «Голос и больше ничего», «Образ жизни», «Объём и плоскость», «Паломник речи», «Ожидание дождя», «Травка-буквица» (2015) т.і.

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Даник Володимир (* 1957 року в смт Лисянка Черкаської області). З 1961 року проживає у Черкасах. Лауреат чисельних поетичних конкурсів, у тому числі й  першого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу гумору, що проходив у Києві. Лауреат ряду обласних конкурсів на кращу пісню. Лауреат Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов”. Твори друкувалися в обласній та всеукраїнській пресі, у журналах “Вітчизна”, “Київ”, ”Україна”, «Склянка часу», “Наука та суспільство”, альманахах “Холодний яр”, “Спадщина Черкащини”, «Скіфія», у газеті «Літературна Україна», у випусках “Антології сучасної новелістики та лірики” (за 2003, 2004, 2005 та 2007 роки) та інших виданнях, звучали по обласному та Українському радіо.

Автор багатьох книг. Серед них: “Гумор – на футбольній хвилі!”, “Шумахери стовпів не лічать” та інші. Член НСПУ.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Юлія Авраменко /Україна (Нородилася 1990 року) — журналіст, сценарист. За плечима понад 100 сценаріїв, 

редактор реаліті-шоу та сценарист тревел-шоу “Орел і Решка”. 

 

 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Апальков Олександр  (1961 р.н.) Прозаїк, перекладач. Головний редактор та видавець літературно-мистецьккого журналу «Склянка Часу*ZeitGlas». Твори публікувалися у періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода». Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012), «Право на дорогу» (2016).

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------



„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow



Обновлен 25 янв 2020. Создан 25 ноя 2018



  Комментарии       
Всего 37, последний 7 мес назад
Бовыкин 30 ноя 2018 ответить
Здравствуйте! Напишите пожалуйста как и в случае со стихами сколько будет 14 000 знаков - это три странички формата А5 или А4 или как? я этого не понимаю
или с ориентируйте на будущий выпускаемый сборник - какакого он будет формата и сколько займет страниц количество в 14 000 знаков. напишите здесь пожалуйста а то в связи с военной обстановкой в стране и тем что меня тут упорно кличут Сепаратист ко мне письма на электронку доходят редко не говря уже о деньгах от депутатов и людей. с уважением Бовыкин Сергей конкурсант стихотворных конкурсов.
Луцюк Михайло 01 дек 2018 ответить
Луцюк М.П.
Є пропозиція оцінювати прозові і віршовані твори окремо.
zeitglas 08 сен 2019 ответить
Так і буде
--- 09 окт 2019 ответить
Анастасія Нечитайло
   
zeitglas 09 окт 2019 ответить
Нажаль, пані Анастасія Нечитайло не виконала поки що умов конкурсу. І коли вона цього не зробить до 13 жовтня, доведеться її твір зняти із конкурсу. Умови єдині для всіх учасників.
   
nastyarivz23 12 окт 2019 ответить
Я вже всі виконала умови.
Valentyna 11 окт 2019 ответить
Анастасія Нечитайло
Марина 12 окт 2019 ответить
Анастасія Нечитайло
zeitglas 12 окт 2019 ответить
Слід назвати ТРЬОХ найкращих, на Вашу думку авторів.
Дмитро 12 окт 2019 ответить
Нечитайло Анастасія
Жердецька Маріна
Чучко Дмитро
Оксана 12 окт 2019 ответить
Анастасія Нечитайло
Левіна Оксана
Чорна Юлія
--- 12 окт 2019 ответить
Нечитайло Анастасія
Жердецька Маріна
Левіна Оксана
helen1kudrya 13 окт 2019 ответить
Каюрова Олена
Квасневська Наталя
Малежик Світлана
Vladmirosh 13 окт 2019 ответить
Кудря Олена
Гонтарук Любов
Черкаський Олександр
Зоя 13 окт 2019 ответить
Левіна Оксана
Чучко Дмитро
Нечитайло Анастасія
inspiredmme 13 окт 2019 ответить
Кудря Олена
Бовикін Сергій
Власенко Ірина
zeitglas 16 окт 2019 ответить
Із е-листа Володимира Поліщука ...
Моя трійка:
1. Ложко М.
2.Анастасова Л.
3.Безус Є.
zeitglas 17 окт 2019 ответить
Із е-листа
Дякую. Отримав. Прочитав. Найкращим твором збірки "Чудака, їй-богу!" вважаю бувальщину Володимира Поліщука "Шість пістолетів у туалетній ямі", 2 місце віддав би віршеві Василя Литвиненка "Відверта колискова", а 3 місце - оповіданню Євгенія Безуса "На живця". Приємно, що твори прозаїків довершені. Найгучніше сміявся, читаючи бувальщину Поліщука, віршовану гумореску Оксани Левіної "Як баба Химка на похорон збиралася", однак остання річ програє в художності. Свій твір не розглядав. Власні тексти прозаїки писали під впливом побаченого чи пережитого - це добре. Деякі речі цікаві, щирі, проте в них мало гумору. Сподобалися тексти Олесі Омельченко, Олени Кудрі, Миколи Проценка... Привабливий вигляд збірки. Вітаю редакцію з успіхом. Книжку даю читати колегам.Тисну руку. Олександр Басанець.
zeitglas 17 окт 2019 ответить
Із е-листа:
Доброго дня. Прочитавши Вісник міжнародного конкурсу "Чудака їй-богу" з нагоди 130 річчя Остапа Вишні хотів би виділити трьох найкращих авторів це: Жердецька Марина, Левіна Оксана та Михайлець Наталія. З повагою Валерій Латківський.
Zherdetska.m 17 окт 2019 ответить
Анастасова Любов
Луцюк Михайло
Черкаський Олександр
Єлизавета Кіпніс 18 окт 2019 ответить
Усім добрий день. Вважаю, що треба розбирати твори по кожній номінації окремо. Почну з номінації "Поезія". На жаль, цього разу, на мій погляд, менше вибір ніж попередні рази. Адже треба, щоб були на висоті більш-менш і зміст, і рима, і юмор чи сатира. Мені сподобалися такі вірші: "Відверта колискова" - Литвиненко Василь, "Веселі римульки" - Луцюк Михайло, "Як баба Химка на похорон збиралася" - Левіна Оксана, також, на мій погляд, заслуговують на увагу твори: "Формула ваги" - Черкаський Олександр, "Українська теща" - Магурін Олександр, "Цивілізація" - Кіпніс Єлизавета (не знаю чи можна називати свій твір, була свідком ситуації про яку йдеться у вірші). У номінації "Проза", здається, більший вибір вдалих творів, і вони блищі до творчості Остапа Вишні. Сподобались твори авторів: Ложко Микола, Гентерук Любов, Безус Євген, Малежик Світлана. Бажаю всім творчих успіхів. Кіпніс Є.Н.
anton380969658858gmail.com 19 окт 2019 ответить
Кутиркін Антон
Звонок Ганна
Нечитайло Анастасія
zeitglas 20 окт 2019 ответить
Із е-листа від Татьяна Ян:
МОМОТЮК ВАСИЛЬ
ЛОЖКО МИКОЛА
ПРОЦЕНКО МИКОЛА
zeitglas 22 окт 2019 ответить
Із е-листа від 22.10.2019.
Здравствуйте уважаемая редакция.
Хочу поделиться впечатлениями от прочитанного Вісника конкурсу “Чудака їй-богу”.Прочитав его, я пришла к выводу, что название свое он оправдал. Лично я получила весомый заряд бодрости и веселья во время прочтения и после него, так как некоторые словечки авторов не выветриваются из головы до сих пор.
Из поэзии, порадовала молодежь веселыми рифмами про велосипедистов - “Миколин велосипед” Гопкало Андрія і “Один парубок кмітливий” Жердецької Марини. Дальше - больше: от души насмеялась от сборов бабы Химки на похорон, Левіної Оксани, напугалась страшной бабайки в веселих римульках Луцюка Михайла, посочувствовала бледной и голодной, но предпочитающей єстетику блохе, Наталии Михайлець, нажахалася музичним апофігіозом Машталіра Юрія, його голосом з небес і бойовим захватом бородатого здорованя з фільмів жахів, а вилка з “кривавим м'ясом” у мене досі перед очима; ну а “Відверта колискова” Литвиненка Василя - відверто ошарашила - так коротко, но метко автор в стихах сумел описать целую историю и притом, не нарушил формулу колискової(голуб'ятко, соколятко, зайченятко, пташенятко). Написано просто супер, от начала и до конца, а итог просто отпадный!
Проза насмешила чудесами трилітрової банки Ложка Миколи, дубовою стінкою Фурси Валерія, способом ловли криветок “На живця” Безуса Євгенія, а “Клубенфюрер” Черкаського Олександра вообще довел до ферштейна, кстати и цюрюка с фатерляндом в придачу.
В общем, насмеялась досхочу. Спасибо авторам и не только тем о ком написала. Спасибо за сборник смеха и релакса всем участникам. Так держать и в дальнейшем. Удачи всем авторам.
P.S. Битте за суржик, пановэ, но так уж написалось, ферштейн?


Георгиева С.А.

https://www.facebook.com/%D0%94%D1%80%D1%83%D
0%B7%D1%8C%D1%8F-%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%
B0%D0%BB%D0%B0-%D0%A1%D0%BA%D0%BB%D1%8F%D0%BD
%D0%BA%D0%B0-%D0%A7%D0%B0%D1%81%D1%83Zeitglas
-174995285855746/
zeitglas 08 ноя 2019 ответить
Доброго дня! Мені сподобалися твори Білоконь Ірини, Машталіра Юрія,Безус Євгенія з вісника конкурсу "Чудака їй-богу" !
Із е-листа від 08.11.2019
Yuriy Mashtalir
Vadym09 11 ноя 2019 ответить
Доброго дня. 1 место - Михайлець Наталія - вірш про естетствующих блох в стилі Остапа Вишні , гарною співучою українською мовою відображає дійсність сучасності . Приємний гумор, тонкі натяки .
2 місце- Литвиненко Василь «Відверта колискова».
3 місце - Безус Евген.
svetlana1971 11 ноя 2019 ответить
Здравствуйте!
1 место - Михайлец Наталья - креативное стихотворение с чудесным юмором на злободневную тему
2 место - Безус Евгений
3 место - Белоконь Ирина
Nataliia 57 11 ноя 2019 ответить
Добрый день! 1 место - Михайлец Наталья, 2 место Левина Оксана, 3 место - Полищук Владимир
Mihtan 11 ноя 2019 ответить
Доброго дня.
1 - Михайлець Наталія ;
2 - Зеленська Соломія ;
3 - Черкаський Олександр.
--- 12 ноя 2019 ответить
tna_2017@ukr.net
tna_2017@ukr.net 12 ноя 2019 ответить
Очень понравилось стихотворение Натальи Мехайлец о блохе, остроумно, тонко и ярко. Безусловно отдала первое место. Второе Безусловно Евгений, а третье Литвиненко Василий
Kuznecova93 14 ноя 2019 ответить
1 место - Михайлец Наталья - потрясающие стихотворение с тонким юмором в интересной и "новой" техники, с незаезженной и современной темой. Ярко, креативно с нотками самоиронии. Отличное послевкусие после прочтения
2 место - Белоконь Ирина
3 место - Безус Евгений
tamadaoxana 17 ноя 2019 ответить
Перечитала усі творіння з випуску. Назагинала багато сторінок із тим, що припало до душі.
І місце Проза - Зеленська Соломія "Придибенція в поїзді", ІІ місце - Омельченко Лариса "Вишивата…", Фурса Валерій "Дубова стінка", ІІІ місце - Черкаський Олександр "Клубнефюрер", Безус Євгеній "На живця". А ще сподобалася "Машо" Ольги Козіної. І місце Поезія Литвиненко Василь "Відверта колискова", ІІ місце - Михайлець Наталія "Блоха-естет", ІІІ місце - Луцюк Михайло "Веселі римульки". Своє, звісно ж, не оцінювала.
Leha 18 ноя 2019 ответить
Які не смішні лауреати. І де сміятися у творі 20-річній лауреатці, яка з її резюме «все життя пише»... Це чиясь родичка чи племінниця?...
vncbs 27 ноя 2019 ответить
1 місце- Анастасова л.
2- Михайлець Н.

3.Безус Є.
zeitglas 28 ноя 2019 ответить
Твір Власенко Ірини не може брати участі у конкурсі через невиконання умов та обман редакції.
   
zar.lit.dgerelo 06 дек 2019 ответить
А в чому обман?
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow