Вийшов друком №95 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком №95 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

 

Плихневич Тетяна

Шилуцкий Роман

Крым Анатолий

Сумирний Іван

Біла Вікторія

Гармазій Надія

Ігнатенко Олександр

Карпець Ярослав

 

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Вертиева Анна

Стиркіна Юлія

Гнатюк Олег

Шалата Михайло

Голуб Валерій

Repina Olena

Мошковська Тетяна

Проценко Николай

Prozenko Nikolaj

Стасюк Микола

Jatskova Lidia

Стеценко Валентина

Слободян Анна

 

 

Есе Essays Эссе

 

Святослава

Лазо Сергій

Вергелис Олег

 

Галерея Galerie Галерея

 

 

Роботи художника Ярослава Савчина

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№95

 

 

Лаура чула кроки.

Вона йшла чужим, ворожим містом. З обох боків, немов гранітні скелі – величезні похмурі будинки. Тиснуть, стискаються, неначе хочуть розчавити.

Кроки – все ближче. Стискається серце від страху.

Суцільна темрява. Не світять ліхтарі. Лише далекий відблиск фар підсвічує шлях до безодні.

Щілина у суцільній кам’яній стіні. Лаура прослизнула в неї. Зачаїлася.

Гупає серце. Кроків – наче не чутно. Навшпиньки, тримаючись за вогкий тиньк, дівчина рушила до виходу із підворіття.

Майже у всю шир – брудна калюжа. Забиває подих сморід. Відчуття небезпеки зростає. Це – пастка. Смердюча паща людожера :-велетня.

Кроки. З іншого боку. Не з вулиці – з двору. Попалася! Тікати вже запізно.

Лаура вчавилася у цегляне склепіння.

З того боку отвору з’явилася непевна постать. Блиснув тендітний вогник запальнички. Лаура побачила монстра. Бліде обличчя, мертві, скляні очі, повільна, нелюдська хода.

Монстр пройшов повз. Напевно, так і не помітив. Дівчина наважилась дихнути. І – почула голоси. Вороги – близько. Сперечаються, розпитують. Тікати! Не гаяти часу!

Ривок! Виснув щур, дзенькнула порожня скляна пляшка.

Купи сміття перекривають шлях. У них хтось ворушиться. Щури? Люди... Мерщій повз!

Лаура забігла у двір. Роззирнулася. Наче на дні глибокої криниці. Темно, тихо. Небо чорне. Замість зір – далеке та байдуже світло з верхніх вікон.

Звідусіль – високі стіни. Десь, між ними, є прохід-щілина. А потім – інший двір. А потім – двері...

Ззаду – кроки...

 

***

 

Лаура розплющила очі.

За вікном – святковий ясний ранок. А серце гупає. Мабуть, від хвилювання. Адже сьогодні – її перший виступ.

Серце загупало ще дужче, та вже не з страху – з радості. Сьогодні! Вона! Буде читати! Власний вірш! ПЕРЕД ВСІЄЮ ШКОЛОЮ!!! І не на якомусь там самодіяльному концерті – під час передсвяткових урочистостей.

Від хвилювання не снідалося. Лаура проковтнула кілька ложок каші, запила теплуватим чаєм – і до школи!

Перед тим як штовхнути вхідні двері, чомусь завагалася. Що, як рідне місто перетвориться на монстра із кошмарів? Проте надворі все було як завжди. Розквітали квіти в квітниках, на лавах під кущем, наче під білою пухнастою хмаринкою, сиділи знайомі старі – дідусь з 53 квартири та бабуся з 37. Побажала їм доброго ранку, прийняла перші поздоровлення і посмішку. А потім – ще одну, від Валека-студента.

А у школі стало вже не до нічних страхіть...

Тільки-но розпочався урок алгебри, як двері класу раптом прочинилися. До них зайшла найкраща в світі вчителька – голова літературного гуртка, і попередила, що за наказом директора Лауру звільнили від занять. Перед урочистою подією треба зробити прогін. Хто буде сперечатися? До того ж, активістці-відмінниці у скорочений передсвятковий день кілька пропущених уроків не зашкодить.

Найкраща подруга, красуня Наталі зітхнула, провела її заздрісним поглядом. Нічого, буде й в тебе перемога! А сьогодні... Друге місце у конкурсі – теж непогано.

Непомітно наблизився час урочистостей. У ось – Лаура на сцені. Її черга – одразу опісля директора.

Від захвату перехоплювало подих. Вперше у житті вона дивилася на святкування так – згори.

А внизу... Яка краса і велич! Прапори, яскраві квіти у правицях школярів. Білі банти з зачісок малечі – теж мов квіти. Яскраве синє небо, сліпить сонце. Здається, що святковий одяг учнів теж блищить.

Всі вишикувалися струнко, і шеренги утворюють геометрично бездоганні прямокутники. Подвір’я школи зараз виглядає, немов мозаїчне панно.

Щоб не збитися у найвідповідальнішій момент, Лаура прокручувала у пам’яті рядки свого вірша. Час від часу думка сповільнялася, і крізь мелодію римованих куплетів чулися палкі слова директорки:

– Слава... Подолаємо... Поборемо... Хай живе... Смерть ворогам!

Кожен заклик знаходив палкий відгук в її серці.

І нарешті...

– Увага! Слово надається кращій учениці 8-а класу, вихованці літературного гуртка...

Лаура вийшла вперед, взяла у тремтячі руки мікрофон...

 

***

 

– Поздоровляю! Ти була неперевершена!

Наталі закружляла подругу в обіймах.

– Насправді гарний вірш, і виконання добре. Тільки ось... У третій строфі рима трохи кульгає. Здається, я колись про те казав.

Марк, як завжди, не утримався від кпинів.

– Нормальна рима! Лора молодець! – обурились інші гуртківці.

Їхня група щойно полишила шкільне подвір’я. На вузькій вуличці, що прямувала до проспекту, цвіли весняні дерева. Палило полуденне сонце з яскраво-блакитного неба. Додому іти не хотілося.

– Та зараз – зовсім рано! Гайда у кіно! – запропонував Марк. – Щойно вийшов непоганий фільм. Про подорож на Марс.

– А потім – святкувати Лорчин успіх! – підказала Наталі.

– Так! Звісно! Після фільму – до Пасажу! Пригощаю!

Хтось засумнівався:

– Чи не далеченько?

– Часу вдосталь – завтра вихідний!

Лаура йшла немов у напівсні. Навколишнє здавалось декорацією, щасливим містом майбутніх епох. З обох боків широкого проспекту – високі, величні будинки. Деякі оздоблені гранітом, інші – мармуром, бетонні стіни третіх – барельєфами, мозаїкою. Багато хто прикрасив їх до свята. З балконів звисають прапори, глухі стіни вкривають плакати. На них зображені досягнення народу, портрети славетних героїв.

– Можливо, колись і моє обличчя буде тут, – мріяла Лаура. – Задля цього варто жити, змагатись, боротись, працювати на благо вітчизни. Навіть вмерти за країну, якщо треба.

 

 

Плихневич Тетяна Сни і монстри

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Літо. Спека. Вода, мов кисень,

золотий прохолодний брют.

Подолаєш до річки відстань –

трохи дихати легше тут.

Хвилі Ворскли в моїх судинах,

темних водоростей сади,

стародавніх історій плини

у столітніх шарах води,

нитки сонця в моєму серці,

розчин сонця в моїй крові,

коливаються десь на денці,

наче риби, слова живі,

сто століть у моїх судинах

з мезозою і дотепер

жовта річка тече неспинно,

колихає життя і смерть.

Я відроджуюся в потоках,

у глибоких затоках рік,

щохвилини, щодень, щороку,

доки людства триває вік.

В осокорах чигає сонце,

чайка ріже крилом блакить,

білим янголом-охоронцем

сонна хмара вгорі висить...

Літо. Спека. Спасибі, Боже,

кров землі – річкова вода

воскресить, оживить і, може,

ще подовжить мої літа.

Річко, ми попливемо разом

в неозорий безмежний світ

ген до моря, де сині стрази

мріють хвилями сотні літ.

Ми, здається, з тобою вічність,

в нас одна течія струмить,

остуди моє серце, річко,

охолонь мене хоч на мить.

Ми з тобою одної крові

десь далеко на глибині –

ти з любові і я з любові,

все з любові, хіба ж то ні?

 

Стиркіна Юлія  Ми з тобою...

 

-------------------------------

 

....Крестьянский дом семьи Бонтан. 

Большая комната с раскрытыми настежь окнами, через которые доносятся  голоса деревни – колокольный звон, смех детей,  ругань соседей, лай собак.  К вечеру на смену им приходят песни кузнечиков и тоскливое   мычание недоеных  коров.

Посреди комнаты стоит стол и два грубо сколоченных стула. На столе кувшин и две чашки. В углу комнаты – старый комод, а в глубине скрытая пологом большая деревянная кровать, на которой лежит МАМАША БОНТАН. Похоже, старуха умирает, но это и понятно – ей уже 92, она  не встает  с постели,  ничего не ест, а  речь её похожа на лепет младенца.

В комнату заходит ОНОРЕ, ее сын – грубый, неряшливо одетый сельский фермер. Он боится оставить мать одну  и постоянно высматривает кого-то в окне. Мамаша Бонтан беспокойно кряхтит. Оноре подходит к кровати.

ОНОРЕ (кричит). Что?!. Не понимаю? Что вы хотите, мамаша?!. (прислушивается). В поле идти? А кто с вами останется? Даст Бог помрете, пока я хлеб убираю, а кюре меня проклянет? Этот обжора  вчера облаял меня, как собака! Думаю,  Матильда закрыла дверь перед его носом!.. Что?! Матильда, говорю! Вдова Жака!.. Он к ней тайком ходит! Что?!. Я её не осуждаю, каждая женщина хочет  прикоснуться к святому предмету, но он-то!  (подходит к окну). Где же ее черти носят?!. (матери, кричит). Я ему сказал, что вы помираете,  а он орет: «не смей оставлять родную мать без присмотра!» Я его спрашиваю: «а кто хлеб убирать будет?» А он мне: «Найми  Мадам Рапе!» Я говорю:  нет у меня лишних  денег на сиделок, а он визжит, как свинья: «Прокляну!..» Кому нужны проклятия?.. (вновь наклоняется над кроватью) Что вы сказали, мамаша?! Что?!. Да куда ж я пойду?!  Чего доброго и вправду проклянет! Придет мадам Рапе, может, договоримся!..  Говорю, скорее бы вы, мамаша, отмучались!.. Что?! А то я сам не знаю, что хлеб убирать надо! Эхе-хе!.. (подходит к окну, отбегает, бестолково суетится  у  стола). Идет!..

В комнату заходит МАДАМ РАПЕ – круглая, как шар женщина, в опрятной одежде и с мешочком для вязания.

РАПЕ. День добрый!

ОНОРЕ. Добрый день, мадам Рапе! Сказать  честно, боялся, что не придете!

РАПЕ. Задержалась у Гарданов. Они утром дочку прислали, мол, бабушка ихняя помирает. Не успела войти, как бабушка отлетела  на свидание к ангелам!

ОНОРЕ. У вас легкая рука...

 

Крым Анатолий  ЧЕРТ  Комедия в 5 сценах(по мотивам рассказа Ги де Мопассана)

--------------------------------------------------------------------------------

 

 

Sticke uns, Gott der Herr, auf dem Tuch Herzen

lass uns in Eintracht leben, glätte den Schmerz zwischen den Mitmenschen

mit dem Kreuz – das Gedächtnis mit dem Klang des Schwertes erwidern

zur Stunde, da der Feind auf die Wunde Salz streut.

 

All unsere Verluste und Ängste,

all unsere wichtigen Daten

zeige weiß auf schwarz die Grenzen auf –

Lehre uns von Herzen den Brüdern zu verzeihen,

Lehre uns aber auch, den Bösewichten nicht zu verzeihen.

 

Sticke uns, allmächtiger Gott, Mäander über Jahrhunderte,

Würde und Ehre – in Spiralen tief und breit,

den Baum des Lebens – verwurzelt mit prachtvollen Zweigen,

Und Tauben, und Blumen – für Glück und Frieden.

 

Wir wissen, mein Gott, die Nadeln werden brechen,

sie werden in die Finger stechen, es wird Blut fließen –

Unsere Herzen – sie sind fest wie die Splitter eines Meteoriten –

Wir setzen die Hoffnung nur auf deine Liebe.

 

Um die Wahrheit zu sagen, es tut weh –

das Herz zu durchstechen –

Kein Ende ist für die fehlerhaften Viren zu sehen...

Du allerhöchster Gott, unserer Heimat Frauen

Wir sind die Hemden, du aber sticke Herzen...

 

Deutsch von Helga Chomutina

 

Repina Olena  Sticke uns,  du mein Gott...

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вона його саме таким і уявляла.  Біле кучеряве волосся до пліч,  гарні риси обличчя, великі блакитні очі, тонкі губи. Весь огорнутий білим повітряним серпанком, наче світився.

Він навіть не помітив, як дівчина прокинулась. Його очі рухались, ніби переглядаючи захопливий фільм, а губи посміхались. Кінчики крил ледь здригались в повітрі.

Оля знала що він прилітає до неї вночі і спостерігає за її сном.

Уночі – в нього вільний час. Він може літати зоряним небом понад садами, лугами, сірими будинками втомленого міста. Проте, він прилітає до неї.  І як вірний Ангел–охоронець стереже її сон.

– Привіт, мій Ангеле! –  промовила.

Він широко розплющив очі і подивився на неї. Тікати вже було пізно. І він наважився:

–Привіт –  почула відповідь Ангела десь у середині себе.

«О, Боже! Він розмовляє зі мною самими думками»,– шалено забилося серце.

– Як тебе звуть? – спиталась.

– Хіба ти не здогадуєшся?–  Запитав він мене у відповідь і посміхнувся. – Моє ім’я –  твоє ім’я.

– Вона пригадала, скільки він разів рятував її. Повернулась до Ангела і вже було відкрила рот, щоб подякувати. Але він випередив:

– Не треба дякувати.  Просто вір у мене.

Він прилітав щоночі. Вони говорили  про різні речі: про людей, про Ангелів, про Бога.

 Якось він сумний–пресумний сидів на підвіконні.

– Чому люди такі дивні?– спитав в Олі. –  Чому багато хто руйнує своє життя і життя тих, хто їх любить, хто турбується про них?

Їй важко було знайти відповідь.

– Люди бояться бути щасливими. Не вміють шанувати те, що у них є зараз.

– Так, –  погодився Ангел і замислився.

Враз його обличчя повеселішало.

–  Ти чуєш його?–  спитав він у Олі.

– Кого? – незрозуміла дівчина.

– Дзвіночок. Він дзеленчить коли хрестять новонароджену дитину. Тоді на світ з’являється Ангел. 

І він засвітився. І було в цьому світлі щось глибоке і сильне, далеке і близьке.

«Я прийду до тебе уранці,– сказав він подумки. –  А зараз лечу вітати нового Ангела, нове життя».

Змахнув крилами і розчинився в повітрі...

 

Біла Вікторія  Ангел завжди поруч

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Давно живу я у столиці,

Але одного не збагну,

Чому, так часто мені сниться,

Терпкий, той, запах полину.

Думки помчалися, як вершник,

У юність нашу, в давнину,

Де поцілунок був, той, перший,

Серед п’янкого полину…

Тоді були ми юні й чисті,

Немов вода, що йде з джерел,

З роками стали норовисті,

Кого ж цілуєш ти тепер?..

Завжди смаки я підбираю,

Куштую всяку смакоту,

Але, завжди я пам’ятаю,

Полину, того, гіркоту…

Хтось любить квіти красивіші,

Яка увага бур’яну?

Мені ж подобається більше,

Духмяний кущик полину.

 

Стеценко Валентина Полин

-------------------------------

 

Білі трикутники легенько кусає розхристане полум’я. Крила здіймаються і тріпочуть, силуючись не так виборсатися з огненної стихії, як притиснутись усім тілом до зігнутого сірника. Вогонь упевнено огортає кожну лінію, кожен вигин. Спершу несміливо, ніби матір, що тільки вчиться прикладати до грудей сина. Потім – пристрасно, наче мудра коханка чужого чоловіка. А наостанок уже так, ніби сліпий жебрак силується вхопити тебе за полу твого пальтечка, коли ти біжиш еклектичними вулицями середмістя й удаєш, що заклопотано говориш по телефону, бо хочеш переконати незрячого, що й справді зайнятий…

 

***

– Ти навчиш мене складати таких птахів? – спитала я, не знаючи, як привернути до себе увагу зосередженого студента.

– А ти навчиш їх літати? – відповів він, пильно тримаючи мене поглядом, а білий аркуш зминаючи спритними руками. Потім, не знаю, яким чином, паперовий журавлик опинявся в мене в кишені…

У нас була тепла весна і гаряче літо. А потім він щодня зустрічав мене біля школи після уроків, проводжав додому, вчив грати на гітарі, писав вірші і складав із них паперових птахів.

Я не могла збагнути, як він може так швидко це робити, не зводячи з мене очей. Він учився на другому курсі юридичного, але з усіх видів права визнавав лише право закоханих на свободу. Він був із тих «юристів», яким диплом потрібен лише для того, щоб потім стати художником. Тому ми часто після уроків бігли не в бібліотеку, а в «Liverpool». Він жартома називав цю кав’ярню «Liberpool». То було атмосферне місце, стилізоване під вічних «Beatles» – кафешка для тих, хто цінує свободу й разом із тим готовий втекти від світу заради цієї свободи.

Дорогою в інститут він щоранку проходив повз будинок, де я жила, і залишав у поштовій скриньці маленьку записку для мене, згорнуту у паперову пташку.

Найчастіше на пташиних крилах було написано просто «Люблю». Я ж так і не навчилась складати оригамі. І тому звечора писала для нього звичайну записку на аркуші в клітинку, яку теж залишала у незамкненій поштовій скриньці.

Рік минув швидко. І під час випускного вечора він дістав із кишені затертих джинсів паперового журавлика, у дзьобику якого була обручка.

Його звали Юра Журавльов...

 

Гармазій Надія Журавлики у кишені

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Часами он мог говорить о Земле. Раскладывал карту на старом столе 

И пальцем показывал, как по Неве добраться он смог бы к морю.

Соленый простор, а за ним – океан. И дальше – бескрайние дебри саванн, 

Где носятся стайки смешных обезьян, и нет в жизни места горю. .

 

Бывало кричал: «Я хочу на легке! Чтоб паспорт и щетка в моём рюкзаке.

Я смог бы прожить на одном сух. пайке не меньше чем две недели.»

Купил он палатку и к ней мелочей, дорожную сумку, немного вещей.

И был он готов свою связку ключей оставить на их постели.

 

Брелок в форме сердца звонком заиграл, задев ненарочно холодный металл

И глухо в объятия подушек упал, исчезнув в белье цветочном.

«Прошу, дорогая, поедем со мной, послушаем вместе соленый прибой.

Посмотрим, как чайки летят за волной, как море сияет ночью. .

 

Поедем, пожалуйста, мир бороздить, мне так опостылило в стенах грустить.

Мы сможем всё старое разом забыть и вместе начАть сначала...»

Безмолвно лежали в подушках ключи. За окнами в стаи сбивались грачи.

И время от пламени тусклой свечи двенадцатый час сгорало.

 

Сквозь стекла светила седая луна. И в лунном потоке стояла она,

Сводив его долгим молчаньем с ума, скрывая свою печаль.

«Ответь мне, прошу тебя, хватит молчать!». Она подошла его за руку взять:

«Сейчас очень поздно, чтоб что-то решать. Там чайник. Ты будешь чай?»

 

Вертиева Анна  Ты будешь чай?

 

--------------------------------------------------------------------------------------------

Я й досі з теплом згадую нашу першу зустріч. Сидячи у кав’ярні, черкав від нудьги ескізи на серветках, аж раптом з’явилася вона, нестримна мов вихор. Я ледь встиг розгледіти невисоку брюнетку у синьому худі як дівчина вже опинилася навпроти баристи.

– Триеспресооднеподвійнелатеіамериканобезцукру, – випалила вона на одному подиху. Ошелешений юнак за прилавком жалісно скривився і попросив повторити.

Чекаючи замовлення, дівча й секунди не могло всидіти спокійно. Тричі перевірила мобільний, двічі визирнула на вулицю і встигла погризти кожен ніготь на обох руках. Розуміючи, що угнатися за цим карооким метеором у стоптаних кедах мені не вдасться, я видав найбанальніше кліше з усіх можливих.

– Вибачте, я художник, – це я так відрекомендувався. – Дозвольте вас намалювати.

– А я Кіра, – сяюче посміхнулася вона, забираючи замовлення. – Згода, якщо тільки мені не доведеться позувати голяка. Ходімо зі мною на репетицію, там багато цікавого можна замалювати.

Кіра займалася вуличними танцями. Годинами я спостерігав як вона танцює: пристрасна, запальна, сповнена енергії. Щоб отримати її портрет, довелося малювати по зробленим на репетиціях фото, але результат їй сподобався. Тоді ж вона вперше мене поцілувала. По-дружньому, але в губи.

Я швидко зробився своїм у її команді і невдовзі намалював не тільки кожного з танцівників, а й розфарбував стіну, біля якої вони зазвичай виступали. Ніколи до цього не займався графіті, але вміння покинути зону комфорту ознака справжнього митця, хіба ні?

Невдовзі ніхто з її знайомих вже не дивувався присутності на виступах та репетиціях хлопчини з грацією пропущеної крізь м’ясорубку маріонетки. А на черговій вечірці Кіра взяла мене за руку і, не кажучи ні слова, повела до спальні. Коли ж ми лежали, обійнявшись і насолоджуючись теплом одне одного, несподівано промовила:

– Здається, я в тебе закохалася.

Побралися менш, ніж за півроку після знайомства. Скромно й без зайвої розкоші, відсвяткувавши цей день лише з найближчими друзями. Дивлячись на наші весільні фото, я бачу найщасливішу пару у світі. Проте жодне щастя не триває вічно.

Черговий танцювальний баттл скінчився для Кіри травмою. Важкою: перелом третього поперекового хребця, повний параліч тіла нижче грудей. Танці були для неї всім, а тепер ця дівчина-вихор не могла навіть ходити. Звісно, вона не хотіла це приймати. Сльози, лайки, прокльони, битий посуд, навіть ляпас, що лишив червоний відбиток на моїй щоці – емоції рвалися з Кіри бурхливим потоком і вона не могла та й не хотіла їх стримувати. Але через кілька днів буремна річка її люті обернулася тихим струмком, а згодом пересохнув і він. Кіра зробилася напрочуд мовчазною і говорила лише за крайньої потреби...

 

Ігнатенко Олександр  Кроки на горищі

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Мале збентежене хлоп’я

В книжковім магазині

В нову сторінку “Кобзаря”

Втупило очі сині.

 

Діставши гроші накінець,

Несміло простягає.

Йому ласкаво продавець:

– Іще не вистачає.

 

Аж бачу –

Сльози із очей

Скотилися на вії.

І повернувся до дверей

Хлопчина без надії.

 

– Стривай! –

Нестачу вийняв я, –

Звело вогкі повіки.

– Читай, дитино, “Кобзаря”

Віднині і довіку!

 

Шалата Михайло  З моєї шевченкіани

 

--------------------------------

 

Приходжу додому, після важезного робочого дня. Наче вагон картоплі розвантажив. І йду до неї. Ні, спочатку роздягаюсь, знімаю із себе запітнілу сорочку, на вулиці градусів +25 – +30, стягаю із себе штани із дірками між ногами. Чорні, вельветові, сірі, коричневі, лежать на дивані чи висять на вішачку, байдуже, в кожних штанях рівно дві дірки – хочеш вір, хочеш ні, на який хосен мені тебе обманювати, Люся?

Спитаєш мене, як ті дірки утворюються? А біс його знає! Може, я їх не так одягаю. Хоча наче, як усі цивілізовані люди: одна нога в одну штанину, інша в іншу. Інструкція для всіх однакова. Ходиш у тих штанях на роботу, їздиш у вщерть наповненому громадському транспорті зранку, сідаєш на скрипучий стілець. І коли його вже поміняють? Кажи не кажи босу, а лиса репа тільки хитає головою: «Да, сдєлаєм Антон Віктаравіч. Всьо будєт чікі-пікі». Це лисе чікі-пікі, зі своїм чікі-пікі вже остогидло. На все у нього одна відповідь, навіть татуху собі набив на лисий череп зі словами: чікі-пікі й ходить шмигає носом, хронічно хворе лисе створіння, нежить у ньго хронічна, очевидячки

В кабінет заходить лисий шмагаючий ніс. Очі вилуплені так, наче осьо-сьо вилізуть із орбіт. Але не вилазять чогось, а шкода, було б прецікаво подивися на то. І хоча би черевики натер! Теж мені бос. Понти, понти. «У мєня стока дєнєг, стока связеєй». Кожного дня замість чогось конкретного і посутнього, чуємо цього молодого бевзя, який успадкував батьків бізнес і зараз колупається в носі зі своїми понтами. Не вирішує проблеми, то лисе гальмо, зепешку ми не бачили ще від січня, а тільки козиряє. А на всі питання тільки: «Будєт. Скора будєт». Ой йолоп! Хоч би черевики натерло. Кажуть, якщо у людини начищені черевики, то душа в людини чиста. Лисий шмигаючий ніс, із плямою на лисині, як у Горбачова. Такою бардово-червоною плямою. Хочеться плюнути в лисину цього сіропіджачника, білобрючника й червонокраватника. Взагалі, я б його повісив на нашу люстру, ще таку давню-давню, павутини на ній так густо, що світла майже не видно. Цей сукин син поскорочував штат, у гігантській компанії, у величезному концерні...і ходить хизується новою яхтою. Клацає на смартфон фоточки, ставить в Інсту, записує сторіс із Мальдів і Бори-Бори, а люди ж втратили хліб насущний, роботу.

Ой, що це я заговорився Люся! Не слухай мене, то я після роботи. Завше ця лиса падлюка з мене витискає все: вичавлює останні соки з душі, як із лимона. Він мені нагадує горіхокол, повільно давить-давить-давить, чавить-чавить-чавить і з мого мозку, нирок, печінки, стравоходу, легень, виходять із отворів маленькі хробачки людського фаршу. Він мені ввижається фаршоробцем, м’ясником, який нашу живу плоть перетворює на літери в звітах, наші нервові клітини на квартальні плани, наші емоції на сухі цифри. І цей лисий, шмигаючий, із Горбачовською плямою на макітрі, сіропіджачник, білобрючник і червонокраватник, якого так ненавиджу, хай би він горів у пеклі. Але з іншого боку, хто мені видаватиме зепешку, хто наповнюватиме сенс мої пусті будні? Га, Люся.

Ох! Я став старим бурмотуном у 39 роченят. Бормочу й бормочу собі під ніс усілякі боромотіння. Я торкаюсь тебе, ніжної шкіри, проводжу пальчиками по твоїх пальчиках. Тобі лоскітно? Кажи, лоскітно, чи так собі? Мовчунка ти мала. Все мовчиш і мовчиш. Хоч і нема у тебе кляпа в роті. Сьогодні ти сама на себе схожа? Чи то мені видається таке?

ише за крайньої потреби.

 

Карпець Ярослав Люся

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках,

Спочивали від неба на лоні пругких споришів.

Зав’язала ти світ, моє сонечко, звабна коханка.

Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,

І не вірилось нам, що у світі є місце журбі...

Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.

Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,

І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:

“Ти кохання згубив! Воно вмерло для цілого світу!”

Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.

До хреста прибиває мене на Голгофі сідій.

Одспівала любов журну пісню свою лебедину,

І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,

Сірі будні життя марнувати в тенетах оман.

Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога,

Лише Злото регоче, що все на цім світі – обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,

І скульптури стомились дірявить небесну блакить.

Я до статуй кричу, до сліпих, перекошених вікон:

Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить.

А скульптури мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.

Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів...

За все золото світу любові не купиш ти. Марно!

А все інше – ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.

Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.

Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...

Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.

Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.

Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати.

І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ! І відляже від серця мені.

 

Голуб Валерій Балада про кохання

 

---------------------------------------------------

 

Повернулася із Куби знана поетка.

Завітала до мене у гості, вся засмагла, щаслива.

– Ми так суперово відпочили, –  хвалилася вона.

– Щось купила на згадку? – перепитав я.

– Звісно. Тільки мій чоловік у дорозі все повипивав...

 

Сумирний Іван Поетка та її згадка

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Більше 50 років живу у Києві, який став рідним – раніше зелений,  затишний, упорядкований, наче велике село з безліччю неповторних хуторів; вигадливим руслом Дніпра, тихими заводями, гирлами, буйними островами, за свідченнями іноземців – абсолютно унікальний: «...не місто з розкішними парками, а суцільний парк з прекрасним містом усередині». Незважаючи на явно чоловіче ім‘я, його лагідно й ніжно було названо «матерью  городов русских», про що дивовижний гуморист періоду «смішного суму й сумного сміху» Остап Вишня дотепно писав:

– Україною зветься «искони русская земля – Малая Русь, где все обильем дышит…». Розляглася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії і Юго-Западного краю. …Є ще на світі: Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не належать. Столиця України – Київ. Виконує обов’язки «матері городов руських». Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є.

Київ рясно оспіваний, розрекламований, розхвалений, хоча пережив не одну навалу ворогів своїх і чужих, помітно виріс за офіційні 1500 років, пишно відзначених у 1982 р., коли нарешті отримала однокімнатну кооперативну квартиру за кошти батьків, бо, як кандидат наук, ще не спромоглася придбати. І то була вельми щаслива подія, оскільки дехто з кандидатів і за все життя не подужав  купити житло, працюючи на солідних, потужних підприємствах.

Вікна мого «однокімнатного щастя» виходили на Московський  (нині Північний) міст, розкішний берег Дніпра (Чорторию), що весною, влітку та  восени потопав у різнокольорових оксамитових шатах. Через красень-Славутич проглядав  загадкий, овіяний легендами Правий берег, зачаровуючи вночі  таємничими вогниками, у дні свят розквітаючи яскравими салютами у кількох точках міста. Словом, район дістався напрочуд гарний, з чистим повітрям, «валютним видом на історію», як казала моя подруга, ще не затьмарений і не перекритий скаймолом та іншими торговими точками, що повиростали значно пізніше, ніби «гриби після дощу».

Новий житловий масив Райдужний, детально продуманий проектантами радянської школи, тільки забудовувався, обживався, наповнювався жителями. З усіх боків його оточували, ніби дорогоцінність, інші «самоцвіти»: смарагди зелені, опали піску, бірюзова височінь небесного купола. Щодня з 8-го поверху відкривався  чарівний краєвид, достойний пензлів Шишкіна, Левітана, Врубеля: серпанково-ніжний вранці, яскраво-соковитий удень і таємничо-мерехтливий  уночі. Особисте життя тільки розквітало, як Природа навкруги: заворожувало, виблискувало райдугами, піднімало настрій, щасливило, бо повнилось любов‘ю. 

 

Відомо, що стежка буття  починається з включення 5-ти органів чуття: слуху, зору, дотику, нюху, смаку, які допомагають орієнтуватись, накопичувати життєвий досвід, зростати, мислити, усвідомлювати. Так формується найперша, буденна свідомість, що відображає зовнішній світ у проявах, станах, включаючи  наші відчуття, переживання, емоції. Уявлення про факти, явища, думки, стереотипи, стосунки з оточуючими збагачують та розвивають у духовно-польовому аспекті. Свідомість здатна проявлятись у логіці, переконаннях, судженні, здоровому глузді, дивній  інтуїції, відображатись у традиціях, міфах, народній мудрості; разом з тим, на відміну від наукової, буденна свідомість, як правило, повниться забобонами,  упередженістю, поверховістю. 

Кожний об’єкт видимого світу є симбіозом речовинним, енергетичним та  інформаційним, дві останні складові являють глибинний, квантовий, рівень, на якому грунтується перехід від проявного світу до невидимого, що складає, на думку дослідників, основну частину Всесвіту. Явище чи предмет сприймається  органами чуття, передається до клітин мозку (нейронів), які утворюють ланцюги. Їх електромагнітна дія  формує відбиток явища (голограму) на польовому рівні, у ефіромозку, що посилає інформацію до розуму – також польової структури! Акустичний сигнал електромагнітного поля (слово) виступає у якості етикетки предмета; при його звучанні відбувається зворотний процес: нейронні ланцюги передають сигнали на відповідні ділянки рецепторів...

 

Святослава  Київські історії

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Здається, я завжди любив музику Джорджа Бенсона. Навіть тоді, коли ще не знав, що це Бенсон. 

Наше перше заочне знайомство відбулося у Белграді, місті практично недоступному для радянської людини у далекому 1982 році.  Тоді мені вдруге усміхнулася вдача2, і туристична фортуна закинула мене у десятиденний югославський тур. Якщо три роки до того, в Римі, на мене чекало повне фіаско у магазині грамплатівок, де я вимагав диски Джино Ваннеллі3, наївно віруючи, що співаки з італійським прізвищем мають існувати виключно в Італії, то у Белграді я достеменно знав, який диск обов’язково куплю. Ще й досі ностальгував за «бітлами», які розпалися, і дуже хотів поповнити свою небагату колекцію сольним диском Джорджа Гаррісона4 із скромною назвою «George Harrison». Тож, коли у Белграді  я нарешті дістався  до фірмового музичного магазинчику з вівтарем,   розцяцькованим дисками, то гарячково почав шукати заповітне ім’я. Так ось воно! Просто на мене дивився сріблястий конверт з фігурно виписаним George, решту зображення прикривали інші платівки. Я ткнув пальцем і гукнув англійською: «I want this long play!», маючи на увазі, що хочу на нього подивитись. Продавець хитнув головою, витягнув диск і відразу почав пакувати. Із жахом я помітив, що помилився, бо прізвище там інакше –  зовсім не Гаррісон, але рабський радянський менталітет не дозволив мені відмовитися від покупки. Вже у готелі  я розгорнув пакунок і прочитав: «George Benson». 

Минуло майже чверть століття, і у 2005-ому мрії почали здійснюватись: Бенсон нарешті у Києві. Зал палацу  «Україна» вразив: не було аншлагу! Але публіка зібралася музична, рафінована – адже ось-ось засвітиться зірка першої величини! Не якась там попса, хай і розкручена, а дійсно крутий музикант, який об’єднав у собі рок, джаз, блюз і багато чого ще. Себе я запрограмував на екстаз і стан нірвани. Але, як не парадоксально, ні того, ні іншого не сталося. По-перше, звук у залі був значно гірший за звичний вініловий саунд, по-друге, якось прохолодно все відбувалося, мідна група взагалі була відсутня – її партії догравали мизиканти оркестру на синтезаторі. Витав якийсь розлад: давня вистраждана мрія збулася, але беззастережно щасливим мене не зробила. Може  спрацьовували якісь психологічні заморочки, щось схоже на передозування, важко сказати, проте живий і реальний Джордж Бенсон у екстаз ніяк не вганяв!

До того ж у фіналі концерту на сцену видерлася якась екзальтована пані з загарбницькими намірами; плечисті бодігарди відбили темношкіру знаменитість, яка відразу сховалася за лаштунками, а очікувані пісні на біс відповідно накрилися мідним тазом. Загалом, концерт залишив якісь змішані почуття, у яких я  ніяк не міг розібратися: з одного боку, зустрівся   із ЖИВИМ Бенсоном, з іншого – не почув того, що хотів почути. При цьому бачив захоплених осіб, чув від них щасливі компліменти і розумів, що моє розчарування цілком індивідуальне.

Час минав, життя майструвало нові комбінації, деколи вельми несподівані. Якось випадково  (хоча нічого випадкового в світі не буває) воскрес мій давній друг Ронсон, він же Льоня Лівшиц, з яким ми  наприкінці 60-х зваблювали житомирську публіку дивовижним тоді рок-н-ролом, і який згодом виїхав до Австралії. Ми списалися, і так виникла ідея моєї поїздки на п’ятий континент...

 

Лазо Сергій  Привіт для містера Бенсона

 

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

В этом городе не было тайн. Поэтому я и запомнил слова старой актрисы, когда провожал ее однажды вечером из театра домой. А дом ее в самом центре столицы, на улице Костельной, близ Майдана. А в том доме раньше был популярный магазин «Поэзия». Потом его закрыли. Потому что в 90-е наступали времена Прозы.

– Так откуда ты родом, сынок? Ага, знаю этот городок! И туда жизнь меня забрасывала. И в годы войны, и в послевоенные годы, когда в Белой Церкви «Фараоны» играли в доме культуры. Не Гюллен, конечно. Но есть что вспомнить. Приходи через неделю в это же время к театру, и я расскажу тебе одну важную тайну твоего городка...

Тайну? В этом городе не было тайн. Городок растянут вдоль реки Рось. На востоке – шинный завод, который, как и все вокруг, обанкротили в 90-е. На западе города (по ходу троллейбуса) – молокозавод (когда аграрная отрасль еще плодоносила). Между ними – завод сельскохозяйственной техники, построенный едва ли не в центре. Эти и другие места массовых скоплений и, соответственно, рабочие места бывших колхозников были для меня, провинциального дурачка и восторженного мальчика, совершенно враждебной территорией. А вот своя территория находилась исключительно в центре городка. То был мой личный Бермудский треугольник на главной площади. Один бермудский угол треугольника – памятник вождю Владимиру Ленину, за которым зеленела густая роща, и там можно было ползать полдня, искать на свою голову приключения. Другой угол личных Бермуд (справа от Ленина) – городской кинотеатр имени Горького, где первым экраном шли фильмы Рязанова, Гайдая или мастеров индийской кинопромышленности. Угол третий, бермудский (в который упирался суровым взглядом окоченевший Владимир Ильич ), – магазин драгоценностей «Каштан». К нему был присоединен (как бы вмонтирован) киоск «Союзпечати». Место притяжения и место моих творческих грез. В определенные дни старая киоскерша, моя подруга и собеседница в рыжем сползающем парике (ее дочь якобы снималась у Сергея Герасимова в фильме «Лев Толстой», правда, только в эпизоде) регулярно оставляла для меня стопки периодики – газеты и журналы о кино и театре: «Украинский театр», «Советский экран», «Культура и жизнь», «Советская культура», «Новости киноэкрана», «На экранах Украины». Как наркомана, меня тянуло под этот драгоценный «Каштан», в просветительскую «Союзпечать», чтобы схватить охапку периодики и поболтать с киоскершей в рыжем сползающем парике о фильмах Рязанова или Герасимова. А с кем еще я мог говорить о святом в своем милейшем провинциальном городке без тайн? Впоследствии, уже дома, я кромсал ножницами эти завалы периодики. Вырезал статейки и фото любимых артисток, которые с детства приручили к себе в черно-белом телевизоре. Статейки и фото, нанесенные на канцелярский клей, оседали в школьных альбомах для рисования, и таким образом творилась личная художественная библиография. Со временем накопилось несколько стопок таких альбомчиков детских и юношеских киногрез. Киногрезы в городе без тайн были двух категорий. Первая – это артистки недосягаемые, в красивых париках, они даже в телевизоре пахли духами «Красная Москва», жили в ином мире, но довольно далеко, снимались, в основном, на Мосфильме или на Ленфильме. На экране некоторые разъезжали в такси по далекой и очень большой столице, по ходу напевая: «Опустела без тебя Земля. Как мне несколько минут прожить?» Недосягаемые они, потому что очень далеко, так просто не дотянуться. А киногрезы близлежащие, соответственно, располагались гораздо ближе территориально. Рейсовым автобусом из моего городка без тайн – в таинственную столицу Киев – всего-то два часа езды. А там и близкие кумиры –из двух больших театров и одной большой киностудии имени Довженко. Среди ближних территориальных кинокумиров особо выделялась одна старая актриса. Она была копией моей родной тетки Нины. И внешне – такая же крупная, матерая. И внутренне – ядреный характер, сварливый нрав. Тетка Нина постоянно грызла мужа – за пьянство и за другие сомнительные приключения. Героини ближней актрисы тоже постоянно истязали своих родственников – ссорами, скандалами, разного масштаба страстями (в фильмах и телеспектаклях «За двумя зайцами», «Сватання на Гончарівці», «Фараони»). Эта старая актриса (актриса без возраста) сильно отличалась от дальних недосягаемых кинокумиров. Она была как родная. Иногда даже называл ее – тетя Нина. И пересмотрев с ее участием множество фильмов и телеспектаклей по черно-белому ТВ, непременно хотел с ней когда-нибудь познакомиться. В Киеве, в знаменитом театре, где она играла.

И вот однажды, уже на первом курсе института, я отправился на спектакль «Визит старой дамы» по пьесе Фридриха Дюрренматта – в надежде, что будет играть именно она, хотя бы во втором составе. Ведь ходили слухи, что ее совсем неожиданно отправили на пенсию.

 Долго собирался в своем общежитии на Оболони, уже заметно опаздывал, но отменить поездку не представлялось возможным. Еду ведь в театр, к своей любимой актрисе, к близкой звезде, к иной тетке Нине... Здравствуйте, дорогая!..

 

Вергелис Олег  Старая актриса на роль миллиардерши

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн.,

(плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Создан 02 сен 2020



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow