Вийшов друком №93 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)



Вийшов друком №93 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

Тетяна Плихневич

Роман Шилуцкий

Юлия Ивушкина

Леонид Якубов

Богдан Манюк

Марина Маркс

Ігор Топоровський

Антоніна Остролуцька

Володимир Даник

Тамила Иванченко

 


 

Лірика Lyrik Лирика

 

 

Вікторія Торон

Михайло Луцюк

Николай Проценко

Nikolaj Prozenko

Ніна Корець

Юлія Ковальчук

Наталия  Виленская

Валерий Голуб

Наталья Маринская

Микола Романюк

Владислав Маліцький

Николай Ложко

Наталія Поліщук

 

 

Есе Essays Эссе

 

Володимир Комісарук

Микола Субота

Олександр Архангельський

Іван Сумирний

Віктор Палинський

Олександр Апальков


 

Галерея Galerie Галерея

 

 

Роботи: Карини Бойко

Графіка:  Євгена Вавріна

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№93

 


" – Кажеш, зустріч з поетами зірвалась? Ой, як шкода! А в Лерки, знаєш, теж не все гаразд. Чоловіка терміново відізвали на роботу. У Різдвяний вечір, уявляєш! Вони вже одягнені були – збиралися іти до ресторану. Вона мені щойно дзвонила. Як!!! Тобі теж?!Зустрітися? В мене не можна – чоловік спить. До тебе? Добре! І Лерку запросимо. Треба їй якось розважитися.
***
Три подруги – жінки трохи за тридцять – сиділи в захаращеній квартирі з ознаками швидкого прибирання. На столі – дивна суміш наїдків: пиріжки, нарізки з супермаркету, вареники, суші, голубці... Пляшка мартіні, кухоль із сумнівною рідиною, залишки червоного вина у старому графині.Валерія, Олександра та Галина навчались в одній групі в Універі. Вчилися з них лише дві – Лера з Сашею. Галці завжди було не до того: „велике кохання”, весілля, пологи... З „хвостами” зимової сесії ледь встигала впоратися до початку літньої. Лера й Саня йшли на червоний диплом, та подібні були, мабуть, лише в цьому. Валерія писала дипломну в декана, підробляла у рідному вузі: спочатку – лаборанткою, а потім – асистентом. Не дивно, що її залишили у Альма Матер викладачкою.Санька над майбутнім не замислювалась: щось писала, по конвентах їздила, відмовлялася від перспективних пропозицій. Отримала диплом з відзнакою, деякий час викладала, але несподівано кинула. Зараз пише статті до журналів – удома. Занапастила кар’єру, на думку Валерії. Сама Лера давно захистилася, стала доцентом, вже кілька років працює над докторською. Змінила вуз, щоб швидше зрости до зав.кафедри.Галя ледь-ледь дотягла до диплому. Потім сиділа з дитиною. Не склалось й сімейне життя – з чоловіком розбіглися. Проте молодиця не обурилася – відіслала дочку до бабусі та знайшла іншого. Простий робітник, пиячить – ну то й що? У подруг з особистим життям й того гірше.Валерії довго було не до заміжжя. Одружилась рік тому. Наче вдало: чоловік – бізнесмен, гарний зовні, без поганих звичок. Проте – працює день і ніч. Часом незрозуміло, чи є в неї подружнє життя, чи нема.Та це нічого. Ось у Саньки – зовсім кепсько. Ніяк не може знайти другу половинку. Богемні „генії” – люди непевні, з тендітною нервовою системою. Щоб зберегти себе, треба тримати дистанцію... Життя розвело колишніх подруг. Вони передзвонювалися, зустрічались час від часу, та гуляти зібралися вперше.

***
– Кажу чесно – заздрю тобі, Лерко, – промовляла захмеліла Галя. – Все в тебе є: багатий чоловік, кар’єра. Умнічко ти наша...Помацала тканину її сукні.– Це тобі чоловік подарував? Дорого, певно. Хороший він в тебе.– Так, хороший... Скоро забуду, як він виглядає.– Весь час на роботі. Зрозуміло... Але ж він тебе забезпечує. Могла б сама не працювати..."
Тетяна Плихневич   Стережися домогосподарки
--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Час мінливості і непевності,

мов сипучі піски – реальності,

відлетілої одностайності,

спотикання  подолом темності,

 

щоб спішити вперед, де гамірно,

від осель із сумними ларами

чи в гіпнозі людськими хмарами

за сопілкою йти із Гамельна.

 

Час, в якому дражливі жителі

починають  війну за спогади,

бо підламуються світогляди,

мов античні колони Крітові.

 

Обертається у зацвілий крам

спадок той, що дідами зібраний,

світ – у хаосі, наче зібганий.

...”Ще не було так”, – видається нам.

 

Вікторія Торон  Час мінливості і непевності

--------------------------------------------------------

 

 

После обеда в комнате остался один: остальные на воскресенье по сёлам своим разъехались.Продолжаю поэму, она всё больше похожа на прощание с тобой. Затянувшееся. Даже если я выдумал всю эту свою незадачливую влюблённость, благодарен тебе за то, что помогла выйти “из угла”, в котором два года провёл, отсиживаясь, отлёживаясь, отстаиваясь. Отстоять и дать отстояться, дать осесть лишнему. Главное – не промахнуться в определении, что лишнее, а что и нелишнее. Непонятности, нелепости, пасмурные парадоксы,доводящие до бледности вековечные вопросы...Без четверти полночь: поставил точку и отправил исписанную бумагу в тумбочку. Доволен сегодняшним вечером. Почитаю дневники Кубанёва и – спать.   Проснулся в шестом часу. Голова невыносимо трещала – убедил себя уснуть. Помогло.Почитал мемуары современников о Маяковском (недавно в букинистическом приобрёл). Но работать всё так же не настроен.Поставил цель: купить собрание сочинений ВВМ. Для этого придётся ещё более подтянуть, ужать свой бюджет. Такое впечатление, что во всём здании я один (как в день заселения казалось), от этого тягостно становится. В почтовом отделении получил сразу три письма “до востребования”. Ещё как они востребованы! Улыбался как майская роза (это не штамп – это на самом деле). Кажется, прохожие на меня поглядывали с недоумением, потому что я шёл и время от времени похохатывал самодовольно.Начал с твоего письма, конечно. И ничего в нём не понял. То есть понимать в нём было нечего: перечисление школьных новостей, которые никакими новостями не являются, – то же самое было и при нас, те же учителя, те же уроки. Ты ответила из вежливости? И я отвечу из вежливости. ...До половины первого читал и перечитывал вслух поэтов из поколения не вернувшихся с войны. Наконец-то у меня в руках не отдельные вырезки, а тяжёлый том из “Библиотеки поэта”. Сколько там живого огня!.. Мы их наследники. А как стать их преемниками? Или это неповторимо и потому невозможно?   Читая Шекспира.Жизнь бесконечной выдумкой сильна: есть право разума, есть право у безумья. Святая девочка в осколке сна   себя не видит старостью беззубой. Нас поиски решений изнурили. Копьё пронзает тишину насквозь, и позади – остывшие руины в дрожащем свете гаснущих берёз.Но если свод небесный покороблен, есть выход из словесной городьбы: на все четыре стороны – дороги, на все четыре времени судьбы...

 

Роман Шилуцкий  Мой счастливый год (Продолжение. Начало в журнале СЧ№92)

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ВОЛШЕБНАЯ СТРАНА

 

Я гулял по волшебной стране

Под чарующе нежной луной.

И пригрезилось мне в этом сне,

Что гуляешь ты вместе со мной.

Там цветы неземной красоты.

Их, смеясь, собирала в букеты

И сплетала венки себе ты

Среди рощ неизвестной планеты.

Вдруг раздвинула заросли ты –

И могильные плиты раскрыла:

И под пылью могильной плиты

Мы прочли… Это наша могила!

 

DAS ZAUBERLAND

 

Ich spazierte auf dem Zauberland unter dem berückend sanften Mond.

Und es träumte mir in diesem meinem Traum, dass du spazierst mit mir zusammen.

Dort sind Blumen von himmlischer Schönheit.

Du, lachend, pflücktest sie in die Sträuße und wandest die Kränze

für dich mitten in den Gehölzen von den unbekannten Planeten.

Plötzlich rücktest du die Gestrüppe auseinander,

und entblößtest den Grabstein.

Und unter dem Staub des Grabsteins lasen wir, dass es unser Grab ist.  

 

Николай Проценко* Nikolaj Prozenko    Танатология/ Thanatologie

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Твори  конкурсу “Жіночі примхи”

 

Все началось с блинов, масленичных.

Но не из-за блинов. А из-за привычки, больше похожей на черту характера.

Времена были старорежимные, счастливые, из категории ретро.

Счастливые, потому что спокойные. Не надо было ни отгораживаться, ни обособляться. И привычки были под стать.

Окна без решеток.

Кодовый пароль – три звонка, почему-то у всех одинаковый.

Если дома никого – записка в двери: «ключи под ковриком».

Открывали всем, двери часто не закрывали.

Дети боялись только темноты, не людей.

И у нее была привычка не закрывать двери. Подруги говорили – вредная привычка. Как оказалось, не такая уж и вредная.

Теперь-то времена изменились, привычка ушла вместе с ними, но характер остался.

А тогда ее дверь не закрывалась. И открывали ее разные люди, вернее, люди в разных ситуациях.

 

Пятиэтажка. Первый подъезд, первый этаж, квартира №1.

Кто знает особенности такой квартиры?

Как справочное бюро, вернее, как бюро добрых услуг.

Окно на уровне глаз не очень высокого человека.

Когда готовишь еду на кухне – все запахи витают на улице.

Хочется пить – сюда, иногда обращались прямо через окно, если видели кого-то на кухне.

Нужен стакан – сюда же.

Иногда просто «потеревенить» через окно, пошутить.

Как-то девчонки убежища попросили от приставаний непонравившихся парней, а потом через окно вылезли.

До бандитов дело не дошло, как в фильме про такую же квартиру «Тонкая штучка».

Зато ворвалась испуганная девушка, укушенная собакой.

Как тут дверь закроешь?

А посиделки на кухонном полу с подружками, чтоб ниже уровня окна, тогда с улицы не видно…

А Новый год.… Все становятся «своими», все, кто прокричал в окно «С Новым годом!». Гостей оказывалось в Новом году на порядок больше, чем в прошлом. И так из года в год.

Эффект общежития.

Она – студентка, будущий инженер. В городе промышленного значения тогда все стремились стать инженерами – признак того времени.

Масленицу, как и другие доисторические праздники, на всеобщем уровне не праздновали. Их масленица имела семейный формат, как дань традиции времен ее бабушки. Она любила и свою бабулю, и завещанные ею традиции, хотя для нее они были не больше привычки...

 

Юлия Ивушкина  Больше, чем привычка

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Мабуть, усі ми родом із дитинства:

З тієї незабутньої пори,

Коли яскравіш зеленіє листя,

Тепліше сяє сонечко згори.

 

Коли душа ще мріями багата

А сни безхмарні сповнені казок

Й тримаючи за руки маму,тата

Не страшно нам зробить найважчий крок.

 

Там слово «ЛІТО» означає «ЩАСТЯ» –

Три місяці веселощів, забав.

Здається, у житті усе удасться

І світ навколо повен ніжних барв.

 

Так хочеться вернутися в дитинство,

Йому сказати: «Зачекай! Не йди!»,

Та роки мчаться так нестримно й бистро

На жаль, не буде вороття туди...

 

Юлія Ковальчук  ... сонця теплота

-----------------------------------

 

Получая из набора свое посвящение «Внуку моему Всеволоду», я обратил внимание, что слово «средиземка»  подчеркнуто тонкой красной волнистой линией. Девушка-оператор, набиравшая текст, пояснила: это значит, что такого слова в компьютере нет, и он – компьютер – не отвечает за его правильность. Чертова железяка!  Да тебя еще и в проекте не было, а для меня оно было смыслом службы и жизни! Ну да ладно!

Боевая служба кораблей ЧФ в Средиземном море заключалась в охране рубежей Советского Союза на дальних к ним подступах. В Средиземном море нес службу 6-й Американский Флот. В задачу его входило как можно ближе подойти к нашим рубежам и в кризисной ситуации поднять бомбардировщики и атаковать наши территории. Эти коварные замыслы должна была пресечь наша 5-я эскадра. В случае кризисной ситуации мы должны были повредить взлетную палубу авианосца: и не дать взлететь самолетам. На это нам отводилось четыре секунды. Получить сигнал и выстрелить. Трудно было себе представить возможность сделать это  за четыре секунды. Но мы тренировались. Каждый на своем боевом посту. Ведь и американцы были готовы нас потопить, и на это у них тоже четыре секунды!

Кто кого?! В охранении авианосцев было по два крейсера и три-четыре фрегата. Это все называлось «авианосная ударная группировка» (АУГ). Их было три.

У нас были только один крейсер и один эсминец. Это называлось «корабельная ударная группировка» (КУГ). Их тоже было три, и еще несколько кораблей.

В нашу КУГ входил крейсер «Дзержинский» и эскадренный миноносец УРО «Бойкий».

У нас снаряды в стволах, у них тоже, и еще ракеты на направляющих. Четыре секунды в этих условиях выглядели нереально. Но радиометристы-локаторщики уверяли, что они в состоянии выдать целеуказания, и все зависит от артиллеристов. На нашем корабле дежурство несли одна башня из трех главного калибра 180 мм,  одна башня из шести универсального калибра 108 мм и один зенитный автомат калибра 45 мм. Автоматов шесть.

Светит жаркое тропическое солнце. Лазурные воды Средиземного моря, хорошее питание – курорт, да и только. Но вот на расстоянии в 70 кабельтовых (приблизительно 13 километров или 7 миль) идет к нашим границам враг, и его надо остановить.  На авианосце постоянно взлетают и садятся самолеты F 16 F15 «Фантомы». Куда-то улетают. Потом возвращаются и снова улетают. И так почти целый день. А мы все фиксируем и сообщаем в штаб эскадры и Черноморского Флота.

В бинокль было хорошо видно, как «Фантомы» пикировали, потом делали свечу, то есть резко взмывали вверх, и что-то сбрасывали на воду. Там был, оказывается, деревянный плотик, и они сбрасывали на него вместо бомб болванки. «Точечное бомбометание» – все бомбы падали практически в одну точку.

Однажды, сменившись утром с вахты, я вышел на катерную площадку подышать свежим воздухом. Вдруг сигнальщики  доложили на ходовой мостик:

– Прямо по курсу, угол места 30, скоростная воздушная цель!..

 

Леонид Якубов  Четыре секунды

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

– «Кто твой отец Адам, знать имя положено сыну?»

Кость застрявшая в горле раздирает твою грудину

Невыплаканного сердца. Твоя половина, совсем не Ева.

Надкушенным червем пронизана рая рутина,

Становится для тебя как могила чужих идиллий

И ты выставляешь маршрут из новых фамилий,

Безбожно рубя у себя отсутствие пуповины.

 

– «Кто твой Адам?», – отец вопрошает у девы.

Дева задумчиво смотрит, кусая яблока бок,

Шкурку змеи примеривая как поясок.

Адам семенит, он знает всю местную живность,

Он сам нарекал, не используя богословье,

Как мог создавал из пыли свои основы.

Для мира, в котором терял инфантильность.

 

- «Кто твоя Ева?» – Адам слышит голос, но он далёк…

В ребре отдается отзвук вопроса о вере.

Адам одинок, не помнит о мелкой потере.

Вся тварь по тверди и только ребро отдельный мирок,

Ева назвалась сама, Адам ее не нарёк.

Сейчас и не вспомнить, той имя возможно Лилит,

Конечно не Ева, Адам сам с собою не спит.

 

 

Наталья Маринская  Одичочество Адама

-----------------------------------------------

 

 

Зимовий вечір міцно вріс у вулиці Парижа. Тисячі його багряних очей стежили з неба за пожвавленим рухом автомобілів. Люди, що покинули держустанови, офіси фірм, підприємства, будівельні майданчики, крамниці та різноманітні навчальні заклади, жадали затишку домівок. Очі вечора бігли за автомобілями в паризьких тунелях, де завмирали на стелях і стінах, а потім виказували свою присутність на високих стовпах обабіч доріг, а відтак гостювали в кожній паризькій квартирі, яку відчиняла людська рука. Не оминули вони й  помешкання трьох українських майстрів,  що повернулися з праці й гучно переймалися помилкою французького архітектора, яку вони бачили від початку реконструкції, покладеної на їхні плечі, і яку вперто не визнавала власниця будинку, що завдяки реконструкції мав перетворитися із старого, занедбаного на новий і розкішний. Коли помилка француза стала очевидною, власниці нічого не залишалося, окрім як з посмішкою пошкодувати українців, яким добавилось чимало праці з демонтажу ними ж зведених перестінків та встановлених вікон і дверей. 

Епітети, що злітали з вуст усіх трьох чоловіків у їхньому помешканні на адресу пихатого архітектора, були настільки своєрідними, що очі вечора, засоромившись, відчеканились над високим деревом з обтятим гіллям  навпроти помешкання.

Дерево нахилилося до балкону роздратованих і одразу кидалося у вічі будь-кому, хто виходив на балкон. Цієї суботи в помешканні було жарко, тому українці, як здавна повелося, проводи робочого тижня влаштували на балконі.

– Погляньте на дерево, – перехилив чарку і відпустив на волю клубок диму найстарший, Сергій, – отам, на стовбурі посередині чітко видніється людське обличчя.

– У вигляді скульптури, – уточнив опецькуватий Іван, теж почаркувавши.

– Ну, звісно, – Сергію не терпілося продовжити думку. – Гостре підборіддя, вузьке чоло, ніс гачком, зачіска, яку можна було б назвати не одним словом, а фразою ...

– Вийди, буйне, з кукурудзи – будем мамонтів лякать! – підказав третій, Арсен, якому теж хутко розв’язувався язик.

– Годиться! – хмикнув Сергій і звів очі на товаришів. –  Впізнали, чия пика на дереві?

– Мосьє Жака, архітектора! – вигукнули двоє у відповідь.

– Ото ж бо! – палець Сергія намалював коло. – А пику француза оточили фантазми!

– Хто-хто? – перепитав Арсен.

– Злі духи, – пояснив ініціатор розглядання дерева. – То ж вони, кляті, нашептали архітектору всяку дурню, з якої нам тепер виборсуватися.

Іван знову наповнив чарки.

– Куди поспішаєш? – скривилися губи Сергія та й увесь він геть наїжачився. – Може, записався в брати до мосьє Жака?

– Чому це? – Іванові чи радше його щокам, що вмить почервоніли, не сподобався тон земляка.

– Тому! – грюкнув стільцем, на якому сидів, Сергій. – Хіба не розумієш?

– Ні, не втямив, розумнику!

– А, так. Не лишень архітектор без тями...

 

Богдан Манюк   Дерево навпроти

--------------------------------------------------------------------------------------------


 

Магія починається саме тоді,

коли він її зустічає,

вмить зрікається своєї свободи,

швидко власні фронти залишає

 

Щирі емоції, зачарований погляд,

пізня осінь,а їм спекотно, 

теплого літнього вечора спогад

все по-магічному, щиро, істотно,

 

ярі обійми, лагідні рухи,

він був диким та гордим левом,

не знав собі болю, не відчував собі муки...

був непохитним, мав нерви сталеві

 

та враз стає лагідним до своєї коханки

коли її слово серце лоскоче

Споглядає закохано кожного ранку,

ніжно торкається кожної ночі...

 

Владислав Маліцький   Магія починається...

-------------------------------------------

 

 

Твори  конкурсу “Жіночі примхи”

 

Ну і хай йому грець! Він що – останній мужик на планеті?! Зараз наллю собі ще віскарика та напишу якомусь кавалэру з минулого життя. Де там мій Вайбер?

Ох і рожі ж у вас на аватарках! А які ж то ви у реальному житті тоді зараз? Ні, це не варіант. Що ж робити? Якось треба ж цьому телепню довести, що на його місці завтра буде двісті! А для поважної панночки років тридцяти п’яти походи в бар для полювання на чоловіків вже не актуальні. Виходить, що треба шукати на сайті знайомств. Що там нам пропонує «Гугл маркет»? О, «Знайомста.ком» – те, що треба! Зараз завантажу. «На Вашому пристрої не вистачає місця» – звичайно, що не вистачає! От якби той бовдур телефона мені налаштував – то вистачило б! Скільки разів просила його?! Трясця! І що тепер видаляти? Що мені не так потрібно зараз, як додаток з купою вільних чоловіків? «Приват Банк» – в корзину, таксі «Уклон» – в корзину, так, а календар з місячними я залишу!  Ну все – місця вдосталь! А тепер вперед до нового щасливого життя: люблячого банкіра з трикімнатною квартирою в центрі і зовнішністю Дана Балана!

 Заповнюємо інформацію про себе: стать, вік, зріст, вага – все зрозуміло. Фото – а яке ж обрати? В купальнику не можна – подумають, що легковажна. Ну в дубльонці, де я як капустина товста – теж не буду виставляти.  Оця нічого –  в білому платтячку. Така романтична і погляд розумний, наче я знаю теорію великого вибуху, а не просто дивилася серіал із такою назвою. Так, – одна світлина є. Треба ще одну. Нехай буде ця – з бухлішком в руці, нема чого людям голову морочити! Як він не п’є – то точно щось не так. Або закодований, або наркоман! Нарешті, все готово! «50 свайпів вправо і Ви знайдете кохання» повідомляє додаток – та не питання! Піділлю ще «Белентайнза» собі, щоб вони мені усі більше подобалися і вперед!

  Ой ти ж лишенько! Що це за суб’єкт такий? Сорочка розстібнута до пуза, під нею майка, що колись була білою, а на голові кепка тракториста. Він схожий на Мишку-алкаша з бабусиного села. І хто ж йому дав того смартфона, щоб він ото на цьому сайті зареєструвався? Жах! Свайп вліво на хрестика!

  Цей начебто нічого – чорнявенький, а ось фото на якомусь ринзі з прапором України – спортсмен. Можна брати! Свайп вправо на серце! «У Вас взаємна симпатія». А ось і повідомлення прийшло:

– Привіт! Що робиш?

– Привіт! Та дома відпочиваю, а ти?

– Я теж у відпустці, а взагалі то я – тренер.

– І як твої спортсмени без тебе? Чи вони для себе тренуються, а не на змагання?

– Та по різному усі – хто як тренується. Якщо хочеш – я й тебе поганяю, проте це, певне, буде останнє наше побачення.

– Ха-ха. А яким видом боротьби займаєшся?

– Ти мені скинь свій номер, я тобі все розповім.

  Так, треба подивитися перед тим як скинути, що там взагалі у нього в профілі написано. Ага – не підходить: зріст 160см. Якщо я зі своїм колишнім зустрінуся на вулиці, а поруч буде цей хлопак, то навряд чи він мене буде ревнувати. Треба якось культурно сказати «до побачення».

– Слухай, у нас тут невеличка проблема. Я подивилася твій профіль і виявилося, що ти нижчий за мене – я 168см

– Та все ОК, не турбуйся. Я не маленький – я компактний. І не жаліюся....

 

Марина Маркс   Суто жіноча історія...

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сань, немає питань, сонце сходить зі сходу,

Навіть у дощову погоду...

Навіть, коли йому не сила зійти,

Як шкребуться коти або ж роз’єднались дроти...

Темінь нічна й покотилося все шкереберть,

Сонце зійде, перебивши твій день на дерть,

Перетерши невдачі, перетерпівши всіх богів,

Щоби когось зігріти, щоби хтось його теж зігрів...

Сань, грійся в промінні, світло дає життя,

Цю істину нам залишили у книзі Буття,

Ті, що пройшли пустелі, ті, що побачили світ,

Сонце сходить зі сходу...

Сань,  дивись на схід...

 

Микола Романюк    ...дивись на схід

----------------------------------------------

 

Аллах акбар! – бурмоче Алі і одним помахом своїх худеньких, тонких рук закидає мішок на плечі. Він маленький на зріст, але робить це легко, хоч у мішкові сімдесят кілограмів борошна. У виразі його обличчя є щось завжди хиже. Навіть, коли він посміхається. Це підкреслює його невеликий орлиний ніс і холодні сірі очі. Вони завжди примружені і дивляться на кожного похмуро і насторожено.

Його брат Мурад трохи вищий за Алі. Він ширший в плечах, але особливо не старається. Робота в пекарні його не дуже радує і він носить мішки з таким виглядом, ніби це дуже важко і втомливо.

– Що, важко, Мурад? – співчутливо питає його хазяїн пекарні Михайло Сєров. Він сидить на лаві під пекучим сонцем і рахує мішки борошна, що вигружають Алі та Мурад.

Михайло Сєров вже в середніх літах. Це високий, кремезний чоловік з красивою рудою бородою і довірливо-добродушним поглядом усміхнених очей. Навіть, коли він злиться, то на його обличчі завжди посмішка і неможливо зрозуміти чи він сердиться, чи жартує. Це добродушне, усміхнене обличчя Сєрова викликає в Мурада чомусь неприязнь. Йому здається, що хазяїн насміхається з нього. Тому Мурад готовий вчепитися до кожного слова Сєрова і спалахнути кожної миті. Сєров, здавалося, про це здогадується і лише посміхається в свою руду бороду. Він витирає з чола піт і питає:

– Це який мішок, Алі?

– Двадцять п’ятий, хазяїне…

– Так, звичайно, що двадцять п’ятий, – чухає голову Сєров. – А що ти скажеш, Мураде?

– А що мені казати? – знизує плечима Мурад. – Я не в контору найнявся…

Щоб перервати розмову він обхоплює руками мішок і виставляє собі на рамена. Так легше йти і мішок ніби легший.

– Двадцять шість, двадцять сім, – рахує вголос Сєров. Він боїться збитись з рахунку, хоч тут і рахувати нема що. Але стоїть невиносима спека і перед його очима, як в тумані, мигають спітнілі тіла Алі та Мурада і він щоразу збивається з рахунку.

Крім Алі та Мурада у пекарні працюють ще дві жінки. Старша літами, Ніна Макарова – повненька, з великими сивими очима молодиця, намагається своїми розповнілими грудьми зачепити Алі.

– Тс-с! – як змія сичить Алі, коли її піддатливі перси торкаються його рук в той час, коли Ніна допомагає йому викинути мішок вгору, на п’ятий ряд.

– Що, обпікся Алі? – сміється Сєров. Він бачить як Ніна заграє з Алі, але той відскакує від неї, як від вогню.

Ніна вже сьомий рік не може завагітніти. В неї є чоловік, але живуть вони дуже погано і майже не буває такого дня, щоб Ніна не прийшла до пекарні з синцями під очима.

– Знову цей гад простягав руки, – каже вона ще з порога, але її ніхто не жаліє.

Ніна – розпусна і легковажна. Вона ладна переспати з усіма чоловіками і всі в пекарні розуміють, що недарма її б’є чоловік. Ніною користується і Сєров, але йому вона вже проїлася і він починає приглядатися до молоденької Азізи...

 

Ігор Топоровський  На березі моря

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Твори  11-го конкурсу “Чатує в століттях Чернеча Гора” 

 

«Я замовила на сайті».

«Я собі пошила».

«А я сукню від дизайнера учора купила».

«А я «Катерину» знов перечитала.

Пережила… Переплакала».

Дівчата мовчали...

 

Наталія Поліщук  Шевченко

-------------------------------------

 

У розділі есе піддано розгляду твори сучасних українських авторів, серед яких:


Олександр Косенко, Степан Сапеляк, Tanita N, Rekha, Infantis, Мирослава Данилевська-Милян, Любов Бенедишин, Олег Андрішко, Позняк Надія, Інна Доленник, Світлана-Майя Залізняк та інші.


 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


 

 



Создан 25 мар 2020



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow