Вийшов друком №91 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)



 

 

№91 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas" 

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото)

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

Александр Волков

Кетрін Хілмен

Роман Шилуцкий

Влад Наслунга

Оксана Медвідь

Соломія Зеленська

Володимир Полішук

Юрій Машталір

Юлія Чорна


 

Лірика Lyrik Лирика

 

Василь Момотюк

Николай Проценко

Nikolaj Prozenko

Ольга Полтавець

Анна Малігон

Юлія Верета

Наталия Виленская

Марина Жердецька

Берислава Сова

Дмитро Чучко

Віктор Палинський

Вікторія Торон

Катерина Вербівська

Ярослав Савчин

Антонина Остролуцкая

Валентин Говорун

Сергій Левченко


 

Есе Essays Эссе

 

Олександр Апальков

Володимир Даник

Микола Пащенко

Олена Кладова

Сергей Лазо

 

 

Галерея Galerie Галерея

 

 

Коллажі на обкладинці: Олена Косінська 

 

 

 

 

Малюнки: Олексій Мартиросов  

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№91


Началось с того, что они договорились по телефону встретиться вечером в спортивном  клубе.

Когда тренер подходил к клубу, то у входа, на фоне отремонтированного фасада, лежали еще не убранные строительные материалы и инструменты. Над подъездом установили новую лампу, которая ярко светила. На свет слетались то ли мошки, то ли жучки и сгорали в горячем излучении. В нимбе света виднелся дымок, парящий над  лампой.

В самом помещении пахло ремонтом – недавно  его закончили: положили  новые полы, почему-то выкрасили стены насыщенно оранжевой краской. Так и казалось, что это не городское строение, а осенний лес в октябре где-то на горных  склонах.

–  Вас  Оля  зовут? Вы мне  звонили, – они расположились за столиками  возле стеклянных стендов забитых упаковками   спортивного  питания.

–  Да.

–  Сколько вашему сыну лет?

–  Десять, скоро будет одиннадцать!

Молодая женщина была лет тридцати  пяти, маленькая, худощавая, как мальчишка; волосы у нее были коротко стрижены  и  не прикрывали  большие уши.

 Весь   наряд – яркий, с разноцветными  вставками  спортивный костюм,  носки  и спортивная обувь, на вид очень дорогая.   Она оценивающе смотрела на Чернова Петра Викторовича, тренера по боксу в этом фитнес клубе.

Тренер на нее обратил недавно внимание, когда рано утром проводил  индивидуальную тренировку – она, маленькая, худая женщина,  как говорят спортсмены, тягала железо, выполняла становую тягу с тяжелой наборной гантелью  весом   под тридцать килограммов.

И вот теперь  она пришла договариваться с тренером по поводу индивидуальных тренировок для своего сына.

Чернов в далеком прошлом был известный спортсмен,  мастер спорта, а сейчас в качестве пенсионера подрабатывал в этом фитнес клубе. Но выглядел спортивно: без дряблых мышц и возрастного животика.

–  Что вы хотите, чтоб я с ним сделал? Научил драться, устроил соревновательную практику, просто поднял  спортивный  уровень? По секрету Вам сообщу, что когда приводят малолетних детей, обычно с ними  нужно решать какую-то психологическую задачу, рушить комплексы.           

Оля  качнула  головой из стороны в сторону и сказала:

–   Так и есть. Он самый слабый в классе и его бьют, а он все время по поводу и без повода плачет. И ничего делать не хочет. Наш папа  тоже боксер в прошлом, пытался его учить, но ничего не получилось – Никита не выполнил  какое-то его задание и муж на него накричал. Он сейчас поэтому с отцом  и не ладит. А раньше мне говорил, что хочет быть похожим  на отца.  А после тот как отец на него накричал,  Никита стал  его  избегать, прятаться,  и мы решили нанять тренера.

Чернов помолчал немного, потом:

–  Знаете, Оля, кого в детстве бьют, потом вырастают в  самых успешных людей.

–   Я не хочу, чтоб мой сын плакал и чтоб не мог дать сдачи.

–  Получается, что Ваш сын не хочет боксировать, сам не пришел, это вы его привели?...

 

Александр Волков В зале

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Знову  – надії…

Лиш ними і живемо.

Час пішов. А ми!?

 

* * *

Обличчя  війни

веселим не буває.

Хіба це не так?

 

* * *

Заміс… І клака.

Лампач. Коні. Сьогодні

їм місця нема.

 

* * *

День Перемоги!

Чутка йде селом: помер

ветеран. Дожив!

 

* * *

Десь загубились

татові трикутники.

Та я знайду їх!

 

* * *

…а найдорожче –

дружина на порозі.

і поруч – дочки.

 

* * *

Тут все ще жило:

східці співали,  двері

скрипіли…Пусто.

 

Василь Момотюк   Знову – надії...

------------------------------------------------

 

Гай Доміцій був напівкровкою. Він народився під час одного з римських походів, за рік після того, як латиняни захопили сусідню з Єгиптом Кіренаіку. Батьком його був римський центуріон, а матір’ю місцева красуня, дочка зерноторговця з Александрії. Бравий вояка вже мав одну дружину у Римі, але попри це визнав хлопчика, узявши його на руки перед слугами та військом. Однак формально маленький Гай не мав жодного права зватися Доміцієм, до того ж єгиптяни не дуже полюбляли римлян. Більшість населення столиці були за походженням греки або македонці ще з часів Александра Великого. Двір, армія та чиновники розмовляли грецькою, тож нічого дивного, що мати дала синові грецьке імп:’я Філодор – тобто “Дар Кохання”, а годувальниця-єгиптянка пестливо звала його Пшерені. Хлопчик рано залишився без батьківського нагляду. Покинута своїм центуріоном, бідна жінка проводила весь час у молитвах до Ісіди, благаючи добру богиню повернути їй коханого, і невдовзі померла від розбитого серця. Тепер малюком мав би опікуватися дідусь, але він був застарий для такого поважного діла і тяжко переживав ганьбу, яку накликала на родину його непутяща дочка, отож потроху звалив цей обов’язок на слуг. Так вийшло, що хлопець виховувався абияк, без твердої чоловічої настанови і тішився з усіх благ цілковитої свободи. Треба сказати, що своїм норовом Гай-Філодор вдався у батька. Ще змалечку він марив воїнськими подвигами, йому нудило з ранку до вечору сидіти у дідівській лавці з абакою у руці або спостерігати за тим, як раби в порту тягають з корабля на берег мішки з зерном. І коли римляни знову з’явилися у Єгипті під час кампанії Цезаря проти Помпея, він з радістю покинув остогидле ремесло і подався до війська.

Колишній Філодор, а тепер вже остаточно Гай Доміцій, виказав себе не тільки як хоробрий воїн, але й добрий хлопець до усяких справ та забав. Тому приятелі полюбляли його за веселу вдачу не менше, аніж поважали за солдатську доблесть. Здавалося, він прийшов на світ не у лавці серед запилених тюків, а одразу на коні з мечем і в латах, але й під час бучного учтування, де змагалися в крику луджені горлянки, стукалися в запалі одна об одну чарки та замість ворожої крові рікою лилося вино, йому теж ніхто не міг дорівнятись. Певна річ, такі його таланти не зосталися без уваги, і невдовзі Доміцій заприятелював із самим Марком Антонієм, зрештою тоді ще не повелителем Сходу, втіленим Діонісом і коханцем чарівної Клеопатри, а просто молодим начальником римської кінноти.

 

Кетрін Хілмен   Володарка жаху

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

БЕЗГРЕШНЫЙ

 

Последний раз в знакомый лес

Мы с ней гулять ходили –

И ни звонка, ни SMS:

Всё глухо, как в могиле.

 

Как не бывало. Никогда.

А двадцать лет встречались!..

Меня – состарили года,

А к ней – не прикасались.

 

Без сексуальной шелухи

Мой каждый день не спешен.

Её – ждут новые грехи.

А я – уже безгрешен.

 

DER  SÜNDENFREI

 

Zum letzten Mal gingen wir in den bekannten Wald spazieren.

Und weder ein Anruf noch ein SMS. Alles ist ablegen wie in dem Grab.

Wir haben niemals geliebt: wir spielten während zwanzig Jahre.

Die Jahre alterten mich, aber nahten nicht zu ihr heran.

Ohne sexuelle Pelle ist jeder mein Tag nicht hastig.

Die neuern Sünden warten auf sie, aber ich bin schon sündenfrei.

 

Николай Проценко*Nikolaj Prozenko      Герантология / Gerantologie

---------------------------------------------------------------------------------------------

 

“Главное было понять, в чём состоял смысл моей жизни, понять, что это значит: смысл жизни. Обозреть хаотическое прошлое - не значило ли это обнаружить в нём скрытую логику, тайную принудительность, о которой мы не догадываемся, пока живём? План, которому мы следуем, но о котором нам ничего не известно. Другими словами, я должен был сам внести в мою жизнь смысл - и, может быть, на этом её и закончить. Я понимал, что имею дело с процедурой, напоминающей обмывание и одевание покойника перед тем, как уложить его в гроб”.

Борис Хазанов.

 

Мы тоже были”? Название, от которого не веет, нет, - от которого за версту несёт безнадёжностью. А ещё жалкою мольбою: эй, хоть кто-нибудь, оторвитесь от собственного насущного, гляньте-ка сюда, в эту сторону, в этот уголок исторического захолустья: здесь мы, которые тоже были, как и те, кого вынесло из того времени на поверхность, чьи имена обозначили собою годы, поколение, открытия и достижения. Мы ничего не открыли и ничего не достигли, мы ни на что не претендуем, но мы тоже были.

Чтобы доказать это шаткое утверждение, я с большой неохотой взялся-таки за цикл при-поминаний, чтобы припомнить и помянуть.

Последняя из частей написана давно и опубликована, готовы несколько частей из середины. И только теперь берусь за самое начало: оттягивал этот момент, точно опасался, что испорчу, мало того, оскверню вторжением через полвека то, до глупого юное, безоглядное, счастливое, что наполняло неполных тринадцать месяцев.

Мы тоже были и тоже пели: слова ловили, а те шипели и не давались, не приручались. Куда девались? Когда прощались? Дни улыбнулись, и за вещами мы не вернулись, хоть обещали. Меняли свечи, листву меняли. Линяли вещи, слова линяли. К избитой теме вновь возвращались: как души в теле, не помещались - ни в том объёме, ни в этой раме, ни в первом томе, ни в сотой драме…

Одни уже выбыли из числа присутствующих, другие не хотят или не умеют помнить, третьим недосуг, четвёртых живое и яркое настоящее отделило глухою стеной от прошлого...Я, по-видимому, из пятых: у меня ещё есть сколько-то времени, и, припоминая те несколько лет, которые составили нашу юность-молодость, я свидетельствую: это происходило с нами или при нас, и мы тоже были. Так сложилось, что припоминать открыто, на публику больше оказалось некому, кроме меня. Не на голом месте восстанавливаю изникшее: есть дневники, письма, фотографии, газетные вырезки, документы… И тот, кто решится прочитать хотя бы одну из частей книги припоминаний, неизбежно станет свидетелем: это было, и мы тоже наличествовали там и тогда...

 

Роман Шилуцкий

 

От  редакции:  главы книги   “Одна декабрьская историйка”;  “Отщепенец”; “Первая часть “Солдатского дневника”; “Птица вольная...”  были опубликованы в предыдущих выпсках журнала «Склянка Часу*Zeitglas».

 

Роман Шилуцкий   Мой счастливый год

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сонце вишило дивні сузір’я на шкірі малої кралі

Така вона – не інакша

дівчинка

наша

У білому хорі заводить хорали

і не тримає на мене зла

Якби я тоді могла!

Пливи

пливи солом’яний човне

туди де світло чорне

на споді

у кожнім зімкнутім плоді

Де замість речей – невловимі плями

де ліхтарі наповнені мотилями

як груші – насінням живим

Там її новий дім

Там коси їй заплітає приручена росомаха

під Баха

Так рідно їй буде у царстві тім...

Запізно гадати що могло би

а що не могло

Нема винуватих

там де всі –

під одне крило

Несе її човен липкою

рікою

А я заморожена – ні заплакати

ні втекти

ні забрати з собою

Так важко дихати під водою

Рости провино

Рости

 

Анна Малігон   Нема винуватих

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наступного ранку, після водних процедур на озері і чаю з ковбасою і хлібом, купленими в Антрациті, чекали на завідувачку. Потрохи з’являлись жінки, що працювали в профілакторії, приїхав автобус з будівельниками, які робили ремонт. Жінки юрмились в холі на першому поверсі, очікуючи на завідувачку, що мала дати їм наряд на роботу. Екологи збирались в дорогу, Вадим тримав пляшку шампанського і коробку цукерок. Жінки з цікавістю дивились на нього, тихо перемовляючись. Нарешті прийшла машина профкому, приїхала завідувачка в новій сукні, добре зачесана, з яскравим манікюром. З усіма привіталась, побіжно поглянувши на шампанське і цукерки.

–  Вибачаюсь,  –  сказала Вадимові,  –  спочатку маю відпустити жінок.

Нарешті жінки, стукаючись цебрами, почали виходити назовні. Екологи пішли за завідуючою, яка поспішила до свого кабінету. Вадим увійшов услід за нею.

–  Дякуємо вам за гостинність,  –  сказав він.  –  Дозвольте на знак вдячності вручити вам…,  –  простягнув пляшку і цукерки.

Завідувачка зашарілась.

–  Ні, нам неможна. Жінки вже питали мене, чи не хабар це.

–  Беріть, будь ласка. Нам не зручно, що ви оселили нас безкоштовно, хоч щось хотіли б вам…

–  Ні, ні! Залиште собі, вам згодиться в дорозі.

Тут у двері просунувся Борис, відомий своїм умінням розмовляти з жінками.

–  У мене є пропозиція,  –  сказав він.  –  Давайте разом відзначимо наш від’їзд, хай і австрійці візьмуть участь.

–  Це інша справа,  –  відразу погодилась завідувачка.  –  Заходьте, товариші,  –  звернулась до австрійців.

Відкрила шафу, дістала чисті склянки, які стояли там разом з графином для води. Борис відкоркував шампанське, розлив у склянки.

–  Вибачаюсь, що тепле, холодильника нема…

–  Усе у нас було,  –  зауважила завідувачка.

–  І знов буде,  –  відповів Вадим.  –  За ваші успіхи, за те, щоб ваш прекрасний санаторій знову відродився. Дякуємо вам за гостинність!

Усі випили і закусили цукерками. Шампанське скінчилось.

–  Смачний шоколад, – похвалив Александер.

Вадим переклав.

–  Наш, донецький,  –  з гордістю сказала завідувачка.  –  Ми в самий Кремль надсилаємо.

Трохи провагавшись, вона відчинила дверцята письмового столу і дістала пляшку коньяку:

–  Бачу, що хлопцям малувато. Вип’ємо за мир і дружбу між народами.

–  Я піду машину подивлюсь,  –  повідомив Борис.

Вадим розлив коньяк, усім по сто грамів.

–  Можна мені щось сказати?  – спитав Александер.   – Переклади, Вадиме.

–  Кажи,  –  відповів Вадим...

 

Влад Наслунга   Збентежені душі

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Туди, де ми ще не були

 

Тільки туди, де ми ще не були

Кличе нас серце, і наші сни

Транслюють кадри тих міст і країн,

Куди наша нога не ступала. І їм

Ми співаємо пісні і пишемо вірші,

Присвячуємо думки кращі,й найгірші 

Дні й найпохмуріші ранки,

Холодні ночі й одинокі сніданки

Відступають перед надією в те,

Що якось ми прокинемось там, і веде

Нас наше серце та штовхає доля

В ті країни й міста, де ми ще не відомі.

Де ми ще не співці, не гравці,не поети,

Не будуємо будинки, не пишем памфлети,

Не струшуємо попіл з кінця сигарети,

Не сидимо в парках на чорно-білих газетах.

Де ми не слухачі і не музиканти,

Де ми кожної ночі не запалюєм ранки,

Не відкриваємо з міцним алко банки,

І не піднімаємо за нові мрії склянки.

Де ми ще не пишем пісень і книжок

Про ще одне місто і новий стрибок

Туди, де не були, але де хочемо бути,

Щоб там завтра змінити, а вчора забути.

 

Юлія Верета  Туди, де ми ще не були 

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якось зібрались ми помузикувати в середмісті з друзями. Сіли на лавочці і почали співати у супроводі  гітари  і саксофона. Поруч електрики ремонтували електромережі на старенькій машині з підйомником. Зібралось багацько людей і почали нам підспівувати. В момент музичного апофігіозу  раптом над нами  полетіли іскри. Спершу подумав, що то від драйвового джему в очах заіскрило, але до тями привів голос з небес: «Втікайте, бо зараз йобом токне!» Як пізніше зяснилось, електрики заслухались нашої музики, яка їм дуже сподобалась і переплутали дроти зімпровізувавши електрично-світлове шоу, якому світові фестивалі позаздрили б!  Згодом ці електро-піротехніки спустились на грішну землю і запросили нас виступити на ювілеї діяльності їхньої електрофірми та гонорово дали добрий завдаток для  виступу. Наступного дня в домовлений час за нами приїхала машина електроналадки з мигалками та сиреною і привезла нас у центр енергообслуговування. Після всіх блокпостів  ми вивантажились  з інструментами на подвірї серед  електричної техніки, яка  була б ідеальним місцем для зйомок нового фільму «Термінатор». Нас повели в якісь катакомби. Після чергового спуску, ми відчули себе наче в лабіринті Мінотавра. Ці підземелля з тьмяними лампами здавались безконечними. Нарешті опинились в старому бункері, напевно, ще часів першої світої, бо був збудований з австрійської цегли. Та акустика там була класна. Посередині стояв довжелезний деревяний  закурений  димом стіл, а на ньому гранчаки й тарелі з тільки-що зготовленим м’ясом з кровю, яка стікала на лавки. Вздовж сиділи бородаті здоровані в робах наче з фільмів жахів. Ми почали грати, а вони, мовчки, скляним поглядом дивились на нас, наче на десерт. Після чергової мовчазносприйнятої пісні ми поцікавились, яку музику вони хочуть почути.

–     А заспівай  щось про Афган! Але перед тим випийте з нами за бойових друзів! – прохрипів найстарший  бородань в тільняшці.

Ми всіляко відмовлялись, але вилка з кривавим м’ясом, яку він встромив в стіл стала переконливим аргументом.Ми присіли і випили цього шмурдяка, не цокаючись, половину виливши на землю.

Друг зіграв пісню, яку колись грали в його дворі на день ВДВ. І тут найстарший аж просльозився і роздер на собі  тільняшку та почав бити кулаком по столі замість барабана. А потім, емоційно підспівуючи, несподівано схопив вокаліста за шию бойовим захватом…

 

Юрій Машталір   Електро-андерграундний апофігоз

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сьогодні день на осінь повернув,

поклав шарфа із хмар на плечі небу

та сонце, як надкушену хурму,

ще не всерйоз накрив, а так, як-небудь.

 

Всесвітнім шляхом день іде, шумить,

і хмари все біжать кудись рядочком.

Та за перо тримається ця мить,

немов реп’ях вчепився до сорочки.

 

Стежками неба мед несуть дощі,

у Перуна скінчились блискавиці.

Невтримна крапля й на моїй щоці,

тепер і я під сонцем стану вища.

 

Катерина Вербівська   День на осінь

--------------------------------------------------

 

У той час, коли і школа, і преса, і парламентська трибуна використовувалася для того, щоб посіяти ворожнечу та злобну ненависть, грпа молодих авторів уклала дружній проект.  І допоки  покидьки брались до остаточного грабунку матеріальних і моральних цінностей української спільноти,  шістнадцять поетів облаштовували таку ж кількість поетичних станцій у лабіринтах того метрополітену, який живе у кожному з нас. У вступному до книжки слові Леся Мудрак, зазначивши вагомий внесок ініціаторки укладеної збірки  Вікторії Шевель,  зробила наголос: « Я могла би безкінечно сипати цитатами й метафорами авторів, які мені видалися дуже вдалими. Але це вже – завдання майбутніх рецензентів…» Ось до цього й долучуся... Хоча кожний автор мову веде про своє, наболіле.

Ось – перша зустріч із текстом Ганни Лаврик «Самотність». Наводитиму лише уривки. Хто охочий до суцільного текстуального зображення та образу – придбає книгу та прочитає…

«…Компанію мені складає моя самотність…» – пише пані Ганна, чи не символічно, на станції метро «Палац України»… І пояснює: « З нею зручно жити, в неї добре ховатися…»  А й справді, чи не ховались ми усі разом, принаймні останні п`ять років…  Переховуючи у такий нехитрий спосіб свої роздуми? Хто відверто признається? Але, поетка полишає свою схованку, знаходить у собі сили покинути «Палац України», бо, навіть самотність підказує їй: « Я… кличу тебе у дорогу…» Тож рушаймо і ми далі лабіринтами метро, що всередині кожного з нас…У русі пізнається сенс буття. І чим дужче швидкість, тим потужніше мізкується. Адже шаленство швидкоплину утворює несамовиту тишу… « Що тобі тиша? Де ти є справжня? – запитує героїня у вірші «Надія», –  Інколи істину можна побачити/ У викривленому дзеркалі…» Тут ніякому міщанському Нарцису не відчуватиметься презирство таке саме, як глузування над собою… А тим часом життя йде крізь свою буденність: « На кухні стояв дим коромислом./ Якась іспанська співачка співала фаду./ Вона готувала салат…» (вірш «Пристрасть»)  А далі  розгортається мелодрама, майже малий метр кіно. Тут цікаві деталі. Я посмакую одною. Ось «співачка співала фаду…» Слід пояснити:  Фада –  не іспанський, а  португальський музичний жанр. Буквально слово «фаду» означає «фатум», «доля». І домінантною емоцією у таких творах є ухвалення гіркої долі. Однак, головна персона  поезії «Пристрасть» за українською звичкою справляється і з фатумом, не лише ухвалено, а навіть зухвало. Знай наших! Коли поглянути широко-розкритими очима на усю підборку від Ганни Лаврик, можна угледіти суцільний спектакль про кохання та про щастя. Тут є все: і «ластівки у весняному небі», і  «міцні обійми» і кода, філософсько-медитативна, справді  схожа на сидіння у метрополітені, на засмальцьованій і блискучій від того лавочці, споглядаючи потяги: «Закутана в свою Тишу…» і де «Бурхливе життя пролітає повз тебе…» Адже, дісно  і «мої почуття/ Живуть всередині мене…»

 

***

« і знову буденність, меланхолія / пігулки та втома / вбивають / поволі…»  – промовляє зовсім не випадково наступний мандрівник збірки Назарій Нестерук у безіменному вірші. Ще молодий за віком автор поринає і тягне за собою читача у вир кохання – «учинків щирих і шалених», де він несамовито шукає образ коханої… « у березні й квітні / у літньому світлі / навколо невпізнаних світобудов / уздовж тротуарів та залізниць…» І віриться, що це про закоханість, справжню...

 

Олександр Апальков   Правдиве відтворення емоцій

(Про збірку поезій «Метро всередині нас»)

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Сама назва «Иродиада и зеркало революции» багатозначна. Недаремно абзац, в якому описується перша «зустріч» Іродіади із «дзеркалом революції», майже слово в слово повторюється двічі. Буквально – це дзеркало, яке під час революції конфіскували у вбитого його господаря. Тобто – було власністю, певно, не бідного чоловіка, а тепер – стало власністю революції. Але це «дзеркало революції» губернатор дарує Сидорові – колишньому охоронцеві в жіночій в‘язниці, а тепер – главарю авторитористської партії, яка і який хочуть організуватичергову «революцію» і встановити диктатуру. Таким чином, через алюзію з «дзеркалом революції», і сам Сидір, з його параноідальними люциферськими «ідеями», стає тим «дзеркалом», в якому бачить себе революція (будь-яка революція!) в своїй справжній сутності. Ці всі смислові взаємозв‘язки віддалено відсилають до фрази Леніна про Л. Толстого як про «дзеркало російської революції». Тобто письменника, в творчості якого, на думку Леніна, відобразилась передреволюційна ситуація (і, певно, опосередковано – післяреволюційна) в усій своїй складності, протиріччі і неоднозначності. Мабуть, у цьому контексті було б більш доречно говорити не про Іродіаду і побачене нею в школі дзеркало, колись відібране революцією у його хазяїна, якого та революція вбила, а, все-таки, мабуть, про Іродіаду і Сидора  як дзеркало революції, тобто той «екран», в якому революція (будь-яка, – в тому числі і українська в її минулих і майбутніх втіленнях зокрема) відобразилась в усій своїй неприглядності і безпринципності, в усьому своєму лицемірстві і цинізмі.Трагічна іронія ситуації в тому, що сама Іродіада, закохана в Сидора, і сама є «дзеркалом», в якому відображаються деякі моменти минулого сидорового життя, про які Сидір, нинішній «вождь» партії і велике «цебе», не хотів би пам‘ятати і, тим більше, – допустити, що б вони стали достоянням гласності (наприаклад, те, як сержант збиткувався над Сидором, коли Сидір був охоронцем в жіночій колонії). І тому «відображення» (Сидір) наказує своїм поплічникам знищити «дзеркало» (тобто – Іродіаду). Якщо «покопати» глибше, підтекст назви повісті може виявитись іще складнішим, достоту – «улісівсько-джойсівським».Сюжет же повісті дуже простий. Чи – частини повісті. Тому що, як мені здається, той факт, що слідчий Петренко дає розпорядження наглянутиь на ополонку, де Іванов і Сидоренко втопили Іродіаду, уможливлює натяк на те, що історія ще не закінчена: Іродіаду, чи, принаймні, її тіло, знайдуть все-таки. Інакше наявність в повісті останнього епізоду з Петренком не зовсім зрозуміла. Ми з Чехова знаємо, що коли гвинтівка в першому акті п‘єси висить на стіні, то в останньому вона повинна вистрілити, інакше їй нема чого там висіти. А те, що кілька разів в різних варіантах повторено, що Іродіада народилась лютою зимою, тому зовсім не боїться холоду, можливо, дає посил, що історія Іродіади ще не завершена… До речі, в повісті є ще кілька рефренів, що зближують повість з поетичним твором у прозі. Це і, як я вже згадував, майже слово в слово двічі повторений епізод «знайомства» Іродіади з «дзеркалом революції»; і, знову, слово в слово повторена згадка про люті холоди, коли гинула скотина і мерзли люди, в епізодах, де описується народження Іродіади і її потоплення; і сон Іродіади та «ополоночна» сцена. Повторюються і ще кілька реплік персонажів і авторських речень. Можливо, навіть не поезія в прозі, а музика в прозі, симфонія з повторенням тем і ритмів, з переходами і взаємопроникненням мелодій і музичних образів...А сюжет повісті  дійсно і суперскладний – по глибині узагальнень, охвату різних пластів життя, оригінальності і несподіваності розвитку ситуацій і поворотів теми і водночас зверх-простий – по своїй життєвій (життєйській) правдоподібності і достовірності, як є простою – реальна невигадана історія: – сувора, жорстока і трагічна. Про передісторію цієї гордої, незламної і незалежної жінки – Іродіади – ми дізнаємось небагато: це народження в люті холоди, коли не могло бути й мови про відправку породіллі в пологовий будинок, тож мати дівчинки народжувала дома і з родів померла.Саме ім‘я – Іродіада – біблійне, оповите терпкими трагічними легендами. І багато висловлювань Іродіади витримані в дусі древньої, а точніше – вічної, старозавітної і євангельської мудрості.Взагалі повість міцно впаяна, чи можливо, вплавлена в широкий контекст світової історії і глибинних основоположних питань цивілізації, і в контекст сьогоденної, чи, як кажуть – злободенної, політики.Як і всі інші, твори Олександра Апалькова, повість написана лапідарно. Лаконічні фрази не вимовляються – стріляють. Кожна буква – на рахунку. В повісті автор коротко, але ємко – і вичерпано торкається стількох важливих тем – політичних, світоглядних, соціальних, моральних, етичних і т.д., – що одне їх підкріплене прикладами перерахування, зайняло б сторінку або й дві. А їх детальний аналіз в їх взаємозв‘язку і різноспрямованності «потяг» би на написання статті, більшої за саму повість. В форматі площини, навіть – довгого, це зробити мені, звичайно, не вдасться. Можу лише претендувати на коротку фіксацію на папері кількох спостережень, зроблених мною під час читання повісті. Частково це я вже зробив. Повернусь до сюжету. Власне інтрига повісті закручується тоді, коли Іродіада вбиває ющевого охоронця, який схопив її за волосся, проганяючи її з пляжу, щоб вона не заважала помочитись в кущах кандидату в президенти, і в свої 22 роки Іродіада потрапляє – до в‘язниці на 10 літ, які і відбуває «від дзвінка до дзвінка». У в‘язниці вона закохується в інтелігентного очкарика – охоронця-книголюба Сидора, до призову в армію – вчителя, і під його впливом Іродіада й сама приохочується до читання літератури та поринає в книги з тюремної бібліотеки. Але Сидір іде на дембель і повертається додому, а Іродіада втрачає з ним зв‘язок. Після звільнення з колонії Іродіада реєструється в відділі поліції у слідчого Петренка (де служиві, взагалі-то, ставляться до неї не без співчуття), поселяється по оголошенню в квартирі пенсіонера Калини Степановича (з яким знаходить взаєморозуміння), влаштовується на роботу (низькооплачувану, важку і виснажливу) і не полишає надії знайти свого любимого Сидора. Вона взнає його адресу і їде в село, в якому Сидір раніше вчителював, але Сидора там вже немає – він тепер в столиці, став поважним партійним босом. Іродіада знаходить його й там. Вони зустрілись. Сидір озвучує перед нею свою партійно-диктаторську  політично-«революційну» маячню.   Але він лякається появи небажаного свідка його, сидорових, минулих принижень і наказує своїм поплічникам втопити Іродіаду. На цьому закінчується сюжет історії життя Іродіади. Можливо – поки-що.На цей простий і нехитрий сюжет «нанизано» безліч важливих і суспільно та художньо значущих тем... Варто відзначити в повісті надзвичайно сміливі саркастичні і гротескні екскурси в сучасну українську політику. Досить влучно і «нелицеприятно» описуються не тільки недавні «боги» та «герої» нинішнього владного «Олімпу», але й теперішні...Тут важко не погодитись з висновком Калини Степановича, що «занятие политикой в нашем отечестве следует признать преступной деятельностью».В цих замітках я виклав лише дещо із того, ще можна було б написати про повість – поему – симфонію чи – сагу про Іродіаду… 

 

Микола Пащенко   Про повість-поему-симфонію ...

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 

 

 

 

Сторінка у стадії роботи. Вибачте за незручності.



Обновлен 20 окт 2019. Создан 12 сен 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow