Вийшов друком №88 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото)



 

 

№88 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

Проза   Prosa  Проза

 

Александр Волков

Михайло Буджак

Марія Брильова

Роман Шилуцкий

Анна Кременчук

Екатерина Мусиенко

Євген Моргун

Богдан Науменко

 

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Віктор Палинський

Юрій Шеляженко

Людмила Скакальская

Лилия Силина

Анна Тищенко

Раїса Артеменко

Ніна Корець

Микола Петренко

Николай Проценко

Nikolaj Prozenko

Наталія Бурило

Михайло Мішин

Микола Романюк

 

 

Есе Essays Эссе

 

Александр Апальков

Владимир Ерёменко

Влад Наслунга

Оксана Кладова

Олександр Боклаг

Микола Скрипець

 

 

Галерея Galerie Галерея

 

Малюнки на обкладинці/ BilderОлени Куровської /  Lena Kurovska
Олексій Мартиросов  / Zeichnung von Alexej Martirosow

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 80 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№88

 

Безкрає древо

Густою тінню

Шелестить.

І звідусіль – така

Співоча повінь.

Я тільки тут

Крізь темінь

Перейду.

Й розгублено

Оглянуся назад…,

А там – лиш досвітку

Усміхнене лице,

І далі вже нічого

Там не видко…

 

Віктор Палинський   Осінні одкровення

 

----------------------------

 

Точно не знаю, сколько лет назад это было?

Что запомнилось очень хорошо, так это то, что в мороз, когда все заледенело, я поскользнулся возле гостиницы и упал в лужу, самую настоящую и, конечно, извозился в грязи…

И было это, по-моему, году в 96-ом и зимой, в смысле, перед Новым годом, а мне было 30 лет.

Я тогда тренировал группу, и у меня был очень дерзкий пацан, ну просто зверь, всех на ринге укладывал. А по жизни Саня этот тихоня такой, ну никогда не подумаешь о нем ничего такого.

Я привез несколько подростков на соревнование по боксу. А пацаны были у меня что надо – всегда доходили до финала, не то что я, когда сам боксировал – вылетал после первого или в лучшем случае после второго боя. И теперь мне приходилось в ожидании финала неделю, а то и дней 10 с командой каждый раз торчать, как и тогда, в том задрипанном городишке.

Свободного времени полно. А делать-то что?

Ну, утром взвешивание, рано, обычно в 8 часов, потом возвращаешься в гостиницу, которая будто после погрома или пожара, и все – свободны до начала боев. Позже, примерно в 16 часов или еще ближе к вечеру, по-разному бывает, бои, сами соревнования то есть. После боев опять весь вечер чем-то заниматься надо…

И эти пустые, неухоженные улицы, незнакомые люди, незнакомые места, незнакомые отношения… В общем, все не так.

А впереди тогда было еще три дня боев: тот день, о котором я рассказываю, полуфинал и финал.

С чокнутыми тренерами из других коллективов надираться каждый вечер не особо хотелось, я знал, как это происходило и чем все кончалось. Всегда одинаково. И потом, бокс – это была их работа, а я тренерством занимался так, для себя.

Когда все тебе нравится, у тебя все и получается. Если сам не смог в свое время хорошо работать на ринге, так хоть ученики любому здоровье могли попортить – а это так возбуждало!

Я был молодой, и тогда у меня водились деньжата. А когда деньги есть, можно любое дело, которое тебе нравится, сделать.

Этот ученичок мой все втюхивал мне, что ему жить всякие уроды мешают: то побьют по дороге в спортзал, то сумку отберут, в которой форма спортивная и перчатки боксерские, капа, опять же, боксерки. Я ему денег даю, покупаю форму, а вскоре опять, руки побиты, говорит, какие-то сволочи бабушку грабили, не мог в стороне устоять. И опять нужны деньги на лечение. Ну, я даю…

Почти все свое вечернее время после перестройки я стал проводить в барах, поэтому уже не воспринимал все так остро. Если мне требовалось выпить еще, я обычно брал выпивку в винном магазинчике, уносил домой и пил один. Это всегда так – или ты с женщиной, или ты пьешь.

И на вечер у меня уже был план.

Чтобы убить время до поездки на эту узловую станцию, я зашел в комнату к Задорожному, который за свои бои получил звание мастера спорта международного класса...

 

Александр Волков  Драка

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ми сперечались про довіру.

Ми зізнавались, як нам добре.

Світанком зашарівся обрій,

День прокидався ситим звіром.

Живем разом, тепер нас більше,

Щасливих бути наодинці,

Ласкавих з тими, хто ще вчиться

Обходитись без ласки інших.

Ми сперечаємось, бо згодні,

Оскільки любимо, самотні,

Невиховані, безробітні,

Досвідчені, до діла ласі…

Ми без сімей, фінансів, націй

Переросли себе, бо гідні.

 

Юрій Шеляженко  Вінок сонетів на День володіння собою

--------------------------------------

 

 

…а Марії снилися вовки: великі, сірі, з холодними і голодними очима. Вони виривалися з якихось невидимих пустищ, тихо пробиралися крізь чорні люстерка вікон і без гавкотні та хижого скигління, хвацько кидалися до неї зусібіч, гострими зубами рвали і одежину, і шкіру, аж допоки усе тіло не обливалася червоною, ще гарячою кров’ю, а відтак, ніби зачувши про якусь мало видиму пересторогу, раптом відскакували у темінь, поза присілі у віддалеку чорні дерева; там довго гарчали, хижо покректуючи зубами; пазурами рвали під собою траву – як би вичікували нагоди, поки жінка знову почне засинати – стане безмовною і покірною, аби вхопитися до її горла.  

Марії чула ту біль, що пронизувала аж до кісток; зі всіх сил хапалася руками за тонке, бліде, і аж тремтливе простирадло; смикала ним, аби здійняти понад собою, і тією сірою, ніби зімлілою від страху та переживань плахою настрахати сіроманців, відігнати їх подалі від себе.  Але в якусь мить, коли, здавалось би, наставала мить – щосили вдарити нападників, нараз відчувала, що руки у неї  немов би занімілі, худі пальці не стискаються в кулаки,  не піднімаються над собою –  ніби  вони тонкими і, як жало, гострими бинтами міцно прив’язані до залізних поручнів. «Де я? – стугоніло у жіночих скронях, – що зі мною? Ніби в якомусь павутинні…». Вона з усіх сила била ті поручні руками і ногами, здавалося: рвала на клапті невидимі, але липкі тенети, що в’язали її по всьому тілі. Але  марно. Бо непідвладні очам, але міцні – мов би залізні окови, не тріщали. Вони, як гумові, лишень злегка натягалися, а відтак кожну кісточку, кожен м’яз на її тілі обтягували своїми малопомітними джгутами і сповивали ще тугіше. Та інколи так, що Марія уже не могла ні слова з себе витиснути, ні, навіть, дихнути на повні груди: лежала безпомічно, покірно.

…а вовки не відставали;  вони підкрадалися усе ближче і ближче, по-злодійськи вихапували повен рот кровавого сухожилля і чимдуж відскакували в невидимий затінок, залишивши за собою лишень стогін, біль; і її безпорадне та відчайдушне:

– Боже, д-е-е  я-я-я?...

– Як то де? – у сірому мороці туману якийсь тонкий, моложавий чоловічий голос повторив її слова. – У своїй незалежній державі, ша-н-о-о-вна.

Ті свої останні слова незнайомець повторив якось на диво голосніше, з вдаваним притиском, ніби докором:

 – Чи не її ви хотіли? – а не почувши від жінки відповіді, лишень її глухий стогін, розгонисто підійшов до стола і до когось – малого і неговіркого, із вдаваною усмішкою, але напівшепотом проказав, – це уже видимі перші ознаки ви здоровлення, …буде жити, – і вказівним пальцем повів поміж рядками якоїсь довжелезної відомості, – допишіть ще один голос «за»: Приймак Марія Михайлівна, сорок сім років, за професією – бармен, проживає у місті Іванівка, номер у виборчому списку десять тисяч вісімсот дев’яносто сьома.

Марія уже не чула про що іще поміж собою перемовлялися ці незнайомі їй люди, котрі з самого ранку, відколи в її очах благословилося на світ, як ті чорні ангели, ходили побіля неї; що вони підраховували і записували у свої зімнуті шкіряні нотатники, але те їхнє «є перші признаки життя», «буде жити», разом із гучним, стривоженим серцебиттям усе частіше і гучніше стугоніло в скронях. «Буду жити? – тихим камертоновим дзвоном, і то раз по раз повторювалося їй. – А хіба я не жила? Хіба світ, що видніється за сірими рамками вікон, не справжній, а лишень якесь марево?»....

 

Михайло Буджак Інєкція

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,

Ось і брама – хто тепер її відчине?

А за нею – довгий, довгий, довгий ряд:

Мертві ангели з голодними очима.

 

Білі крила, як у білих лебедят,

Гострі ребра, і в глумливій стрижці німби:

– Ти приїхав, повернувся в Бухенвальд?

– Ти привіз нам з України скибку хліба?

 

– Хлюпіт річки, спалах сонця і троянд,

Сміх і пісню, та найперше – скибку житню?

– Ти приїхав, повернувся в Бухенвальд

Врятувать нас чи минуле толочити?

 

Чорні очка блиском жадібним горять,

Схудлі ручки янголята простягають…

 

Микола Петренко  За колючими дротами...

------------------------------------------------------

 

Літо панує!  Липень розколює повітря, обіцяє впасти страшною задухою, скувати рухи й свідомість до першого свіжого пориву. Та де там! Коли на нього чекати! Поринеш у безкондиційний простір –  і гаплик: вичавлені думки зникають наче примари. Жени, наздоганяй – марно. Громіздкі мегаполіси мусять визнати: час забуття настав. Школярі, студенти, родини, що цілий рік планували відпустку, зреклися міста, подалися у вирій-відпочинок. Хто турецьким тризірковим переймається, хто у Приморську відпочиває, а кому з бабцею картоплю сапати. Байдуже! Зміни у спеку – можливість доплентатися до вересня і крапку поставити: від-по-чи-вав!

А Київ живе, стогне тріщинами в  асфальті, оберігає найвідданіших. Чимало таких. І мороз, і спека – їм однаково! Встигнути, доробити, за планом не відстати, бо часу обмаль. Одним словом –  містяни.  Тим,  у кого розклад, ясна річ, простіше: тренування, сніданок, зустрічі, обід з партнерами, а там і до вечері недалеко.

Міцний сон скував тіло Федора прямісінько у коридорі обласної лікарні, будоражив уяву яскравими замальовками: будинок світлий, дружина-красуня, діти й великий собака, якого обожнюють усі, й пошматовані шкіряні мешти тому не завада – татко нові купить, татко може все…

– Федоре  Павловичу, агов! Чи заснув, їй Богу? Прокидайся, тобі говорять! Зараз лікарі поприходять – отримаємо на горіхи! От нещастя яке! – Тітонька Марія намагалася бути суворою: брови насуплені, голос –  генеральський, а очі зрадливо видавали чуйність та доброту. Марії , вони такі. Життя потроху привчає їх до муштри й порядку, нарікає  Маріями  Іванівнами, що тримають руки у боки, – це  статус. А придивишся: не Марія Іванівна –  тітонька Марія, тепла й пухка, наче здоба, затишок і надію випромінює, хоч сама про те не відає. Тридцятирічний досвід медсестри викарбував власний рецепт одужання пацієнтів:  хворе тіло рятується ані пігулками, ані  крапельницями – словом, надією, вірою. А де ж їх узяти на всіх?

Прокидатися не хотілося: солодко! Федір спробував ухопити уламки сновидіння, що поволі тануло, –  дружина-красуня лагідно торкнулася маківки: «Андрійка у садочок  хто відведе?»

– Ну спи, спи, он вже і Миколайович намалювався – «дозволила» тітонька Марія.

Схопився, підскочив, побіг –  лінолеум  із кросівками дуетом виспівували мажорну мелодію.

– І нащо тобі,  дитино, ота віра?! Так тяжко із нею жити, суцільний біль…– Марія Іванівна сумно дивилася на зникаючого у ранковій лікарняній метушні Федора. – Краще кинув би то. Жити треба! – Перехрестилася й пішла прибирати відчай із знесилених хворобами облич.

 

Марія Брильова  Світло втримати

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Да здравствует Луна, зелёная Луна –

Обманщица доверчивых влюблённых!

Зовёт любить она, влечёт любить она –

Но ложь в ее лучах, неверных, отражённых.

 

Зеленых, как вода, холодных, как вода,

Безжизненных, поддельно-изумрудных,

Зовущих в никуда, ведущих в никуда,

Опутавших меня на берегах безлюдных.

 

Русалку я любил! Ведь я ее любил!

И видел я любовь в глазах ее зелёных.

Каким наивным был, каким я глупым был,

Стремясь увидеть жизнь в виденьях отражённых!

 

Да здравствует Луна, коварная Луна,

Двуликая, как маска Арлекина!

Да здравствует любовь! Пусть тешится любовь

Доверчиво в фантомах лунной тины!

 

Нам лживый мир надежд для утешенья дан.

Да здравствует любовь! Да здравствует обман!

 

DER MOND-3 (ES LEBE DER MOND!)

 

Es lebe der Mond, der grüne Mond, der Betrüger der zutraulichen Verliebten! Er ruft zu lieben, er zieht zu lieben an – aber es ist die Luge in den Strahlen, falschen, reflektierten.

Grünen wie das Wasser, kalten wie das Wasser, unechten wie gefälschter Smaragd; rufenden in nirgends, führenden in nirgends; die umgarnten mich an den menschenleeren Ufern.

Ich liebte die Nixe! Ich doch liebte sie! Und ich sah die Liebe in ihren grünen Augen. Wie naiv war ich, wie albern war ich, wenn versuchte das Leben in reflektierten Erscheinungen zu sehen!

Es lebe der Mond, der hinterlistige Mond, der treibt ein doppeltes Spiel wie die Maske des Harlekins! Es lebe Liebe! Es vergnüge sich Liebe vertrauensselig in den Phantomen des Mondesschlammes!

 

Die lügnerische Welt der Hoffnungen ist zu uns für Vertröstung gegeben. Es lebe Liebe! Es lebe Luge!

 

Николай Проценко*Nikolaj Prozenko  Кохання / Liebe

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


 ...Как-то не по себе становится при мысли, что если я поленюсь, махну рукой и заброшу свою писанину, то ведь больше никто на земле обо всём этом не вспомнит!” (Владимир Лобас)

Помнить, понимать и поминать –

сущность так и этак триедина.

Камни, шишки, перья поднимать,

чтоб сложилась общая картина.

Принимай от неба и земли,

применяй в значениях любви,

приминай во снах и наяву

луговую вечную траву.

………………………………………………………………………...

А теперь помолчать, не спешить, не подгонять себя: всё успеешь, всё успеется.

Даже если только что поставленная точка окажется последней в твоей жизни, это ничего не меняет: ты был отщепенцем, им же остаёшься, им же останешься, если…

Вот видишь: тебя хватило не на одну точку, а на целых три подряд.

Помолчи, походи вокруг да около, прислушайся к происходящему за окном, за входной дверью: тот год уже никуда не денется, не исчезнет, поскольку пришпилен к соответствующей дневниковой тетради, к самодельному сборничку стихов той поры («Придумщик жизни», надо же!), пригвождён к твоей неиссякающей памяти.

А что происходит за входной дверью?

Когда лифт, разгоняясь, с нарастающим шумом опускается вниз, это очень напоминает работу тяжёлого орудия. Как раз такое равномерно отстреливалось целый день за окном, за богадельней, школою, полем, шахтой – в той стороне, откуда ничего не должно появляться, кроме солнца.

Тебе дано было дожить до своей революции и до своей войны.

В тысяча девятьсот шестьдесят девятом году ты читал в газетах о чужих революциях и чужих войнах.

Только что исполнилось двадцать лет, хотелось жить, и хотелось умереть. Да-да, жить долго, до самого коммунизма и дальше. А умереть сразу, потому что стыдно тянуть канитель и тому подобное.

…Убиваются люди без романтической внешности. Был один, коротышка, торговал разбитыми вазами. Не понимаю: кто ему петлю завязывал, когда он под самою крышей вешался. И висел он, и походил на летучую мышь, – пиджачок растопырился, точно крылья. Он не записал для нас свою последнюю мысль, а наверное, это было его единственное открытье…

 

Роман Шилуцкий Отщепенец

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Позаминулим вечором ти сказав мені, як так можна жити. 

Жодне життя не проживеш ідеально. 

Ніхто не має ані єдиного шансу, 

Жодної протензії 

На ідеал. 

 

Ти можеш накричати на свою єдину омріяну дитину, 

Сварити її, поки у власних твоїх очах стоїть образ тебе, 

Коли сварять тебе. – не її, не когось, а тебе. 

Ти можеш втікти від найбожевільнішого кохання в твоєму житті. 

Здатна вдарити по щоці чоловіка, 

По тій коханій щоці, що її цілувала, облизувала, кусала, 

жадала щоночі, щоранку. 

А кров потече із щоки у тебе, а не в нього. 

 

Перед вчорашнім поцілунком ти зізнався, 

Що байдуже, 

на скільки сантиметрів стануть повніше мої щоки та ширшою моя талія. 

Що байдуже, 

наскільки правдою є те, що я тебе обожнюю 

або скільки разів на день або тиждень уявляю замість тебе Бреда Піта. 

Що байдуже, на скільки більше відсотків у них зарплатня, ніж у мене. 

Все одно, чи читала я щось зі світових бестселерів або классики, 

прото - чи пост- імпресіонізмів й авангардизмів. 

чи роздивлялася щось із живопису в Луврі і захоплювалась кубізмами. 

чи ридала за шістдесятниками та екзистенціоналістами...

 

Наталія Бурило  Позаминулим вечором...

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

– Ну кайф! – прохрипел Фёдор и судорожно дернулся, пытаясь потянуться после сна на диване. Он положил руки под голову, которая почти касалась асфальта, в то время как ноги почти до колен свисали с другой стороны. Немного поёрзав, он перевернулся на живот и начал собирать шелковицу, которая валялась здесь же. От ягод все принимало вид темный, пятнистый, чёрные кляксы были повсюду: на Фёдоре, на диване, на пакетах, сваленных в кучу рядом. Фёдор длинным чёрным пальцем ковырял чёрную жижу на чёрном асфальте, иногда вылавливал более или менее уцелевший чёрный плод и быстро совал его в свой чёрный рот, отороченный чёрной бородой. Птицы тоже принялись завтракать шелковицей, не обращая никакого внимания на лежащего недочеловека на обрубке дивана. Утро становилось выше, жарче, сквозь листву к кляксам стали примешиваться яркие белые солнечные – рябило в глазах. Фёдор резко бросил есть, снова перевернулся на спину и уставился на свои руки. Вот уже вторую ночь ему удалось хорошенько выспаться, кто-то выбросил этот диван без нижней части на улицу и тем самым удружил бездомному.

– Ну кайф! – снова проревел лежащий грязный комок. Это была практически единственная фраза, которую Фёдор произносил, вкладывая в неё самые разнообразные смыслы. Сейчас она обозначала, что его действительно заинтересовали руки. Лицо – рыжие провалы глаз, коряга носа, брови в сосульках и окатышах, ссадины на лбу, безротая борода вдруг резко переменились, поменяв свое привычное дураковато-отстраненное выражение на сурово-серьёзное, осмысленное, как будто уши (два разбитых фарфоровых блюдца, измазанных абрикосовым вареньем) вдруг услышали очень важную новость – ошарашены. Глаза смотрят так прямо, мудрец... как будто на мгновение Фёдор стал памятником на площади Толстого.

– Акварель...

Когда Фёдор это прошептал, к диваноострову уже подошёл его знакомый и ухмыляясь смотрел на лежащего:

– Да ты, бля, что там мандишь?.

Последних слов Фёдор уже не расслышал, молча он давно шёл по переулку, схватив все пакеты одной огромной рукой, которая оттопыривалась назад, в то время как голова и грудь летели впереди на полметра. Не любил он этих разговоров со знакомыми. Такой нахарахоленный, общипанный, дурно пахнущий, нельзя сказать, что орел, да и не петух… странная птица, не умеющая летать, летела по Торговой улице рано утром, направляясь в...

Это хорошо, что было лето. В эту пору можно не искать убежища от холода или дождя, можно сбросить засаленную тяжелую от грязи и пота зимнюю одежду, можно помыться в фонтане или море… Много чего можно, и вот – полежать под открытым небом. Вообще-то лежание и было основным занятием Фёдора. Объедки, найденные в мусорниках, не давали достаточно энергии, так что приходилось лежать.

При этом Федор не пил, не воровал, не курил, не разговаривал, и ещё сто тысяч таких для нас обычных глаголов каждодневных с не. Ну, к примеру, не чистил зубы, не целовал никого, не смотрел новости, не звонил по телефону.... 

Последнюю мысль, а наверное, это было его единственное открытье…

 

Екатерина Мусиенко Федор

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Спалах світла,омана,Осанна!

О ма…

Стала осінь твоїм пришестям,

І нікого неначе крім тебе нема,

Ми удвох лиш на цім перехресті,

Лише вітер довкола хитає і рве,

Наші знов розтривожені душі,

Хай живе лише той,що любов’ю живе,

І з любові ніколи не зрушить…

 

Микола Романюк  Спалах світла

-----------------------------------------------

 

Коли я був маленьким хлопчиком, допитливість складала ядро мого всесвіту.

І це було цілком нормально. Як можна про щось дізнатися, якщо не брати штурмом замок невідомості за допомоги шквалу запитань? Це робило життя більш таємничим, аніж воно є насправді, оточення більш химерним та яскравим, ніж воно могло здаватися людині, що вже давно забула про дитяче бачення реальності, а також ставало сталою причиною головного болю дорослих.

Слід віддати належне батькам –  вони завжди намагалися задовольнити мою цікавість. При чому виходило у них добре, все таки інтелігенція у хто-знає якому коліні. Особливо любив мені про все розповідати батько. Згодом я зрозумів, що він часом дозволяв собі завуальовано жартувати під час таких пояснень, проте для того аби це збагнути, треба було стати дорослим. Та й не гніваюся я на нього. Буде у мене син –  буду жартувати також.

І все ж була одна річ, про яку він не захотів мені розказувати. Ні, не про маточки й тичинки, про те я вже знав з п‘яти років. (Все таки з маленького міста, тож всьому незвичайному було складно сховатися від моїх очей). Я так і не зміг дізнатися про чудернадський дім, який поволі вростав у землю у нас на вулиці буквально за три двори від нашої оселі.

Коли я поцікавився, що з ним не так, батько сказав мені фразу, яка геть вилетіла у мене з голови, але потім,  скрізь роки, повернулася аби неспокійною птахою злетіти на дерево моїх думок...

Зовсім нещодавно я вкотре опинився перед цим будинком. Того дня небо насупилося темними хмарами, час від часу зривався невеликий дощ, а птахи занепокоєно ховалися серед покинутих будинків та гілок розлогих дерев. Здавалося, ніби переповнені водою хмари намагаються стриматися аби не заплакати зливою, проте схильний до бешкетування вітер гойдає їх своїми руками й вони раз по разу проливають на землю трішки вологи. Високий одноповерховий будинок, вимощений міцною червоною цеглою, яку вже рідко де зустрінеш, потопав у густих заростях дикого винограду та хмелю. Закриті пофарбованими у той же багряний колір листами металу вікна понуро поскрипували, вітаючись з перехожими. Вкритий грибком та тріщинами шифер загрозливо нависав понад вулицею. Хоча дім був досить старим та давно покинутим, він все ж складав враження будинку, який простоїть ще не одне десятиріччя. Однак його непохитна стіна, якщо вести своїм поглядом зліва направо раптово обривалася проваллям, огидним нерівним шрамом, що неприродно зяяв своєю пащекою й посміхався до пустоти нерівними рядами своїх зубів, якими йому слугували обламані цеглини. Здавалося, ніби хтось просто відрубав частину будинку, знищив його у якийсь грубий та неповажний спосіб.

Просто за темним проваллям починалася стіна більш нової, двоповерхової забудови з білої цегли. Це була покинута, недобудована як слід споруда, яка чи то мала стати гаражем, чи то напів-жилим приміщенням, чи то дуже крутим сараєм з майстернею. Вона навіть була прикрашена вставками помаранчевих цеглин, що створювали досить прийнятний ансамбль, як для подібного будинку. Однак широке вікно на другому поверсі з проміжком для дверей та натяком на майбутній балкон було затягнуте надірваною чорною холстиною,  прибитою до трухлявої віконної рами, а сірі двері гаража були закидані землею та взялися іржею, яка поступово відвойовувала територію у стійкої фарби...

 

Богдан Науменко   Пам`ятник братській любові

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Когда упадут предпоследние яблоки,

С лихвою налившись полуденным соком,

И в свете причудливой дачной мозаики

Появятся блики осеннего толка,

 

Толкуй их по-своему, по-дилетантски,

Как сердце велит и напутствуют птицы:

Падение листьев – воздушные танцы,

Падение яблок – игра в небылицы.

 

Слепое лото, где витает везение –

То рядом в саду, то в задумчивом небе.

Поймай его! Пробуй, пока еще зелено, –

И выпадет выигрыш – яблочный жребий.

 

Земля-лототрон еще весело вертится,

Тасуя налившихся яблок остатки,

Мелькают полудни, и полночи светятся,

Пока что не сделаны главные ставки.

 

Цветы не погасли, не высохли запахи,

Но близок и радостен срок заповедный,

Когда упадут предпоследние яблоки,

Давая возможность налиться последним...

 

Лилия Силина  Яблочный жребий

----------------------------------------------------

 

Выехали на полчаса позже запланированного. Ибо до этого было ещё собеседование – собрание: как и в 30-х годах, выбирали парторга (в нашей туристической группе был только один коммунист), старосту, сувенирный актив – разбитную женщину из торговли. Она живенько собрала со всех по два рубля. И только затем позапихали чемоданы и сумки в багажные норы автобуса и расселись по указанным всем местам. Места эти давали «так, як хто здавав гроші». Я очутился в этом списке последним. Впрочем, я не сетовал. Тем более, что одна из девушек попросила меня поменяться местами, и я охотно уступил такой просьбе. И проехал себе полдороги в неплохом кресле… Ибо, как писал Гавриил Романович Державин, «глупо, смешно, безрассудно, безумно то отвергать, что дарует минута»…

Но всё по порядку.

Едва отчалили от турбазы «Канев», как причалили у магазина «Господарка».

Вот, собственно, и всё, что удалось записать в дневник. Ибо после слова «Господарка» начался кутёж, дорожный, а вслед за ним похмелье и т.д.

Так что продолжаю свои описания приключений, уже сидя в музее за своим столом. А на календаре 2 ноября 1988 года. Но буду стараться описать все чудеса этого странствия как можно подробнее.

Итак, автобус типа «Турист-2» остановился у магазина «Господарка». Торговые женщины быстренько нашли общий язык с коллегами, и им был продан дефицит – соковарка. Надо заметить, что соковарку в Каневе днем с огнем не сыскать, а тут – будьте любезны – для польских товарищей, да от сувенирной группы. Я, в который уже раз, убедился в ловкости рук торговцев. Между тем все туристы заняли свои места, автобус тронулся дальше, несколько уже напоминая трансфер Ноя... Через непродолжительное время этот ковчег ошвартовался в селе Степанцы. Здесь кинулись в хозмаг уже все, поголовно, ну – и я в том числе. Вот тут-то и купил я утюг за 5 рублей или за 7 – исключительно с целью продать в Польше. Остальные путешественники сделали то же самое, однако, на всех утюгов не хватило. Тогда женщины из торговли приослонились к продавщице и сказали какую-то «паролю». Эта пароль, должно быть, очень сильна, так как сразу из потайной двери вынесли ещё несколько утюгов…

Шофёры отобедали в сельском кафе типа харчевни и вояж продолжился.

Мой сосед по автобусному креслу Славик – музыкант. Преподаёт в училище культуры кларнет. С ним поговорили о музыке Вагнера, Глюка, Гайдна, потом о девках и о бардаке в сельском хозяйстве. А впереди нас сидят женщины на вид a la’ «Колхоз Шлях до Коморы». Вот одна из них, впоследствии оказавшаяся ответственным работником сельсовета, поворачивается и произносит:

– Вибачайте, але я заслухалася ваших делітантських розмов.

– Делітантських? – переспросил я.

– Так! – ответила сельсоветчица, и поведала нам бойко, как трудно работать в руководящих органах и какая польза от советов и от совмещения всех руководящих и исполнительных должностей в руках «першого» секретаря райкому и т.д...

 

Александр Апальков Из советской Украины...

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Дрожат всей землёй городские гектары –

для них объявляется клумбовый кастинг!

И каждая пядь мнит себя не бездарной

в борьбе за культурно-цветочное счастье:

не всякий квадрат подойдёт для дизайна –

тот слишком сухой, ну а тот слишком жирный...

Но вот, все места победившие зная,

над избранными волшебство совершили.

На глянцевых и безупречных участках

придирчивым взглядам позируют клумбы:

там – сдержанно строя анютины глазки,

там – в буйстве орнаментов ярких и крупных...

Отпад! Но живётся совсем не прелестно:

то цвет обрывают нахальные пальцы,

то пьяный мостится с невянущей песней...

В тебе, над тобой будут вечно копаться,

и в образ входить ради прихотей надо –

то в холодность флоксов, то в жаркость ребуций, –

и каждой собаке так хочется задом

к твоей красоте неземной повернуться!..

 

Анна Тащенко  Клумбовый кастинг

------------------------------------------------------

 

С детских лет я наметил годам к тридцати озолотиться. При этом желал быть свободным художником – делать то, что мне по душе и при этом зашибать бабло (хотя по тем временам слово бабло еще не имело места в обиходе). С этой целью определил четыре направления: карандаш, кисть, рифму и прозу, литературную. Золото, которое должно было наполнить мои закрома, я планировал преобразовать в особняк над морем и в яхту, ошвартованную к причалу возле особняка. Иными словами, изготовился штурмовать крепость, хранившую Успех, с четырёх сторон. Взялся писать стихи, рисовать, делать этюды гуашью и соображать романы. Со временем включил мозги – открыл, что слишком растёкся, и вернее было бы долбить стену цитадели в одной точке. Живопись и рисунок, по моему мнению, вряд ли могли принести быстрые деньги. Точно также предположил я, что малодоходна и версификация.

Сосредоточившись на литературной прозе и оседлав её профессионально, я достиг успеха. Но в чём? Нашёл путь к сердцам людей. Достойное дело, да. Но золото так на меня и не обрушилось.

Среди моих читателей есть те, кто меня высоко ценит, и те, кто ненавидит.

Мои забытые живописные наработки висят на стенах жилищ, оставленных мною в разное время. Рисунки сохранились у меня. Как и стихи.

Они, стихи, обращены к женщинам и к природе. Женщины, понятно, были изумительно хороши. Или так мне казалось.

Мои рисунки уже появлялись в “Склянке Часу”.

Теперь предлагаю читателю мои избранные рифмы.  

 

Мираж

 

Я странник, беглый бриг в открытом море.

Ты – Остров Вечности. Который день

сквозь свет надежды и сомненья тень

ищу тебя в волнах тоски и горя.

Угасла медь, истлел последний парус,

пробоины в трюмах. Но не тону!

Ищу обетованную страну.

Меня ведет Стоокий Аргус.

Летят года. Я – призрак корабля,

голландец ветреный, неуязвимый, –

ищу мираж в обманчивых зыбях.

Ищу, чтом не терял. Ведь мы лишь зримо

разделены. Как небо и земля.

Как небо и земля – неразделимы. 

 

Владимир Ерёменко  Кстати, о рифмах

-----------------------------------------------------

 

«Вогненні квіти» –  назва нової книги віршів (2018 рік) , вже п’ятої, відомої подільської поетки Маргарити Шеверногої. Вона підходить до усіх творів авторки, які кришталево прозорі, темпераментні, чарують своєю красою. В першу чергу впадає в очі довершеність її віршів, бездоганна рима, вміння поетки передати почуття своєї душі. Тематика її різноманітна, лірична. Навіть нові цикли віршів, присвячені актуальній темі війни на сході України, не тільки патріотичні, але й ліричні. В першу чергу вони співзвучні почуттям матерів і коханих жінок українських воїнів, передають тугу розлуки, сподівання побачити рідних знову, біль втрати.

Значну частину збірки посідає любовна лірика, іноді трохи сумна, присвячена почуттям розставання з милим (вірші «Даю відпустку», «Я тебе видаляю», «Колишньому», «Молюсь за тебе» тощо). Разом з тим вірші оптимістичні, наповнені ароматом квітів, чудовими замальовками природи: «Гіркуватий аромат аличі…Осипаються пелюстки, мов сніг…» ( «Весняне»), або « З цвітіння сакури почався календар – нова епоха, наша ера, літочислення…» («Сакура»), «Ліловіє Дністер пелюстками духмяних фіалок» ( «Золотаво – фіалкові сни»).

Читаючи вірші М.Шеверногої, дивуєшся вірним спостереженням відносин чоловіка і жінки, тим тонким варіаціям почуттів, що супроводжують зустрічі, кохання і розлуку: «І знову дощ… Хай змиє всі сліди злочинних вчинків! Ні, йому несила… Картатимусь від нині й назавжди! Заради чого забруднила крила?..» ( «Заради чого?» ), або «Лише з ним я була квітучою, як троянда – ніжно-колючою, чарівною, від щастя п’яною, бо тоді я була коханою…» ( «А колись я була дурненькою…» ).

Треба зауважити, що почуття поетки різноманітні, від сентиментальних до гумористичних ( «Він кохав її частинами», «Пора на пенсію», «Залишися зі мною» тощо). Не цурається також поетка і філософських мотивів в своїх віршах ( «Не зламний дух старого дуба», «Спробуй», «Без мене зупиниться потяг?», «Без екстриму» та багато інших). Взагалі філософічність тою чи іншою мірою присутня майже в усіх віршах поетки.

Читаючи М.Шеверногу, поглиблюєшся у Світ її думок, прагнень, почуттів: «Шепіт епох позаду неї, бліді етюди, місяць по хвилях зелених йде – дівчинка-ніч, що приречена бути всюди, але не статись ніколи. Ні з ким. Ніде ». ( «Дівчинка-ніч»).

Закінчується збірка двома віршами: «До Лесі Українки» та «Ліна Костенко». Маргарита Шевернога не порівнює себе з ними. В першому з віршів поетка пише: «Я вдячна Вам за приклад, за урок. Коли мене життя згина дугою, я думаю про Вас – і тетявою так напинаюся, що до зірок злітає дух надією живою».

Все те, що створила Маргарита Шевернога на цьому Світі і, впевнений, ще створить, наближає її духовно до цих великих поеток, бо відчувається, що їх вірші писав і пише сам Господь Бог.

 

Влад Наслунга    “Вогненні квіти” Маргарити Шеверногої

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Дзвенить піснями рідний край,

І гірко плаче часом,

Страшні  покоси не хлібів

Війна кладе  дочасно…

 

Болить душа, горить земля,

Бо ллються ріки крові,

Квітучий край - вже й не рілля –

Руїни, біль і втома.

 

І день іде, і ніч іде, -

Писав поет у відчаї.

Апостол миру чом не йде?

Потоптані чом звичаї?

 

Війна ця наче й не війна,

Але ж конфлікт триває.

Була коротша друга світова,

А цій… кінця немає. 

 

А там, де не ідуть бої,

За класиком: бенкет під час чуми.

І там  свої, і тут свої…

Чи ж люди після цього ми?

 

Раїса Артеменко  І день іде...

------------------------------------------

 

...Ви можете уявити себе літературну спадщину Лева Толстого – без Ясної Поляни, Михайла Шолохова – без станиці Вешенської, а творчість сучасних українських письменників Сергія Жадана та Світлани Талан без Старобільська й Сєвєродонецька, відповідно? Безумовно, що ні. Для кожного з названих письмовців мала Батьківщина стала місцем сили, яке надає творчої енергії та надихає на створення нових літературних творів. Так саме неможливо згадати Олександра Апалькова без міста Канева, Черкаської області.У книзі «Право на дорогу», яка об’єднала в собі оповідання, листи, нариси, есе, О. Апальков постійно згадує місто Канів, де він прожив левову частку свого життя. Так, у нарисі «Втрачені три роки» розповідається про брудні технології, які використовувались у радянські часи, щоб переписати на свій лад історію окупації міста Канева – місця знаходження музею Великого Кобзаря та показати, що могилу Тараса Шевченка у 1941-1943 роках німці обнесли колючим дротом. Зі спогадів свідків тих подій стало відомо, що насправді могила поета ніколи не була огородженою дротом. Фотоілюзію було створено вже в 1944 році, після того, як німці залишили Канів. Фотограф зайшов за колючий дріт, яким вони обнесли музей, і спрямувавши об’єктив фотоапарату через колючу проволоку, зробив знімок. На жаль, історія повторюється. Невільно згадуються штучно створені світлини та зйомки на території Луганської та Донецької областей у 2014-2015 роках з метою показу компромату на збройні сили України.Мене – людину, яка виховувалася на прикладі книг Аркадія Гайдара – не залишило байдужою й оповідання Олександра Апалькова російською мовою: «Голиков-Гайдар и судьба его музея». Кажуть, що зневіра  в людину – це одне з самого важкого в житті. Як же це боляче, читати документальні матеріали про неймовірну жорстокість автора «Тимура і його команди», «Долі барабанщика», «Школи»… Одночасно відчуваєш вдячність автору за його дослідження біографії Голікова-Гайдара та розповідь про музей у Каневі. Люди повинні знати, що іноді пропаганда здатна створити героя з особистості, яку за жорстоке відношення до полонених демобілізували з Армії. Той, хто вбивав своєю рукою мирне населення хакасів, повинен  відбувати покарання, а з Гайдара та його книг зробили приклад для наслідування. Є про що замислитися…Книга «Право на дорогу» нагадує подорож. Під час зупинок нас чекає розповідь про окрему країну («Голландский дневник», «Армянский дневник», «Немецкий дневник», «Итальянский дух», «Записки шляхом і потім») або цікаву людину («Моя «Царь-Рыба», «Примара», «Марта»). Однак, незважаючи на те, є чи ні у творі згадка про місто Канів, книга просочена духом цього міста та його мешканців, про яких автор пам’ятає скрізь, де буває...

 

Олена Кладова  Літературний маєток

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Загалом, вдалий номер і №87 «Склянки Часу» – поняття, на мій погляд, тотожні. Є критична якісна маса. Але це – забігаючи наперед.

 Звичайно, знайомство з журналом почав зі свого власного оповідання «Ч/Ж». Перевірив – є, ніде і ніяк не обрізали, ну і слава богу. Розбирати своє якось не пристало, єдине, що хочу сказати – за це оповідання не соромно.

Щодо художньої частини – симпатично і по композиції, і по колористиці. Професійні, думається акварелі, достойно оживляють обкладинку. Єдине, що можна закинути – дуже вже традиційно, але звичайно це смакове; хотілось би також прочитати і кілька слів про саму художницю, її доробок.

  «Ланцюжок» П.Прокопенка прочитав із задоволенням. Цікаво скомпоновано, практично до кінця підтримується інтрига, вийшло.

 В.Наслунга «Як заварювати чай». Теж знайомий мені автор, читав його твори в журналі і збірках. І завжди залишалось враження добротності, розважливості, глибини, не без певної іронії, цікавої для читача гри. Але не цього разу. Я добре знаю Болгарію, розумію про що пише автор, але оповідання не вийшло. Так , текст на рівні, але за жанром це «записки», сторінка щоденника як складова.

 «Цвіт нещастя» Я.Савчина – грамотна, читабельна, соціально значима річ. Автор вміло веде до запланованої кінцівки, правда, розрахунок відчувається і десь посередині фінал твору вгадано.

«Гарри-военный» А.Волкова. Автор знаний та цього в даному випадку замало. Опублікований текст схожий на уривок з більшого за розміром твору. Закінченим твором текст назвати не можна.

 «Портрет княгині» О.Вівчарика  читаєш ніби різдвяну казку – добрі пани, усміхнені охайні селяни, дієва влада. І хоч черв’ячок щодо казки гризе, все ж оповідання доладнє, читалось із задоволенням...

 

Олександр Боклаг  Вдалий номер

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 80 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 

 

 

 

Фото авторів можна переглянути на сторінці: 

https://zeitglas.io.ua/album 


 



Создан 07 дек 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow