Вийшов друком №92 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)



 

Вийшов друком №92

літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)


Проза   Prosa  Проза

 

Роман Шилуцкий

Катерина  Найдьон

Татяна Ян-Чернышева

Тетяна Плихневич

Алла Диба

Анатолий Крым

Александр Крайний

Влад Наслунга


 

Лірика Lyrik Лирика

 


Вікторія Торон

Николай Проценко

Nikolaj Prozenko

Иосиф Гальперин

Віктор Палинський

Олександр Магурін

Антонина Остролуцкая

Віктор Остроух

Наталия  Виленская

Тетяна Таланцева

Юлія Стиркіна

 

 

Галерея Galerie Галерея

 

 

Роботи: Анжели Тертичної 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№92


Шарль Бодлер: “В лазурном, золотом, багряном одеянье, нам голову кружа, парит Воспоминанье...И вот уже душа, захваченная в плен, над бездной склонена и не встаёт с колен… Есть горечь нежная: в безмолвии ночном внимать медлительным шагам воспоминаний…” 
Вам нужна машина времени? А как же! Времени, которое горит под ногами и дымится, даже если ни о чём не говорит. Выверните, как слезу, сморгните данность эту - мне пора домой! Всех не надо, а меня верните в шестьдесят неправдашний, но мой. Улица Чюрлёниса - как минимум, там болгарским дымом подымим под ещё не спиленною ивою, на скамейке, с шестьдесят шестым. Там был домик: купол, под которым университетский телескоп то нашаривал, чего не стоим, потому нашарить и не смог. Было некуда бросать монету, и не бросил - не с того ль черно?.. Вот помру, не заглянувши в небо, - это плохо? Или - ничего?
Август.
Из дому выехали во втором часу ночи, на этот раз на стареньком нашем мотороллере. А в голове почему вертелось: “Мы учим летать самолёты…” - из репертуара Юрия Гуляева.К автобусу успели вовремя. Впервые такая дорога: смутные лица вокруг, все предметы кажутся подменёнными, с обеих сторон подступает ночь и словно бы вместе с нами движется, перемещается. А может, автобус уносится, уносит колёса, чтобы ночь не успела навалиться, раздавить. На остановках не терпелось побыстрее опять ринуться в эту гонку. До Каунаса пришлось стоять, зато потом блаженствовал, развалясь в кресле.... Добравшись до университета, совершил необходимый обряд: нашёл в вывешенных списках на входе в деканат свою фамилию. Потопал наверх получать направление в обещанное общежитие. Опять улица Чюрлёниса, только теперь в новёхонький корпус, где окажусь среди первых заселяющих! Остальные мои однокурсники поселены в старое польское общежитие: зато им ближе идти на учёбу. ...Вот оно, почти на краю крутого склона, уходящего к набережной реки, красивое современное здание в пять этажей: стекла больше, чем бетона. Стараясь идти решительным шагом, вхожу и - канцелярщина продолжается. Поставил не менее десятка подписей на разных бумагах у коменданта, и теперь на мне числится то имущество, которое в четыре захода перетащил на пятый (!) этаж: четыре стула, радиоприёмничек, ведро и половую щётку, постельный комплект, ключ (плюс собственный чемодан, за который я не расписывался).Уселся посреди шикарной модерной комнаты (№411!) на первый высвобождённый из упаковочной бумаги и шпагата по-модному выгнутый стул и сразу радостно поглупел. Как же мне повезло! Даже не припомню, когда в своей жизни я в такой же степени был доволен происходящим… Наверное, в миг появления на свет?...
Роман Шилуцкий Мой счастливый год
-------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

На струнах трав і туманів,

ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошв

і колесами незліченних возів,

на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля

і короткочасного знайомства із твердощокими,

ледь розтріпаними дівчатками,

що спідлоба дивляться на «городських»

і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,

безіменними;

розбитого велосипеду без гальм,

який несе тебе кам’янистим схилом,

охоплену першим в житті холодним страхом;

на струнах білих крейдяних пагорбів,

чорних  –до непритомності  – ґрунтів,

дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна  –

 – Ямпіль, Яланець, Гайсин,

старих, по пояс зарослих цвинтарів,

куди вже не зайти  – не знайти,

які таяться на околицях віджилим голосінням,

правдивими координатами людського життя  –

такого випадкового й необов’язкового,

подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці  –

зсунеш їх до самого вершечка  – «курочка чи півник?»  –

і пустиш по вітру, обтрусивши пальці.

На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,

білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,

липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,

далекої родини з Вербки, назавжди втраченої

( і з Леонівки, і з Крижополя),

на струнах доріг, які забирають нас із дому

і ведуть невідомо куди й для чого,

серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,

тому що, як виявляється, географія  – не для нього,

мандри не гріють,

а космос може стояти в забутій Богом криниці

у глухому вимерлому селі

із єдиною вулицею

під назвою «Комсомольська».

 

Вікторія Торон   На струнах трав і туманів

 

--------------------------------------------------------------------

 

Юрко озирався з невдоволенням. Що він тут забув! Ось же, навпроти – „Кофе-Гаус”, трохи далі – пристойна піцерія. А тут... Маленька, задушлива зала, черга біля буфету. Майже за кожним столом – компанія.Забажалось глянути на Старий Поділ згори, з вікна маленької затишної кав’ярні? Ось і маєш, як то кажуть, те, що маєш...Звільнилося місце якраз біля вікна. От прикрість! Зайняло вже якесь дівчисько! Та нічого. Вмістимося вдвох.Поставив тацю, спробував витягти стілець. Щось заважало. Чимала торба, яку поставило дівчисько. Наче не до кав’ярні йшла – на ринок. Приємна компанія...Він роздратовано потяг стілець на себе. Ніжка зачепилася за торбу, та впала.  Звідти посипались... ескізи.– Пробачте, я зараз...– Нічого, буває...Підібрав останній малюнок, підвівся. Хотів подати дівчині, та раптом... Щось немов зачепило його. Глянув убік, на картини на стінах, які встиг досхочу роздивитися у черзі, потім – ще раз на ескіз.– Так, тут є і мої роботи. Сьогодні якраз продала одну. Тепер ось... відмічаю.„Відмічаю!” Кавою та тістечком!Дівчина ніяково посміхнулась і додала:– Тут затишно.„Затишно”! Оця прокурена зала! Цей натовп! Хоча... Цікавий інтер’єр, з картинами. Непоганий вид з вікна. Дешево та смачно. Справжня кава. І дівчина...На вигляд – звичайна. Темно-русяве волосся, сірі очі. Миле обличчя, але – не красуня. Одягнена скромно – старі джинси та светр. Замість косметики, прикрас – мила ніякова посмішка....– Юрко.– Олена.– Ви... художниця?Після вечері Юрко, забувши про машину на парківці, вирушив проводжати нову знайому. Дівчина виявилася „вільною художницею” з екзотичного світу богеми. Випадкова зустріч оберталася цікавою пригодою.Підійшли до фунікулеру. Хлопець мав розвернутись та піти, та чомусь став у чергу по жетон. Удвох чекали на вагончик, їхали, притискаючись до скла, милувались краєвидом Володимирської гірки. Прогулялися парком нагорі. Ще раз попили кави у літньому кафе просто неба.– Тепер куди? – спитав Юрко.Серпневий вечір добігав кінця – ось-ось почне сутеніти.– На метро „Золоті ворота”. Він ледве приховав розчарування. Мабуть, все.– Недоречна споруда, – кинула Олена, коли йшли повз готель „Хайят” – У центрі, біля самої Софії... Проте троянди... До жовтня цвітуть. Кажуть, біля Богдана теж такі були. Потім хтось з „архітекторів” вирішив, що клітка пасує гетьманові краще.У голосі – ледь стримуваний біль. Було заради чого.... Квіточки! Та ще й зачепила його мимохіть. „Хайят” – один з проектів їх фірми.Далі Олена зупинялася чи не коло кожного будинку і пояснювала: – Ось тут жив художник Васнецов. Там – письменник Гашек. У цій споруді був колись готель, на розі – гастроном...Нарешті – сквер біля фонтану. Про нього – теж лекція. Фонтан – не простий, особливий, споруджений в останній рік позаминулого сторіччя. Їх в місті небагато залишилося. А там, дивись, витвір аматора-скульптора – кіт з виделок й ножів.Самі Ворота, люди кажуть, колись кращими були. Справнішими. Зараз – муляж без душі. Треба багато прислухатися, щоби почути...Дівчина зупинилась на півслові.– Вам вже, мабуть, додому час, Юрію... Здається, я вас сьогодні втомила.Той посміхнувся:– Трохи є. – Залишилось небагато – про кота Пантюшу. Про Ярославів Вал вже іншим разом. Якщо схочете.– Так, звісно.Мобільник в Олени був зовсім простим, навіть без фотокамери. Обмінялися номерами, постояли біля скульптури кота, який загинув під час пожежі ресторану.– Треба погладити його за вушком та загадати бажання, – сказала дівчина. – Він виконає.Бажання.... Дитяча забавка! А справді, чого б йому побажати? Підвищення? Підняття зарплатні? Нецікаво. До того ж – це гра.– Хай Олена мене покохає, – прошепотів металевій тварині на вухо– Завтра я буду малювати у Маріїнському парку. Прийдеш?...

 

Тетяна Плихневич  Душа міста

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

АРМАГЕДДОН

 

Выходили Големы –

Дети глубин.

Выходили Големы;

Все – как один.

Излучали Големы

Лазерный свет;

Убивали Големы:

Вспышка – и нет!

Истребили Големы

Птиц и зверей;

Всё убили Големы

В толщах морей;

Всё сжигали Големы –

Лес и поля;

Всех убили Големы,

Испепеля.

Сделав дело, Големы

В Землю ушли;

Растворились Големы

В недрах Земли.

Армагеддон.

 

ARMAGEDDON

 

Es erschienen die Golems – die Kinder der Tiefen. Es erschienen die Golems; alle waren ähnliche einander als ein einziger.

Es verstrahlten die Golems Laserlicht; es mordeten die Golems: das Blitzlicht – und das war Nichts!

Es vernichteten die Golems die Vögel und die Tiere; alles töteten die Golems in den Tiefen der Meere.

Es verbrannten die Golems die Wälder und die Felder; allen mordeten die Golems, allen verwandelten sie in Asche.

Nachdem sie alles vollbracht hatte, gingen die Golems in die Erde; es zergingen die Golems in Erdinneren.

Armageddon.

 

Николай Проценко* Nikolaj Prozenko    Танатология/ Thanatologie

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Театральний сюжет 

Кобзарю Тарасові Силенку, сину моєї подруги.

 

Твори міжнародного конкурсу  “До Дня Студента”

 

Зі славною українською поетесою Лесею Силенко ми разом вчилися на підготовчих курсах в університет у Степана Івановича Забужка, батька безперечно талановитої і часто такої епатажної письменниці й філософа Оксани Забужко, а тоді ще маленької дівчинки з київського Відрадного. Із Лесею ми тоді долали не лише граніт науки, але й щовихідного бігали на дніпрові схили, де збирався хор «Гомін» — унікальне дітище тоді гнаного, а тепер, на жаль, вже світлої пам’яті, Шевченківського лауреата, композитора й музикознавця Леопольда Ященка. Багато читали. Нам відкривався тоді світ Василя Симоненка і Миколи Вінграновського, «Собор» Олеся Гончара, романи Олеся Бердника і Миколи Зарудного, вірші Ліни Костенко і Ганни Чубач, драми Лесі Українки… Ми постійно відвідували музеї, виставки, концерти, театральні прем’єри. У ті роки зустрілися зі «Свіччиним весіллям» і драмами Олексія Коломійця, з «Кассандрою» й «Камінним господарем». А «Варшавська мелодія» вчила любити, розповідала про незнайоме, незрозуміле почуття ностальгії, потихеньку, ненав’язливо вчила бути патріотами, залишаючи на дні серця щемке відлуння колишнього щастя, як у популярній тоді пісні на слова Ліни Костенко: «Що кому до того, що ми так кохали…», як у «Боярині» Лесі Українки, що відкриється нам дещо пізніше. На «Варшавську мелодію» я тоді узяла квитки для усіх поколінь моєї родини. Пам’ятаю, як захоплено сприймала спектакль бабуся Клава, як критично висловлювався дід Сашко, як раділи мої батьки тому, що Алла вже доросла — сама заробила гроші і сама усіх повела в театр!..

Отже, черговий спектакль. Я попередила маму, і вона дозволила мені переночувати у Лесі в гуртожитку — на Виборзьку набагато ближче, ніж до нас, на Борщагівку. Леся тоді ще працювала в овочевому магазині на Полтавській і жила в гуртожитку працівників торгівлі. Незабаром вона вже буде студенткою філфаку і її, як зрадницю першої професії, з того гуртожитку виженуть. Мої батьки дозволять її забрати до нас.

Тим часом ми, святково піднесені, щасливі повертаємося з театру, жваво обговорюючи щойно побачене. Ось і потрібний поверх. Тихесенько відчиняємо двері, щоб не збудити Лесиних сусідок. У кімнаті темно. Лише тьмяна місячна доріжка між ліжками. Легко навшпиньках ступаємо нею до вікна. Ліворуч Лесине ліжко, праворуч Лідине — воно вільне, бо Ліда Собачко сьогодні поїхала до нареченого готуватися до весілля, на якому моя Леся буде старшою дружкою. Ще два кроки — і ми…

Раптом одночасно, кожна зі свого боку, відчуваємо якесь вовтузіння, легкий шепіт і… по три пари хитрих очей з кожного ліжка… Це потім ми зрозуміємо, що Лесині сусідки, відсвяткувавши день народження, залишили собі по два кавалери. Може, з розрахунку й на нас?..

Ми на якусь мить зупиняємось. Потім одночасно, не розвертаючись, робимо крок, два назад, зачиняємо двері і біжимо вниз сходами. Услід нам чується дружний, помножений на шість молодих голосів регіт.

Додому допхалися близько першої ночі. Дзвонимо. Здивована мама відчиняє:

– А Ви ж збиралися заночувати в гуртожитку, — починає було вона, але, побачивши наші збуджені й перелякані обличчя і зрозумівши, що в цю хвилину ми так і не зможемо щось путнє розповісти, мама заспокоює:

– Ну, добре, дівчатка, — живі й здорові — слава Богу!.. Йдіть-но спати. Вранці розкажете, що ж там з Вами трапилось.

А що ж, власне, трапилось? — запитую я себе майже через п’ять десятиліть. Здавалося б, нічого особливого. Просто зустрілися два різні світи… зустрілися, щоб розійтися…

 

Алла Диба  Театральний сюжет

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

У душу дивляться

Джерела.

Від далини п’яніє

Зір.

І кожний вірш, а чи

Новела,

Самі оздоблюють

Папір.

Не спонукаю їх

До чогось

Та не вигадую:

Ні-ні!

Душа виповнює

Колодязь

У кожнім слові,

В кожнім дні.

 

 

Віктор Палинський Із “Книги Одкровень”


------------------------------------------------

 

 

ИСКУССТВО  БРАТЬ  ВЗЯТКИ 

Комедия в 2-х действиях

 

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

 

КЛАВА

ПАНТЕЛЕЙМОН, ее муж

СЕРГУНЧИК, «деловой партнер»

КАТЯ, сестра Клавы

БОДЯГИН

СТЕЛЛА

МИТЯ

 

                                                      ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

                                                                      1 картина

 

Приемная мэра в большом городе. У окна массивный стол, компьютер, аппарат малой АТС. В глубине приемной дверь, ведущая в кабинет градоначальника.

Секретарша КАТЯ – симпатичная женщина лет тридцати – разговаривает по телефону.

КАТЯ (терпеливо). Его нет на месте, товарищ! Он у губернатора, на совещании… Вам на каком языке повторить? На испанском?!.. Я помню вашу фамилию. (листает бумаги). Бодягин! Вы звоните  пятый день подряд! Меня ваш голос преследует даже во сне!.. Что? А  мы не обязаны давать такую информацию!.. Заседание состоится. Мне не докладывают... Извините, я не могу говорить! У меня  люди!..

Во время телефонного разговора в приемную входит Клава. Она чуть постарше Кати, но в отличие от  сестры Клава энергична и всегда куда-то спешит. Это ощущается в ее манерах, прическе, и  спортивном стиле одежды.

КЛАВА. Молоко за вредность уже  выдали?

КАТЯ. Ага! Три литра! С  утра хлебаю!

КЛАВА. Вечный  дурдом!

Клава достает из сумки пакеты с вещами.

КАТЯ. Сегодня особенный! Заседание комиссии по распределению жилья!.. (открывает пакеты с маечками и  кофточками). Ого! Вы с Сергунчиком   научились делать шикарный «левак»!  От «фирмы» не отличить!

КЛАВА. Обьемы не те! Сергунчик подбивает взять кредит, купить линию по пошиву! А я не хочу!

КАТЯ (рассматривает вещи). Почему?

КЛАВА. Боюсь  больших денег!

КАТЯ. Я примерю?

КЛАВА. А я зачем пришла?

КАТЯ (целует Катю). Спасибо, сестричка!

                                      Звонит телефон. Катя поднимает трубку.

КАТЯ. Да… (устало). Ну, сколько вам повторять, Бодягин? Нет его! Нет!..  Все! Не звоните мне больше!

КЛАВА. Кать, а кому сегодня  дают квартиры бесплатно?

КАТЯ. Ой, там столько категорий! Не считая  приближенных к Олимпу!

       КЛАВА (смеется). Везет людям!

       КАТЯ. И не говори! (Берет стопку пакетов). Подежурь за меня! Шефа нет, я примерю в его кабинете! Никого не впускать!..

       КЛАВА. Иди уже! У меня мало времени!

Катя скрывается за дверью в кабинете мэра. Клава  садится на секретарское место, снимает трубку телефона, набирает номер.

       КЛАВА. Пантелеша? Это, я!.. Вещи собрал?.. О, господи! Ну, где я могу быть? Товар распихиваю! Зашла  в мэрию, к сестре!..  Она не может подтвердить!  Она в кабинете своего шефа примеряет футболки и маечки!.. Никакой он не ее любовник!  Меньше читай сплетни в интернете!.. Что?! Да что ж ты такой ревнивый! Нет здесь мужчин! Вообще!  Ни одного!.. Конечно, люблю!.. Прийду -   покажу как!.. Приготовься! И собери вещи, чтобы не терять времени!..

В приемную влетает мужчина лет под пятьдесят.  Он взволнован, нервно перекладывает из одной руки в другую коробку конфет «Вишня в коньяке». Глаза бегают по кабинету, словно  кого-то выискивая.

       БОДЯГИН (глотая слова). Здрасьте!

       КЛАВА (испуганно). Здрасьте…

       БОДЯГИН (внезапно). Не  хамите! Ваша прямая обязанность отвечать на звонки населения!  Конкретно и вежливо! Я не буду  жаловаться, но и вы ведите себя по-человечески!

       КЛАВА (растерянно). Хорошо…

       БОДЯГИН (кивает на дверь). У себя?

       КЛАВА. Кто?

       БОДЯГИН. Опять вы за свое?!

       КЛАВА (запинаясь). Нет!.. Его нет!..

       БОДЯГИН. Неправда! Он у себя! Его машина стоит  во дворе!

       КЛАВА (опомнившись).  Мужчина, выйдите пожалуйста! Здесь нельзя находиться посторонним!

       БОДЯГИН. Почему нельзя?! Здесь  космодром?  Почему вы нас за людей не считаете?!

       КЛАВА (испуганно). Я вас считаю за людей! Считаю! Только мэра нет! Честное слово!

       БОДЯГИН. Через час заседание жилищной комиссии, а его нет?! Вот я сейчас проверю: на месте он, или  нет!               Клава вскакивает, подбегает к двери.

       КЛАВА. Я… я вызову полицию! Вас арестуют!

Бодягин внезапно падает перед Клавой на колени, хватает ее за руки, начинает их целовать.

       БОДЯГИН (безумно). Милая! Хорошая! Дорогая! Не гоните меня! Умоляю! Сегодня решается моя судьба! Двадцать один год в однокомнатной! С тещей и взрослым ребенком! Мы с женой в ванной, понимаете?! У нас личная жизнь прошла под шум воды! У меня нет денег на квартиру,  а банк не дает кредит, потому что на мне уже два кредита! Третий я не потяну!.. А тут вдруг звонят и говорят: Бодягин, спрашивают,  двадцать лет назад вы пострадали от наводнения? Я говорю: не помню, это было давно. Но, кажется, пострадал! А они  говорят: танцуйте! Подошла ваша очередь!

       КЛАВА. Прекрасно! Вы обязательно получите свою квартиру!

       БОДЯГИН. Не получу!

       КЛАВА. Почему?...

 

 

Анатолий Крым Искусство брать взятки

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Рубають ліси. Вже зовсім немає чим дихати.

Зелені свята давно вже так схожі на траур.

Скупалося сонце в багнюці. Біда ще не висохла.

Говориш, що любиш природу, а скошуєш трави.

 

Рубають ліси. І не пнеться вже гілля до неба.

Те що Бог дарував, люди нищать усе нанівець.

Плаче рідна земля. Від Карпат залишилися ребра.

Це кінець не лісам. Це давно для людини кінець.

 

Рубають ліси. І ніхто це не хоче спинити.

Туга б’є через край. Не співає пташина в гіллі.

Я прошу, зупиніться, допоки ще можна спинитись!

Задихається світ, і від цього лиш сумно мені.

 

Віктор Остроух  Чорнильні сльози

 

-------------------------------------------------------------------

 

У суботу зібрались з Елєю в село до батьків.

–  Як мені одягтися?  – спитала Вадима, і він зрозумів, що вона трохи нервує. Це було дивним, бо він ніколи не бачив, щоб вона непокоїлась вибором одягу.

– Одягайся тепліше, там такого опалення нема, користуються дровами. Ми влітку накололи з батьком, сподіваюсь вистачить.

Почався жовтень, вдень ще було доволі тепло, а ночі вже холодні. Іноді ранком туман вкривав сади «Задуп’я». Дорогою в село заїхали до будинку Вадима, він узяв теплі речі, а також купив продуктів. Батьки завжди просили привезти твердого сиру, голландського або подібного йому, бо в селі такого не було. Вадим і ковбаси купив твердої, і цукерок, вафель, печива, тобто того, що не росте на городі. День обіцяв бути сонячним, дорога – сухою. В Броварах на Розвилці поїхали праворуч і незабаром виїхали на Прилуцьку дорогу. В селах, що проїжджали, народ юрмився на базарах, купували м’ясо і сало та привозні фрукти: апельсини, банани, ківі, бо яблука і груші у всіх були свої. Переїхали залізницю, постоявши на переїзді, поки пройшов пасажирський потяг «Гомель     Гребінка». Потім повернули на трасі у бік Ніжина, два кілометри  –  і вони в’їхали в село. Добре, що було сухо, проїхали біля кілометра вулицею і побачили у дворі батька, який знімав виноградні грона.

Він здивувався, що незнайома жовта машина під’їхала до двору. Вадим вийшов і відчинив ворота, щоб заїхати. Батько поспішив йому назустріч, а тут і Ельвіра вийшла з машини. Батько обійняв Вадима, потершись колючою щокою.

–  А це хто?   –   спитав.

–  Це моя Еля, приїхали показатись,  –   засміявся Вадим.

–  От біда, а я ж неголений,   –   затурбувався батько,  –   сьогодні субота, дай, думаю, відпочину.

Але махнув рукою, повернувся до Елі.

–   Добрий день, дочко,  –   сказав, обіймаючи її, а Вадим знову побачив сльози на її очах.

–   Добрий день, тато,  –   відповіла вона,  –  я багато років чекала цього моменту.

Мати Вадима в хаті почула, що до двору заїхала машина, і вийшла на ганок, витираючи руки рушником.

–  Ой, хто приїхав,  –   зраділа вона,  –  а я думала телевізор привезли, ми віддали в ремонт.

Вадим поцілував мати, яка швидко повернулась до Елі.

–  А як же тебе кличуть, дитинко?

–  Еля.

Мати допитливо дивилась на неї, не поспішаючи обійматись. Еля трохи розгублено стояла в червоних чобітках, теплій сірій спідниці і канадській куртці. На непокритій голові, як завжди, легковажно вились золоті кучері.

–  Так це ти заради неї не одружувався?  –   спитала мати Вадима.

–  Так, мамо, але це я винен, а не вона.

–  Ну, ходімо до хати! Кидай, батьку, працювати, будемо гуляти,  –  мати взяла Елю під руку, щось кажучи їй на вухо.

Еля тільки головою кивала.

–  Ось, вже почалось,  –   сказав батько,  –  не може без настанов.

В хаті було тепло, в печі аж гуло. Еля з цікавістю дивилась на сільську піч з лежанкою, застеленою кольоровою ватяною ковдрою, на якій лежав сусідський кіт Мурчик.

–   Роздягайтесь, у нас тепло,  –   промовив батько,  –  а ти, мати, збирай  на стіл, вже час обідати.

Жінки почали носити на стіл, а Вадим пішов до машини за продуктами.

–   Добре, що сиру привезли, ми вже скучили за ним. Допоможи батькові щось дістати з погребу,  –  мати поставила на стіл великий чугунок з картоплею, від якої йшла пара.

Вадим вийшов надвір, батько вже відчинив двері погрібника.

–   Давай я полізу,  –   підійшов Вадим.

–  Та ти не знаєш, стій тут, прийматимеш.

Батько поліз драбиною в просторий сухий погреб, де в огороджених дошками відділах лежала картопля. Але він пішов далі, тут під стінкою стояли великі сулії, взяв одну і поніс до драбини.

–   Вона не важка,  –   сказав,  –  тут десять літрів. Це не наше вино, не знаю яке. Своє тільки тиждень як поставив.

Вадим прийняв сулію і поніс до хати. Жінки вже нарізали сир, ковбасу, мати відкрила велику банку огірків. Сіли за стіл, батько налив склянки червоним вином.

–   Вип’ємо за зустріч і добре життя. За вас, жінки, за ваше здоров’я. А потім вже поговоримо.

Вино виявилось доволі міцним і солодким.

–  Це з Молдови привезли, з заводу. Тут у нас на картоплю міняли, – батько налив склянки знову.

–  Як ви тут?  –   спитав Вадим.   –   Ніяк не могли до вас дістатись, у мене було відрядження, потім термінова робота. Тепер знову збираюсь, можливо до Бельгії, у справах.

–  А Еля?  –   подивилась на нього мати.

–  Я з ним поїду,  –   сказала Еля,  –  хоче він чи ні.

–   Чому ж не хочу?  –  Вадим і справді хотів поїхати разом з Елєю, думав, де взяти гроші, бо їй же його інститут не оплатить.

–  Це правильно,  –  мати подивилась на батька,  –   кажуть: з коханими не розлучайтесь. Ви вже розписались чи ні?

–  Ні. Повернемось,  –   подамо заяву до загсу.

–   Добре. Розповідайте, діти, де Еля працює, хто її батьки…

–  Хай Еля розповідає,  –   вирішив Вадим,  –  а ми з батьком поїдемо за телевізором, може його вже полагодили.

–  В райцентр треба їхати, майже 20км. У нас ніхто не ремонтує.

–   Нічого, поїхали.

 

Влад Наслунга  Збентежені душі

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

як добре що є у нас спогади

що розум наш має здібність

вертатися знов в минуле

і проживати миті

в яких ми були щасливі

все було просто йшло життя

і крутило в своїй круговерті

а тепер стало спогадом тільки

то солодким то щемним але

необхідним святим важливим

ось воно–найцінніший скарб

гігабайтами пам’яті мозку

лиш твоє – вільний доступ завжди

без Wi-Fi і без плати за трафік

знову згадуй і будь щасливий

продивляйся своє кіно

як же все-таки це прекрасно

що є пам’ять і спогади в нас

 

Тетяна Таланцева  Спогади

 

------------------------------------------

 

ПЕРША ПАРТА

(Приємні  спогади  студентського  життя)

Твори міжнародного конкурсу  “До Дня Студента” 

 

Моя перша парта... Здавалося, ми розлучилися із нею назавжди. Ще тоді, коли світ за порогом школи був таким безмежним, яскравим, звабливим, наповненим неймовірними пригодами і таємницями. Лише парта пам’ятає, як тремтіли наші руки, коли відповідали, як ми писали контрольні роботи, допомагали одне одному. Пам’ятає перші враження від пізнання такого цікавого й непростого світу, перші захоплення й розчарування, успіхи й невдачі. Адже за партою минає 11 років нашого життя... Неповторних, незабутніх років, які назавжди пов’язують стільки доль міцною шкільною дружбою. Час прощатися із партою прийшов тоді, коли я отримала атестат і право стати тим, ким захочу. Я розуміла, що від цього вибору залежить моє майбутнє. З дитинства мріяла стати вчителем початкових класів, але ще тоді я не усвідомлювала, що це дуже відповідальна професія, оскільки, які знання дам учням, з такими знаннями вони і підуть у майбутнє. Але з упевненістю вирішила, що попри всі труднощі я буду вчителем початкових класів…

Був теплий осінній день, коли я вперше переступила поріг університету і відчула себе студенткою. Цей світ суттєво відрізнявся від шкільного, але був також приязним, хоч і полюбляв перевіряти мене на міцність. Я відкрилася йому, а він – щодня відкривав і продовжує відкривати мені свої таємниці. Часом, і мене саму він відкриває, вражаючи та дивуючи тими гранями, яких раніше у собі не помічала. У перші дні студентського життя, я переживала, бо ще не знала викладачів і весь час називала їх «вчитель», але вони з посмішкою виправляли на «викладач». Чекала першої сесії, бо нам декан факультету сказав, що до першої сесії, ми вже не школярі та ще не студенти. Раділа кожному складеному іспиту та заліку. Лекції, практичні, заліки, іспити – усе це дає можливість рости, звикати до майбутньої професії. Але найголовніше – це… Парта! Уявляєте, нещодавно ми зустрілися знову, саме тоді, коли я вирушила на практику, відчувши себе у школі вже не школярочкою, а вчителькою.  Парта змінилася, але я упізнала чи то її, чи свої спогади, чи себе у отій білявій допитливій дівчинці із сяючими оченятами та смішними кісками. Вона, так само, як і я, сидить за першою партою, захоплено пізнає цей світ і мріє про щось. Я обов’язково познайомлюся з нею, можливо, ми навіть будемо товаришувати і ця дівчинка довірить мені свої мрії, а я – буду оберігати їх і допомагати зробити все, щоб вони здійснилися. Але спершу – парта. Здавалося, вона також пам’ятає мене. Лише вона знає всі мої шкільні таємниці та про моє шкільне життя. Якийсь час я сиділа за партою мовчки, поринувши у спогади. Пригадала свій клас, свою першу вчительку, яка дала мені міцні знання, виховувала нас кожну хвилину шкільного життя, але веселий гомін малечі повернув мене до реальності. До того світу, в якому я не випадковий гість у школі, а та, хто вже за кілька років пов’яже свою долю із таким само класом маленьких, допитливих, непосидючих школярів, чия історія життя почне писатися прямо за цією партою.

З перших днів я насолоджувалась проведенням уроків, спілкуванням з дітьми, дізнавалась від них щось цікаве, адже вони такі маленькі фантаЗ:зери, з ними легко спілкуватись. Я зрозуміла, що зробила правильний вибір своєї майбутньої професії. Тож тепер залишилося чекати, доки остання піщинка в пісочному годиннику студентського життя впаде і я повернуся у затишний світ допитливих оченят, веселого гамору і парт, кожна з яких буде берегинею таємниць і свідком початку нового етапу мого життя...

 

Катерина Найдьон  Перша парта

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Поза містом ще мешкає Бог:

зранку він відчиняє віконця,

крізь фіранку вибризкує сонце, 

і бурулька втікає в струмок. 

Пресу він в окулярах горта

і потому гуляє надворі, 

аж допоки не вигулькнуть зорі 

і не зайде у дім темнота. 

Він блукає в минулих часах,

заглядає у вікна і двері,

видивляється тих ефемерних,

що живуть у шпаринах і снах. 

Ходить він по замерзлих садках,

їсть гірку горобину й калину,

ось, дивись-но, іде попід тином

із ціпком в зашкарублих руках.

Набирає в долоньку води 

із колонки, вмиває обличчя

і чалапає далі… Куди?

У ніщо, у нікуди, у вічність...

Схожий він на мого дідуся, 

як вже був і слабенький, і хворий,

але все ще виходив до двору – 

хоч поглянути на небеса.

…Якщо Бог ще існує, то тут,

у одноповерховому раю,

де ще люди насправді живуть,

де у сутінках вікна світають,

де віконниці сходяться вдвох,

і дерева крізь дах проростають..

Може, тут десь і мешкає Бог, 

а у місті його вже немає....

 

Юлія Стиркіна Поза містом

----------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 

 

 

 



Создан 15 дек 2019



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow