Вийшов друком №89 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото)



 

№89літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas" 

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото)

 

Проза   Prosa  Проза

 

Александр Волков

Роман Шилуцкий

Анна-Віталія Палій

Анна Билоус

Оксана Логоша

Влад Наслунга

Ольга Козіна

Світлана Фоя

 

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Вікторія Торон

Ігор Тилик

Євген Юхниця

Эльнур Угур Абдиев

Микола Ложко

Наталія Віленська

Володимир Цибулько

Николай Проценко

 

 

Есе Essays Эссе

 

Олександер Варавва

Володимир Комісарук

Іван Сумирний

Микола Кульбовський

Віктор Палинський

Юрій Шеляженко

 

 

Галерея Galerie Галерея

 

Коллажі на обкладинці/ BilderМарини Громенко /  Maryna Gromenko
Олексій Мартиросов  / Zeichnung von Alexej Martirosow

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№89

 

Я дружбу вищою вважала за любов.

У серці відданість видзвонювала лунко,

ставала зустріч кожна віщим подарунком

і розбиттям залізних дарвінських основ

про потяг вижити – усупереч всьому,

людську розділеність, суперництво, самотність.

І не лякали вже років невідворотність

і засторога про суму і про тюрму.

 

Та дружба теж, бува, подібна на міраж,

що тішить око, виринаючи в пустелі,

в душі розкручує барвисті каруселі,

з глибин викопує зухвалість і кураж,

в траві одружує синицю з журавлем,

їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,

і серцю ссохлому наказує «розвинься!» –

– і пломенить воно розкриленим кущем.

 

А потім стиха і невпинно відступа

ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,

і вже орудують настійливо і справно

вітри відчуження... Ганебного стовпа

ніхто не ставить, бо не названо причин,

ані образ, ані свідомих винуватців.

Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,

без довгих роздумів, без жалю і провин.

 

Не згірше любощів, минає і тепло

того, що прийняте за дружбу випадково,

і ти готуєшся, що час розвіє знову

усе, що серце із довірою знайшло.

 

 

Вікторія Торон   Так споконвіку тут повелося

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

–  Это мужики виноваты, что   их  бабы болеют, – голос стоящего рядом  пожилого мужчины,  с болезненно-серым лицом и в помятом блеклом  костюме, с взлохмаченной нелепой  седой шевелюрой вывел  Владимира Владимировича Новикова из  горьких раздумий.

Новиков стоял перед кабинетом онколога, в котором находилась его жена. Вокруг находились  больные люди. Отрешенный взгляд, бледная кожа и тоска в глазах –   у всех одинаково, словно давно не ремонтируемый коридор онкологического центра это их место казни. В воздухе стоял еле уловимый кислый запах, который  обычно  исходит от старых  или больных людей. Но Владимир Владимирович думал о  другом. Он  испытывал чувство вины  не только перед этими больными людьми, но и перед своей женой.  Она заболела, рак молочной железы, а он, хоть  и в возрасте, но здоров. Чтобы в этом убедиться на него  два раза смотреть не надо: портрет как у Поля Робсона, известного общественного деятеля, певца и игрока  в американский футбол: каждое утро делает зарядку, три раза в неделю посещает тренажерный зал. Систематически нарушает режим, пьет, часто  без меры, отчего и возникают проблемы на работе, волочится  за  женщинами, живет, как хочет, словно рыжий бродячий кот на помойке, и ничего его не берет, никакое заболевание или травма. А возраст уже пред пенсионный. Но страшней всего было то, что теперь он не представлял, как он будет жить без  Марины, ему казалось –   если ее не будет, то и жизни для него вообще нет. И куда он раньше смотрел? Ведь жизнь прошла, а она всегда была рядом с ним. С сосущей тоской он осознавал, что все осталось  в прошлом и  за все ему придется отвечать, жизнь  изменилось как узоры из стекляшек в детском калейдоскопе.

 –  Что? –   не понял он.

 –   Я говорю, мужики виноваты, что их жены болеют раком.

–   Это почему?

Разговор отвлекал от тягостных мыслей, Новиков  прислушался.

–  Обижают, вот почему. Все порядочные женщины, если их обижают, раком  заканчивают. Они переживают,  иммунитет падает и все… болезнь.

–  Что все так? – Владимир Владимирович понял, что мужчине хочется  поговорить, но ему стало интересно, что нового тот скажет.

 –  Не все. Если женщина стерва, то стоит ее обидеть,  она  начинает  мстить: изменяет, утраивает скандалы, делает жизнь не выносимой и все такое.  Таким даже нравится это, они воспринимают ситуацию как игру, типа кто кого сильнее опустит! А порядочные все держат в себе и это их разрушает.

–   И что делать? Какой-нибудь выход есть?

Мужчина потерся об грязно-серую  стену, закусил нижнюю губу на мгновение  и произнес.

–  Надо полностью изменить свою жизнь. Посмотреть  друг на друга и на мир другими глазами, путешествовать, тогда  рак  уйдет.

–  Так просто?

– Вы сначала сделайте это, посмотрите на все другими глазами, съездите туда, где были счастливы, или где никогда не были, например, в Париж, сейчас это не проблема, турагенств полным полно.

 Владимир Владимирович помолчал немного, а  потом спросил:

–   А у вас кто болеет? Кого то ждете?...

 

Александр Волков   Эрмитаж. Париж.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Життєва круговерть, мов ті млинові жорна,

Розмелюють століть спресований граніт

 У нім застигло все: і зоряне і чорне,

І мрії таїна,

Й кохання ніжна мить.

 

Який то буде Хліб?

– Ніхто того не знає:

І борошно нове,

Й щодня новий  заміс,

…А Янгол з неба

Пильно  позирає:

Чи варт цей світ чогось? Чи він ще

геть  не  скис?...

 

Ігор Тилик   Містерія життя

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

1, пятница. “Отчего так сильно во мне желание вновь посещать места, оставленные мною с таким равнодушием? Или воспоминание самая сильная способность души нашей, и им очаровано всё, что подвластно ему?” Встречаешь такое и опешиваешь: Пушкин и вправду, а не только из уважения и почтительности, наш современник, союзник, сочувствователь, совниматель. Ведь такими же точно словами и о том же я, ещё не прочитав. не встретив этих пушкинских фраз, думал, и говорил, и зарифмовывал…

Год тому был горячий творческий запойный август: я, прищёлкивая языком, предвкушал, как привезу сложившиеся стихи и поэмы, как предъявлю их, ошарашу и т.п. И привёз, и предъявил, и даже ошарашил, а что в итоге? Этого ли ожидал?

Стянул из подвала бутылочку яблочного прошлогоднего и выцедил в одиночестве в саду: сперва за тот, потом за этот август. Такая вот беспомощная наглость – пить одному в беседке, где бесед давно пропал и звук, и свет, и след.

...В последний раз она сказала, что никто, наверное, никогда не будет воспринимать её так, как я. Уверяла, что, будучи твердокаменной, бесчувственной, никогда никого не полюбит. Пытался доказывать ей обратное... Однако  горько уверен, что всё у неё будет – и будет не со мной.

Тарковский: “Там, в заоконном тревожном покое, вне моего бытия и жилья, в жёлтом, и синем, и красном – на что ей память моя? Что ей память моя?”

“2, суббота. Серьёзно взялся за “притчу с электричкой”, предполагаю вместить туда много личного, но и немало придуманного, взятого, так сказать, из воображения. Одно нехорошо: кажется, я опять утратил способность к самооцениванию: не могу более или менее точно определить степень качественности своих вещей: насколько они удались, насколько не фальшивы.”

“3, воскресенье. Проветрились: ездили с отцом (восторженный племянник в коляске) за вишней. Полдня колесили на мотоцикле, больше сотни километров накрутили по округе, по заброшенным немецким хуторам-садам. Неудачно: до нас всюду уже похозяйничали и не раз. Многие деревья просто срублены-спилены: так сподручнее собирать ягоды. Земля напиталась вишнёвым соком… Деревья, уткнувшиеся вершинами в землю, распластавшиеся по земле, пародийно подобны знамёнам, штандартам, брошенным к подножию Мавзолея. Немецкие хуторские сады продолжают держать ответ перед победителями и через четверть века после войны.

Генка уснул в дороге. У него ещё никаких воспоминаний, потому и сон лёгкий.

Помнишь – значит, жил и жив. Помнить – мозги перетряхивать.

Всего лишь неделю дома пробыл, а настолько скреплён порядком здешней жизни, как будто и не выезжал никуда.”…

 

Роман Шилуцкий    Отщепенец

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

У нас за віконцем береза та ... інші

Зчорнілі на зимку дерева ... мовчачі.

А біле на чорному – чутно видніше:

Інопланетянка – береза неначе...

 

Сніг, як у мультяшках – повільно і м’яко

Десь нижче віконця ажурно спадав.

...Так ним надсилає нам ангел – подяки

За скромність, рішучість, коли – слід, й ... за так ...

 

Березонька ніжна під снігом і ... стишла,

Здалась .. .однією з моржів-відчайдух:

Неначе на двір, на засніжений вийшла

Й лишила у хаті ведмежій кожух.

 

Євген Юхниця   Тканка кружляється

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вони хотіли бути кращими за інших і мати більше. Тому, коли їм запропонували легкий протилежний шлях, погодилися. Врешті, Земля кругла. Іноді до мети скоріше приходиш зовсім іншими стежками. Не треба боятися бути інакшими. Хіба не так була відкрита Америка? Хоча їм не відразу сказали про протилежний шлях: приглядалися, натякали, заперечували. Ніхто нічого конкретного не говорив, але всі здогадувалися, ні, знали і погоджувалися. Або не хотіли знати. І тим теж погоджувалися.

Коли всі інші збиралися великими групами із розтягнутою на півроку організацією, щоби потім повільно серпантинами підніматися в гори, вони були швидкими, ефективними, беззастережними. І везли зі собою усе своє майно у той час, коли піші – лише рюкзак і банківський рахунок, який, враховуючи обставини, теж був непевним. Піші піднімалися в гори, а вони мали добратися до точки призначення.

Утім, учені могли й помилитися, і ніякого потопу не буде. Але з насидженого місця поступово почали зриватися всі. Думки науковців розділилися. Дехто казав, що треба переселятися на іншу планету, бо тотальна зміна клімату приведе до загального колапсу. І буде не лише потоп. Переселятися не було куди: людство ще не мало для цього технічних можливостей. Але вчені вперто малювали в уяві людей спеку у п’ятдесят градусів за Цельсієм, зимою – мороз до шістдесяти. Ті врожаї, які ще встигають дозрівати наполовину, не буде змоги зберегти протягом року. Часті землетруси і виверження вулканів стануть ще звичнішим явищем навіть у горах. Отож треба виходити на зв’язок з інопланетянами. Правда, важливо знати, з якими, бо їх декілька видів. Мусили розуміти, котрі свої.

Вони знали. І їхній поводир – найбільша людина в світі: його статки, за неофіційними даними, в грошовому еквіваленті вимірювалися дванадцятьма нулями. Давно у стосунках з тією групою гуманоїдів, що мають базу на Місяці. Він знав, куди вести своїх людей. І вони довіряли йому, бо то був його шлях. А сам ішов туди, де добре.

Остін був одним із них. Але про те не знала навіть його дружина, яка не надто цікавилася, звідки у нього гроші. Вночі вони їхали комфортабельними авто з трейлерами, мали і рефрижератори з провізією, – кожен міг харчуватися у харчоблоці чи брати їжу у свої покої. За потреби піднімалися і йшли на висоті дванадцятого поверху, але так витрачалося занадто багато енергії, а в них перевантаження ваги: навіть аеромобілі не витримували. Зранку зупинялися, і вдень вже можна було ходити по магазинах, обідати в ресторанах і навіть розважатися, поки їдуть. Остін працював, а діти йшли до школи. Для чого дружині було все знати? Вона обов’язково би розбовкала давнім колежанкам. А ті – своїм чоловікам. А їм великої компанії не треба. І розголосу теж. Грибне місце тримають у таємниці.

Про те, що вони рухаються у протилежний від інших бік, Остін здогадався, коли йому доручили розпродаж мистецьких цінностей: всі вони були величенькими, важкуватими. Попередні власники не змогли взяти їх зі собою. А їдучи на схід, можна було легко підбирати покинуті речі, за якими ніхто не допоминатиметься. Бо більшість прямують на захід. І тут все законно: до першого місця проживання не повертаються, працює ефект річки, води несуть себе тільки вперед. Ті, хто йде позаду, мають право користуватися майном попередників. І так основне забрали зі собою, залишилося тільки житло. А воно як одяг, із якого виростаєш...

 

Анна-Віталія Палій    Обличча на дні

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Знаешь ли, сынок!

Человек самый сложный лабиринт в мире.

Есть люди, вершащие дела

С иными руками,

С другими головами.

В людях этих пересекаются

Замысловатые – кривые пути.

У жизни из четырех перекрестков,

Пятый перекресток человек отделяет.

Ну и что, есть человек топчущийся на месте

                                                     на этом пути,

Но есть человек, что может дорогу одну,

как пять путей истоптав пройти.

Человек самый сложный лабиринт,

Если первый поворот найдешь,

обязательно,

На втором себя к первому вернешь.

При возвращении каждом что – то новое

                                            знакомой  окажется,

Не вспомнишь, не узнаешь.

Вот  так – то, по средине лабиринта

К себе вопрос опустит себя,

Как же я

дошел до этого места?*

 

Эльнур Угур Абдиев    Самый сложный лабиринт

 

*Перевел с Азербайджанского  Гия Пачхаташвили

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вьетнамцы различают сорок девять видов зеленого цвета. Эскимосы могут назвать более десяти оттенков белизны.  Жители Ванкувера свыклись и ужились с многочисленными разновидностями дождя, периодически захлестывающего наше теплое западное побережье.

Грудь огромного камня, возлежащего на побережье Тихого океана, просто посреди  утопающего в зелени пляжа Китсилано, украшает неприметная табличка. Если внимательно присмотреться, не отвлекаясь на прыгающих вокруг  волейболисток  в символических купальниках  и волейболистов, фривольно стирающих песок друг другу со спин, на камне можно прочесть позеленевшее описание более чем шестнадцати разновидностей ванкуверских дождей.

Эта незатейливая классификация могла бы совершенно искренне развеселить жителей знойного Сакраменто – столицы Калифорнии – днём и ночью мечтающих о дожде. Я вспоминаю несносную жару Сакраменто. Этот многонациональный город и не подозревает о существовании таких разных дождей: моросящий, косой, звонкий, звенящий, подпрыгивающий, затяжной, хлесткий… О нашем наборе дождей город Сакраменто может только мечтать, а мой родной Ванкувер давно привык, размок и сжился с этой классификацией. Разумеется, и с самими дождями.

…Серым утром Львов напоминает Ванкувер, мою вторую родину. Я сегодня во Львове. Небо затянули тучи. Как и дома, в Ванкувере, моросит  дождь. В старом парке у  гостиницы «Дністер», куда занесла меня работа впервые за многие годы отсутствия в Украине, играет музыка. На маленькой сцене, театрально изгибаясь, мужчина и женщина танцуют танго. Наблюдая их профессиональные движения, я гадаю: они танцуют для себя или тренируются для предстоящих выступлений?

Представляю их в роли учителей танца. Они танцуют в ожидании своих учеников. Может, совсем скоро, минут через десять, их окружат другие пары, жаждущие магии движения. 

Скопление подобных импровизированных танцевальных кружков можно наблюдать на берегу Рейна, в театрально-кукольном  швейцарском городке Базеле. Солнечными летними днями сотни туристов покупают пластиковые непромокаемые сумки ярко-оранжевого цвета, спешно запихивают в них свои одежды и, оставшись в купальниках, прыгают  в потоки широкого Рейна.

Волны серой реки подхватывают и медленно несут туристов, распластавшихся на непотопляемых сумках. Они проплывают в серой перистой воде, под пролетами мостов, и глазеют на берега, где разноцветные парочки танцуют танго у старых университетских стен в центре Базеля.

…В июньском  Львове моросит дождь, и в парке неподалеку от университета, возле гостиницы «Дністер», танцуют двое.

Вокруг ни души, только я и их допотопный «Шарп», своими незатейливыми звуками отгораживающий пару от реальности серого дня.

Танцор темпераментно работает локтями, его сине-туманный пиджак развевается при каждом движении. Фалды взмывают,  словно крылья. Мужчина нежно обвивает партнершу, не давая ей развить скорость, хватко прижимает к себе, явно не успевает за дамой и, кажется, делает ошибки.

Партнерша танцует показательно, не спеша, не волнуясь. Ее уверенный танец – сама жизнь. Обреченная пребывать в плену порывистого скольжения, женщина плавно обнимает стан своего спутника и делится с ним неповторимостью движений. Их шаги ускоряются...

 

Анна Билоус   Джаз-Львів-Ванкувер-Джаз


--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

В безвітрі від спекотної мари

Тремтіла далина над Кос-Аралом.

Лише надвечір море увібрало

Нестерпний подих літньої жари.

 

А він сидів та берег малював,

Пригнічений самотністю тяжкою.

Надривно птах кричав над головою

Та серцю безнадії додавав.

 

Давно „Кобзар” пішов десь у світи,

Та звідти – ні відлуння, ні поради.

Озвіться, люди, братове, громадо!

Чи вам усім зашито вже роти?

 

Сльоза скотилась нишком в акварель...

На захід сонця десь там –Україна.

Батьківська земле, пам’ятаєш сина,

Чи вже й забула там, за сто земель?

 

А за плечима – тільки ж тридцять п’ять,

Та вже думки зверталися до смерті.

Хоча б чиєсь словечко – та від серця...

Хіба собі самому написать?

 

Ще час нічний загострить творчий зір,

Надасть мобілізуючу властивість,

Подужає вчорашню неможливість,

Правдивим словом ляже на папір.

 

Микола Ложко    Тарасове надвечір`я

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вона щороку приходила. . . весна.  До когось сьомою до когось тринадцятою. Більше, менше- не важливо. Важливо, що цвіли проліски,  по суботньому цвірінчали горобці, шелестіли у шихверних комірках,   купалися у, ще не спитих квітневим сонцем,  калюжах, потім сохли на тинах сонно хитаючись  із боку у бік. А ми – не горобці, ми – кагала рудчанської дітвори, що не стримно росли. . . вилазили із куплених до першого вересня светрів, штанців і чобіт, пальтичок. А втім – цвіли проліски. І це був сигнал, як у спецназівців, без слів – один  у той  бік, два у інший я – прикриваю. . .

І   ми вже  на щляху до щастя. Вибух  адреналіну у  застояній за зиму дитячій крові має наслідки – добрячий голод і гарний апети.  У кожного у руці торбинка.  Кожна торбинка – інтрига.

Нас багато, ми – сила! Базікаємо  ідучи, підбігаючи, чи зупиняючись над широкими,  вже  заваленими мишачими лазами, що лаштувалися зимою попід снігом.  Цілі мишачі квартали.  Галас неймовірний. Миші, які ще не переселилися до людських обійсть непритомніли з переляку, а ми непритомніли від кількості світла, ніжності вітру, від терпкості стужавілої землі.

Ліс зустрічає. Ніби розсуваються у боки шкарубкі стовбури. Спершу стрічає  рястом. . . густим таким,  що хочеться гепнутися у нього і вивалятися, так,  щоб той ряст просочився аж до шкіри і під неї.  А ми йдемо обережно,  дехто на пальчиках,  щоб не толочити – гвалтуємо свої потаємні, майже сексуальні,  бажання.  Дерева нас торкаються  так,  ніби хочуть виміряти, якого хто зросту цієї весни,  бо іншої ми будемо інші а хтось  і не прийде взагалі. І кожна гілочка відведена нами від обличчя зазирає у наші очиці, і тішиться,  як сонячно там, як сумирно…

А далі море. . . синє море синіх пролісків! І тут настає апогей внутрішнього і зовнішнього ликування.  Рвемо квітів по трішки, аби мама вдома поставила у гранчака  і, підперши щьоку кулаком,  довго,  мрійливо вдивлялася у ту блакить. І коли сльоза колихне туманом її очі,  і дрібно затремтить овал підборіддя,  ти робиш вигляд, що не бачиш і не розумієш, хоч тобі вже 15 і ти  все розумієш. . . ну майже все.

А далі йдемо на “своє” місце.  Своє,  бо ми його визнали і нарекли “своїм”. Кожен розмотував свою “інтригу” до спільного столу: сало із прорістю, цибуля така, що всю душу стомлену навчанням виплачиш, картошка нелупка,  яйця зварені власноруч і тому без сумніву  не потечуть по пальцях. І ось ми ситі і вже трішечки грішні , бо піст і сало речі не сумісні.     Гріємося на сонці пузами до гори. Всі пороззувалися. . .  всі окрім Вальки – вона у новеньких гумових чобітках,  які преступно виграють у сончному проміння,  що ми аж мружимося. Лежачи на прілому листі вона раз по разу йорзала халявками і ті мелодійно поскрипували, порушуючи нашу аскетичну  ідилію.

Полудень. Рушаємо до дому. Забігаємо до старого, як і цей ліс,  мурашника.  Мурахи копошаться,  але ще якось мляво відсторонено, бо влітку тут так спокійно не пройдеш. Хтось зламує тонку дубову віть смачно її облизує і кладе на мурашник, вся дрібнота  з пересердям іде  на неї наступом. Мотаються вздовж слинявої диверсії, зовсім  втрачають контроль бувши зтрушеними із ворожого обєкту невідомими силами; ідуть у наступ за межі горбика,  а ми вже тіліпаємо далі  під голосне цмакання володаря гілочки з муращиною кислотою...

 

Оксана Логоша   Чоботи

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я стою під золотим дощем:

з голови до ніг пронизає

і змиває з душі біль і щем,

відмиває мене,

відмиває…

І немає вже вороття,

я не можу зробити й крок,

застигаю, краплі вбираю,

прозорію до кісток.

Відмиває вщент,

до віршів –

вже, здається,

й тіла не стане…

Але зникнуть не можна,

бо враз тоді дощ

іти перестане.

То ж зникає

все навколо,

навіть відчуття:

тільки неба чарівне коло,

а в нім дощ золотий і я.

Знов стою під дощем рясним,

з золотим струмочком зливаюсь

і до сонця в серпанку краплин

мружу очі й посміхаюсь.

 

Наталія Віленська   Чарівне коло

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Потяг прибув о шостій ранку. Зупинка десять хвилин, бо станція вузлова. Десятки залізничних колій розкинулись під пішохідним мостом. Переступаючи через рейки, як і декілька інших пасажирів, Вадим посунув до вокзалу – довгого одноповерхового будинку. На привокзальній площі, де зупиняється тролейбус, купка торгових точок, будка з чебуреками та порожні пляшки від пива «Сармат». Вадим пройшов крізь ринок, де вже було багато народу, купували молоду картоплю, вишні та привезене з недалекої Росії сало. Його було багато, росіяни тримали свиней, щоб возити сало в Україну. Українці мали гроші, бо працювали на шахтах. А що шахтарю треба на «тормозок»? Бутерброд з салом та свіжий огірок. «Тормозок» нічого не гальмує, просто походить від слова «термосок», тобто термос, який беруть з собою на обід  в шахту чи в поле, де нема їдальні.

За ринком брукована вулиця привела Вадима до кварталу одноповерхових приватних будинків з городами, уздовж запорошених вулиць на металевих підпорах знаходились товсті труби, обмотані утеплювачем, ними узимку подавалась пара для обігріву будинків. Поруч з ними тулились тонші  металеві труби жовтого кольору, мабуть газові. Дерев’яні глухі паркани відділяли  двори від вулиць, з-за них проглядали  майже чорні стиглі вишні та зеленувато-жовті абрикоси.

Вадим увійшов у двір з невисоким металевим парканом. Одноповерховий будинок, обрамлений квітучими клумбами, був готелем організації, куди приїхав Вадим. Напівтемна прохолодна тиша наповнювала коридор і декілька кімнат готелю. Одна з дверей відчинилась, вийшла немолода жінка з цебром і шваброю. Вона мовчки дивилась на молодого чоловіка в літній куртці і джинсах, середнього зросту, який тримав невелику валізу. Вадим привітався і подав їй бланк відрядження та паспорт, які жінка поклала собі до кишені.

–  Візьмете завтра вранці. Йдіть за мною.

Жінка відчинила одну з кімнат. Там було доволі вогко, мабуть давно ніхто не жив і не розчиняв вікна. Залізне ліжко, вкрите солдатською ковдрою, біля вікна табурет, фарба на ньому трохи облізла.

–  Туалет надворі,  –  повідомила жінка.  –  Поруч рукомийник. Звертайтесь, коли вам щось треба. Якщо підете, то повертайтесь до одинадцятої вечора, бо відчиняти не буду.

Вадим узяв простягнутий йому ключ від кімнати, поставив на табурет свою валізу. Жінка вийшла. Хотілось їсти. Він зняв куртку, бо ставало надто тепло, кинув її на ліжко, витяг з валізи польову сумку, поклав до неї документи і вийшов. Він знову пішов на станцію, але тепер іншою вулицею, де ходив тролейбус. Біля вокзалу зайшов до їдальні, став у чергу, просуваючись до каси, поставив на тацю окрошку, вареники з вишнями і стакан компоту. Заплатив небагато, менше ніж в столиці, звідки він приїхав. Після їдальні перейшов мостом залізничні колії, пішов асфальтованими, але побитими, вулицями. Тут стояли триповерхові порепані будинки, де жили трудящі ртутного комбінату – гірники і металурги. Вадим йшов, час від часу звертаючи на такі ж самі вулиці, намагаючись триматися в тіні акацій. За увесь час йому зустрівся один магазин, на ньому була вивіска «Хліб». Нарешті, в кінці чергової вулиці побачив масивний сірий п’ятиповерховий будинок Управління комбінату, за ним відвали кар’єрів, залізний копер шахти, збагачувальну фабрику, а зовсім далеко – труби ртутного металургійного заводу, з яких йшов жовтий дим...

 

Влад Наслунга     Збентежені душі

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Забанений Бахус, сигари і ром

Поранений качур плава Дніпром

Історія наша де кров а де бром

Забанений Бахус але не Газпром

Петрівочка піст із Павлом і Петром

Петровий батіг наче охра і хром

Все падають зорі за синім Дніпром

Це серпень і неба безмежний огром

Бо падає зірка як лом із крилом

З одним лиш крилом не летить більше лом

Життя –це весілля бухла із хамлом

І все беззупинне як вічний облом

Тарас спочиває між містом й селом,

картузики в хатах з нетлінних солом

Картаті ряднини ще числяться тлом

Й світлини зотлілі над ними за склом

Вже й стіни не стіни, й Дніпро не Дніпро

Надії все менше, хіба що Петро

води набере в заржавіле відро

й калину поллє просто так, a propos

 

Володимир Цибулько    Забанений Бахус


--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Дивлюся на свій акваріум: світ, екосистема, замкнутий, хоч і досить великий простір. І в ньому постійний рух відбувається. «Ми теж постійно переміщуємося, – міркую, – з різною швидкістю, кожен – у своєму просторі, замкнутому колі, так само маємо рефлекси, свій життєвий цикл, так само жадібно нападаємо на корм...»

 

Її звали Машо. Ім’я їй дала я, Ольга. Просто воно їй дуже підійшло. Або йому? Я так ніколи і не дізналася, вона це чи він (тому й говорила так, наче йшлося про середній рід: Машо). Саме так звали скалярію, яка кілька років прикрашала наш великий трикутний родинний акваріум. А почалося все, власне, ось як: мій чоловік Андрій не на жарт захопився акваріумістикою. Облаштовував «Рибків будинок» ретельно і прискіпливо, за усіма правилами: вивчивши теорію та поспілкувавшись з практиками, він «зварив» керамзит, організував фільтр і підсвічування, правильно пом’якшив воду, акуратно опустив туди водорості і незабаром маленькі равлики заворушили на дні своїми гостренькими раковинками-конусами. Лише згодом, опісля того, як утворилося певне середовище (як то кажуть, сприятлива мікрофлора), з’явилися і перші рибинки: даніо, сомики, неони і барбуси. Адаптувалися всі. А одного разу Андрій приніс у літровій банці десяток маленьких скалярій. «Це – мої улюбленці», – заявив. Запустили у воду десять неземних місяцеподібних істот. Веселі малючки освоїлися, плавали зграйкою, активно дзьобали корм. Помирати вони почали приблизно через місяць: одна за одною, розганяючись і розбиваючись об скло. Витягали ми їх спеціальним черпачком, потай від дитини, щоб не травмувати психіку. А ви говорите, що акваріумні справи – то релакс?

 

В результаті вона залишилася сама. Жвава, цікава та уважна, наче людинка. Мирна, але собі раду дати могла. Чудернацька й ненажерлива. «Ух-ти, дивися: вона вміє, як наш автомобіль, здавати назад»! Наша цихліда-одиначка ”:  реагувала на щонайменші рухи в кімнаті: ти заходиш, а вона вже дивиться! Виросла, зміцніла, «випустила» з плавців якісь довжелезні нитки. Нас дивувало: в Інтернеті ж написано, що це зграйна істота, котра поодинці не виживає! Наша зграйна істота прекрасно почувалася без своїх родичів, ганяючи всіляку дрібноту – даніо, сомиків, різноманітних неончиків та вважаючи усю воду нашого величезного трикутного акваріуму акваторією, безумовно, своєю. А коли до скла підбирався кіт і своєї чорної пазуристою лапою чіпав скло, Машо завжди підпливала і витріщалися на нього, дрейфуючи у вільному водному «польоті». «Маш, та це ж не те, що ти думаєш, ну, тобто не годувальник, а пожирач», – зауважував Андрій. Щораз, приходячи додому, я завжди поспішала спершу нагодувати наших рибок, а вже потім прямувала на кухню і «варганила» щось для родини.

 

Минуло три роки. Ми переїжджали на нову квартиру в іншому районі міста і тимчасово віддали акваріум з рибками моїм батькам. Вони враз відчули усю Машину харизму. Затрималася вона у них. Тогоріч літо видалося безжально спекотним і доводилося охолоджувати в акваріумі воду – поступово, обережно. За півроку він почав підтікати, а вночі з якихось невидимих   щілин з нього струменями полилася вода. Рибки залишили своє помешкання. Переїхали у відро. Грубе оцинковане відро без будь-якого натяку на аерацію...

 

Ольга Козіна  Машо або подорож у відрі

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Дышит воздух. И шепчет листва

Непонятные людям слова.

И бледнеет в тумане Луна –

Опечалена или больна.

Плачет серое небо дождём;

Мы не знаем, о чем – неземном.

Плачет ива, склонясь над ручьём,

За ушедшим безоблачным днём.

Плачешь ты над погибшей волной.

Плачу я – плачу вместе с тобой.

И слезинки – твоя и моя –

Вместе падают в воды ручья.

Гибнут слёзы твои и мои…

Плачем мы над могилой любви…

Плачем мы… И, уже не любя,

                Я целую тебя…

 

Николай Проценко   Кохання


--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Яке то щастя їздити голою дупцею по дну балії, аж так, щоб вода хлюпала через край. Льопайся, бризкай, крутися в ній – ніхто тебе не спинятиме, бо то все надворі. А потім можна покачатися в піску. Чи полізти на шовковицю. Чи накрасти на городі сирої кукурудзи, що лопається на зубах і бризкає білим густим молочком.

Хоча, ні! Краще прокрастися до баби Ольги в жито. Де так добре лежати й мружитись в небо, слухати цвіркунів і шелест вусатих колосків. Там серце стукоче в передчутті неймовірної пригоди.

 – Вилазь з балії. Верба виросте, – вловлюю командирський голос бабці.

Її хлібом не годуй – дай повчити. То забороняє гвіздки забивати в землю, то знімає з тину, навіть не давши насолодитися відчуттям висоти.

 – Вилазь. Чуєш? – вкотре повторюється неприємний наказ. – Краще в ляльки з сестрою пограй. Мама ж вам купила отих, як їх у дідька… Барбі, з тухлями й платтями.

Бабине переконання у тому, що я обов’язково маю цікавитися ляльками, мене трохи дратує. Від роздратування бризки з балії досягають небачених висот. Перед очима одразу ж розгорнулось видовище, як на тропічний острів насувається цунамі…

Ех! Рано чи пізно, а вилазити все ж довелося б.

– Вилажу, – радую бабцю небаченою покорою.

З волосся – водоспад. Під ногами утворюється калюжа, і я розмішую воду з землею пальцями лівої ноги, створюючи непрохідне болото, де може втопитися цілий слон, а може й доісторичний мамонт.

– Не міси грязюку, – всевидючі бабині очі знову впіймали мене «на гарячому». Моє болото одразу стислося, стало абсолютно мілким і нецікавим.

Від тотального розчарування мене рятує наш домашній кіт Онисько, що розлігся в затінку і не підозрює, що його запеленговано. Ониську, мабуть, дуже спекотно з таким теплим хутром. Пригадую, як тато собі прямо на сорочку вилив воду. «Менш спекотно», – пояснив він, коли я поцікавилась причиною подібного, здавалося б нерозумного, вчинку.

Ха! Є ідея! Хапаю маленьке відерце й запускаю в балію…

Ониську, на жаль, татова вигадка не сподобалася. А чому? Вода з балії тепла-тепла, ще й хутро попереться… і блохи повтікають. Баба свято вірить, що котячі блохи – страшна напасть, якої нам слід боятися як вогню, чи навіть більше ніж бабая, що живе саме там, куди так хочеться влізти.

 – Покинь кота! Онисько, тікай од неї! От же ж погана дівчина!

 Баба бере мене за руку, підводить до балії, спершу миє одну мою ногу, потім іншу й примушує вдягнути капці.

– Піди з Лєною погуляй. Тільки не носи в хату піску – мамі й так багато роботи.

Розумію, що бабця абсолютно права. Мені стає соромно і трохи сумно. Смичу за руку. Вона нахиляється. Цілую її в щічку й біжу в хату.

На порозі скидаю капці й помічаю на одному мураху. Вона чорна. От і добре. Бо чорні не червоні, а червоні – кусючі злидні, майже як міфічні котячі блохи. Ловлю мураху і випускаю в горщик з кактусом. На підвіконні трохи пилу. О-о! Ідея! Будемо прибирати в хаті...

 

Світлана Фоя   Картопляна дипломатія

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

... Майже 60 років минуло з того часу, а в пам’яті і тепер стоїть типова для Харкова літня спека, курява на немощених дорогах передмість, наче зів’ялі люди. Ще вчора мама пакувалась: як звичайно кожного літа, я і мій молодший брат Олег мали виїжджати з нею «на дачу» до одного з недалеких сіл. Але вже раннім ранком, наче грім неба, пролунало зловісне: «війна!»

Не знаю, як кому, але мені у мої 14 років ця вістка зовсім не здавалась загрозливою. Навпаки, було в ній щось цікаве, збуджуюче. Всі свої дитячі роки я прожив у Харкові, лише літом на якийсь час виїжджав з мамою на село, щоб уникнути харківської задухи, зовсім малим пару разів їздив з нею у Крим, раз з батьком на Кавказ. Оце і все. У Харкові ходив до школи, завжди тими самими вулицями, завжди був у товаристві тих самих приятелів. Словом, життя досить одноманітне. Хотілось бодай трохи якихось змін, нових вражень! І ось зміна прийшла...

Пригадую, як у перший день війни я йшов додому по Барачному провулку від Сумського базарчика до будинка «Слово», де ми жили. Думав про те, що сталося. Не мав найменшого сумніву, що війна буде дуже коротка, що Червона армія, в непереможності якої нас роками переконували у школі, в газетах, по радіо, в піснях, швидко переможе німецьких напасників. Тоді відкриються кордони, можна буде бачити світ, цікаві країни, людей. В думках я вже чув переможну версію промови Молотова, яка буде невдовзі лунати з радіоприймачів: «Наше дело правое. Враг разбит! Победа за нами!»

Я вже збирався приготувати карту країн, що межували з Радянським Союзом, щоб відзначати на ній переможний похід наших військ. І раптом – після перших бомбастичних повідомлень про те, що радянські війська успішно стримують удари ворога і самі переходять в контрнаступ, по радіо почали одне за другим звучати повідомлення зовсім іншого, дуже незвичного, характеру. Так, наші війська завдають ворогові величезних втрат, але вони увесь час «займають нові позиції». При чому ті позиції увесь час пересовують­ся дедалі глибше на нашу територію...

Харків швидко переходив на воєнне становище. Негайно після вибуху війни було наказано з приходом темряви щільно закривати вікна, щоб звідти

не просочувалась навіть найменша смужка світла. На вікна рекомендували наклеювати навперехрест смуги паперу, щоб забезпечити їх під час бомбардувань. Почали викликати людей на копання окопів – спочатку десь далеко за містом, а потім дедалі ближче. Нарешті окопи і протитанкові бар’єри (їжаки) з’явились і на вулицях міста. Пролунали перші сигнали повітряної тривоги, хоч бомбардування міста почалось пізніше. Ми мали інструкції, що робити в випадку ворожого повітряного нападу: треба було негайно спускатися вниз до підвальних приміщень нашого п’ятиповерхового будинка, де кожна квартира мала призначену маленьку комірку на зберігання малопотрібних речей. У тому великому підвалі пересиджували аж поки лунав сигнал відбою.

Для мене найбільшою втратою було те, що наказано було здати всі радіоприймачі з короткими хвилями. А всього декілька місяців перед початком війни батько дістав чудовий німецький радіоприймач, перед яким я любив сидіти цілими вечорами і вишукувати на шкалі різні закордонні станції. Зокрема мені подобалась болгарська станція, бо хоч я не знав цієї мови, але багато розумів. І ось в один з перших днів війни я з батьком пішов до призначеного місця – здається десь у будинку Держпрому – і мало не з сльозами на очах попрощався із своїм улюбленим приймачем. Замість того нам ви­дали гучномовець, пов’язаний лише з місцевою радіостанцією, і відтоді ми чули виключно офіційні повідомлення, що передавалися з неї.

Полиці у харчових крамницях були порожні, але це не наслідок війни – ні, вони були порожні вже кілька років перед тим. Люди діставали харчі, годинами вистоюючи в чергах, дещо купували на базарах. Війна не принесла жодних змін, хіба що черги ставали довшими, а ціни на базарах дорожчими.

Минув липень і серпень. Мав початися новий навчальний рік. Я за­кінчив навесні 6-й клас, перейшов у сьомий. Але до своєї 102-ї зразкової школи на вулиці Артема 4, куди я ходив усі шість років, уже не потрапив. Будинок школи перетворено на військовий шпиталь. Мене приділили до іншої школи – значно ближче від нашого дому, десь недалеко будинка Держпрому. В порівнянні з 102-ю школою вона виглядала неймовірно бідно і понуро, з невеликими класними кімнатами, без бібліотеки і лабораторій, що їх мала зразкова школа. Тоді я побачив, що не всі діти могли учитися в таких ідеальних умовах, як я, що безумовно потрапив до зразкової школи за протекцією батька.

Звичайного для початку шкільного року збудження серед учнів не було. Не було зустрічей однокласників, бо нас розкидали по різних школах, не було розповідей про те, як проходили канікули. Бо й про що можна було розповідати в такий час? Взялись за навчання, яке йшло досить мляво – адже думки всіх були не тут, у класній кімнаті. Серед нових предметів, які ми мали вивчати, була Конституція СРСР. Ми всі одержали по книжечці з її текстом, але встигли пройти лише кілька перших статтей, бо коли фронт наблизився, навчання припинилось. А війна йшла до нас немилосердно швидкими темпами. Хоч як бравурно намагались окреслювати ситуацію офіційні повідомлення, вони не могли приховати того факту, що в німецьких руках за перші місяці війни опинилась вся Галичина, Волинь, велика частина Правобережжя. В кінці вересня німці зайняли Київ. Харків почав дедалі більше відчувати запах пороху.

Бомбардування частішали, і майже кожного вечора доводилося спускатися у підвал «Слова». Прийшли дні, коли доводилось не тільки висидіти там від сигналу тривоги до відбою, а й прислухатися з затамованим віддихом, як наближається гудіння моторів німецьких бомбардувальників. Ближче, ближче, ось уже над самою головою. Стискається серце, все тіло напружене. Тут би помолитися, попросити захисту у Бога. Але нас же не тільки ніхто не навчив молитися, але й безперервно переконували, що ніякого Бога немає. Тож залишалося лише прагнути стиснутися в грудочку, десь у щілинку заховатись від смертоносних металевих ворожих птахів. Аж ось гудіння потроху віддаляється, стихає. Тепер годилося б сказати «Слава Богу!» але знову ж таки – якому Богу? Натомість тільки втішно зітхали, щасливі, що цим разом нас минуло. Та були й такі ночі, коли літаки не просто про­літали над нами, а й скидали – часом зовсім недалеко – свої смертоносні вантажі. І тоді ми з жахом прислухалися до моторошного свисту спадаючої бомби – все голоснішого і голоснішого, аж доки не лунав страшний вибух. На щастя, ані будинка «Слово», ані навколишніх будинків, бомби не зачепили. Але кількість руїн у місті зростала. Серед збомбардованих будинків було бага­то добре мені відомих...* 

 

Олександер Варавва  У Харкові під час війни

 

*Від редакції журналу “Склянка Часу*Zeitglas”


Текст спогадів друкується вперше із збереженням орфографії та пунктуації автора за джерелом: лист Олександра Варавви (Вороніна) до Тамари Стрипко від 20 червня 2000 року. Де автором між іншим зазначено: «Пишу Вам цього листа, як супровід до обіцяного спогаду про наше життя у Харкові під час війни, а також до батькового – на превеликий жаль майже зовсім нездійсненого – плану написання “Записок письменника”... » У виносках під скороченням (О.В) слід читати Олександр Варавва, під (О.А.) – Олександр Апальков.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Католицизм здатний до реформації. Тому є сотні прикладів. Ecclesia reformata semper reformanda est (лат.) – реформована церква вічно реформується.

Інквізиція інстинктів немилосердна. Рай у чужій дупі для багатьох дияконів і кюре вище і солодше роз,– покаяння в педофілії. Нещодавно сотні католицьких священиків були відсторонені від служби і позбавлені сану. Статистика. Кардиналам і єпископам – пофіг! (вікова чоловіча неспроможність – не стоїть!), а пресвітерам – самокатування. У кращому випадку для компенсації целібату – підпільні громадянські стосунки з протилежною статтю.

Хіба сімейна людина не здатна (годна – гідна) служити Богу?..

Є чудовий культовий роман Колін Маккалоу «Співаючі в терні», де оспівується справжнє велике трагічне кохання в жорстоких затворницьких рамках життєвих колізій. До речі, цікавий роман екранізований режисером Дерілом Дьюком. Нагороджений премією «Золотий глобус» за перемогу в номінації «Кращий міні – серіал».

Сучасна Німеччина, яка пережила нацизм, жах війни, шоах* холокосту, нині демократична країна не менше, аніж США. Розвинена європейська соціальна держава в теперішній час прийняла найбільше емігрантів різних рас, національностей, вірувань. Толерантність у ній виховують з дитинства в школах, в яких предмети викладають вчителі різних рас і національностей, де священики різних конфесій знайомлять німецьких дітей з основними світовими релігіями.

Адже Бог для всіх Один, тільки земляни його називають і сприймають по-різному.

Без сумніву, більшість католиків, як і християн загалом, дотримуються Божих заповідей, моралі, прагнуть миру, добра, милосердя, радости благодаті.

Для українських священиків, можновладців і мажорів прикладом поваги до закону, дотримання морально-етичних засад може служити вчинок лютеранського єпископа Маргот Кесман (Margot Kaessmann) з Нижньої Саксонії. Вона не звершила аварії з жертвами, коли кермувала автомобілем після вживання причасної** дози спиртного. Але цей учинок змусив її сумління добровільно відмовитися від сану. Німеччина – не Україна, в якій громадяни, прихожани гинуть безкарно під колесами автомобілів священиків і нуворишів, де існує рекет господарських об’єктів і храмів, де віра – зневіра.

Це другий випадок добровільної відставки жінки з посту єпископа. Раніше подала у відставку: перша у світі жінка-єпископ м. Гамбурга Марія Йепсен, яка пропрацювала єпископом 18 років, хоч її колеги вважали, що своєю відставкою єпископ бере на себе відповідальність за те, у чому немає її персональної провини. Самі жертви аренбурського педофіла-пастора і їхні родичі також заявили, що не бачать безпосередньої провини Йепсен у цій справі. Однак єпископ вважала, що для відставки цілком достатньо вже й тіні підозри.

Німеччина, в якій Lex justa libertati, aoqualitati etfraternitati praternita est лат. – справедливий закон – опора свободи, рівності і братерства   – не Уураїна, в якій Lizet лат. (дозволяється) у ВР приватизований «договірняк».      

На жаль, екуменізм*** залишається мрією, коли навіть християни, які становлять ј віруючих планети, не спроможні об’єднатися в одне древо – три гілки: православність, католицизм і протестантство; десятки гілочок-течій, сотні – листків-сект...

Можливо, тому, що куликів – забагато, а орлів –?

.............................................................................................

* – Шоах – катастрофа, катаклізм, нещастя.

** – Святе причастя – друге опісля Хрещення релігійне таїнство, яке визнають і проводять протестанти. Хрещена вода, хліб і вино – символи незримої благодаті.

*** – Екуменізм – рух за об’єднання християнських конфесій.

 

Володимир Комісарук    Молебен-реквієм

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

... Роздуми про втрачені ілюзї кохання – це у жіночої половини, здебільшого. Адже ліричний їх герой-самець виявлявся поганцем, із дуркуватими закидонами. А чоловіча половина Клубу навзаєм переймалася поетичними спогадами про чарівні стосунки еротично-теоретичного ухилу... Одним словом – віршовані й не віршовані рефлексії про минуле життя, статево-душевне..., яке, так здавалося б із більшості мною прочитаних творів, вже втратило свою принадність, та всеж-таки гучно й навалисто нагадувало про себе увесь минулий 2018 рік поспіль та рушило тим саме поступом у 2019... Причому, в кращому розумінні цього мого словісного пассажу. Я не залучаю до цієї оцінки хиряві твори, – такі, що животіють на самих паразитарних римах дієслів... Втім, чи варто пояснювати, що для поета і поціновувача поезії, цінне... Відповіддальна й кропітка праця творця красного слова – ось альфа і омега творчості. Автор, мусить любити стиль, дбати про нього.

Звісно, я не позиціоную себе об‘єктивним критиком, однак, намагаюся вірно слідувати за своїм серцеиттям та імпресіяв від прочитаного. Хоча, за нинішніми часами, усяке правдиве намагання здається сатирою…

Тож, мобілізуйте свої таланти та посидющість над читанням цього опусу,  а від так і над власними рукописами, чи то кнопкодавленням, дорогі друзі-поетярі. І все буде плідним і вдалим у 2019 році, що вже третій місяць поспіль товче загальну нашу гравітацію, у творчому запалі...*

 

Іван Сумирний   Роздуми про алюзії сайту “Клуб Поезії”

 

*

У нарисі коментуються твори авторів:

Coin Gualter, Женьшень, Оксани Осовської, Протоієрея Романа, Ольги Берези, Ulcus, Ганни Верес, І. Терен, Патара, ІнфантkristinМіли Перлини, Євгена Юхниці, Маг Грінчук, Ніни Багатої, Наталі Кривун, Справжній, Юлії Ебервейн, Тетяни Прозорової, Олени Брикси, Анатолій В., Richter,  YarSlav, Серго Сокольник, Яноша Бусела, Шон Маклех, Ти не осліп, Оксани Батицької, Лесі Утриско, Lana P., Крилата, Сергія Дунаева, Окрилена та інших.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

... Мушу признатися: обжинки-перегляд трьох житніх нивок-книжечок Марії Дем’янюк – “Кленова пісня» (2010), «Акварельні візії» (2014), «Марійчині казки» (2016),  де кожен колосок-віршик чи снопик казочок  пошепки співає  свою пісню, навіяну подихом романтичної натури поетки-полісяночки (а нині – подоляночки), доцента Хмельницького національного університету, –  істотно змінили мій світогляд й хід думок. Читаю й  «бачу» поглядом авторки «озера-очі рідного Полісся», «стежки Лесі Українки» і «чую» голос «Лукашевої сопілки».

Після прочитання-смакування цих трьох збірок я почав з меншим цинізмом ставитись до того, що зветься «людським фактором». Завдяки образному строю цих віршованих мініатюр (понад двісті) та казок для малят (понад двадцять) я збагнув: взаємини людини з Природою, між гомосапієнсами можуть бути ширшими, ніж мені уявлялося досі, значно чутливішими й гуманнішими. А, загалом, – це спроба авторки розкрити своє творче єство, як неординарної особистості. 

Сподіваюся, що і ви, шановні читачі, прийдете до такого розуміння, коли перечитаєте ці три «одкровення Душі» Марії Дем’янюк. Розумію, це не так просто. Бо ми всі нині живемо в огрубілому світі власних мушлів, які покрилися струпами соціальних і моральних виразок, на які обернулася наша колишня дитяча чуттєвість до прекрасного в оточуючому світі...

 

Микола Кульбовський    Заколосилось її поле

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Богдан Чепурко народився 26 серпня 1949 року в селі Осівцях на Тернопільщині. (Принаймні, він так стверджує). І ця книга „Наче те листя дерев; луни й відлуння звитяг і марнот”; Тернопіль, ФОП Осадца Ю.В., 2018 рік; 373 с., – найновіша, на сьогодні, в його доробку. Тридцять п’ята.

…Такий вдалий (по-справжньому художній) портрет письменника на третій сторінці цього видання: лицем – гартований воїн-рубака; козак-характерник! Найсакральніша парсуна з усіх, Чепуркових, що я бачив. Шкода, – без авторства!

Чи він львів’янин за стільки років львівської адаптації?.. Мабуть… Хоча не стверджую напевне. Голоси персонажів не покидають його. …А силует долі стає все насиченішим. Контрастнішим. Зобов’язуючим. Письменницьким.

Чи вигомонить це все? Витримає? Звістує?..

…Хто зна! Так слід, хіба що? …Коли буття й свідомість творять єдиний згусток творчої енергії художника. …І плинуть потоками тексти. Назагал, екзестенційно-проникливі. Хоч, разом з тим, вони не мають одвертої зумисності, заданості, спрямованості саме такого рамкового текстописання.

…Уміє (здатен) слухати, як відлунює особлива тиша. Отож-бо...

 

Віктор Палинський   Полювальник за відлуннями

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Що не кажіть, а гумористи заслуговують на особливу критику. Сміхотворну. Щоб не важкою рукою гупали по столу і щоб не гладили поблажливо по голові. Просто розважимось приватними рефлексіями з іронією.

Твори, надіслані на конкурс “Що робить папірець”, дуже різні. Сумні та веселі, в’їдливі та добрі, сучасні та старомодні... Загальне враження – наші автори мають великий потенціал. Але, скажімо чесно, подекуди нереалізований. Бо буває так, що читаєш по діагоналі затягнуту прозу чи банальний вірш і раптом натикаєшся на смачні рядки, заради яких, мабуть, все і писалося. А краще ж було б продумати весь твір, щоб ковтався одним махом. Щоб ті вдалі строки були родзинкою на тістечку, а не на сухарі.

Розумію, планувати текст важко, натхнення річ примхлива. Загораєшся, пишеш-пишеш і все не наважуєшся підійти до об’єкту пристрасті, як замість освідчитись в коханні годинами балакають пусті слова. А виріши спочатку, що хочеш сказати і як будеш це робити. Наберись сміливості й чітко слідуй плану: привіт, пішли погуляємо, люблю тебе! Тоді вже не буде нудно.

Пораджу прочитати написане, перш ніж вважати твір завершеним. Може, після перших речень не хочеться читати далі, тоді видали перші речення і прочитай, що залишилося. Якщо так тихенько від десяти сторінок прози на екрані комп’ютера залишився чистий аркуш, бери і пиши заново. Або, може, дочитуєш до кінця і не розумієш, що далі. Тоді треба дописувати. І якщо дописав сто сторінок – книжку треба видавати, а не оповідання. Ці настанови підійдуть і поету, і прозаїку, але є спеціальні поради для обох творчих напрямків. Аби написати невелику гумореску в прозі, слід вигадати, а краще взяти з життя та довести до абсурду жвавий сюжет. А поету потрібні гучні, хвацькі фрази, щоб викликати регіт двома-трьома словами.

Не обов’язково навіть вдаватися до вишуканих афоризмів...*

 

Юрій Шеляженко   Сміхотворна критика

 

У нарисі докладно коментуються твори авторів:

Ірини Згут, Лідії Коваленко, Ніни Корець, Миколи Ложко, Михайла Луцюка,  Петра Масляка, Раїси Обшарської, Миколи Проценка та Анни Слезіної.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції:

zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 

 

 



Создан 21 мар 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow