Вийшов друком №96 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"

(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)



(проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис)

 

Вийшов друком №95 літературно-мистецького журналу

"Склянка Часу*Zeitglas"

 

 

Проза   Prosa  Проза

 

 

Пономаренко Олександр

Проценко Николай      

Таранюк Владислав 

Шилуцкий Роман                                                               

Ивушкина Юлия                                                                

Яра Олена                                                                            

Плихневич Тетяна     

Елленбергер Таїсія       

Ільїна Олена                                     

 

 

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Виленская Наталия

Разувакина Наталья                                                                       

Хоружий Микола                                                                             

Тищенко Виктория                                                                              

Высоцкая Лиза                                                                                     

Яцкова Лідія                                                                                        

Бредихіна Ніна                                                            

Остроух Віктор                                                              

Чорна Олеся                                                                            

Данилова Стефания                                                            

Кирасирова Екатерина                                                            

Білоозерянська Чайка                                                                       

Мошковська Тетяна                                                               

Смеркович Людмила (Скади)

Барабуля Микола   

Маруга Валерий        

Судома Валентина                                                           

Грудзинська Олена                           

Несененко Сергій                                                       

Остролуцкая Антонина                                                                 

 

Есе Essays Эссе

 

Святослава    

Апальков Александр                                           Кладова Олена  

Корінь Антоніна   

Полевіна Ольга       

 

Галерея Galerie Галерея

 

Везелева Тетяна 

 

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 


Уривки творів журналу СЧ№96

 

 

Мариночко, люба моя, ти вже вибач, що я напідпитку, зверни увагу, наголошую, саме напідпитку, а в такому стані я здатен відстоювати свою точку зору як ніколи, тому, Мариночко, я тебе завжди любив і люблю, і поважаю, але мені тебе щиро жаль, бо ти знову щось пишеш, навіть під час канікул, коли твої колеги ходять у школу, аби лише обговорити черговий серіал… Що, знов пишеш на ці курси підвищення кваліфікації?.. Що саме пишеш?.. – Микола, ледь похитуючись, але щиро посміхаючись дружині, чекав відповіді. Марина Іванівна, вчителька української мови і літератури, вже знала: у такому стані чоловік доки не виговориться, працювати не дасть, тому, аби задовольнити його забаганку, відповіла:

– Цього разу тема мого виступу буде «Біблійні мотиви у творчості українських письменників».

– Розумію, – сівши поруч з дружиною за робочий стіл, сказав чоловік і глянув на ікону. – Розумію: Богом, як циган місяцем, не покрутиш – думати треба… У мене в школі з літератури було п’ять балів, і я добре пам’ятаю що набожний Кайдаш читав Біблію, постував, а помер, напившись, в калюжі… помер, бо був, як я, майстром на всі руки, тому йому, як і мені, і платили, і могорич ставили… І Шевченка пам’ятаю:

...і на оновленій землі

врага не буде супостата

...А в нас, поглянь: і вороги, і болячки всякі, а на дорогах без війни скільки гинуть; все продається і купується; люди заздрісні, жадібні, готові пожерти один-одного як ото в Коцюбинського: «...людей їдять пранці, нужда та горілка, а вони в темноті жеруть один-одного...». Ось таке воно життя, Мариночко: «...робота тяжкая… ніколи і помолитись не дають...». А нам, Мариночко, залишилося в цьому світі лише молитися, чи молитва допоможе.

...Пиши, Мариночко, і їдь на свої курси… Ти минулого разу, як їздила, то розповідала, що вже з’явилися всякі нові слова: поетка, пілотеса, психологиня… Ну нові, то й нові, але коли я розповів на роботі, що по батькові буде не Ігорович, а Ігорьович, то напарник мені сказав: «А вони в гроба душу мене спитали, чи я хочу, аби мої діти були Ігорьовичами...». Ну добре, Мариночко, пиши свої Біблійні мотиви, але нема, кохана моя, у нас того Мойсея який вестиме народ туди, куди треба, ми маємо те, що маємо… Пиши, моя люба, а я піду помолюся за тебе, щоб твій виступ доценти одобрили і ти одержала в свою залікову книжку свої сімдесят п’ять балів – і нехай тебе Господь благословить, а я піду спати… – Микола підвівся і, похитуючись пішов у свою кімнату...

 

Пономаренко Олександр  Сімдесят п`ять балів

 

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Перекрестишь постель троекратно:

Одолели сюжетные сны.

Там глазами погибшего брата

Смотрят карие птицы войны.

Перелётные – чтоб им неладно,

Молчаливые – не о чем петь,

Осеняют смертельной прохладой,

Приучают терпеть.

 

А наутро продолжится праздник,

Как снаряд продолжает полёт:

Фотокарточка, птенчик вихрастый

Наше общее детство живёт.

Наши демоны мирно уснули,

Наши споры прервались легко.

Я нарочно растратила пули

В молоко, в молоко.

 

Жить, воробушек, больно и просто.

Не смотри на меня, не зови.

Будь готов и к любви, и к погосту –

Даже если не будет любви.

 

Разувакина Наталья   Памяти брата

---------------------------------------------------

 

.... После митинга староста – а старостой оказалась Майя! – подняла плакат с крупно написанным номером группы и по-детски требовательным голосом прокричала:

– Группа! Собираться возле меня!

И Майина группа – единственная на всем курсе – не повалила в аудиторию врассыпную, а пошла за Майей гуськом. И все сели в одном ряду: Майя первая прошла через весь ряд от одного конца к другому; за ней заняли места остальные; Мишка – с ним Толя познакомился на вступительных экзаменах – был предпоследний, а Толя сел на краю, противоположном тому, где сидела Майя. Он хотел сесть рядом с Майей, но глаза все время смотрели на Ту Девочку; и Толю оттеснили другие.

– Майя хорошая девочка, – прошептал Мишка на ухо Толе. – А ты пялил глаза на ту белобрысую… Да у нее же блядский вид!

Толя открыл было рот, чтобы возразить. Но вошел профессор – и Мишка зашипел:

– Тсссс…

– Позвонооочник, – растягивая ударный слог, медленно, на одной ноте, почти пропел профессор, – или позвонооочный стооолб, coluuumna vertebraaalis, состоит из позвонкооов, veeertebrae, числоooм трииидцать триии или трииидцать четыыыре…

– «Тридцать три…, как на подбор. С ними дядька Черномор», – прошептал Толя на ухо Мишке.

– Не мешай! – строго ответил Мишка, усердно записывая лекцию в толстую тетрадь красивыми, по-женски круглыми буквами.

«Всё это есть в учебниках», – зевнув, подумал Толя, почти не слушая профессора. Три последних года в школе Толя изучал самостоятельно и анатомию, и физиологию по учебникам для медицинского института. А запрещенную генетику – ее тоже учил – по книжкам, спрятанным на чердаке у дяди Юры.

– Пиши! – по-прежнему строгим голосом сказал Мишка.

Толя вынул из портфеля школьную тетрадь в косую линию для второго класса и написал стенографически: «Профессор – зануда, Мишка – зубрила, Майка – зараза».

Майка попала в заразы потому, что в первую же минуту, на ходу, предупредила: кто будет пропускать занятия – тому беспощадно ставлю «нб»!

Мишка, увидев, что Толя пишет, одобрительно кивнул головой, и Толя, чтобы его еще больше успокоить, написал стенографически снова, несколько раз то же самое в разном порядке. Но, подумав, добавил: «И все-таки Майя – милая девочка. Если бы она была моей сестричкой, я бы ее очень любил». А потом закрыл веки. И под монотонно-усыпляющий голос профессора у Толи перед глазами проскакали всадники времен гражданской войны; перед тем, как ехать в Киев, он как раз прочитал (тоже, как и генетика, запрещенного) И.Э. Бабеля.

Все всадники, мчащиеся с шашками наголо, спали!

«Как они не падают?» – удивленно подумал Толя. И в следующую минуту, возможно, даже захрапел бы.

Но вдруг что-то ударило и больно укололо в затылок! Толя хлопнул себя по голове, чтобы убить, как ему показалось, даже не осу, а шершня – и на пол отлетела бумажная стрелка, в нос которой был вставлен огрызок ученической ручки с острым пером, хорошо известным всем школьникам – именно этим пером заставляли писать все десять лет, запрещая такое желанное «рондо».

Оглянулся. На парте, сразу позади, никого не было, а на следующей, выше… Она! С волосами даже не соломенного, а почти белого цвета, с такими же бровями и ресницами, совершенно не накрашенными (и Толя это отметил с восхищением) – та самая девочка! С вызывающе-наглой улыбкой!

Толя тотчас же сел ровно и сделал вид, будто слушает профессора. Но сердце выскакивало из груди, кровь пульсировала в висках, к щекам приливали горячие волны.

– Перестань сопеть! – сделал замечание Мишка. – Пиши лекцию.

Толя взял ручку. Хотелось сочинять стихи. И он написал: «Сероглазая варяжка, Ты прекрасна, как ромашка». Нет, пожалуй, лучше будет: «Белокурая варяжка, Ты прекрасна, как ромашка. Но глаза – холодный лед. В сердце кто к тебе войдет?» Надо к слову «варяжка» найти другую рифму, – подумал Толя.

Но мешал профессор, уныло вещавший:

– …на вееерхних суставныыыых отрооостках имеееются вееерхние суставныыыые повееерхности, faaacies articulaaaries superiooores, на нииижних суставныыых отрооостках…

Мысли прыгали от «варяжки» к «варежке», от «варежки» к «перчатке», от «перчатки» к «рукавице»…

Визг электрозвонка – и профессор объявил перерыв на десять минут.

А Толя решительно подошел к Той Девочке:

– Ты, бледная спирохета! – сказал он, засунув руки в карманы и приняв, как ему казалось, угрожающий вид. – Береги уши!

– Меня зовут не так, – совершенно невозмутимо ответила Девочка, – Мое имя – Татьяна.

С насмешливой улыбкой она подняла руку вверх запястьем, как для поцелуя в кино из дореволюционной жизни. И неожиданно для самого себя Толя схватил руку и – поцеловал! Аудитория грохнула от хохота. А Толя – покраснев и растерявшись, – не выпуская Танину руку из своей руки, потянул Таню из-за парты:

– Идем…, – пробормотал Толя.

Он еще не знал, куда – но она непринужденно ответила:

– Идем! Отметим знакомство!

Толе казалось, что он не идет, а парит к выходу и рядом с ним летит такая же невесомая Таня…

– Сотниченко, вернись немедленно! – послышался строгий голос старосты Майи. – Я ставлю тебе «нб»! Ты тянешь группу назад!

Мишка тоже что-то крикнул ему вслед, но Толя, сбегая вместе с Таней по лестнице, уже не слышал, что именно...

 

Проценко Николай  Студенты

------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я прийшла до вас не для потіхи,

та й до того ж мала ризикнути.

Ваш чоловік до мене переїхав,

так я оце хотіла повернути.

 

Так, визнаю, все вийшло неохайно.

Кохання, почуття – це все химери.

Ось дві валізи. Заберіть негайно –

тут гардероб отого мільйонера.

 

Ще повертаю яхту віртуальну,

що ходить десь в просторах Інтернету.

Я ж думала, що він у вас нормальний,

Сприймала все за чистую монету.

 

Я до мужчин тепер не маю віри,

для цього досить різних є причин.

Він говорив, що має три квартири,

а сам у друзів позичав ключі.

 

Не за брехню його я звинувачую

і не за цей життєвий поворот,

всі покарання я б йому призначила

за те, що мрію зіпсував урод!

 

 

Чорна Олеся   Монолог коханки

                          -----------------------------------------

 

... Она чувствовала дикую усталость. Ноги не слушались, каждое новое движение отзывалось мышечной болью. Ей захотелось закатить истерику, топая уставшими ногами, хоть чем-то привлечь внимание того, ради кого она издевается над собой и своими ногами, непривычно обутыми в кроссовки. Была б ее воля, даже кроссовки были бы на каблуках. На каблуках легче достигать цели. Так было раньше, когда цели были другие.

Но теперь цели поменялись. Теперь ее воля потеряла силу по отношению к одному человеку, за которым она сейчас ехала на велосипеде «колесо в колесо», боясь отстать, потерять скорость, а еще больше – потерять его интерес к себе.

Хотя, терять было особо нечего, интереса к ней было не больше, чем к другим. А сейчас, похоже, ему вовсе не интересно: есть ли она вообще сзади или уже зарулила куда-то? Он даже не оглядывается.

А ведь она выглядела более чем эффектно в этом продуманном до мелочей велокостюме, детали которого были облегающими, и все ее симпатичные выпуклости были аппетитно подчеркнуты. Даже шлем был подобран особенный, чтобы из-под него красиво выглядывали светлые пряди с колечками и мягко ложились на плечи. Когда, еще до въезда в лес, они ехали вдоль трассы, все водители останавливали на ней заинтересованный взгляд. Но только одного взгляда она не могла дождаться.

Она вообще-то привыкла к тому, что на нее оглядывались все: и мужчины, и женщины. Она одевалась и со вкусом, и с вызовом. Для большинства мужчин существует только три цвета: черный, белый и красный, без оттенков. Она одевалась с оттенками, но фасоны ее нарядов были прозрачно-струящимися или облегающими, подчеркивающими ее красивый женский силуэт. Женщины оглядывались на оттенки со вкусом, мужчины – на вызов.

Все, кроме него. Это она его провожала взглядом по коридорам офиса. И из-за него она сейчас крутит педали, вернее, за ним. Догнать не в силах, а назад он не оглядывается.

Его взгляд всегда был невнимательным, скользил мимо. А сейчас его внимание занимали исключительно педали, цепь, переключатели скоростей – все эти «железяки», к которым она начинала ревновать.

Месяц назад она подбирала все детали костюма, советуясь со всеведущим Фейсбуком. В ее списке было несколько сотен друзей, друзей ее друзей, виртуальные и реальные перепутались, смешались. Ссылки посыпались, советы давать они любили, причем разные, иногда противоречивые.

Когда она мерила неделю назад этот облегающий костюм, ей понравилось быть в образе велосипедистки. А вот теперь все в ней протестовало против самого статуса «велосипедистки».

Впереди была горочка. А, значит, педали надо крутить без остановки.

«Ну, вот зачем я кручу педали? Вернее, не за чем, а за кем? Он почти не смотрит в мою сторону?»

Вокруг был лес, тенистый, заросший кустарником, с редкими полянами, на которых лучи солнца чувствовали себя свободно. Она не видела ничего. Вцепившись крепко в руль от страха выпасть из седла велосипеда, она смотрела в одну точку – на тропинку перед собой. Только когда путь преграждали поваленные деревья, она успевала сделать глубокий вдох и осмотреться: увидеть красоту, вдохнуть запах хвои, лесных цветов и малины с ежевикой. А еще послушать разговоры лесных птиц, чьи голоса она не узнавала, разве только кукушки. А потом запахи и виды переставали существовать, звуки выключались, она видела только руль и тропинку.

Они торопились, потому что опаздывали к месту встречи с остальными участниками велотура. Их уже ждали в палаточном городке. Она не решалась просить сбавить скорость, потому что была причиной опоздания, вернее, ее образ велосипедистки, который требовал времени...

 

Ивушкина Юлия    Путешествие к себе

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Заховай новини від мене, а мене від новин,

Я втомився від цього напливу зла й негативу.

В цьому світі занадто багато гріхів і провин,

І так важко побачити світло, повірити в диво.

 

Скільки ллється брехні, давно переповнена чаша.

Закупорився мозок від різних продажних усюд.

Безліч заздрісних слів і пліток –  заварилася каша,

Вже на цьому, на жаль, увесь побудований люд.

 

Я тікаю в степи, де гармонії ніжність і тиша,

Де хизується мак, у яскраво червоній помаді,

Де на мене сусід не вдивляється люто і хижо,

Де вчергове, не виллє багно найрідніших зрада.

 

Заховай мене від новин, а новини від мене.

В цім болоті лише виживають одні пофігісти.

Запливу у квіткові простори і в трави зелені.

Не шукайте мене, я купаюсь у щасті барвистім.

 

Остроух Віктор   Заховай мене від новин

------------------------------------------------------------

 

Молодий спеціаліст? Так, добре-добре... Магістратура на „відмінно”, досвід роботи, деякі наукові наробки. Ми Вас беремо на посаду асистента.

– Асистента!!! Але ж я був викладачем!

– І де? У коледжі! – зневажливо пхикнула завідувач кафедри. – А у нас – УНІВЕРСИТЕТ! Чи знаєте Ви, молодий чоловіче, що нещодавно ми підписали Велику Хартію? Ми навчаємо за О’болонською системою! А в якому гоноровому приміщенні ми розташовані! В якому престижному районі!

Університет, правду кажучи, був так собі – так саме, як і район. Навіть коледж, з якого він пішов, мав набагато кращу репутацію. Проте зростати у кар’єрі треба, а пертися до одного з тих славетних закладів, вступити куди – недосяжна мрія багатьох – безглуздя. Нічого, буде й в нього свято! Ось захистить дисертацію, стане відомим науковцем – всі двері будуть для нього відкриті.

Солодкі мрії перервав голос завідувачки:

– Ви будете викладати методику.

– Методику?! Як так – методику? Я – фахівець з граматики. Напрямок моїх досліджень...

– Ви маєте науковий ступень?

– Ні, тільки збираюся вступати до аспірантури. Проте є майже готова стаття...І – практичний досвід викладання.

– Ось і добре – методи навчання знаєте. А фахівці з граматики у нас  – поважні науковці. Чи може, відібрати години у них й надати Вам, пане асистенте?

– Ні-ні. Дякую.

– Ось ваше навантаження. Четвертий курс, перший семестр. Курсові – двадцять студентів, виробнича практика –п’ятдесят, лекції та семінари – десять груп. Студенти пишуть курсову роботу, потім йдуть на практику. Після цього – аудиторні заняття.

– Я, мабуть, щось не так почув. Спочатку – аудиторні заняття, потім – практика, а після цього – курсові. Вірно?

– У навчальному плані записано: „курсові роботи – практика – навчання”. Ми не сперечаємося з Паном Ректором. А Ви щось занадто сміливі як на  асистента, викладача коледжу. Побачимо, як Ви працюватимете за вимогами О’болонської системи.

 

***

– „Вчитель пояснює правило”. Ні, це неможливо! ЯК саме він його пояснює? Пише на дошці? Наводить приклад? Малює схему? Танцює? Співає?

Студентка кліпала очима.

– Ну... Пояснює. Щоб учні зрозуміли.

– Добре. Я – учень. Поясни це правило мені – щоб я дослухав до кінця і зрозумів.

Студентка почала щось белькотіти.

– І це – у п’ятий раз! – позіхнув він. – Краще б скатала! Та й тоді – не факт, що не збовкне якусь дурість на захисті! І таких – більше половини! Проте... Що з них взяти? Методики не викладали, а курсові писати вимагають. Дивний якийсь навчальний заклад...

Студентка, нарешті, пішла. Він безсило обхопив руками голову. Треба відпочити... Нічого, залишилося недовго. Перший захист – післязавтра.

– Завтра треба здати робочі програми. Ви не забули? – крізь сон почувся голос лаборантки.

 

***

– Що це? Ви ще не навчилися складати робочі навчальні програми!?

Завідувачка була розлючена.

– За два роки роботи у коледжі проблем з ними в мене не було.

– Коледж... Зрозуміло! Звідки вам...

Добре. Ось зразок. У Вас – тиждень.

– Але це – тиждень Захисту! – промимрив він, з острахом узрівши грубу теку – з півсотні сторінок, не менше!

– Що важливіше – якісь курсові, чи Робоча Навчальна Програма, без наявності якої Ви не можете бути допущені до викладання?

Питання, звісно, було риторичним. Похід до наукової бібліотеки знову відкладався.

 

***

– Об’єктом дослідження є...

Він примружив очі. Це – не його студентка. Можна подрімати після чергової безсонної ночі.

Йшов третій день захисту – на диво, без ексцесів. Всі отримали непогані оцінки, навіть дурепа з „правилом” спромоглася захиститися на „добре”.

... Ось і його „красуня”. Цікаво, чи проскоче? Це – найтяжчий випадок – розпочала роботу за день до захисту. Щось списала, щось він підказав. Промову диктував у коридорі перед захистом.

Проте – як самовпевнено тримається! Навіть члени комісії прокинулися. Зараз задаватимуть питання... О ні!

Пронесло! Студентка здалась усім настільки переконливою, що комісія вирішила обійтись без запитань.

За останню студентку він не хвилювався. Вона, єдина з усіх, працювала у школі, і добре розумілася на власній курсовій: сама підбирала приклади завдань, писала конспекти уроків. Слухати її було справді цікаво.

Нарешті скінчилося! Студентів виставили за двері, розпочали обговорення. Спочатку виступила голова комісії – доцент кафедри теорії літератури, потім – дві амбіційні дівулі з його рідної кафедри. Черга дійшла до старого професора. І почалося...

– Не розуміються на предметі... Неструктуровані відповіді... Некоректне визначення предмету і об’єкту досліджень... Невідповідність окремих робіт темі...

Це – загальні враження. Потім дідуган пішов конкретно по студентах. Аналіз кожної роботи тривав чи не довше, ніж захист. Члени комісії нервово поглядали на годинники.

– Чи довго ще нам слухати цю маячню? – вибухнув його колега, теж професор і теж сивий, але молодший років десь на двадцять. – В мене справи!

– В нас теж! – підхопили хором всі члени комісії. – Можливо, пан професор...

Оратор почервонів з люті.

– Якщо Вам нецікаво – можете йти! Але саме Ваша студентка допустила під час захисту найбільше ляпів. Її робота має вигляд...

– Та в неї інтелекту нема! Вона з Інтернету скачала!

– І Ви вважаєте, що це – нормально?!

– Тут половина таких! Ваші, до речі, теж.

– Я саме про свою зараз і кажу. Її рівень...

– Мені це нецікаво!

– То йдіть геть!

– Сам іди! Чого причепився!

– Геть!!!

– Не смій мені наказувати!

Молодший професор підвівся, схопив старого за комір. Розпочалася бійка.

– Не треба! Заспокойтеся! – квоктали навколо дівулі.

Розпалені вчені мужі їх не чули.

Нарешті, дідугани вгомонилися. Молодший пішов, гримнувши дверима. Старший смоктав валідол.

– Що – виставляємо оцінки? – підхопилася голова комісії. – Наш шановний професор трохи перевтомився, понервував – не будемо його турбувати. Згода?

Я пропоную...

Все обійшлося, як і вчора. „Відмінно”, „добре”, „відмінно”... „Його” ледарка теж ледь не схопила „відмінно”. Не витримав – втрутився, вказав на окремі недоліки. Поставили „добре”.

– Непогані результати – вдоволено підсумувала голова комісії. Але... Чи не занадто? Пан професор правий – рівень наших студентів не дуже високий, а оцінки.... Жодної „задовільно”...

Дайте-но мені останню роботу. Скільки за захист? „Відмінно”? Ви, мабуть, жартуєте? Керівник – молодий спеціаліст, асистент. Він що, знає справу краще за професора, вихованці якого поставили „добре”? „Добре” – це межа.

Тепер дивимося на оформлення. Список використаних джерел неповний: двадцять три одиниці, а за вимогами потрібно двадцять п’ять. Назви розділів набрані курсивом, а не жирним шрифтом. Відступ зліва на два міліметри більший. З такими вадами навіть „добре” забагато. Отже – „задовільно”.

– Як – „задовільно”!!! – він аж тремтів від люті. – Це – найкраща робота з усіх! Чітко окреслена проблема, самостійне дослідження, авторські розробки... Навіть пан професор не мав зауважень! Пане професоре, Ви мене чуєте?

Та старого вже нічого не обходило – він боровся із серцевим нападом.

– Але Ви ж не будете заперечувати наявність недоліків у оформленні? – почувся в’їдливий голос голови.

– Я їх беру на себе! Це я недоглядів... Згоден, ставте „добре” – але ж не „задовільно”! Ця студентка...

– У Вас що, є до неї певний інтерес? Соромно, молодий чоловіче.

Тепер, коли обставини з’ясовано, я, як голова, вважаю за обов’язок вимагати знизити оцінку!

Він пішов, гримнувши дверима. Секретар занотувала у протоколі: „Під час засідання комісії з захисту курсових робіт два професори побилися, а асистент зламав двері”.

 

***

„П’ятдесят поділити на сім. Приблизно сім уроків на день. Забагато! Стоп! Які сім днів? П’ятиденка! Десять уроків... Неможливо. Доведеться залучити перший тиждень. День–два на адаптацію – і досить! Вісім днів. Шість–сім уроків на день. Кожного дня – не менш ніж шість студентів.

Тепер – конкретно по школах. Перший день. Спочатку – центр. Двоє в одній школі. Добре. Потім – Лівий Беріг. Там ще троє. На жаль, школи різні. Півгодини на дорогу. Потім...”

Він подивився на мапу. „Від школи „А” до школи „Б” йду пішки – за перерву впораюсь. До школи „В” три зупинки авто. Це гірше, але, можливо, пощастить. На шостий урок встигаю. Чи на сьомий? Залишився ще один студент. Де школи? Передмістя, Правий Беріг... Майже усі студенти – у різних кінцях! Ну, і як до них їздити... Це – просто нереально! Це – фантастика!  А якщо...”

Розпочалось чергове коло розрахунків.

 

***

Він встав о п’ятій ранку. Похапцем поснідав, вийшов у нічну темряву. Встиг проїхати половину дороги, коли зненацька задзеленчав мобільник.

– Доброго ранку! Ви вже прокинулися? Добре. Сьогодні о дев’ятій треба бути на роботі, – лаборантку було ледь чутно крізь гуркіт вагону.

– Звичайно. Саме туди я і їду. В мене практика. Перший урок – Лівий Беріг.

– Який Лівий Беріг!? Ви не зрозуміли? Вам треба бути в Університеті!

– Але... Чому?

– Всі повинні бути на робочих місцях. Чекаємо на Пана Ректора.

– Але ж в мене практика! Уроки!

– Всі викладачі повинні зібратися на кафедрах. Наказ Навчальної Частини!

Довелося повертатись.

....На Пана Ректора чекали довго – до п’ятої. Перекладали папірці, базікали. Тричі пили чай – на той час хтось вартував біля дверей. Коли почало сутеніти, прийшла звістка, що ректор поїхав. Він так і не „ощасливив” їхню кафедру.

Одурілі від неробства викладачі почали збиратися додому.

– Зачекайте! – нагадала лаборантка. – Завтра – засідання кафедри! О пів на дванадцяту. Всі пам’ятають?

– А чого сьогодні не провели? Цілий день байдикували! – обурився хтось.

– Не можна! За розкладом засідання кафедри – завтра.

– Могли б і перенести!

– А коли б Пан Ректор нас спіймав?

– Я не прийду, – сказав він. – У мене практика, студенти. От якби о третій, після пар...

– Засідання перенесено на велику перерву для зручності викладачів. Одного Вас це не влаштовує. Цікаво, чому... Вас нема у розкладі – невже так важко приїхати і попрацювати годину! – роздратовано відповіла завідувачка.

Він спробував пояснити про практику. Не зрозуміли.

Того дня він все ж спромігся подивитись ранкові уроки. На денні не встиг: засідання затяглося до четвертої – ніхто не поспішав на пари.

На третій день дзвоник мобільного перехопив його під час пробігу між школами.

– Терміново з’явіться до Навчального Відділу! Незадоволені Робочою Програмою.

 

***

– Ви повертаєте мою програму, тому що там немає такого виду контролю, як твір? Але ж це – методика! Про що твори писати? Про літеру „А”? Хіба тестів, конспектів уроків недостатньо для перевірки знань студентів?

– Всі робочі навчальні програми повинні бути складені за єдиним зразком.

– Але ж він наданий кафедрою літератури! У методики інша специфіка.

– Мене це не обходить. Є відповідність зразку – програма затверджується, немає відповідності – ні. До речі, щодо конспектів уроків. Викресліть цей вид контролю. Зразком він не передбачений.

 

***

Інтерактивна дошка, на ній слайд: юрба усміхнених дітей, у центрі – юна вчителька. Та ж сама дівуля стоїть на сцені і віщує:

– Учні п’ятого „А”...

Практика, нарешті, закінчилася. З п’ятидесяти показових уроків він зміг побачити десять. Після інциденту з робочою програмою було університетське свято, пропустити яке вважалось злочином, потім – збори трудового колективу... Єдиний вільний день він проспав і встиг лише на останні два уроки. Те, що спромігся побачити, не надихало. Студенти безпорадно товклися біля дошки, плуталися при поясненні правил, давали учням невідповідні завдання. Про дисципліну на уроках краще промовчати. І що з ними робити? Ставити „незалік”? За найперший у житті урок! До того ж – без теоретичної бази...

Коли почали здавати документацію, він з’ясував, що його студенти – то просто зірки! Показові уроки – бездоганні, відношення до роботи – сумлінне та творче. Вчительське „відмінно” стояло навіть там, де він ледь стримався поставити „незалік”. Та головний сюрприз був ще попереду...

– Вчителі!!! – захлиналася від захвату студентка. – Вони не вміють давати уроки! Учням нудно! Вони роблять помилки!

А ми!!! Так, ми ще не знаємо методики! Але дали такі уроки! Діти були у захваті! Вони нас не відпускали!

– Нічого дивного! Якщо весь урок грати у лото і ставити „відмінно” неукам...– він був на уроці в цієї студентки і мав багато чого їй сказати, проте слово взяла професорка – викладач педагогіки.

– Так, наші студенти не знають методики! – захоплено промовила вона. – Але це не завадило їм дати прекрасні уроки! Чому? Тому, що вони вчили ПЕДАГОГІКУ! Педагогіка допомогла їм дати уроки краще за вчителів. Наші студенти – майбутнє нації!

– Ні знання не потрібні, ні досвід. Нічого – крім нахабства і брехні. Цікаве „майбутнє” підростає! – прошепотів він – тихо-тихо, щоб ніхто не чув.

 

***

Він подивився на розклад ще раз. Це, мабуть, помилка! Не може цього бути! Але ж ось, стоїть...

Він ще трохи потоптався біля стенду – і пішов до Навчальної Частини.

– Так, все вірно, – запевнили його. – Перша пара – семінар з методики.

– Як – семінар! В мене лекція!

– А яка Вам різниця? Години ті ж самі. Лекційна аудиторія сьогодні зайнята. Проведете спочатку семінар, а потім – лекцію...

– Як так – семінар без лекції? Що я в них буду питати? Вони ж і гадки про предмет не мають!

– Щось придумаєте – Ви в нас викладач досвідчений. Розумієте – Дошка потрібна Проректору...

Він йшов до аудиторії, немов у бій. Оглянув принишклих студентів і розпочав:

– Сьогодні не я вчитиму вас, а ви – мене. Як ви гадаєте, що то за наука – „методика”? Для чого вона, взагалі?..

 

***

Нарешті сталося! Він – у БІБЛІОТЕЦІ!!! Вирвався. Прогулюється старими коридорами, очікуючи на замовлені книжки. Яке все знайоме та рідне! Наче тут – його старий, покинутий дім.

...Викладати методику виявилося не так страшно. Перший урок він протримався до дзвоника, аналізуючи з студентами приклади з практики – ті десять уроків, які встиг побачити. Потім була лекція – два дні майже без сну, безліч опрацьованих джерел, півсотні слайдів для інтерактивної дошки. Встиг не все, але для обговорення на семінарі – достатньо.

Так і пішло. Йому навіть сподобалося. Новий предмет виявився цікавим. Щоправда, доводилося готуватися ночами, наче справжньому студенту: перечитувати підзабуті підручники, підбирати матеріал для занять. Дні були зайняті парами та метушнею з робочою навчальною програмою – її знов і знов повертали на доопрацювання. Спочатку треба було придумати теми для творів, потім – переробити табличку з підрахунку балів... Він, не криючись, скачував зі зразка. Впроваджувати цю маячню не збирався, головне – як слід оформити папери. Він вже почав розуміти філософію Університету...

З вихованцями він був майже на рівних: сонні, затуркані студенти і такий же самий викладач. До речі, вони виявилися зовсім не тупими. З багатьох вийшло б щось путнє. Якби тільки більше часу, більше практики!

Наближався час конференції, проте стаття, розпочата ще у коледжі, все ще залишалася недописаною. Як тільки намічався вільний день, і він збирався до бібліотеки, щось траплялося: позачергове засідання кафедри, конференція зі здорового способу життя, відкритий урок колеги, тренінг... Сьогодні йому пощастило. Останні дві пари відмінили (наплутали у розкладі) – і він рушив у напівзабутому напрямку.

Нарешті, замовлення виконане. Треба братись до роботи.

Він розгорнув збірку статей, почав читати. „Денотат”, „аукзилярій”, „ілокуція”... Терміни плуталися, зміст абзацу не доходив до свідомості.

Він розпочав друге коло. Літери розпливалися, сторінки щезали кудись. Його підхопив вихор та поніс...

– Темні ілокутивні сили...

– Якщо змішати аукзилярій з денотатом...

– Робочі програми! Треба здати робочі програми! Терміново!

– Помилка у підрахунку рейтингових балів!

– Всі запрошуються на науково-практичну конференцію „Чи є життя за межами Університету!”

Він продирався крізь натовп ДУЖЕ ЗАЙНЯТИХ ЛЮДЕЙ з паперами і теками. Ось, нарешті, і конференц-зала.

– Чи є життя за межами Університету? – промовляє старий професор.

– Чи є життя за межами Університету, чи нема – науці цього невідомо, – відповідає колега – той самий, що розпочав бійку на Захисті.

Він наважився глянути у вікно. Навкруги – темрява. Чорна безодня. Університет чи то летів кудись, чи то падав у прірву. А за його стінами вирувало насичене, безглузде ерзац-життя...

***

Конференція пройшла без його участі. День, коли він заснув у бібліотеці, виявився єдиним „віконцем”. Потім була чергова халепа з робочою навчальною програмою, черговий загально-університетський захід... А потім прийшло стихійне лихо під назвою „кінець семестру”. Кілька сотень контрольних робіт, десятки відомостей... До того ж – безліч звітів. Звіт за кожен місяць, за семестр: скільки пар провів, контрольних перевірив, на скількох заходах висидів... Звіт з наукової роботи... З практики... І цей, черговий – рейтинговий.

„Чергування у гуртожитку – 6 балів. Написання наукової статті – 5 балів (за умови публікації)”.

– Чергування у гуртожитку важливіше за написання статті. Цікаво.

„Проведення екскурсії з студентами – 5 балів. Здобуття звання академіка – 30 балів. Захист дисертації – 15 балів”.

– Шість екскурсій – і ти вже академік! Шкода, раніше не попередили. Який дурень склав цю маячню?

– Пан Ректор особисто, – не забарилася з відповіддю лаборантка.

– Ну, і що мені писати? До захисту дисертації ще далеко. Статтю дописати не встиг. Знав би – провів би екскурсію чи почергував у гуртожитку. А так – тільки робоча навчальна програма, та й та  – „за умови затвердження”.

– Пишіть, що є.

Тільки він закінчив підрахунок, правду кажучи, мізерних балів, як надійшла звістка, що викликають до Навчальної Частини.

– Знову програма, – приречено подумав він.

Та справа виявилася набагато гіршою.

– Це безпрецедентно! Треба переробляти усі відомості! І журнали! – лютувала Голова Навчального Відділу. – Добре, хоч у заліковки ще не виставили...

– У чому моя помилка?

– Ви запитуєте?!! У повній невідповідності балів!

– На мою думку, бали цілком відповідають як вимогам О’болонської системи, так і знанням студентів. Ось ця дівчина, наприклад, майже відмінниця, її відповіді на семінарах бездоганні – я їй поставив 95, „відмінно” за шкалою О’болонської системи. Ця – слабка, але старанна, тому їй – 70, по-вашому – „задовільно” з плюсом. Оцінки у журналах це підтверджують.

– Оцінки у журналах!!! І ви насмілюєтеся це мені казати?! Добре, що я завчасно перевірила, а то було б від Пана Ректора...

Ви складали робочу навчальну програму. Там має бути коефіцієнт підрахунку рейтингових балів, розроблений за зразком від Ректорату. Переробіть все за ним! Негайно!...

 

Плихневич Тетяна   О`болонський екстрим

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Она ходит в белом свободно среди людей,

Не боясь не заметить, не разглядеть.

В гвалте толпы неиссякаемой, разноликой

Лысые головы гладит, раздаёт обнимашки, улыбки.

 

Солнце встаёт и будто сияет ярче над ней,

Не обжигая кожи, не раня её детей.

Бледным впалым вампирьим ртам их не глядя

Обещая ещё один день, как тарелку горячих оладий.

 

Послушание долгих болью пропитанных дней

Не убивает её,  делает её сильней.

А она делает сильнее их, раздавая в награду

Системы с живительной дрянью, с потоком проклятий прохладных.

 

Нет, она не снимает с себя заботы дня

Вместе с формой, крышками баков гремя,

Устало меняя личину на чистую, кипенно-снежную.

Она совсем не такая, ведь имя её – Надежда.

 

Говорят, у неё большая, дружная, смелая семья,

Берегут, стерегут, горой один за другого стоят.

Они всегда готовы сражаться, пускать боевую армию в кровь.

Отчаянные или отважные самые – Вера и Любовь.

 

Но ночью, когда не просто так темно, а адова тьма

Заходит густым дурманом в захваченные страданием дома,

Пока спит Надежда, отдыхая после очередной тяжёлой смены,

Меняется расстановка сил по графику времени военного.

 

Пока пустуют у входа Любви и Веры посты охранные,

Поднимаются температуры, открываются старые раны,

Всплывают страх и ужас, с которыми все мы никак не соврём

Под пытками тем, кому бездна вовсе не придумывает имён.

 

И вот безвольная слабая братия еле держится до утра,

Вцепляясь в лианы капельниц, на которые Надежда пентакль нанесла.

Ждут её возвращения с сёстрами. Продержаться бы лишь, зубами неровно стуча,

До конца, до победы, до первого мятого радужного луча.

 

Высоцкая Лиза   Три сестры

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

... За два дні прочитала книгу «Дружба ± фройндшафт», видану  2020 року. Це просто буря в склянці, але в хорошому розумінні. Це науково-популярний живий посібник з предмета, який ніде не викладається, на жаль, – народної дипломатії.

Не приховую, що пріоритети моєї зацікавленості були такими: хто він, цей Апальков? які вони, німці сьогодні?

На ці питання я одержала цікаві відповіді, підкріплені аргументами і фактами. Дивувалась, що іноді, інфікуючись авторською пристрасною, з гумористичним бісером емоційністю, починала розуміти німецьку!

У світі давно все про все ніби написано реалістами, модерністами, постмодерністами. Але, як на мене, в усі часи, важлива і потрібна література факту, яку автор яскраво явив нам. Пишучи про інших, О. Апальков написав про себе – без помпи і зайвої тут скромності. Під девізом: «Скажи, хто твій товариш, і я скажу, хто ти!». Хто ж він, автор? 58-річний інтелектуал з кількома професіями і мовами за плечима, з дієвою і милосердною любов’ю до людей, з умінням розбиратися в людях навіть на міжнародному рівні. Харизматик, народжений на Купала, тому любов і вогонь – дві стихії, з якими автор нерозлучний. Автор, він же й герой книги, відчувається, цікавий і потрібний: владі, бізнесу, культурі, жінкам, родині, нам, старикам. З написаних ним тисяч німецькомовних листів від імені остарбайтерів, мабуть, давно пора укласти українсько-німецький бестселер і одержати як не нобелівську, то хоч українсько-німецьку літпремію ім. О. Гончара.

З таким, як у  О. Апалькова, інтелектуальним потенціалом, не вистачає людей у депутатських, міністерських, президентських кріслах. Помітила нові афоризми: «Треба ще багато вчитися бути чесним», «Той крокує швидше, хто йде один».

Зацікавила теорія вразливості людського життя іспанського письменника Хосе Бергамина і його, в якій є захист слова. «Слово – то наш зв’язок зі світом. Це наше ствердження нашої самотності і разом з тим – заперечення нашій відособленості».

За видимою легкістю авторського стилю – чи не ховається складність будівництва 50-кілометрового тунелю під Ла-Маншем? Скільки конкретики, інформації, щоденникової достовірності! Добре, що все життя автор веде щоденник. Так що і в молодших є чому вчитися. Пораділа, що мої і О. Апалькова читацькі смаки співпадають: любимо А. Платонова, Ф. Тютчева, Г. Гессе, Й. Ґете (з іронічної його поезії роблю переспіви), В. Вересаєва, В. Єременка і … Ваню Боня (він теж був у нашій літстудії). Зі зносок дізналась, що наш вчитель М. Богославський прожив 91 рік.  Дві книжки його ініціював і знайшов німецького мецената, видавши у 1994 р. в Каневі в «Библиотеке журнала «Склянка часу», О. Апальков.

Книга подарувала веселу новину: нарешті я за все життя з цієї саме книги запам’ятала єдиний анекдот: про визначення національності за породою собак. Розказую друзям.

До речі, автор-герой симпатичний тим, що опікується письменниками, хворими і бідними, художниками, купує картини, аби їх підтримувати.

Щодо німців. Уперше мені прийшла в голову думка: це ж, мабуть, і мій батько – Мельник Михайло Григорович, 1919 р.н., який у перші місяці війни на території Литви пораненим був вивезений до Німеччини і майже 4 роки в полоні працював наймитом у бауера, тобто остарбайтером. Але помер у 39 р., залишивши сиротами мене в 10 р. і брата в 4. Ніколи ні копійки ніякої компенсації ми не мали, ні від колгоспу, ні від Німеччини…

Погріли душу зізнання, німецького пожежника Ханса Льопера про те, що: «Цей час мене особисто зробив багатим. Не матеріально. Багатим на любов, котру знайшов я там. Мене запрошували в гості сім’ї. на двох весіллях побував я вже, і був бажаним гостем. Скоро я стану хрещеним батьком однієї тамтешньої маленької дівчинки. І я вже інколи не знаю, де я більше вдома. У Німеччині чи на Україні. Я знаю одне напевно, – Канів теж моє місто. Тому що всюди на цій землі існує цей феномен: де тебе люблять, там ти вдома». Заради цього висновку варто було писати і видавати книгу. Бо ця фраза – рівноцінна незліченним фурам німецької гуманітарки, про яку ще в 90-х роках дуже боляче написав мій друг – поет Володимир Яремчук:

…Тягли, наче за подаяннями, руки,  

що ніби аж здовжилися від напруги, 

усі, хто там був, – переможців онуки!

Душа трепетала з ганьби і наруги!

Єхидно вдивлялися з відеокамер, 

який там чинився з бананами поспіх – 

і вже не здавався хорошим той намір, 

котрий обернувся на глум і на посміх.

Бо той оператор ... мов кулями сіяв. 

Аж чулося, ніби… затвором він клацав. 

Здавалося: цілив і цілив, і цілив 

У мене і в пам’ять, і в гідність нації.

Призахідне сонце вдягло все у червінь, –

від сорому в ній паленіли берізки.

Вдоволені німці всміхалися щедро… 

… І капали сльози з німих обелісків.

 

Запам’ятався епізодичний але увиразнений образ головного архітектора Ренькаса, якого, як і багатьох талановитих, засмоктує провінційне багно…

Сподобався мені Карл Шелнбергер і його світогляд, згадала, що читала його твори в журналі  «Склянка Часу». Порадувала і засмутила новина: співпадає день міста в Каневі і в Кропивницькому …

Не раз я в житті переконувалась не лише в тому, що від любові до ненависті – один крок, а й у тому, що підтвердив автор: і дружба потребує захисту.

Спасибі, що книга нагадала афоризм Швейка, якого ми з чоловіком любимо, а він постійно перечитує. «Усякому цікаво подивитися чужі краї, та ще задурно». Позаздрила Фірзену щодо його чотирикратної бургомістрші Марини Хаммес. На жаль, в Україні жінки головують поки що лише в сільських і селищних радах.

На с. 292, де Фріц Маєс  каже: «Ти перша в Україні людина, що отримує цей набір» (комплект монет «Євро»). Насправді, О. Апальков – перша і поки що єдина людина в Україні, яка збудувала не лише свій, а й українсько-німецький Дім дружби, експромтом…

Обома руками голосую за висновок Фрідріха Хьольдерліна: «Любов’ю був народжений світ, а дружба його відроджує знову». Книжка «Дружба ± фройндшафт» теж переконує в цьому, сподіваюсь, не лише мене...

 

Корінь Антоніна  Два відгуки

--------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Иди, скажи-ка миру, что ты прав!

А все ошибки – только лишь уловки,

Все сделаны тобою для забав –

Для наполненья яркой упаковки.

 

Твои слова не призваны убить,

Ну может в назидание – не боле.

И ты не можешь их остановить –

В молчании болеет твое горло.

 

«О, этот кашель!

Что ж вы, господа!

Ведь за него не вешали!

С рожденья!»

Тебе ль бояться Страшного Суда!

Ведь он намного позже воскресенья...

 

Кирасирова Екатерина Тебе ль бояться

------------------------------------------------------

 

Що таке переклад? Це двері в інші культури. Чи потрібен він? Необхідний. Але – необхідний точний переклад. А неточний – на зразок зіпсованого телефону. І може дуже нашкодити авторові оригіналу.

Особливо це стосується перекладу поезії, хоча в перекладі прози також багато підводних каменів. Але там, у всякому разі, перекладач не обмежений ритмом, римою, фонетикою.

Особлива категорія перекладів – з російської на українську і навпаки. Оманлива схожість звучання і різне забарвлення слова. У ці вовчі ями потрапляє чимало доморощених «майстрів» поетичного перекладу.

Як правило, якісь рядки перекладаються майже дослівно, і це окрилює. Зазвичай, це два рядки в катрені, а іноді і всі три. Але останній рядок ніяк не бажає перекладатися: то слова такого немає, а якщо і є, то воно не втискується, бо в ньому або більше складів, або їх не вистачає. Прокрустове ложе. Доморощений «майстер» не заморочується: досить 2-3 рядків для створення відчуття схожості «один в один», а останній – придумаємо. Аби в риму і в ритм, хоча й з ритмом можна не церемонитися. Без оригіналу це перевірити складно. А оригінал можна й не давати, аби не наражатися на критику. А те, що одне слово може кардинально змінити смисл, на це можна не зважати за принципом «багато хто буде дивитися, та мало зрозуміє».

А якщо не зрозуміє – чи треба вбивати за такі переклади? Недарма в кінематографах та салунах за часів «Дикого Заходу» над піаніно вішали плакати з написом: «Не стріляйте в піаніста – він грає, як уміє».

Настав час пояснити на конкретному прикладі.

Ось вірші Арсенія Тарковського:

 

Влажной землёй из окна потянуло,

Уксусной прелью хмельнее вина;

Мать подошла и в окно заглянула,

И потянуло землёй из окна.

 

– В зимней истоме у матери в доме

Спи, как ржаное зерно в чернозёме,

И не заботься о смертном конце.

 

– Без сновидений, как Лазарь во гробе,

Спи до весны в материнской утробе,

Выйдешь из гроба в зелёном венце.

 

Про що йдеться у вірші?

З вікна потягнуло вологою землею, можливо, після дощу. Але цей запах асоціювався з запахом розритої могили і запахом оцту, яким іноді протирають небіжчиків, щоб перебити запах тління. Швидше за все, ніякого оцту не було, але ланцюжок асоціацій викликав цей запах з пам’яті. Поетові привиділася померла мати, немов вона підійшла до вікна зовні («і потягнуло землею з вікна» – від неї, вона принесла з собою пріль могильної землі). Втративши близького, починаєш думати про смерть, і це важкі думи. Померла мати, яка постала в уяві, заспокоює сина: кінець – це новий початок, упадеш зерном в лоно матері-землі і воскреснеш, проростеш навесні, зазеленієш, тож нехай тебе не турбують страшні сни. Сину, я це знаю точно, адже я вже тут.

Моторошно, так? Але – обнадійливо.

Тож треба визначити знакові образи, аби неодмінно їх зберегти в перекладі.

Перший – волога земля, другий – оцет, третій – запах, який хмільніший від вина, четвертий – материнська оселя, п’ятий – чорнозем, як аналог материнського лона, шостий – Лазар у гробі, сьомий – зелений вінець як царствений символ.

Тепер подивимося на переклад Романа Любарського (Роман Любарський. Вертоград багатоцвітний. Кропивницький, Лисенко В.Ф., 2020). Проаналізуємо, чи вдалося авторові українською передати знакові символи?

 

Вогко землею з вікна потягнуло,

Терпкою пріллю хмільного вина;

Мати прийшла, у вікно заглянула,

І потягнуло землею з вікна.

 

– В зимній знемозі в хатині у мами

Спи, наче житнє зерно під снігами,

І не піклуйся про смертний кінець.

 

– Без сновидінь, як той Лазар, в труні

В череві матері спи, по весні

Вийдеш – на тобі зелений вінець.

 

У перекладі той же запах вогкої землі, але з домішкою запаху терпкого хмільного вина. Акцент діаметрально змістився. Тож виходить, що мати прийшла, у вікно заглянула – і від неї війнуло «хмільним вином». Що це за «терпка пріль хмільного вина»? Абракадабра. Не про це в Тарковського! Звідки ж пріль? Ну, природно, з вікна мокрою землею (мабуть, пройшов дощ).

Про що це? П’яна мати прийшла до сина після дощу? Або напідпитку маманя виглянула у вікно, перевірити, чи йде дощ? Дідько її знає...

А все тому, що втрачено ключове слово: оцтовий. Різкий запах, який хмільніший від вина. Так ударить у носа, що здригнешся! Коли ж так пахло? Так, на похоронах...

І ланцюжок асоціацій призводить до розуміння, про що мовиться.

Перейдемо до терцетів.

Про яку хатину йдеться? Та ще й у мами? Хіба ж про маму мова? Про матір! Бо це інше поняття – цілісне, глибинне. І мова не про мамину хатину, а про материнську утробу, лоно.

Мама – інтимне, зменшене. Ось і виходить: у зимовій знемозі сонний, можливо напівп’яний син (вино ж не дарма згадувалося!) валяється на дивані в хатині мами і, звичайно ж, ні про що серйозне не думає.

Мало того, він відчуває себе так, ніби ще й досі перебуває в неї (у своєї мами) в утробі! І тут читач починає чухати потилицю: а чи таке можливо? Мама, народи мене назад?...

 

Полевіна Ольга  Не стріляйте в піаніста

-------------------------------------------------------------------------------------------

 

Примірники журналу можна придбати, післяоплатою 90 грн., (плюс вартість пересилки)
замовивши в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net



Прохання до авторів: 

 Будь ласка, сповістіть редакцію по е-пошті: zeitglas@ck.ukrtel.net

про бажану Вами кількість примірників журналу.

Чітко вказуйте кількість примірників, прізвище та ім‘я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, номер телефону).

Це уможливить нам вчасно і оперативно здійснити розсилку УКРПОШТОЮ.

НОВОЮ ПОШТОЮ примірники не надсилаються. 





Обновлен 02 дек 2020. Создан 30 ноя 2020



  Комментарии       
Всего 2, последний 7 дн назад
Олена 14 дек 2020 ответить
Нашвидкуруч передивилася альманах: вразили вірші Наталі Разувакіної. Відчувається, що для неї це дуже особисте. Дякую авторці, не всім вдається впоратись з такою болючою темою і при цьому не впасти в сентиментальність.
   
zeitglas 15 янв 2021 ответить
Це не альманах.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19003, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19003, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow