Вийшов друком №94 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)



Вийшов друком №94 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

 

Плихневич Тетяна

Терещенко Олена

Шилуцкий Роман

Комісарук Володимир

Таранюк Владислав

Iwuschkina Julia

 


 

Лірика Lyrik Лирика

 

Гнатюк Олег

Верховень Володимир

Потапенко Христина

Слободян Анна

Проценко Николай

Prozenko Nikolaj

Босий Олександр

Петренко Микола

Переяслов Николай

Паращич Ольга

Самчук Іванна

Яцкова Лідія

Виленская Наталия

Поїденчук Руслан

Ніколаєвська Світлана

 

 

 

 

Есе Essays Эссе

 

Даник Володимир

Архангельський Олександр

Проценко Анна

Полевина Ольга

Палинський Віктор

Апальков Олександр

Омельченко Олеся


 

Галерея Galerie Галерея

 

 

Роботи: Володимира Под`япольського

 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№94

 

 

Юрко нудьгував. Всі справи давно зроблені, а до кінця робочого дня – ще безліч часу. Навіть у соцмережах зависати вже набридло.

Може, вшитись додому раніше? Та ні! Шеф у офісі.

Юрко втупився у монітор – „працюю я, працюю” – і з повної вже безнадії почав проглядати новини. Все як завжди: зміни у уряді, чергове підвищення тарифів... А це що? Цій „новині” кілька місяців, а вони ніяк не заспокояться! Неначе йдеться про політ на Марс, а не якесь перейменування вулиць! Яка їм різниця, як вулиця зветься? Та от – накидали кілька сот коментарів. Якийсь покидьок каже, що це „спотворення історичної пам’яті”. Пам’ятати імена злочинців – це занадто! А ця дурепа-домогосподарка зізнається, що почала плутатись у рідному місті, не може знайти магазин, поліклініку... Нічого! Звикне! Звик же він. А як колись кружляв, намагаючись знайти потрібну вулицю!

Ця гілка не така безглузда. Н. обурюється, що манія міняти імена зайшла вже занадто далеко. Днями перейменували сквер на честь якогось там письменника. Той був собі людина як людина, писав щось (навіть в школі проходили), не мав жодних справ зі Злочинною Владою. Єдиний гріх – що жив у Ті Часи. Навіть не жив – доживав, бо був тоді зовсім стареньким. І чим завинив отакий? За що його викреслювати?

Хтось додавав, що той письменник – світового рівня: вплинув та творчість таких-то сяких-то, режисера... Вже цікаво! ЦЕ прізвище Юрко, нарешті, знав. Творець популярних блокбастерів. Один з них саме зараз йде в кінотеатрах. Слушна підказка, чим зайняти вечір! А письменник... Не книжки палять – таблички міняють!

Що – вже пів на шосту? Як швидко! Навіть шеф збирається додому.

Шеф схвально глянув на Юрка, кивнув: „Багато роботи. Розумію”. Тепер, мабуть, запам’ятає, який він сумлінний працівник. Дякую тобі, безглуздий форум!

Біля ліфту зібралась черга. Натовп службовців тікав з офісного центру: хто – до парківки, хто – до найближчого метро.

Після задухи тісної кабінки осінній вітер здався крижаним. Згори щось капало: чи сніг, чи лід, чи дощ. Різке, сліпуче світло ліхтарів сперечалося з передчасною темрявою. Машини на парківці здавались однаковими, так само, як їхні власники.

Нарешті, спромігся віднайти свою. Бюджетна іномарка. Не нова, проте цілком пристойна. Радо вмостився в теплому салоні – і рушив до торговельного комплексу.

Знову відкрита парківка, темінь, гібрид дощу з снігом. Може, плюнути на це кіно – й додому? Та де там! На мосту – тягнучка, раніш ніж за дві години не доплентаєшся. Краще вже пересидіти тут, а потім рушити по вільній трасі.

У касі Юрко зрозумів – щось не те. Зникли яскраві постери з рекламою блокбастера. Був відсутній фільм і в розкладі сеансів. Замість нього йшла інтелектуальна стрічка чи то про сліпих, чи про глухих. Дивитися таке Юрко не став би й з примусу.

Все ж таки спитав квиток.

– Що-що? – невдоволено буркнула тітка-касирша. – Такого фільму зроду-віку не було!

– Як так? Але ж ще вранці...

– Не брешіть! Цього фільму НЕ БУЛО в прокаті! Його не існує! Взагалі!

– От дурня! – розлютився Юрко. І згадав... Письменник... Режисер... Невже... Через таку дурницю!...

 

Плихневич Тетяна  Місто без імен

 

--------------------------------------------------------------------------------

 

 

Все менше усмішок, все більше сліз.

Похмурі дні. Блукають містом тіні.

Хтось крихту щастя взяв…і не доніс.

Не дивина – воно ж лежить на міні.

 

Технічний тиск – високий, як в людей:

безсилі тут і найдорожчі ліки.

Світ вариться у казані ідей

сьогодні, вчора, завтра і навіки.

 

Музеї душать порохом вітрин.

Скульптурам остогидло позувати.

Для щирості шкодуємо хвилин,

боїться серце мріяти й кохати.

 

Холодні погляди. Кислотний чеше дощ.

Той п’яний спить, а той голодний просить.

Лягає листя на бруківку площ.

Будинків ліс. В повітрі хтось голосить.

 

Шукаєш сонця навіть навесні.

Скажіть хто-небудь, а воно ще буде?

Замерзли в грудях жарти і пісні.

Безслідно тануть в інтернеті Люди…

 

Гнатюк Олег   Все менше...

 

--------------------------------------------------------------------------------

 

На моєму ліжку міцно спав худорлявий юнак. Темне, хвилясте волосся розсипалося по подушці. Я обережно поклала долоню на його чоло: схоже температура нарешті почала спадати. Уві сні хлопець час від часу тихо стогнав, і тоді довгі густі вії ледь тремтіли. Я сіла в крісло й обхопила голову руками. Ситуація вимальовувалася не вельми райдужна: сьогодні ввечері повертається з табору донька (до речі, вже, мабуть, час вирушати на вокзал її зустрічати), а за кілька днів із експедиції приїздить чоловік. Тож варто було поміркувати, як я пояснюватиму появу в нашому домі несподіваного й, треба зізнатися, незвичайного гостя. Я підозрювала: якщо розповісти близьким правду, то це для мене буде прямий шлях до кабінету психіатра.

А як же безневинно все починалося…

 

***

Цю букіністичну крамничку я запримітила вже давно. Знаходилася вона, фактично, в центрі міста, але заховалася на одній із тих непримітних маленьких вуличок, про існування яких знали хіба що старожили цього району й такі ж божевільні, як я, зациклені на старовині. Книги там були недешеві, але траплялися справжні раритети. Як наприклад, сьогодні, коли я, ще не вірячи своєму щастю, зняла з полиці томик Олександра Дюма. «Віконт де Бражелон»! Та ще й в оригіналі! Оце так пощастило! Хоча… яке там пощастило. Уявляю, скільки вона може коштувати. І все ж рука сама мимоволі розгорнула книгу. Ага… Здається, це лише остання частина. На пожовклій від часу титульній сторінці стояла дата – 1850 рік. Невже перше видання? Звідки воно? Я б іще повірила, побачивши таку знахідку в якийсь антикварній крамничці Парижа. Але тут… Просто неймовірно! Запитати про ціну? Як відомо, спиток – не збиток. То чом би й ні.

Звичайно, книга коштувала недешево, але, на мій подив, не захмарно дорого. Роздивившись пильніше, я зрозуміла й причину такого дива. Наприкінці книги бракувало з пів десятка сторінок, а на корінці розпливлася чорнильна пляма. Але такі дрібниці вже не могли затьмарити мого щастя.  І головне – потрібна сума просто зараз була в мене з собою. Щоправда, призначалася вона для купівлі італійських чобітків, які я ще минулого тижня нагледіла в одній із фірмових крамниць торгівельного центру. Але нащо мені чобітки серед літа?

Коли я розраховувалася з букіністом, він якось дивно поглянув на мене поверх своїх дещо старомодних окулярів у залізній оправі. Мені здалося:  він хоче щось сказати. Але чоловік лише швидко передав мені книгу, так, ніби вона обпікала йому пальці.

Утім, я не мала наміру довго розмірковувати над дивною поведінкою букініста. Міцно затискаючи під пахвою томик Дюма, я поквапилася додому.

 

Кинувши сумку на крісло у вітальні, відкрила книгу навмання й вирішила згадати свої курси французької. Напевне, вже все забула, треба буде з осені поновити заняття. Але вдома я була сама, тож підсміюватися над вимовою, як це іноді робила донька, було нікому.

 

Терещенко Олена  Мій коханий віконт

--------------------------------------------------------------------------------

 

Чи мій народ – Сізіф, йому покладено на плечі,

Триклятого сусіда, нам звільнює ходу.

У цьому вихорі страждань і колотнечі,

Коли вже зійде сонце і знівечить пітьму.

 

Чи мій народ як Прометей, розіп’ятий на скелі,

Лихий орел проклятий печінку все клює.

Та поки ми самі з собою на дуелі,

Не розірвемо пут і перемога не зросте.

 

Чи мій народ як Одіссей, згубив свою Ітаку,

На карті небозводу зорі не зійшли.

Отруйний спів сирен, які готують страту,

В безодні дім шукати Одіссея повели.

 

І скільки тих потвор іще він має вбити,

Трикляті вороги, коли вас вхопить грець!

Щоби мій народ міг врешті вільно жити,

Й дороги у майбутнє пролягали навпростець. 

 

Потапенко Христина  Чи мій народ - Сізіф...

--------------------------------------------------------------------------------

 

... Вот два подходящих эпиграфа к начинающейся зиме.

Бодлер: “Ни опиум, ни хмель соперничать с тобой не смеют, демон мой; ты - край обетованный, где горестных моих желаний караваны к колодцам глаз твоих идут на водопой…”

Табидзе: “Есть для женщин закон: их девичество кратко. Скоро сыщет девица супруга. Мы же гибнем, шарманщик, жизнь отдав без остатка, нам и пуля сквозь сердце подруга”. (В 42 года он принял свою пулю от палача с партбилетом в кармане, по решению сволочей с партбилетами в карманах.)

 

Ne sit sane summum malum dolor malum certe est.

Боль - не наибольшее горе, но всё-таки горе.

Tempore mutantur et nos mutamur in illis.

Времена меняются, и мы меняемся в них. (Но в лучшую ли сторону? Или мир прогрессирует, а мы регрессируем?)

Numerus stultorum infinitus est.

Количество дураков неисчислимо.

По одному извлекая из масс, к университету намертво притянуло нас - как вопросы к ответу. А в университете тучеподобные стены из средневекового камня: как фолианты-первоисточники, проточенные, уточнённые утончёнными червячками. По университету шастаем мы сквозняками, насвистываем: устои раскачиваем, основы растачиваем - помаленьку воинствуем. Виват, самопреодоление - основа самоопределения! Вздорного переделывание, тёмного перебеливание. Загляни в пролёт между зданиями - там на всё метёт мироздание! Не полынью с полей, не клевером - хлыном хлынули птицы лебеди. Пошушукаться под шумок, отвергая, ниспровергая, собираемся мы в кружок, а потом разойдёмся кругами.

Есть суровые идеалы, а есть и мягкие одеяла. Чаще всего  одно с другим совершенно невозможно совместить.

В школе мы научились стоять на голове и держаться за руки. Теперь надо научиться стоять на ногах и держаться за голову.

Чтобы хоть как-то развеяться, он решил ненадолго сойти с ума...

Мы из одной с тобой охапки, из захолустья прямиком. Откусываем от буханки и запиваем молоком. Отхлёбываем из бутылки, а между делом, между строк приятно холодит затылки столичный славный ветерок. И чёрный сытный хлеб, и белый пресотворённый сок травы живительны для очумелой от вбитых знаний головы. Затерянные в общей груде… А с типографского двора продукцию вывозят в люди. И нашим книгам быть пора.

Два дня проторчали в актовом зале - на межреспубликанской студенческой диалектологической конференции. После скучного торжественного открытия потянулись занудные доклады. Среди гостей были симпатичные киевлянки. Как раз перед нами сидели. Если бы летом решился поступать в тамошний университет, вполне возможно, был бы их однокашником. Отправлял легкомысленные записочки направо и налево. Киевлянки, поверив, что я не знаю, как называются месяцы на украинском, ответили обстоятельно, даже с транскрипцией: ведь “для дела”, для романа попросил. Подякував щиросердно. Запитав, а чи не мають для мене зайвого Драча, - тут до них дошло, прыснули над моею запиской и показали кулачки. Хотел в перерыве подойти к ним, да не решился.

Больше полусотни девчат на одном только моём курсе, а влюбиться не в кого. Не оттого, что я настолько разборчив, а оттого, что заведомо знаю: ничьего сердца не затрону. Порча некая во мне сидит, что ли?

 

/Если бы поступил в киевский университет, то мог бы познакомиться, а там и сдружиться, вот как с Иосифом, с второкурсником Валерием Марченко, будущим диссидентом. В 1973 его арестовали. Далее тюрьмы, лагеря, ссылки. Умер в тюремной больнице./

 

Сходили с Витасом на спектакль в театр русской драмы. Смотрели “Клопа”. Свободно поставлено, в полном (насколько это допустимо в наших “традициях”) соответствии с наставлениями Маяковского: и плакаты осовремененные на балконах висели, и пожарные через зал по проходам пробегали… Зарядку получил не только на этот вечер. Проговорили, улёгшись, до двух ночи.

Читайте мифы, чеканьте мысли. Сметайте грифы, секреты, визы. Кто ждёт навара, тот прав, наверно. Был день Икара, не день - мгновенье. Сочился воск - слезами наземь. Пусть ниже звёзд, но выше грязи. Душа испеплилась в счастье мгновенном. Мёртвыми петлями - кровь по венам. А леса шелест исходит лирикой. Эй, раскошельтесь на письма длинные! Ищу-разыскиваю слова под листьями: где брызнет искоркой, а где - монистом. Пустой открыткой жизнь прошуршит: своё отпрыгал - глотай аршин? Пройдут вечера - пройдут поезда. Ночевать, начинать с пустого гнезда. С огня и воды, с мотыги в руках. Всё отчётливей дым в прозрачных глазах.

Реет небо над смыслами. Верит тот, кто, насвистывая, начинает в пятнадцать с белым светом бодаться.

 

Опять взялся за шеститомник Грина. Перечитал “Блистающий мир”. Примечательно, что Друд нигде не сравнивается с птицей: он летает просто, как человек. В этом великий смысл и кроется.

Приближаются зачёты, а я отлыниваю, манкирую и злостно бездельничаю. А тут столько сразу надо срочно усвоить и освоить!

Приходил Лепилов, флегматичный пухлощёкий однокурсник: заниматься по латыни! В группе меня считают знатоком, аж не по себе становится. А всё из-за того, что на первом же занятии прочитал наизусть выученное год тому начало “Гаудеамуса” (спасибо Паустовскому!), а после щеголял латинскими изречениями. А в грамматике так же не силён, как и прочие...

 

Шилуцкий Роман   Мой счастливый год

--------------------------------------------------------------------------------

 

Серед праведників путують по землі грішники,

Серед хлібу свіжого не знайдемо вчорашнього,

Серед друзів моїх всі стали минулорічними,

А свіжа капуста перетворилась на квашену.

Серед чистих думок не буває думок із похоттю,

І «штовхають» промови нові-старі лідери.

Бо у чистих квартирах не живуть люди бездомні,

А у чистій воді не заведyться амфібії.

І якби й завелися, їх би піддали сорому,

Або б перепустили на консерви з гречкою.

Бо у свіжих народів не було голоду,

А у чистих держав не було про це суперечки.

 

Слободян Анна  Серед праведників...

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я Лєнку любив ще з малку, з дитинства. Мені було чотирнадцять, а їй тоді вже шістнадцять. Власне, п’ятнадцять з половиною. Та вона вважала себе дуже дорослою, а мене дуже малим. І кликала мене:

– Малий!

– Та й ставилася, як до молодшого.

Женя замовк. Мабуть, поринув у своє таке романтичне – поряд з Лєнкою – але таке далеке тепер дитинство. Дістав цигарку (чи не «Біломор – канал»?) із вузесенького срібного портсигара. Запропонував нам. Та тільки Юрій Іванович згодився, бо палив. До того ж свого часу вчився у ЛІКІ (Ленінградському інституті кіноінженерів) , то ж  Євгенові спогади про дитинство і Юрія Івановичеві спогади про студентську юність сплелися, переплелися і шукали ще якихось спільних вражень.

Ми сидимо в гостинному ресторані «Вавілон» київського Будинку кіно. Навколо – гучне свято. Вся кінематографічна і навколо кінематографічна громадськість, а над то члени Спілки кінематографістів відзначають ювілей – п’ятдесятиріччя Національної Спілки кінематографістів України. Вже відлунали офіційні й  не зовсім привітання,  вручено квіти й подарунки, грамоти й нагороди. Показано й переглянуто ювілейний концерт, створений силами студентів – майбутніх кінематографістів і майбутніх членів (ох і словечко ж…) Спілки. По тому в усіх залах і на тимчасових екранах переглянуто безліч фільмів молодих. А вже потім, зрозуміло, «неформальне спілкування з друзями». Слава Богові, в цьому благословенному будинку багато друзів-кінематографістів зібралося, а привід для бенкету є І“:– та ще й який – пятидесятилітньо-поважний!

Євген – скульптор, художник, багато працював у кіно. Живе в Києві і Санкт-Петербурзі. Вільно розмовляє українською мовою.

– І в Пітері?

– Авжеж! Я ж ваш посол доброї волі у Північній Пальмірі! Склалося так, що мій батько, геолог, після закінчення університету отримав направлення до Ленінграду. Отак і пов’язалися в моїй долі ці два знаменитих міста.

– А Лєнка мене неначе ігнорувала:

– Ти малий! – зрозуміло, вік у неї тоді такий був, підлітково-максималістичний.

– Та це ще більше закохувало мене в неї. По самі вуха. Ба, навіть, по саму маківку.

Женя з Юрієм Івановичем попихкують своїм «Біломор-каналом», ми ще з одним нашим товаришем – художником Філіпом – уважно слухаємо про народження великого кохання, намагаючись не помічати, як дим пасивного куріння дурманить навіть більше за ще не випиту «Немирівську» горілку.

– Потім ми були разом в піонерському таборі. Лєнка демонстративно цуралася мене, я ж непомітно, як мені здавалося, линув до неї душею, думками та мріями.

– Згодом я зрозумів, що то був перший наш шанс якось зблизитись, порозумітись, поцілуватись?! Тоді ж таке й в голову мені не приходило. Я любив і кохав! І був цим щасливий.

– Лєнка наклала оком на старшого піонервожатого. Але він її проігнорував! Який я був вдячний йому за це!

– Йшли роки. Моє почуття до неї міцніло і більшало. Чи кохала вона мене? От би взнати. Можливо. Хоча не подавала жодної надії. Так – друзі… До того ж один з друзів – я, закоханий до нестями.

Після школи життя закрутилося: армія, інститут, мистецтво, музика, кіноекспедиції. 

– Якось, повернувшись з чергових зйомок, почув, що Лєнка одружилась.

Життя далі коловоротило по містах та землях, і коли повернувся вже наступного разу ве:– довідався, що моя любов вже встигла розвестись.

– І знову ми були разом. Ближчих людей, друзів я маю на увазі, не було на тисячі кілометрів навколо. Ми мандрували нічним містом білих ночей, жартували, сміялись, тішились, бавились і мріяли. 

Лєнка мешкала на вулиці Салтикова-Щедріна, саме де трамвай повертав з Літейного проспекту.

– О! – несподівано перервав цікаві спогади Юрій Іванович, – та я ж там працював!

– Де?

– У трамвайщиків, в цьому районі!

– Земляки! – ледве не заволали пан Євген та пан Юрій, знайшовши клаптик спільного в спогадах, який відразу об’єднав  їх тим, чого не було у нас з Філіпом: вони були в знайомих місцях своєї юності. Пам’ятаєте, у Вадима Крищенка? «Бо коли людина з твого краю, то вона ріднішою стає!» Тут саме так – от вони сидять, двоє, зі спільного краю романтичної юності.

 

Таранюк Владислав Трамвай кохання...

--------------------------------------------------------------------------------

 

Этот мир не слеп и глух –

он живёт и дышит,

в нём сияет Добрый Дух

и тот Дух нас – слышит.

 

Облеки свои мечты

в чётких формул строки –

и познаешь радость ты,

явленную в сроки.

 

Веком правит Водолей,

приводя в согласье

толщи гор и ширь полей,

и людское счастье.

 

Лишь немного измени

направленье мыслей –

и наполнишь свои дни

счастьем в полном смысле.

 

Если беден – обретёшь

деньги или дачу.

Если в сытости живёшь –

укрепишь удачу.

 

Мир, как сказочный дворец,

станет в одночасье.

И поймёшь, что ты – творец

собственного счастья.

 

Ляжет в банке крупный счёт

и, прорвав запруды,

свет успеха потечёт

в твою жизнь, как чудо.

 

Что бы ты ни попросил –

всё Судьба исполнит

и поддержкой Высших Сил

твою жизнь наполнит.

 

Потому – вперёд, мой друг!

Надо продвигаться

в мир, где торжествуют Дух,

Радость и Богатство!

 

Переяслов Николай  Стань открытым миру и судьбе

--------------------------------------------------------------------------------

 

Alles begann mit Pfannkuchen zur Fastnachtswoche.

Aber nicht um die Pfannkuchen geht es. Es geht um die Macht der Gewohnheit, die sehr dem Wesenszug des Charakters ähnelt.

Es war die Zeit des alten Regimes, glückliche Zeiten, von der Kategorie Retro.

Glückliche Zeiten, ruhige Zeiten. Man musste sich weder abgrenzen noch abkapseln. Und die Gewohnheiten passten dazu.

Fenster ohne Vergitterung.

Der Erkennungscode – dreifaches Klingeln, aus irgendeinem Grund war er überall derselbe.

War niemand zu Hause – steckte ein Zettel: “Schlüssel liegen unter dem Abstreicher”.

Geöffnet wurde jedermann, oft waren die Türen nicht einmal abgeschlossen.

Die Kinder hatten nur vor der Dunkelheit Angst, nicht aber vor den Menschen.

Sie hatte auch die Angewohnheit, die Tür nicht abzuschließen.

Die Freundinnen meinten – eine schlechte Angewohnheit. Aber es stellte sich heraus, dass das gar keine so schädliche Gewohnheit war.

Jetzt haben sich die Zeiten geändert. Die Gewohnheiten gingen mit ihnen, der Charakter aber blieb.

Damals war ihre Tür nicht abgeschlossen. Die unterschiedlichsten Leute haben sie geöffnet, Leute in unterschiedlichen Situationen.

Ein fünfstöckiges Haus. Erster Eingang, Erdgeschoss, Wohnung Nummer 1.

Wer kennt schon die Eigenarten einer solchen Wohnung?

Sie dient als Auskunftsbüro, besser gesagt, als Büro für gute Dienste. Das Fenster befindet sich in Augenhöhe eines nicht allzu hochgewachsenen Menschen.

Wenn man in der Küche Essen zubereitet, so strömen alle Essensdüfte auf die Straße. Wenn jemand Durst hat, wendet man sich hierher, manchmal direkt durch das Fenster – falls jemand in der Küche zu sehen war.

Wurde ein Glas benötigt, wurde ebenfalls durch das Fenster darum gebeten.

Manchmal wurde direkt durch das Fenster gequatscht oder gewitzelt.

Es kam vor, dass die Mädchen sich einen Zufluchtsort vor jungen Burschen suchten, die aufdringlich waren, ihnen aber nicht sympatisch waren. Und später sprangen sie aus dem Fenster wieder heraus.

Banditen kamen nicht herein, nicht wie in dem Film “Ein heikles Stück”.

Andererseits kletterte ein junges verängstigtes Mädchen durch das Fenster, um einem weiteren Hundebiß zu entkommen.

Wie kann man da die Tür verschließen?

Und da waren noch die Zusammenkünfte mit den Freundinnen, direkt auf dem Fußboden der Küche sitzend, damit man sie von draußen nicht sehen konnte...

Und erst zu Neujahr... Alle, die durch das Fenster hineinriefen “Alles Gute zum Neuen Jahr!”, wurden als zur Familie dazugehörend angesehen.

Es waren jedes Jahr zu Neujahr mehr Gäste da, als im vergangenen Jahr.

So ging es von Jahr zu Jahr.

Sozusagen – ein Effekt des Gemeinschaftslebens.

Sie ist eine Studentin, eine angehende Ingenieurin in einer Industriestadt. Damals wollten alle Ingenieure werden, – ein Merkmal jener Zeit.

Zur Zeit der Fastnacht ist es immer kalt. Aber zur Fastnacht gehört auch die Wärme des Ofens und ein Stapel leckerer frischgebackener Pfannkuchen, die den Appetit so richtig anheizen...

 

Iwuschkina Julia   Mehr als die  Macht  der  Gewohnheit

--------------------------------------------------------------------------------

 

Змінюються часи. Змінюються напрямки. Змінюються тенденції. Навіть якщо говоримо про явище нам добре відоме. Журнал «Всесвіт» я читав ще у радянські часи. У ньому друкувалися цікаві і поезія, і проза, так би мовити, з-за меж імперії. І, певна річ, у перекладах.

Нині ж переглядаєш номери журналу і бачиш, що там вже є твори з країн, що були колишніми республіками Союзу. Бачиш і твори українців, що їх доля занесла недалеко, а інколи і дуже далеко від України. Читаєш написане ними. Замислюєшся. Розумієш і те, що життєвий шлях цих людей, пережите ними і робить їх творчість особливо цікавою для нас, так би мовити, материкових українців. Звичайно ж, це не переклад. Написано нашою рідною, українською. Але ж умови життя, обставини побуту, набутий досвід не можуть не впливати на те, що і як цими авторами пишеться.

Отож перегортаючи сторінки випуску №3-4 журналу «Всесвіт» за 2019 рік, натрапляю на поетичну добірку Миколи Романюка. З підзаголовком – вибрані поезії... Отже, є – з чого вибирати! Біля прізвища автора у дужечках вказано, що це... (Україна – Польща). Публікацію подано під рубрикою – «Вітер з діаспори»...

Вірші сподобались. А коли поетичні твори викликають твій читацький інтерес, то у них можна знайти і цікаві рядки, що цей інтерес вияскравлюють. Ну ось, наприклад, рядки, де приведений, можна сказати, дуже виразний жіночий портрет у слові –

 

І ти була черства, неначе вчорашній хліб,

Подібна до Махи з полотнищ глухого Гойї,

Хтось грав на габої, крутились колеса диб…

І сипались дні з чорно-білих калейдоскопів,

І кожен тягнув свій хрест і йшов до Христа,

Ти та, що не звідала ще палкої любові,

Ти та, що не звідала ще палкі уста…

 

То який же він – ліричний герой цих віршів?! А постійний перегук мотивів найгострішої сучасності і найдавніших міфів не може не змусити замислитися –

 

Життя, мов ковзанка, ковзаєшся кудись,

А світ, мов лід, холодний і твердий,

І хто ти є? Навіщо народивсь?

Такий вродливий, наче древній Кий…

 

Поет прагне осягнути душу свого сучасника – людини, що і немало побачила, і ще більше пережила –

 

Один на один із холодним

житейським морем,

Лиш чайки крикливі, лиш галька,

хвилі й вітри,

А хочеться, щоби вдвох і щоби Amore,

І щоби з тобою до ранку

хтось говорив...

 

Даник Володимир  Два критичні нариси

--------------------------------------------------------------------------------

 

В поле нашего зрения попала повесть А.В. Апалькова «Кизиловы пропилеи» [1].

Мы прочитаем её и проведём небольшое психологическое исследование.

Именно психологическое. А потому не пойдём соблазнительными путями, которые могли бы увести нас в чуждые дебри.

Мы не пойдём по пути, указанному В.П. Беляниным [2]: мы не станем исследовать текст как внутренний мир автора и читателя. Исследование текста увело бы нас из психологии в литературоведение.

Мы не будем следовать Э. Крепелину [5], который увёл бы нас из психологии в психиатрию.

Мы не последуем за П.Б. Ганнушкиным [4], потому что психопатии, при всей их отдаленности от психиатрической больницы, всё же колеблются между нормой и патологией.

Наш путь – это путь приятеля Нэнси Мак-Вильямс [9], о котором она написала: «Возможно, большинство наблюдателей проводили различие между здоровьем и нездоровьем примерно так же, как мой приятель — между “психами” и “непсихами”. Здоровые люди более или менее соглашались друг с другом по поводу того, что составляет реальность; нездоровые уклонялись от этого соглашения».

Мы сразу определим, «на глаз», что центральный персонаж «Кизиловых пропилеев» Александр Кизилов – не псих, а молодой специалист Каневского музея Т.Г. Шевченко, направленный на курсы повышения квалификации в Москву зимой 1990 года, в канун распада СССР. Мы попытаемся найти этому персонажу место среди акцентуированных личностей.

Пройти по пути поиска нам помогут К. Леонгард [6], а вместе с ним   и А.Е. Личко [7; 8], который хоть и изучал акцентуации специально у подростков, но сделанные им выводы применимы ко всем возрастным группам. Протянут руку помощи также Н. А. Буравлева, Н. Н. Телеличко [3], рассказав о взаимосвязи защитных механизмов и акцентуаций характера личности. Ну и, конечно же, нам поможет Нэнси Мак-Вильямс [9].

 

Акцентуации Александра Кизилова

 

Кизилов остроумно шутит. А что мы знаем про гипертимов? Гипертим пересыпает свою речь прибаутками, остротами, он фонтанирует идеями, ему свойственно использование тирад и забалтывание. 

Кизилов мастер ухаживать за женщинами. Буквально сразу после знакомства с заведующей методическим сектором музея Николая Островского, юной татаркой Лорой, Кизилов уже держит её под локоть во время экскурсии по залам музея (с.12). А прошло не так уж много времени – и он уже гостит у Лоры. Пьют кофе и слушают пластинку с серенадой Шуберта. «Окно выходило во двор. Во дворе гасли сумерки в прелом снегу.

– А на Украине снега больше?

– Во, сколько, – Кизилов коснулся ее колена.

– А как по-украински «желание»?

– Бажання.

– Красиво

– Ты красива, – он взял её руку» (с.13).

А через пару дней – «Лора испарилась из памяти» (с.15). А что нам говорят психологи о любви у гипертимов? Гипертим проявляет непостоянство, моментальную привязанность и влюбчивость. Любовь у него как развлечение, вспыхивает и быстро гаснет. Да, она бывает оригинальна, появляется пылкость отношений, но эти отношения – ненадолго. Гипертим живет для себя, и его ничто и ни к чему не обязывает. С одной стороны, можно сказать, что гипертим эгоцентричен, но это не эгоцентризм истероида. Из-за того что гипертим перескакивает из сюжета в сюжет, ему все интересно, для него все важно, жить ради одной женщины гипертиму сложно, ведь такое количество других женщин находится рядом с ним [1]!

Сексуальная жизнь гипертима – очень важный фактор для него. Он проявляет обширную сексуальную активность. Говорят, что у Виктора Гюго было более 200 сексуальных партнерш, а в возрасте 70 лет он смог соблазнить 20-летнюю дочь писателя Готье. Айседора Дункан обладала высокой сексуальностью и была убежденной сторонницей свободной любви [1].

И вот, уже забыв про Лору, Кизилов идет в театр с представительницей Молдавии, Натальей. А что после театра? Он в комнате не один. Она тоже. Кизилов и Наталья пьют коньяк в коридоре и… «Наталья сидела на Кизилове, обхватив его бока крепкими ляжками. Киизилов сидел на полу, поднимая и опуская ее тело» (с.17).Так может только гипертимик. Вон, например, у сензитивного типа всё совсем не так. Сензитивы  обычно застенчивы и робки при посторонних людях и потому часто воспринимаются окружающими как замкнутые. Открытыми и общительными они бывают только с теми, кто им хорошо знаком. Кизилов и сензитив – это, как говорят в Одессе, две большие разницы. Кизилов уж совсем не сензитив. А гипертимик – это он!

Наталья – миг. И больше не нужна. Она набилась в поездку, когда Кизилов захотел посетить Загорск на Рождество.

Во время экскурсии всей группой в Пушкинские места, в Большие Вязёмы, Кизилов решил прогуляться по территории, и тут им овладела сентиментальность: «Из-под высоких стволов сосен господский дом выглядел меланхоликом. Большие окна полукруга второго этажа готовились заплакать» (с.23). Психологи, однако, говорят, что гипертимик, хотя  время от времени он и подвержен приступам пессимизма, но они быстро сменяются высоким уровнем эйфоричности. Гипертимические натуры без труда преодолевают грусть. И действительно, меланхолию как рукой сняло, достаточно было того, чтобы Кизилова окликнула экскурсовод по Пушкинскому музею, Зоя.

Гипертим хорошо чувствует настроение окружающих. И тут Кизилов сразу почувствовал настроение Зои, хотя еще и не знал, что она – из бывших, из дворян.

« – Горько мне, Зоя, – он повёл рукой, – Мерзость запустения. <…> Вы, Зоя, верующий человек?

– Нет… Но…» (с.24).

Где Лора? Где Наталья? Они хоть и совсем в недалёком прошлом, но уже в нём далеко. Теперь Зоя!

Кизилов умеет ухаживать галантно.

«– Вот и я, – Кизилов подошёл к ней, взял за руку в белой рукавице, – хочу верить, а не выходит» (с.24).

Дальше – больше.

Зоя процитировала высказывание на французском – и Кизилов тут же ухватился за эту ниточку.

«– Зоя, – Кизилов взял её за плечи. Она не шелохнулась. – А вы говорите по-французски, или так, для форсу, заучили?

– Говорю, – она опустила глаза, – у нас все дома говорили. Теперь я одна осталась.

– А где вы живёте? – он обвел глазами вокруг <…>» (с.27).

Гипертимы находчивы.

Узнав, что Зоя живёт в Голицыно, Кизилов с лёгкостью готов упустить служебный автобус, который отвез бы его со всеми остальными экскурсантами в Москву, в общежитие.

«– Проводите меня до Голицыно.

– А как же автобус?

– Доберусь электричкой. Когда ещё смогу увидеть всё это? Да и кто лучше вас мне обо всём расскажет. Силь ву пле!» (с.29).

Люди с гипертимной акцентуацией любят риск.

А как же Наталья? Нет, нет, она еще не ушла из его любовной орбиты! На лекции о Маяковском она спросила Кизилова, кто из поэтов ему ближе.

«– Гумилёв.

– А я?

– Ну, ты совсем близко, – Кизилов взял её за руку, и утащил за фанерную тумбу с афишами 30-х годов» (с.52).

Так поступить мог только гипертимик! А дистимик, например, ни в коем случае: дистимик предпочитает одиночество; дистимный тип характеризует низкая контактность и немногословие; такие люди являются домоседами, тяготятся обществом.  О Кизилове такого уж никак не скажешь. А психастеник? Он в любви боится совершить ошибку. Это, конечно же, не Кизилов! А эмотивный тип? Он в любви раним. И это, конечно же, не Кизилов!...

 

Проценко Анна   Кто Вы, Александр Васильевич Кизилов? 

--------------------------------------------------------------------------------

Дід Жахай із чарівної країни 

 

(Валентина Кондратенко-Процун. «Дід Жахай із синіми крильми», м. Кропивницький, Лисенко В.Ф., 2019.) 

 

Є така чарівна країна – дитинство. Вона сповнена чудес. Там все вміє говорити: коти, собаки, жабки, поросята, кози, лелеки, кожна квітка, кожна травинка... Ми все життя сумуємо за ним, мріємо повернутися – хоча б у снах…

 

Цей день як день,

Таких багато,

Як щастя в літньому саду.

Сміються мальви коло хати,

Джмелі закохано гудуть.

Плоди зітхають перестиглі:

Збирати їх уже пора.

Принишкло все. Та садом біга

Лиш невгамовна дітвора.

І все таке просте і звичне:

Глек висне головою сторч,

Сусідка на старій кабичці

Із літа й сонця варить борщ.

Он ловить сонячних зайчаток

Руде завзяте кошеня.

І дня кінець, його початок,

Перебреду я навмання… 

 

Слова зрозумілі і дитині, і дорослому. Скільки образів, скільки картин намальовано словом! У них є і літній щасливий спокій, і ностальгія за дитинством.

У них є доброта і краса.

Особистість автора накладає відбиток на творчість. Для дітей повинна писати тільки добра і розумна людина.

Валентина Кондратенко-Процун – саме така. За фахом – учитель, працювала в школах області. Тепер – керівник фольк-гурту «Дивосвіт», і до того ж – режисер, сценарист, дизайнер виготовлених власноруч костюмів. Захоплюється всім прекрасним: квітникарством, ландшафтним дизайном. Чого вартий розбитий квітник у сквері с. Олексіївка Добровеличківського району Кіровоградської області, де вона мешкає! Вона власноруч висадила понад 1000 тюльпанів, ірисів і всього того, чим уквітчаний її двір! Що це, як не жага прикрасити все те, до чого доторкнеться? Валентина має гучне сопрано. Поетеса, член НСПУ та Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ», лірик і романтик.

Мама, бабуся, дружина. Усі тяготи жіночої долі їй знайомі. Дитячі вірші – тільки одна зі сторінок її творчості.

Вони чарівні. Образні. Пізнавальні. Легко запам’ятовуються. Зримі. Вони розраховані на різний вік: дитина зацікавлено послухає, а дорослий посміхнеться: як нагадують людей вередлива коза, жабка, песик, волик та інші мешканці «дитячого раю»! А домовичок дід Жахай – мила істота, з якою хочеться зустрітися.

 

Полевина Ольга  Дід Жахай із чарівної країни

--------------------------------------------------------------------------------

 

(На вихід книги Петра Старости «За горизонтом болю»)

 

Ми пам‘ятаємо багато речей. Інколи, здається і зовсім зайвих…

Однак, спробуйте позбутися власних спогадів… Людина живе у різних вимірах своєї історії, причому – одночасно. Не полишив цю тему поза літературною увагою і Петро Староста. Попри те, що автор відомий колу читачів своїми поезіями, проза не збавить їх до нього шанобливості.  Адже, у даному випадку йдеться про скрупульозну та ґрунтовну роботу.

Перебираючи у пам‘яті різні моменти свого життя та аналізуючи спогади, документи, перекази родичів, дослідницький хист автора уклав справжню історико-документальну повість. Канва цілої книги, від першої сторінки до останньої, насичена живими образами її героїв. Героїв не вигаданих і не прикрашених. Так, як гілки на древі будь-якого роду, будь-якої людини не потребують зайвих епітетів. Вони – саме життя. А життя, завжди переходить за горизонти болю…

Не покладе проведіння такого тягара, яке не винесе людина…

Навіть, коли й доведеться розпрощатися із самим життям…

У книзі – галерея справжніх людей.

Її вивів перед очі й душу читача оповідач. І провів тих людей від народження спогадів про них, до останньої про них згадки…

Я написав «до останньої» і сам із собою не погоджуюсь. Адже, допоки ми читаємо про героїв, вони живуть із нами – поміж нас. Навіть, коли ми і не знали про них до того…  І в усі часи пани собі панствували, раби собі рабствували… А про природу людини так і не дав повної визначеності жоден із філософів. Однак, творча сила завжди – смисл і успіх будь-якої корисної справи, сумлінної…

Наскільки можна судити із надзвичайно розлогих посилань на документальні джерела, книга укладалася тривалий час.

Уявімо собі стан автора, що гортає шпальти старих газет, шукаючи у кожній бодай короткої інформації про своїх рідних, близьких, знайомих родинному кущу. Пояснити все це не можна. Можна інспірувати, примруживши очі, «читаючи» це у просторі між рядками…

Ми всі згодні у тому, що завдання письменника-документаліста – організація цікавого викладу простими словами сили-силенної обробленого й пропущеного через себе матеріалу. Систематично і всебічно скомпоновані данні, взяті у різні часи окремо, лишатимуться нездатними у такому первинному вигляді до затятої і послідовної оповіді. Це вдається оповіді із художнім стилем та світоглядом, яким володіє автор.

Наведу декілька текстових прикладів:

«Побідувавши більше року з двома малолітніми дітьми, Текля дала згоду вийти заміж за Штефана Мариска, привабливого і добродушного парубка…» (стор.64).

«Війна закінчилася, але в село з військомату продовжували надходити похоронні, збільшуючи реєстр убієнних…» (стор.177).

«Найбільше до Степана прив‘язався Петрик. Він всюди нипав за старшим братом. Степан іде до криниці, хлопчик плентається за ним. Не може йти – плаче…» (стор. 253)

«Жебрак постійно ходив з мішком за плечима. Юродивим у селі лякали… дітей… Не будеш слухати, прийде майданський Ванька і забере тебе у мішок…» (стор. 264).

«Різдво п‘ятдесят шостого року було якимось особливим. Певне тому, що минулися колишні негаразди, а в свідомості розцвіли весняним квітом світлі сподівання на кращі часи…» (стор. 290).

Саме сподіваннями на кращі часи жило й живе наше суспільство… Як то кажуть: нині і повсякчас, і на віки віків…  Попри злидні, кров, піт, сльози, диктатури, знущання влади – цього справжнього ворога людей, – із роду в рід живе наш народ. Живемо і ми, як його безпосередня частка.  А разом із нами і самі прості – справжні герої вдалої книги Петра Старости «За горизонтом болю».

Ще про книгу на сайті: https://zeitglas.io.ua/s2665631/

 

Апальков Олександр   Розворушити спогадами душу читача...

--------------------------------------------------------------------------------

 

(Відгук на твір Олександра Апалькова «Жаннетт із Шарм-ель-Шейха»)


Невелика за обсягом книжечка під назвою «Жаннетт із Шарм-ель-Шейха», видана видавництвом «Склянка часу», 2020р. приваблює оригінальністю сюжету, несподіваними колізіями. Читається легко.  Головний герой на відпочинку у Єгипті закохується у випадкову жінку привабливої зовнішності. Вона загадкова, але дивна, має багато прикрас, що свідчило б про її матеріальні статки. Жаннетт  виявляє свою життєву позицію «полювання» на багатих кавалерів у репліці «…у мертвих не можна шукати любові», коли закоханий герой запрошує її на екскурсію до пірамід. Тоді сприймаєш це як її відмову (може, не сподобався новий знайомий), і лише в кінці твору, коли дізнаємося про спосіб виживання та утвердження пані у світі, знаємо про її любовні афери, стає зрозумілою репліка Жаннетт. Дійсно, нащо їй мертві. Їй потрібні живі, які б могли любити та задовольняти її короткі забаганки. Риса характеру чітко окреслена автором.Випадкова зустріч із другом молодості, з яким випадали нелегкі випробування, природно вплітається у канву твору. Світ тісний. Дізнаємося, що обраниця серця друга красуня Жаннетт. І хоча головний герой підсвідомо здогадується, що це саме та, яка запала і йому в серце, не подає виду. За рядками читається інтуїція героя, уміння адекватно оцінювати ситуації та реагувати на них. Тому, дізнавшись із листа штурмана Прохора Журби про розчарування в надії на чисте кохання, наш герой мало тому дивується, але, все ж, розчарований і у власній мрії про любов у красуні-серцеїдці. Бо «тихий сніг засипав мій смуток».Чим не психологічна драма?!І це на кількох сторіночках. Історія кохання, якому не судилося збутися для двох чоловіків  з причин майже аморальної поведінки жінки. Але смуток пройде, сніг його засипле і на горизонті життя з’явиться нова, чиста і вимріяна, любов.Короткими реченнями, точно,  автор змальовує оточення головного героя, вживає лексику, яка характерна для даної місцевості. Класичними є описи конверта та закінчення твору...

 

Омельчеко Олеся  Короткими реченнями

--------------------------------------------------------------------------------

 

В чому варто шукати причини наших миль,

що непройдені ще і до часу? Може в тому,

що ми не навчились будувати до себе мости?

Хто ж ми є на спіралях історій? Хто ми є

на шляхах степових та узбіччях?.. Ми ж сучасні –

відправляймо собі електронні листи.

 

В тому, що нам повторюють кожного разу:

«Все тепер буде добре, спокійно собі

засинай»  відчувається коло повторень;

я не я, ти не ти – все в тобі не твоє,

і тому виникає логічно питання

моє: «Скільки тобі потрібно відтворень?»

 

Не тибетський монах, і не птах, що ім’я має –

Фенікс, не античний герой, напівбог,

не Адам, не біблейський пророк, але все ж

маєш чистити карму, із попелу стати,

здобути вогонь, а чи вчитися бачити

знаки, своїх власних сягаючи меж.

 

Поїденчук Руслан ...шукати причини...

--------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн.,

(плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 




Обновлен 16 июн 2020. Создан 09 июн 2020



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow