Названо переможців II-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013»

Тексти 47 творів, котрі увійшли до II-го туру II-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013»



 

 

II
міжнародний конкурс на краще коротке оповідання
«Zeitglas-2013»



Головна тема  полягала у висвітленні проблем сьогодення засобами художнього слова.

Умови конкурсу:

мова написання — українська або російська;

обсяг -  до 16000 знаків.
вік учасників — не обмежений.
кількість творів — ОДИН!
тематика — сьогодення...
Термін подання творів до 31 серпня 2013 року.

 

 

 Розгляд творів до цьогорічного конкурсу завершено 1.09.2013

.

 ( В рамках конкурсу, до  редакції було надіслано 2547 творів.

Із них до першого туру було взято 269)

 

 

* будь-який автор міг  присилати тексти  на предмет їх конкурсного розгляду .

редакция СЧ приймала до розгляду авторські тексти за обов`язкової наявності:

 

- короткого „листа” (що і звідки)

- короткій біографії автора.( із зазначенням року народження, поштової адреси автора.

* тексти  повинні надсилатися у роздруковці на папері з доданням електронної версії /CD, або по е-пошті/ в програмі Word або RTF  (12 кегль, з чіткою різницею  тире від дефісу, перевіреною орфографією, без усяких обрамлень і довільних форматувань) *

*прозові твори з абзацом 7 мм. Виключка «по-формату».

 

*надаючи свої твори, автор погоджується з подальшим публікуванням чи використанням їх тексту в рамках літературних проектів журналу.

Тексти  надсилалися на електронну адресу: zeitglas@ck.ukrtel.net 
із позначкою «Конкурс оповідання».
Пересилка роздрукованого тексту оповідання на папері обов‘зкова за адресою:

«Склянка Часу*Zeitglas»
Вул. Шевченка, 31/32,
м. Канів,
Черкаської обл.
19000

Автори трьох найкращих оповідань  відзначені нагородами.

Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі,  опубліковано на сторінках нашого журналу та літературного альманаху «Скіфія-2013».

 

 

 

 

НИЖЧЕ ПОДАЄМО

КОРОТКИЙ СПИСОК АТВОРІВ та їх творів,

котрі увійшли до заключного голосування журі: 

 

 

Андрієнко Світлана, МІЙ  ЯНГОЛ

Бабічин Юрій, БРАТИ

Батчаев Владимир, МАЙДАН

Бессонов Павел, ПРОЩАЙ ЛЮБОВЬ

Боброва  Анастасія, ЗЛАМАНА КЛІТИНА

Боклаг Олександр,  Знову хочу в Париж

Гайдук Сергій, Тіні старого скверу

Ганзенко Олексій,  Убити Владика

Гончаренко Марія, МІНІ-САҐА

Горбань Ирина, ПАНИКЁРША

Дев’ятко Наталія, Однорівневий Київ 

Деркачова Ольга, ЛЮБОВ У КРОВІ

Джулайко Тетяна, Павутина

Єльніков Дмитро, Ріка

Жаркова Роксолана, Безмежність…

Заржицька Еліна, Спаринг довжиною в життя

Зоряна Зінь, СПРАВИ ЗЕМНІ

Карачун Оксана, Петро і барани

Киян Валія, ЖІНКА

Ковальська Люцина, Теплий травневий день тільки починається

Красовський Ерко, Покидьок

Кузьменко Дмитро, Постать наосліп

Кузьменко Наталія, Кіно у вівторок

Лазурін В’ячеслав, Сяйво забутих часів

Левченко Анна, МІСЦЯ ЛЮБОВИ

Литовченко Галина, РАНКОВО-СІЛЬСЬКИЙ «ПРОМЕНАД»

Ляшенко Олена, Пригода маленького Нява

Малєєва Олена, Я собі пробачу

Наслунга Влад, ДИТЯ ВІЙНИ

Нестеренко Борис, ОКІСТ

Низовцов Михаил, Пликышкнышкельмантоцкий

Ожеховська Ірина, Метелик

Окунева Татьяна, Прощёное воскресенье

Островська Ірина, ЖИЛИ-БЫЛИ…

Остролуцька Антоніна, ІСТИНА

Ох Віктор, Нереальності немає

Паращич Валентина, Суданська роза

Поль іщук, Туман (two man)

Причара  Ніка, «Чорнобиль»

Роік Ірина, Холодне узбережжя Півночі

Скороход Віталій, «ВИБІР ДОЛІ»

Сухарський Юрій, Мовчання на обриві

Тимченко Сніжана, БОДАЙ  БИ  ВИ… 

Федорук Олександр, Новели Кронsфельда

Хитенко Галина,  Про грушки-яблучки та «ТЮ-тю!»

Цай Любовь, Плацкартный пассажир

Чайковська Ната, Коробочка

 

 

Прочитати (деякі) твори авторів заключного туру можна на спеціальній сторінці

/ тут представлено 65 та 66-й номери журналів "Склянка Часу*Zeitglas" у PDF/

 

http://zeitglas.io.ua/file

 


 

Фото авторів, твори яких увійшли до заключного голосування журі, розміщено на сторінці:

http://vk.com/album116940839_179484022

 

    

У розділі КОММЕНТАРИИ чекаємо на думку читачів про твори, названі у короткому списку. 

 

 

 Довідки за тел: 04736-36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net

                                               

Журі  II -го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання 
«Zeitglas-2013»

 

 

Апальков  Олександр, /Україна/ (нар. 1961 р.)Прозаїк, перекладач. Член НСЖУ. Головний редактор та видавець літературно-мистецьккого журналу «Склянка Часу*ZeitGlas». Твори публікувалися у періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах.  Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).

 

 

БРУСЛИНОВСЬКИЙ Євген, /Україна/ (нар. 1962 р.). Прозаїк. Член НСЖУ. Головний редактор газети «Дніпрова Зірка». Друкувався в періодиці. Автор і видавець "Брусліновського календаря" (1996).

 

 

Пасенюк В`ячеслав /Україна/ (нар. 1949 р.). Поет, прозаїк. Член МСПУ. Твори публікувалися в журналах «Литва литературная», «Донбасс», «Вильнюс», «Радуга»  т.і..

Автор Книг: «Голос и больше ничего», «Образ жизни», «Объём и плоскость», «Паломник речи», «Ожидание дождя».

 

 

Стеценко Станіслав, /Україна/ (нар.1961 р.) Прозаїк, член НСПУ. Голова правління Міжнародного агентства журналістських розслідувань, Головний редактор газети "Сільські відомості". Автор книг: "КДБ проти ніндзя" (1994), «Монстр» (2000), "Сексодром" (1995, 2009), роману "Чорна акула в червоній воді" (1995), "Вся влада Радам" (2007).

Переможець I-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2012» (за оповідання «Малюк винищувач шпигунів»

 

 

Хомутина (Wilhelm) Хельга / Німеччина / (нар. 1941 р.) Перекладач, есеїстка. Твори публікувалися в періодиці Німеччини, України, Росії, Литви, Білорусії, Польші.

 

 

УВАГА!                

  

Більша частина  зазначених творів була оприлюднена на сторінках журналу "Склянка Часу*Zeitglas", №№64, 65, 66, 67. Причому журнал СЧ№67 майже повністю доступний в едектронній версії на сайті видавництва:
http://store.kassiopeya.com/index.php?manu=m20_Vidavnictvo---%259CSklyanka-CHasu-Zeitglas--%259D.html&manufacturers_id=20&page=2

 

Деякі з творів першого потоку конкурсу оприлюднені  на сторінках альманаху "Скіфія-2013-Літо"

Решта  творів буде надрукована в журналі "Склянка Часу*Zeitglas", №68

 

 

Результати голосування журі ІІ-го конкурсу на краще коротке оповідання

«Zeitglas-2013»

 

Автор та назва твору

Пасенюк

 В.

Стеценко

С.

Бруслинов-ський

Є.

Хомутина (Вільгельм) Х.

Апальков

О.

Загальна оцінка

Приміт-ка

Андрієнко Світлана, МІЙ  ЯНГОЛ

 

Бабічин Юрій, БРАТИ

 

Батчаев Владимир, МАЙДАН

 

Бессонов Павел, ПРОЩАЙ ЛЮБОВЬ

 

Боброва  Анастасія, ЗЛАМАНА КЛІТИНА

 

Боклаг Олександр,  Знову хочу в Париж

 

Гайдук Сергій, Тіні старого скверу

 

Ганзенко Олексій,  Убити Владика

 

Гончаренко Марія, МІНІ-САҐА

 

Горбань Ирина, ПАНИКЁРША

 

Дев’ятко Наталія, Однорівневий Київ

 

Деркачова Ольга, ЛЮБОВ У КРОВІ

 

Джулайко Тетяна, Павутина

 

Єльніков Дмитро, Ріка

 

Жаркова Роксолана, Безмежність…

 

Заржицька Еліна, Спаринг довжиною в життя

 

Зоряна Зінь, СПРАВИ ЗЕМНІ

 

Карачун Оксана, Петро і барани

 

Киян Валія, ЖІНКА

 

Ковальська Люцина, Теплий травневий день тільки починається

 

Красовський Ерко, Покидьок

 

Кузьменко Дмитро, Постать наосліп

 

Кузьменко Наталія, Кіно у вівторок

 

Лазурін В’ячеслав, Сяйво забутих часів

 

Левченко Анна, МІСЦЯ ЛЮБОВИ

 

Литовченко Галина, РАНКОВО-СІЛЬСЬКИЙ «ПРОМЕНАД»

 

Ляшенко Олена, Пригода маленького Нява

 

Малєєва Олена, Я собі пробачу

 

Наслунга Влад, ДИТЯ ВІЙНИ

 

Нестеренко Борис, ОКІСТ

 

Низовцов Михаил, Пликышкнышкельмантоцкий

 

Ожеховська Ірина, Метелик

 

Окунева Татьяна, Прощёное воскресенье

 

Островська Ірина, ЖИЛИ-БЫЛИ…

 

Остролуцька Антоніна, ІСТИНА

 

Ох Віктор, Нереальності немає

 

Паращич Валентина, Суданська роза

 

Поль іщук, Туман (two man)

 

Причара  Ніка, «Чорнобиль»

 

Роік Ірина, Холодне узбережжя Півночі

 

Скороход Віталій, «ВИБІР ДОЛІ»

 

Сухарський Юрій, Мовчання на обриві

 

Тимченко Сніжана, БОДАЙ  БИ  ВИ…

 

Федорук Олександр, Новели Кронsфельда

 

Хитенко Галина,  Про грушки-яблучки та «ТЮ-тю!»

 

Цай Любовь, Плацкартный пассажир

 

Чайковська Ната, Коробочка

 

4

 

4

 

5

 

 

4

 

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

5

 

 

4

 

 

4

 

4

 

 

5

 

5

 

 

 

5

 

5+

 

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

4

 

 

5

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

5

 

5

 

 

5

 

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

5+

 

 

5

 

 

3

 

5

 

4

 

4

 

4

 

 

3

 

 

4

 

 

4

 

 

3

 

 

4

 

3

 

2

 

 

3

 

 

3

 

3

 

3

 

 

3

 

 

3

 

3

 

 

4

 

4

 

 

 

4

 

5

 

 

4

 

 

3

 

 

4

 

 

4

 

 

 

3

 

 

4

 

 

3

 

4

 

3

 

 

4

 

4

 

 

4

 

 

3

 

 

3

 

 

3

 

 

4

 

4

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

3

 

 

3

 

 

4

 

 

4

 

 

3

 

4

 

3

 

2

 

3

 

 

2

 

 

2

 

 

3

 

 

2

 

 

2

 

3

 

2

 

 

3

 

 

2

 

2

 

2

 

 

2

 

 

3

 

4

 

 

2

 

3

 

 

 

3

 

3

 

 

4

 

 

2

 

 

2

 

 

2

 

 

 

2

 

 

2

 

 

2

 

2

 

2

 

 

3

 

3

 

 

4

 

 

2

 

 

3

 

 

2

 

 

2

 

2

 

2

 

 

4

 

 

2

 

 

2

 

 

2

 

 

3

 

 

2

 

 

2

 

2

 

 

 

5

 

5

 

4

 

 

4

 

 

3

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

3

 

 

4

 

 

4

 

3

 

4

 

 

4

 

 

3

 

5

 

 

4

 

4

 

 

 

4

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

4

 

 

5

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

4

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

 

4

 

 

4

 

4

 

4

 

4

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

3

 

 

3

 

 

5

 

4

 

3

 

 

4

 

 

3

 

4

 

3

 

 

4

 

 

4

 

5

 

 

5

 

4

 

 

 

4

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

5

 

4

 

 

5+

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

4

 

 

5

 

4

 

5

 

 

4+

 

 

5

 

 

4

 

 

4

 

 

5+

 

 

5

 

 

3

 

5

 

20

 

19

 

20

 

 

17

 

 

18

 

 

18

 

 

16

 

 

19

 

18

 

14

 

 

18

 

 

16

 

16

 

17

 

 

17

 

 

17

 

21

 

 

20

 

21

 

 

 

21

 

22+

 

 

21

 

 

17

 

 

18

 

 

21

 

 

 

17

 

 

18

 

 

17

 

19

 

17

 

 

22+

 

19

 

 

20

 

 

17

 

 

18

 

 

17

 

 

20

 

19

 

21

 

 

21+

 

 

20

 

 

17

 

 

17

 

 

22+

 

 

20

 

 

15

 

20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нарис

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нарис

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дитяче

 

 

 

 

нарис

 

 

ЛІДЕРИ КОНКУРСУ

 

 

місцеАвторНазва творуЗагальна оцінкаФото автора
2

Красовський Ерко,


  Покидьок  22+
3

Федорук Олександр,

Новели Кронsфельда  22+
1 Низовцов Михаил,   Пликышкнышкельмантоцкий 22+
  Зоряна Зінь,  СПРАВИ ЗЕМНІ 21
 

Кузьменко Дмитро,

Постать наосліп  21
  Левченко Анна,  МІСЦЯ ЛЮБОВИ 21  
 

Причара  Ніка,

«Чорнобиль»  21  
 

Роік Ірина,

Холодне узбережжя Півночі  21+  

 

(Дякуємо всі читачам, уокрі взяли участь  У ВИЗНАЧЕННІ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ)

 

 

 

   

Переможці конкурсу  на  краще  оповідання 

«Zeitglas-2013»

                                                                                                                                                         

Перше місце віддано оповіданню «Пликышкнышкельмантоцкий», письменник Михайло Нізовцов ( м. Котовськ , Одеська обл.)

 

 

Друге –  за оповідання «Покидьок» отримав Ерко Красовський, ( м. Івано-Франківськ.)

 

Третє – за оповідання «Новели Кронsфельда» отримав  Олександр Федорук, (с.Мар’янівка, Михайлівський р-ну, Запорізька обл.)

 

Окрім цього, жюрі відзначило твори авторів: Зоряни Зінь ( м. Львів), Дмитра Кузьменка ( м. Житомир), Анни Левченко( м. Черкаси), Ніки Причари ( м. Київ), Ірини Роїк ( м. Кривий Ріг)

 

Із творами переможців та новелами, котрі увійшли до заключного туру  голосування журі, можна ознайомитися на сайті:

http://zeitglas.io.ua/story

 

 

Міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas» оголошує початок нового, відтепер III міжнародного конкурсу короткого оповідання «Zeitglas-2014».

 

Умови подання творів до якого докладно розміщено на нашому сайті:

http://www.zeitglas.io.ua/

 

 

Залишайте ваші коментарі, чітко зазначаючи автора твору, про якого вестимите мову.

 

 

Наводимо нижче  тексти 47 творів,

котрі увійшли до II-го туру II-го міжнародного конкурсу

на краще коротке оповідання  

«Zeitglas-2013»

 

Прохання до читачів:

 

Залишайте ваші коментарі, чітко зазначаючи автора твору, про якого вестимите мову.

 

 

Андрієнко Світлана

 

МІЙ  ЯНГОЛ

(Правдива розповідь про реальні події)

 

Народження моєї сестри-близнючки через десять хвилин після того, як я вперше невдоволеним гучним криком сповістив про свою появу на цьому світі, виявилася повною несподіванкою як для самої породіллі, так і для спантеличеної сусідки - тітки Тетяни, що вже вкотре допомагала матері при пологах. На той час мамі виповнилося сорок дев’ять років, крім нас з сестрою в родині було вже десять дітей, і тільки двоє з усіх народилися у пологовому будинку. Достеменно не знаю, чому так виходило, але не випадало мамі вчасно потрапити до лікарні, тож, зазвичай, налякані  брати і сестри, страшенно лементуючи, гуртом бігли до сусідки, а та, виронивши з рук цеберко з картоплею чи морквою, прямо з городу чи від   кухонної плити, кидаючи напризволяще недоварену юшку, у супроводі галасливої дитячої юрби з заклопотаним виглядом перевальцем хутко сунула  до нашої хати, на ходу витираючи руки першою-ліпшою ганчіркою, що потрапила їй під руки, і впевнено роздаючи наусибіч накази щодо гарячої води, чистих простирадл і пелюшок, які терпляче чекали свого часу у великій шухляді старої шафи. Отримавши замість одного немовляти – двох, мама певний час не могла оговтатись, і, поки тітка Тетяна з найстаршою, двадцятисемирічною, сестрою наводили лад у кімнаті, вона, вже перевдягнена у чисту сорочку, лежала на чистій постелі і розгублено вдивлялася у наші личка, а з напівпрочинених дверей, витягуючи шиї, тихенько перешіптуючись і штовхаючись, намагалися щось розгледіти інші її діти.

Мама ніколи не працювала, звісно я маю на увазі її роботу за фахом, бо маючи таку купу дітей крутилася вдома, немов обпечена, з раннього ранку до пізнього вечора, не відпочиваючи, присідала лише на коротку мить задля того, аби нагодувати наймолодших, котрі інколи вередували. Але в нашій великій родині, діти дуже швидко починали розуміти: поки клацаєш дзьобом, великий полумисок посеред столу миттю спорожніє, тож треба, не розмірковуючи, швидше хапати з нього, інколи - навіть руками, подмухуючи на обпечені пучки, не роздивляючись, що туди мати поклала. Та й чого там було роздивлятися у тих горщиках – їли, зазвичай, одне й те ж - картоплю з рибою, хліб, овочі, пили узвар і молоко від сусідської корови, м’ясо з’являлося лише інколи на свята. Держава в наші родинні справи розважливо не втручалася, полишаючи вирішення «дріб'язкових» побутових питань на самих батьків, від вельмишановних посадовців мама отримала лише орден, ледве витримавши нудні урочистості з цього приводу. Під час пишних промов вона звично вирішувала у голові складне  одвічне питання – чим годувати родину сьогодні, завтра і післязавтрього: щось планувати на більш віддалений термін була марна справа, бо життя постійно вносило свої кардинальні зміни у ті її плани. Отим орденом держава і обмежилась, завершивши раз і назавжди свої розрахунки з нашою багатодітною родиною. Про усе інше мали подбати самі батьки. Люди перешіптувалися, інколи навіть казали у вічі: «І навіщо його стільки народжувати? Отака орава, це ж спробуй прогодуй їх усіх!» Батько, треба віддати йому належне, дуже багато і тяжко працював, намагаючись забезпечити свою родину і позбутися нарешті тих злиднів, що визирали з кожного кутка нашої хати і, здається, відверто кепкували з тих його намагань. Батькова робота була пов'язана з постійними довготривалими відпустками, і, повертаючись додому, майже кожного разу він дарував мамі чергову дитину. Батьки щиро вірили у Бога, тож скільки дав той дітей, стільки і народили! А ще у ті часи, здається, була заборона на аборти, але, якби її навіть і не було, я знаю, що мама ніколи б на таке не наважилася.

Коли зараз часом від молодих чую, що народити одну-однісіньку дитину їм заважає брак житла чи коштів, завжди пригадую своїх рідних батьків, яким ніякі перешкоди не завадили народити, підняти на крила і випустити з гнізда своїх соколят. І розлетілися їх пташенята по усьому світу, від заходу до сходу. У Португалії, Прибалтиці, на Далекому Сході і, звісно ж по всій Україні і Росії є в нас рідні, і всі вони шановані і порядні люди. Але розповідь моя про інше.

Я вже казав, що батьки були дуже побожними, але  в  ті часи церква і релігія були під забороною, і лише у дорослому віці я довідався, що малим мене, як і інших дітей у родині, потайки охрестили, усе інше батьки полишили на наш власний розсуд. Але дещо мама потихеньку, дуже обережно вкладала у наші голови і душі, її розповіді про божественне ми дуже любили, особливо перед сном, коли всі вже повмощувалися у ліжках, очі вже самі по собі закривалися, і в ці, останні миті  перед забуттям, мамин приємний тихий голос навіював солодкі мрії.

- У кожного – власна доля, записана на небесних скрижалях, а ще - до кожної людини  при народженні приставлений янгол, який оберігатиме її до самого скону. Той янгол ніколи не відступиться, не зрадить, але тяжко іноді буває йому, коли той, кого він охороняє, звертає з праведного шляху. Бувають ті янголи сильними, і - не дуже, вони багато можуть, але не все  їм до снаги, тож не зайвим буде, коли ви самі подбаєте про свого охоронця, щоб менше було йому роботи коло вас: бережіть себе самі, ростіть добрими і порядними, шануйте тих, хто старший за вас, дбайте про немічних, не лінуйтеся, старанно вчіться і працюйте, і тоді ваш янгол радітиме за вас!

І завжди у цьому місці ми наввипередки питали в неї:

- А який в мене янгол? Сильний чи не дуже?

- А в мене?

Тоді я з гіркотою думав, що мій янгол міг би і краще піклуватися про мене, бо щоб піти, наприклад, до клубу, я мусив дочекатися повернення з роботи одного із старших братів, випрати його шкарпетки і нашвидкоруч праскою висушити їх.

- А в мене? А в мене який?

Мама сумно посміхалась і казала:

- Життя покаже!

Життя показало, що з янголом мені пощастило, бо тих пригод, що чекали на мене попереду, без перебільшення вистачило б на кількох чоловік: Афганістан, Кавказ, ще кілька місцин, де було дуже гаряче, і звідусіль я виходив без жодної подряпини. Я перевертався у автівці, падав  у море із літака, що втратив керування, в мене стріляли снайпери, мав цілком реальну можливість захворіти якоюсь рідкісною тропічною лихоманкою – таки, дійсно, хтось дуже пильно і старанно дбав про мене, і я - доросла людина з неабияким життєвим досвідом, вже майже вірив у ту дитячу казочку, що колись у дитинстві розповідала нам мама. «Майже» - це до того дня, коли я почув голос мого янгола-охоронця.

Того погожого літнього дня у Скниліві ніщо не віщувало біди. Я мав бути там, бо того вимагали мої службові обов’язки. Кожному із військових було призначене місце, я квапливо простував туди, де мав знаходитись до завершення шоу. Мені залишалося метрів з десять, коли зненацька я почув той голос:

- Стій! Далі не можна!

Стільки разів я намагався описати той голос і - не міг! Не міг, бо подібного, ні до того випадку, ні опісля, я не чув. Він був такий… Ні, не можу! Тільки скажу: навіть думки не виникало, що можна не послухатись. Та, якщо чесно, я, навіть якби хотів, фізично не міг рухатись: моє тіло обважніло, ноги зробилися ватяними, обіруч я тримав свою голову, очі, зведені догори механічно слідкували за літаком, що вже заходив у віраж.

- Стій! Стій! Стій!

Неймовірні зусилля зрушити з місця ні до чого не призводили – я немов упирався в невидиму перепону і марно товкся об неї, а голос все гримів і гримів у мене в голові. З великими труднощами повівши очима, я подивився на оточуючих, аби впевнитись, що не тільки я чую ту пересторогу, але ошатно вбрані люди навкруги, вочевидь, нічого не чули, їхня увага була прикута до літака в небі. Усе це тривало, певно, лише кілька секунд, може десять, може, п’ятнадцять, тоді мені було тяжко зорієнтуватися, але цих секунд виявилося достатньо, аби, несподівано зірвавшись у штопор, літак впав на землю, широкою смугою змітаючи і трощачи все на своєму шляху, саме в тому місці, де я мав знаходитись.. Несамовиті крики розпачу і болю, хмара куряви, елементи обшивки літака, якісь деталі, що розлітаючись наусибіч, продовжували сіяти смерть, вибух, що пролунав вже досить далеко від мене, полум’я, і - тіла, розірвані навпіл, окремі криваві шматки, голови, руки, і - кров, дуже багато крові! Вона була скрізь, вона лилась рікою, вона була на мені і на тих, хто був поряд. Я воював, але такої кількості понівечених тіл, більша частина з яких належала жінкам і дітям, здається,  досі не  бачив.

Пройшло десять років, а воно стоїть у мене перед очима, неначе то було вчора, а той нелюдський голос кричить і кричить у моїй голові:

- Стій! Далі не можна! – голос мого янгола, що, зазвичай, завжди рятував мене мовчки.

Невже після моєї розповіді ви знову питатимете, чи вірю я? Не дай вам Бог дожити до того, аби ваш янгол кричав!

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Бабічин Юрій

 

 

Брати

 

Наш дивізіон був зовсім маленьким у порівнянні з іншими підрозділами полку. Смішно, але офіцерів і прапорщиків тут нараховувалося більше, аніж солдат термінової служби. Я вже став “дідом” і таких  мені подібних «пофігістів» було ще шестеро. Васю Боровика ми вважали найавторитетнішим, бо він відзначався силою і міг будь-кому морду набити. Але він цього не робив. Зазвичай, бив у інші місця тіла, де синяки ховає камуфляж.

Коли Вася був “духом”, “діди” ганяли його не на жарт. Лютували тоді старички. Не солодко було нам усім, але Боровика ненавиділи найбільше, бо той працював у штабі на комп’ютері. Буває, повернеться  опівночі , а  “діди” його чекають. Вони й не лягали спати, чекали. Дочекалися. І тоді починалося: “Зашарився пацан, да? Ми, пахаємо, а ти в штабі «шарики» ганяєш”. Одне слово, поки йому всі “лосів” не надавали, поки не прогнали “водієм” під ліжками в кубрику, поки не втомилися томити, доти той не лягав відпочивати. Іноді хлопець вночі зовсім не спав. Усе залежало від того, хто з офіцерів залишався відповідальним на ніч. Якщо це був лейтенант Зубко, то можна робити що хочеш, бо той як засяде у світлиці біля телевізора, то за світ білий забуде, так сидячи і засне. Коли ж відповідальним заступав майор Гірко, у казармі панували закони, писані статутом.

                Васю старички мордували непомірно і все ж він десь знаходив ті сили до несення служби і терпіння знущань. Тоді він якось сказав мені, що коли сам стане “дідом”, ніколи не битиме “духів”. Боровик не стримав свого слова, але жодного разу не вдарив молодого солдата без причини, а лише тоді, коли той у чомусь серйозно провинився. Вася був розсудливим і доволі справедливим, за що ми його й поважали. Офіцери теж запримітили здібного солдата. Пацану присвоїли звання молодшого сержанта, а незадовго – сержанта.

                Усі ми, інші, чого гріха таїти, не були настільки справедливими як Вася; нерідко мстилися за наших “дідів” на нічому невинних “духах”. Тоді докори сумління не мучили, бо ми мали зовсім інше мислення, інший рівень свідомості, інше життя. Об’єктом нашої егоїстичної уваги були сім “духів”, тобто хлопці, які ще зовсім недавно ходили у джинсах і білих майках, а зараз замінили їх на військовий камуфляж з чистими пагонами і ще чистою совістю. Крім них у дивізіоні було семеро “черепів”, але їх ми не чіпали, бо, згідно усталеної позастатутної ієрархії, вони мали інший статус, вищий за «духів», але нижчий за “дідів”.

                Молоде поповнення нашого підрозділу вже ознайомилося з порядками, за які жодним словом не мовиться у статуті. Про відмінне засвоєння “салагами” неписаних законів ми дбали вночі, в основному тоді, коли відповідальним по дивізіону залишався лейтенант Зубко.

                Невдовзі у дивізіон дали ще одного “духа” і першої ж ночі вирішено  влаштувати йому персональний урок. Обступивши хлопця в туалеті, допит почав Вася.

                – Ти хто?

                – ...

                – Ти хто? – знову запитав Вася, але так, що новобранець аж здригнувся.

                – Рядовий Артур!

                – На “лося”!

                Солдат склав пальці в замок і притулив їх до чола. Боровик своїм кулаком злегка торкнувся долонь хлопця, який, зажмурившись, чекав міцного удару.

                – Ти хто? – нав’язливе питання в черговий раз зірвалося з уст нашого армійського лідера.

                – Рядовий Іван Артур!

                – На “лося”!

                Цього разу удар був настільки сильним, що хлопець упав плечима до підлоги, але одразу підвівся, дивлячись з-під лоба на свого кривдника. Той також не зводив очей з “жертви”, а невдовзі продовжив її “грузити”:

                – Скільки служиш?

                – Півтора місяця.

                – Ну все, “дух”, вішайся. У тебе “зальот”. Хоча... Сьогодні я дам тобі шанс реабілітуватися, – Боровик щось задумав, але ми ще не знали, яка ідея спала йому на думку. – Упор лежачи прийняти!

                Артур негайно виконав команду, а разом з ним руками об підлогу вперся й Вася. Ми були заінтриговані. “Що цей чортяка задумав?” – запитував я себе, але мовчазно, як  й інші товариші по службі, спостерігав за шоу.

                – Так, “душара”, віджимаємося, – сказав Боровик і почав рахувати, – один, два, три...

                Ми захоплено слідкували за змаганнями і, звичайно, були впевнені в перемозі Васі, бо знали його спортивні досягнення. Він у полку один із кращих серед солдатів по бігу й підтягуванні на перекладині, а від підлоги віджимався 65 разів. Нам, іншим старичкам дивізіону, рекорди Боровика були недосяжні, ми здатні зробити хіба половину того, що міг він.

                – ...п’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три...

                Це вже цікаво. Новобранець віджимався не гірше “діда”.

                – ...шістдесят п’ять, – голос Васі тремтів, як і руки, що вже не витримували навантаження, але він таки ще зміг віджатися в шістдесят шостий раз. Тоді підвівся і дав відповідну команду Артуру. Обидва почервоніли, дихали відкритим ротом, а, дивлячись на них з боку, видавалися смішними, мов герої мультфільмів, що після пробігу хекають, висолопивши язики.

                – Хвалю. Віджимаєшся добре. На сьогодні ти вільний, – сказав Боровик і відпустив солдата у кубрик. Муштра видалася цікавою, але ми залишилися невдоволеними, бо тодішня жага до постійного самоствердження статусу “діда” була щоденною потребою, а цього разу ми її так і не задовольнили, проте наступної ночі урок новому “духу” дали добрячий. Моральні та фізичні тортури хлопець терпів, але вже геть падав з сил. Тепер і Васю було важко впізнати. Досі він ніколи надмірно не «грузив» молодих, а тепер з такою злобою гнітив новобранця, що ми вже самі дивувалися і навіть шкодували його. Але ніхто не відступав. У вовчій зграї треба вити по-вовчому. Так часто казали ще наші «діди».

                Тортури продовжувалися майже щоночі. Вася «чмирив» Артура, на інших «салаг» навіть не зважав, надавши право дбати про їх «виховання» нам. Чому він так «полюбив» отого пацана? Напевно, бачив у ньому конкурента, хоча в наших умовах «дух», навіть якщо він сильніший за «діда», не міг здобути вищий від нього статус, бо старички стояли один за одного горою. Ми були командою, трималися купи, а от молоді солдати ще не встигли сформувати свій колектив. Навіть якби їм це вдалося, то «черепи» стали б на наш бік, адже вони незабаром мали замінити нас, стати «дідами, наступними командирами новобранців.

                Одного разу, коли Вася заступив у наряд черговим по дивізіону, а відповідальним – горезвісний флегматик лейтенант Зубко, знущання над уже остаточно «зачмиреним» Іваном досягли апогею. Саме тоді молодий солдат був днювальним і, згідно розпоряджень сержанта Боровика, відповідав за порядок у туалеті та умивальнику. По правді кажучи, такої чистоти тут за період моєї служби ще не було. Усе блищало, але попри старання рядового Артура, Васі не можливо було вгодити і він неодноразово наказував усе робити знову. Коли вже не було до чого причепитися, сержант підсипав на підвіконнику цілу жменю лушпиння соняшника, а потім примусив днювального з’їсти це, звинувачуючи пацана у недбальстві до несення служби.  Хлопець просив хоча б ковток води, аби полегшити поглинання, але за це отримав  «лося». Опісля Боровик вирішив «поприкалуватися» і наказав Артуру впіймати п’ять комарів і ще живими показати їх йому.

                – Якщо через двадцять хвилин не звітуватимеш про результати свого полювання, то я з тебе зроблю комара. А ти знаєш чим живляться комарі? Ні, не тільки кров’ю. Так от, будеш язиком лизати унітази, – грізно сказав Вася і  пішов, а коли повернувся, то побачив те, чого ніколи не бачив і на що не сподівався: під стелею висів Артур.

Пацан харчав з висолопленим язиком. Боровик негайно став на умивальник і дотягнувся до мотуза, який давив шию хлопця, й перерізав його розкладним ножем, що завжди мав при собі. Іван впав на підлогу і почав сильно кашляти. Звісно, Вася налякався, але негайно кинувся до вже посинілого солдата, розстібнув на ньому кітель, з лівої грудної кишені якого випав військовий квиток, а з нього висунулися дві фотографії. В цю мить сержант остовпів, бо та людина, що була на одній світлині, його мати. Він її не бачив уже тринадцять років, із того самого моменту, коли вона розлучилася з батьком. Спогади про неньку відбивалися у серці теплими почуттями, але вона до нього чомусь не приїжджала, як і батько не їхав до іншого свого сина, молодшого, що згідно рішення суду, залишився з матір’ю.

                – Брате! – заволав Боровик, обнявши хлопця, який продовжував кашляти. – Брате! Я не гідний зватись твоїм братом. Пробач… Молю тебе, братику рідний, пробач мене!

                …Зворушений умивальник плакав краплинами води з-під краника. Нарешті, у цій частині казарми тієї ночі вже не роздавалися розлючені крики сержанта, безглузді накази і тупіт кирзових чобіт. Тут, де досі був осередок катувань, тепер стало спокійно і лише лагідна тиха розмова двох братів, мов гірська річка, текла своїм руслом, долаючи усі попутні перешкоди.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Батчаев Владимир

 

МАЙДАН 

                                                    

         «ПО-ЗОР! ПО-ЗОР! ПО-ЗОР!» - ропот недовольства множества людей постепенно перерастал именно в это, чеканно скандируемое по слогам слово, которое, вспарывая яростью затвердевший морозный воздух, неукротимым валом неслось по площади, вибрируя неким мистическим ритмом, завораживавшим и заставляющим осипшее горло снова и снова  кричать вместе со всеми: «ПО-ЗОР! ПО-ЗОР! ПО-ЗОР!».

          Преподаватель истории Аркадий Аркадиевич Башмачкин, в кругу друзей с милой самоиронией именовавший себя «диссидентозавром», отчаянно мёрз в своём худосочном китайском пуховике, но был оживлен и доволен. Да, что там говорить – он ликовал: хоть и с третьего раза, но митинг состоялся и то обстоятельство, что его удалось провести именно сейчас,  в канун Нового года, вселяло оптимизм и представлялось Башмачкину в определённой степени символичным и многообещающим. «Нас не заставят молчать», – в очередной раз повторив про себя эту согревающую душу мантру, он, словно дирижёр, с ещё большим воодушевлением принялся размахивать транспарантом в такт звучащей музыки протеста: «ПО-ЗОР! ПО-ЗОР! ПО-ЗОР!».

          Аркадий Аркадиевич был из того наивного и безвозвратно уходящего в прошлое племени идеалистов начала века, которых в приснопамятном 2004 году нежданно проснувшаяся жажда справедливости с корнем вырвала из уютных кухонь и разбросала по площадям Украины тысячами глоток, надсадно орущих в едином бунтарском порыве: «Нас не заставят молчать!» Как знать, может именно этот инстинкт протеста, внезапно закипающий в крови любого наделенного толикой интеллекта живого существа, заставляет дельфинов выбрасываться из тёплого моря на скалистый враждебный берег,  удивляя  своей безрассудной отвагой учёных мужей,  недоумённо теребящих свои седенькие академические бородки в поисках ответа:  «А чего им, собственно, не хватало?» Правда, тогда, в 2004, обошлось без жертв. Бунтари-дельфины, вволю нарезвившись в кипящих оранжевой пеной бурунах, в конце концов, благополучно возвратились в спокойную зыбь привычного быта, а некоторые, посвистывавшие с набольшим вдохновением, даже получили возможность скоротать оставшийся дельфиний век в комфортабельных бассейнах с подогревом и тщательно отфильтрованной морской водой.

           В отличие от большинства, Башмачкин, единожды обретя головокружительную возможность говорить и быть услышанным, бесповоротно влюбился в капризную даму по имени «СВОБОДА», роман с которой длился уже много лет, традиционно доставляя кавалеру больше волнений и страданий, нежели сладких минут неги и взаимности. Сегодня же своенравная ветреница была, как никогда, доброжелательна и Аркадий Аркадиевич упивался каждым мгновеньем  её благосклонности.

            «Разом нас багато, нас не подолати»  – вспомнив архаичный речитатив молодости, Башмачкин по-мальчишески задорно шмыгнул простуженным носом и ностальгически улыбнулся, но уткнувшись взглядом в стоящую напротив шеренгу милиционеров сник и зябко передёрнул плечами. На удивление, в этот раз их было совсем не много –  человек двадцать. В зимнем утеплённом камуфляже, облачённые в доспехи спецамуниции, с дубинками на изготовку, они безмолвно стояли за большими, в полный рост, серебрящимися от инея щитами и смотрели на него сквозь непроницаемо-чёрные забрала защитных шлемов. В прошлом году четыре именно таких «робокопа» волокли безвольно обмякшего Башмачкина по грязному снегу, лениво поощряя его непротивление витиеватым матерком и размашистыми ударами дубинок. Вспомнив свои жалкие крики, безнадёжное, какое-то заячье трепыхание в чужих руках и пронизывающий холод от забившегося за воротник ледяного крошева, Аркадий Аркадиевич снова поёжился и спрятал подбородок в колючий клетчатый шарф, повязанный по новой моде элегантным узлом при прощании плачущей, но от того не менее заботливой супругой Вероникой Степановной.

           Оная была для Башмачкина не просто нежно любимой женой и продолжающей волновать женщиной, а верным товарищем и мудрым советником во многих житейских вопросах с, пожалуй, единственным, но весомым недостатком – Вероника не верила в торжество демократии. Вот и вчера за ужином, подперев голову кулаками, она с тоской смотрела на жующего пельмени мужа и со слезой в голосе канючила: «Аркаш, ну не ехал бы, а?  Хватит уже с тебя, возраст-то.… О нас с сыном подумай. Вон в прошлом году его с работы турнули и намекнули  – папе спасибо скажи. Мало тебе, не навоевался?»  Аркадий стоически молчал и, избегая горестно-умоляющего взгляда благоверной, с демонстративной деловитостью тщательно пережёвывал запечатанные в тесто кусочки уже остывшего фарша.  Впрочем, отмолчаться не удалось. Фёдор, шурин Башмачкина, специально приглашённый женою к ужину в качестве последнего аргумента, не чокаясь махнул очередную стопку, убедительно взял его под локоток и не приемлющим возражений тоном пригласил: «Пойдём в подъезд, перекурим это дело».

           Тягучие внутрисемейные скандалы, вызванные неуёмной общественной активностью Аркадия Аркадиевича, давно стали для него делом привычным, по сути являя собою неизбежный церемониал накануне очередного митинга,  сродни разогреву молодожёнов в ЗАГСЕ бокалом шампанского перед грядущим свадебным алкогольным  буйством. Давно смирившийся с этим ритуалом Башмачкин лишь вздохнул и безропотно пошаркал за родственником на лестничную клетку, где между этажами, среди окаменевших окурков и сплющенных пивных банок, стояла самодельная лавочка, смастерённая соседом для  проведения комфортного и независимого от жены досуга в компании сотоварищей.

            – Я тебя уговаривать-отговаривать не собираюсь, – усевшись на лавку, Фёдор неторопливо закурил, по куркульски прижимисто не предлагая сигарету Башмачкину.  – Ты мне просто объясни, зачем тебе всё это нужно, я понять хочу. Только давай без соплей о судьбах наших детей, человеческих ценностях и цивилизованном обществе. Вот лично тебе это зачем?

             Фонтанировать праведным гневом, доказывая прагматичному шурину неизбежность победы идей гуманизма и неотвратимость краха любого подлого строя, не было ни желания, ни смысла, а потому Аркадий Аркадиевич кротко пояснил:

        – Они заставляют меня молчать, а я не буду. И хочу, чтобы они это знали.

        – Они… Знали… – похоже передразнил  Фёдор и обидно усмехнулся. – Кто они? Ты толком объяснить можешь?

        – Могу, – томясь от происходящего, Башмачкин печально кивнул. – Национальные лидеры. Власть, если хочешь.

        – Власть, говоришь. А к чему ей тебя слышать, вернее – зачем тебе ей что-то говорить? Ты что, хреновее всех живёшь или, может, не хватает чего?

        – Справедливости.

        – Ага, а для кого? – уточнил шурин напряжённо-доброжелательным тоном, каким учитель обычно подводит к правильному ответу любимого ученика, забывшего на экзамене концовку заранее полученного и прилежно вызубренного текста.

        – Для всех, – облегчённо выдохнув, справился с задачей Аркадий Аркадиевич.

        – Для всех он радеет,  – Фёдор неожиданно взъярился.  –  Обиделся – власть, видите ли, его не слышит! А ты вообще-то помнишь, когда эта власть кого слышала?! Все в говнах молча лежат, один он, младенчик-идеалист с розовыми пузырями, кричит – титьку требует. На тебе,  – перед лицом Башмачкина материализовался безапелляционный кукиш.  – Мы в Зазеркалье живём, помнишь про Алису сказочку?  И справедливость у нас есть, только своя, в гоблинском переводе. У нас всё наоборот, понимаешь?  Не бунт, а власть бессмысленная и беспощадная и символы её, родимой,  не скипетр и держава, а вазелин да лапша – первый для таких правдоборцев как ты, а вторая, как водится, для всех остальных,  – Фёдор удручающе махнул рукой и в одну затяжку сжёг сигарету до фильтра.

           – Ну вот, правильно. Значит нужно что-то делать,   – суетливо заёрзал на лавочке Аркадий, не ожидавший от шурина столь точного понимания ситуации. – Пусть они, на верху,  в конце концов, услышат нас и поймут.

           – Взывая к богам,  услышан ли будешь…  – несколько успокоившись, Фёдор посмотрел на родственника с отеческой мудростью военкома, узревшего в руках призывника обнадёживающе пухлый конверт.  – Там тебе что – дети неразумные? Ты их глаза по телевизору видел? Бездушные, но не тупые. И всё они уже давно поняли, будь уверен. Национальные лидеры, политическая элита… Паноптикум это, передвижная кунсткамера – совесть и нравственность в уродливом и заспиртованном состоянии.  Они пучат на нас глаза из своей гигантской банки под куполом  и смеются, понимаешь, смеются над всем этим,  – шурин неопределённо, но в тоже время не без величия описал рукою круг,  вероятно имея в виду не только заношенный временем подъезд, но и повседневную скорбность их юдоли.

              Метафора с «банкой под куполом»  показалась Аркадию Аркадиевичу настолько меткой, что он даже попытался скаламбурить в довесок что-то саркастично-ядовитое про «Банковую», но Фёдор лишь раздражённо поморщился.

               – Справедливости он возжелал… Брось. Настоящая справедливость  – это резервация для амбиций воров и негодяев, а потому сия философская материя для государства не рентабельна. Не жанр для наших постановщиков. Воруют то, в основном, они, остальные так  – жалкие крадуны. Ты сам хоть веришь, что кто-то у кормушки проникнется вашим ором и добровольное вернёт чужое?  Это человек может начать жизнь с «чистого листа», а государство никогда.    Или, может, ты на Европу надеешься? – нервно чиркнув спичкой, шурин снова закурил. – Как ты там говоришь – «прогрессивное европейское сообщество»? Напрасно, оно за газ на всё глаза закроет и любую индульгенцию нашим инквизиторам выдаст, даже если таких дурней, как ты, на кострах начнут жечь. И знаешь, что самое смешное – предаст именно из-за демократии. Демократия, она на страхе построена, только у нас народ боится власти, а у них, шалишь,  власть народа. Наша власть последнюю рубашку с тебя снимает, а у них народ из власти своё выдавливает.  И если эта самая европейская власть своим подданным  газ не предоставит – разнесут её, порвут на клочки, как медведь цыгана.  Западу от нас не демократия, а лишь обёртка красивая нужна, что бы дерьмо не так видно было.  И лидеры твои национальные будут для Европы демократию симулировать, старательно, с охами и ахами, как молодуха оргазм для немощного богатого  мужа. Это они умеют:  видал, кто у нас на могиле Шевченко на его юбилеях больше всех скорбит – паны, которых тот на вилы звал подымать. Это у них работа такая – сперва в вышиванках на камеры о Тарасе потужить, а потом под Круга у себя в клубах коньяк в два горла жрать.

              – Да ладно тебе, – хмуро буркнул Аркадий, тускнея перед гудериановским напором и винегретной эклектичностью мировоззрений шурина.   – Ведь мы многого уже достигли, особенно за последнее время. Они поддаются. Пусть медленно, пусть тяжело, но прогресс очевиден. Заметь, после выборов не прошло и года, а мы уже не просим милости, а требуем,  открыто протестуем, добиваемся своего  

            –  Ага, добиваются они,  – с подозрительной лёгкостью согласился Фёдор  и поощрительно протянул  Башмачкину сигарету. – Только запомни, у наших фей все подачки в самый неподходящий момент  в гнилую тыкву превращаются. А ты давай, Золушок,  ройся на помойке, подыскивай платьице для бала демократии.

         Уязвлённый Аркадий Аркадьевич хотел было запойно, на всю жизнь обидеться на несносного родственничка, но тот внезапно притянул его к себе и умоляюще зашептал в самое ухо, переходя на какое-то бабское, поминальное причитание:

          – Наплюй на них. Слышишь, Аркаша, наплюй. Нам всю жизнь обещают светлое будущее, только когда-то потом, лет через 10. Обещают будущее и хоронят в настоящем. А нам сегодня жить надо. Мы все, слышишь Аркаша, все должны жить сейчас. Не кликушествовать на площадях, а жить, жить назло им достойно и сыто. Отпластать кусок жизни для себя  – в этом наш бунт, наша справедливость, наша свобода.  Просто не замечай этих уродцев из банки. Ты их не видишь, а значит, их нет. Но, так жить можно только молча, в собственной, не соприкасающейся с ними системе координат, в параллельном мире, на обратной стороне Луны. А иначе, они придут к тебе и испохабят, затопчут, обгадят всё.

          Продолжая машинально помахивать транспарантом, Аркадий Аркадьевич, так и не нашедший должного контраргумента в давешнем разговоре с приспособленцем Фёдором,  со светлой печалью превосходства размышлял:  наверное, у каждого свой выбор и свой путь. Пожалуй, именно так, прощая и чуть брезгливо, думал в июне сорок первого  о драпающих в тыл бойцах их командир, оставшийся на передовой с трёхлинейкой и обоймой патронов, решив ценою собственной жизни прикрывать постыдное бегство сослуживцев. И, подвиг его, на первый взгляд зряшный и, с точки зрения военной тактики, абсолютной пустяковый, на самом деле прекрасен и величественен – он засеял души трусов семенем ощущения вины. Пробьёт час, и оно обязательно прорастёт побегами отваги.   Опозоренные, но спасённые чужой смертью дезертиры, сомкнув ряды, повернутся лицом  к врагу.

 

            «ПО-ЗОР! ПО-ЗОР! ПО…»  –  слаженное скандирование и многоголосый  рык за спиной оборвались так пугающе внезапно, что Башмачкин вздрогнул и съёжился от наступившей тишины, как от окрика. Вместо  негодующего рёва толпы, из динамиков раздалось лёгкое шипение, а затем женский голос, с дикцией диспетчера автовокзала, произнёс «Внимание! Акция протеста «Позор нерадивым работникам коммунального хозяйства» за номером 12/2015 объявляется оконченной. Повторяю, акцию  протеста за номером 12/2015 немедленно прекратить в связи с окончанием отпущенного на мероприятие времени». Голос был высокий и какой-то неживой. Аркадий Аркадиевич даже представил себе сидящую на необъятном диване огромную тряпичную куклу, которая при надавливании на живот открывает свои выпученные стеклянные глаза и, вместо традиционного «мама», оглушительно скрипит «ПРЕКРАТИТЬ». А гигантский  Пантагрюэль, гогоча всем своим жирным лицом, забавляется и раз за разом тискает своего игрушечного монстра, послушно повторяющего «ПРЕКРАРИТЬ…ПРЕКРАТИТЬ».

          Вслед за так непонравившимся Башмачкину голосом, размеренно застучал метроном, с каждым гулким ударом которого ожившая милицейская шеренга делала шаг вперёд,  медленно, но неотвратимо надвигаясь на одинокую фигуру на площади.  Аркадий Аркадиевич, до сердечных судорог презирая себя за трусость, торопливо развернулся и, постоянно оскальзываясь, затрусил какой-то унизительной поросячьей рысью к заданию административного корпуса .

           Сбив у входа с ботинок снег, Башмачкин зашёл в здание и, лишь когда его накрыло усыпляющее одеяло тёплого спёртого воздуха, понял, как пронзительно, до зыбкой неуверенности в ногах окоченел за 30 минут, отпущенных разрешением на проведение митинга.

             Первым делом он сдал в пункт выдачи агитматериалов свой плакат и непонятно для чего понаблюдал, как сутулый, служащий в форме Департамента митингов и демонстраций, перечеркнул полотно по диагонали противно повизгивающим красным фломастером и размашисто написал «Использован. Подлежит утилизации». Бросив списанную картонку в угол, чиновник принялся аккуратно сортировать новые, видимо полученные к следующему году транспаранты,  тщательно раскладывая их по разным стопкам и делая какие-то пометки в журнале. Башмачкин хотел было поинтересоваться, утверждены ли Министерством внутренней политики квоты митингов и тематика протестных акций на будущий год, но чёртов бюрократ так неодобрительно взглянул в его сторону, что Аркадий Аркадиевич только мысленно сплюнул и  направился в бухгалтерию.

         Святилище капитала приветствовало его звучной дробью кнопок счётной машинки и удушливым ароматом дешёвого одеколона, навеявшим трогательные воспоминания о далёком пионерском детстве.  В то лето лагерный физкультурник, спеша на амурные посиделки со смазливыми пионервожатками, каждый вечер забегал  к ним в отряд и, раздав успокаивающие затрещины наиболее неугомонным, запирал мальчишек до утра, видимо во избежание случаев гормонального подросткового хулиганства. После его ухода, у попавших под тяжёлую педагогическую руку ещё долго болела голова, а в комнате, почему-то именовавшейся по-матросски кубриком, витал такой же ядреный дух тяжёлой советской парфюмерии. Именно в один их этих  душных июльских вечеров Аркадий Аркадиевич впервые попробовал на вкус пряное вино протеста, захмелев от него на долгие годы. Тогда,   начитавшись апологета пионерской справедливости Крапивина и до суровых мужских слёз напевшись у костра «Гренаду», он решительно  убрал макушку из-под карающей длани и, сделав шаг назад, звонким тенорком потребовал: «Не сметь!». Удивлённый мятежом, а может просто торопившийся на любовное рандеву спортсмен,  акцию устрашения  прекратил и с нотками уважения пробормотав «Орлята, мля…», вышел из отряда, не забыв всё же мстительно щёлкнуть дверным замком.   До окончания смены Башмачкин с присущей всем кумирам напускной скромностью пожинал лавры славы и ему казалось, что даже многочисленные пионеры-герои, чьи бюсты украшали центральную аллею лагеря, смотрят на него, как на равного.

              – Итак, что у нас получилось,  – бодрый старичок-бухгалтер, собственно и источавший это ностальгическое социалистическое амбре, бойко забарабанил своими сухенькими пальчиками по кнопкам калькулятора, весело приговаривая,  – госпошлина, стоимость транспарантика, плюс амортизация плаца, плюс использование звукового эффекта «шум толпы», благотворительная помощь спецподразделению  &laqulaquo;банкой под куполомo;Беркут», обязательный сбор в Президентский фонд развития демократии. Кстати,  футболку с портретом Премьера покупать будете?  – бухгалтер вопрошающе взглянул на Башмачкина.  – Без этого возбраняется общение с журналистами, – пахучий старичок кивнул на устало прислонившегося к обогревателю бородача в «Аляске», явно пребывавшего в похмельно-возвышенном состоянии полного невосприятия окружающего мира.

        Аркадий Аркадиевич отрицательно покачал головой и пояснил:

         – Цены, знаете ли…

         – Кусаются, кусаются  проклятые,  – радостно подтвердил дедуля, но, посерьёзнев лицом, нравоучительно добавил, – А куда деться? Бюджет пополнять-то надо,  – и, утвердительно щёлкнув последний раз по кнопкам, деловито сообщил,  – итого  2000 гривасиков с Вас, будьте любезны.

         Отсчитав необходимую сумму и спрятав полученную квитанцию понадёжнее во внутренний карман куртки (потеряешь – курирующий офицер из службы безопасности без соли съест, вон как сурово зыркал на инструктаже перед митингом), Аркадий Аркадиевич заспешил к выходу. Получив у заспанного, с оплывшим как у свечки лицом, дежурного свой мобильный телефон и потрёпанную барсетку с документами, Башмачкин каллиграфическим учительским почерком вывел в журнале «Претензий к органам правопорядка не имею», поставил  красивую, с особенной завитушкой подпись и  вышел на улицу.

         За спиною, чуть поскрипывая намёрзшим на полозе льдом, заскользила тяжёлая плита металлических ворот и через секунду створки соединились, строго клацнув автоматическим замком. С припавшего к земле неба сыпал мелкий, колючий снег. После домашней прогретости помещений администрации, мороз взялся за Аркадия Аркадиевича с удвоенной силой, с бесцеремонностью гопника залезая под пуховик и вытряхивая бережно накопленные на дорогу остатки тепла. С осени оттепель, несмотря на все прогнозы, так ни разу и не наступила. «Всё верно, погоду в стране предсказывают синоптики, а делают политики», –  сморщившись, Башмачкин подышал на руки и протёр висящую на воротах заиндевевшую табличку «Распорядок работы плаца: проведение митингов и демонстраций – суббота, воскресенье с 6.00 до 8.00». Чуть ниже висели ещё две, одна из них взыскательно требовала «Стой! При входе предъяви разрешениnbsp; е в развёрнутом виде», вторая строго предупреждала «Внимание! Повреждение покрытия плаца карается уголовным преследованием!».

         «Рейсовая маршрутка отправляется ровно в десять. Затем, как ни крути, 40 минут езды до города  – 10 километров, да по заледеневшей дороге. Нет, быстрее не получится. Потом ещё на метро трястись... Пожалуй, дома только к обеду буду», – высчитывал Аркадий.  Заранее предупредить жену  по сотовому он не мог  – мобильные телефоны здесь не работали, а потому, подышав для тепла в рукавицы, Башмачкин торопливо зашагал к автобусной остановке, за пластиковыми щитами которой можно было спрятаться если не от мороза, то, во всяком случае, от простреливающего насквозь ветра.

        Бредя через засугробленное поле, Аркадий Аркадиевич вдруг поймал себя на том, что  по-мещански, совсем как шурин, думает не об очередной, состоявшейся сегодня победе демократии, а о чашке сладкого и горячего, о Боже – горячего, кофе, сваренного дражайшей Вероникой Степановной.  Неприятно поразившись слабости человеческого духа, он начал было мысленно подыскивать утешающие и оправдывающие себя обстоятельства, но тут же отвлёкся  – навстречу, в облаке белой морозной пыли, нёсся бронетранспортёр с привязанной сверху большой, пушистой ёлкой.  Отступив в сторону, Башмачкин улыбнулся и приветственно помахал невидимому водителю рукой. Когда  поднятая тяжёлой машиной снежная кутерьма улеглась, Аркадий Аркадиевич обернулся: бронетранспортёр, проехав вдоль высокого бетонного забора с застеклённой караульной вышкой, уже нетерпеливо пофыркивал перед раздвигающимися воротами c видными даже отсюда двухметровыми буквами ЗАО «МАЙДАН НЕЗАВИСИМОСТИ».

        Человек в китайском пуховике ещё с минуту задумчиво смотрел на подсвеченную праздничными гирляндами надпись, пробормотал «Ну, что  – с наступающим Новым 2016 годом!» и, ссутулившись, засеменил к остановке, сопровождаемый неугомонными вихорками  сердитой

декабрьской позёмки.

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Бессонов Павел 

 

ПРОЩАЙ ЛЮБОВЬ…

 

Субботний день базарный. Ильин и Людмила потолкавшись между рядами торгуючих, зашли в павильон с бочковым вином и чебуреками. Вино было терпким, прохладным и хорошо шло под чебуреки. В сумку с продуктами добавили пластмассовый баллон с вином и, усталые от ходьбы и прибывающей жары, пришли в гостиницу.

– Идем на реку, Люда. Там не такая парилка.

– Хорошо, идем…– Людмила говорила неохотно, но Ильин не обратил на это внимания, занятый сбором пляжных вещей и переодеванием.

– Там сейчас хорошо! В воду хочу!

…Ильин не мог припомнить, когда он так увлеченно, так долго плескался в теплой, мутноватой, быстро бегущей воде речки. Наверное так было в раннем детстве, в мелком мельничном рукаве, обтекавшем их сад.

Людмила, окунувшись раза два, вышла на берег и прилегла на постеленное покрывало.

Фыркая, стряхивая воду с себя, Ильин подошел к ней.

– Люда, пойдем еще с тобой поплаваем… Здорово так!

– Нет Миша. Я что-то устала. Не хочется. Пойдем в гостиницу.

Она села, снизу вверх просительно смотрела на явно огорчившегося Михаила. Лицо ее было бледно, под глазами обозначились темные круги, а пряди волос сосулькамиlaquo;Аркаш, ну не ехал бы, а? свисали по сторонам лица. Она руками обнимала плечи словно пыталась согреться. Потом она встала, и чуть сгорбившись, стояла перед Ильиным, кривя губы в жалкой улыбке.

– Да, пойдем. По тебе видно, что ты замерзла.

– Это я перекупалась. В детстве так бывало. Мать силой из ставка вытаскивала.

Надев платье на мокрый купальник и закутавшись в покрывало, Людмила шла впереди Ильина, и он вдруг словно впервые заметил, что она очень непривлекательна.

В номере он заставил Людмилу раздеться, растер сухой простыней, в постели накрыл двумя покрывалами. Свернувшись в калачик, Людмила дрожала.

– Я, наверное, заболею, Михаил? Как ты думаешь?

– Не волнуйся. Ничего не случиться, прогреешься, поспишь – все пройдет. Сейчас пойду, спрошу у дежурной аспирин. Надеюсь имеется…

– Не надо! Зачем?

– Надо…

Аспирин у дежурной был. Нашлось еще одно покрывало. Ильин присел на кровать рядом с Людмилой, положил руку на плечо.

«Ну вот, не прошло еще сорока восьми часов с момента,как нам удалось наконец остаться наедине, а что-то изменилось. Ни любви, ни страсти к этой, словно другой уже, женщине. Жалость есть. Любовь продукт скоропортящийся, одной постелью ее не удержать». Он наклонился, губами коснулся бледной щеки.

– Тебе уже теплее, Люда?

Она ответила слабым кивком, не открывая глаз.

Стремясь не производить шума, Ильин разложил купленные продукты на столе. Людмила лежала тихо и, казалось, спала. Чтобы снять напряжение и неожиданно появившуюся усталость, Ильин выпил стакан вина. В комнате было жарко, солнце стоявшее еще высоко, заглядывало в окна. Ильин лег в свою постель. Пришло ожидаемое расслабление. Он уснул.

Ильин проснулся от шуршания бумаги. Людмила сидела у стола одетая, причесанная, подкрашенная, немного бледная.

– Крепко ты спишь, Миша! Я топала ногами, стучала дверями, звенела посудой, а ты хоть бы что!

– Я немного подлечился, снотворного выпил из бутылки.

Он подошел к Людмиле, поцеловал, почти не  почувствовал ответа. Она отложила книжку, любовный роман, налила вина в стаканы Ильину и себе.

– Выпьем за мое полное выздаравление, Миша!

Отойдя от стола, она присела на свою кровать. Ильин присел рядом с ней, обнял.

– Странно, Ильин. Мы с тобой знакомы достаточно долго и достаточно близко, а только здесь я тебя вдруг узнала по-настоящему. И не надо даже два пуда соли съесть вместе для этого, просто побыть в обычной, домашней, что-ли, обстановке.

– Ну и как я тебе?– Ильин попытался перевести разговор в шутливое русло.

– Да ничего ты, Ильин,– Людмила смотрела на него спокойно.– Совсем ты не плох. Только откровенно говоря, не мой ты, чей-то.

– Ты что Люда, ревнуешь меня к кому-то?

– Ревность ни при чем. Просто для тебя пока главная женщина Ирина, а я… Кто я?

«Да, Людмила права. Так просто, простым решением о разводе, от Ирины не отделаюсь. Воспоминания, воспоминания… То мгновения счастья, то жгучая ненависть… Это надолго, если не навсегда. А Людмила… Она сама понимает, кто она для меня… Спасибо ей, конечно, за вспышку страсти…»

– Ладно, Миша, не отвечай. Вопрос риторический. Давай выйдем, пройдемся по городу…

Город жил полной вечерней жизнью, молодежь сидела за столиками открытых кафе, толпилась у кинотеатра. Они посмотрели старый американский вестерн и возвращались в гостиницу по какой-то  узкой улице со старыми одноэтажными домами. У неказистой лачуги нежилого вида, Людмила постояла словно что-то вспоминая и потом молча пошла дальше. Ильин, немного удивленный, шел рядом.

– Можно я тебя возьму под руку?– спросил он Людмилу.

– Как вы внимательны, Михаил! Я уже могла раза два сломать каблук и свалиться на этих ухабах. Спасибо, что догадался…– Людмила смотрела на Ильина снизу, пытаясь прочесть что-то на его лице новое для себя. Вздохнув, отвернулась.

Это был ее город. Она никогда не говорила Ильину об этом. Здесь она училась в техникуме, здесь посетила ее любовь, здесь ее предал тот, кого она полюбила. Это ее тайна, хранимая ото всех, ее боль. На этой улочке, в старом, опустевшем теперь домишке, снимала она комнату у старухи, которой уже нет в живых. Умерла старуха оставив домик городским властям, так как не было у нее наследников. Муж был убит на фронте, сын сгинул в зоне. Любила бабка Людмилу как родную дочь, брала с нее копеечную плату за комнату, а когда случилась с Людмилой беда, нашла для нее специалистку по абортам и здесь, на бабкиной кровати, лишилась Людмила возможности иметь детей. Ильину этого знать не надо ни теперь, ни потом, когда он навсегда уйдет из её жизни.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Боброва Анастасія

 

Зламана клітина

                                                       Замість передмови

 

Окрилена душа, позбавлена тілесних вантажів, підіймається вище й вище. Усе йде за планом: колісниця рухається, коні – слухняні, керманич – мудрий; ось вже й небосхил… і… лунає: «Пиріжок до кави бажаєте?» Так, Платоне, твій діалектичний метод тут не спрацює, бо розумна душа ХХІ століття навіть не здивується, а скоріше за, все відповість: «Так, з собою, будь ласка».

Що таке фаст-фуд? В класичному розумінні – їжа, яка не тільки швидко готується, але й не довго споживається, легко втамовує голод. Відома вона була ще у римлян, які,до речі, вперше, пропонували доставку страв додому. Та зараз цей американізм  ми  можемо вжити не лише,коли говоримо про харчові продукти. Спосіб життя сучасної людини теж можна характеризувати як «фастфудовий». Які ж його головні ознаки?

1.             Принцип «10-ти хвилин». Багато важливих справ ми намагаємося втиснути у максимально короткий для них проміжок часу: одна година на вечерю з рідними, двадцять хвилин на читання книги й т.д.  Наступного разу, коли плануватимете свій день, зве

2.             «Просто додай води».  Кому потрібен цей «біг з перешкодами»? Купці відчайдухів? А звичайному індивіду набагато легше йти протоптаною стежкою. Неважливо, в чому саме: стосунки з іншими, робота ,  навчання,  дозвілля, побут –  простоти  стало занадто багато.

3.             «Дешево та сердито». Тут і пояснювати не  варто. Не будемо критикувати нашу  «нестерпну матеріальну епоху», гроші певним чином завжди просвітлювалися крізь сторінки світової історії. Але важко визначити, в який саме  момент вони перетворилися із засобу досягнення цілі на сакральну мету.

4.             «Безкоштовний інтернет» – це безпосередньо пов’язано з іншими характеристиками, адже через «всесвітню павутину» можна швидко та дешево зробити, відносно все, ще й не докладаючи титанічних зусиль.

5.             «Пасивно-активність». В більшості закладів швидкого харчування діє система самообслуговування. Вона настільки зручна, що легко стала частиною повсякденного життя: ніби й робимо щось самостійно, але це  лише мінімальні дії.

6. Байдужість. Неважливо, що ти їсищ, що відбувається навколо, нічого не має значення . Аутизм сучасного суспільства й людини. Ми реєструємося в соціальних мережах,але блокуємо перегляд наших сторінок. Відгороджуємося електронними пристроями, спілкуємося кілобайтами повідомлень.

            В кожному механізмі виявляється зламана деталь, яка ніби й не перешкоджає нормальній роботі, але вона непотрібна, некорисна. Отже, її варто позбутися або змінити.

 

 

-  I  -

 Ким я був? Хіба це важливо? Як і всі, вважав себе неповторним,оригінальним. Але як і більшість, не мав власної думки щодо віри, політики, літературних вподобань. Книги читав рідко, докорами сумління теж переймався не часто.

Що можна розповісти про мене? Справжніх друзів я не мав, на наркоті не сидів, навіть кохання зводилося до задоволення природних потреб. Натомість,в мене була репутація «хорошого хлопця», професори в університеті мене хвалили, курсові здавав вчасно, загальний режим не порушував. Мені пророкували велике майбутнє, а сам я навіть не знав, за яку футбольну команду вболіваю.

Час від часу, телефон приймав вхідні дзвінки.  Голоси з потойбіччя казали: «Привіт, братунь! Як ти там? Тримайся, леве, чіпляйся кігтями за це життя. Будь розумним, не пий багато,не влазь у небезпечні мутки. Тобі,братунь, не допоможуть, ніхто не найматиме вантажівку,щоб тягнути тебе з цього болота…». Їхні гроші закінчувалися, розмови обривалися. Я намагався відновити зв’язок, але всі поради вже були викладені. Ми виконали взаємні обов’язки, нам не залишалося нічого, окрім дрібних крадіжок у супермаркетах, за які кожен відповідав особисто, ніякої кругової поруки.

Так минало моє серцебиття. Що могло трапитися? Тільки каштани в столиці щороку цвітуть по-різному й змінюється кількість придорожніх кіосків. Інколи я переглядав новини, розчаровувався, відсутність переконань закріплювалася.

У кого переростали такі як я? У людей, у відвідувачів торгових центрів, у тих, хто ходить на мітинги за тридцять гривень на годину, в тих, хто знає на пам’ять меню «маку»,але не має улюбленого поета, в тих, хто живучи в одному з найкрасивіших  міст країни, користується лише одним маршрутом. Сини свого часу, такі були завжди, але,звичайно, гостріше їх відчуваєш наживо, аніж крізь історичну призму.

Мені завжди не вистачало грошей.  На що я збирався їх витрачати? Хіба я знав, скоріше за все, на їжу, одяг, алкоголь. Я влаштувався  в супермаркет, платили мало, робота була г***о: якісь безглузді опитування. Керівник дав мені точний опис людей, з якими можна проводити анкетування: не молодше 35 років, забезпечені,добре вбрані. За декілька днів, я став непоганим психологом, навчився з першого погляду визначати, скільки заробляє людина, який у неї настрій, чи варто тривожити її своєю присутністю. Жодного разу я не задумався, чи мені хоча б трішки подобається працювати, я заповнював думки вечерею чи промовлянням слів із пісні.

Згодом я ніяк не міг згадати, коли зустрів того старого. Він сам підійшов до мене. Надворі була неймовірна спека. Знаєте, якою нестерпною буває висока температура повітря після затяжної зими?  Затоптаний до болю, асфальт видихає вміст своїх легень на ноги перехожих; разом із морозивом, повільно тане шкіра, й тріскаються пошматовані губи. В такий час всі роздягаються як можуть: одні в межах пристойності, інші всупереч їм.  Живописного мало, але хто звертає увагу на естетичність?

 Магазин повнився лютими й спітнілими людьми. Вони літали яструбами між полиць і жадібно хапали напівхолодну, майже зіпсовану, напівфабрикатну здобич. Той старий був наче вирваний із реальності, ніби мандрівник світами. Якийсь шалений вчений-експериментатор,мабуть, підчепив цього діда під час подорожі епохами, разом із венеричними захворюваннями. І ось він тут: вірус, зламана клітина в добре спрацьованому організмі; одягнений у коричневі штані з дорогої тканини,але зношені й брудні, вовняний светр, тепле пальто й хутряну шапку. Його обличчя було посмуговане численними зморшками, очі мутні й досвідчені. Щось було в ньому буддистського (наскільки,звісно,я міг уявити собі таку властивість), тобто просвітленого,іншосвітнього, позаграничного. Та поглянувши ще раз на цього персонажа, я констатував, що це просто безхатченко, й викликав охорону. Доки сек’юріті дісталися мого місця роботи , сталася подія, яка могла б змінити моє життя, яка могла б перевернути все… але розповім з початку.

Той дивний чоловік підійшов  й схопив мене за руку, це тривало лише мить, але я відчув, як через цей дотик в мою свідомість перетікає дещо чуже, невідоме. Старий щось говорив, але робив це моїми вустами,він наче був всередині, та водночас і ззовні, наче втрачена душа, яка знайшла вхід у мій внутрішній світ (адже моя духовність була майже стерильною). Отже, його історія стала моєю…точніше, ніколи не було ніякої «моєї» сюжетної лінії, була лише «наша»…

 

-  ІІ  -

 «Чого ти пнешся понад люди? Одружись, придбай квартиру! Не ганьби мене! Поглянь, у Миколаївни Артурчик вже доченьку виховує, нещодавно у Туреччину літав, кар’єрною драбиною виключно вгору прямує. А мені про тебе й розповісти нічого! Сидиш у своїй коморі, книгами обклався, пилом дихаєш, на вулицю майже не виходиш. Теорії він вигадує! Тю… Ти думаєш ти мудріший за інших?Хто, сину, високо літає, той низько падає», –  мама обривала міжміські телефонні дроти, купувала десятки сім-карток, тішила різних мобільних операторів та навіть студіювала посібники для інтернет-користувачів, лише для того, щоб вкотре мені дорікнути. Приїжджати не наважувалася, адже під час останнього візиту на неї з антресолей впало декілька книг. Воланд в такій ситуації іронічно підмітив би,що безпричинно, нічого нікому на голову не обрушується.  Я тут, правда, рук не доклав, але не можу сказати, що не задоволений був отримати такий захист від її відвідин.

Ким я був? Ніким. Окрім мами, ніхто й не цікавився моїм існуванням. Я з суспільством не надто ладнав. Їм тільки споживати, поглинати, руйнувати. Одиниці замислюються над вічним, над тим, як влаштований цей світ, як усе навколо працює, та й ті померли більше тисячі років тому. Тепер усім байдуже на платонівські «ідеї», «єйдоси», «роди сущого», парменідівське «Єдине» , рідко хто згадує про «Метафізику» Арістотеля. Широкі маси поринули в забуття, але не сьогодні, не вчора й навіть не сотню років тому, а знаходилися в цьому стані завжди.Їм аби по телебаченню не припинили серіал крутити й,щоб холодильних був заповнений.

Та я не забув! Я осідлаю крилату колісницю! Я не буду серед числа душ,що топчуться у підніжжя! Я вийду в «поза небесну» сферу! Я стану разом з богами! Я доторкнуся до істинного знання! Неважливо, скільки часу я витрачу, я маю ще ціле життя. Я не приєднаюся до цих «тушок»! Я –  понад ними!

Життя, організм та мама моїх поглядів не розділяли. Їсти хотілося, тіло зморювалося, мозок не працював. Грошей мама більше не надсилала, аргументуючи це тим, що в 25, маючи вищу освіту, можна, для різноманітності, влаштуватися на роботу.

Одного ранку я прокинувся й до мене дійшло, що моя війна з біологією програна: голод виявився сильнішим.  Я придбав десяток газет з оголошеннями, зателефонував у декілька фірм. Мене запросили на співбесіду, тому я дістав з шафи щось пристойне й вирушив.

Як виявилося, нашій країні абсолютно не потрібні були освічені,розумні спеціалісти без досвіду роботи. Моя наступна війна з бюрократичною системою теж була остаточно провалена. Що мені залишалося робити? Я влаштувався у супермаркет; робота полягала в тому,щоб проводити дурні соціологічні опитування…

Заняття було пекельним, ще й платили копійки, але добре,що це тривало лише 3-4 години на добу. Весь інший час, коли я звісно не спав, я розробляв свою теорію. Навряд чи ви мене зрозумієте, та якщо коротко, то це була система вправ, спрямованих на вдосконалення душі та її подальшого відокремлення від тілесної оболонки. Розмежування це мало бути неповним, душа, як жива, розумна, саморухлива істота, могла б подорожувати сферами й повертатися у тіло в будь-який момент. Цей стан мав би бути схожим на сон, буддистську нірвану чи мокшу ( я на цьому не надто розумівся, тому ще не вирішив). Пунктом призначення цих мандрів мала стати «поза небесна» область, яку описує у своєму вченні Платон. Там моя душа стала б поряд з богами, насолодилася б істиною, а за деякий час повернулася б до мене. В моєму варіанті, душа нічого б не забула  й докладно розповіла мені про побачене. Тоді я став би надлюдиною й повністю перемінив світ…перекроїв би це, погано зшите, опудало…

 

 

 -  ІІІ  -

Вона з’явилася серед мого непотребу неочікувано й невчасно ( я  тоді впритул наблизився до практичної частини моєї праці). У неї були величезні зелені очі й кістляві плечі. Чи вона була красивою? Я зараз і не згадаю, але в неї був низький голос і коротке волосся. Ким вона була? Дисонантним акордом у моєму етюді: неприємним, різким, пронизливим, недоречним і, на щастя, ( хоча,можливо, на жаль) коротким.

Ми познайомилися в супермаркеті ( закономірно,адже це було єдине місце, де я бував регулярно). Їй було двадцять три, вона купувала чорний хліб і сьомгу. Якби вона не була типовим екстравертом та ще й левом за гороскопом, то нічого б не сталося, але вона почала багато розмовляти й затягла мене в ліжко.

Вона познайомилася з моєю мамою та сусідами. Вона була студенткою журналістського факультету й любила фотографувати ( це все, що я спромігся запам’ятати з продукту її мовленнєвої діареї). Звали її, здається, Марта.  Я точно знаю, що вона фарбувала нігті червоним лаком.

 Вона казала, що відчиняти вікна так само небезпечно як і вистрибувати з них, ніколи не знаєш, що може залетіти всередину. Отже, з нею я навчився завжди одягати презервативи й читати газети. Вона була зареєстрована в десятках різноманітних соціальних мереж. У її записній книзі було не менше двох сотень номерів, а в гаманці стільки ж візитівок. Вона завжди була в центрі того, що називали суспільним життям і часто приходила до мене нетверезою, а, відверто кажучи, її нерідко приносили.

Марта змусила мене ввімкнути мобільний і стала регулярно надсилати короткі меседжі, що кричали: « Малий, не будь таким нудним! Одягай свою жахливу куртку, спускайся сходами на перший поверх, тисни кнопку домофона, вибігай надвір, зустрічай незнайомців і трамваї».

Ми прокладали магістралі своїх стосунків крізь парки, автовокзали, кав'ярні. Вона фотографувала мене з різних ракурсів. Ці світлини знаходили старі хижі жіночки, школярі та суворі шофери. Моє обличчя стало загальновідомим у вузьких колах;  дивно, але так вона знайомила людей зі мною. Я завжди скаржився, й мало її цілував.  Зараз, шкрябаючи тремтячою старечою рукою ці мемуари, розумію, що то були найкращі місяці мого життя. Вранці ненависний супермаркет, ввечері закапелки столиці з нею; свою теорію я закинув.

Мама була задоволена. «От тільки палить вона… Ти їй не дозволяй, адже генофонд і все таке. Спеціальність трохи ненадійна, журналістів, сину, не люблять. Але не біда, одружитесь, то вона й втихомириться», –  все тріщав і тріщав голос із потойбіччя. Гроші закінчувалися, зв’язки обривалися…

Якось Марта потягла мене на гулянку до своїх знайомих у гуртожиток. Ви часто буваєте в таких місцях? Тут стіни пахнуть романтикою, духом боротьби й бажанням щось змінити, а точніше спермою, кров’ю та марихуаною.

Одного її друга кликали Каштан він багато пив і співав пісні про політику, коли голос починав хрипнути, він перехиляв ще одну чарку, виходив у коридор, там бив по пиці першого зустрічного, повертався в кімнату й знову співав. Одягався він виключно у фірмові речі, правда, як виявилося, купував їх лише на секонді, щоб бути ближчим до народу.

Ще був один хлопець його називали «толстый», на ньому була сорочка з краваткою й шорти «в квіточку».  Кожних дві-три хвилини в нього виникало бажання розмовляти на «інтелігентні» теми, але оскільки він постійно щось жував, то йому так і не вдалося здійснити свій намір.

Наступною представницею «майбутнього» нашої країни була дівчина-лесбійка ( про її сексуальні вподобання я не знав, але поводила вона себе як типова представниця лесбійок). Вона голосно розмовляла, суворо оглядала всіх навколо й жадібно поїдала торт. Коли Каштан напився й побіг травити газом вахтерок, саме вона наздогнала його на сходах, скрутила й затягла в кімнату на четвертий поверх, де він благополучно обригався й заснув.

На святі була присутня доволі колоритна парочка: юнак, що був не красивий, але егоїстичний і самовпевнений, а з ним панянка,  закохана в нього без тями. Він не був джентельменом, і щоб не затягувати процес, після декількох тостів надовго зачинився з нею у ванній кімнаті.

Інших я не встиг детально вивчити, бо Марта вискочила на стіл і заходилася танцювати.  Моя увага була скерована виключно на неї. Вечірка була гучною. Але переважно тому,що всім було байдуже один до одного, кожен займався своєю справою: хтось горланив пісень, хтось бавився на черговому електронному девайсі, хтось вчив когось правилам життя, а інші просто розмовляли самі з собою чи робили конвульсивні спроби рухатися в такт музиці, що була чутна їм одним. Їх об’єднав алкоголь, вони швидко випили вміст усіх пляшок і знову поринули у свої світи.

Ніхто не помітив, коли я пішов. Я просто знову відчув страшенну огиду до людей загалом. Вранці Марта знайшла під моїми вхідними дверима свою попільницю, декілька книг і білизну. Вона ще довго тиснула на дзвінок, я їй так і не відчинив…

                                                                                           -  ІV -

Кульмінація всього мого життя! Роки напруженої праці, нехтування правилами гарного тону й гігієни, ігнорування соціуму навіть в образі рідної матері (вона до речі померла, про що я дізнався вже після похорону). Та зараз не про це. Моя душа вирвалася з тіла. Моя свідомість у цей момент мене не покинула ,я залишився собою, але бачив свою «оболонку» наче згори. Мене несло кудись до світла, я летів, прориваючи атмосферу.  Я майже дістався цілі: зараз на мене зійде лавина істинного знання, я доторкнуся до нього, я нап’юся ним, я…

-                     Чоловіче, обережніше!

Що? Де я? Що це за запах? Схоже на кондитерську…Ні…

Я був у супермаркеті, я брів між поличок, маневрував серед залізних кораблів-візочків, я… Та «це» було мною лише внутрішньо. Ззовні «це» був якийсь старий, закутаний у мільйони светрів, наче він хотів захиститися від поганого впливу пліток,що обов’язково його оточували. Я йшов і з жахом розумів, що не існує ніякої вищої сфери, що ось цей світ і є та «загранична область» до якої я прагнув все життя.

Нічого немає кращого за цей торговий центр, за всі кафешки й борделі цього міста, адже лише вони й існують. Ми живемо по-різному: швидко, повільно, інертно, активно, але тут, на цій планеті, в саме цій окресленій площині. Якщо ми  незадоволені, якщо хочемо щось змінити, то це потрібно робити тут і зараз. Ми тліємо в зачиненій кімнаті. Замість того,щоб долати причину цього, ми хочемо вийти, але опиняємося в аналогічній кімнаті, й так до нескінченності.

Я повз серед незліченних консервних банок, мої спогади, наче хвіст, тягнулися позаду, я не міг їх обрізати, не мав сили їх підійняти. Ніхто мені не допоможе, я старий, я самотній…

 Раптом, я побачив себе, ні не в дзеркалі, не на світлині, а реального, живого, молодого себе. Я ( чи краще буде сказати він) проводив соціологічні опитування,  виглядав стомленим, пасивним, звичайним студентом. Цікаво скільки йому, тобто мені, зараз років? Я попрямував до нього, я бачив страх у його очах, я відчував запах його шкіри, своєї шкіри, я впізнав свою сорочку, я торкнувся його руки…

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Боклаг Олександр

 

Знову хочу в Париж

 

   Ми прилетіли в Париж після обіду. Літак досить таки запізнився, бо через нельотну погоду прийшлось сідати у Львові. І цього ж дня комфортним потягом зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину поринули у шлях на Ля Рошель.

   Ля Рошель знаходиться на березі океану. Було ще тепло, сонце світило привітно, хоча осінь відчувалась. Прибули під вечір, розмістились у дешевому готелі, де двері та дверцята почали відриватися уже давно, але остаточно ще не відірвались. Зранку, після дуже скромного сніданку, поїхали мікробусом на острів дьо Ре. Острів з”єднується з материком довжелезним багатокілометровим мостом. Острів”яни ловлять рибу, приймають курортників, вирощують виноград та роблять вино і коньяк.

   Ми приїхали, власне, у виноробний кооператив. Посиділи трохи у симпатичному винному підвалі, з величними бочками у три людських зрости, послухали про кооперативні подвиги, випили місцевого вина, купили по пляшці коньяку, оглянули неподалік грандіозну в”язницю з товстелезними вежами, спробували солі, що тут добувають, і погнали назад до міста.

   Коньяк тут ніхто не п”є, все відправляють за океан. Устриці у припортовому ресторанчику запивали, як і потрібно, білим, але ординарним вином. Мішель, котрий нас супроводжував, розповів, що справно платить податки і за його кошти теж формується бюджет ЄС, котрий ми в цей момент пропиваємо. Тому потрібно економити. За супчик «буйабес» довелося платити зі власної кишені. Мішель дуже любить острів, щоліта сюди приїздить, бере пусте відро, буханку чорного хліба, масло, лимони, пляшку білого вина і ходить, збирає цілими днями устриці під час відливу. Останні роки сюди привозить і Оксану. Знайшов собі удвічі молодшу дружину у Запоріжжі і похваляється: «Моя дружина із За-паріжжя». Вперше ми побачились, та й з Оксаною теж, у якомусь курортному містечку на Азовському морі, по-моєму Бердянськ, де проводили семінар по кооперації. На семінарі я об”явив усім, що незабаром організую «со товарищи» Національну Спілку сільськогосподарських кооперативів України, а він не повірив. Тоді це здавалось фантастикою. Отак у дискусіях і познайомились.

   У Бігбедера, уже згодом, я наштовхнувся на його враження від дьо Ре, але ні блондинок на велосипедах, ні омарів на грилі, ні абрикосових цицьок на пляжі мені побачити не довелось. Мабуть, розійшлись з романтичним егоїстом і у часі, і у дорогах.

   До речі, устриці тут культивують. Я бачив, як між рядами заарештованих у металеві мережі устриць мотався по багнюці тракторець, коли океан відступив. Загалом же, картина відступу океану грандіозна – відкривається багатокілометровий простір, де наввипередки, люди і чайки, змагаються за залишені там дари моря. Яким би став світ якби людство могло спостерігати отак відливи і приливи часу?

   У Ля Рошелі ми провели кілька днів - виїздили звідти в інші міста, знайомились з низовою ланкою кооперативного руху Франції. Програма перебування фінансувалась у рамках відповідного проекту ЄС.

   Оглянули два фермерських господарства. Заїхали ще по дорозі в якесь біло-зелене курортне селище на березі океану. Ошатні котеджі, маса великих панорамних вікон, в яких радо виблискувало осіннє сонце, неголосний посвист вітру, ностальгічна пустка, притаманна міжсезонню. Я, звичайно, не втерпів і почав збирати на сірому невиразному пляжі раковини і знайшов зо п”ять цікавих екземплярів – устричні з перламутровими вкрапленнями; інші з нашої компанії пошвендяли по селищу заглядати та дихати морським повітрям. Згодом, там же і пообідали. Можливо вперше у житті, на цьому обіді, я був у захваті від спектаклю невимушеності, затишку, домашньої привітності кельнерів, акторської постановки їхньої міміки і голосу, відпрацьованості та точності рухів. Час від часу хтось із обслуги виникав на подіумі ресторанної зали, виконував сольну голосову партію, а то й доповнював її своєрідними pфуете з підносом у руках. І потім зникав у просторах музичного квадрату за лаштунками кухні до наступного виходу. Не відставали й постійні клієнти, елегантно темперуючи голосом та завершуючи діалоги сліпучими посмішками. Клієнта провокують прийняти участь у спектаклі дня теж, грошей від нього замало. Задоволення насолоджуватися їжею і задоволення надавати таку насолоду… Знаменита французька кухня. Ледь чутна джазова музика, відблиски світла на пляшках, свіжість зелені, приглушені гами темного дерева і теракотових тканин, запах випічки, потік іскристих сонячних променів через високі до підлоги вікна, їхня гра на полірованому холоді металу аксесуарів створювали атмосферу очікування свята, якогось особливого піднесеного стану. …Хоча, можливо, просто був такий день.

  В Париж приїхали у п”ятницю. Відвідали кілька французьких національних контор, задіяних у сільському господарстві, а потім до неділі – вільний час.

 

   О, Париж! І вільний час. В суботу – панорамна поїздка по Сені, потім – Ейфелева вежа – там, звичайно, зустрів зграйку болгар, як це - без них?, далі - Нотр Дам, де вміло розірвана вогнем свічок темрява дихала, як жива істота, ще далі - Палац Правосуддя, Сен-Шапель, Сіте, набережна Орфевр, яку топтав колись комісар Мегре... Але на Лувр чомусь не залишилось часу. Коли зайшла мова про Лувр, один із наших мене запитав: - А що таке Лубр? – І нічого, земля не луснула і сонце продовжило тихо й ласкаво світити. …Правда, потім я подарував йому прощення. Це його біда, це біда нашого суспільства, що чиновник з національної контори не знає, що таке Лувр. Ще більша біда, що значна частина цього суспільства вважає за нормальне бачити достойником нації «проффесора», який не чув про Анну Ахматову, а Чехова вважає українським поетом… Загалом, з бувшими прем”єрами у нас складається проблематично. То вони сиділи в тюрмі, то сидять, то тікають в Ізраїль, то в США. Цирк на дроті.

   …Хоча, Батьківщина це не прем”єри і президенти, і навіть не демократії чи тоталітарні режими. І скільки дозволяти в Україні неукраїнського – російського, угорського, татарського чи польського, вирішувати українцям. Актуальним на сьогодні є духовне протистояння московській експансії, особливо, в її маскультурних проявах. Чомусь, як і за часів «залізної завіси», далекими залишаються для нас світові культурні здобутки Парижу, Берліну, Нью-Йорку чи Лондона. А кожен із нас, хоч і любить Батьківщину, бажа мати в собі цілий світ.

   Після обіду я полишив «группу товарищей», пішов шукати Бобур, а ще захотілось побачити самому, без підказок - Лютецію. Бобур з його вивернутими клозетними кишками знайшов, але музей не працював, щось там ремонтувалось. Поруч була галерея Джакометті. Ну що ж, добре і це – перед тобою живцем хрестоматійні образи скульптурного модерну. Їж очима до несхочу, ущипни себе за руку і запитай – я тут?

   …Натовп на Пляс де ля Конкорд і далі – на Єлисейських полях прийняв мене, як рідного. За Тріумфальну Арку ховалось величезне сонце, ніби в якомусь феєричному видовиську. Я йшов прямо через людей, яких пронизувало наскрізь сонячне проміння, оточувало сліпучим німбом, перетворювало на чорні знаки безликих постатей, що бовваніли у неземному всепоглинаючому сяйві…

   Потім – Сен-Жермен-де-Пре, бар, де одразу подають стlaquo;цеакан води, кава і - пирскаюче через усі пори шампанське почуття свободи, волі, задоволення життям. Я – в Парижі! Се муа – Сашко! Ля мур, бонжур, тужур! Скільки важкого неповороткого часу повинно було провернутись, скільки обвалів різних подій повинні були прогуркотіти повз, щоби вибухнула у світі війна, щоби з”єднались на цій війні твої батько і матір, а тобі випало щастя народитись, сформуватись таким, як є, і ти, щоби вижив, ти – спасенний, ось, посміхаєшся осінньому пропариженому сонцю на перетині світових цивілізацій. І у барі, і за чашечкою еспресо. Ти народився, щоби будувати світ, наповнювати його собою, бути будівничим, але є й світ побудований до тебе і побудований, щоб ти його консумував. Бери, їж! Кожній книзі потрібен читач, виставі - глядач. Все, що бачиш - тобі! Гауді, наприклад, на той час, коли його збив трамвай і по зовнішніх ознаках, перш за все - одягу, був прийнятий за волоцюгу, будував свої фантастичні замки уже для всього світу, для поколінь людей, які повинні були прийти туди для поклоніння і які прийшли. Статки, якими володієш, коли вони переходять твою елементарну консумативну межу, уже не тільки твої, вони водночас стають публічними. Світ зараз переповнений вільним багатством. Власник просто не в стані його профукати. Та це й поза межами мислимого ним капіталістичного життя. Але тебе допустять до цього багатства тільки після нудної процедури подолання цілої низки різнорідних фільтрів. Проблеми довір”я. Хтось повинен управляти, хтось повинен зберігати. Але, чи можна довірити збереження збірки полотен Пікассо чи, скажімо, робіт Фернана Лєже в Бьо - людині, що до цього була зайнята у своїй печері виготовленням пасток для полювання на дичину? Який з нього толк? Яку цінність для цієї людини має той же Лувр, Біг-Бен чи Острозький замок? Що скаже йому ім”я, скажімо – Карл Лагерфельд? Ми не з печери, але Україна для самовпевненої Європи зараз не суб”єкт управління її багатствами, а скоріше за все, прикордонна смуга, що має зменшити ризик загроз для здобутків європейської цивілізації. На жаль, не більше.

   …До вечора залишався час і я змарнував його за дюжиною устриць і пляшкою хорошого вpина. Потім знову пошвендяв вулицями: одна, друга… Шукаємо Лютецію. Парфуми музики, розчиненої у повітрі, художники за мольбертами, клошари біля Сени, бронза скульптурних композицій у зеленому єдвабі вистрижених садочків. Неспішні кроки по святу серця... О, музика в душі, о, свято в серці, о, устриці і вино в шлунку. І жінки, парижанки – красиві, легкі в спілкуванні, пахучі, палкі, переповнені великих вологих очей. Париж, одним словом, «твою мать»!

   Коли почало уже сутеніти, на дорогому бежевому мерседесі під”їхала балетна знайома моєї дружини, Ліда. Вона втекла сюди давно, ще з радянського раю; елегантна, на вигляд не більше сорока, і ми поїхали на кладовище Сент-Женев”єв дьо Буа. Головним завданням, яким навантажила мене дружина, було покласти квіти на могилу Рудольфа Нурієва. Швидко знайшли могилу – надгробок вкриває розкішний мозаїчний килим, мозаїка де-не-де поколупана, мабуть же шанувальники, на могилі напис – Рудольф Нурєєв, російською і французькою, дати народження та смерті. Поклали квіти, затим на пропозицію Лідії погнали у Булонський ліс. Смеркалося. …Машина м”яко котила алеями вздовж і час від часу уже з темряви у коло світла вступала чергова жриця любовних забав у вибагливому макіяжі, довгому норковому манто, розкривала його, демонструвала розкіш чудової білизни і тіла, що аж переливалися під вогнями фар… Тіло теж, виявляється, покривається для гри світла спеціальним складом. Потім так же неспішно відступала, зникаючи у глибині ночі.

   Проїхали – все, повертаємось до готелю. І тут я скомандував: - Давай ще!

   Пішли на розворот – круг виявився чималим. І знову – мовчазний, загадковий, таємничий театр тіней… Зміна декорацій і фігур... Якщо авто зупиняється, то значить є інтерес і відбувається торг…

-          Половина з них транссексуали, що перенесли операцію, - сказала Лідія. – Операція коштує, до речі, чималі гроші...

   І чар нічного театру чомусь дав тріщинку, до цього я був впевнений, що це не покручі якісь, а расові жінки; якийсь час їхали мовчки, аж доки не перейшли на більш приємну хвилю, бо прицілились випити по чарчині десь біля нашого готелю. Тобто, домовились поставити на вечорі нормальну крапку. Біля готелю навдивовиж легко знайшли місце для паркінгу і сяючий неоном бар. – Я запрошую, - сказала вона. Бар виявися затишним, напівпорожнім, з тихою музикою. Таким же привітним, з відчутним італійським акцентом виявився бармен. Замовляла Лідія, мені залишалось з усім згоджуватися. Принесли пляшку білого вина приємного на смак, зараз уже точно не пригадую, мабуть Шаблі, та сирну тарілку. І вино, і сир довелось побороти практично самому. Ліда за столом майже ні до чого не торкнулась, все говорила, розповідала про себе – гастролі з ленінградським театром у Франції - набралася духу, втекла, заміжжя, син Анрі, зараз він готується до навчання у Сорбонні, буде юристом, чоловік заробляє, все гаразд. Говорила стисло, на російській, трохи хрипло, з відчутним уже акцентом. Я розповів про свій емігрантський досвід в Болгарії, про співпрацю з сільськогосподарським проектом ЄС та останню поїздку до Німеччини. Принесли морозиво і бренді, я прочитав кілька речей із любовної лірики… Потім ще. На годинник ніхто не звертав уваги. Видно було, що зустріч зачепила в ній якісь таємні струни, засвітились на витонченому обличчі сіро-зелені очі, у куточках губ заграла тиха посмішка. Відчуття тепла, бажання говорити і слухати, бути поруч, заструмувало невидимо і вона це відчула. Педалюючи досягнуте, я прочитав річ, що намалював у юнацькі роки:

 

   Ты знаешь, к боли привыкаешь.

   И боль уже не боль, а роль,

   Когда ты ежедневно вопрошаешь:

   Любовь – то верно боль?

 

   Всё в жизни помирает, слава богу.

   Как жизни, умирают и слова.

   И если боль ушла –

                                      туда ей и дорога.

   Любовь и уходя, конечно же, права.

 

   Лідія дістала хусточку і приклала до очей, затим направила погляд у тарілку і якось різко сказала – Знаєте, ми з чоловіком щасливі у шлюбі… Уже пора, у мене зранку справи.

   Бармен приніс рахунок, Ліда дістала картку, я намагався втрутитись, але вона одним рухом зупинила ці потуги: - Платить той, хто запрошував, окрім того, по картці маю тут знижку. – Мені, здається, вдалось зробити вигляд, що це так і має бути...

   По її від”їзді я покрутився кілька хвилин перед готелем, не знаю чому, знов зайшов до бару і замовив кампарі. Чисте. Сьорбнув раз, другий і трохи згодом сам собі сказав – відлуп. Сказав голосно, так, що бармен почув і підняв голову. На обличчі висіла безлика посмішка. Я ж дивився на кривавий напій. Бармен за хвилю зорієнтувався і зайнявся своїми справами – чи мало диваків по паризьких барах розмовляють опівночі з розумними людьми, тобто з собою. Хоча, відлуп – це дурня, не те слово, це вигадка, неправда, бо загалом не було ніяких підстав, щоб там на щось надіятись. І все ж хотілось його повторювати, це слово, хотілося чомусь образити себе, додати гіркоти, так, хотілось додати автентичної гіркоти у такий собі солоденький сиропчик, на який зараз виглядала наша зустріч в цілому. Але, скоріше за все, цього дня було забагато вина.

   Наступного дня, біля одинадцятої, наша група прибула в аеропорт Орлі. Там випадково зустріли Івана Степановича Плюща. Він на цей час, хоч і не був при владі, але все ж - з персональним перекладачем. Теж повертався додому. Трохи поговорили в очікуванні літака; мудра, розважлива, з якимось особливим магнетизмом людина…

   Після обіду були вже у Києві. Світ тісний, все зараз на відстані руки; люди самі побудували між собою штучні мури, укріпили їх міфами, які інколи легко проткнути гострим носом Буратіно.

   …Ще через день я вже був у Глушках. Вдихнув рідне з дитинства повітря, напоєне пахощами трав. Підійшов до бабусиного і дідусевого двору. Там зеленів спориш, яблука стирчали де-не-де в садку, бджоли пили з видовбаної колоди воду, метушилися навколо, підстрибуючи, горобці, а над двором стирчав довжелезний колодязний журавель. Бабуся і дідусь сиділи на призьбі своєї біленької хати під потемнілим очеретом. Дідусь палив «папєроса», це було рідко, якесь свято чи подія мала бути, щоб він міг запалити. «Папєроси» дідусь ховав у скриню, яка стояла в хаті, там ще були великі грудки колотого білого, аж синього, цукру, скриня закривалася на ключ, а ключ лежав під чистою білою ганчіркою на віконці біля металевого «кроватя».

   Коли я підійшов до них, дідусь посміхнувся і запитав:

   - Ти, Сашуню, звідки?

   Я відповів:

   - З Парижу!

   - А це далеко?

   - Та, десь три тисячі кілометрів буде, - говорю.

   Дідусь пом”яв своїми покрученими пальцями мій піджак і знов запитав:

   - Це звідти?

   - Еге ж, - кажу, - Париж!

   Тоді дідусь хитро заскалив око і пожартував:

   - Да-а, така глухомань і такі костюми…

   А я, чомусь, не посміхнувся, не відповів на жарт, горло перехопило, на очі навернулись сльози, тільки обернувся і пішов геть пустими вулицями Глушок, повз знайомі хати і садиби, з яких волала пустка... Бо немає вже давним-давно ні дідуся Якима, ні бабусі Ганни. Померли. І поховали їх на чужій для них землі, під Києвом. І немає ласкавої з великими жіночими очима і крутими рогами корови Маньки. Бо привезли її дідусь і бабуся сюди під Київ, але не в силі були далі тягатись, продали і вона, думаю, з туги, померла у нових хазяїв через кілька місяців потому.

   І Глушок нема. Розорала їх Радянська влада, перетворила на поле. Бо треба було зерно Радянському Союзу. Боротьба імперії з народом, що мешкав тут віками, але який ця влада вважала власним, закінчилася вигнанням людей. І хата, і журавель, і криниця, і яблуневий, і вишневий садок, і погріб, і стодола, де гніздились ластівки, і двір із споришем - все зникло! І стало поле, де сьогодні уже нова Україна сіє пшеницю. Час усе змінив. Змінив і мене, зробив дідусем того, який колись у коротких штанцях з однією шлейкою стояв за селом на шляху, що аж горів синім – такі тут чорноземи, і спостерігав як дрижить марево біля козацької могили, як повертає шлях і веде вниз на «Хвидирівку», а потім – на Київ, де батьки, а потім по прямій і на Париж, до якого - «юринда», всього лише половина життя, або три тисячі кілометрів…

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Гайдук Сергій

 

Тіні старого скверу

 

 

Вона стояла самотньо на майданчику, вимощеному старою бруківкою у формі кола, в невеличкому, ще донедавна ошатному скверику столичного середмістя. Кілька років тому їх було тут сім, та згодом непомітно одна за одною вони псувалися і ламалися, або їх викрадали, або вони якимось іншим чином зникали.

Одну з них забрав огрядний лисуватий чолов’яга років п’ятдесяти, разом, найвірогідніше, зі своїм сином, на якого, неозброєним оком було видно в недалекій перспективі чекали батьківська лисина та зайва вага. Вони приїхали опівночі на пікапі, призначеному для перевезення вантажів, сіявся рясний дощ, перехожих не було, і крадії не з першої спроби, важко хекаючи, вкинули лавку до транспортного засобу і слід за ними прохолов. Мабуть, повезли на власну дачу, щоб тільки їхні дебелі сідниці мостилися на ній.

Незадовго до цієї крадіжки ще одну посестру лавки безжально потрощили четверо підлітків. Це сталося взимку. Юні вандали запівніч дудлили пиво, то сидячи, то стрибаючи на ній, а коли почали мерзнути, вирішили зігрітися. Щоб розпалити багаття наламали сухого гілля з дерев, що росли у сквері, а далі по-варварськи поламали дерев’яні сидіння і спинку лавки, при цьому хизуючись один перед одним вмінням завдавати ударів, запозичених зі східних єдиноборств. Від неї залишилися лише дві чавунні, вишуканої форми бокові опори, які наступного дня забрав тесля, який працював у майстерні поблизу скверу. Потім він змайстрував нову лавку, використавши металеві боковини, що залишилися, і встановив її біля під’їзду будинку на Троєщині, де мешкав. Як мовиться, дав їй друге життя.

За півстоліття, що лавка простояла у скверику, відбулося багато цікавих подій. У перші роки, що припали на шістдесяті минулого століття, тут завжди панували велелюддя, гамір і чистота. Мабуть, тому, що сюди приходили переважно представники творчих професій – артисти, художники, літератори, одне слово, інтелектуали, а також вільнодумці, студенти. Вони пили заварну каву, (поряд тоді працювали три кав’ярні), курили, вели розмови на важливі й не дуже важливі теми. Бували дні, коли жодна з лавок не пустувала, інколи навіть багатьом не вистачало місця на них. Поряд стояли схожі на вази для квітів урни, вилиті з чавуну, які кріпилися до кованих ніжок немудрящим механізмом. Коли двірник приїздив забирати сміття, він відводив стопор у бік, який тримав посудину, щоб вона не переверталася, і все, що в ній назбиралося, висипав у кузов мотовізка. Гомін затихав, всі спостерігали за роботою прибиральника та дивувалися простій, і разом з тим геніальній конструкції фіксації урни.

У ті роки, що в підручниках з історії закарбували хрущовською відлигою, люди говорили сміливіше, вели себе розкутіше, «травили» анекдоти на гострі теми. Особливо вирізнялася молода шлюбна пара студентів консерваторії, завсідників цього культового місця. Їхні, не завжди мирні діалоги, викликали в оточення посмішки. Ну як можна було не реагувати на ось такі фрази. «Ти надто все голосно робиш – співаєш, кашляєш, чхаєш, п’єш каву, розмовляєш… Ти глибоко помиляєшся, коли вважаєш, що таким чином привернеш до себе увагу. Тебе почують і помітять, але окрім матюків у відповідь, розраховувати тобі на щось путнє – зась! Щоб бути почутим, не обов’язково співати крикливо, головне – голос серця, а найголовніше ‑ любити мене!», ‑ повчала вона. «Як тебе любити після такої злої критики?! Ліпше до себе придивись. Щойно ти їхала за кермом і нас зупинив автоінспектор, попросив пред’явити посвідчення водія і ти, не замислюючись, «здала» мене і директора автошколи Володимира Івановича. Навіщо ти сказала, що не можеш надати документа, бо це подарунок? Твоє почуття гумору я ціную, але ж тепер ми з Володимиром Івановичем маємо проблему доводити, що права ти одержала легально», ‑ навзаєм їй дорікав він.

Або ще один фрагмент їхнього діалогу. «Пішли купувати мені сукню. Тобі зі мною буде там соромно, та не скучно», ‑ інтригуючи каже вона. «Навіть і не мрій. Мені вистачило минулого разу. Ледь не згорів від ганьби. Ти виробляєш стільки бурхливої діяльної сили, що можна було б позакривати всі атомні станції країни. Вистачило б твоєї енергії», ‑ іронізував він.

У сквер частенько приходило немолоде подружжя. Люди старшого покоління, вони мешкали в будинку, на першому поверсі якого розташовувалася одна з кав’ярень. Він ‑ сценарист фільмів, вона ‑ домогосподарка. Дружина майже щоразу висувала йому претензії щодо кепської якості ремонту квартири, повільних темпів будівництва дачі, зволікання з придбанням автомобіля тощо, при цьому висловлювала їх надто гучно. Складалося враження, що вдома їй заборонялося говорити на подібні теми, а на вулиці табу не діяло. На всі закиди, кпини чоловік спокійно повторював одну й ту ж фразу: «Говори тихіше, бо злякаєш Музу, ти її замінити не зможеш і я не закінчу сценарій, а, отже грошей на ремонт, будівництво та купівлю авто в нас не буде». Жінка заспокоювалася, вони допивали каву і поверталися додому.

Час від часу в сквер навідувалися дисиденти, говорили тихо про демократичну вільну незалежну державу, про права і свободи українців. У тіні дерев ховалися агенти КДБ, підслуховували їхні розмови, фотографували. Якось один із філерів ненароком постраждав, чим і викрив себе. Випадковий відвідувач пив пиво з пляшки і, спорожнивши, викинув її у кущі. Пляшка поцілила агенту в голову, він зойкнув. Довелося викликати швидку допомогу. Винуватець відсидів 15 діб за хуліганство, а інакодумці, не згодні з політикою держави, дорогу в сквер забули. Стосовно таємних спостерігачів, то вони після пригоди стали обережнішими, один з них навіть замаскувався під мотоцикліста і його бачили неодноразово у шоломі.

Природно, що молоді пари літніми вечорами на лавочках після закінчення кіносеансів та спектаклів продовжували свої побачення. Тут вони освідчувалися у коханні, пристрасно цілувалися, бувало втрачали цноту. Ліхтарі, які тоді ще світилися, створювали своїм теплим світлом дивовижний затишок, проте уже років з двадцять не горіли, похилились, нагадуючи силуети скелетів. Шати дерев, завжди доглянуті, причепурені ландшафтником, своїми тінями мережили алеї, підстрижені газони й центральний майданчик скверу. Невеличкий фонтанчик, установлений у його центрі, свого часу доповнював приємну атмосферу журчанням прозорої води, на жаль, теж давно не працював.

Наприкінці дев’яностих життя у сквері майже зупинилось. Нікому не було діла до нього. Лише іноді заходили колишні завсідники, одні з них помітно подорослішали, інші ‑ постаріли. Мабуть, до нього їх вели приємні спогади часів їхньої юності, молодості. Подружжя сценариста й домогосподарки серед них не було. Навколишні кав’ярні уже не діяли, їхні приміщення стали офісами фірм та підприємців. Багато лип, акацій, кленів, які росли в сквері, всохли. Інколи, правда, його занедбаними алеями прогулювалися перехожі, зокрема дослідники старожитностей столиці, фотографи. Та ще збиралися за інтересами нумізмати, філателісти, і розв’язували складні партії шахісти. Це було нове покоління людей, які висловлюючи компліменти, вживали вже інші словесні тропи. Приміром, він говорив їй: «У тебе тонка внутрішня будова», на що вона відповідала: «Ти бездоганний енергетично». Або: «Твої ідіоми настільки колоритні, що мої вуха прагнуть їх постійно чути». Або він: «А я зачарований твоїм глибинним знанням езотерики. Ти по-особливому вмієш поглянути на внутрішню сутність людського життя, зокрема мою».

Хвилі Помаранчевої революції докотилися й до забутого скверу. Це місце на кілька тижнів стало потрібним, живим. У ньому розгорнули кілька наметів, у яких грілися революціонери, сюди ж зносили кияни теплі речі, ковдри для тих, хто стояв на Майдані. Такого вияву піднесення духовності, моральності громадянського суспільства сквер за свою історію не знав. На жаль, сподівання на повернення чеснот, притаманних українцям, – справедливості, чесної влади, життя за канонами християнської моралі, не справдилися. Сквер знову завмер.

Навесні 2006 року кияни обрали нову столичну владу, яку очолив дивакуватий міський голова. Він привів «молоду команду професіоналів», яка за роки свого «успішного менеджменту» розпродала незаконно тисячі гектарів київської землі, знищила багато зелених насаджень міста. Саме в цей горезвісний період дійшла черга і до старого скверу. На його місці грошові мішки вирішили збудувати торговельно-розважальний черговий центр. Вже спиляли кілька десятків старих дерев, встановили паркани, навіть встигли забити в ґрунт кілька свай.

Долю скверу, мабуть, вирішило Боже провидіння. Космічного мера «попросили» облишити «впроваджувати ефективний менеджмент» в столиці, й призначили нового очільника виконавчої влади міста з перспективою його перемоги на майбутніх виборах Київського міського голови. У зв’язку з цими подіями будівництво призупинили. Новітні часи, позначені хронічними кризами, дали суспільству потужний поштовх до створення численних громадських організацій, рухів, зокрема екологічного спрямування. Саме одне з цих об’єднань взялося відновити майже знищений сквер. Завдяки його зусиллям, й зокрема насадженню нових молодих лип, кленів і акацій, заміни ліхтарів, бруківки, реставрації фонтану, улюблене місце відпочинку киян зажило новим життям. Єдину стару лавку теж реставрували і за її зразком виготовили ще одинадцять. Після відродження паркової оази відвідувачі мали змогу чути щебет птахів, вишуми дерев, тішитися квітниками, газонами…

Як тільки відродили сквер, в одному з приміщень колишньої кав’ярні знову почали готувати ароматну каву за багатьма оригінальними рецептами. Кажуть, господар закладу – колишній завсідник скверу, він й опікується його благоустроєм. Через півстоліття тут знову стало гамірно, велелюдно. Представники нового покоління почали освідчуватися один одному в коханні, як і їхні діди п’ятдесят років тому. Тіні минулої історії скверу залишилися тільки у переказах.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ганзенко Олексій 

 

Убити Владика

 

Воно, ніхто й сумнівів не мав, та все ж… Але, коли побачили, як Владик під'їхав до суду зразу за суддею, як обидва повиходили, перекинулися двома-трьома словами, але не привіталися (тобто, віталися раніше), семикриківці збагнули доконечно – все вирішено. І справді – як не розтягував мову півсонний суддя, її зміст двозначністю не тяжив: Владика виправдали, то Петя сам кинувся під важелезний, чорний, наче хустка бідолашної Альони, Владиків легковик – сам і винен…

Сходилися до паралізованої баби Нони – та затялася бути на раді, а не перти ж непідйомну не лише через параліч, а й самошедшу, як бідкалася донька Свєта, вагу, стару з хати! З Петіного роду прийшли майже всі, хто був на ту годину в селі: мати, брат Антон з жінкою, дядько Сашко (по вуличному – Піонерчик) з вагітною, віспуватою, наче наждак, дочкою, двоюрідний дід Панфіл, його син – дядько покійного, Василь із онуком Ігорем, бойовита тітка Тонька, що возила продавати часник аж у Ленінград. Не прийшов далекий родич Люлько, ступінь родинних зв'язків котрого не знав до пуття ніхто, включно з самим Люльком – родак перебував у запої; зате з'явився голосистий, але підсліпуватий Сеня Сич, який родичем не був, хоча довго й безнадійно переконував усіх у протилежному. Від Альони був тесть покійного, її двоюрідний брат Пим (на цього покладали великі надії, бо Пим сидів, щоправда за крадіжку), син Пима Коля (на Колю теж покладалися надії, хоча він поки що не сидів) та тітка Галя, що працювала в селі фельдшеркою. Крім рідні прийшли ще друзяки та однолітки бідолахи – Сашко Великий, Сашко Дрібний (Мєлоч), Вітя Розвал-Схождєніє та нескінченно захмелений, але всюдисущий Чвірка.

Як були вже всі, правити взявся Панфілів Василь – міркований та незлобивий він разів зо два підміняв у колгоспі бригадира. Василева мова була коротка:

– То хто?

Всі подивилися на Пима та сиділець категорично замотав головою:

– Не в масть! Спалюся, то першого попоною накриють. А мені тре малолєтку на ноги ставить! – Пим по батьківському штурхнув кострубатого синка між плечі. – Не хочу, щоб оступився пацан… як батя.

Попри сумнівну спеціалізацію родичі та односельці Пима шанували, бо той ніколи не крав у своєму селі.

– Ми думали – ти… ну, в курса́х… – роз'яснив природу інтересу до Пимової персони "головуючий".

– Підкажу, навчу, сам тільки не… алібі мені тре…

– Накриють! – лупаючи сліпаками пристав на Пимів аргумент неперевершений семикриківський співун Сеня Сич. – Світло в цілях конспірації не вмикали і то було для Сені суцільна ніч. Від паралізованої баби Нони, яка вигляділа свого часу чи не половину присутніх, смерділо.

– Та я… та ми! – схопився з вияложеного лінолеуму, де повмощувалися ті, кому не вистачило сісти, знаний паливода, а заодно й віртуоз у каструванні кабанців Сашко Мєлоч. – Та ми його на мєлоч пошаткуємо, як обіцяли! Ге, здоровий? – Незрадливий у дружбі, ведмедикуватий Сашко Великий, мотав головою наче кінь.

– То й воно, що обіцяли, – поквапилась охолодити їхній запал тітка Галя, до неї дослухались, бо шанували за професію. – Нахвалялися й усі чули в суді, то вас іще першими зачинять, аніж Пимона!

Сашко Дрібний знітився – доморослий ветеринар був до сказу ревнивий і навіть уявити не міг, аби залишити жінку без нагляду бодай на ніч.

Мар'яна – лагідна й тонкосльоза мати загиблого, заскімлила:

– І це що, це що, ніхто за мого соколика не відомстить? І це Семикрики? Як воно – вилупок начальниpцький, то й…

Їй підхлипнула згорьована Альона – любилася з Петею ще зі школи.

Василь збуряковів:

– Би сам задушив, та в мене три корови, знаєте ж! І теля. Посадять, то Улька не впорає. Старий не подужа (дід Панфіл, знаний тим, що за іншої оказії міг розсмішити й колоду, журно закивав, його очі сльозилися), Ігоря в армію беруть!

Майбутній захисник вітчизни тупився:

– Я б… Та раптом що – мамка не винесе, серце в не…

– І сама б, і сама б, хоч сьогодні! – гучніше заголосила Мар'яна. – Та сили в руках нема! А раз оступимося, то воно нашорошиться… нашорошиться…

Бойовита тітка Тонька, котра замолоду, було, на дискотеці могла захистити родака від найбуйнішого зірвиголови,  ледь стримувалася:

– Ну ти диви, та чи тут мужиків нема? Чи в штанях у вас не пісюни, а вареники!? Та ми, було, в Ленінграді, як наїхали на нас рекетири…

– То мо… то мо… же?.. – з надією перебила потенційну кілерку мати загиблого.

– Та б ураз, але вже товар скуплений – копіка вкладена, тре ж його вернуть – у людей взяла!

Запанувала гнітюча мовчанка. Мар'яна, Альона та  Свєта хлипали. Від баби смерділо вже просто нестерпно.

– Мені не можна, – глухо, наче вибачаючись, проказала бабина доглядачка, – коли що, то на кого стара лишиться?

– У мене руки трясуться… – зізнався тихий та нешкодливий алкаш Чвірка і на потвердження голосну гикнув.

– Я не бачу, – розвів руками Сеня Сич. Невідь нащо, бо всі й так знали.

Мовчання говіркого зазвичай Віті Розвал-Схождєніє особливої підозри не викликало, бо Вітя міг за товариша й жінку віддати, не те що задурно полагодити приятелеві машину, все ж, ковтнувши слину, той вибачливо витис:

– Та б хоч січас, але… Ну пойміть – сім год збирав на путьовку, в Моршин – кишковик у мене… І тут… За Петруху горло перегризу, та дайте ж хоч з'їздити!

– То… чого б… – двічі кашлянувши вимовив тесть загиблого, дядько Слава. – Я б… А може пізніше? Бо змовилися вже на Левадах перекривати… підведу… – дядько Слава був знаним майстром із перекриття дахів.

– Зараз в масть… – авторитетно заперечив Пим.

Брат покійного Антон та дядько Піонерчик перезирнулись.

– А я й так знав, що ми! – безжурно, принаймні напоказ, мовив Антон. Братуха заступався за меншого змалку, то його слова нікого не здивували.

Піонерчик, знаний замолоду на кутку верховода, який ніколи не лишав своїх, багатозначно мугикнув:

– Та ми його вдвох…

– Не тре… – сказав хтось і присутні не зразу втямили, що то озвалася паралізована баба Нона.

– Не тре вам – діти в вас, жінки… ще жить та… А мені… Ви лишень зробіть яко… щоб він до мене зайшов… Не зна… – медом намастіть, а я вже тут… упаду на… Я важка – Свєта хай ска… Мені що – посадять, то менше вам клопоту бу... Але не посадять, бо сидіть не можу – тільки лежу…

Вагітна Юлька – віспувата дочка дядька Піонерчика, важко видихнула, Валя, тиха та покірлива Антонова жінка, прохально зиркнула на чоловіка…

 

 ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Гончаренко Марія

 

МІНІ-САҐА

Батькові присвячую

 

       Дуже рано, ще й не світало, коли коридорний розбудив Ілька, найменшого за віком серед в’язнів не тільки цієї камери, але й усієї Лук’янівської буцигарні, – приклав до губ палець й очима показав на вихід. Ілько тихенько пішов поперед нього. У коридорі той нахилився і прошепотів:

       – Іди, з братом попрощайся. Сьогодні за ним прийдуть…

       Ілько знав, що це колись таки станеться, та і сам був готовий до страти. Як тінь нечутно зайшов до камери-одиночки. Дмитро його чекав. Високий, ставний, притис до грудей братову голову. Серце Ілька так гупало в грудях, що він аж стривожився, щоб того гупу бува хто не почув... А Мітя тільки й сказав:

       – Живи, малий, тебе випустять... тільки потримають ще трохи. А Варці скажи, люблю я її... дуже... і хай не плаче.

       Ілько так і не спромігся вимовити ні слова… він наче вріс у братове тіло, не міг розтулити руки, якими обхопив брата... коридорний показав на двері. Мітя поцілував його в буйну чуприну, погладив...

       – Іди, –  сказав, – іди, –  і акуратно, лагідно так розчепив братові пальці, – йди.

        Ніколи і ніхто потім  т а к  не цілував Ілька, не гладив... став він одразу дорослим. Від дверей обернувся. Сльози нестримно котилися з очей... Брат стояв, склавши руки на грудях.

       – Як у домовині, – подумав Ілько, якого коридорний потяг за рукав, – а гарний який, чисто намальований...

       А Дмитро дивився на брата, який зримо для нього залишився стояти біля дверей і якому випадало тепер ставати за старшого чоловіка в родині, – так дивляться на ікону, – дивився уже всевидющими очима і молився... час для нього зупинився… його величезні очі були схожі на очі Спаса з їхньої ікони, що стояла на покутті, на самому чільному місці. Дмитро молився,  молився за сім’ю, за побратимів, за отамана... ще побачив тим зором, що відкривається в найскладніші хвилини життя, свою Варку, сестричку, якій пішов другий рік, Миколку, що був на два роки молодший за Ілька... і, прозираючи тим зором рідне село, копачівські поля, заспокоївся… напруження спало… він ніби переступив той поріг...

 

 &nnbsp; Половина з них транссексуали, що перенесли операцію, - сказала Лідія. bsp;      Ілько лежав горілиць у своїй камері. Він заплющив очі:

        – Хай думають, що сплю, – а сам молився, –  „Отче наш, іже єси на небесі”..., а далі збивався, починав знову й знову збивався... і тодppі подумки проказував Тому, що на небі:

      –  Та що ж ти, Боже, не знаєш, що брат мій і муху не зобідить, випустить її на вулицю, а зимою, – то і зовсім не ганяє, сміється, каже, – Божа істота. Та він же захищав нас усіх! То що ж ти, Боже, робиш…

       Почало розвиднюватися. Він одвернувся до стіни, щоб ніхто не помітив його сліз...  ще він заплаче, коли вертатиметься додому, а більше – ніколи…

       – Боже, прийми його душу, – раптово проказав і здригнувся усім своїм худеньким як зів’ялий листочок тілом – учувся йому постріл... Ілька заціпило, наче встрелили його. Такого скорцюбленого і розтурмосив коридорний, що перед тим дав йому попрощатися з братом, – дядько Микола.

        – Вставай, Ільчику, поїж трохи, – важка крапля впала на обличчя Ілька і як оживила його. Ніколи він ще не бачив, щоб коридорний-то плакав, та він і не плакав, це лише одна сльоза прохопилася, непрохана, – так плаче серце.

      –  Вставай, хлопче, – почув, –  мож’ скоро тебе випустять... проситиму за тебе...

       Не випустили, але дозволили на смертному коридорі допомагати їжу розносити арештантам, а ще, як прийшов новий начальник тюрми, то стали його направляти у різні майстерні, що були там, працювати – до лозової, палітурної, перукарської, ковальської, дзеркальної – вчився тим ремеслам… на все життя знадобилося… Дядько Микола, добра душа, чим міг підгодовував Ілька, стеріг його… Зміцнів хлопчина і назавжди закарбував собі, що  в с ю д и   є  люди.

       Десь за років півтора Ілька випустили. На цей час ішов йому вже дванадцятий рік. З Лук’янівської йшов додому якийсь час пішки. Поспішав. Дядько Микола на прощання дав йому маленького вузлика – там був добрячий окраєць хліба, цибулина та ще кілька грудочок цукру.

       – Вони – Тетянці, – подумав, – а хліб поділю між нею та Миколкою. Цибулину ж, здорову, соковиту, поки йшов, з’їв. Мабуть це від неї, такої міцної, і наверталися сльози..... він їх не витирав – ніхто не бачить, а й побачить – ніхто його не знає... ця жагуча їжа відволікала хлопця від пережитого, а ще за тими невільними сліstrongзьми спливала гіркота, і вже до слуху долітало тремке шурхотіння листя, очі примічали, як вітер біжить   травою,  як хмари громадяться в отари...

       Як вийшов за Київ, повезло – якась підвода спинилася і дядько спитав, чи далеко йде. Почувши у відповідь, що у Копачів, сказав:

        – Сідай, якось довезу, їду в Обухів…

       Забилося серце в Ілька – в Обухові саме їх з Мітєю і арештували, й доправили спочатку до Василькова, а потім уже до Києва... хтось вказав на Мітю як на колишнього зеленівця, а Ілько був у нього якраз –  одежину та харч приніс братові... біг за конвоїром і колотив того щосили, то і його, „бандітськоє отродьє”, зв’язали та разом із братом і повезли...

 

        Першою, кого побачив, була Варка. Він закляк і як онімів. Вона підійшла і притулила його до себе. Ілько зрозумів, що говорити нічого не треба, – вона  з н а л а. Мовчки зайшли до хати. Варка метнулася до печі...

       – Як у себе вдома, – подумав, – ой, Дмитре, бачив би ти свою Варку...

       А вона і була таки  д о м а.  Як донеслася у село звістка, що Мітю розстріляли, прийшла Варка до них, вклонилася матері:

       –  Прийміть  Вашу невістку!

       – Ой, лишенько, доню! Та як же це так!

       – Та так, мамо,..  збиралися ми побратися, просити Вашого благословення...

       – Та ти ж молода, ще полюбиш!

       – Ні, я вже вирішила... дозвольте, мамо, дочкою Вам бути.

       І опустилася мати на лавку, вдруге прибита горем... знала, що Варка не відступиться, та і за прапрадідівським звичаєм не мала права відмовити... Підвелася, обняла невістку.

       –  Заходь… донькою будеш… слухатимеш мене, – чи то спитала, чи то сказала.

       –  Так, мамо. Але ж Ви не подумайте, незаймана я...

       Стислося материнське серце, заридало, – недарма Мітя Варку то уподобав...

       Так і повелося.  Перейшла Варка і жити до них… ніхто не дивувся цьому – матері разом дівували, майже разом і побралися, добрими сусідами поряд жили...

 

       А що гарна була Варка, то правда. Обидві матері казали їй:

       – Доню, Мітю не повернеш, а ми ще онуків хочемо дочекатися. Он сохне по тобі Мітін друг, вони ж разом були, як кревні брати, чудо, що живий... іди за Павла!

       Вмовили… віддалася Варка... первінця не змовляючись вирішили назвати Дмитром.

       Йшов 1926 рік.

 

      Попереду були розкуркулення і колективізація, ще два голодомори, Київ, Диміївка (і димів же було над тим київським передмістям…), що згодом стала називатися Сталінкою і де зустрів синьооку, з пишною довгою косою майбутню матір своїх трьох доньок, кадрова служба в Червоній Армії,  полкова однорічна школа молодших командирів у Білій Церкві, Польща, Велика Вітчизняна війна, яка для нього почалася значно раніше, служба на залізниці,  евакуація державно важливих міських установ і підприємств, службовців, їхніх родин… свою дружину з донькою не  встиг евакуювати, не мав права поза чергою, і сам не встиг відійти з останніми червоноармійцями… спочатку разом із другом по службі Миколою (та чи ж не Святий Микола посилав йому в скруті порядних людей з цим іменем...) переховувався в клубі, – там, на горищі зашалювала їх намертво між трубами  його Фрося (на селі казали – Приська, зменшене від Прискилла), кілька днів пролежали, поки йшли облави, а потім принесла вона одежину  і вдалося їм непримітно залишити місто й подалися вони кожен до своєї рідні у село, Ілько – до жінчиних родичів. Там, на краю закинутого далеко від курних шляхів села, прийшлося не раз ховатися у печі, а одного разу і в щойно випаленій – повезло, що не відкрили заслонку і що недовго, а так, для порядку, обшукали хату, понишпорили в хліву та й пішли... довго лікував ті опіки... а потім була штрафрота, де з двохсот чоловіків, таких як він, практично неозброєних,  вижило тільки троє, і він серед них... і досі перед очима фронтовий друг, який поряд з ним ще довго, як тоді здалося, біг уперед на ворога з розтрощеною головою... а потім були нагороди, орден Червоної Зірки, два поранення, шпиталь в Софії… і знову бої… за Будапешт, Відень, Ямбол,.. і  Перемога... і нарешті, повернення додому, спочатку пішки, з випадковими короткими перестрілками і втратами друзів ...

       Це все ще попереду...

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Горбань Ирина 

 

ПАНИКЁРША

 

   Это было выше моих сил.

Это было на грани стресса. Еще час тому назад я бы уверенно доказала всем,

что никогда и ни за что не ступлю на палубу парома.

 

И вот стою и тупо созерцаю, как пассажиры, словно жуки, перебирая

ногами-лапками, быстро поднимаются по трапу. Конечно я знаю, как называется

эта лестница. Всего три ступени... всего три...

Ну и пусть себе идут. Я и вокруг могла бы обойти эту бухту. Но кто позволит?..

 

Юрий нежно, но крепко держал меня за руку. Что он  там бормочет мне на ухо?

Да что бы ни бормотал, я четко представляю, как наш паром переворачивается

и я ныряю в ледяную февральскую воду.

Даже в мыслях у меня не хватает сил кричать о помощи.

Я не умею плавать.

Нет, десять метров в купальнике могу плавно преодолеть, ощущая под собой

дно. А здесь – в пальто, сапожках и перчатках...

 

Пока я представляла эту душераздирающую картину, дыхание практически

прекратилось. Наверное Юрка увидел мои выпученные глаза и, обняв, увлек

за собой на паром.

 

Милая моя мамочка, зачем ты меня родила? Зачем? Чтобы я вот так ни за что,

ни про что утонула?

 

Тут под руку попалась перекладина. Как за спасательный круг, я ухватилась за нее.

Опустив голову и зажмурив глаза, я приготовилась к рывку. Точно зная, что

почувствую, как мы отрываемся от берега, продолжала ждать.

 

Ну и пусть он смеется, как над дурой.

"Эй, народ, вы давно видали дураков? Вот он ваш шанс, посмотрите!"– и я

гордо подняла голову.

 

Но народ смотрел не на меня. Передо мной были только спины и поднятые руки.

Постепено для меня стали различимы членораздельные звуки, потом слова,

а потом и возгласы.

–Дельфины! Дельфины!

 

–Дельфины? В феврале и дельфины? Ах, да, это не акулы. Им февраль

нипочем, если они не в этой бухте.

–Юра, какие дельфины? Я никогда не видела дельфинов в свободном плавании.

 

Подлетев к боковому парапету, я замахала рукой и мысленно поздоровалась

с ними. Но сколько их было! Хотела было посчитать, но где там!.. Дельфины

рядом с паромом устроили свои игрища. Это было божественно!

Грациозно выгибая торсы, огромные животные высоко парили над гладью воды

и красиво ныряли в глубь стихии.

 

–Ой, мамочка, какое счастье, что ты меня родила и я увидела эту красотищу,–

вскрикнула я и схватила Юрку за руку.

–Посмотри, они нас сопровождают. Это такое чудо! Они с нами играют.

Юр, ты видишь?

–Вижу, вижу,– сказал он, мягко обнимая меня за плечи.

 

Мне захотелось их чем-то угостить. Машинально  сунув руку в карман и

вытащив жевательную резинку,поняла , что дельфины питаются

рыбой и что не ради конфет они сопровождают меня.

А ради чего?

 

Неужели эти милые животные почувствовали мой панический страх?

Но они были в воде, а я – над...

Но они совсем не боялись воды. А я?

А я? Я совсем о ней забыла.

–Я люблю вас, дельфины! Вы слышите мои мысли?

 

Эхом пронесся над бухтой дельфиний свист.

"Значит слышат",– решила я и спокойно сошла на берег.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Дев’ятко Наталія

 

Однорівневий Київ

 

П’ять хвилин на сьому, будильник знову розімкнув вершу і волає, мов недорізане порося. Зі стогоном піднімаюся з ліжка і навпомацки із заплющеними очима шкандибаю до ванної.

Робота. Треба на роботу. Сьогодні п’ятниця...

Прохолодна вода освіжає, та залишається мокрою до бридоти. Наче змиваєш з обличчя маску, яка щодня стає все відчутнішою. Колись я просто не прокинусь від утоми. У дзеркало не дивлюся, знаю – очі вже не сяють, як три роки тому, коли я з великими сумками вийшов з вагону на центральному вокзалі.

З яким захопленням я тоді дивився на вкриті вранішньою імлою ринок і Макдональдс. Тут починався Київ. Мій Київ, і моє нове життя.

Ну, гаразд, треба збиратися, а то так можна і на роботу спізнитися.

Кава, бутерброд з сиром. Смаку майже не відчуваєш. Нічого, поласуємо обідом, який приносять на фірму. Цього місяця начальство замовило кришнаїтську кухню. До обіду якраз і прокинуся.

На вулиці мокро, чавкає танучий сніг під ногами, доводиться обходити великі калюжі, і шлях до станції метро збільшується майже вдвічі. Біля дверей, що, здається, ще радянських вождів бачили (а тепер кожного ранку намагаються дати мені копняка, наче я зрадник невірний, бо народився за того часу, а нічого про ту країну не пам’ятаю), озивається мобільник.

Костик, товариш дитинства, з яким ми разом ходили лава на лаву проти сусіднього двору і грали у розбивні ланцюги. Тільки не тут, не в столиці. Я вже півроку не був у батьків...

– Ти не забув? – натхненно запитує Костик. – Сьогодні о шостій. Біля Дніпра.

– Ні, не забув. Зустрінемось. Гарного дня, – я вимикаю мобільний.

Біля Дніпра... Ні, не на Володимирській гірці, і жоден парк біля набережної не має відношення до цього місця зустрічі. Мова йде про стовп на Майдані Незалежності, пам’ятник із синім глобусом та голубами. Від стовпа, наче від сонця, линуть промені, кожен з яких закінчується зіркою-містом. Київ – сонце, а міста – зірки. Є там і зірка мого Дніпра.

Я просив Оленку, щоб вона про це написала, але моя дівчина поки тільки сміється над тою пропозицією. Вона народилася на Подолі. Вона не розуміє. Київ завжди був її Києвом.

А ми з Костиком приїхали до столиці три роки тому. Вчитися. Він вступив до Національного університету, а я – ні. Пішов працювати. І затягнуло.

Метро. Здається, що сходинки ескалатора, який несе тебе вниз, ніколи не закінчаться. Не досягнути дна, і побілені стіни, обклеєні рекламою, завжди ввижатимуться брудними. Сірими. Перші місяці паморочилося в голові, бо в мене низький тиск, а тоді пройшло. Тільки душа ледь тремтить у грудях, ніби відгукується на рух повітря в тунелі. Сам же ти наче знаходишся в якомусь трансі, а байдужий голос веде далі: "Обережно. Двері зачиняються. Наступна зупинка..."

Мовби втрачаєш волю на ці півгодини, коли опускаєшся на дно метро. Я проводжу в цьому підземному царстві трохи більше години на добу. А що казати про тих, хто живе на Оболоні, Дарниці, в Академмістечку?.. Вони віддають підземеллю значну частину свого життя.

Костик не їздить на метро. Принципово. Він стоїть в пробках, запізнюється на пари, але буває у цих тунелях рідше, ніж я в театрі. Я кепкую з нього, а Костик сумно сміється, жартуючи, що не варто живим завчасно лізти під землю. Іноді я сумніваюся, що це моя Оленка – поетка, а не він. Та Костик археолог. І хай йому немає й двадцяти трьох, та він об’їздив стільки, скільки мені, певно, і за десять років не побачити. На тому тижні він був у Керчі, привіз купу фотографій із Керченських підземель, яким вже по три тисячі років. Я тоді по-дружньому шпиняв його, що по тих катакомбах він лазити не боявся, а метро – то його найбільше страхіття. А Костик лише знизав плечима і сказав: "То не те саме. То пам’ять. Колись ти сам зрозумієш. Тому я тут і не лишуся".

Я знаю, що Костик тікає з Києва за будь-якої нагоди, а коли закінчить навчання, поїде назавжди, і тоді зникне наша традиція щоп’ятниці зустрічатися на Майдані біля зірки нашого міста. Київ не прийняв мого товариша, а мене... Мене прийняв. Тому я майже ніколи не потрапляю в пробки і легко знаходжу потрібні вулиці.

А Костик... Костик сказав, що не може жити в місті, де стільки омели на деревах, що йому боляче дивитися, як ці кудлаті паразити висмоктують життя з гордих велетнів.

...Тої осені листя пожовкло рано і вже частково облетіло, і пишні кулі омели сильно виділялися на їхньому тлі своєю невмирущою зеленню. Вбивці, що помирають разом із тими, хто їх роками годував. Невмирущі вбивці, що вічно житимуть, присмоктуючись до молоді.

А моя Оленка написала романтичний вірш про смарагдову омелу. От тільки, де вона побачила смарагдовий колір у тій ядучій зелені?..

– То сховайся під землю. Що ж ти кожного дня тими паразитами з вікна маршрутки милуєшся? – пожартував я.

Костик зблід. Я ніколи його таким не бачив, наче дійсно він ділив той біль втраченого життя і волі, що висмоктувала з дерев омела. У нашому місті її не було, а в Києві я ж не знав жодного району, де б паразит, оспіваний моєю Оленкою, рясно не почіплявся б на деревах.

Дивні стали очі у Костика, блискучі, глибокі, натхненні.

– Я душі своєї підземеллю не віддам, – пролунало наче клятва, така ж стара, як ті черепки, що він притягав у рюкзаку з експедиції.

А тоді Костик скинув капелюх, даючи вітру скуйовдити довге хвилясте волосся, і, сміючись, побіг вище вулицею, брукованою ще за часів ясних Київських князів.

Звичайний хлопець, худорлявий студент. Але тої хвилини постать, що зупинилася біля підніжжя пагорба із Андріївською церквою, здавалася мені нелюдською. Того вечора Костик був чарівником, язичницьким жерцем, одним з волхвів, що заховалися серед людей від Володимирової розправи. Цей дар передається по крові.

 

Реклама блимнула і згасла, повідомляючи про прибуття потягу. Чомусь, чуючи шурхіт і свист у тунелі, мені завжди кортить хитнутися і заступити мармурову смужку, порушити заборону. Це здається кадром з кіносеріалу, як і все, що станеться потім. Можливо, справді це підземелля має зв’язок із потойбіччям, тому стільки людей все ж оступаються, опиняючись на рейках за кілька секунд до зупинки поїзду. Чомусь я часто думаю в метро про смерть...

День минає звично. Двічі телефонує Оленка. Вона затримується, сьогодні зібрання її літературного клубу, читатимуть вірші, потім кудись підуть. У цю частину її життя я не втручаюся. Її друзі – непогані люди, хоч і пишуть останнім часом суцільну маячню, де частіше за любов зустрічаються морок, бруд і вмирання.

Зробити кілька компліментів новенькій, обговорити в курилці політику й останні новини, подумки обматюкати шефа, що заблокував на всіх комп’ютерах вихід у соціальні мережі.

За звичкою, що не має під собою жодних емоцій, дружньо потиснути руки колегам, і за десять хвилин пірнути в метро, щоб винирнути вже на Майдані.

У мене лише один справжній друг, який зараз чекає біля зірки нашого рідного міста. Ловлю себе на думці, що ледь не сказав: "Його рідного міста".

Потискуємо руки. Костик схуд (певно, під час останньої експедиції вони майже нічого не їли, економлячи гроші, щоб залишитися на довше), обличчя осунулось, і тільки очі палають так само натхненно. Я завжди дивувався, що жовте світло на Хрещатику наче не має влади доміситися до цієї пронизливої блакиті. Вдома очі у Костика не були такими яскравими. Чи то через омелу?.. Страждання очищує?.. Та ні, дурня! Не можуть у людини змінитися очі. Але ж у мене змінилися...

– Привіт, – першим вітається Костик.

– Привіт.

– Як день пройшов?

– Як завжди, нічого особливого. А в тебе?

– Я був у трамвайному парку на Куренівці.

Костик сказав про це так, що мене холодом пробрало. Наче він у потойбіччі побував.

Так, я теж знав про ту трагедію з минулого століття: коли сель зійшов на Куренівку, в грязюці захлинулися сотні людей. Та це сталося ще до мого народження, і я лише бачив програму по телебаченню. Там ще якийсь письменник-фантаст розповідав, що в Києві або біля нього кожні 20-25 років стається якась біда, яка уносить життя киян. Громадянська війна, Бабин Яр, Куренівка, Чорнобиль... Підходить до завершення ще один двадцятирічний цикл[1]. Понавигадують, фантасти, блін! Костик сказав тоді, що Майдан відмолив ці двадцять років. Чи він так намагався мене заспокоїти?..

Ми йдемо на Трьохсвятительську, щоб піднятися на Андріївський узвіз, де непохитно височить Андріївська церква, в якій я за ці три роки так і не зміг побувати. Церква, що бачить усе місто, весь Київ. Завжди зачинена церква. Чи то вона замкнена саме для мене?..

Костик зупиняється біля Українського дому, озирається до Майдану. Чомусь зараз його сині очі здаються темними, наче він бачить не залиту жовтим світлом площу і не спогади про жовтогаряче море прапорів, до якого ми теж приєдналися, хоч лише того року отримали можливість голосувати. Ми тоді прожили у наметовому містечку чотири дні і вирішили, що обов’язково повернемося в нашу столицю, тільки з поїздкою довелося затриматися на рік.

– Знаєш, Дмитре, звідси я побачив Київ справжнім, – тихо мовить Костик, наче сам до себе. – Вже навесні. У березні снігу нема, а бруньки набухнуть ще не скоро. Нудно, бридко, мокро. Я йшов, думав про реферат, а тоді відчув, ніби хтось мене кличе. Я обернувся. Небо хмарне було, та раптом сонце визирнуло. І все змінилося. Розумієш, Дмитре, – все! Повітря стало прозорішим, дзвінкішим, небо – помережаним золотом. Зникли з вулиць заклопотані люди, а будинки більше не здавалися обшарпаними. Лише на кілька секунд, але я бачив Київ справжнім. Старий, хворий Київ, що більше не може pгоїти рани. Вмираюча столиця. Вмираюча, а не свята.

– Про що ти, друже? – здивувався я.

Та мені стало моторошно, бо я розумів, про що він каже, серцем розумів, та не хотів у тому зізнаватися. Ні за яких обставин не хотів...

– Немає більше святого Києва, – криво осміхнувся Костик. – Святим його робить пам’ять. А хіба кияни пам’ятають про минуле свого міста? Не кажучи вже про нас, приїжджих.

Я намагаюся обернути все на жарт, перевести розмову на інше, але чомусь не знаходжу слів.

– Ти не правий, Костику.

Він обертається до мене, і в потемнілих синіх очах яриться така потаємна прадавня влада, що мені кортить відсахнутися, але я не зрушую з місця.

– Хіба? – сміється Костик. – Ти, наприклад, знаєш, чому Десенка називається Чорториєм, чи яким раніше був острів Муромець? Ти їздив колись у Бабин Яр? Або чи знаєш ти, що на місці Майдану раніше знаходилось болото? – він скрушно махає рукою. – Єдине, де ти був за ці три роки, то це на Личаківському кладовищі, бо тебе туди запросила Оленка. Цвинтар – підходяще місце для сучасних поетів. І для померлих, і для ще живих.

Я хочу заступитися за мою дівчину, але раптом усвідомлюю, що Оленка і її друзі справді схиблені на оспівуванні мертвого в усіх його проявах. Та погоджуватися із цим я не буду! Не буду!

– Я тут лише три роки, – намагаюся виправдатися я. – Я працюю. Мені потрібні гроші, щоб жити. У мене немає вільного часу на прогулянки.

Я розумію, що навмисно ображаю Костика, мщуся товаришу за запитання, на які надто гарно знаю відповіді. Але нічого не можу з собою зробити. Раніше я таким цинічним не був.

Та Костик не зважає на образу, тільки сумнішає.

– Робота, Дмитре. З ранку до вечора – робота. А ввечері дурні серіали або черговий фільм, завантажений з Інету. Ви нічого не бачите. Навіть знаходячись на поверхні, ви спите з розплющеними очима. Ви не відчуваєте світ, а прокидаєтесь десь перед обідньою перервою. Ті самі жартики, одноманітні розпорядження начальства, щоденні виправдання себе, що не зробив того, не побачив цього, відклав на завтра книгу, яку по всіх столичних магазинах шукав кілька тижнів. А все чому? Бо немає сили ні на думки, ні на почуття. Так підземелля висмоктує з вас душу. А вранці все важче прокидатися.

Він дивився на мене пронизливо, із розумінням, і я завмер, бо перехопило подих.

Ні, Костику, ти не можеш знати про ту сонну маску, яку все важче змивати вранці з обличчя. Ти не можеш знати...

А Костик говорить, і голос його летить над вечоровим Києвом, лягає на дніпрові хвилі, лине до сутінкового неба.

– Я шукав величний Київ, я мріяв про нього, але Майдан виявився лише видінням про майбутнє, де всі будуть разом, де зникне самотність, а люди стануть єдиним цілим, та ніхто не втратить індивідуальності. А знайшов лише однорівневий Київ. Бо коли ви всі спускаєтесь до підземелля, то стаєте рівними, але стаєте ніким. Тому нелюдський голос і веде вас від станції до станції, продовжуючи навіювати сон, де вже немає високого і низького.

Все однаково цінне, все на одному рівні. Картини в музеях і розмальований неформалами фонтан на Майдані, історичні квартали і нові незграбні забудови. Все рівне, і важливо тільки, до якої групи ти приєднаєшся. Але і кращої групи теж немає, бо ні до чого прагнути, нічого досягати. Однорівневий Київ, чию душу засмоктує підземелля.

Тільки там, ближче до поховань, забутий, дорівняnbsp;ний до зраджених пам’яттю пращурів, Київ став справжнім. Тому й стільки омели на деревах. Тому всі й поспішають у справах, дивлячись лише під ноги і непокоячись про ожеледицю, чи щоб цеглина не впала на голову. Забутий, давній Київ, зрівняний з землею не війною, а звичайною байдужістю.

Костик замовк. Мовчав і я, не знаючи, що відповісти. Я справді забагато життя віддав підземеллю, і забагато думок – сну із розплющеними очима, сну байдужості. Я дійсно майже нічого не знав про місто, яке вже частіше подумки називав своїм. І, нема правди діти, майже ніде не побував. І так, зізнаюсь, мене дивувало, яку велику увагу приділяє моя Оленка літературним війнам з іншими тусовками, і як мало самій творчості.

У місті, де я народився, молоді здебільшого прагнули чогось, відшукували час на все, хай і крадучи його у відпочинку. Але там люди майже не скорочують собі шлях через підземелля, та й більшість дорогою на роботу бачить вулиці і береги Дніпра. А коли маршрутка долає міст, багато хто замовкає, наче це своєрідний ритуал пошани великої ріки.

Але тут... Хіба можна жити інакше тут, у столиці? Як жити інакше?..

Очі Костика більше не палахкотять дивними вогнями почуттів, але пломінці рішучості не згасли, сховавшись у глибині душі, яку він ніколи не віддасть підземеллю, а насправді однорівневій байдужості і зневазі до інших.

Я дивився на цього високого худорлявого хлопця, і не впізнавав у ньому товариша з дитинства. Він жив іншим життям, він розмовляв зі своїм святим Києвом, він плакав разом із ним і відчував біль дерев, отруєних омелою, невиліковною хворобою байдужості. Він мріяв про майбутнє.

А чим жив я? Роботою? Зустрічами з Оленкою? Жартами в курилці? Телевізійним ящиком? Інтернетом? Для мене все стало однаково цінним й однаково непотрібним. Мій Київ був однорівневим, підземним, тому і не пускав мене до Андріївської церкви, яка майже дотягнулася до неба, хоч і була нижча від хмарочосів.

– Дмитре...

Я не одразу зрозумів, що Костик мене кличе.

– Що?

– Я їду у неділю. Вже взяв квитки на літак. В Іспанію. По обміну.

В Іспанію? Це ж, до біса, далеко! Я ж тут з глузду від самотності з’їду. Чи просто засну з розплющеними очима, так само сміючись із пласких жартів ящика і цілуючи Оленку...

– Назавжди? – байдуже запитую я.

– Ні, – хитає головою Костик. – Ти ж знаєш, я завжди повертатимуся в Україну. Це моя земля. Я не покину її. Не одне це місто хворе. Я шукатиму шлях до того майбутнього, яке ми бачили у видінні на Майдані.

Дмухнув вітер, що взявся нізвідки, наче тоді, на узвозі, приймаючи і цю клятву.

 

Ми ще пройшлися Хрещатиком, тоді попрощалися, і я пірнув під землю, а Костик пішов до Дніпра, де колись стояли так і не знайдені до сьогодні ідоли. Золото і срібло ясніло в їхніх живих очах, день і ніч, поєднані світло і темрява, як і в поглядах їхніх волхвів. Про що сьогодні Костик розмовлятиме зі своїм Києвом, що обіцятиме, які слова знаходитиме для підтримки і розради старого міста, мені так і не дізнатися.

А ввечері прийшла Оленка. Вона читала мені нові вірші, я радів і казав, що у мене геніальна наречена. Ми розпили пляшку дорогогppо вина, яку я купив у супермаркеті, подивилися фільм, а тоді повторили деякі сцени з кінострічки і в реальності.

Оленка заснула, притулившись до моїх грудей, а мій сон сьогодні забарився. Я поглядав на годинник і навіть не помітив, як думки обернулися сновидінням.

Я бачив Костика на руїнах якогось невідомого мені міста чи храму. Мій друг дитинства був щасливий, хоч і виснажений, наче поранений в самісіньке серце. Та Костик відшукав той шлях до майбутнього. Дорогою ціною відшукав.

І ще бачив Оленку, що застигла на краєчку прірви над морем. Вбрана у довгу темно-фіолетову, мов літня ніч, сукню, хоч я завжди бачив Оленку лише в джинсах. Чайки кружляють навколо дівчини, плачуть, оповідають про свої долі. А вона сміється, бо хоч світ і не належить їй, але приймає справжньою, і б’є хвилями в скелю море у неї під ногами. Такими є справжні поети. Такими вони мають бути.

А потім я побачив себе. Я йшов порожнім Андріївським узвозом, і двері моєї церкви були відчинені. Я видряпався сходами до церковної брами. Йти було вкрай важко, наче, щоб зробити крок, треба відірвати шмат панциру від своєї зашкарублої душі.

Я зазирнув у вкриту мороком, помережану відблисками свічок, церкву. Такою була і моя душа – темрява, осяяна свічками. Я озирнувся.

Сонце ще не зійшло, але промені позолотили небосхил, позолотили дніпровські схили, річку, бані церков і дахи будинків. І все, чого торкалося новонароджене світло, мало свій неповторний золотавий відтінок, все було живе, навіть омела на деревах.

Я люблю тебе, мій святий Києве!

Я люблю тебе, хай і являєшся справжнім ти мені лише уві сні.

Мій святий Київ.

 

 


[1] Мова йде про повість Тимура Литовченка "До комунізму залишилося років п’ятнадцять-двадцять".

 

 

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Деркачова Ольга

 

ЛЮБОВ У КРОВІ

Любов живе у моїй крові. Плутаюся в означниках &‐ твоя, моя, наша. Якби ми завжди були разом, я би з точністю казала: наша. «Моя» не можу сказати, бо це якось егоїстично: мої колготки, мої книжки, моя любов. Якщо вона «твоя», тоnbsp; який стосунок до того маю я. Отже, най буде без означників – просто: любов.

Вона живе у крові – не у серці, словах, снах, думках, вчинках. У моїй крові. І коли я уявляю, як вона тече моїми жилами, мені здається, що відчуваю, як любов робить її гарячою-гарячою. Тоді стає радісно, і я засинаю щасливо.

Нещодавно різала хліб і порізала палець, потекла кров чи то любов. Злизнула її і подумала, що тепер я знаю, якою є любов на смак.

Нічого тобі не розповідаю, бо ти обов’язково би знайшов якесь мудре пояснення. А мені не потрібні мудрі мотивації, бо я люблю дурниці так само сильно, як чорнослив у шоколаді.

Ми йшли містом у перший грудневий вечір. Мовчки терпіли нашестя брутальних сніжинок, що товклися по обличчю, волоссю, пальто. Я бідкалася про те, що куртки-пуховики заполонили все місто і базар, що я не можу купити собі людську штучну шубу, бо їх зараз просто не привозять, мовляв, не модно. Ти щось говорив про безглуздість святкування дня боротьби зі СНІДом. А хто ж святкує? – спитала. Ти тицьнув рукою на змонтовану сцену на площі і дівчинку nbsp; Не випустили, але дозволили на смертному коридорі допомагати їжу розносити арештантам, а ще, як прийшов новий начальник тюрми, то стали його направляти у різні майстерні, що були там, працювати pна ній, що стрибала і виспівувала про сенс життя. Дійсно, щось було таке трагіфарсове у тому. Не думаю, що якби у мене був СНІД, я би‐ тут зараз радісно витанцьовувала під музику.

Вже не пам’ятаю, хто перший запропонував зробити тест – просто так з цікавості. Пізніше ти говорив, щоnbsp; то була я, бо мені стало жаль змерзлу дівчинку, що пропонувала всім безкоштовний тест на СНІД, а люди тікали від неї, як від інфікованої. Дві смужки – позитивний, одна смужка – негативний… Я ще тоді пожартуваnbsp;ла, що я волію побачити дві смужки на іншому тесті…

А потім нам щось говорили і говорили про те, що ми це здолаємо, бо нас двоє, ми разом, тицяли у руки якісь папірці з адресами і телефонами, говорили, що і як треба робити. А я чула чітко тільки гуркіт мого світу, що валився, як американські хмарочоси-близнюки.

Хто? Питання, що мучило нас обох, але ми мовчали, бо не можна навмисно ранити того, кого любиш. Але я хочу, щоб у тому був винен ти, бо якщо винна я, то просто не переживу цього (Пробач мені, що не була твоєю першою жінкою, пробач мені, що не був твоїм першим чоловіком – пам’ятаєш?????). А якщо ти – просто забуду і ми житимемо далі. Далі? А як тепер далі?

Можна вдавати, що немає минулого, імітувати амнезію років життя без тебе, але воно, оте минуле, у найнесподіваніший момент, вхопить своїми щупальцями за руки і за ноги. І ти зрозумієш, що то, можливо, кінець… І я не знаю, що нас уб’є швидше: СНІД чи гнітюча самотність, від якої ось-ось вибухнуть-розірвуться наші дні…

Твоя любов живе у моїй крові, моя любов живе у твоїй крові… Живи без мене…Не помирай без мене…

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Джулайко Тетяна

 

Павутина

 

Кольорові рибки хаотично снували сірою рікою асфальту. Сірі й білі мальки кедів, гостроносі лаковані білуги, акваріумні пістряві балетки, шкіряні кашалоти на підборах.

Коли яскраві косяки розлетілися, Дмитро опинився в акваріумі з чорними лакованими акулами гострих туфель. Тобто на університетській кафедрі, де мав першу пару.

У розлогій аудиторії на всіх стінах, як нетлінні дороговкази,  висіли три портрети і барельєф  Шевченка (це була кафедра шевченкознавства, де любов до геніального письменника, даруйте, і геніального художника, висловлювалась не тільки в тоннах книжок про Шевченка як «воїна світла», але і в колекціонуванні його бюстів, портретів, барельєфів).  За широким дубовим столом якраз на перехресті похмурих вбивчих поглядів Кобзаря сидів їхній викладач – вже старий професор Смик. Дмитро чув про нього багато разів, здебільшого, про його ловелаські витівки щодо студенток, а якось навіть мав нагоду слухати на одній з конференції , куди пригнали їхній потік, кілька віршів цього мужчини, що попри солідний вік мав досить гарний вигляд.

Після ознайомлення студентів із основними питаннями спецкурсу (це був якийсь « –ізм» в  парадигмі «чогось» у зв’язку з «-аціями» літератури 19 століття) професор Смик почав знайомитися зі студентами і, значно охочіше, зі  студентками, паралельно придивляючись до їхніх очей і, що не менш важливо, фігур.

А потім він ні з того ні з сього став декламувати вірші. В перерві між ними лаяв якісь літературні видання, якісь хвалив. Часом розказував про те, як «невгамовний шалапут» (себто він сам)  свого часу чіпляв дівчат, як він їх мав і де. Збенетежені такими одкровеннями епатажного дідка дівчата спершу дивилися будь-куди, лиш би не на нього, а потім, звикнувши, відкрили конспекти і стали готуватися до наступної пари під звучання віршів про не для всіх приявні виміри людського буття, лиш іноді здригаючись від розкотистих інтонацій.

Дмитро думав про Татку – дівчину, з якою познайомився кілька місяців тому в якомусь чаті. У нього свербіли руки зайти в скайп, але його телефон не підтримував цієї програми, а на планшет він ще не назбирав. Лише шість годин тому він говорив з нею, лігши спати на світанку. І ось йому знову хотілось почути її заливистий сміх із темного квадрату екрана, запитати про щось особисте. Він згадав, як вчора вона сказала, що не любить шрифту «Калібрі», а ще раніше, що не досушує руки під сушкою… І він теж.

…Голос Смика прогримів над студентами:

«…І правду в серці не впокорять…».

Дмитро глянув на обкладинку збірки. На ній – портрет Смика. На звороті – теж. «Нескромність іноді заважає відчуттю смаку», – подумав Дмитро. І згадав вислів: «Егоїст – це той, хто любить  себе взаємно і не має при цьому конкурентів».

… Після бібліотеки він примчав до гуртожитка, курсором торкнувся холодного серця скайпа.  Вона в мережі. Як завжди «привіт, як ти» першим вихопилося в нього.

-                      Сьогодні я купила собі парфуми. Заощаджувала зі стипендії, і ось, вуаля – «Зелений чай» від Елізабет Арден! І не підробка, справжній. Я хотіла на Новий рік, але чому чекати до Нового року, аромат-то все одно літній.

-                      Але ж літо минуло, Татка.

-                      Та й що? Нехай цей запах нагадує про щасливе спільне літо, якого поки не було. Але воно буде в нас, правда ж? Не супся, хочеш покажу тобі флакончик?

На маленькому Дмитровому моніторі з’явилась вертикальна скляночка із зеленим ковпаком і обрисами білого листочка. Такий простий. Чомусь йому завжди здавалось, що парфуми неодмінно мають бути в пузатому слоїку і чомусь обов’язково рожевими. Татка віддаляє флакончик і розпилює парфуми навколо. Бризкає в повітря над головою, на зап’ястя, на впадину між ключицями. Виглядає, наче царівна. Щоправда Дмитро бачить, що царівна сьогодні в синьому халаті. Застібка трохи розщеплена, аж хрестик виглядає. Татка явно задоволена покупкою. Але йому не зрозуміла ця радість, бо через те, що він не відчуває аромату, Татка виглядає дещо по-ідіотськи. На холодному екрані, де її обличчю відведено невеличкий квадратик, моргає повідомлення з фейзбуку, світяться вкладки «Вікіпедії», «ЛітАкценту» і якогось медичного сайту зі статтею про погане травлення. Татка в цій анархії значків має дещо жвавіший вигляд. Вона так близько біля цієї вкладки і однак не знає, що в нього все частіше болить шлунок, але зате вона знає, що на «ЛітАкценті» надрукували вже третю його рецензію. І хоч коментарів під нею ще поки нема, зате переглядів вже майже сто.

-                      У нас сьогодні холодно. Та й не те, що холодно, просто якось… противно чи що. Сонця нема, вітру нема. Дощ такий млявий, що його самого хочеться напоїти з жалості.

Дмитро посміхається. У Києві сьогодні сонячно. Він від Парламентської пробігав Хрещатиком, маневруючи між палатками «за Юлю», коли побачив у вітрині якогось з магазинів дивовижної краси смарагдову сукню строгого крою. І уявив, чи підійшло б воно Татці. Натомість вирішив розповісти їй про професора Смика.

-                      … а минулого разу він розказував про те, як поставив надгробок дружині, - написав Татці Дмитро. – Не сумніваюся, що ця жінка добряче від нього натерпілась за життя.

-                      Пив-гуляв? – спитала Татка.

-                      І пив, і гуляв. Але гуляв занадто. Він до глибокої старості не пропускав повз себе жодної спідниці. Зокрема, студентської. Вихвалявся своїми сексуальними подвигами на всіх лекціях, розказував, скільки обручок перегубив, коли знімав їх перед черговим актом любові, а потім доводилося відновлювати, щоб жінка не дізналась.

-                      … а він письменник, ти казав?

-                      Лауреат чи не всіх наших літературних премій. Замість матеріалу читав нам свої вірші без упину, розказував, скільки нагород здобув, зі скількома письменниками бухав і яка золота була в нього молодість. Коротше, мав досить жалюгідний вигляд. Словом, неординарна особистість. - Дмитро приліпив смайлика в окулярах.

-                      Дедалі частіше переконуюсь, що скоро ординарність буде найбільшою неординарністю в цьому світі. – злою крапкою Татка закінчила речення (а зазвичай ставила смайлика).

 

На «неординарних особистостях» у Татки і Дмитра був свій пунктик. Власне, їх і поєднало те, що обоє були надто звичайними: слухали звичайну музику, одягалися, як більшість, не любили геїв і не ходили на виставки сучасного мистецтва. «Серая обычность»  - як колись випадково почула про себе Татка, а потім піввечора не заходила в скайп, а зайшовши, відхилила відеодзвінок і неохоче переписувалась в чаті. Дмитро, звісно, занепокоївся, почав розпитувати що і як і врешті вона здалась. І саме тоді, коли вона зізналась йому в своїй гіркоті, Дмитро відчув якусь незрозумілу близькість і тепло до дівчинки, яку випадково знайшов у чаті під ніком Tatka0906. Їх об’єднала зневага до «не-таких-як-всі», а зневага об’єднує майже так само міцно, як ненависть. І, мабуть, сильніше, як любов.

 

Відтоді професор Смик став їхньою темою для принагідних  розмов і спільних глузувань. Дмитро розповідав про те, як той читав свої вірші навіть якщо на пару (попри переклички!!!) приходили троє людей. Здавалось, йому байдуже, що всі нехтують його парами, що з нього сміються. Читав свої недолугі вірші, обговорював колег з кафедри, знов і знов розходився про свою юнацьку привабливість і небуденну творчість. Він розказував про своїх персонажів, про померлу буркотливу дружину, яку він, звісно, любив по-своєму, але ж не наскільки, щоб відмовляти собі в здоровому задоволенні зачаровувати своєю харизмою чужих дівчат, жінок, сестер і матерів. Погладжуючи костур і примруживши очі, він гордо і натхненно промовляв патетичні революційні, на його думку, слова про значення тої чи тої постаті в літпроцесі, неодмінно вписуючи в контекст і себе грішного, «шалапута хвацького». Його не слухав ніхто, а він цього ніби не бачив.

 

Дмитро дивився на взуття одногрупниць і думав: що сьогодні вдягла до університету Татка? Яка вона на парах – уважна чи байдужа, бадьора чи сонна, чи виводить в конспектах різнокольоровими ручками кривулі, щоб краще запам’ятати щось. І якби вона сиділа напроти нього, як сидить, наприклад, Солончук, зубрячи щось на методику, чи підвівши випадково очі, зупинила б на ньому погляд?

У Смика було багато жінок – де він з ними знайомився, де він тільки їх зустрічав? Це ж були не тільки обов’язкові для кожного однокласниці, одногрупниці чи колеги з кафедри. Це були артистки, письменниці, медсестри... Звідки брались вони в його житті? Коли Смик про них розказував, то можна було просто відчути, як танули вони в його обіймах, як смакували їм вино, яким їх пригощав Смик. А він, Дмитро, не міг уявити, як Татка вдягається, чи любить шпильки, чи платформу, врешті-решт, тільки приблизно уявляв її зріст. Але коли на темному екрані бачив її веселі ямочки, коли слухав, як в них на парах всі гризуться за бали, а вона не може підняти руки і боїться почути свій голос, коли все ж наважується відповісти, то наче бачив її  більше.

 

-                      Сьогодні Смик опустився нижче плінтуса, - написав якось Дмитро. – Ти собі не уявляєш, що він сьогодні нам сказав?

-      p; &nbpsp;   p;           Розповів, на які венеричні хвороби хворів? – єхидно спитала Татка.

-   &nbpsp;                  Ні. Він сказав: «Якщо хтось із дівчат хоче підзаробити, то я з радістю найму її прибирати в себе в квартирі. Я б хотів знайти совісну дитину і за чотири прибирання платив би 500 гривень. Після смерті дружини мені тяжко вправлятися самому, а писати, коли навколо пил в два шари, дратує. Так що ви подумайте».

Татка чомусь довго не відповідала. Дмитро вже подумав, що вона пішла, не попередивши, робити собі чай (як це часто бувало, що іноді дратувало). Але раптом значок ручки закружляв на екрані. Потім зупинявся. Потім знову закружляв.

-                      І що ти думаєш про це? – нарешті вигулькнуло з правого куточка екрану.

«Оце і все?» - подумав Дмитро і написав:

-                      Що він старий збоченець, от що. Що ще можна тут подумати.

-                      А мені раптом захотілось забрати всі свої погані слова про нього назад. Мені шкода його, його самотності. І шкода нас, що ми пишемо про нього, що ми так часто про нього говоримо, а не живемо своїм життям. Ми чекаємо на нашу зустріч, яка відбудеться бозна коли, а потім ми знову роз’їдемось. А найбільше нас шкода тому, що цей не сильно хороший і в дечому аморальний Смик мав життя, якого ми не маємо. І я не знаю, хто винен в цьому: чи що ми такі фріки, чи що живемо в такий самотній час. Мені жаль кожну людину, яку бачу в транспорті, на парах, в переході. І тебе мені жаль, і себе.

Дмитра збентежило  це повідомлення. Він би обійняв Татку, він би її розвеселив. Але вона була в Ужгороді, а він у Києві. І коли вони вперше побачаться, він, звичайно, не здивується, що вона дещо нижча, ніж він уявляв, що говорить трохи повільно. Що носить шпильки, які їй не личать. Що трохи здригається, коли торкається її руки. Що довго не може звикнути до поцілунків раз на три місяці. Що все рідше пише йому, заходить в скайп. Що не дзвонить йому. Що одного дня поставить на аватарку фотку з якимось хлопцем, судячи з усього, доволі неординарним.

І тоді він зніме гроші і наважиться переступити поріг «Брокарду», віднайти на безмірі полиць прозору скляночку із зеленим ковпачком, заплатити за неї дохіба грошей просто для того, щоб розбризкати в своїй кімнаті кілька крапель і все ж дізнатись, як пахла Татка два роки тому, коли все ще здавалось попереду, коли осінь була обнадійлива, а професор Смик ще живий.

Але коли чорнява Ліда, вперше прийшовши на його квартиру, що Дмитро її пізніше зніме на Позняках, побачить цю пляшечку і спитає, звідки це в нього ці чудові ніжні парфуми, він не зніяковіє і відповість: «Це для тебе сюрприз». Ліда тоді відповість: «Як доречно, за вікном тільки починається літо».

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Єльніков Дмитро

 

Ріка

 

Снилося: Звично скорочуючи шлях шкільним подвір’ям, виходжу на Проспект, але, натомість іти до пішохідного переходу, зупиняюся на краю хідника, присідаю навпочіпки та схилившись долі, проводжу долонею по теплому на сонці асфальті проїжджої частини, – автомобілі сигналять мені, водії крутять пальцями біля скроні, а я сиджу, гладжу асфальт і плачу…

 

Я бачу його вогнище кожного разу, коли пізно ввечері йду по воду до Джерела. Джерело б’є зі схилу Замкової гори, на правому березі Ріки, а його вогнище мерехтить на схилі іншої гори, протилежної, по інший бік від неї. Ці схили і ці гори є бортами долини.

Напрямок течії і береги – лівий берег і берег правий, межі долини і вогнище у ночі. Іще два роки тому я цим не переймався. Принаймні настільки. Зокрема, мабуть, через те, що замешкував від Ріки досить далеко. Аж ось, два роки тому ми продали стару нашу квартиру у “польському” та придбали нову у “австрійському”, як тут кажуть, будинку. Відтак, “австрійський” наш будинок стоїть майже понад самою Рікою. І якби вікна нашої квартири виходили на вулицю, а не у подвір’я, а комини сусідніх будинків не затуляли обрію, ми повинні би були бачити її зі своїх вікон…

У попередньому помешканні в нас не було зручностей, але була криниця. У теперішньому – є водогін. Проте, пити воду з під крана, як відомо, не можна не тільки у цьому, але й у будь-якому іншому місті на Землі. А тому воду для пиття ми беремо з Джерела. Я бачив різні джерела і у різних місцях. Це є найсильнішим із тих, які я бачив. Над Джерелом споруджено капличку із Матінкою Божою і люди приходять сюди не лише потамувати спрагу, але й молитися. А мені воно нагадує витоки іншої Ріки, у інших Горах далеко на Сході. Ця подібність особливо посилюється взимку, адже ті Гори дуже високі – властиво, найвищі, а отже засніжені. І в тих далеких краях іще й досі святобливо відносяться до річок…

Ходити по воду до Джерела - це, зазвичай, обов’язок сина. Проте, час до часу, коли син гостює у бабці, або ж бере участь в олімпіаді з хімії, по воду іду я. Іду пізно ввечері, аби уникнути скупчення людей та черги. І ось тоді, у темряві, я й бачу його вогнище на іншому березі.

Неподалік від Джерела, при підніжжі тієї ж Замкової гори розташовано також Монастир. Монастир і монастирський сад вище по схилу. Сім’єю ми приходимо сюди літніми вечорами, аби послухати коників, подивитися на захід сонця та попоїсти грушок і яблук. Тоді погляд мій звернено до маківок старовинної церкви та хрестів її у вечірньому малиновому сяйві. Але гори по той бік від Ріки звідси теж видно і іноді я бачу стовпчик сивого диму, що здіймається між дерев. А проте, роздивитись його самого на такій відстані годі, скільки би не вдивлявся, а червону цятку вогнища видно тільки у ночі. Тоді, коли Монастир зачиняють.

Саме тому я бачу його вогнище, прямуючи до Джерела. На роздоріжжі, де шлях відгалужується ліворуч, до залізничної станції із відповідною назвою Підзамче, поміж придорожніх дерев, понад залізничним полотном у ярузі з’являється просвіт. Я дивлюся на місто у долині Ріки, мереживо його електричних ліхтарів, і далі - на чорну смугу заліснених пагорбів там, де місто закінчується. І раптом місто розпливається в очах і зникає. А на протилежній стороні долини запалюється жаринка далекого вогнища. Його вогнища.

 

Я бачу його вогнище і воно не дає мені спокою. Я згадую наше із ним дитинство. Переважно, це як загальне тло, як хвиля гарячого щему. Але іноді щем набуває увиразнених, виокремлених спогадів.

Усе тоді було інакшим, і Замкова гора, наприклад, звалася Спостережною. Адже з її вершини спостерігали. Спостерігали за рухом – оленів, яких згодом, коли північ і олені відійшли ближче до полюсу, нарекли північними; мамутів, яких тепер не стало. Під час щорічних міграцій, двічі на рік їх стада перетікали долиною Ріки: рудий потік живої шерсті обіч іншого, блакитного від неба і також рудого від торфу – води. Закінчувався Льодовиковий період. Про це ми дізналися потім, а тоді просто дещо потеплішало, часто ішли дощі, стало більше води і меньше великого стадного звіра, на якого ми звикли полювати. Відтак, мисливці чекали на його прихід – усі чекали на його прихід, затамувавши подих, як на велике свято. Адже й свята тоді були саме такими – намацально-змістовними. І нас, підлітків, відправляли на Спостережну гору заздалегідь. Матері споряджали кількома смужками сушеного м’яса (а іноді іще й відрізом копченої шкіри із салом, аби поласували) – це, звісно, якщо голод не приходив раніше від оленів і мамутів; та величезним згортком зі шкури бізона – захисником від крижаного вітру там, на горі. І ми дивилися і бачили: очі наші були молодими, а на перешкоді між обрієм і людиною не було іще ніяких коминів і світ був великим…

Згадується, якими гордими були, коли поверталися з лісу біля витоків Ріки, на південний схід від Спостережної гори, – на жердині, що прогиналася під вагою, ми ледве несли нашого першого впольованого оленя. Це не був могутній північний олень, – здається, це сталося якраз тієї осені, коли північні олені вперше не з’явилися в нашій долині, – але стрункий і сторожкий лісовий красень. Сьогодні я почував би велику прикрість, якби мені довелося убити такого звіра, – якби мені взагалі довелося убити. Але тоді ми були мисливцями, тієї осені північні олені не пройшли нашою долиною і ми вертали у табір зі здобиччю…

А ось це пригадалося, як ми знайшли місце, нижче за течією від мого теперішнього помешкання, де Ріка вимила глибоку яму у річищі. У таких ямах полюбляють полювати щуки-велети, і того разу ми зловили п’ятьох таких щук. Але іще перед тим я був шубовснув у воду, ослизнувшись на мокрому глиняному березі, змок з голови до ніг і коли з його допомогою знову видряпався на сухий ґрунт, ми обидва сміялися до сліз. Вода цівками збігала пасмами мого волосся, пасмами змоклого хутра на одязі, а я цокотів зубами і сміявся. А потім, не припиняючи сміятись посинілими губами, я бігав голий берегом, аби зігрітися, заким він, також здригаючись від сміху, розпалював вогнище…

 

Вогнище… Це було у тому місці, де сьогодні Ріка знову з’являється з-під землі, зникаючи у трубах під нею одразу біля витоків. І саме це і не дає мені спокою.

Тому що чимало часу минуло звідтоді, як ми із ним виросли, відколи із хлопчаків і підлітків стали дорослими чоловіками, – багато часу із тих пір, як ми посварились. Дичини ставало чимраз меньше, але він сказав, що ніколи не копатиме землі. Він сказав – йому боляче дивитися на наші ниви, які є ранами на її тілі. Сказав, що ремені ріжуть зі шкіри убитого звіра… Сказав і перейшов Ріку. Зник у лісі на схилах протилежного від нас борту долини. І мабуть він і досі не знає, що із Рікою сталося.

 

Сьогодні вранці я їхав Проспектом: вверх за течією, у бік Середмістя, великим німецьким автобусом. Вони з’явилися тут у зв’язку з 2012 роком. На деяких так і залишилися написи із їх маршрутами в Німеччині: назви “штрассе” та “плац”. Я стояв біля водія, перед широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім містку…

Додому повертався пішки. Берегом Ріки. Пройшов дощ,  і над асфальтом у променях сонця клубочилася пара. Вниз і вверх за течією, зупиняючись на світлофорах, рухалися автомобілі. На острові роз’їзду із пластиковим шелестом змінилася картинка реклами на білборді. Я ішов і думав про те, як усе це сказати йому. Як пояснити – куди, в якій спосіб і навіщо ми заховали Ріку?! Що ми зробили із нею?!

 

Взавтра я спускався під землю, - я спускався до Ріки. Знайшов діґерські репортажі в Інтернеті, і навіть цілий відповідний сайт. Від неї зле пахне, а понад Рікою стоїть легка імла від випарів. Тепер не можу позбутися: цього запаху, цього кольору води, цього отруйного туману кожного разу, коли заходжу до ванної кімнати. На пляшці засобу для унітазу (освіжувач для туалету  “Дикий лимон”) прочитав, що у випадку потрапляння засобу на слизову оболонку  її потрібно негайно промити “великою кількістю води” та звернутися до лікаря. Сказав сусідові – сусід розповів, як інший засіб, для прочищення стічних труб, проїв йому пластиковий шланг, який з’єднував ванну із каналізацією. Тому що сифону встановлено не було – підсумував сусід. Але там, під землею, на березі Ріки, я їх бачив – чорні жерла колекторів…

 

Снилося: Ріка повернула свою течію, – отруйна вода усе прибувала, джерела не приймали її, відтак каналізаційними каналами водостоки почали підійматися назад у квартири. Я стояв і дивився на брудний коловорот у своїй ванній і раптом впізнав ядучо-зеленого кольору цінник із маркером виведеними цифрами. Миючись ввечері, зірвав його з пляшки шампуні.

 

Вчора я перейшов Ріку. Це було не складно. Забетоновані її підземні береги з’єднані містками через певні правильні проміжки.

 

Він мені не повірив.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Жаркова Роксолана

 

Безмежність…

(з її електронної скриньки)

 

***@

«За кілька годин весна покине нас. І ми знову залишимось окрадениpми.  На одну неймовірну весну. ..

Я ніколи не любила літа. Спека, спрага, спокуса і вічне нагадування про самотність. Барвисте місто сплетених, обнятих, зіллятих в поцілунках тіл чомусь викликає відразу. Майже одразу хочеться втекти кудись, далеко-далеко, у якесь безмежжя спокою, щоб побути  сам на сам… Мої валізи уже спаковані, лишилося обдумати, куди ж поїхати…Не повіриш, у свої тридцять я ніколи не бачила моря. Аж смішно! Я собі його часто уявляла…як посудину яка не має країв, і дна теж не має, заповнена по вінця водою (хоча, які там вінця!) переходить у іншу, посудину неба, прозору і прикрашену хмаринками, як море кораблями і човнами.  Море і небо – одна безмежність…»

*** @

«Я – мариністка. Іноді, працюючи над полотнами, здається, що відчуваю на своїх щоках освіжаючий морський бриз. У запиленій майстерні частенько знімаю взуття і наче ступаю по сипкій піщаній дорозі, розуміючи, що вже, мабуть, більше не повернуся назад…                                                                                                                          На одній із виставок у Швейцарії до мене підійшов сивоголовий дядечко у дорожезному костюмі і з поглядом всезнаючого любителя живопису промовив: «Фантастично! На цій картині точнісінько вид з півночі на Егейське море. Автор бував там. Може, й неодноразово – настільки точно деталізована панорама. Ще у вісімдесятих я їздив у Салоніки, і знаєте…» - старий розповідав про своє перебування, портові зустрічі, пам’ятні краєвиди. Я втомлено слухала його спогади, а потім, не втримавшись, сказала, що знаю особисто цього художника, і що він жодного разу не був у тих місцях. Дядечко звів плечима, додавши, що такого бути просто не може, і розчинився серед десятків відвідувачів експозиції. Тоді я злукавила. Напів.  Я справді жоднісінького разу не була там. Мені просто частоhellip; снився отой пейзаж. Спочатку це все видавалося банальною перевтомою. Згодом я навіть почала вважати, що може і  була колись у тій місцевості, у ранньому – ранньому дитинстві, та усе забулося, за винятком кількох уламків миттєвих вражень. Я складала шматок до шматка, як розгублені пазли минулого, якого, може, і не було ніколи, хтозна…За два тижні роботи на мольберті красувався теплий берег Егею (що це Егейське море мене переконав дідусь-мудрець)…»

*** @

«Розумієш, я просто не можу жити інакше. Мені затишно на своєму острові і я не хочу вертатися у реальний хронотоп: з ринками, жеками, квартплатою, сміттям на тротуарі… Сонце-море-небо-хвилі…це напевно щастя відчувати колір на дотик, звук, смак…або ж божевілля?! І перше, і друге – то блаженство, хай там що говорять. На моєму годиннику – 00: 02. Уявляєш, дві хвилини літа. Рівно два місяці до твого повернення. Я тебе дочекаюся.                     Я завершу до твого приїзду свою нову картину. Дві чайки летять назустріч, як ми з тобою. Переконана, що тобі сподобається. У своїй статті про мою творчість ти  знов напишеш  про магію кольорів, екзотичний вид, імпресіоністично-романтичні  натяки. І звичайно ж, вкотре мимохіть забудеш  додати, кому насправді присвячена ця робота. Усі мої роботи, усе мої життя… Редактор відзначить твій журналістський талант. Ми святкуватимемо нашу маленьку перемогу, об’їдаючись полуничним морозивом у запиленій моїй майстерні, де аромат свіжої друкарської фарби змішається зі запахом акрилу, розчинників і наших мрій…Ти розплетеш мені волосся, розпрямляючи дрібненькі завитки, а я, заплющивши  очі, бачитиму ніжне погідне море, море перед прибоєм…»

***@

«Ти дуже рідко мені пишеш.                                                                                                  &npbsp;                    Якщо кинути камінчик у воду, він одразу іде на дно, хоч  на плесі ще довго танцюють тоненькі кільця. Твої листи так само, залишаються навік на дні моєї душі, викликаючи внутрішні збурення мого єства.  Від однієї тільки думки про тебе рука тягнеться за пензликом. Хіба ж натхнення – то звичне почуття?! Воно ж насправді надхнення, якесь вище, містичне перебування над звичайним  світом речей і подій. Для мене кохання і натхнення – синоніми. Так повинно бути. Я сумую за тобою і майжевмираю від спраги. П’ю морську солону воду своїх пейзажів. І трохи заспокоююсь…

Завтра їду в Будапешт. Чергова виставка. Чому всі переконані, що я малюю з натури? Я ж пишу натурою, душею…Я ж навіть не бачила того клятого моря, що маніакально виливається  з полотна на полотно, воно втратило для мене межі, воно всюди. Добре, що хоч ти мені віриш…»

*** @

«Тебе важко застати онлайн. Я так втомилася. За сім днів ми будемо разом.

Скоро почнеться оксамитовий сезон. Мої валізи нерозпаковано-спаковані  дрімають у темному коридорі. Мені вчора наснилося, що я зліпила піщаний замок. Для нас. Але хвилі змили його з берега. Я плакала. А море штормило золотими блискавицями. Якісь дуже страшні сни…»

*** @

 

«pЖаль, що ми не зустрінемося як планували. Я сьогодні лечу в Грецію.

Мій літак відправляється рівно за чотири години до твого прибуття. Прикро. Тепер ти мене чекатимеш…                                                                                                       Вирішила  таки поїхати туди, а то збожеволію. Знову намалювався той краєвид, той самий, про який ми говорили з дядечком-колекціонером.                      Не буду я  продавати ту картину. Хіба минуле продається?                                          З’їжджу туди – трохи заспокоюся.                                                                                                             Хвилююся. Хоч би те справжнє море не розчарувало мене. Хоч би воно не виявилося іншим, ніж тут, на моїх полотнах…»

***

З телевізійних новин:  Вчора біля берегів Греції, над Егейським морем, розбився пасажирський літак  АН-37. Причини  трагедії встановлюються. Відомо, що серед пасажирів була і відома художниця Марина К., авторка сотень пейзажних полотен під єдиною назвою  - «Безмежність»…

                                                                                              

 -------------------------------nbsp;p;---------------------------------------------------------------------------------------------

 

Заржицька Еліна

 

Спаринг довжиною в життя

 

...А ще стався такий випадок. У промерзлий напівпорожній трамвай ввалилися двоє добряче на підпитку; сіли, пересипаючи лайкою розмову, почали грубо загравати до враз зблідлої дівчини. Мирний спокій вагончика порушився. Ніхто з пасажирів навіть не подивився у бік хуліганів – боялися. Всі мовчали. Ситуацію банальніше й не вигадаєш.

Юрій Троцко помовчав і запропонував:

– Хлопці! Не чіпайте дівчину. Дочекайтеся зупинки – і виходите. Прогуляйтеся просто неба, нехай вам вітерець голови прочистить.

Сказав спокійно, доброзичливо. Один з ганьбителів подивився на Юрія, зневажливо вилаявся і... плюнув йому в обличчя.

Троцко піднявся, зробив крок єдиною, правою ногою. Півоберта вліво – і він перед ними. Опора – п'ятикілограмовий металевий костиль – трохи ззаду. Ті остовпіли: проти них виступає одноногий мужик!.. Один з хуліганів – найбільш сп'янілий – спробував схопити Юрія за лацкани піджака, але промазав. На другу спробу ані часу, ані шансів Троцко йому не залишив. Раз! – і парубок впав на сидіння, підвиваючи та підтримуючи руку, яка почала синіти й опухати. Другий спробував підвестися з сидіння, але був зупинений блискавичним професійним ударом.

Пасажири тільки тут і стривожилися. Троцко про всяк випадок сказав:

– Спокійно, громадяни. Усе вже закінчилося.

Спортсмен-інвалід... Звучить іронічно. Часом, буває, іронії протистоять приклади з життя. Їх не багато, вони маловідомі і сприймаються, наче диво.

 

Нікопольчанин Дмитро Дашко отримав звання майстра спорту з самбо, не маючи правої руки. Турок Ахмед Акбас, що народився з викривленою ногою, став борцем вільного стилю і кілька разів піднімався на найвищі щаблі світових п'єдесталів пошани. У великого бразильського футболіста Гаррінчи одна нога була коротша за іншу.

Але людина без ноги каратистом бути не може. Абсолютне здоров'я – неодмінна умова допуску до тренувань. Я називаю Троцка каратистом, не претендуючи на стовідсоткове відповідність слова і діла. І, проте, беруся стверджувати: для багатьох здорових людей Юрій невразливий, він сильніший, досконалішими їх фізично. Його прийоми захисту й нападу відпрацьовані до автоматизму. Людина, озброєна ножем, ланцюгом або ломом, всупереч розхожій приказці, для нього не супротивник.

 

Непоправне сталося, коли йому не було восьми. Разом із товаришем посперечалися з однокласниками: їм це раз плюнути – причепитися ззаду й проїхатися на трамваї. Причепилися. Поїхали. На повороті приятель пожартував – раптово штовхнув у плече: стрибай! Юра звалився під колесо причіпного вагона. Якийсь чоловік підхопив його, і через годину хлопчик лежав на операційному столі... Кукса виявилася такою, що не підлягає протезуванню. Це означало: до кінця днів – на милицях. Або найбільш сприятливий варіант – з милицею.

Батьки особливо не засмучувалися. Батько пиячив, мати працювала цілодобово. А коли не працювала – ховалася від п'яного чоловіка, котрий постійно шукав гроші на випивку.

Хлопчика опинився в інтернаті для інвалідів. Там він осягав столярну справа. Всі перебували в рівних умовах. Дорослі діти. Взяли шефство над дитячим садком: робили гойдалки, іграшки. Нужденні в милосерді, самі проявляли його. Вчилися працювати, щоб незабаром вміти прогодувати себе.

Юра опанував ремесло теслі. У п'ятнадцять років він вже міг продавати роботу своїх рук і боротися за місце в житті. тим більше, що вся вона була попереду.

Світи здорових та інвалідів безболісно не існували ніколи. І не стільки про байдужість повноцінних, нічим не ущемлених людей тут мова, скільки про принижуючу жалість, яка атакує інвалідне братерство, бажаючи перетворити його на касту знедолених. Надалі життя настільки кантувало, било, перекручувало його, немов кислотою випалюючи закладені в інтернаті доброту й терпимість, що, здавалося, неможливо було не втратити людську подобу, не скотитися у прірву...

Інваліди – означає нікчемні. Ось так вони відчувають себе в житті. Поступово трансформується світовідчуття, відбувається звикання з долею, що означає духовну загибель – предтечу фізичної.

Неймовірно важко, якщо кожен – сам за себе. Витримаєш іспит на виживання – живи. Ні – нарікати нема на кого. Одинаки намагаються видертися. Будь-якими засобами. І за допомогою спорту теж. Комусь вдається, але багато, надірвавшись, зазнають невдачу.

Глузуванням і цинізмом озброюються слабкі, вважаючи себе сильніше (руки-ноги на місці) і користуючись чисельною перевагою. У всі часи найкращим захистом їм служили безкарність і легкодухість протистоять. Троцко завжди відповідав стриманістю на агресивний потік насмішок. Дивно, але це допомагало. Жалість він вважав шкідливою: діє надто заспокійливо. Витримка, ось що потрібно.

Це правило допомагало завжди. Основна заповідь всіх шкіл карате: той бій, що не відбувся – ти виграв. Таку грань він переступав лише кілька разів: того вимагала ситуація.

Ніхто з інвалідів, знайомих Троцка, не вмів за себе постояти. Інвалід – не особистість, так прийнято вважати. Якщо, звичайно, він не герой, заслужений ветеран, а просто інвалід дитинства. Тоді він нікому не цікавий. Це якщо з одного боку.

Є й інший бік. У будь-якій, нехай виключно трагічних життєвих обставинах, багато залежить від людини. Не можна віднімати у неї право на вибір. Тиск обставин не вічний. Всі сподіваються на краще. Але чекати можна довго. Півжиття. А навіщо? Щоб переконатися: життя не вдалося? Фінал, як правило, гіркий і тільки наближає розв'язку.

Не знаю, чи думав коли-небудь Троцко про це. Однак переконана: свій фінал він хотів віддалити максимально. То був переломний етап: його могла підім'яти власна інертність. Вихід бачив в одному. Повернувшись додому, спершу купив штангу, гантелі. А що? Культуризм нині в моді. Безногий, що штовхає гирі і рве штангу, – це, погодьтеся, щось. Як йому вдавалися вправи, не уявляю. Він уникав сторонніх очей. Спітнівши, вискакував на подвір’я, у темряву, обливався крижаною водою...

Першим у шерензі людей, які зробили йому добро, – тренер важкоатлетичного спортклубу. Юра попросився до нього – тренуватися. Той мав усі підстави відмовити, і ніхто не докорив би його. Історія не знала штангістів з такими каліцтвами. Але він не відмовив. На свій страх і ризик. Його могли за це навіть звільнити.

Минув час, і в сумі триборства Юрій виконав норматив третього розряду.

Одержимість у спорті – заради результатів. Рекордів. Матеріальної забезпеченості, нарешті. Спочатку все це виключалося для Троцка. Спорт робив його просто активною людиною. Скидав пута немочі.

Про нього заговорили. Небагато і неголосно. Є, мовляв, такий парубок, на зразок інвалідний чемпіон з штанзі.

 

У його житті було й навчання.

Написавши в творі слово «поруч» з м'яким знаком, закрив собі дорогу до університету. «Соромно, парубоче, – сказала викладачка, – а ще в філологи подаєтеся».

Поблажливості не було, та він її і не прийняв би. Спорт допомагав винести все: і образи, і розчарування. Він пройшов секцію класичної боротьби. Через роки тренер, – друга в його житті значима і шанована людина – зізнався йому: «Юрію, добре, що я тебе взяв. Адже наді мною глузували через те, що я терплю у себе одноногого, радили вигнати тебе. А вийшло, не даремні наші муки, не даремні...»

Ледь Троцко почав тренуватися, його викликали на комісію і оголосили: займатися можеш, але до змагань не допустимо, заборонено. Заборонено, то й заборонено. У спортивному залі вони з тренером кожен рух повторювали до знемоги , навіть не задаючись питанням, в ім'я чого.

Незабаром і тренер, і учень поїхали на обласні змагання. Юра, ясна річ, не боровся, але суддею був. І отримав за суддівство грамоту. Тоді навіть добрі знайомі вважали його авантюристом. А він відчував себе переможцем.

Коли повернулися, Троцка знову викликали на комісію, завели на нього картку, розмовляли вже іншим тоном. Щоправда, наостанок попередили: у разі травми відповідальності не несемо.

«Як завгодно, – відповів він. – Для мене це не суттєво».

 

Зал. Жорстка підлога. Кімоно ... Він стоїть перед дзеркалом або стіною. З оглушливим криком «дзяу» б'є в порожнечу. Випліскуючи злість, напругу, енергію.

Його тренування – окрема тема. Але одного разу настав момент, коли Юрій відчув: озлоблюється. Занадто часто його провокували на зрив. Накопичене чекало виходу. Тягнуло відвести душу.

Помста сліпа і дика за своєю суттю. Якщо її здійснюють вміло, наслідки непередбачувані. Я бачу галерею людей, з ким йому хотілося звести рахунки: алкоголік, який намагався споїти в юності, викладач, котрий свідомо «сипав» на іспиті, сусід, який намагався відправити на лікування у психдиспансер, перехожий, котрий із зневагою кинув: «Усипляти таких калік треба. У дитинстві»...

Тоді він змусив себе заспокоїтися. Подумати. Все зважити. Зв’язуватися з ними для нього означало бруднитися. Тепер він сильніший. Завдяки досвіду, увібравши у себе уроки черствості, дріб'язковості, егоїзму, що викладали йому ті полишені доброти особи.

Він показаЗаржицькав менlaquo;Безмежністьі свою улюблену кнnbsp; игу. Кіплінг. &laqnbsp; uonbsp; ;Заrdquo;. Я rdquo;. Я стояв біля водія, переrdquo;. Я сrdquo;. Я стrdquo;. Я стояв біля водія, перед широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім місткуpояв біля водія, перед широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім місткуpтояв біля водія, перед широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім місткуд широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім місткуpстояв біля водія, перед широким лобовим склом і почувався шкіпером на капітанськім місткуpповідь».

«Умій примуnbsp; сити сnbsp; ерце, nbsp; нерви, тіло

Тобі служити, коли в твоїх грудях

Всі порожньо, все згоріло.

І тільки воля каже: йди!

...Наповни сенсом кожну мить,

Годин і днів невпинний біг...»

Якщо був би в Троцка син, йому він неодмінно прочитав би йому ці рядки.

Без міцного духовного стрижня людське в людині гине. Юрія рятували друзі – музиканти, художники. Коли вони закінчували чергову роботу, звали його неодмінно. Їх цікавила його думка, вони прислухалися до його зауважень. А він дарував їм ту літературу з мистецтвознавства, яку набував. Звикав розбиратися в тому, до чого раніше був байдужий.

Воістину, важливо не те, що людина втратила, а те, що у неї залишилося.

 

Життя здається довгим, коли все тече гладко. Майже двадцять років Троцко витратив на те, щоб стати таким, який він тепер. Йому – за сорок. Скільки ще попереду?..

А спаринг – слово англійське. Означає: тренувальний бій при підготовці до змагань.

Тільки для нього спаринг – саме життя.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Зінь Зоряна

 

СПРАВИ ЗЕМНІ

 

...  Микола обвів поглядом стелю. Від кутка навпроти до кутка біля дверей, тоді очі поповзли до кутка збоку. Поволі, тихенько повертав голову за очима. От! Сьогодні дійшов ще до одного кута. «Ехе-хе! Жити буду!»- аякже, як же без того, щоб не жити? Справ ще багато чекають на нього. Як -то світ існуватиме сам по собі? Хіба хто так раду дасть як він? Га? Нє-є-є! Ніхто не може так собі й мислити, бо він, Микола, го-ло-ва родини. Ніц без нього не буде на цьому світі, ніц! А Бігме, що ніц не буде! Чоловік стулив повіки й під ними змокріло. Нє-є-є, Микола не плаче, нє-є, він живе, чого ж плакати, то так, дурна вода з ока набігла... Йопере..! Йо-й-й, йой! А міг би... Йому враз перехопило щось подих, стиснуло лещатами горло й міцно вчепилося в кадик. Вдихнувши глибоко повітря, поволі проштовхуючи його вглиб легень й потім поволі видихаючи, через кілька секунд він втамував свій неспокій, дихання врівноважилося й оте щось тихим каменем впало всередину, туди, де, мабуть, спало не один рік. Микола тихо знову випустив повітря й тепер вільно дихав. «Йо! От тобі й гаплик! Йожкін кот! От хапонуло так хапонуло!» Зблідлий овал на подушці поволі набирав рожевувато-жовтого кольоу, а чорні, як смоль, очі налякано- божевільно дивилися на вхідні двері. Там нікого не було, лишень по довгому коридору чулося глухе клацання  : «Ганка суне. А не мож скоріше? Не мож? Отак здохнув би й нікого з рідних.»

− О, не спиш? − захекано промовила жінка. − А я спізнила автобус, то їхала маршруткою, − заторохтіла від порога. − Де всі? Додому пішли?

− Пішли, − Микола невдоволено кинув у відповідь.

− То добре, повітря буде більше, а шо? Диви, вся палата твоя. Хоч спи, хоч лежи, а хоч вікно прочини...

− Ти чого спізнила автобус? − перервав її чоловік. − Заспала? Яке кіно дивилася?

− Та яке там кіно, яке, − Ганна викладала на столик пакунки й скоса поглядала на свого благовірного. − То те, то се, то корову здій, свиням їсти дай, кури кудахчуть, свині вищать здуріти можна. Бульйончику свіженького будеш?... − запопадливо загляда у самі очі.

− У-у, не хочу...

− А вареничка? З сиром чи гречкою, гляди, з маслечком, домашнім, ще теплесенькі.

− Нє-є-є, не хочу.

− А молочка, молочка домашнього, ще тепле, свіженьке...

− Ти коло лікарні її доїла,  що тепле, га!? Крім їсти нема про що говорити?

− Та чого ж ти, чого? Доктор казали не нервуватися, не перейматися чим-будь..

− Жирного не їсти, молока не пити, дурної мови не чути так доктор казав? Га!?

− Та я що? Я, я, − занепокоїлася Ганка, − я нічо, я так, як скажеш, не сердься, не сердься, голубчику. Все добре, не хоч, то не хоч, а що б ти з’їв, га? Микольцю, що тобі хочеться?

− Спокою!  − чоловік приклав руку до серця.

− Микольцю!  – сполошилася дружина. – Микольчику, тобі зле? Я доктора покличу, га?

– Ні, не клич. Що сталося вдома, га?

– Та ніц, ніц не сталося.

– Чого на автобус спізнила!?

– П-проспала, перший раз проспала. З городу пізно прийшла, а ще їсти на сьогодні готувала.

– А горшей де стільки набрати, щоб ви повисипалися там ? Га!?

– Микольцю, та що там ті гроші, а...

– Що ти кажеш?! Ти чуєш, що ти кажеш?! – Микола зблід, стиснув кулака, зіжмакав простиню що аж кісточки побіліли. – Ти нині гроші платила за маршрутку, а автобус безплатно, бо нині пенсійний день, п’ять гривнів! П’ять! Молоко вранішнє і вечірнє не здала, бо проспала! Кілько знову пішло не у кишеню? У нашу кишеню!?

– Микольцю, та вдома треба щось їсти, дітям теж хочеться смачного.

– Най на роботу йдуть.

– Та ж роблять, не сидять по хатах.

– На добру най йдут, на грошовиту!

– Чоловіче, таж працюють усі.

– Цить, ад-ва-кат-ша-а! – просичав й відвернув голову до вікна. – Якби не я, то проциндрили б усе, проспали б! Тунеядці!

– Та як ти так можеш казати, – пробувала заперечити Ганна.

– Цить, кажу. Розпустила язика, як помело!

– Добре, Микольцю, добре, я вже ніц казати не буду.

– Доктора бачила? Що казав? Тілько не бреши.

– Та що казав? Казав, що треба тепер берегтися, не хвилюватися, не злоститися, – скоса глянула на нього, – не кричати й за погане не думати, бо серце може не витримати... Микольцю, все буде добре, не переживай. Діти у нас справні, добрі, робітні і внуки добрі. Маємо того добра, тепер поживи для себе, побережи себе, пошануйся.

– Добрі... діти добрі тоді, коли ти їх в кулаці тримаєш, во! – він стиснув великого кулака й підніс вгору та зразу опустив як побачив жилу, що вужиком звилася й надимилася на руці. – Діти мають силу батьківську чути, а яка там сила тепер у мені?

– Що ти кажеш, ти у нас козак хоч куди! – підбадьорювала дружина. – Ти ж козарлюга у нас. Най- но хто з тобою зрівняється...

– Досить, досить уже, – залився румянцем козарлюга.

 Миколі стало не по собі. «Козарлюга! Який тепер з нього козак, коли й до вітру сходити сам не може. Ін-ва-лід!!! Йой! Як собі уявить то все, що з ним сталося, то й жити не хоче. Колодою валявся, чужі люди обходжували, мили, памперси чортові запинали, як дитині! Чорти б його взяли такий сором на старості терпіти. Як- то тепер його діти будуть слухатися? Га? Тато здитиніли чисто, ще б сповити й пляшечку з молочком до губ приставити! Стидоба-а-а!» Чоловік повернув голову до вікна й задивився на блакить. Осінь. Роботи до чорта, а він тут лежить й мух рахує. « Поле орати треба, сіяти. Чи дадуть там раду сини? Ой, пропаде все, пропаде, без ока хазяйського, без рук отих,» – глянув на зблідлі руки. Спрацьовані, широкі ручища лежали тепер спокійно, а коли таке було, щоб вони, оті руки так спокійно лежали й нічого не робили? Коли? Тепер акуратно підстрижені нігті, вичищені від землі нерухомими колодами валяються на ліжку, ніби чужі, не свої. Микола порухав пальцем, підняв догори руку, ні, свої, слухаються його, погано, та чують ще свого господаря. А було-о-о, краще й не згадувати. Та як не згадати, як воно оте згадування само лізе до голови? Як!?

– Микольцю! – гукнула із коридора Ганка. – Я до доктора піду, за рецептом. Га?

– Йди вже, йди.

Вона завжди так. Гавкне й бігом до діла, ніколи часу у неї нема. Забув вже коли говорили про щось інше, окрім, господарки, роботи, грошей, сусідів, радше про те, що вони мають, як хазяйнують. А про що ще ж їм балакати? Діти школу скінчили, поженилися, клопотів з ними нема. Тільки як вони без нього житимуть? Хіба котрий зна як треба раду давати в житті? Земля на татові, господарка також, трактор і машина на Ганці зписні, а що? Най знають як треба все у руках тримати. «Нє-є-є, їм господарки не можна доручати, нє-є-а, слабаки, жінок ще слухають, а що ті баби знають? Лахи, коври і хрусталі, а там цяцьки золоті, цепочки, кульчики, перстені. Дури! Хіба то вщот? Хто то ціни, хіба такі як вони. А до церкви в неділю визбиратися вміють, поначіпають на себе золото, парфумами напахчуться так, що потім в голові памороки забива, аж душить при тій спекоті літній, а то все гроші. Звісно ж: копійка до копійки і гроші будуть. А посеред літа молодша невістка прийшла з роботи: на курорт вже всі їздили і по Турціях, і по Єгиптах. Курорт її в голові! Курорт!!! Курча...!» Микола сплюнув спересердя. Забув, що лежачий і сплюнув собі на груди: «А най го шляк... – впіймав себе на пів слові. – Нє-є, не мене, а кого другого най, а мене вже трохи того, трапило, правда, зачепило лиш й відпустило, нє-а, лиш відпускає. Тепер треба берегтися, бо ще справ, а справ, а час підтискає, ой, підтискає!» – Микола вхопив повітря й тихо видихнув. «Тихо, тихо, чоловіче, тобі ще жити й жити треба. Ой, треба! Кажуть, що восени роздаватимуть плани під забудову. Тре вибити й собі. На старшу невістку треба писати заяву. Треба. А як? Вже їм один план дали. Але ж двох діточок мають! Як же то все зробити? Може най розвод оформлят? Добре би було ще трохи земельки прихопити, п’ятнадцять соток як не як.» За такими думами застала його дружина. Ввійшла тихо. Не галасувала з порогу, мишкою прошмигнула до столика, взялася за сумку.

– Чого так тихо?

– Думала, що спиш. Зараз піду за ліками, але в місто піду.

– А чого так? Знову швендяти по магазинах чи базарах будеш? Мало натратила?

– Яке там тратила, санітарка підсказала, де є дешевша аптека.

– Ну як так, то що ж, іди.

Жінка повернулася до дверей.

– А лікар казав щось? – наздогнало її на порозі. –  Та казав, те щодня каже: йде на поправку, потрібен спокій, добре харчування.

– Та так, потрібен той спокій. А де його візьмеш? Хіба вмерти...

– Цить,старий дурню, лепечеш, як дитя нерозумне, ти думаєш, що кажеш? Думаєш!?

– Не верищи, не вдома. Розійшлася, рада, що лежачий...

– Я йду за доктором, – раптом відказала спокійно, без крику чи хвилювання. – Йду, най щось з тобою робить! Най дає снотворне чи що, бо то не годен вже терпіти. Як коло тебе ходити, як скакати, щоб ти хоч якось оцінив і мене, і дітей, і себе?! Ірод! – хряснула дверима й пішла.

Микола роззявив рота на таку чудасію. Мабуть, так довго б лежав, але прочинилися двері, на порзі стояла чергова медсестра.

– Як у вас справи? Як себе почуваєте? – защебетала скоромовкою медсестричка. – Вікно  причиню, бо трохи тут прохолодно.

Пощупала пульс, подивилася на призначення лікаря та на ліки, що лежали на столику.

– У вас всі ліки є, то зараз зробимо уколи за приписом, гаразд?

Чоловік лише кивнув головою: робіть, що хочете.

– Та не хвилюйтеся так, ваша дружина також уже втомилася, то вона попросила мене зайти сюди, щоб чого не сталося, любить вона вас, переживає, – медсестра поставила капельницю, поправила подушку, підсунула під руку пульт виклику. – Коли що, то кнопочку натисніть, добре?

– Угу-у, – тільки й спромігся витиснути з себе Микола.

Такого від дружини він не сподівався. Ніколи вона так не чинила, завжди погоджувалася із ним, аякже, хто в домі хазяїн? Хто!? У нього і каса, він робив великі покупки, розраховувався з робітниками, усі документи також тримав у своїх руках, навіть шлюбні посвідчення дітей, а то не дай Боже загублять, а ти бігай і поновлюй, знову страта, знову гроші. « Ті кляті гроші жити не дають. А чого ж він тут? Через гро-ші-і! А бодай їnbsp;м... А скільки стратили вже! Ого-го-го-о! Коли б знав, то вдома би здох і все. Давно б зашпортали на горі, там сільський цвинтар, і був би спокій. В один день священику заплатив і все, а тут кожен день душу вийма! Санітарці п’ятку дай, щоб судно подала, медсестрі зранку десятку, а то і двадцятку дай, а ввечері нова зміна, то знов десятка, аякже! А то на укола до ночі чекай не дочекаєшся, а пімнешся, то «В мене часу на всіх нема» та як шпигоне, то синячище з місяць не зійде, а капельниця цілий день стоятиме, а жили надиматися будуть, як вужі. А за докторів, то вже не хочеться й казати, най їм пан Бог суддею буде.» Зітхнув важко й знову повернув голову до вікна. Тихо по блакиті плила невеличка біла хмаринка, отак і собі за тією хмарою полинути, та куди там. Усе життя не бачив такої блакиті. А хіба коли піднімав до неї очі? Усе перед очима рілля, кінський хвіст... Ех! Життя промайнуло, як мить. «Ще не жив, а вже нема коли й куди розігнатися, – змахнув крапелиночку, що виповзла на світ, оголила його надщерблену душу. – Нє-є! Мене не зламаєш! Здуримо ту блідолицю з косою, здуримо. Дарма, що трохи стратимо, та у мене ще справ досить! Ого-го! Справи земні, Боже, то не небесні! Прости мене грішного, та у тебе тих людей що ого-го-го, а у мене двійко дітей, лобуряки та мої, рідні і дружина і ще троє внуків і все, все! Більше нікого нема на тім світі. Маю ще трохи, Боже, пожити, маю їм раду дати, бо пропадуть, як мухи на морозі. Сімдесятка тільки- но на носі, а тато жили до дев’яносто літ. О! Скілько то ше можна жити. Поможи мені, Боженьку, дожити до таткових літ, бо таки справи земні ще чекають». З очей Миколи збігали одна за одною сльози та він не втирав їх, кого має встидатися? В палаті він сам, тепер можна свою слабість показати, бо та що з косою ходить таки відступила від нього, раз Ганка зуміла так шпигонути його. А чого тепер хлопа шкодувати, коли жити буде? Точно, бо інакше б ластівкою вилася, а так свої зубки показала. Но нічого, скоро вдома буду, чекайте! «Чекайте, рідненькі, чекайте!» – сльози просохли й в очах з’явився дивний вогник. Микола складав список незакінчених земних справ.

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Карачун Оксана

Усім аспірантам, докторантам

та іншим в’язням поганого сумління

посвячується.

 

Петро і барани

 

«Безумство революції полягало в тому,

що вона хо­тіла відновити доброчесність на землі.

А коли хочуть зроби­ти людей добрими й мудрими,

терпи­мими й благородними,

то неминуче приходять до бажання

убити їх усіх». Максиміліан Волошин

 

На заліку з російської літератури перли сипались один за одним. Охайне китайське дівча бере білет та натхненно готується за першою партою про Анну Карєніну. Вся міміка видає складний інтелектуальний процес, а мене завжди цікавило, що коїться в мізках людей під тЗаржицькаакою напругою, мо, вона відтворює критичну статтю з підручника, завчену вчора вночі? На листочку вона гарячковоstropng щось писала, а потім так само гарячково креслила знов і знов. І ось, коли китайська принцеса вже сіла перед ясні очі професора, і той, дотримуючись формальностей, перевірив білет і ще раз лагідно зачитав запитання, вона заспівала пісню навпіл з рецитуванням, в розумінні якого пан професор вправлявся вже не перший рік:

-   Анна Калєнін біл проститутка ...

-   І почему ви так решилі? – допитувався невгамовний професор.

-   Он спал с чужой дядька, - простодушно, але твердо видала вона.

-   ?!

„Ні, переоцінив я цих китайців, їм ще с..... й с.... на літературній ниві” – думав проф.

Якщо хтось думає, що в них краще зі співами, то помиляється. Десь на другому кінці міста дружина Петра Івановича, Галина Пилипівна, в поті лиця викладала їм співи, і щоразу обіцяла їх подушити, як кошенят, бо замість тонів і напівтонів вони розрізняли ще чвертьтони, і співаючи, голос в них вібрував у діапазоні між чверть- і напівтоном. Якщо послухати це непідготовленому слухачеві день у день бодай би з рік, можна виходити на пенсію за станом здоров’я. Галина Пилипівна викладала китайцям більше десяти років.

Професор почав згадувати свою буремну молодість, коли в складі делегації радянських студентів потрапив до Німецької Демократичної Республіки. На той час розкіш неймовірна. Поселили їх у міжнародному гуртожитку міста Єна разом з іншими представниками прогресивної молоді соціалістичних країн. Самому Петру Івановичу відзначитись не вдалось: пильне око членів партії та власна відповідальність утримували його від нерозважливих кроків. Він вже тоді планував наукову кар’єру, тому мусів бути для всіх і в усьому зразком. Та й страх за нещодавно реабілітованого діда ще міцно сидів йому в кістках. Воно йому нада? Ой, нада, і голова відразу йшла обертом, і в серці тоскно стискались нерозпущені пуп’янки почуттів. А що я бачив? Де я бував? Хіба знався з жінками? Й ця клята красуня з Латинської Америки, що він її бачив у ліфті, і яка так звабливо посміхались йому, ЙОМУ ОДНОМУ, хвилювала кров та дурманила чуття. Але розум дав команду „відбій”. І Петя здався. Бо таким він був від природи. Напевне, така в нього вже доля - пропускати шанси свого життя. А от візьму, на все плюну, і ... Далі таких думок справа не йшла. Але були ще сни. Вони мучили його щоночі, аж поки хвиля нової втоми не накривала його темним серпанком, і він провалювався в небуття. Він їх більше не пам’ятав.

Серед альтернатив залишалось одне: сумлінно вчитись і брати активну участь у житті інших. Так Петя й чинив. Він обов’язково зупинявся, коли хтось сварився, намагаючись хоч щось второпати з потоку чужоземної говірки. Проте він-таки пішов на курси іспанської мови, що викликало в супроводжуючого групи занепокоєння, а чи не запав товариш на яку красуню, і сам навіть якось прийшов на заняття. Його розчаруванню не було меж, коли він побачив, що в групі були самі лише радіофізики та інженери-будівельники, що збиралися на практику до Куби. Про одностатеві стосунки тоді ще ніхто не знав, і Сашко вгомонився, запитавши на прощання, нащо йому та іспанська. Цю відповідь Петя приготував давно, і випалив з патріотичним запалом: Щоб читати Сервантеса в оригіналі. І Че Гевару, - хотів додати він, але не наважився, бо не був певний, якого він роду-племені. Туман розсіявся. З’явилась ілюзорна свобода у вузькому колі. І за це спасибі. На інших теренах успіхи теж були. Одного дня, повертаючись пізно з бібліотеки, Петя побачив натовп в’єтнамців перед кімнатою його сусіда з Чорної Африки. Ці маленькі люди стояли перед кімнатою лискучого чорношкірого велетня-красеня і щось голосно скандували.

Вже геть подуріли, в лютому готуються до травневої демонстрації – подумалось спершу. Хоч плакати вдома додумались залишити, не вгавав Петя. Але що ближче Петя підходив, тим зрозумілішими йому ставали слова. „Demu bist schlecht” (Ти поганий”, - лунало, наче мантра, хоча тоді таких слів, напевне, не знали). „Ти поганий?” – що б це... був за  привід? Чого вони вчепилось до бідного хлопця? І чого це він саме поганий? Це вони, напевне, хочуть матюкатись, а слів потрібних німецькою не знають, - зрозумів майбутній професор. На жаль, поділитись цим спостереженням було ні з ким і воно тpак і не отримало свого розвитку в сучасній науці. Поділитись було ні з ким, а до повальної інтернетизації залишалось ще багато років.

Петю почала мучити цікавість, і він, зневажаючи усі норми тактовності, підійшов ближче до однієї дівиці, щоб розпитати більше про подію. І не помилився. В’єтнамка радо розповіла препоганою німецькою, до всього ще з перепадами інтонації та гарячковими жестами, що їхня подруга, молода вчителька з Ханоя, вагітна. Наче героїчну думу співала. А батьком є саме Мамбо, Петін сусід. Тут жестів знадобилось особливо багато. Питати, звідки вона знає, при існуючому всезагальному контролі та товщині, чи точніше „тоньшині” стін було недоречним. І тому „Звідки ви знаєте” Петя замінив „І що, відмовляється женитись?”

-   Хоче женитись.

-   Добре, а чого вони незадоволені і кричать? Це, напевне, весільна церемонія, чи карнавал? - відразу проклюнувся майбутній етнограф. І в голову полізли паралелі: викрадення нареченої, вимога викупу чи як на хрестинах кажуть: „Тьху-тьху, який поганий”, і стукають по дереву, щоб не вректи. Ну, в’єтнамці теж знайомі, напевне, зі злими духами, дивно, і як їхній культ співіснує з лінією партії? – потягло його на філософські роздуми.

-   Ні, він з Камеруну, - перервала логічного ланцюжка безтактна дівчина.

-   То й що?

-   Так вони ж капіталістичні, - вирячилась на нього дівчина з нерозумінням. „Чи це всі європейці такі тупі”, - мабуть, подумала вона.

-   Так і що? – повторився Петя.

-   Дівчина зробила ще страшніші очі і прошепотіла: „Їм не можна женитись“.

-   Лише зараз Петі стало ясно, яку ідеологічну тонкість він прогавив. Краще треба було завчати список країн з демократичним шляхом розвитку і географію взагалі.

-   А, ну звичайно, я тебе просто не зрозумів, ти якось так нечітко вимовила, - почав був викручуватись Петя.

Дуже не-елегантно, і не-тактовно, доречі, звалювати всю вину на жінку. Типpовий Homo Soveticus. Але тактовна в’єтнамка оцінила свій шанс і дала йому без втрат вибратися з халепи. Вона зробила вигляд, що повірила йому, енергійно закивавши головою. Не кожен день на неї звертають увагу такі симпатичні європейці, та ще й із соціалістичного табору. Більше того, вона вже дивилась на нього відданими очима і навіть вибачилась за своє знання, точніше не-знання мови, чим змусила його почервоніти. І навіть якась незрозуміла симпатія до неї накупу з комфортом затінила ненадовго світлий образ бразиліянки з третього поверху з запальною посмішкою. На роль більше бойової подруги розраховувати їй не доводилось. Вчасно спохопившись, Петя попрощався і поспішив до себе. Вона потім ще довго полювала на нього в їдальні та бібліотеці. Але безхарактерний Петя, який не раз вже був у ролі здобичі, виробив безпрограшну тактику втечі від переслідувачів. Цього він навчився від страусів. Як і ці горді тварини, він з головою занурювався в читання, і лише людина безтактна та позбавлена здорового глузду наважилась би його потурбувати. А якщо й так, то відразу було видно, що він зайнятий і НІ НА ЯКІ пропозиції не пристане. І нехай сидить напроти, скіки влізе, аж поки папір очима не продірявить або висидить курчат, голови він не підведе, а навіть, якщо й так, то коротко ввічливо привітається і зникне серед полиць і коридорів. Вуа-ля!

Скіки ж ми українці на цюю  імперію наробилися! - думав собі Петя, начисто забуваючи, що йому за всіх влад велось дуже і дуже. За деякими незначними винятками. Пам’ять відразу піднімала з намуленого дна постать Ахмета, афганського аспіранта та найбільшого комбінатора і шахрая серед усіх відомих. Було це в далеких 80-х в рамках радянсько-афганської дружби.

Він приїхав у літньому одязі, і зимовий гардероб довелось для нього придбати Петру Івановичу. Якби ж тільки це, розпалювалась його уява. Він запрошував його на обід до себе додому, заробляючи додаткові бали на кафедрі, щоб пошвидше втрапити до докторантури. Він давав йому гроші! Так, як він міг забути? Не багато, кишенькові, але ж давав! Хоч ніхто його до цього не зобов’язував. А він давав. З ідеологічних переконань. Та що тут казати? Союз розпався, весь ідеологічний капітал пішов прахом. А він, як дурень, наробився. І за що? Після захисту він навіть не прийшов подякувати, а потім його товариші переповідали, що завдяки захищеній дисертації він зміг стати директором школи, сім’я його володіє текстильною фабрикою, так що він не лише не бідний, а навіть дуже багатий абсірант.

З того часу все змінилось. Петя вже не мав серця до іноземних студентів. Колег Ахмета Петя визискував, як міг, і вони, привчені до системи „бакшишів”, відразу смикнули, що до чого. Зараз він порозумнішав, і крім тих крихт, що перепадали йому за наукове керівництво іноземними аспірантами від величенької суми, що вони платили університету, він брав з амбітних еліт третього світу ще по західним міркам доволі скромні внески у фонд їхньої дружби. За це він час від часу пописував гарною російською мовою статейки по темі дісеру в акредитованих ВАКом збірниках. Ринок як ринок. І чого це мене понесло? Петро Іванович повернувся до студентки, що як раз підготувалась відповідати. Чайну принцесу далі перло завченим з критики текстом. Що вона собі думає? Що заплатила, і цього достатньо? Він одірвався від своїх мрій, в перерві поставив їй трійку, (здебільшого під враженням від інтерпретації Анни Карєніної), і запросив наступну, симпатичну вертлявку в короткій спідничці, що показувала її кривенькі ніжки. Оце перестаралась, вгодила так вгодила. Її риси нагадували чимось ту саму бразиліянку, хоч, напевне, тяжко собі уявити, як китаянка може скидатись на бразиліянку, але не в цьому річ. І Петя подобрішав. Вона так само бекала й мекала як попередниця, але отримала „5”, ну треба ж заохотити інших до співпраці! Особистий біографічний момент...

Раптом перед його внутрішнім зором зринула постать дружини і матері його дітей, для якої він і беріг себе. Хто ж його знав, що все так обернеться? От вчора поїхав із сусідом на рибалку, і там добряче напився з друзями, так що риби наловили якраз на юшку. Коли Петя з’явився вдома в непотребному виді, ще й без улову, то Галя, така пишна вродлива українка, розхристана та розгарячена, била його рушником по чому попало, і кричала раз у раз: „А риба де? Де риба, й... т... мать”. Він вайлувато вивертався. „От Горгона Пилипівна! Але ж яка вона красива, навіть, коли зла,” – подумав Петя згодом, коли пройшла образа. Ну і я ж хороший. Як я лопухнувся з 50-ма томами Лєніна? – і Петра Івановича потягло далі на спогади, а в горлі почав збиратись комок протесту проти вчиненої над ним наруги. А діло було так: жив над ним самотній старий партієць. Не товаришували вони, але зрідка зустрічалися в під’їзді, і Петя намагався бути з ним ну дууууже приязним, від чого видавався навіть дещо нав’язливим, але тоді він цього не бачив, бо мав на думці одне: як йому буде повишеніє, то зайдуть, звичайно, і до революціонера по характеристику, от тоді йому і воздасться за всі роки бездоганних стосунків. Від думок про це Петя примружував очі і солодко посміхався зі своїх хитрих комбінацій. Може, воно б так і сталось, але доля розпорядилась інакше. Революціонер першим прийшов до Петі. З СУПЕР-предложенієм: він, як член партії з 1920 года, ще 3 роки тому підписався на „Собраніє сочінєній Лєніна” в 50-ти томах, і викупив вже 7 книг. А я чоловік одинокий, залишити мені його буде нікому, то я Вам, Петрович, оставлю. І, перш ніж Петя зміг хоч на словах відмовитись від коштовного подарунка, випалив на додачу: а ваша Галя передасть мені то булочку, то супчику хоч разочок на тиждень, і відразу скривив страдницьке лице, чим спровокував завіряння з боку Петі, що Галя, вона добра, і ми люди всігда були щедрі, ви ж Яків Максимовичу, знаєте, і, якби вас спитали, то ви підтвердите, що до членів партії в нас відношення особе. Старий фігляр, побачивши слабинку Петі вхопився за неї немилосердно, прикипів до неї, і відразу випалив: і котлетки ж теж передасть ваша Галя, і котлетки я дуже люблю. Що ви, Яків Максимович, канешно катлетки, що самі їмо, те й Вам передамо, ми членів партії поважаєм... На цій полюбовній ноті вони і розстались, і Петя відразу побіг до Галі, щоб порадувати її так вдало укладеною угодою. Галя не зраділа. Більше того, вона спохмурніла, як темна ніч, і почала кричати на 3 під’їзди:

-   На якого дідька мені здався твій Лєнін і всі його товарищі? Чи ти сидів і думав, яке б ше мені завдання загадать?

-   Галя, це ж для діла, - белькотів він.

-   Для діла? - завелась вона, так підеш зі мною на базар, постоїш в очереді, переплотиш за товар з-під прилавка, потягнеш сєтки з села... не вгавала вона, і згадала тут і рибу, і всіх студентів, яких їй доводилось годувати в ім’я радянської дружби, і очередь на квартиру, яка не просувалась ні на міліметр.

Тоді вони дуже надовго посварились. Розумна вона баба, життєва, думав про Галю він зараз, коли після чотирьох років підгодовування більшовика вони-таки отримали труди Лєніна. 50 штук. Вони пролежали ще 5 років в гаражі, що стояв сиротою, бо на чергу на машину їх так і не поставили, а потім грянула перестройка, і все... Сподіватись на антикварну вартість не доводилось, і Галя потихеньку повиносила ці скарби в макулатуру. Краще б він їм квартиру оставив, так ні, взяв і помер ще до приватизації. Але ж я заробив на продажі дачі, - почав втішати він себе, і кооперативну квартиру сину він вспів зробити, всі гроші тоді вклав, ні копієчки не пропало. Козак не без долі. Все робиться на краще. Куди це мене знов понесло? – думав Петя, - і з сентенцією „Повернемось до наших баранів” з французького фарсу ХV ст.  „Адвокат Патлен” обвів поглядом аудиторію, і чітко виголосив: Наступний, - начисто забуваючи, що сьогодні він приймає не зарубіжну, а російську літературу.

 

 



--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Киян Валія

 

Жінка

 

— Стара курва! Вона мене мало не вбила!

Жінка повернула голову на голос. Це до неї? Дві молоді дівчини шарахнулися від потужного руху дверей метро. Такі двері на-раз можуть вбити. Сильний протяг додавав їм потужності. Постояла. Провела поглядом дівчат. Пішла далі. Настрій був паршивий. Вже була на Петрівці, як почався дощ, парасольку, звичайно, забула. Вмовляла себе, згадуючи поради Норбекова: "потрібно знайти щось хороше і на ньому акцентувати". “Хороше” не знаходилося. За десятку купила китайський поліетиленовий дощовик, друг називав такі вироби гандонами, одягла. Прискорила крок, на зупинці стояв тролейбус. Поспішила і навіть трохи підбігла, надіялася встигнути. Тролейбус чекав, в салоні було видно вільні місця, з вдячністю подивилася на водія, той подивився на неї.

Двері закрилися перед самим носом. Не встигла. Звичайно, водій спочатку думав, що молода, чекав, а потім побачив який має вік... “Ззаду піонерка, спереду пенсіонерка”. Ніхто не любить катати когось безкоштовно. От тобі й пільги для пенсіонерів! Те що думала, дивлячись  вслід зникаючому за поворотом транспорту, цензуру не витримувало, якби думки матеріалізувалися, горів би той тролейбус яскравим полум'ям, а винуватець таких емоцій  розлетівся б на молекули, або й дрібніші частки.

— Пасажири тут ні при чому, — подумала і пішла на маршрутку. Стала в чергу. Дощ стікав з поліетилену їй в туфлі.

— Сірий і Нат зостануться на ніч в “Могилpі”.

— Дозволяють?

— Вони домовилися з охороною, робитимуть курсову.

За жінкою стала в чергу група студентів з “Могилянки”. Говорили про своє. Жінка слухала краєм вуха, її студентські роки залишись далеко в минулому. Навчалася у Львові. Пам'ятала, у Києві на той час в корпусах “Києво-Могилянської академії” базувалася якась військова частина, а може підвищували кваліфікацію радянським офіцерам. Не згадала точно, та й засекречене все було. Значно пізніше повернули корпуси “Києво-Могилянській академії”. Залишаючи ці приміщення, солдати забрали все, навіть зірвали паркет. Бачила це на власні очі, була там на відкритті виставки, аудиторії виглядали, як після бою. Роботи сучасного художника пасували до тієї атмосфери. Хто то був? Згадала — Василь Химочка.

— Нікому не потрібний наш український сум, — сказав тоді автор живопису. А який сум потрібний? Жінка сумувала.

Підійшла маршрутка. Водій, користуючись дощем, набив автобус "під саму зав'язку". Їй дісталося місце, сіла, згорнула мокрий поліетилен. В туфлях хлюпала вода, не посміла в маршрутці вилити.

— У всьому можна знайти хороше, — подумала. — Остаточний діагноз не такий вже й страшний, всього дві хронічні невиліковні хвороби.

Її залякували більш жахливим діагнозом, який на щастя не підтвердився. Скільки грошей викачали з неї на аналізи! Мабуть для того й лякали. Все не так погано, як що постійно приймати ліки і виконувати всі рекомендації лікаря, то обіцяв ще років п'ятнадцять обійтися без операції. Купила по виписаному рецепту розраховані на місяць ліки, вартість тільки трохи перевищила її пенсію. Це також хороше — встигла вийти  на пенсію, до того, як підняли пенсійний вік. Згадала друзів, що до пенсії не дожили, зупинила ці спогади.

"Знайти хороше", — наказала собі.

“Їду на Троєщину, бо життя дало тріщину", — почула чиюсь репліку. Ніякої тріщини життя не давало, на Троєщині вона мешкала відразу, як побудували і заселили цей спальний район Києва. Тоді обіцяли провести туди метро, обіцяють і далі. Знову перервала потік думок.

"Знайти хороше!". Проїхали Московський міст. При в'їзді на Райдужний гицнуло, аж зуби клацнули. Зуби також вимагали коштів, їхнє безкоштовне лікування вже вилазило боком. Глянула набік, на колію швидкісного трамваю протяжність в кілька зупинок. Чотири, чи три?

" Та скільки ж можна! Шукай "хороше"! — знову наказала собі. "Хороше" не давалося. Безплатне лікування. Пенсіонери мають право на безплатне лікування. Хірург , що повинен був безкоштовно лікувати по місцю прописки, навіть не записав нічого в її карточці, ніби до нього й не ходила, це не в його компетенції, а чиєї не сказав, тільки продав ортопедичні устілки від плоскостопості, як потім виявилося, не такі, як їй потрібні. Вона що, повинна сама собі поставити діагноз і довідатися який лікар це лікує? Пів року її обстежували платні спеціалісти, відправляючи один до другого, поки в неї не скінчилися гроші. Ніхто не лікував, всі тільки методом виключення ставили діагноз. Виключати ще можна було багато чого, та набрид їй цей процес, зрозуміла, недоступна для неї така діагностика, не витримують фінанси. Може взагалі немає спеціаліста, до цієї хвороби? Насправді спеціаліст був, просто його не було в тій платній поліклініці, а відправляти в іншу і втрачати клієнта не хотіли, та й хвороби були хороші, хронічні, не смертельні, їх довго лікувати можна. Дуже вигідно для платного лікаря. Всюди бізнес. Знову себе зупинила. "Шукай хороше!"

Проїхали Райдужний, маршрутка повернула на Троєщину. "Хороше" вперто не знаходилося. На сидінні поряд студент писав вірші, гортаючи сторінки блокнота, вносив поправки в написане гелієвою ручкою. Зиркнувши, прочитала кілька рядків — про любов. Блиснув і осліпив сонячний промінь, тоді зауважила — на лівому березі дощу немає. На зупинці вийшла з автобуса, струснула пакет з ліками. Скільки місяців вона зможе дозволити собі такі витрати? Більшість ліків тільки знімали симптоми, лікуватися так можна довго.

"Шукай хороше!" — знову зупинила себе. Її баба пережила дві голодовки і прожила дев'яносто чотири роки, до останнього дня ходила і обходила себе сама. Що вона їла, яке тоді було харчування? Правда, харчі в той час були справжні, а не "наповнювач з консервантом і ароматизатор ідентичний натуральному" і було м'ясо, а не "ніжки Буша". Ні, баба в основному їла рибу, бо жила біля моря.

"Скільки пенсіонерам потрібно того кефіру!" Хто так казав? Мабуть прем'єр-міністр і капусту радив їсти також він? Молочні продукти її організм не сприймав, от і нестача кальцію.

"Шукай хороше!" Йшла тротуаром, глянула під ноги, асфальт був густо розмальований крейдою, діти гралися. Дивилася на щиро намальовані: сонце, автомобіль, принцесу, русалку, рибу.

Знайшла! Знайшла хороше! Крейда це кальцій, раніше школярі нишком з'їдали крейду біля дошки. Кальцій він не тільки в дорогих таблетках з морських молюсків, в шкаралупах з яєць також є, ну і ще капусту можна їсти, звичайно. Та й хрящі не тільки в акули, карась також хрящі має.

"Потрібно купити зубний порошок, бажано знайти такий, що ще на основі очищеної крейди, а не з відходів нафтопродуктів", — подумала. Завернула на базар, зубний порошок не знайшла, придбала рибу, капусту та яйця. Настрій покращився. Критично глянула на пакет з ліками. Чи варто починати лікування, яке не зможе продовжити? Чому не зможе? Зможе! Вона замінить дорогі ліки, на природні, натуральні, доступні. Так вирішила! Тепер "хороше" видно було у всьому. Хорошим був звичайний гомін на базарі. Хорошою була метушня дітей на майданчику, навіть перешкоди з авто на тротуарі долалися оптимістично. Вирувало звичайне життя. Це було добре, дуже добре! Старалася не наступати на дитячі “шедеври”, біля намальованої риби навіть зупинилася. Подумки похвалила наївну щирість і стилізацію. Риба ніби підморгувала жінці, посміхнулася, вирішила рахувати це добрим знаком.

З гарним настроєм жінка несла рибу.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ковальська Люцина

 

Теплий травневий день тільки починається

.

Шоста  ранку . Столиця  ще спить , і лише  деякі робочі бджоли з простого люду ще  або  вже на своїх  робочих місцях.

Cтримуючи позіхи , торгівка пиріжками вовтузиться на своєму п`ятачку , щось переставляючи у себе під ногами , потім піднімає голову , перелякано сахається і перекидає термос : перед нею стоїть козак … не козак ? А мабуть-таки , що  й  козак , бо на  боці  ( лівому , звичайно ) , як останній аргумент ,   висить прип`ята  до пояса  шабля .

- Ну и напугали же  вы меня , мужчина ! Откуда только подкрались так тихо ?

 

 - Чого це мені підкрадатися , тітко ? – сумирно  одзивається  хлопець , бо це , власне кажучи , хлопець , молодик   років  двадцяти п’яти .  - А ходжу  я  дійсно тихо.

- Наверно , опять фестиваль какой-то? - цікавиться тітка  , і  посміюється : - Нарядили вас хорошо , только лошади не дали , да и  копье … Какой же казак , да  без копья?

- І чого це я вештатимуся  тут зі списом , та коняку свою нещасну  вашим  гармидером   лякатиму : їй у  чистім  полі  місце . А кінь гетьману  даний , -   відказує козак , не зводячи погляду  з якоїсь одному йому  видимої цятки  . Він   чекає  на когось .

З-за огорожі з`являються ще дві постаті в такому ж козацькому строї . Хлопці  обіймають один одного і  завмирають , притиснувшись плечима у коло ; « Здоров , братику , я вже й не думав , що  дадуть нам зійтися  знову » , - побрязкуючи шаблями  , тихо  гудуть один одному привітання  у  вуха  . Потім  старший з них ( років йому  десь під сорок ) відсторонюється  від хлопців  і , не відіймаючи рук , з  сумовитою  посмішкою оглядає їх : « Ех  , Іване , Тимошику , зовсім не змінилися  , такі ж молоді та гарні … Вам  би  дівчат хороших  . »

Хлопці  сміються  :

- Та й  вам  того ж , пане сотнику , та ще  у стократ .

- А почоломкалися та й годі . Час іти , доки ще не людно.

Всі троє рушають вулицею вниз , а найперший з них на ходу зриває  з  деревця  маленький листочок , розтирає пучками і з насолодою вдихає , немовби це найкращий тютюн .Зовсім ошелешена торгівка , роззявивши рота , довго дивиться вслід запорожцям , які віддаляються , не звертаючи  жодної уваги  на поодиноких  зачудованих перехожих . Потім  знизує  плечима : ну козаки , чого тілПроїхали Райдужний, маршрутка повернула на Троєщину. ьки зnbsp; араз не знімають ? « Это что , скрытая камера  в шесть утра ? » бурчить  під носа . Вона не бачить , як поза трамваєм , протилежним боком  вулиці , ідуть такі ж   запорожці . Їх небагато : сім  чи вісім . Не дуже й поспішають , ведуть тиху  балачку , чемно  дають дорогу зустрічним : вони цілком  зайняті один одним . Два напівсонні , вже  зранку знуджені міліціонери , добре перетомлені  цілонічним  топтанням  по вокзальній  громадині , дивляться  вслід , вирішуючи  непросте  завдання  : догнати , ще раз дати  , присікатися  - « нарушаємо »без документів , пожалуйте в  « гадючник »  ! - , чи  може …?  Нехай їм : все одно по дорозі вранішні  патрулі  ще разів десять перепинять  конкретних  придурків . Ха ! Знайшли де і коли націоналізм  «показивать» , а  різних диваків  столиця  ще й  не таких бачила .

Не бачать ні  міліціонери , ні  заспана торгівка , як по всьому периметру будівлі  то тут ,то там  звідкись несподівано  виринають  люди , несхожі на аборигенів острова  Київ . Вони ідуть  надколійними переходами ,  виходять із вагонів – темні , безплотні  тіні . Їх  ніби  і небагато  , вони не привертають  уваги :  звичайні  сільські  молодики , які подалися  в  заробітки . Гастарбайтери . Чоботи , наглухо  застебнуті  піджаки , під  якими майже не видно вишиванок . Тільки  спостережливий , побачивши  їх  гуртом , зможе оцінити – це  все-таки  схоже на уніформу , однострій .

… Уже поза сьому ранку . На площі перед Михайлівським  собором  по краплинці ,  тоненьким струмочком  непомітно  збираються прибульці . Столиця , яка саме зараз починає  мчати  на  роботу , ще  спить  на ходу , мляво дивиться  з  вікон транспорту : прапорів , транспарантів нема ? , день  будній ? - значить не мітинг , а  тому забирайтеся  до покійної  матері  зі  своїми  проблемами .

Натовп на площі вже погустішав так , що нарешті очунюють двоє молодих міліціонерів . Старший  зиркає  на площу , оцінює  розміри вже величенької громади і нерішуче  береться  за  рацію .

… - Ты шо , с дуба рухнул ?  - черговий  вільно  розкинувся  в  кріслі , клацає ліниво мишкою , вмикаючи додаткові  екранчики центрального монітора . - Нету ничего , пустая площадь : со всех точек видно … Ты каких грибов  с утра нажрался  , свиненок ? … Тогда полечи своего Бодуна Ивановича  и  не свисти мне . Пить меньше надо !

Рація  виправдально  щось  квакає  у  відповідь , намагаючись переконати  .

- Хер с тобой , щас подъедут , посмотрят . И на площадь посмотрят , и на вас ,  красавцев , особенно . Конец связи !  - Черговий  кладе переговорник на стіл  .- Бля  ! Ну почему мне и почему с утра !?

… Натовп іще густішає . Додається і вранішніх роззяв , що немов з-під землі  з`явилися , і  тепер  з  веселим нерозумінням  витріщаються  на запорожців  та крутять головами на  всі  боки , шукаючи режисерів , знімальну групу і  телекамери .Дехто , знімаючи , клацає  мобілками  .

Розкішна  дама ,  висівши  з авто ,  тягне  за собою  хлопчика  ( явно першокласника ) , озброєного   модним  рюкзаком і  величезним  червонобоким  яблуком  .  Малий  діловито оглядає  в  руці  смакоту :  чи то почати  розправлятися  з  нею уже зараз  , чи  розтягнути  задоволення  на потім , чи  згодом  поділитися  з  пацанами  в обмін на  щось  іще  . Раптом  він помічає  перед собою  широчезні  шаровари  , а  піднявши  голову  повище  ,  бачить  трьох  козаків , тих  самих , перших  на  вокзалі , і  застигає  немов  укопаний  .

- Димка , щас как дам по жопе ! -  загрозливо  і  голосно  шепоче   дама ,  намагаючись  тягнути  закам`янілого  від  рідкісного  видовища  хлопчика  за  собою . Потім  дивиться  на  козаків ,  на сина  ,  приречено  зітхає :   « Димочка , давай  я  тебя с ними  сфоткаю  и пойдём  дальше .  Димочка , маме некогда !!! » Дама переходить на українську :  - Можна ,  хлопці , я  вас разом  сфотографую  , бо ж він  дихати  не дасть  і не  відчепиться ?  -  шукає  гаманець .

- Не турбуйся , пані ,  ми  за показ гроші  не беремо , - тихо  каже сорокарічний  сотник .

- А  в тебе шабля  несправжня ,  вона  яблуко  не  розрубає  !!! - раптом  пищить  малий ,  встряючи  в  розмову  .  Замість  відповіді  сотник  робить  крок назад .

- А ну , підкидай ! - велить  він . Першокласника  і  припрошувати не треба  ,  він  підкидає  догори  яблуко ,  високо  підкидає . З  хижим  посвистом   вилітає  з  піхов  шабля , і  козак ,  по–котячому  вигнувшись , без замаху  знизу  вгору січе  яблуко надвоє  .  З таким  самим  шипінням  вилітають  ще  два леза  і  рубають  половинки  ще  раз . Остаточно  збараніла  публіка  німо  дивиться на  трьох  фехтувальників ,  які  тримають  на  вістрях   шабель  настромлені  четвертинки  яблука  . Остання  четвертинка  на долоні  у  сотника .

- Ваа  !!!  Самурай !!! - ,  вражено  видихає  малий  Дмитрик  . Сотник  присідає  на  одне  коліно  і  простягає скапуючий  соком  шматок  малому  .

- Синок мій … такий  самий   … був  … орда  потоптала …

Минуле України , стримуючи  усмішку , дивиться , як майбутне України з   апетитом  хрумкає  таким  смачним  фокусницьким  шматком .

- Їч , їч  , котику , жибісь  був  мамі  здоровий , -  це  підійшли  збоку  троє  бандерівців  у  таких  схожих  на  однострій  піджаках  . Темні  ,  спрацьовані  жилаві  руки  гладять  хлопчачу  голову . Бачачи  таку   несподівану  ласку  ,  налякана    виставою  дама  трохи   заспокоюється  і  вже  не  тягне  малого  назад  ,  а  сотник  ,  який    встиг  витерти   шаблю  вишитою  хустинкою  ,  добутою  з-за  пояса ,  знову  присідає  , киває   пальцем  хлопчику  ,  манячи  до  себе  ,  і  той  з  готовністю  подається  назустріч  .  Вони  доторкуютьсяч  головами  і  сотник  шепоче  щось , очевидно  дуже  цікаве  малому  школярику  ,  бо  той  аж  завмирає   ,  обхопивши  руками  дужу  козацьку  шию  ,  уважно слухає   і  щось  пошепки  відповідає  .

- Не  бійтесь , пані , -  зауваживши   дамський   переляк  ,  приблизно  такий-же  за  віком , що  й сотник ,  дядько  в  однострої   заспокоює  ,  насмішкувато  позиркуючи  з-під  золотих  старомодних  окулярів  , -  ніякого  кіна  і  стрільби  не  буде . Ще  трошки  і  ми  вже  звідси  втікнемо  . -  Галицька  говірка  остаточно добиває даму ; в її очах  з`являється  вогник  розуміння  і  вона  задкує ,  тягнучи  за  собою  малого  . Але не  тікає  далеко  ,  бо  цікавість  сильніша  за  переляк  , та  й  Дмитрик  опирається  : - Мам  , мам , а це  в  них  напевно  парад  ?

Козацький  і  бандерівський сотники  відходять  до  своїх  .

-  У  лави  шикуйсь  ! -  неголосно  каже  козак  . Відлунює  коротка  команда і  на  площі  починає  проступати  з  натовпу  квадрат  війська . Саме  війська ,  бо  тільки  тепер  видно , що  передні  ряди  козаків  крім  шабель&nЖінка повернула голову на голос. Це до неї? Дві молоді дівчини шарахнулися від потужного руху дверей метро. Такі двері на-раз можуть вбити. Сильний протяг додавав їм потужності. Постояла. Провела поглядом дівчат. Пішла далі. Настрій був паршивий. Вже була на Петрівці, як почався дощ, парасольку, звичайно, забула. Вмовляла себе, згадуючи поради Норбекова: bsp; мають  і  мушкети , в  глибині  мелькають  виструнчені  списи , а у  бандерівців  на  грудях   тьмяно  поблискують  автомати  ППШ .  Серед  зівак  то  тут , то там  лунає  нервовий  смішок …

-  А  похожи …

-  Це  чево … Переворот !?

-  Ну-у-у … Перевороты  сами  по  себе  иногда  полезны  :  пугануть  зажравшийся  аппарат  ,  пострелять  для  острастки  в  потолок  …

-  Еге , може  хто  з  переляку  за  бугор  лупане  з  тривожним  чемоданчиком ...

-  Ну  да : трусы  , документы  и горка  бриллиантов , так , на всякий случай . -  Натовп  з  готовністю  регоче .

- Я только не понимаю , у  них ведь  « шмайссеры»  должны быть  на  вооружении ?

- Та ні , шановний  , які  там  «шмайссери» ? ППШ  було  легше  дістати  і  патрони  … Вони його ще «папашкою»  називали …

Позаду пищать гальма , і  з  важкого позашляхpовика  вискакує  дебелий  дядько  в  цивільному  , з  явною  виправкою  і  холодними  очима професіонала  . Уважно розглядає  площу , рідкий  загороджувальний  ланцюжок  козаків , дивиться праворуч  і  вкривається   холодним  потом  . Він  бачить  , як  з  протилежного  боку на  залишок  вільного  місця  втягується  з  вулиці  колона піхотинців . Під p важким  кроком  гримить  бруківка , миготять зовсім юні  обличчя  , курсантські погони ,  звичайні  погони , густою щетиною  колишуться   багнети .

- Оп-п-паньки  !!!  - заїкаючись , витискає із себе задерев`янілими губами професіонал  і  дельфіном  пірнає  у  машину . Та розвертається  і  щезає  на Володимирській .

- Ой , кажись  наложили  под  себя  некоторые структуры !

-  И  как быстро , главное  ! -  Насміхаються  з  натовпу .

-  Если  я  всё правильно понял , так  это весь комплект :  казаки , потом петлюровцы , курсанты . Им ведь недалеко сюда  с Аскольдовой могилы ?

-  Ну да , Круты …

-  И последняя стадия , уже  с  автоматами  , ОУН-УПА .

-  Що ж це буде , будуть розганять ?

-  Вони самі , кого хочеш  розженуть …

-  Вщипніть мене , панове , може  я  сплю ?

… Незадовго  перед  цим  по Софіївській  площі  близенько  від тротуару  неквапливо  їде  вершник  ;  задумливо  смокче люльку  . Якраз  навпроти  здибленого позеленілого  пам`ятника   зупиняється , встає  на  стременах  і  кілька хвилин  уважно  розглядає  свою подобу  на   постаменті .  Булава  у  лівій  руці  вершника  менша  ,  а  на  шапці  немає  ні  пір`їни . Козак  дивиться  на  старезну  бронзу  ,  на свого  коня , потім  ще  раз  із-під  лоба  огляда  пам`ятник  ,  глузливо   гмикає  собі  під  вуса , зручніше  вмощується  в  сідлі , легенько  торкає  острогами коня  і  той  ,  хляпаючи копитами  по   бруківці , несе  хазяїна далі . Переводячи  коня  на  легку  рись , вершник  іще раз  оглядається   на  скульптуру  ,  на  вказуючий  жест  булавою  і  , посміюючись , виважує  в   руці  свою власну  булаву .  Народ на  тротуарі  балдіє   :  фігура   ожила  - не помітити  схожості  неможливо .

… Мабуть  ,  на площі  чекали   його  , бо як  тільки  вершник вилітає  до  війська  ,  стає  тихо . Молоді  бандерівці  з  цікавістю  витягують  шиї  , а  гетьман  ,  зупинившись  коло перших рядів , зсідає  з  коня  .

Чекали  тільки  його : із  баштових  воріт собору  виринає  одинока  постать  у  чорній  рясі . Важкий  металевий  удар одинокого дзвона  лягає  на  площу  і  все  військо  з  гетьманом  на  чолі  осідає  донизу ,  вклякаючи  на  коліна  . Старезний  піп  , осінивши  їх  дерев`яним  хрестом  , починає  промовляти   щось  тремтячим , слабеньким  голосом , а  над площею тихим громом перекочуються  слова  повторюваної  вояками  якоїсь  древньої   молитви .  Раптом  люди , що  стоять  довкола , оглядаються  на  звук  прибулої  колони  автобусів  і  наполохано  починають  відступати  :  з  машин  горохом  сиплють  молоді  хлопці  в  чорних  мундирах  . Брязкає   амуніція ,  щити , шоломи ,  замашні  дубці  при  боках .  Це  нарешті   зі  скреготом  починає  спрацьовувати  іржава , роздовбана  державна  машина  . За  спинами  козаків  швидко   виростає   чорна  шеренга ,  і  ще , і  ще  одна  .  Козаки  не обертаються . До  їх   ріденького  загороджувального  ланцюжка  , який  теж  стоїть  навколішки , спираючись  лівицями  на  руків`я   впертих  у бруківку  шабель ,  підходить полковник . Вагається , чи   торкати за  плече  когось із  ближчих  молільників  .  Не  хоче .

-  Хлопці  ,  тут  не  можна  проводити  збори . Ви  порушуєте  громадський  порядок ,  у  вас  немає  дозволу .

-  Одчепися  ,  старшино . Уже  ніяких  дозволів  ніколи  і  ні   від  кого  не  потрібно  .  Залишилася  нам ,  нещасним , тільки  одна  молитва , так-що  зачекай  хвильку  - панотець  слово  докаже  і  звідсіля  заберемось  .

-  Якщо  не  припините  мітинг , ми  ту…

Козак  встає , нарешті   обертається  до  полковника  і  той  оторопіло  бачить  в  очах  молодика  те ,  чого  не  бачив  уже  давно  :  холодну  впевненість  у  собі , небажання   коритися  чужій  волі  і  готовність  у  будь-який  момент  обійтися  з  супротивником  без  будь-яких  церемоній . З  якогось  дальнього  ряду  лунає  одиноке  металеве  ковзання  зведеного  автоматного  затвора  .

У раптово змокрілого полковника починає  наїжачуватися  коротко стрижена потилиця , а  під кашкетом  -  блукати  невиразна  думка ,  що  куля , пущена  з  мушкета ,  робить  у  людині   дірку  розміром   з  тарілку . Господи , мирні  ж люди   кругом ,  зараз  телебачення  припреться ,  два  роки  до пенсії , на  рибалку  хочу  … колінно-ліктьова  позиція   на  килимі  у  генерала , потім  те-ж саме  у  міністра . Ну  шо  за  жизнь ,  бля !!!

-  А ти , пане полковнику , не  тужи , -  мовить  козак , спостерігаючи  за  терзаннями  нещасного  , - уже  все , панотець  слово  сказав  .  Нам  пора . -

Піп напружує  горло : - … блаженні  зраджені  і  переможені , бо їх  правда  на  землі ,  і  на небесах ,  і  нині , і  повсякчас , і  на  віки  віків !!! -

- Амінь !!! - видихає   військо , встає  з  колін  і  трьома  швидкими  потоками  починає  обтікати золотоверху будівлю , щезаючи в парку . Лише гетьман їде верхи у  протилежному напрямку , до місця своєї появи . До вічної стоянки . Ніхто не  насмілюється переслідувати його .

…Розкішна  дама  тисне  на  педаль  газу ,  намагаючись   пошвидше   вирватися  з  міської  колотнечі , тріскоче  в  телефон  :  -  Лика ,  ну  ты  прикинь ,  Жорик  на  себе  волосы  рвал  -  упустить  такую  картинку  !!! Это  сюжетище !!! … Полковники  чуть  не  передрались  перед генералом  ,  а  тот … Умора , сюжет  для  психушки  !  Никто  ничего  не  понимает . Говорят  , в  аэропорту  видели  …  И  ты уже  знаешь  ?  Так , не  по  телефону  … Но это  видос :  на фотографиях  есть ,  а  на  видео  нет … а какие  пацаны !!!  Димка  тащится  - я  его  успела  сфотографировать  с  ними . -

На  задньому  сидінні  малий  Дмитрик щось  дуже  уважно  розглядає . Дама ,  нарешті  відірвавшись  від  мобілки ,  зиркає  на  сина :

- Димочка , а  что  он  тебе  шептал , этот  дядька ? -

- Да  так …  він казав  :  усе  буде  добре ! -  хитро  морщиться  малий  .

- Ладно , потом  расскажешь . А  с  чем  ты  там  возишься  ? -  цікавиться  мати .  Син  мовчки  простягує  відкриту  долоньку  . Там   лежить   червона   китиця  -  таку   чіпляють  на  руків`я  шаблі .

Це  відзнака  сотницької  гідності  …

… Все  буде  добре …

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Красовський Ерко

 

Покидьок

День вирваний з контексту

 

Вона пручалась… І це було найбільшим безглуздям, на котре могла спромогтись людина в її становищі. Вона намагалась крикнути, проте одразу ж котрась з натонованих щічок отримувала ляпас. Руки стукотіли по його дірявому пальто. Кожен палець відчував масний наліт з останків поту та мух. Він не зупинявся. Водив руками по тілу, ще тугіше притискав до немитої стіни і тис язиком в піднебіння. В підземний перехід так ніхто і не явився.

Щойно вона відкрила очі, його вже не було. Зрозумівши що все минуло, зібрала з землі розгублене, розтоптане, й пішла. Зникала вона повільно. Пливучи в глибину далекої перспективи. В її силуеті було щось патологічне. Мабуть не однакова висота зламаних підборів…

 

Ще сплять спальні райони. Хтось заварює собі терпку філіжанку. Хтось ще вдоволено посопує. Хтось востаннє за ніч пробує кохатись. Різний світ, різні бажання.

Твердий крок відбивається від бетонних плит. Летить в гущавінь стежок, арок, під’їздів. Хтось кашлянув, він спинився. Ніби слухав спиною. Як звір. Тихо. Значить далеко. Це його стихія – панельні джунглі. Темінь це його пора. Він кохається в ній. Згорає, мов Фенікс.

Діставши з кишені пачку дамських ментолок, сідає на лавку, курить. У вікнах загораються й гаснуть світла. Його пейзаж. Рідний. Поруч проходить чоловік в спортивному. Вигулює таксу. Причесаний, вмитий, напевно чемний. Навіть не глянув в бік лавки. І це нормально. Таких не треба бачити. Для власної ж безпеки. Він немає імені. Між панельних джунглів це зайве. Він звик що його не бачать. Зате сам з єдиного погляду може визначити вміст кишень і кількість купюр в гаманці. Талановитий.

Надходить ранок. Вони вітаються ще однією цигаркою. Ділять її на двох. Цей ранок світлий. Не гидує його виглядом, приносить йому день. Подає його на тарілці, як страву офіціант. Прийде вже завтра.

 

За пивною будкою двоє товкли бомжа. Той навіть не кричав. Лежав на землі і жодного слова. Ті що поруч мастили хмільною піною носи, нічого не вдіяли. Радіус їхньої уваги вже давно не забігає за два-три метри. А будка розміром з п’ять. Хлопці в чорних окулярах по черзі плюнули й пішли. Навіть пиво не допили. Залишили результат на одинці зі свідком. Свідок взяв недопиту пляшку, ковтнув. Міцне. Бомж застигло лежав й виглядало, що йому зручно. Свідок жестом пляшки пом’янув його. Це був сніданок…

 

Вікривши двері ногою, він увійшов до свого лігва й забарикадувався. Мав спати, але не хотілося. Лежав горілиць. В під’їзді лускали двері.nbsp; . Скрипів ліфт. Ма/pми вели дітей до школи. Він знає що лунатиме кожну наступну хвилину й бавиться – цмокає на кожен звук з-за дверей. Цмокання один в один співпадає з почутимp і приносиpть йому задpоволення.

Година pминає в звичних системних звуках. Тільки він вже не цмокає. Нудно. Тому він встав з дивану. Хвилину другу копирсався в довколишньому мотлосі. Перекидаючи ногами розкидані й поламані предмети, намагався щось знайти. Тут було стільки всякого. Тільки тут і тепер воно знищене часом, його кроками, руками. Він не бачив сенсу щось шанувати. Крім дивану тут не було жодних вцілілих меблів. Часом віддерті шпалери зберігали якісь символи, дати, телефони. Якщо не зважати на цей хаос, тут можна було впізнати життя. Тільки в минулому. А тепер цей безлад ніс в собі прихований код того, що буде з планетою коли з неї раптом зникнуть Люди.

 

Він вийшов в під’їзд і чекав доки стара кабіна притрясеться по нього. Коли вона відкрилась, його чекав сюрприз – дівчина в окулярах. Щойно двері зачинились, він втупився на неї. Здавалося думки виринали на її чолі, мов на екрані. Минали поверхи, гупала кабіна, він цмокав язиком. Його рука натиснула кнопку. Кабіна зупинилась. Дівчина тільки глянула. Тільки подихом просила не займати її. Говорила що не може вимовити ані слова, бо їй страшно.

– Прівєт, – сказав він й підступив губами до її шиї.

Запах саме цих парфумів вже давно лоскотав його ніздрі. Він був знайомий з нею. Просто вона цього не знала. А він знав що вона студентка педагогічного факультету. Працює у квартирі на верхньому поверсі. Доглядає сина товстого багатого мудака, котрий дивиться на неї, як на свою власність. Платить їй і натякає на більше. Його не спиняє довгонога дружина, бо їй заважає нова зачіска. Ця дівчинка щоранку приходить сюди, щоб пробути з малим аж до вечора. Вона ніжна, молода, зі світлим кольором волосся. Носить модні окуляри з чорною оправою і напевне відчуває себе вчителькою. Зараз він облизує її шию, а вона навіть пискнути боїться. Хоче прокинутись. Йому таке сновидіння до вподоби. Він снить його на повну. Вже встиг зробити прогулянку долонею в її блузі.

 – Не треба, – просить вона тихесенько.

 – Чш…ш…ш…ш, – заспокоює він її.

Різко натиснувши на кнопку, він пірнув губами у її декольте. Вона аж підскочила. Гупнувши кілька разів, ліфт відкрився. Його нога ступила між дверей, рука запросила до під’їзду. Аж тепер до неї дійшло що її відпускають. Вона не розуміла що робиться, бо обернулась й кивнувши головою, попрощалась. Він вишкірився, забрав ногу й тріснувши долонею по кнопці, зник.

Його не цікавила звична тваринна хіть. Він не любить гвалтувати, бо отримує екстаз тільки від їхнього страху. Його це надихає. Притулитись до неї тісніше, аби вона усвідомила наскільки він близько. Після таких побачень, їхній кругозір стає ширшим. Вони краще розуміють це місто.

 

Він ніколи нічого не планує. Коли до нього приходять бажання, він просто виходить з квартири і все. Можливості самі прийдуть йому в руки. В житті головне – хотіти…

Кабіна тяглась доверху. До цілі. Це був передостанній поверх. Той, де він мав бути вже давно. Великі броньовані двері не стали для нього завадою. Надто важко пояснити як він вмудряється їх долати. Легше прийняти те, що він просто вміє проходити крізь стіни. За кілька хвилин монотонний свист розносився по хаті. Кроком він оглянув що тут і як. Подивився як солодко спить син мудака. Потрапивши на кухню, відкрив холодильник і вдоволено цмокнув. Проковтнувши стейк, вкусивши банан, та запивши все це кефіром, витерся рукавом й перейшов до кімнати. Сучасний стиль не припав йому до вподоби. Не оцінив він прямих ліній. Роздивився довкола й помітив шкіряну теку. Переглянув кілька аркушів з печатками, витер об них руки. Не здивувався цифрам які там фігурували й нагадували швидше номер телефону, аніж реальні сумми. І все ж. Таке не можна залишати без нагляду. Гуляючи з текою під пахвою, встиг побачити де спить мудак. Де думає, справляє нужду, миється, існує. Не подобалось йому тут. Якось вдавано правильно виглядав цей простір. Надто буфонним видавався цей затишок. Зрештою, як і життя мудака, робота дівчинки в окулярах та довгонога дружина. Пора було йти. Щойно це рішення майнуло в голові, по ньому тут зостався тільки терпкий запах. Проте він не пішов безслідно. Пляшка від кефіру залишилась на столі. Двері холодильника й квартири демонстративно відкритими. Не любив він цих умовностей.

 

Час не чекав. Точніше його нові бажання. Вони повели його на дах. Сюди він часто зазирав. Звідси й дізнався про життя дівчинки і сімейки мудака. Він впевнений – тут його ніхто не шукатиме. Ніколи. Двері сюди замкнені мудаком. Дорога заказана наркоманами. Кому схочеться таких пригод?

Він часто практикує хронічну відсутність людей у своєму житті. Для нього межі його домівки набагато ширші, ніж зазначена площа в будинковій книзі. З такими його потребами вже зжились всі хто його знають. Місцева шпана, тільки чуючи його терпкий запах, на довго залягає на дно. Інстинкти. Зараз він задоволений. Кидає шкіряну теку на землю й сідає на неї. Звідси йому видно все і всіх. Видно так, як Париж бачать птахи, – до найменшої подробиці. Його фантазія не дарує йому можливості дивитись на одне, а бачити друге. Тому те що розгортається на його очах, вже не викликає в нього реакцій. Він сприймає це як даність. Віддає цьому дань.

Місто, мов мікросхема… Воно дало йому все – можливість дихати, бути. Дало бажання, інстинкти, рішення. І залишався мізер – діяти. Воно пестить його дрібницями – дарує йому стабільність. Від цього стирає відчуття першовідкривань. Тамує відчуття приреченості, дає можливість бачити все у заповільненні. Чути все єдиним звуком. Він не поділяє дійсності, не бачить в цьому сенсу. Просто сидить. І не більше. Вбачає своє. І не менше…

Воно прокидається, гулом панельних джунглів. Будить свою флору та фауну. Посилає їм імпульс і… Дивиться. День висипає їх на вулиці, провулки. Сонце кип’ятить, мов воду на чай. В цій Броунівській гущі Метерлінкових сліпців дрейфує і він. Іноді. Він чує що їм шепочуть блакитні екрани. Бачить що їм малюють пістряві білборди. Тотальна фабрика свідомості. Зранку до вечора якась система рахує їхні координати і в них розміщує діапазон бажань. Це все розгортається на його очах. Повільно. Лунає єдиним звуком. Одночасно. Тільки не для нього це. Не його площина.

 

Коли він обернувся, то побачив що на краю сусіднього будинку стоїть Кудлатий-Гаррі. Це був єдиний кого він ніколи б не зачепив, бодай пальцем.

Вони іноді пересікаються. Точніше їхні траекторії. Інтереси їхні різні і люди вони різні. Але коли сходяться, між ними народжується Чехівський діалог. Розмова з ним завжди подібна до сповіді, під час якої хтось ще бубнить паралельно. Гаррі має інше ім’я. А це – псевдонім. Він часто говорив – що він герой роману Гессе. Колись Гаррі покидав це місто. Вибрався на дикий острів – бути на лоні природи без електронних благ. Тривало це не довго. Одному мільйонеру стрілило в голову збудувати там казино. Так Кудлатого викурили звідти, як паршиву мошкару. У стінах зі старих книжок, він коротав час свого існування. Немов відчував, що прийде день і в його підвалі зроблять офіс, книжки спалять разом з усім дріб’язком. Коли він повернеться, рідна місцина належатиме вже не йому. До кінця не було відомо – звідки він, куди він? Де його сім’я і чи була вона в нього? Мав кілька мудрих освіт, загублені по життю й підвалах золоті медалі і відсутність честі покинути межі цього міста. З ним цікаво було говорити, бо попри безлад його думок, він міг розкласти якісь явища мало не на атоми. Все його зосталось з ним – все прочитане, прожите, перебуте й складало основу його сутності.

Щось було в ньому від дитини, котра надто рано постаріла. Цим Гаррі немов підтверджував свою теорію – він існує не в своєму часі. Епоха Кудлатого давно пішла, але забула прихопити його з собою. Так він і зостався в павутині цього міста. Чогось чекаючи, до чогось не прив’язуючись. «Місто, мов мікросхема…» – це придумав Гаррі. Ще до їхньої зустрічі, а потім поділився.

 – Це не ти загубив? &‐ спитав він і подав Кудлатому шкіряну теку.

Гаррі взяв її в свої ширшаві руки. Гладив, нюхав і здавалось зараз з’їсть.

 –Довгі числа й великі гроші. Так, це моє. Десь із завтра, чи вчора. Місто мов мікросхема… Тепер воно мені не потрібне. Всі поїли й зосталось тільки сміття. Багато сміття, – м‐овив Кудлатий й віддав теку. Задумано підійшов до краю, обернувся. Після короткої паузи він тихо додав : «А сміття викидають…», і легко ступив крок назад.

Радше не ступив, а просто відштовхнувся. Він не зводив очей. Як і зазвичай, бачив все в уповільненні. Як нога Кудлатого-Гаррі відштовхується, як його сухорляве тіло Робінзона Крузо здіймається в повітря, як він розводить руки, готуючись до польоту. Так, він летів. Наздоганяти свою епоху. Від цього посміхався й встиг прощаючись примружити ліве око.

Він не вставав щоб поглянути вниз. Закурив ще одну ментолку й дістав шкіряну теку. Розгорнув її, дивився як вітер дістає з неї по документу. Здіймає, підкидає, викидає. На фоні міста, мов мікросхеми…

 

Нічні вулиці колисали його темрявою. Час від часу ставав курити. Дивився у вікна. Його не тягнуло у рафінований затишок, де п’ють чай, їдять вечерю й жирніють перед телевізором. Зграя пролітаючих проституток пригостила ковтком пива, зграя старшокласників його не чіпала. Знали… Він дивився у їхні силуети, слухав що вони говорять, і розумів, що завтра якась з цих зухвалих дівчаток стрінеться йому. Він спокійний. Як завше. Як зараз. Того й не оглядається, коли за ним слідує авто. Навіть тоді, коли слідує довго. Щойно вони вийшли на міст, він зупинився. Дивився не на автомобіль, а над ним. Де спальні райони зникали квадратиками світла й розчинялись у мряці. Це розосередило пильність… Все сталось швидко. Пари накачаних рук вхопили його й закинули в салон. Як тільки він почав щось розуміти, хтось вколов щось пекуче у бедро. Звична мужність почала зраджувати.

Вони вилетіли за місто, де снять приватні садиби з палацами, високими мурами – аби ніхто не бачив що вони приховують. Життя – непередбачувана лотерея… Він не пробував щось вдіяти. Два вкачаних негра старанно чатували його. Курили траву й тарабанили по-своєму. Блондинка роздала їм по бокалу якоїсь бурди і приступила до жертви. За пару хвилин кожна кінцівка затерпла. А щоб він не бачив те що не варто,– влила йому до рота дорогої випивки.

Їм було забагато… І дорогого алкоголю, і тряпок, і трави, і сексу… У їхньому житті завжди всього надміру. Від того вони проживають його надто швидко. До повноліття пробують весь спектр невідомих відчуттів, а далі… Далі треба шукати нові…

Його сповільнене спостерігання фіксувало кожну деталь,–як вони напивались, щось курили… Роздягнули його, роздягнулись самі… І при увімкненому світлі віддавались одне одному, не розбираючи статі… Вони не гидували ним. Жодна з цих дівчат не думала про його зуби, рот, вигляд, запах… Вони обливали його то водою, то випивкою… А потім спакували в машину й вивезли. Не на те місце звідки взяли на прокат. А де ніхто його не побачить. Кинули йому кілька купюр. Вони його не знали. І цей факт свідчnbsp; загороджувальнийив проти них. Вони дали йому забагато…

 

При останніх конвульсіях ночі, він зміг йти. Тепер головне зникнути в темряві – його могли побачити. Мудак напевно вже шукає шкіряну теку. Дівчинка в окулярах мабуть постаріла від прожитого за минулий день. Він знав це. Тому повільно зникав у темряві. Без поспіху, суєти. Не любив він їх.

Місто мов мікросхема… Кудлатий-Гаррі… Якби мудак не був мудаком… Він би розшукав Кудлатого і той би розповів про нього. Він порадив би шукати не в темних вулицях, а на більш видному місці. Не в кипучому термітнику, бо він не є учасником популяції, котра продає, купує, споживає… Він це вже те, що зал- А ишається опісля. І хоча його постійно намагаються здихатись, від своєї тіні ще ж ніхто не втік. Його стосунки з масою – одвічна холодна війна. З одного боку він – продукт розпаду маси, з іншого – перехідна ланка. Він мав би бути не тут і ще не зараз. Його час настане в епосі Бредбері. Там він буде змушений вийти зі своїх щілин, і винести з собою на світ Божий її основний синопсис. Палити папір і бути вже на коні…

Він не обирав таке життя. Це воно його обрало. Образ його збірний –він немає конкретного вигляду. Його біографія – сторінка урбаністичної прози. Його дорога – нескінченний квест. Мікросхема бавиться з ним. Дає йому спрагу, та не дає води. Його мати Природа, а батько комп’ютерний Кіплінг. Автор програми, суть якої теза Старого Завіту – «Око за око, – можливості за бажання». Він немає конкретного віку. Відомо що старий як Едемський сад, перша згадка про нього є в Достоєвського…

Проте Гаррі пішов і тепер він нічого не скаже… Мудак не знайде його. Ніколи. Він розумів це…

 

На висоті дев’ятого поверху відчув незмінність. Сидів на землі й дивився у звичному уповільненні. Там світанок ступав у панельні джунглі. Приносив з собою день. Будив флору й фауну. Будив місто, мов мікросхему.

Він дивився у перспективу далеких кранів і бачив як на очах воно росте. Як на очах промотує день. Як симулює йому життя…

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Кузьменко Дмитро

 

Постать наосліп

 

Я не маю імені. Він не назвав мене, бо я не вдався йому. Я зовсім плаский. В мене немає навіть ілюзії об’єму, як у інших. Він не закінчив мене. І взагалі мене не існує насправді.

Знаю, що я шульга, бо ручку тримаю в лівій руці. Права рука невиразна. Голова гладка. На ній є лице. Жодних емоцій воно не виражає. Губ в мене майже немає. Тому я не вмію розмовляти. Але вмію читати. Принаймні одне слово, яке можу бачити. Тож, напевно, я таки людина.

Живу я в кімнаті, з якої не вийти. Двері тут відсутні. Один письмовий стіл та стілець. Ліжка немає. І я ніколи не сплю. Але маю багато паперу. Вся підлога і стіл вкриті ним.

Ще він намалював у моїй кімнаті вікно. Воно завжди відчинене. Раніше я часто підходив до нього. Але там завжди ніяк і нічого. Тому про світ знаю лише те, що бачив по той бік аркуша, на якім існую. Здається, це шафа. Тут темно. І багато таких же невдалих малюнків і старих газет.

Іноді дверцята прочиняються, і додається хтось новий. Це стається завжди раптово. І стає світло. На таку коротку мить, що мої призвичаєні до темряви очі не встигають розгледіти хоча б щось з того світу. А потім знову темрява.

Хоча одного разу я бачив його. Це було, коли він малював мене.

Говорити я не здатен. Єдиною можливістю спілкування зі світом є ручка та стоси чистого паперу, розкиданого скрізь. Маю ще очі. Мені не побачити, що намальовано на інших аркушах, бо я лежу згори, над всіма ними. Це погано, але так можу спостерігати за стінами шафи, чого позбавлені всі інші, які лежать піді мною. Я слухаю, як іноді перемовляються між собою різні малюнки. Пишу щось стінам. Так і живу. Не знаю, чи вміють вони читати. Але пишу. Більше нічого не пов’язує мене з тим світом.

Життя стінок шафи дуже цікаве. А якщо дослухатися, то можна почути звуки. І навіть чиїсь голоси. Навряд це розмовляють самі стіни. Голоси можуть долинати з-поза шафи. Їх не розібрати. Але можна відчути. Стіни тоді ледь чутно вібрують. А з ними і мій аркуш. І тоді я також стаю голосом.

Зрідка по стіні може проповзти якась комаха. І це найбільша радість – побачити її.

Щоправда, останнім часом все складніше бачити те, що є поза моїм аркушем. Шар пилу на моєму малюнку грубшає. Не знаю, звідки ще тут береться повітря, щоб я міг дихати. І що буде, коли нічого не стане видно.

Чому я з’явився, не знаю. Пам’ятаю тільки, як раптом виникло відчуття, що я вже є. Я ще не знав, яким саме я є, що я, або хто я, але відчував, що вже існую. Неспішно мої форми окреслювалися чіткіше. Потім з нікуди виринуло його обличчя та кінчик олівця. Спочатку все було видко розпливчасто. Далі виразніше. Але йому чомусь не сподобалися мої очі, і він стер їх. Знову я потрапив у стан, коли не відчував нічого, крім власного буття. Він малював нові очі. Я знову став бачити. Бачити краще. Бачити все. Очі – єдине, що він доробив у мені. Може, саме через них він і не розірвав мого аркуша, як часто робив із невдалими малюнками, а закинув до цієї шафи, де завершують своє життя багато його робіт. А ще газети. Ними він розпалює піч.

Чи погляне він ще хоч раз на мене? Чи знадобиться йому для чогось мій аркуш. Або… він закінчить мене? Не знаю. Як і не знаю, чи вміють читати ці стіни.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Кузьменко Наталія

 

Кіно у вівторок

 

       Коли найдальше виявляється ближчим всього, а найсмачніше гірким до сліз,  коли в різці твого вікна видно дерево, що всміхаючись зранку змахує тобі зграєю ворон з віття,  коли  пізнаєш світ на емоційний дотик.

       У вівторок ранком Зіна прокинулась з діркою. Такою собі не надто великою, але все ж доволі помітнnbsp;Дмитроою діркою, вона знаходилась на рівні живота, нижче грудей. Вдягнувши светра, жінка виправила ситуацію і попрямувала на роботу.

       У вівторок ранком Юра прокинувся і не пішов на роботу. Поруч нього лежала найгарніша у світі дівчина - його тепло, щем грудей, відчуття млости.  А скоріше за все, його пристрасть.

       Жителі містечка Ковтуни не виділялись нічим особливим. Окрім того, що кожного вівторка збирались на площі, біля великого екрану для перегляду фільму. Всі, як один, здійнявши голову на білу тканину уважно слідкували за подіями життя акторів.  Якщо не має власних подій, то завше слідкуємо за чужими.

– Чи ти бачила, яка діра у тієї дівчини? – прpошамкала в трьох кофтах, морщиниста старість

–Наркоманка, не інакше. І куди лише ця молодь котиться? – відповідала не менш морщиниста, заздрісна до молодості,  кволість.

       Ці фільми надавали їм відчуття радости, міська влада відволікала ними від важливіших проблем. І таким чином, ціною мистецтва, і «вовки» були нагодовані і мешканці не думали про голод.

       Дірка заважала Зіні. Вона намагалась її чимось затулити, прикрити, але нічого не виходило. Постійний холод і протяги видували з неї все тепло.  Її коханець-сусід  Олег був занадто важким для неї. До того ж багато пітнів і діра постійно запалювалась. Книги запилювали її і Зіна маруділа, перетворюючись на шкапу-бібліотеку. Їжа просковзувала повз,  посаджене нею дерево ледь  не загноїлося.  Дірка не приймала ніяких реалій сьогодення,а  просто зіяла замість шлунку.

       Юра прокинувся в п’ятницю і визначив, що дівчина-вівторок була кращою за сьогоднішню.

       Зіна купила канарейку. Жовтогарячу таку канарейку.  Посадовила її до клітки і помістила  у свою дірку. Це було найліпшим варіантом, як здавалося їй. Птиця не заважала на роботі, гріла її своїми пісеньками та була чимось на кшталт любови. Зіна заповнила свою дірку любов’ю і мала з того трохи тепла.

       Ранок понеділка дав зрозуміти Юрі, що якими б не намагались бути для нього його жінки, які б ролі вони не брались героїчно для нього виконувати, вони всі залишались однаковими, звичайнісінькими безхребетними. Нічим без нього і водночас УСИМ, що він побажає для себе.   

       Кіно завершувалось о п’ятій годині вечора. Зіна не запізнилась на початок, а прийшовши вчасно примостилась з боку шостого ряду. Фільм видався хорошим, декілька жіночок плакали,  давши волю емоціям,  чоловіки тримали себе в руках.

–                    Такий чудовий фільм, чи не так? Тобі сподобалос ь? – лепетала Зіна до канарейки.

–                    Я не дивився на фільм, я  закохувався у вас, дівчино – відповів Юра.

–                    Тобто?  До чого це? – розгублено питала Зіна. Питала не в канарейки,а звертаючись до свого кохання.

       Кохання ні до чого. Воно просто так. Дивитись вгору не завше ідеально. Дивитись  у вічі – це і є рівновага, а отже – щастя. Канарейка випурхнула з дірки дівчини. Любов остаточно залишилась там.  Любов оселиться в будь-якій людині, аби лише в її душі не зіяла діра. Бо з подібним нічого не вдіє жодна канарейка, чи то пак дівчина-вівторок-п’ятниця-субота.

 

 ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Лазурін В’ячеслав  

 

Сяйво забутих часів

 

Я знову бачу його – спалах м’якого білого сяйва. Він народжується із пітьми простору, одразу за ілюмінатором. Як квітка пульсуючого світла. Ось вона розкриває бутон, розпрямляє пелюстки вигнутих променів. Вони химерно колишуться, неначе на вітру. Я зажмурююсь, притискаючи долоні до холодного скла.

- Галюцинація, міраж, ілюзія, всього на всього… - неЗрідка по стіні може проповзти якась комаха. І це найбільша радість помічаю, як тривожні думки вириваються із мене тихим шепотом. Відкриваю очі. І полегшено зітхаю – за ілюмінатором пустота. Темрява, пронизана тусклими зірками. Ніякої квітки живого світла, ніякого вітру, граючого з ними. Немає там нічого і бути не може.

- Галюцинація, - тепер уже впевнено повторюю собі, - свідомість любить грати з одинаками в космосі…

Відвертаюсь від скла. Відштовхуюсь ногами від його прозорої тверді, і лагідні обійми невагомості відносять мене до пульта керування. Пристебнувшись ременями до крісла, намагаюсь зосередитись на показах приладів. На жаль, між вогниками індикаторів та мерехтінням дисплеїв мені досі увижається пучок білого світіння. І раптом я піддаюсь дивній тузі, немов у колиханні променів побаченого об’єкта є дещо сумне, повне печалі та меланхолії. І виникає дивне відчуття, начебто я вже знав щось подібне. Десь далеко. Дуже давно…

- Відхилення від орбітальної траєкторії. Введіть корегування курсу… - голос бортового комп’ютера повертає до дійсності. Клацаючи кнопками, стараюся прогнати безглузді думки…

Скоро чергування закінчиться. Залишилось якихось декілька діб. Потім я повернуся на Землю, додому, в затишок і спокій підводного купола. І нехай уже хтось інший буде цілий місяць сходити з розуму на цій проклятій орбітальній станції. Нехай хтось інший буде обслуговувати навігаційні маяки та метеолокатор на обшивці. І любуватися фантомами, що літають за бортом…

 

***

Один і той самий сон. Кожний раз. Я з криком прокидаюсь, ледве не розриваючи ремені ліжка. Дисперсні краплини поту блискучим роєм злітають з мого обличчя. І дивний солоний присмак заповнює рот, горло, я судорожно спльовую і бачу, як згусток слини розбивається об стелю. Один і той самий сон. Кожний раз. Я борсаюсь у якійсь холодній синяві, занурюючись у неї все глибше. Крик відчаю виривається з мене круглими пузирями, спрямовується вверх. Туди, де мерехтять химерні відблиски. Я простягаю до них руки, але вони все більше віддаляються. Синява чорніє, давить на груди, вуха, очі… Один і той самий сон. Кожний раз. З тих пір, як почалося моє чергування на станції, мені постійно сниться цей кошмар.

 

***

Ходять чутки – колись її називали голубою. Важко повірити. Бура, в чорних розпливчатих плямах. Такою я бачу Землю, громада якої зараз проходить за ілюмінатором. Станція вже обернулася на дві треті, і тепер я можу побачити свій дім. Там, у широкому коричневому проливі, що розділяє темно-сіру Європу навпіл, під товщею води знаходиться моє рідне місто. Пам’ятаю його величне небо герметичного куполу над головою. Пам’ятаю потужний подих систем вентиляції та красу садів гідропоніки. Пам’ятаю… Дивно, але чомусь саме тут, на орбітальній станції, я почав згадувати, як жив у дитинстві біля самого краю купола. Де за товстим склом зрідка можна було вгледіти чиюсь швидку тінь. І це дозволяло не забути саме головне – планета ще жива. Нехай її поверхня мертва і пустинна, але тут, на дні моря, ще збереглося життя. Маленьким шибеником я любив годинами стояти біля прозорої стіни, залишаючи на ній запотілу плямку від свого дихання. І радісно підстрибувати, коли у воді за склом проносилася чорна тінь когось невідомого, фантастичного та неймовірно цікавого…

Щось мелькає і зараз. Але вже – за ілюмінатором. Не в морській, а в міжзоряній безодні. Знову цей пучок світла кружляє навколо станції. Космічний світляк, що норовить зробити з мене божевільного. Якби я згадав про це явище у доповіді на Землю, мене точно прийняли б за хворого. Таємничий гість абсолютно невидимий для радару. Зовнішньою камерою я багато раз намагався зняти цю аномалію на фото чи відео. Але та одразу зникала, як тільки на неї націлювався об’єктив. Ох, якби поруч була інша людина, напарник, товариш… На жаль, в епоху глобальної автоматизації навіть тут, у холодному безповітряному просторі, людина вимушена залишатися наодинці з машинами. Довірив їм всі можливі процеси, люди сподівалися стати ближчими один до одного. Але виявилися ще більш одинокими. Єдина інша станція знаходиться зараз по ту сторону Земної кулі. Та і управляє нею бездушний робот. Я – остання людина від стратосфери до самого Місяця. Перед невідомим згустком живого світла.

Він наближається до ілюмінатора. Майже впритул. Його світло яскраве, але зовсім не сліпить. Навпаки, його м’яка пульсація голубить очі, райдужними відтінками проникає глибоко в свідомість… Я знову чую гудіння вентиляції, відчуваю долонями гладкість скла підводного куполу. Долонями? Чи долошками? Мої пальці маленькі і пухлі, з брудними обкусаними нігтями. Голос матері знов звучить у пам’яті:

- Припини гризти нігті! І вимий нарешті руки! Уже п’ять років живеш, а ніяк не навчишся слідкувати за собою.

- Мам, я…

- Що? Знову до зовнішньої стіни зібрався? Ох, всі діти нормальні в саду граються, а мій дурбелик знову йде на морських чудовиськ витріщатись. От прийде одне з них до тебе вночі. І з’їсть, як слухатись не будеш… Ну добре, горе моє, курточку хоч застебни. І шапку надягни. Сьогодні знов потужність термогенераторів упала…

 

Я не міг не йти. Мене чекав приятель. Деякі мої однолітки хвалилися дружбою з вигаданим духом гідропонічного саду. Деякі – з домовим, що мешкає між перегородками житлових модулів. Але мій друг був справжнісіньким. І не таким, як інші тіні за склом. Без потворних щупалець і злих очей-вогнів. В темній муті за межами купола виразно проглядалися контури мого друга. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Він завжди припливав сюди після свистка ранкової зміни. Я дивився на мого нового знайомого. І був певен – він теж дивиться на мене. Я розповідав йому казки, що чув на ніч від мами. А він плавав туди-сюди біля скляної стіни. І слухав. Я не сумнівався в цьому, хоча тисячу раз мене переконували – корпус купола не пропускає звук. Але мій друг слухав мене. А я розповідав…

Одного дня це припинилось.

- Неймовірно, я думав, вони всі вимерли… - почув я одного з робітників, які обслуговували трубопровід неподалеку.

- Цей-то тепер точно вимер, - відповів інший, - його явно засмоктало в водозабірний фільтр. Порубало на шматки.

- Як думаєш, він міг бути останнім?

- Не знаю. Яка різниця? Менше теревень и чисти фільтр. Ця тварюка все забила…

Тоді я не міг зрозуміти, що саме складали робітники в поліетиленовий мішок. Якісь червоні шматки, що капали на підлогу чимось бурим и блискучим. Більше друг не припливав…

За ілюмінатором – темрява. Світляк зник. Зникла і Земля, мабуть, станція вже повернулася не менше ніж на дев’яносто градусів. Невже я задрімав, утнувшись носом у скло? Старію, горіти мені в зорянім вогні. Робота в космосі не молодить. А з аномаліями за бортом – і зовсім посивієш раніше сроку…

 

***

І знову цей кошмар. Знову мене поглинає глибока прірва. І цього разу – наяву… «Запас повітря – 14 хв» - повідомляє дисплей всередині гермошолома, в нижній частині прозорого забрала. Я безпомічно бовтаюсь у невагомості, від згубного холодного простору мене відділяє лише тонкий обладунок скафандра. Станція уноситься від мене все далі, димлячи обвугленими залишками метеолокатора, що вибухнув. Вдався ремонт, нічого не скажеш…

Все почалося з голосного і тривожного сигналу про несправності, що вирвав мене зі сну. Вищання електроніки змусило мене кинутись до приладів, щоб побачити вирок системи діагностики. «Збій в роботі локатора метеоактивності… Падіння напруги до 7%... Несправність системи живлення…»

Без вилазки назовні – не обійтись.

На надягання скафандру пішло не більше двох хвилин. Щелепи гермошлюзу повільно розімкнулись, і тільки тоді передчуття чогось жахливого обдало мій розум крижаною хвилею. Пустота за межами станції ввижалася подібною тій, що поглинала мене кожну «ніч». Я сильніше вчепився в скоби, що ведуть до несправного метеолокатора. Стараючись не дивитись на неосяжну чорноту довкола, рухався по сірій рівнині космічної сталі. Станція оберталась, і відцентрова сила намагалась відірвати мене від скоб, кинути глибоко в безодню. Лише добравшись до метеолокатора, я причепився до нього страхувальним карабіном і зміг на секунду розслабитись.

Метеолокатор. Око станції, яким вона слідкує за активністю ураганів, що вічно киплять в атмосфері. Отримані дані віялом сигналів спрямовуються на планету, і персонал енергетичних установок буде заздалегідь попереджений, як розпорядитися стихією, що збунтувалась. Однак тепер… Несправність локатора може призвести до спотворення даних, або їх повній втраті. В кращому випадку деякі установки просто зупиняться, в гіршому – аварій не уникнути.

Ніяких лишніх дій, все по інструкції. Орудуючи ключем, я відкрив блискучий циліндричний корпус. Ніякої самодіяльності – тільки вручну підключити резервні джерела живлення. Детальніше з поломкою хай розбирається ремонтна бригада, котра прибуде з наступною зміною. Повільно і обережно, майже не дихаючи, я переключив навантаження з основних паливних елементів на запасні…

Спалах, потужний удар. Я відчув, як враз натягнувся страхувальний трос. Порвався. Міцний скафандр витримав вибух. І продовжив моє життя на цілих чотирнадцять хвилин…

Тринадцять хвилин…

Повітря в шоломі ще чисте, прохолодне, якщо вірити індикаторам – багате киснем. Чи надовго? Мені вже ввижається, як повітря ущільнюється, насичуючись отруйним вуглецем. Тисне на горло, груди. Між мною та станцією тепер не менше кілометра. І ми продовжуємо віддалятися один від одного. Дивно, це була така гігантська конструкція металу. А тепер – просто блискуча кулька. Я благаючи простягаю до неї руки. Але вона спрямовується к зіркам, щоб через декілька секунд самою стати зіркою. Далекою та байдужою.

Десять хвилин…

Чому детонували елементи живлення локатора? Перевантаження? Перегрів?.. Неважно. Тепер уже нічого неважно. Залишається лише надіятись, що бортовий комп’ютер станції послав сигнал лиха. Щоб мій захололий труп було кому підібрати.

Вісім хвилин…

Земля прямо піді мною. Займає весь світ унизу. Тільки дому мого не видно, вся півкуля затягнута темною хмарною муттю. Не видно дому, куди я більше не повернусь. Дивно, мені зовсім не страшно. Наче так і повинно бути. Людина живе, людина помирає. Вона народжується глибоко під водою, бо проклятий техногенними катаклізмами суходіл відверг її. Лише деякі клаптики землі вдалося відвоювати у повсталої планети. І побудувати на них енергетичні станції, що живлять сховані під водою куполи силою незгасаючих ураганів. Та колись людина помирає. Від епідемії морської чуми. Під розваленим куполом. На рознесеній бурями енергетичній станції.

Або від аварії в космосі.

Три хвилини…

Можливо, коли повітря почне втрачати відсотки кисню і температура в скафандрі підніметься, мені вдасться заснути. І померти без мук. Можливо…

Одна хвилина…

Закриваю очі, намагаючись востаннє насолодитися найлагіднішими в світі обіймами – невагомістю. Ось вони акуратно підхоплюють мене за плечі, кудись тягнуть. Як ляльку… Невагомість? Відкриваю очі, але бачу усюди лише марево м’якого білого сяйва. Мов я окутаний нитками променистого світла. І вони несуть мене. Нічого не розумію. І, втрачаючи свідомість, навряд чи вже зрозумію…

 

***

Він знову тут – мій друг із далекого напівзабутого дитинства. І знову між нами скло. Я притискаю долоні до ілюмінатора, там, де з іншої сторони його пестять пелюстки світла. Ну, привіт, друже. Ми так давно не бачились, і я стільки хочу тобі розповісти…

Тепер я бачу, як у серці цього сяючого фантома проступають темні контури. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Ні, ці створіння не вимерли. Вони просто вибрали інший океан, одвічний океан зірок. Уступили море людині. Адже ми вийшли із нього і до нього ж повернулись. Однак позабули його таємниці…

Здалека видно, як с Землі до нас несеться вогняна точка. Це ремонтна бригада. Мій друг віддаляється, склавши на прощання вигнуті промені. І зникає. До зустрічі, приятелю. До зустрічі, привид того часу, коли море було синім. Коли воно було колискою життя на всій планеті. І належало прекрасним дельфінам…

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Левченко Анна

 

 «о слово

воно робить твою присутність таким

   достовірним,

що я щезаю.»

Серж Патріс ТІБОДО.

 

 

 

МІСЦЯ   ЛЮБОВИ

 

      Стара цегляна кладка будинків, особливо тих, які вимурував мій дідусь зі своєю бригадою, нагадують мені теплу шкуру звіра. Я її гладжу і спомини мене забирають

в полон, як міський парк над Дніпром, його темні вечірні хащі. Ці   слова, ці рядки я пишу тобі, для тебе, мій Серже. З того часу, як я з»явилася на світ і до нині, до цієї зими 13 року

ти завжди був поряд зі мною, навіть тоді, коли я не була вдома, мандруючи Европою. Я навчилася розуміти чужі мови, а от маминої ніяк . Тебе ж я розумію--  просто читаю твої книжки. На все життя запам»ятала : пиши себе.

 

      Місто для мене—людина, яку можна погладити по голові й мовити їй кілька нічних слів. Місто для мене—це,  в першу чергу, ти. Навіть твої сни заповнюють мої майбутні сторінки Ти любиш, коли книжки розкидані на столі, дивані, кріслі, навіть на підлозі.—

аби тільки були під рукою. Я теж така.. Ми змирилися з пустелею навколо нас .Ми допіру не розуміємося на правді. Але вміємо розмовляти з Місяцем, навіть через шкло вікна. Коли я тебе називаю Ґедрюсом, то  ти   тільки кволо   посміхаєшся. Коли   уважно вслухатися в литоВін не вставав щоб поглянВін не вставВін не вставав щоб поглянути вниз. Закурив ще одну ментолку й дістав шкіряну теку. Розгорнув її, дивився як вітер дістає з неї по документу. Здіймає, підкидає, викидає. На фоні міста, мов мікросхемиав щоб поглянути вниз. Закурив ще одну ментолку й дістав шкіряну теку. Розгорнув її, дивився як вpітер дістає pз неї по документу. Здіймає, підкидає, викидає. На фоні міста, мов мікросхемиути вниз. Закурив ще одну ментолку й дістав шкіряну теку. Розгорнув її, дивився як вітер дістає з неї по документу. Здіймає, підкидає, викидає. На фоні міста, мов мікросхемивську, вона стає, як рідна. Пишу себе, пишу тебе…

      О, моя середньовічна любове до міста, до місця. До місць любови. От на цій лаві в

паркові ми сиділи до зірок в небі і ти говорив мені, що поет може бути  далеким  від розуму, але не від правди й справедливости. І від любови—додала я. І ти погодився. Голова твоя піднялася вгору, волосся довгими пасмами упало вниз. Ти дивився на Пояс Оріона: ти прилетіла звідти. А як же ти і мама? Ісус теж народився на Землі. Це

поезія&∓‐пустий човен, який пливе за течією. А життя кероване.    Коли   ми    йшли  цією вулицею в пердмісті, ти завжди піднімав мене на плечі і я головою чіплялася гілок

яблунь: то вони були в  білому квіту, то в зелених кульках плодів, то в   коричневому пожухлому листі. А ось тут, на березі Дніпра, біля кущів верболозу, ти   врятував мого котика й мене від лютої кавказької вівчарки. Скільки їх, цих місць любови, місць довіри й

вдячности.

    Слову ми, Серже, більше віримо, ніж дійсності. І тому не щезнемо. Я—можу, але ми—ніколи. Ми перескочемо на нашому білому коні цю ущелину смерти й забуття., а може часу й простору, парсеки й світлові роки нашого буття-небуття-буття…І не вірю я, що всяке чудо можна пояснити, наприклад вино з води чи воскресіння Лазаря. Але думка

вряди-годи підкрадається  нечутно: а може  все вже було коли-небудь і де-небудь і мине одне-два покоління й правда стає многоликою й неістинною?

      Ти показував місця,  де  ти гуляв з моєю мамою після лекцій в університеті, де вперше, ще до школи, поцілував дівчинку  й відчув   укол її грудей…  Для  тебе   ці місця   ніколи   не перетворилися на декорації.. Я стою за кілька кроків від тебе, але мені тебе не вистачає,

ніколи не вистачатиме.

     Ти якось приніс мені гілочку омели, а я її викинула у вікно. Я не знала, що це оберіг.

Пам»ятаю твої слова: ти так і не стала, як і твоя лялька, дорослою.

           Вірші мають поверхи: 1, 3, 5, 14…104…Мій  1-поверховий  Сержа не здивував,

 але стривожив:

                            …   І знову осінь. Осінь прийшла. І знову осінь

 

Коли я його писала, то згадувала  осінні яблуньки і себе на твоїх плечах. У цьому віршеві відчуваю рівновагу—хоч якусь імітацію щастя.

       Завтра 18 січня—мій день народження. Серж прийде до нас з мамою, принесе щось смачненьке, як завжди. Не хочу більше ніяких імітацій, хочу, щоб ми, як і раніше, були разом, втрьох на 4-у поверсі любови мого 1-поверхового вірша щасливі. Ще раз.  Останній раз.

       А осінь я люблю. З нею  якось світліше на душі стає. А  Ґедрюс литовською означає світлий.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Литовченко Галина 

 

РАНКОВО-СІЛЬСЬКИЙ «ПРОМЕНАД»

        Тому, хто тримав коли-небудь в своєму господарстві корівку, і хто був гарним господарем своїй годувальниці,  знайома картина ранкового села, коли вдосвіта перед вигоном до череди то з одного, то з іншого двору виходять на свій звичний маршрут Маньки, Майки, Квітки, Лисухи, а згодом Мар’яни, Секлети, Ганни, Ольги, або ж Якови, Дем’яни, Миколи та Микити. На вулицю разом з корівками випливає запах парного молока впереміш з іншими коров’ячими ароматами. Майка здоровкається з Лисухою протяжним муканням, витягнувши вперед морду і закинувши назад свої куценькі ріжки, а Лисуха грайливо погойдуючи розкішним вим’ям коротко відповідає на вітання та без зайвих слів хвалиться ранковим удоєм. Інші представниці слабкої велико-рогатої статі опинившись за межами свого штахетного паркану теж кидають сусідкам пару звуків коров’ячою мовою. Потім, розбрідаються – хто куди. Одна прямує до невеличкого степка з прохолодним після ночі споришем, друга, встромивши передні ноги в глибокий рівчак, ховає голову в буряні та демонструє ранковим глядачам кремезний зад. Інші намагаються витягнути губами з-під чийогось паркану в’юнкі пагони тендітної біло-рожевої повійки, або й ущипнути соняха чи кукурудзу, що нахилилися з сусідського городу. У тварин – перший сніданок, а господарі ще не мали в роті жодної крихти. Зранку головне – подоїти та нагодувати худобу. В кінці літа випаси вже не дуже щедрі на пашу, тому тільки зовсім байдужий та вкрай ледачий хазяїн здатний вигнати до череди свою тварину натощака. Таких у нашому селі немає.
        Власники корів з’являються на вулиці з невеличким запізненням, щоб не примушувати себе відганяти годувальницю від чужої кукурудзи. А коли все ж попадають в поле зору сусідки чи сусіда, з городу яких їх корівка нагло смикає соковите листячко, прискорюють ходу аж до бігу:
        – Куди? Куди-и-и? А щоб тебе грім побив! – кричать, тримаючи дулю в кишені, допустимо, байкового халата.
        Доки худоба, ні про що не думаючи, набиває свої боки, мешканці вулиці сходяться до купи, щоб послухати останні новини, яких після ночі завжди вдосталь. Новини бувають різні: і сумні, і веселі. Події описаного нинішнього періоду, маю надію, нічим не зіпсують настрій і не затьмарять тільки-но розпочатий день.
        – Чи чули, як на Середній вулиці Москаленко цілу ніч сигналом автомобіля сюрчав? Видно, п’яним вночі приїхав, а Галька до хати не пустила. То ж і їй спати не давав. Аж поки не побудив всіх мешканців вулиці. Кажуть, розгнівані чоловіки волоком витягували його з кабіни.
        – Я колись бачила, як він, випивши після роботи, їхав машиною додому. Так рівненько та тихесенько, неначе на волах. Хоч і мізки в клубок заплуталися, а правила дорожнього руху добре пам’ятає.
        – А я вечором Христину Ткачучку зустріла, після якогось курорту приїхала до матері в село відпочивати. Каже з заїздом цього року не повезло. Одні діди та сімейні пари поприїжджали. Каже – гроші на вітер викинула.
        – Що кому, а курці просо… Хто їде на курорт, щоб полікуватися, а хто –  шукати пригод на свою с…скажімо, голову.
        – Та кажи вже, як є. Чи, може, дуже культурним став? Га-га-га… Як казав один: « Я став дуже культурною людиною. Раніше говорив – ґудзик, а тепер кажу – пуголовиця»… Га-га-га…
       – Ой, а де це Микита подівся?Тільки що ж тут стояв. Чи корову пішов завертати? Так ні ж бо, вона з Миколиною Лисухою на степку пасеться…
       – Та ж он він, в рівчаку. Вже штани підтягує. Га-га-га…
       – Діду Микито! Що там, багато опеньків знайшли?
       – Ну,грам триста буде… – озирнувшись підсумував дід Микита.
        – Га-га-га…
        Зацікавлені веселим ранковим гомоном до гурту підтягуються господарі рябих, чорних та червонястих красунь з інших вулиць, щоб щось почути від людей та розповісти своє. Кількість худоби на вулиці збільшується з кожною хвилиною. Одні продовжують    обшукувати рови та кущі, а інші, на кшталт своїх хазяїв, збилися в гурт і, почісуючи рогами доступні їм частини свого тіла, очікують на появу молодого бичка в супроводі його господаря та свого опікуна пастуха Феодора. Той, зазвичай, появляється останнім і, прийнявши від господарів уже сформоване стадо, відпускає їх на всі чотири сторони. Народ розходиться по своїх садибах, де на них ще очікують свині, качки, гуси і кури, а затим – не нормований споконвіку, довгий та важкий селянський день.
       А наші рогатенькі, підбадьорені довгим пужалном Федькового батога, підтюпцем доганяють одна одну, а потім дружно прямують до широкого яру, щедро ляпаючи в пухкеньку пилюку сільської вулиці перетравленою гичкою та кукурудзою.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ляшенко Олена

  

Пригода маленького Нява

 

І

Один у цілому світі

 

Своpго дитинства я майже не пам'ятаю. Лише велику коробку, в якій товклись такі ж створіння, як і я, та теплу, пухнасту матусю, яка навчила вимовляти найперше "няв".

Куди все зникло &‐ не розумію. Зранку ніхто не вилизував мені вушко, не муркотів пісень, не навчав стояти рівно та впевнено на чотирьох лапах, тримати хвостика "морквинкою". Я прокинувся на вулиці, просто під відкритим небом, яке чомусь протікало. І взялась же звідкілясь у ньому та дірка...

Великі краплини починали барабанити по листю сильніше, але сховатись було ніде. Я притиснувся до великого старого дерева і мовчки заплакав.

Так пройшов день. Я не сходив з місця, хоч воно вже змокло, та й не знав куди, не знав навіть, де я. Від холоду і дощу почав тремтіти, декілька разів зойкнулось невпевнене "няв", але хто мене тут почує? Отож, зібравши до купи залишки впевненості і сміливості, я вирішив шукати маму з рештою пухнастиків. Однак мою рішучість перервало глухе бурчання. Лячно... Здавалось, то якесь чудовисько має наміри поласувати мною.

– Видерусь на дерево, щоб воно мене не дістало, – вголос подумав я.

Але навіть на гілці ці звуки продовжували мене лякати та спантеличувати. Знову вони лунали занадто близько, зовсім поряд.

– Оце так! – ошелешила мене здогадка. - Це ж я бурчав, тільки десь всередині. А раніше я від себе такого не чув. Чи це нові здібності відкриваються?

– Тепер чутимеш частенько, – озвався хтось до мене.

Я озирнувся і побачив на сусідній гілляці вstrongеликого відгодованого ворона, який ретельно шліфував дзьобом маслак, притримуючи, мабуть, щоб той не втік, великою лапою. Я аж облизнувся.

Вітер невтомно заколисував дерева. Ласувати маслаком, який постійно намагався хитро вислизнути з-під лап, ворону ставало дедалі не зручніше, тому, міцно затиснувши його у дзьобі, мій сусіда полетів геть, навіть не попрощавшись. А я знову залишився сам до ранку. Надворі темнішало і від цього ставало страшніше...

ІІ

На розвідку у великий світ

Вранішнє сонечко висушило шубку та зігріло хвостика. Розплющивши очі, я побачив велику крилату комаху, яка вперто повзла гілкою прямо на мене. І чого їй від мене треба? Комаха підповзла поближче. Спантеличений її візитом, я її... лизнув. Бр-р... Зовсім не смачно. Понюхаю – навіть не пахне. Крилатисько зашарілось і відвернулось від мене. Оце так, сама приперлась до моєї гілки, а тепер носом крутить, знайомитись не хоче. Ну то і я від неї відвернусь. "Ляп", – почулося раптово внизу.

– Ой, перепрошую, – поквапився вибачитись я. – Мій хвостик живе окремим життям і він навряд чи хотів вас стукнути, або звалити з дерева.

Комаха не відповіла.

– Не вихована, напевно, – подумалось мені.

А та у відповідь зиркнула з-під лоба, махнула волохатою лапою і відповзла у кущі.

– Вжу-вжу-вжу, вкушу-вкушу! – загрозливо летіла у справах якась смугаста "морячка" з відерцем.

От дурненька! Як же вона когось укусить? В неї ж навіть зубів немає! Фантазерка... Мабуть, якась поважна дама, якщо ніхто й досі їй не натякнув на це.

З дерева довелось злізти. Не те, щоб я злякався, що хтось намагається вчепитись у носа невидимими зубами... Просто, з метою безпеки... А внизу на мене вже чекала справжня смуга перешкод.

– Наче мені військову підготовку проходити, – вирвалось невдоволення. – На старт, увага, руш! Продертись між гілляками кущів – готовий, стрибок через калюжу – оп... подолано! Повзком через галявинку – раз-два, раз-два... опустити пухнастий перескоп! З камінця на камінець – стриб, стриб. Який я вправний! Остання калюжа... і... Бульк... А ось і водні процедури...

Калюжа буда величезною, краями ще не застигла грязюка. Отож, лапи роз'їхались і я з усього розгону брьохнувся у таке-собі міні-море.

 – Ти що, морський котик? – протяжно мовив до мене чорний кіт, який, здавалось, засмагав на невисокому кам'яному парканчику.

Я подумав, що він і був тому чорним, що кожного дня приймав сонячні ванни. Лише невеличкий клаптик на пузі залишався білим – не досмаженим.

– Їсти хочеш? – перевернувшись догори дригом, промуркотів чорнявий.

– Хочу, аж свербить!

– Перелазь через паркан. По той бік стоїть велика халабуда – магазин називається, – продовжував котяра, вилизуючи лапу. – Посидь, понявкай, дивись, щось і перепаде.

ІІІ

Познайомимось?

За порадою афрокота, я сидів під магазином. Піймав декілька разів запах сардельки, один раз хтось виніс рибину, яка ще шурхотіла хвостом у пакеті. Але ділитись ніхто не хотів. От жадобиська! Я і сусликом прикидався, і язика показував, і калачиком качався по двору, і навіть майже видер набридливий реп'ях, який, мов рідний причепився на смузі перешкод і ніяк не бажав розлучатись зі мною. Аж ось в одвірках з'явився дід. Я аж усміхнувся від подиву, бо той мав волохату голову, як у мене.

– Привіт, друзяко, – озвався він до мене.

– Няв! – впевнено привітався я, зібравши до купи лапи та піднявши свою пухнасту морквинку з бонусом (реп'яхом).

– Хочеш бути подарунком? У мене сьогодні День народження.

Маю сказати, подарунком я ніколи не був. Навіть мама казала: "Ти зовсім не подарунок".

 – Няв? – перепитав я.

– Ходи до мене, – простягнув дід свою руку. – Ми дуже з тобою схожі. Ти такий, як і я – один у цілому світі.

– Няв! – погодився я і дідусь із волохатою головою взяв мене у долоню.

 – Ну, якщо тобі так подобається це слово, тоді я тебе так і називатиму – Нявом, годиться?

– Няв! – ця пропозиція мене задовольняла, тому без зайвих вагань я заліз дідові на плече, міцно вчепився кігтиками у сорочку і був готовий подорожувати далі. Не на своїх же чотирьох...

Вдома у дідуся було затишно, хоча і зовсім не людно. А молока він мені давав, як на фермі! Якщо так і далі піде, то скоро, напевно, замість "няв" я казатиму "му"!

– Тепер будемо тебе купати,  – мовив дідусь.

О ні! Останнє моє купання у калюжі до добра не довело. Може не треба?

Я чесно намагався видертись із обіймів тазика, нявкав, аж у горлянці дерло. Але той не відпускав. Дід вперто милив мене і здавалось, що замість сірого кольору я після цієї водяної і шампуневої пастки побілішаю... Пронесло... Колір залишився рідним. Закутавшись у теплий рушничок я мав сохнути. Добре, що хоч не на мотузці для білизни з прищепкою на вусі... Нагодований і чистий, доки дід пригладжував мою шевелюру, я ненароком заснув.

 

ІV

Вдома

Ня-а-ав! Ось уже і сонечко прокинулось, а ще й досі ніхто ковбаси з вершками не дістає з отієї залізяки, що всю ніч гарчить, як перелякана і спати заважає. Заліз був я туди – до спекотного курорту там ще далеко. Мало того,що холод котячий, так ще й єдиний ліхтар "нявкнувся". Добре, що хоч сосиски врятувати встиг, а то б вони там позамерзали, мої солоденькі. Несправедливо! Оте дволапе чудовисько без хвоста і хутра тільки десятий сон бачить. Ніяк не допетрає, що я голодний, не сплю…  І не розбудиш його. Я вже і хвостиком на подушку мостився, і тарілками як слід погрюкав, і у куточку встиг напудити, а йому хоч нявкай, хоч не нявкай. Ще й їсти, скільки треба не дає. Каже: “Доки все не з’їси, більше не дам!” Як він не розуміє, що не доїдаю я не від того, що вже не хочу, а тому, що про запас залишаю. Дід же не годуватиме мене щогодини, а я їм за особистим розклnbsp; тиpадом. Чи попсувати меблі, чи що б його?... З відклеєними шпалерами я вже грався, бігати за власним хвостиком – якось по-дитячому… Ох, невесело мені… Попрацюємо за планом! Мета роботи: розбудити дідуся і виклянчити їжу. Виконую: надзюрив на велике рожеве слоненя. Результату немає. Висновок: не треба дзюрити де-не-де, а то їсти ще більше хочеться, а хазяїн ще спить. Ну ось і все! Я образився! Зараз теж ляжу спати і нехай тільки спробує розбуркати мене щіткою для шерсті!

Хоча, ні... Не ляжу... Чи то від ранкового голоду почались галюцинації, чи то... Ні, я точно чув знайоме нявчання. Нявкнути у відповідь?

– Няв! Няв! – з усієї сили заголосив я  і став у стійку на задніх лапах коло дверей.

– Ну чого ти галасуєш? – почувся сонний голос дідуся.

– Няв! Няв!  – так само голосно стояв я на своєму.

– Чого тобі? Вже за вулицею скучив? Ну то вийди, побігай, – дід відчинив мені великі двері.

На вулицю я не хотів ані трохи. Вистачило мені півтора дня життя безхатченка. Щоб власний шлунок мене з'їв?!! Нізащо! Або прикидатись нявкаючою пташкою на гілочці? Оце вже ні! Вабило інше: знайомий шурхіт та невпинне мурчання. Я просунув голову у прогалину, яка утворилась між відкритими дверима і стіною і... Невже це сон? Хотілось стрибати від щастя і разом з тим плакати. Це була мама! І маленькі пухнастики!

– Нарешті я вас знайшов! – закричав я та з усіх чотирьох кинувся назустріч.

Мама та братики жили у великій парадній сусіднього під'їзду, у тій самій коробці, яка сьогодні вже здалася мені затісною. Ми лестились та пустували від радощів, ловили хвостики одне одного, навіть перегорнули коробку! Тепер потрібно не застрибувати, а підповзати під неї. Але діда я не залишу. Він став єдиним другом, який врятував мене. До того ж, він був дуже схожим на мене – такий же волохатий і сірий. По-його це називалось "сивий". Він ще не знає, але ввечері я йому розкажу, що більше ми не одинокі у світі, що тепер не тільки ми є одне в одного, а й купка пухнастих смугастиків, четверо "морквинок", та моя, найкраща в світі, мама.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Малєєва Олена 

 

 

Я собі пробачу

 

…«А все ж таки класну спідничку я купила сьогодні на розпродажі», - думала Ніка повертаючи на Запорізьку. В такий час на вулиці не було й не могло бути жодної душі. Ніка засиділася в гостях. Ромка кокетливо щипав її за сідниці: «Поспи сьогодні зі мною, нащо тобі їхати додому? Га? Зранку обіцяю каву у ліжко й класний секс. Все рівно завтра вихідний…»
«Я записалася в солярій, чи не бачиш яка бліда стала?» - вередливо й навіть пискляво сказала молодичка.
«Ти - справжня блондинка. Сідати за кермо о другій ранку й напідпитку може тільки блондинка. Але їдь, якщо тобі хочеться…» - байдужим тоном махнув рукою Роман. Якщо чесно, йому було пофіг і на Вероніку і на її солярій й навіть на те, що неможна сідати за кермо під шофе. Сам він ніколи так не робив. У нього був якийсь панічний, навіть нездоровий страх де-те-пе. Та що для нього Ніка? Просто регулярний секс з гламурною курвочкою. Так. Хотілося поспати з нею, просто тіло поруч, яке можна обійняти й пригрітися. Не так самотньо… Але яка, зрештою, різниця? Нехай їде, якщо їй охота. Позіхнув, й вирубився за півхвилини після того, як зачинив двері за нею…
…Вона лежала, випроставшись на асфальті з задраною спідницею, яка відкривала малопривабливу синтетичну білизну… «Який несмак… Чорт! Це що, я зробила? Ні, правда… Якісь дурнуваті труси, як можна було вдягти такі?... Ні. Таки чорт забирай… Я це зробила! Я щось не те думаю… Як взагалі могло таке трапитись?»
З пробоїни у черепу тоненьким струмочком витікала кров, а Ніка все не могла підійти ближче, аби торкнутися шиї ТОЇ, аби намацати в НЕЇ пульс: «В неї ж має бути пульс. Не все так погано, як здається. Я повинна мислити позитивно. Все оукей. Зараз я підійду, вона ворухнеться, і – вуаля, я відвезу її додому, дам сто баксів в кишеньку й ми забудемо обидві про цей ІНЦИДЕНТ. Ну, на крайній випадок - в лікарню. Ми можемо поїхати вдвох у лікарню. Нічого ж поганого не сталося? Ні, я не можу таки дивитися на ЇЇ жахливі труси. Треба прикрити. Дурепо, стрибай в автівку й тисни на газ – ВОНА мертва, мертва… Бляха… Яка ж я … Найжахливіше в усій цій історії – це те, що я ЇЇ вбила. Вбила? Треба пересвідчитися, що ніхто не бачив мене, моє авто… Я тут стою вже добрячих десять хвилин. Хтось же міг за цей час мене побачити, запам’ятати номери. Що я собі думаю? Тисни на газ й мерщій звідси! ВОНА мертва! Мертва?!»
Біля голови ТІЄЇ жінки виднілася вже лужа крові, а Ніка все ніяк не могла опанувати себе. Руки в неї тремтіли: «Це якась нісенітниця. Це не може бути зі мною. Звідки ВОНА взагалі взялася на дорозі? Вискочила прямо під колеса. Кому я що буду доводити? Хто мені тепер повірить? ВБИВЦІ. Ще й п’яній… Ромчик, зараза, сьогодні добряче підпоїв мене бренді. Хотів аби я залишилася. Підлий скунс. Це він у всьому винен! Гаразд. Треба мислити позитивно. Нехай ВОНА мертва. Це вже не зміниш. Але ж я жива і я - не вбивця. Це сталося випадково. Ніхто нічого не взнає. Зараз поїду в гараж, візьму ганчірку, вимию чистесенько машину, піду додому. Ляжу спати. А завтра буде завтра. Буду щось думати…»
Сльози зрадницьки починали котитися в Ніки з очей. Вона думала і про те, що вимиє машину, залишить на узбіччі дороги, а потім буде пояснювати страховикам, що «пошкодження сталося внаслідок протиправних дій третіх осіб», чи як там у договорі страхування написано? Вона думала про себе, про страховку, яку отримає згодом, як поїде додому, щось попоїсть і ляже спати, а завтра в солярій, чи деінде… Але вона зовсім не думала про ТУ жінку. «Що про НЕЇ думати? ВОНА ж мертва. А я маю мислити позитивно. Я маю жити. Ми з Ромчиком збиралися завтра в боулінг. От і піду в боулінг. Я ніколи в житті так не хотіла в боулінг… А якщо призначать експертизу і все з’ясується? Бампер добряче пошкоджено. Я не хочу про все це думати! Мене з моєю машиною тут не було і я не бачила ЦЮ.»
- ГЕЙ ТИ, ДУРЕПО! ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? ЗВІДКИ ТИ ВЗЯЛАСЯ? – кричала Ніка, намагаючись довести ЇЙ, що це ВОНА у всьому винна, і саме через НЕЇ Нікуся не має права сісти зараз в машину і їхати спокійно додому.
«Третя ранку. Я ще можу сісти й поїхати. Ніхто нічого не бачив. Але я сиджу поруч з НЕЮ на асфальті, я не в змозі встати. Це не її життя скінчилося зараз, а моє. Ну поїду я звідси і що далі? Від кого тікатиму? Від себе?»
В якомусь фільмі Вероніка бачила таку сцену: головна героїня тремтячими руками нервово тисне на кнопки мобільника: «Алло, міліція? Я щойно вбила людину…» Ніка усвідомлювала, що ТАК не зможе. А ЯК?
«Рахую до десяти: вісім… дев’ять… десять… Встаю. Сідаю в машину. Тисну на газ! Я – вільна! Я СОБІ ПРОБАЧУ. Й піду завтра з Ромкою в боулінг.»
- ПА-ПА, ПОДРУГО! Яка прикрість, що сьогодні, в свою останню ніч, ти вдягла таку негарну білизну…

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Наслунга Влад

 

ДИТЯ ВІЙНИ

 

 

Коли вийшла постанова про пільги для дітей війни, Володимир Іванович дуже здивувався. Він розумів, що таким чином держава хоче якось покращити становище старих людей, давши їм декілька десятків гривень, бо в країні Переможців вони живуть гірше, ніж в інших країнах-учасницях Великої війни, включно переможених.

Тепер Володимирові Івановичу належали пільги за те, що він просто був. Він навіть мав право отримати штамп у пенсійне свідоцтво, що він дитя. Хоч йому вже було майже сімдесят. Здивувавшись, Володимир Іванович нікуди не пішов і штамп собі не ставив. Він вважав, що усі заслужили на краще життя. Але постанова стала приводом, щоб згадати роки війни.

Народився Володимир Іванович у серпні 1938 року в невеликому старовинному місті Донбасу. Коли почалась війна, йому не вистачало півтора місяця до трьох років. Вважають, що в такому році діти не запам’ятовують подій. Він не пам’ятав початок війни, а може йому про нього не сказали. Першою згадкою дитинства став день, коли війна прийшла в його місто. Точніше, це був пізній вечір, як він тепер вважає  – десь у серпні. Тоді над містом з’явився німецький літак. В місті був механічний завод, на якому виготовлялись, мабуть, боєприпаси, патрони або міни і снаряди. Його охороняли війська протиповітряної оборони. Включили прожектори, які високо в небі спіймали літак. Він, ледве видимий, серебрився у схрещених променях прожекторів. Забухали зенітки. Мешканці міста почули і висипали з будинків, задравши голови, дивились у небо, радісно вигукуючи: «Ось він! Ось!».

Володю, якому декілька днів тому виповнилось три роки, збудили, одягли і винесли до саду їх приватного одноповерхового будинку. В руки дали зенітний кулемет, який заводився ключиком, подарунок на минулий день народження. Чи може він не пам’ятав це, а йому розповіли батьки? Тоді чому ж він так добре пам’ятає, який був кулемет, кожну його деталь? Так чи інакше, Вовочка узяв участь у бойових діях, стріляючи по німецькому літаку.

Літак досить довго кружляв на великій висоті, недосяжній для зеніток того часу, і скинув одну бомбу, яка впала за межами міста.

Досить швидко війна прийшла до міста насправді. Вовин тато працював інженером в Управлінні залізниці, мама хазяйнувала вдома, бо крім сина на її руках була маленька дочка, якій не виповнилось ще й року. Після розгрому наших військ під Харковом, німці швидко наближались до міста. Почалась спішна евакуація. Залізничників перевели на військовий стан, тобто мобілізували, вони цілодобово працювали, вивозили людей вглиб країни, перевозили війська і боєприпаси. Працювали під постійним бомбардуванням. Коли німці налітали на потяг, він зупинявся й усі тікали подалі від вагонів. Це не завжди вдавалось, бо нальоти були несподіваними. Тато розповідав, що під час одного з них він вважав, що загубив свого друга, з яким разом працював. Після закінчення нальоту, коли усі піднялись з землі, повернулись до потяга і перерахувались, виявилось, що татового друга немає. Усе обшукали, але ніде нема. Біля вагонів була свіжа велика воронка від бомби, вирішили, що друга розірвало на маленькі шматочки, або він просто випарився. Та коли почали ставити на місце двері, що зірвало вибухом з теплушки, то під ними знайшли непритомного, контуженого, але живого татового друга.

Мама залишалась вдома з двома малими дітьми, та служби залізниці її не забули і організували евакуацію. Володимир Іванович пам’ятає якісь теплушки, де їхало багато людей, чужих тіток і дядьків, які розмовляли з ним і сестрою, давали їм яблука і груші. Іноді їх потяг стояв у тилу по декілька днів, пропускаючи військові ешелони. Найгіршими були пересадки, особливо в пасажирські вагони, куди усі лізли натовпом, бо місць не вистачало. Мама не могла пролізти з дітьми, їх передавали над натовпом на руках прямо у вікна, а Вова з сестрою ревіли з усіх сил, боялися, що мама не зможе влізти у вагон, і вони залишаться самі.

Вже, мабуть, у листопаді родина з кількома пересадками дісталась місця призначення – невеликого роз’їзду в Узбекистані, між Самаркандом і Джизаком. Крім них сюди привезли ще три-чотири родини з їх міста. Роз’їзд був маленьким, декілька глинобитних кибиток з пласкими покривами. Володимир Іванович згадує, що навкруги була напівпустеля, тут водились тільки жовті ховрахи, які живились на пшеничних полях поблизу роз’їзду. Ховрахи були дебелими, жирними, більші хлопці ловили їх, смажили і їли. Мама гидувала ними, але Вова їв, мама дозволяла. Жили бідно, бо мама не працювала, приходив атестат від батька. Та купити було майже нічого.

Спочатку мешканцям роз’їзду не вистачало води, вони бігали до паровозів, які зупинялись на декілька хвилин, за кип’ятком. Потім, вже наступної весни, стали привозити величезну дерев’яну бочку з краном внизу, яка стояла на залізничній платформі. Цю платформу чіпляли в кінці потягу, а на роз’їзді відчіпляли. Далі усі мешканці роз’їзду штовхали платформу в тупик, а Володя з сестрою та іншими дітлахами їхали, сидячи біля бочки. Води вистачало на довго.

Взимку 1942 року випало багато снігу, діти сиділи вдома. Коли приїхав на коні якийсь знайомий батька, Володю випустили покататись. Він побачив величезні кучугури снігу майже до дахів кибиток. Його посадовили на коня, підклавши на сідло подушку, і він став вищим за кучугури.

Навесні було особливо голодно, мати і діти збирали гриби-сморчки, які зростали навіть біля залізниці, потім пішли печериці. Усі гриби здавались дуже смачними.

Влітку з’явилась нова біда: усі жінки і багато дітей з їх міста захворіли на малярію. Вовина мама, а потім і маленька сестра теж хворіли, лежачи в ліжках. Мама не могла піднятись по декілька днів, Вова подавав їй воду і акрихін. Він чомусь не хворів. Казали, що їм треба поміняти місце, переїхати, де нема малярії.

Повз роз’їзд часто проходили потяги. На захід, в Самарканд, везли поранених, на схід, з Красноводська, йшло паливо, новенькі американські і англійські автомашини, гармати, боєприпаси. Вова дивився, як черговий по роз’їзду виходить з жовтим прапорцем до поїздів. Діти часто заходили в приміщення чергового, де їм давали сітчасті ковпачки з ламп, які запалювали вночі не семафорі. Вова зайшов якось і побачив на столі червоний прапорець. Він узяв його, пішов у поле на деяку відстань від роз’їзду. Коли побачив потяг, що наближався, став з червоним прапорцем біля рейок. На його подив потяг зупинився, помічник машиніста побіг до Вови, а Вова кинув прапорець і втік у пшеницю, яка була вищою, ніж його зріст. Сховався, знайти його не змогли. Переляканий, він увечері прийшов додому і довідався від мами, що зупинив потяг з пораненими, що йшов до Ашхабаду.

Військове обладнання везли з Ірану, який був поділений між радянськими військами і англійцями. Вовин тато служив в Тегерані, бо залізниця, Управління якої до війни було в їх місті, обслуговувала увесь залізничний шлях від Тегерану до Сталінграду через Баку, Красноводськ, Ташкент. Батько був черговим диспетчером, тобто направляв вантажі за призначенням. Вже минав 1942 рік, йшла Сталінградська битва, країна напружувала усі сили. А за кордоном народи США і Великої Британії готували новорічні подарунки радянським воїнам. Подарунки надходили до Тегерану. Під час чергування Вовиного батька він отримав телеграму від Лаврентія Берії: ешелон з подарунками для захисників Сталінграду відправити до Москви. Але він зробив по-своєму, відправив цей ешелон за призначенням в Сталінград. Не отримавши подарунків у Москві, Лаврентій Павлович наказав арештувати Вовиного батька і віддати під трибунал за невиконання наказу. Батька арештували і доставили до Красноводська, де військовий трибунал засудив його до страти.

Про це друзі повідомили його родину, і мама з Вовою і його сестрою поїхала в Красноводськ, щоб попрощатись. Володимир Іванович не може згадати усі події, він взагалі не розумів, що відбувається. Куди мама везе, туди і їде.

Але друзі, тобто співробітники батька, не тільки повідомили родину, а ще й надіслали велику телеграму товаришеві Сталіну, яку підписали абсолютно усі. Оскільки надіслали її по службовому каналу, то перш за усе вона попала до наркома шляхів сполучення А.В.Хрульова, який, крім того, був начальником Головного управління тилу Робітниче-селянської Червоної армії, генерал-полковником інтендантської служби, якого поважав Йосиф Віссаріонович. Генерал-полковник заступився за батька, і Й.Сталін відмінив вирок, наказав відновити Вовиного батька у званні, повернути на службу і виплатити забезпечення за період арешту.

Під Сталінградом німці потрапили в котел, почалась ліквідація армії Паулюса.

Вовиному батькові дозволили кількаденну поїздку до родини. Він з’явився на роз’їзді незвичайно худим, але веселим. Оскільки він не палив, то отримував цукерки-льодяники і привіз їх дітям. Ціле цебро льодяників, які сплавились у міцну різнокольорову масу. Їли їх декілька місяців.

Батько влаштував мати на роботу в хімічну лабораторію дистанції шляху в Самарканді, куди мама з Вовою і його сестрою переїхала навесні 1943 року. Володя запам’ятав красиве зелене місто з мавзолеєм Тимура, покритим блакитними кахлями з арабськими написами, тінисті вулиці з каштанами і платанами, глибокі колії доріг у лесі, прорізані гарбами за багато століть. Жили в Самарканді недовго, переїхали до Ташкенту, де мама також працювала в лабораторії. Вона йшла на роботу зранку і працювала допізна. Вова залишався з сестрою вдома. Сидячи на низенькому широкому підвіконні, вони виглядали маму і ревіли увесь день. Перед вікном був величенький арик з високими крутими берегами, іноді в ньому застрягали гарби на великих колесах,запряжені верблюдами. Витягання гарби з арику було виставою, супроводженою несамовитими криками узбеків і верблюдів.

Німців погнали від Сталінграду, лабораторія, в якій працювала мама, переїхала до станції Сарепта під Сталінградом. Жити почали у великій кімнаті на другому поверсі будинку, де на першому була хімічна лабораторія. Мама робила аналізи води для паровозних котлів, щоб не було накипу.

В кімнаті, яка не мала меблів, жили близько двадцяти людей, що спали на підлозі по периметру кімнати. Більшість з них працювала і отримувала пайки, до яких входили хліб і копчена каспійська риба. Володимир Іванович пам’ятає, як трудящі їли рибу і кидали риб’ячі голови на середину кімнати, а троє чи четверо євреїв, чорних і голодних, кидались за ними, вихоплюючи їжу один у одного. Євреї не працювали і не йшли воювати, казали, що хворі. Пайків вони не мали. Трудящі стиха, між собою, казали, що вони симулянти і дармоїди, але особливо не виступали, бо знали, що німці вбивають євреїв і не хотіли попасти в посібники ворога. Мама казала дітям, що євреї полюбляють риб’ячі очі, тому за них б’ються.

Євреї працювали на себе, копаючи сірку в уривчастих берегах річки Сарепти, топили її в німецьких касках і робили сірники, які продавали на станції.

Ще Володимир Іванович згадує, що часто ходив на річку і дивився на жовтий прошарок сірки завтовшки десять-п'ятнадцять сантиметрів в обриві протилежного берега. Цей прошарок притягував Вову, якому йшов п’ятий рік, він часто думав про те, як він утворився, розпитував маму і тітоньок з хімічної лабораторії.

В кімнаті, крім Вови і його сестри, жили ще діти, переважно хлопчики не старші за сім років. Цілими днями вони лазили у німецьких складах – великих сараях з сірих дошек. Сараї були заповнені новими німецькими, італійськими і румунськими касками з підшоломниками з м’якої повсті, а італійські ще й підшиті небесно-блакитною шкірою. Діти видобували кольорову повсть і шкіру, дорослі робили з повсті красиві килимки, а зі шкіри шили дитяче взуття.

Одного разу на залізничний вузол у Сарепті налетіли німецькі літаки, бомбили ешелони і лабораторію. Володимир Іванович пам’ятає, як діти причаїлись в одному з сараїв, а крізь вікна в будинку було видно, як бігали перелякані матері.

Взимку родина переїхала до Ворошиловграду, який теж, як і Сарепта, був знищений майже вщент. Володимир Іванович не пам’ятає, де і як вони жили, але згадує почуття довгого чекання, яким було пронизане їх життя. Вони чекали, коли звільнять їх рідне місто, а німці закріпились на високому березі річки Міус. Ворог часто бомбив Ворошиловград. Недалеко від місця, де жили Вова, його мама і сестра, німці розбомбили завод медичних інструментів або великий шпиталь, бо серед руїн були розкидані тисячі пінцетів, скальпелів і затискачів.

Коли радянські війська прорвали оборону під Воронежем, то щоб не потрапити до нового котла, як у Сталінграді, німці почали спішно тікати. П’ятого вересня 1943 року німці залишили їх рідне місто, зруйнувавши усі великі будинки, а майже наступного дня батько, мама і діти вже були дома.

Тут їх зустріла батькова мати, бабуся Вови і його сестри. Родинний будинок уцілів, як і сусідні приватні будинки. Бабуся майже нічого не чула, але розповідала, що було при німцях.

Їх одноповерховий будинок стояв на головній вулиці, але далеко від центру міста. В центрі ж стояли багатоповерхівки, в яких німці розмістили свої канцелярії, офіцерські клуби і навіть бордель, куди добровільно пішли працювати повіями вісім дівчат. Цей бордель раніше був дитячими яслами, куди носили Вову, коли мати ще працювала.

Через декілька днів після вступу німців вони зібрали багато євреїв, які прийшли з речами, бо вважали, що їх вивезуть в кращі місця у Європі. Але їх посадили у підвал, а потім, залишивши собі речі і коштовності, погнали на алебастровий комбінат, де замурували живцем у штольні. Кажуть, що солдати відмовились розстрілювати цих людей, бо серед них було багато дітей. Після звільнення міста від німців штольню розкрили і знайшли там близько трьох тисяч кістяків, серед них багато маленьких.

Після цієї страти ще близько року німці розстрілювали євреїв, партизанів, підпільників і військовополонених в кар’єрах алебастрового комбінату і ярах на околиці міста. Загинули більше чотирнадцяти тисяч людей. Після війни євреї встановили тут пам’ятник – дерев’яну стелу, оббиту бляхою і пофарбовану в блакитний колір. На верхівці стояв глобус, який символізував земну кулю. Володі здавалися таємничими написи на івриті. Пам’ятник поступово занепадав і, нарешті, його прибрали. Але згодом, вже в незалежній Україні, біля штольні, де німці замурували людей с дітьми, поставили новий пам’ятник – «стіну плачу».

Бабуся розповідала, що, коли німці увійшли в місто, прилетів радянський біплан їх бомбити. Німці відразу ж підбили «кукурузника», він сів недалеко на околиці міста, а пілот вискочив і кинувся тікати городами. Забіг до сусіднього двору і закрився в туалеті, дерев’яній будці на городі. Німці побачили, один з них забіг у двір і полоснув з автомату по туалету. Навіть не подивившись, що там стало, пішли. Сусідка відкрила пробитий кулями туалет, там лежав вбитий пілот. Прибігли інші сусідки, немолоді жінки, з плачем вони поклали пілота на вишивані українські рушники і понесли на цвинтар біля церкви, де викопали могилу і заховали без труни, бо не було нікого, хто б міг її зробити. Німці дивилися здаля, але не заважали.

Незабаром до бабусі прийшли німці, подивились будинок, який будували ще діди і батьки її чоловіка, усі теслі. Будинок був великий, Володимир Іванович пам’ятає не менше семи кімнат. Бабусю німці вигнали з дому і заборонили туди заходити, але дозволили узяти деякі речі. Вона оселилась у погребі між домом і сараєм. Ходити по двору і готувати на літній печі їй не заперечували. В домі оселився німецький генерал, тільки не справжній, а тиловий, в Німеччині він був письменником,а тут займався «культурною» роботою, тобто вивозив культурні цінності до Німеччини.

Він отримав наказ спалити міську бібліотеку, усі книжки винесли на вулицю і склали у велику купу, але спалити їх письменник не наважився. Вони лежали пару тижнів, а потім мешканці міста почали тягнути їх до дому, бабуся теж привезла візок книжок, але їх не палила, а склала в сараї. Потім Володя читав їх ще багато років.

Німецький генерал першим чином обновив туалет у дворі, зробив його великим і зручним. Бабуся казала, що він застелив і завішав його різними картинками з німецьких журналів і сидів там годинами, щось читав і писав, а поруч з туалетом стояв солдат з автоматом.

За наказом генерала німці позбирали на крейдяних горах поблизу міста кам’яних половецьких баб і поставили їх поблизу міської бібліотеки, де був штаб генерала. Ідолів збирались вивезти до Німеччини.

Для дітей міста генерал відкрив дитячий клуб, де вчили малювати і співати німецьких пісень. Багато книжок з малюнками, де вчили малювати курку, будинки тощо, залишилось у бабусі після втечі німців. Ще Володимир Іванович пам’ятає, що на електричних лампочках висіли штучні гілочки ялівця з червоними ягодами штучної ж брусниці. Це генерал влаштовував новий 1942 рік, роздавав дітям подарунки і шоколад.

Генерал, хоч і був по-німецьки строгий, але не злий, іноді розпитував бабусю про життя каліченою російською мовою.

Взагалі ж німці не дозволяли мешканцям говорити російською. Коли чули, то кричали: «комуніст», «партизан» і тягли до буцегарні. Усі росіяни і євреї розмовляли українською, в школі вчили українську і німецьку мови. Вова, коли повернулись додому, вже вмів трохи читати, хоч йому минуло тільки п’ять років. Навчившись літерам, він читав геть усі вивіски й усе, що попадало йому на очі. Володимир Іванович пам’ятає, що на парканах і стінах будинків були приклеєні німецькі накази, ліворуч – половина листа українською, а праворуч – німецькою мовами.

Володя, коли вже після війни вчився у школі, довідався від однокласників, що німці багато уваги приділяли дітям. В школі усі добре вчили німецьку, співали німецькі пісні, брали участь у святах з дня народження фюрера, грали у футбол, вчилися малювати. Німці встановили систему нагород, давали шоколад за принесену зброю, знайдену на місцях боїв, за виявленого єврея або ж комуніста. Діти мали підслуховувати усе, що кажуть батьки, і повідомляти німців.

В перші місяці окупації в місті був табір військовополонених, які там вмирали без їжі і води. Мешканці міста крутились поблизу, намагаючись перекинути їм хліб та просунути воду, але німці, коли бачили, відгоняли їх. Потім замість солдатів поставили місцевих поліцаїв, до яких мешканці ставилися з презирством, часто з ними лаялись і обіцяли повісити, бо це були знайомі ще з довоєнних часів.

Десь через півроку окупації, розповідала бабуся, підпільники чи партизани закидали гранатами бордель, де крім німецьких офіцерів загинули вісім дівчат. Багато хто жалкував за ними, хоч це були повії, але їх знали, бо до війни вчилися з ними в школі. Після цього німці арештували багато людей і розстріляли їх в ярах.

Після поразки під Сталінградом німці почали готуватись до оборони. До сусіднього з бабусиним двору привезли далекобійну гармату берегової оборони, яку німці захопили в Севастополі. До неї провели невелику вузькоколійну залізницю, по якій вручну катали візки з величезними снарядами. Гармата, коли наші війська підійшли до річки Міус, стріляла по них один-два рази на добу. Бабуся навчилась впізнавати час пострілу і ховалась у погребі, затикаючи вуха. Навкруги у дворах поставили зенітки, тому що наші кожен день намагалися розбомбити гармату. Одна з великих бомб, 500кг, влучила точно в туалет, коли там не було німця, і вибухнула в ямі. Осколками зрізало усі дерева в саду на висоті близько метра. Дрібні осколки пробили довгий дерев’яний сарай, стіни будинку і застрягли в меблях. Після війни Володя витягав їх з нікельованих трубочок ліжка. Бабусю, яка сиділа в погребі, вибухом контузило, вона оглухла назавжди і лежала два дні без тями. Бомба вибухнула в тридцяти метрах від неї.

Німці зробили новий туалет в іншому місці, але незабаром їм вже прийшлось тікати. Німецький солдат, який був кухарем у генерала, попередив бабусю, щоб вона йшла з двору і не поверталась, поки німці не підуть з міста. Бабуся побігла до церкви, молилась там і чекала звільнення. Коли сказали, що німці пішли, вона повернулась додому, не сподіваючись побачити свій будинок. Та усе було гаразд, німці навіть кинули деякі речі генерала і втекли п’ятого вересня 1943 року, не встигнувши підпалити подвір’я. Навздогін їм стріляли підпільники і партизани, що вже займали околиці міста. Місто визволили дві наші дивізії, які швидко пройшли крізь нього.

Місто лежало в руїнах, німці спалили усі будинки в центрі, майже сімдесят п’ять відсотків жилого фонду. В живих залишилось лише двадцять п’ять тисяч людей, чотирнадцять тисяч загинули, шість тисяч втекли від німців ще в 1941 році.

Коли Вова приїхав з батьками до міста, він не побачив нічого особливого в приватному секторі, але в центрі міста не було жодного цілого будинку. Вові на цей час виповнилось п’ять років. Наступний рік він вчився вдома, батьки хотіли, щоб він вмів читати, писати і рахувати ще до школи. Батько був в залізничних військах, зрідка приїздив додому. Усі чекали закінчення війни. В місті з’явилось багато безногих або безруких молодих людей, деякі з них пиячили і билися, інші просили милостиню.

Повернулися євреї, відкрились перукарні, фотоательє, почали працювати магазини і лікарня. Під кінець року додому повернувся і батько, почало діяти Управління залізниці. Батько ходив у формі залізничника з погонами майора. Надалі прифронтові перевозки здійснювали інші залізниці – південно-західна, львівська. Запрацювало радіо, усі слухали вісті з фронту. Жіночі бригади розбирали завали цегли від розбитих будинків. Почалась відбудова деяких виробничих будівель.

Після свята і демонстрації трудящих Першого травня усі вітали падіння Берліну, чекали на капітуляцію німців. В ніч на дев’яте травня сказали, щоб не виключали радіо, бо очікується важливе урядове повідомлення. Чекали усю ніч, слухаючи розмірене стукотіння метроному. Вова теж не спав, а сестра, якій ще не було п’яти років, спала. Десь о четвертій ранку диктор Левітан повідомив про повну німецьку капітуляцію. Усі плакали від радощі і обнімались. Вийшли на двір, світло горіло у всіх будинках, сусіди бігали вітати один одного. Спати вже не хотілось.

Вова, який на цей час вже затоваришував з дітьми по сусідству, які повернулись з евакуації, грав з ними у війну. Недалеко вони знайшли великий двір, огороджений колючим дротом. Там стояли румунські транспортери, невеликі, на гумових гусеницях, майже не броньовані. В інструментальних скриньках було повно ключів, підшипників тощо. Вони слугували іграшками для дітлахів.

Час минав, наближався навчальний рік. Батьки Вови радились, в яку школу його віддати. Поблизу була цегляна двоповерхова школа, де викладання, як при німцях, відбувалось українською мовою. Інші школи в місті теж були українськими. Батьки не були проти мови, але в школах збереглись німецькі порядки. Радянська влада не визнала освіту, яку дали німці, дітей, які закінчили перший і другий класи, повернули до першого класу радянської школи. Російської вони не знали, зате вільно розмовляли німецькою. Якби ж тільки це! Діти засвоїли німецьку ідеологію, грали в поліцаїв, шукали комуністів та вішали євреїв. На усіх парканах малювали свастику. Зрозуміло, що семирічному хлопчикові неможна було вижити серед восьми- і дев’ятирічних «хвашистів». Тому батьки віддали Вову у початкову залізничну російськомовну школу, яку Управління залізниці відкрило для дітей своїх робітників. Ця школа була в трьох кілометрах від дому, але що ж робити? Вова пішов туди. В школу потрапили також діти евакуйованих не залізничників, головним чином, євреїв, та деяка кількість переростків, які вчилися при німцях. Вони відразу прийнялись ганяти «жидів», якими для них були усі, хто повернувся з евакуації. Вчителі, звісно, були в курсі і пильнували на перемінках, щоб когось не придушили в туалеті або в коридорі. Навесні 1946 і 1947 років міська річка, що текла поблизу ярів, сильно розливалась, вода вимивала в ярах кістяки людей, розстріляних німцями. Євреї, в тому числі і учні Вовиного класу, ходили у ці яри, розшукуючи рідних, яких впізнавали за золотими зубами. Потім у місті пару днів чулися поховальні марші, що супроводжували процесії на кладовище.

На жаль, Вові було скучно в школі, бо він вже вивчив усе до п’ятого класу. Треба було б віддавати його відразу до п’ятого, та він був надто малим. Невідомо, для чого його муштрували вдома, тільки хіба, щоб чути, який у батьків розумний син, усе знає. Вова не звик трудитися в школі, усе давалось легко і надалі він вчився тільки за звичкою бути першим. Добре, що знайшлася справа, якій він присвятив своє життя, а то б хто знає, що з нього стало. Вова виріс, поступив вчитись у Москву і потім ще не раз повертався до свого рідного міста у справах. Батьки вже давно мешкали в іншому місті, бабуся відійшла в інший Світ, будинок продали. Місто змінилось, відбудувалось, виросло майже удвічі. Та вже не чути тут ні єврейської, ні української мови. Євреї, яких ще було багато навіть після війни, зникли мирним шляхом, переїхали до Ізраїлю та в інші країни. Українці залишились, та загубили рідну мову, тепер тут навіть газету не купиш українською, хоч над міськрадою майоріє український синьо-жовтий прапор.

 

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Нестеренко Борис                                                                  

 

Окіст

 

     Дивовижне було м'ясо — світло-рожеве, з околицею білого сальця, що пахне по-особливому, як тільки може пахнути добрячий копчено-варений окіст, виконаний за всіма правилами технології. Назву мав &‐ тамбовський. І до цього можна було причепитися — бо які в Тамбові свині! В Росії в ходу яловичина, зі свинями росіяни не дуже. Це тільки на Україні так могли відгодувати свиню  і так обробити свинячу ногу — окіст. Краще тільки німці ...

      За тамбовським чергу займали з ранку, десь годин з дев'яти — по вівторках і п'ятницях. Виносили товар на прилавок о 13 годині. Зазвичай це були два підноси з нарізаними кусками свинини різної ваги — по двісті або триста грам. Коштувало це м'ясо по три рублі 50 копійок за кілограм. Окремо виносили вирізану з окісту кістку (рульку) та зняту з окісту шкіру —по дешевшим цінам. Так от, якщо черга вимагала давати по одній порції в руки, то ощасливлених покупців налічувалося чоловік десять-п'ятнадцять. А якщо народ примудрявся брати по кілька порцій, то і того менше. Загалом, тамбовський окіст — це був делікатес, дещо дорогуватий по радянським міркам ,але якісний та смачний.

      Продукт пропав з магазинів начисто в 1992 році, в січні. На зміну йому прийшли два види м'яса — супердороге в'ялене або сирокопчене — доларів по п'ятдесят-сто за кілограм, а усяке різне — у п'ять разів дешевше. Про перший вид говорити не будемо — не по кишені пересічним українським споживачам натуральний європейський продукт, привезений із Франції або Італії. Що стосується м'яса ціною від 40 до 120 грн., то скажемо прямо — це не м'ясо в радянському розумінні і, в жодному разі, не тамбовський окіст — це якась суміш спецій, смакових добавок, імпортної або вітчизняної неякісної свинини і, як кажуть обізнані люди, просто водного розчину, який вводиться шприцем в шматок м'яса. Технологія приготування,як кажуть, теж не та — замість декількох діб в'ялення або копчення м'яса димом — кілька годин витримування у коптильній рідині.(Але що я вам розказую — ви і самі, любі читачі, відвідуєте гастрономи)…

     Так ось,саме таким ерзац-продуктом заповнювалися українські магазини протягом останніх двадцяти років. І саме таким продуктом зацікавилася жінка років шестидесяти у магазині під назвою «Степовий», що в районі Камишової бухти міста Севастополя.Сухе зморшкувате обличчя, дбайливо зачесане, але тільки наполовину фарбоване волосся, стоптані туфлі-човники, в'язана кофтинка(мабуть, власноруч), потерта біла сумка, довга спідниця блякло-рожевого кольору— зовнішній вигляд дами був типовим для тієї маси немолодих жінок, що зараз їздять на тролейбусах безкоштовно, по пільгам. Правда, шию дами прикрашало намисто з перлів, але воно тільки підкреслювало враження від образу жінки,мовляв, «все в минулому».Купувальниця стояла біля прилавка, дивлячись на так званий «рулет з рульки», тобто м'ясо низького сорту, обрізане із самої нижньої частини свинячої ноги, пресоване в процесі варіння та витримане в коптильній рідині. Продавчиня поклала цей шматок на ваги і оголосила ціну, мовляв, при вартості у 44 грн. за кілограм дане м'ясо коштує 12 грн. 30 коп.

 — Багато! — вимовила жінка, — я можу заплатити лише шість гривень. Продайте мені, будь ласка, половину.

 — Не можу, — пояснила продавчиня, — або весь шматок або не продаю. Половину ніхто не візьме, знаю з досвіду — не має товарного вигляду.

 — Зрозумійте, дівчина, — продовжувала просити жінка, — я окіст можу собі дозволити раз на місяць, коли пенсію отримую, мені 150 грамів достатньо. Не більше. Я вас прошу!

 — Ні, шукайте кого-небудь, щоб навпіл ...

 — Я візьму, — несподівано запропонував чоловік, що стояв біля сусіднього прилавку і купував вермішель. — Дайте половину.

     Сергію Сіроштану, колишньому майору Радянської Армії, не потрібна була ця покупка. Але він дізнався жінки. Це була, як і він, любителька тамбовського окісту. У далекому 1986 році вона, будучи медсестрою портової поліклініки, розташованої поруч із магазином «Степовий», займала чергу за тамбовським окістом для нього. До 13:00 він приїжджав із військової частини на своїх «Жигулях»,паркувався біля поліклініки,йшов до магазину, та ставав перед медсестрою,яка зазвичай була першою у черзі.

 — Він займав! — переконувала жінка обурених покупців. — Був у пів на дев'яту ранку!

      Вдячний Сіроштан розплачувався за послугу тією ж монетою. Він забезпечував жінці чергу в павільйоні, де здавали порожні пляшки з-під мінеральної води та пива. Павільйоном завідувала Людмила Терентьєва, дружина капітана Терентьєва, що був підлеглим Сіроштана. І по його записці у жінки позачергово брали порожні пляшки.(Це звучить фантастично,але у той час порожня пляшка коштувала як півлітра бензину,і рідко яка радянська родина гребувала цим доходом) ... Чого гріха таїти, медсестра подобалася майору. Смуглява блондинка, трохи вище середнього зросту, з красивими грудьми…Від смуглявки  завжди пахло дорогими парфумами, вона носила  американські джинси і дублянку,які купити тоді було майже неможливо.Повторюємо, вона подобалася майору і він відчував,що і медсестра не байдужа до нього,незважаючи на золоту обручку на підмізинному пальці правої руки, але Сергій так і не наважився призначити їй побачення,соромлячись своїх можливостей як залицяльника.

         Так, гроші були, але хіба міг він, офіцер, подарувати жінці парфуми того ж класу, до яких звикла, судячи з усього, білявка? Французські парфуми…А золота обручка з трьома камінчиками-діамантами? А дефіцитний одяг? Навіть прості колготки — і ті можна було купити тільки у перекупників…А той факт,що шмат окісту,який купувала медсестра вона зазвичай ховала у багажник білої красуні «Волги»,що стояла біля портової поліклініки?Це був незаперечний доказ неабиякої заможності білявки, —«напевно , дружина моряка,старпома або навіть капітана», — думав майор.З плаваючими офіцери конкурувати не могли. Ті ж парфуми , джинси та «Волгу», наприклад, моряк міг купити за валюту(так звані бони у спеціальних магазинах), а ось офіцер — ніяк ...

     Отже, Сіроштан купив з колишньою медсестрою рульку навпіл. Жінка взяла свою частку(майор звернув увагу,що кільця  з діамантами на руці вже не було) і сказала:

 — Велике вам спасибі, ви не уявляєте, як іноді хочеться м'яса! Ще раз, спасибі!

 — Нема за що, — буркнув Сіроштан і швидко відійшов від прилавка. Він чомусь не хотів, щоб жінка його впізнала…

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Низовцов Михаил

 

 

Пликышкнышкельмантоцкий

 

 

Михаил Низовцов

 

 

Пликышкнышкельмантоцкий

 

 

- Будешь работать в паре с Пликышкнышкельмантоцким! – объявил бригадир новичку.

- Простите, с кем?! – переспросил новичок.

- С Пликышкнышкельмантоцким! – охотно повторил бригадир.

- Извиняюсь, я не понял! – растерялся новичок.

- Ну, ты не первый, кто сразу не запоминает. Фамилия у него такая – длинная.  Его по тельняшке узнаешь. Он без нее – ни шагу. – терпение бригадира не иссякало.

- Моряк, что ль, бывший? – поинтересовался новичок.

- Можно сказать и так. Он лапши тебе на уши навешает! Вообще, его Никитой зовут. Но он по имени не отзывается. Фамилией сверкает.

- А можете ее еще раз повторить?

- Пликышкнышкельмантоцкий!

- Пликыш-Кныш-Кельман-Тоцкий! Я правильно произнес?

- Правильнее не бывает! С Никитой легко сработаешься!

 

- Значит, сегодня ты мой напарник? Куришь? – Никита спрашивал новичка, не глядя на него. Новичок был раза в полтора старше Никиты.

- Неа!

- Значит, тебе легче!

- Ты на флоте служил?

- А ты про тельняшку? Служил! Лет пятнадцать назад. На крейсере ходил! Дважды по девять месяцев к родным берегам не приставал! С тех пор с тельняшкой не расстаюсь. Подарочная она. Самим американским адмиралом пожалована. Ходили мы в хвосте американского авианосца «Энтерпрайз». Слышал о таком? Он – к Хонсю, и мы – к Хонсю. Он в Персидский залив – мы вслед тащимся. Средиземное море, Карибское… На расстоянии бинокля, разумеется, за волной прятались. Однажды такой штиль ударил! В Тихом океане случилось. Сутки, другие. У американцев, не рассчитали они, солярка закончилась, в нейтральных водах их двигатель застопорило. Легли они в дрейф, их течением в наши воды прибивать стало. Сигналят они нам, с извинениями своими помощи просят. Они нам нужны? Ну, перекинули мы им пару бочек солярки, чтоб обратно, в нейтральные воды они выбрались. А двигатель их ни в какую. Даже не чихнет. Ну, наш капитан и предложил американцам дернуть их с буксира, мол, волны нет, не опасно. Подцепили мы их на трос, дернули. Запустился их двигатель. Американцы про «дрюжбу» заголосили. Их адмирал к нам на палубу с визитом попросился. Выстроились мы на палубе. Их адмирал каждому из нас в знак благодарности за помощь и выручку подарок лично вручал – по тельняшке каждому.  Он раз пять мою фамилию пытался за нашим боцманом повторить, да так и не смог. А «да что же это такое, твою эскадру!» – американский адмирал с первого захода вслед за боцманом осилил. Даже наш боцман удивился. Да и сам адмирал не меньше удивлялся – без акцента произносил. А руку он мне пожал! Да! – Никита посмотрел на растопыренные пальцы правой ладони, и сжал их так, как пожимают ладонь друга: - Америкос!

 

Казалось, тельняшка Никиты из одних заплат сшита…

 

Час ночи. Время перерыва. Конвейер остановлен.

 

- А чё? Фамилия как фамилия! – Никита в латаной по латаному тельняшке

своей фамилией гордился и защищался: - Да хоть и Кендюх будь она, я бы и ней гордился!

- Никто тебя, Никита, твоей фамилией обидеть не помышляет, но с первого раза не каждый её вымолвит – Пликышкнышкельмантоцкий! Извиняй, если коверкаю. А ты – ты с ней родился и вырос – Никита Пликышкнышкельмантоцкий! В школе не дразнили?

- Почему же не дразнили? Дразнили! Примерно, как бригадир сейчас. Только мне параллельно…

 

- Пликыш!.. Пликныш!.. Кышкныш!.. – как только не коверкал фамилии Никиты бригадир «композитчиков». Никита на бригадира не обижался. Бригадир замыслил увольняться. «Полтора года – хватит! На лекарства уже заработал!» – планирует бригадир свое место Никите уступить. Конечно, бригадир дурнёй перенимался, когда пыхтел на Никиту, нарочно коверкая фамилию. Только Никита и ухом не вел, будто не к нему бригадир придирался. Никита не подбежит, не подставит плечо за того парня, но и свое время не потянет, сноровку продемонстрирует: - Я весь в деда! Героический был мужик!

 

И стал Никита новичку рассказывать. Он всем новичкам рассказывал:

 

- Вот у меня фамилия такая длиннющая. Ее на четыре можно раскроить, а нельзя! Памятная она. Деду дорога она была. Дед в начале февраля 1945 года под Секешфехерваром воевал. Немцы отчаянно сопротивлялись. Но все же наши войска в результате предпринятых атак овладели крупными населёнными пунктами Шопонья, Калоз, Дет… Да, накосили там немцы красноармейцев. Три дня без пищи солдат воюет, а командование на дальнейшее продвижение приказы строчит, развивать наступление требует. Наконец на  четвертый день горячий харч подвезли, передышку изможденным бойцам устроили. Разместились бойцы в отвоеванных у немцев окопах, ложками о котелки скребут, долгожданный кулеш со шкварками приканчивают. Со шкварками из сала венгерского – трофейного! А немцы «соображалку» включили и контрнаступление с артподготовки начали. Ухнул немецкий снаряд точно в окоп, где дед мой, Пликыш, с побратимами Кнышом, Кельманом и Тоцким с кулешом расправлялись. Последних троих взрывом снаряда вдрызг разнесло, а деда только контузило. Крепко деда контузило, да так, что в больничке дед три месяца провалялся. Привезли его в больничку в беспамятстве и без документов. Спрашивали там, из какой он части, как фамилия, а он, знай, одно твердит: «Пликышкнышкельмантоцкий!.. Пликышкнышкельмантоцкий!..» Так его и записали, так и выписали со справкой – «Выдана Пликышкнышкельмантоцкому, что он в период с… и по… находился на излечении по случаю контузии. К прохождению службы в армии непригоден».

 

 

- В каком звании твой дед-то воевал? – вставил вопрос подошедший тихо бригадир.

- Не Генералиссимус, конечно, но ефрейтором – точно! – гордостью за деда запалился Никита. – Вот так и до меня дедова фамилия дошла…

 

Бригадир ушел в бригадирскую чаевничать.

 

…Снова выросла фигура бригадира. Ночной перерыв закончился. Наступило время конвейера.

 

Завод композитных материалов. Частная территория. Все, кто здесь работали и работают, давали подписку о не разглашении сведений, ставшими им известными во время работы по технологическому процессу.

О, да! Есть о чем молчать! Точка первая. Цементная. Это чистилище. Все новички проходят через него. Текучка сумасшедшая. Отдел кадров зашивается принимать и увольнять. Увольнять легче – люди просто на работу не приходят. А зачем? Трудовой книжки в течение двух недель от работника не требуется. Выдержит испытательный срок в две недели – зарплату начислят и выплатят, потребуют трудовую книжку. Не выдержал две недели, хотя бы один день не дотянул – ничего работавший не получит. «Договор! Ты его собственной рукой подписал!» Все – в пользу хозяина. Ни в каком суде не оспоришь.

- Но я же горбатился! – хоть рыдай.

- Мы договаривались!..

За смену работяга до полторы сотни – баксов! –  заколачивает. Ушел, не пришел, не доработал до конца испытательного срока – другой место занял. И он не доработает… Это же какая экономия!

 

Никита с новичком работают на цементной точке. Работа не сложная. Кар подгоняет «торбу» со спекшимся цементом за время доставки от производителя на завод – около тонны – к электронным весам. Точность весов – плюс-минус двадцать грамм.

Рядом с весами решетчатый вибрационный стол стоит. Цемент из «торбы» Никита  и новичок ведрами грузят на вибростол. Цемент разрыхляется, просеивается, успевай мешки подставлять да на весы выставлять. И не дай бог не пятьдесят килограмм в мешке окажется.

В цехе цементная пыль беспросветная. Новичок респиратор давно выкинул. Никита свой даже не надевал. Отплевываются одинаково. Если новичок завтра в смену выйдет, он с Никитой станет на другую точку – на песок, потом, в следующую смену – на золу, потом на известь… И так пока всю технологическую цепочку не пройдет. Все точки в одном ангаре, в одном сплошном цементном облаке. В конце смены – душ! Теплый! А пока – конвейер! Ни покурить, ни по нужде сходить. Последнего не надо – все потом выходит.

Новичок, теперь напарник, любопытствует:

- Никита? А почему ты здесь и как долго работаешь?

Никита молчит, будто напарник не его спрашивает.

- Пликышкнышкельмантоцкий! А почему ты здесь и как долго работаешь? – повторяет напарник свой вопрос.

Никита во время работы говорит мало:

- Второй месяц уже! Отработаю за бугая и покачу …

- В Крым? В Египет?

- Вслед за отцом!

- А он где у тебя?

- Уже там! Вслед за дедом отправился! Отец мой известным шахтером был!.. Про силикоз слышал?

На каре подвезли следующую «торбу» с цементом.

В семь утра конвейер отключили. Все уборкой территории занялись. Было что выгребать, выскребать, выметать – все в том же цементном и «композитном» облаке, разве что акустика децибелами не давила.

 

К концу уборки ноги едва волочатся. Добрести бы до душевой.

Никита в душевой спрашивает у напарника:

- Батя! Сколько тебе лет?

- Пятьдесят семь!

- Завидую! Выдюжил! Не доживу! Пиво сегодня с меня! – Никите хочется выговориться. Он понимает – напарник охотно будет слушать.

 

- Знаешь, напарник, я работаю на бугая! – начал Никита в пивной после смены, откупорив бутылку с пивом. – Я до этого работал водителем автобуса с одной входной дверцей. Друг помочь попросил – бугая на бойню отвезти. «Бугай – скотина спокойная!» – уверил меня друг. А я, по простоте душевной, и согласился. Втащили мы с другом, не без труда, конечно, бугая в салон и повезли. Бугай пугливым оказался – сразу нужду малую с большой справил. Это что? Ерунда! Стал он с ноги на ногу переступать – автобус зашатало, повело с боку в бок. Полбеды! Пол под бугаем не выдержал! Одной передней ногой бугай в пол провалился. Нога сломалась. К счастью, к бойне подъехали. Как мы только бугая не домкратили, чтобы ногу из дыры освободить! Все это цветочки были. Поставили животину на четвертую, сломанную ногу, дыру в полу закрыли, а бугай заднего хода не имеет! И хвост ему по совету убойщиков заламывали, и за ноздри тянули – задний ход у бугая не включается! Представляешь, пришлось заднюю стенку автобуса разрезать, чтоб салон от бугая освободить. А он прыгает и вторую переднюю ногу ломает… В общем, автобус мне отработать надо. Тут дуракам платят, а полоумные без гроша уходят после первой смены. И только умные на пушечный выстрел к заводу не подходят. Хочешь, я про деда моего правду расскажу. Мы еще по бутылочке пива осилим?

 

И рассказал Никита о своем «героическом деде» настоящую правду…

 

Иван Пликыш, дед Никиты, никогда в армии и не служил. На самом деле он, карманный вор, войну в лагерях перекантовал. Политическим он не был. И вором в законе не был. Правда, книг  он много читал, и балаболить был мастак, да еще затейником прослыл. Он в декабре 1944 года, находясь в лагере, подговорил дружков Кныша, Кельмана и Тоцкого отметить день рождения вождя народов Иосифа Сталина. Тайком, конечно. Афишировать – политику пришьют, статья, почитай, расстрельная. Готовиться дружки стали заблаговременно. Кельман спер «у кума» банку с гуталином и спрятал в надежном месте. Тоцкий несколько дней в больничке шустрил, раздобыл несколько пузырьков с бриллиантовой зеленью. Кныш с пищеблока хлебных краюх и цельную луковицу пристарался. Иван Пликыш со слесарной мастерской металлического уголка кусочками до двух метров доставил, да еще бутылку настоящего антифриза. Осталось дождаться означенного времени – 21 декабря, да крепкого морозцу. Морозцем декабрь баловал. Вертухаи чаевничали, а Пликыш с дружками банкет устроили в сарае, благо, луна полная в дыру заглядывала, не впотьмах праздновали. Стол накрывали молча. Каждый свою заботу знал. Кельман гуталином краюхи хлеба намазал и на пропитку поставил. Пликыш с Тоцким чистый спирт от «нечистой силы» – зелени отделяли: Тоцкий лил из пузырьков бриллиантовую зелень сверху в желобок уголков, связанных проволочкой в один, а Иван Пликыш собирал почти обесцвеченный спирт на другом конце уголка в жестянку; зелень в верхней части вымораживалась. Спирта набралось немного, но все же для затравки хватило. Кельман соскреб гуталин с хлебных краюх. Чем не закусь? Да еще как бьет по шарабану! Дошлоp class= до дележа антифриза. Кому, как не Ивану Пликышу, досталась честь разлива. Чокнулись жестянками: « Ура! За Сталина! Не жалко и умереть!» До луковицы дело не дошло. Обошлось без предательского лукового запаха. Трое из четверых из сарая живыми не вышли: Кныш, Кельман и Тоцкий – гыгнулись. Их на тачках вывезли. Ивана Пликыша тоже вместе с трупами вывезли, но он ангельский голос при транспортировке подал, его маршрут в больничку завернул. Сталинская ночь в лагере этим не закончилась. Сгорели «кумовы апартаменты» вместе со всеми документами, со всеми личными делами заключенных. И несколько человек совершили побег. Личные дела восстанавливали по наличествующих живых:

- Молчать! Фамилия, имя, отчество?

Никита, рассказывая раньше о своем «героическом деде», не соврал, что тот в больничке три месяца провалялся. Попал он туда в беспамятстве и без документов. Спрашивали его, как фамилия, а он одно твердил: «Пликышкнышкельмантоцкий!..» Так его записали, так и выписали со справкой – «Выдана Пликышкнышкельмантоцкому, что он в период с… и по… находился на излечении по случаю острого отравления организма. К прохождению службы в армии непригоден».

Освободили Ивана Пликыша по амнистии – «за девками бегать вряд ли, но за бабами волочиться горазд будешь!» По той справке дед и паспорт получал.

Он отца моего на свет произвел, а тот и меня настарался. И у меня сын растет. – Никита помолчал. – Чувствую, грудь подведет… Что эти работодатели с нами делают?! А ты, батя, завтра в смену не выходи. Вообще, покидай это дело. Дольше проживешь. А про службу на флоте и про подарок американского адмирала, как и про моего героического деда, я тебе тоже наплел. Извини.  Не служил я на флоте. В стройбате я служил. Книги я люблю читать, как дед мой, как отец мой читал – запоем. А тельняшку я в «Секонд хенде» приобрёл. А то, что латанная – это позорная привычка к старым вещам. Комфортно мне в ней на этом заводике! Только чует моя душа, до твоих лет… Об этом я уже тебе в душе говорил. – закончил грустно свой рассказ Пликышкнышкельмантоцкий и закашлял. – Но еще одно дело у меня на земле осталось – сыну фамилию настоящую восстановить, с прадеда нашего, землепашцем он был. Дед мой, безалаберный, за свою жизнь покуролесил!.. Да и отец тоже!.. Нельзя так жить!.. Но и поколение наше все нынешнее свою жизнь на мироедов истратит…Может, дети наши умней нас окажутся…

- Только они, пожалуй, на пиве уже свихнулись! – напарник отказался от третей бутылки пива, предложенной ему Никитой.

В следующую смену с Никитой вышел новый напарник.

 

 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Ожеховська Ірина

  

Метелик

 

— А что делать? Способностей у меня нет. Уродоваться за девяносто рублей я не согласен… Ну хорошо, съем я в жизни две тысячи котлет. Изношу двадцать пять темно-серых костюмов. Перелистаю семьсот номеров журнала «Огонек». И все? И сдохну, не поцарапав земной коры?.. Уж лучше жить минуту, но по-человечески!..

Сергей Довлатов «Креповые финские носки»

 

Значить, діло це було в маленькому містечку, назву якого вже й не згадати. Та то й не має великого значення. Нащо вона, та назва, якщо суть не в ній?

Тут справа в людині. Звати її, тобто людину, Катя Скоморовська, Скомороха, Комариха, Комора тощо. Прізвиськ вона мала багато. У принципі, як і імен. Вона ніколи при знайомстві не називала свого справжнього імені. Мені вона представилася Поліною Майко.

Ця Катя-Поліна мала зелені очі й русяве волосся й зовні наче нічим не виділялася із натовпу собі ж подібних.

Але коли приходила ніч вона ставала схожою на красивого метелика, котрий летить на вогонь і згорає у ньому під ранок. Знову день – знову як усі.

Ніч – і вона метелик; пурхає уздовж чужих життів, котрі проносяться зі швидкістю вітру повз неї. І лише зрідка вона на одну-дві години  стає частинкою чийогось життя, і то, аби залишити певну радість, певну втіху, певне задоволення, і виключно чоловікам, що втомилися колесити життєвими просторами.

Ці чоловіки зупиняються іноді вночі, аби перевести подих і рушити далі, аж ось з’являється дикий метелик – і дарує їм насолоду, виконує їхні примхи. Чоловіки знову підбадьорюються, почувають себе володарями і рушають далі завойовувати світ.

А метелик лишається тліти на дорозі, й у нього вже не вистачає сил, аби всміхнутися, лише криво натягнути губи і пошкандибати додому лікувати обгорілі крила; лежати під теплою ковдрою влітку й трястися від ознобу, вироджуючись, нібито в коконі, щоб увечері знову регенерувати із власного попелу втрачених надій та мрій в прекрасного метелика.

Поліна (а для мене вона була Поліною) стояла по ту сторону дороги. Ми були начебто на двох протилежних берегах однієї річки, а між нами потік коліс та габаритів, машини-хвилі.

Жодна з нас не наважувалася ступити першою назустріч. Ми немов були прикуті один до одного поглядами. Її зелені очі пропалювали мене: вливаючись у мої думки вогнем і пилом, вона блукала в моїй підсвідомості, зазираючи в усі двері й ящички мого мозку.

Зі мною щось трапилося: я стояла німа і не ворушилася, практично нічим не відрізнялася від стовпа, котрий, як мені здалося, виріс із землі поряд зі мною.

Я не знаю, скільки пройшло часу, доки метелик наважився перепорхнути на мою сторону – й ось ми вже стояли поряд, на одному спільному березі.

— Тебе Шкура прислав?

Голос у метелика був солодким.

— Так.

Шкура – це місцевий бандюк Гриша Шкурупій, що тримав СТО та декілька палаток на Київській трасі.

— Просив передати тобі ось це.

Я простягла їй пакет, котрий тримала у лівій руці.

— І все? – Запитав метелик, кліпнувши довгими накладними віями.

— А що ще тобі потрібно?

— Він обіцяв мені віддати борг.

— Я не знаю, про що ти.

— І не лізь краще! І взагалі вали звідси, доки ще ціла.

Мабуть, я в той момент глянула на неї одним із поглядів незрозумілості, тому що вона мовила далі:

— Мене звати Поліною Майко. Завтра о шостій ранку прийдеш за ось цією адресою й запитаєш мене.

Моя нова знайома протягла мені клаптик паперу і, змахн/pувши крилами із пакетом в лівій руці, вона перелетіpла на інший бік дороги й почала крокувати, як вартовий: туди-сюди, туди-сюди.

***

Тієї ночі я майже не спала. Чому майже? Я взагалі не спала. До півночі зі своїми знайомими слухала музику в «Шедеврі»; відчуваючи себе частиною цього натовпу, цих звуків, котрі змішувалися в мікс нічного життя, я підігрувала на пляшці з пивом, і не на одній. Мені хотілося продемонструвати, що я теж тут є. Ось тут, за третім столиком у другому ряді від дверей, я п’ю «Оболонь Оксамитове» і не п’янію.

До другої ночі я сиділа біля школи на лавці зі своїм новим знайомим, котрого, здається, звали Максимом, а  можливо Марком… Наші розмови-поцілунки перервав мій мобільний телефон. На екрані висвітився номер Уріса – ще одного Шкурупія, молодшого, з любовним ім’ям Роман. Рома СТО не тримав, у нього був кращий бізнес: він торгував травкою та легкими наркотиками.

Я відштовхую свого знайомого й беру слухавку:

— Алло!

— Де тебе чорти носять?

Він був злим, бо я обіцяла йому передзвонити.

— Я біля базару, –Он отца моего на свет произвел, а тот и меня настарался. И у меня сын растет. тоді я вміла красиво, а головне – правдиво, брехати.

— Я зараз приїду заберу тебе.

Я скумекала швиденько: pякщо він у Шкури на СТО, то до базару йому їхати п’ятнадцять хвилин, мені йти – десять – впорядє. Але якщо він на площі Леніна або у парку, то на базарі він буде хвилин за п’ять, ще й покурити встигне. Ні – не катить.

— Ти де? – Питаю.

— На «Кубі».

Ага, значить удома, до базару двадцять хвилин, тепер і я встигну не тільки покурити, а й ще зробити щось непристойне із ось цим Максимом, чи Марком. Чи як його там?

— Тоді їдь і забери мене.

Я знала, що на останньому слові він уже сідає у машину.

Мій знайомий провів мене до середини мого шляху, далі я його спровадила й пішла сама.

Переді мною замелькали очі Поліни, такі відкриті, глибокі, прямодушні, наче очі людини, котра пережила всі війни й бачила смерть більше, ніж робила подихів. І ці очі ніби знали ціну людському життю. Але одного вони не розуміли – скільки коштує власне життя? Поліна навіть не розуміла, що можна собі задавати таке запитання, тим паче вона не знала відповіді на нього.

Я стояла біля кіоску з сигаретами трохи в стороні від ліхтаря. Під’їхав Рома і я заскочила до нього в машину.

— Я недовго? – Запитав він.

— Ні-ні.

— Як там Катя?

— Яка Катя? – я не зрозуміла його запитання, адже Кать я знала багато, але спільних знайомих з таким ім’ям ми начебто не мали.

— Скоморовська, – Ромі здавалося, що так він мені пояснив, але я ще більше здивувалася й сиділа в незрозумілості. – Гриша тебе просив їй пакет передати.

На перший погляд могло здатися, що він кричить, та насправді це в нього така манера уточнювати, коли йому нібито здається, що він усе правильно пояснює, але людина чомусь його не може зрозуміти. Його це злегка дратувало.

— Вона сказала мені, що її звати Поліною.

— Як би її там не звали, але вона є і залишиться проституткою до кінця своїх днів.

— Чому ти вирішив, що до кінця…

— Вона хвора, – перебив мене Рома. – І якби не мій брат, давно б уже подохла.

— Люди вмирають, а не дохнуть, – зауважила.

— Ні, вона не людина.

Я не стала з Ромою дискутувати стосовно Поліни, для мене це було зайвим. Я й так за десять хвилин їзди до мого дому встигла наслухатися про любов Шкури до Поліни: він сотні разів намагався її витягти із багновища, погасити полум'я, на яке вона летіла, але йому не вдавалося, не щастило. І він просто її любив.

О п’ятій тридцять Рома привіз мене до мого дому, поцілував на прощання й поїхав, зашелестівши колесами свого автомобіля. Я зробила вигляд, наче зайшла до хати. Насправді, я лише сходила у справах до кімнатки, де пудрять носики, і вийшла з подвір’я, зачинивши хвіртку.

До того місця, адреса якого була написана гарним почерком на шматкові паперу, котрий мені дала Поліна, було майже півгодини ходьби. Надворі вже світало, і на моєму обличчі можна було прочитати, що вночі я явно не торкалася подушки. Але, на щастя, я мало кого зустріла по дорозі.

Зайшовши до під’їзду, я піднялася на третій поверх. Подзвонила у дзвоник. Але ніхто не поспішав відчиняти. Я подзвонила ще раз. Тиша. Я хотіла вже піти, але тут мене оповила блискуча думка: може дзвоник не працює?

Я занесла руку, аби постукати, і лише моя шкіра руки доторкнулася до шкіри дверей, вони відчинилися. Я тихенькpо увійшла. Так же тихенько, не роззуваючись, я заглянула на кухню – нікого, в туалет – нікого, у ванну кімнату – нікого.

Я зайшла до вітальні. На журнальному столику лежали презервативи, губна помада й червоний платок. На дивані лежала Поліна, вкрита ковдрою-коконом. Вона ніби спала, здавалося в цей момент їй сняться квітучі луки, лагідні дотики вітру, усміхнене сонце. Я доторкнулася до її плеча.

Вона не відкрила очей.

— Що ти любиш? – Запитала вона у мене.

— У якому розумінні?

— Що тобі подобається робити в житті, чим займатися?

Я замислилася. Що я любила… Що я любила? Я любила слухати людей, допомагати їм, чогось учити, я любила писати…

— Я… - Почала я мимрити. – Ну я люблю…

— Мовчи!

І вона відкрила очі. Вона могла навіть і не говорити слово «мовчи», її погляду було достатньо, аби все навкруги замовкло на декілька хвилин, щоб вона могла насолодитися, наповнитися своїм одиноким спокоєм.

— Бачиш, як воно буває: любиш одне, а живеш іншим. Паскудство! У тебе є сигарети?

— Є. – Відповіла я.

— Дай мені одну.

Я дістала й дала їй одну сигарету, як вона і просила, потім подала запальничку.

Підсунула до неї попільничку, котра наполовину була прикрита упаковками з презервативами. Я тоді вперше в житті їх бачила настільки багато, що аж очі розбігалися. Я стряхнула ці контрацептиви з попільнички і подала її Поліні.

— Ти щось хотіла мені сказати?

— Особливо нічого. Просто мені одиноко… страшно… Мені чомусь та-а-ак боляче.

— Я знаю, що ти невиліковно хвора.

— І все-одно прийшла? Не боїшся заразитися?

— Ні. – Тоді я не розуміла, що таке СНІД, тому, можливо, не боялася, а зараз – розумію, тому й не боюся.

— Ти якась дивна.

Її погляд став іншим, дитячим, довірливим.

— Не люблю бути такою, як усі.

— Ти ніколи такою не будеш.

Після цих слів було ще безліч зустрічей, розмов. Потім я переїхала до іншого міста. Від сторонніх людей дізналася, що Поліни вже немає на цьому світі: одні говорили, що її замучив синдром набутого імунодефіциту, інші – що її вбив далекобійник, котрому вона передала, наче у спадок, СНІД (він розчавив її своєю фурою).

Колись у одному із барів я помітила серед натовпу чоловіка, схожого на старця, але його обличчя мені нагадувало далеку мою юність. Це був Шкура. Його ясні очі вкрив сизий туман. Він мене не впізнав, або не хотів упізнавати, хоча довгенько на мене дивився, але так і не насмілився до мене підійти.

«Ти ніколи такою не будеш». Я чітко почула голос Поліни. І тихо мовила про себе:

— Дякую, метелику.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Окунева Татьяна 

 

Прощёное воскресенье

 

 

–  Наталья Семёновна, там за дверью снова Криворучко стоит.

–  Ну так что? Пусть стоит. В чём проблема?

–  Так раздетый, босой…

–  На снегу?

–  Ага, на снегу.

–  Погибель наша этот Криворучко. Впусти его в коридор, я сейчас подойду.

      Главный врач маленькой  сельской больницы на 25 коек, отодвинув недописанные истории болезни, подходит к окну, смотрит на градусник за стеклом. Мороз крепчает.

      Хорошо, что окна утеплили на совесть, не то – совсем худо бы пришлось – думает она, запахивая кацавейку из потёртой овчины, надетую поверх белого халата.

      Криворучко, посиневший от холода и алкоголя, стоит возле двери, как цапля, поджав одну ногу, на мокрой половой тряпке из старого байкового одеяла.  Дальше его не пускают. Он понимает свою бесправность и молча, как шелудивый приблудный пёс, ждёт то ли пинка, то ли подачки. Все прекрасно помнят, чем завершилось его последнее пребывание в больнице. Распитие спиртных напитков и пьяный дебош в лечебном учреждении закончились выговором главврачу от  районного начальства.

–  Катюша, – обращается Наталья Семёновна к нянечке, &‐ у нас там в кладовке были галоши от бабы Мани, царство ей небесное. Принеси их, да тряпок захвати ему на портянки. А чтобы не спадали, шнурами от старой проводки привяжи, там же, в кладовке лежат. Да  не забудь какой – нибудь списанный тёплый халат, пусть закутается. И, повернувшись  к старшей сестре, продолжает, – Вызови всех, кто на смене ко мне в кабинет.

 

–  Думаю все в курсе, что выговор я получила по наводке кого-то из сотрудников. Иначе откуда бы в районе узнали о наших «успехах»?  Поэтому выношу вопрос на  всеобщее обсуждение. Будем оставлять Криворучко в больнице на пару дней или выставим на мороз?

      Люди взволновано переглядываясь, не спешат отвечать.

–  У нас тут не богадельня, всех алкоголиков согревать. Нечего ему потакать. Он будет квасить, а нам за ним убирать. Кормить. У меня дома точно такой, давайте я его тоже здесь поселю.

–  Понятно. – главный врач незаметно нащупывает в кармане нитроглицерин. – Обязана, всё же, напомнить – сегодня ночью синоптики обещают минус двадцать.

–  А мне какое дело? – упорствует сестра-хозяйка. Пусть идёт в райсовет, к депутатам. А у нас тут – больница.

–  Кто ещё хочет высказаться?

      Высказаться не хочет никто. Все бояться новых доносов о разбазаривании бюджетных денег не по назначению. Больница и так на ладан дышит. Не ровён час, и вовсе сократят оставшиеся койки.

–  Ну, что ж, тогда все свободны.

 

      Оставшись одна, Наталья Семёновна кладёт под язык таблетку и начинает рыться в шкафу. Но кроме старой потрёпанной кофты не находит ничего подходящего. Дома можно было бы поискать, но это только завтра, после дежурства. Она снова вызывает ночную нянечку.

–  Я тут подумала, что можно было бы оставить Криворучко на ночь в кочегарке. Там, уже давно нет ни угля, ни отопления, а всё же лучше, чем на улице. Попробуй незаметно, когда все улягутся, отнести туда какой-нибудь старый матрац. А после ужина собери остатки, пока свиньям не разобрали, и тоже ему  отдай, только чтоб никто не видел.

        Катерина согласно кивает, ей тоже жаль беднягу. А ведь какой «парубок» был, и работящий и толковый, да всё прахом пошло. Всё из-за водки этой, будь она неладна.  Жена выгнала, дети не признают, совсем бомжом стал на старости лет.

 

         Наутро, до обхода, главврач заторопилась домой.  День вставал ясный, ни ветра, ни снега. Морозец щипался, но, к счастью, не на 20 градусов, как синоптики брехали. Заглянув в кочегарку и никого там не обнаружив, женщина вздохнула и раскрошила кусочки хлеба тут же подлетевшим воробьям.

         Дома, быстро переодевшись в рабочую одежду, стала готовить корм поросёнку, кролям, оставшимся после всех праздников курам, трём собакам и старой дымчатой кошке по кличке Нюрка. Покормив скотину, позавтракала и сама. Отдыхать в селе днём не принято. В своём доме, да при хозяйстве, вылёживаться некогда. Разве что в зимние вечера можно перед телевизором отдохнуть. Да и тут долго не усидишь, сон после всех забот и хлопот не даст ни один фильм до конца досмотреть.

         Не глядя на часы, Наталья Семёновна снова переоделась в приличную  одежду и отправилась на службу. По дороге заскочила в магазин за продуктами. И вновь больные,  лекарства, текущие дела и обязанности. Заколдованный круг.  А деваться некуда, рассчитывать не на кого. Одна. Дети в городе, помощи от них ждать не приходиться, сами едва успевают крутиться. А когда приезжают, то не столько помогут, сколько сумки набьют и скорей на электричку, назад, в свои многоэтажки. Ну и, слава Богу, пусть едят на здоровье, для них, в основном, и держит хозяйство немолодая женщина. Конечно, был бы мужик в доме, совсем другое дело. А на одни руки тяжело. Да где ж его взять? Несколько лет назад сватался один, даже цветы носил.  Думал с женой главврачом будет и сам кум королю и сват министру. А как увидел объём работ поближе, заскучал:

–  Наталка, а чия то земля за тином?

–  Наша, Вася, наша.

–  А далі, біля посадки, чия?

–  Тоже наша, – упавшим голосом, начиная кое-что понимать, отвечает Наташа.

–  А ще далі, у степу? Чия?

–  Наша, – отвечает женщина, едва сдерживая слёзы отчаяния.

–  Та ні, рибонька, я, мабуть, піду від тебе.

      Так и ушёл.

 

      Больница, как малое дитя, требует постоянной заботы. А в особенности – сельская. Лежат в ней или старики, которых дети месяцами не хотят домой забирать, или тяжело больные на капельницах. Старикам дорог из больницы всего две – в  дом престарелых или на кладбище. Обе дороги страшные, и бедолаги ведут себя тише воды, ниже травы, только бы подольше не выписывали. Дарственные на свои домишки детям в своё время оформили, теперь повисли между небом и землёй. А тяжело больные, едва на ноги встанут, домой просятся, проходу не дают. Понятное дело, хозяйство вести – не бородой трясти.

       Держава и та, похоже, забыла про помощь крайнему звену. «Криза». Проще сократить койки, чем финансировать Богом забытую больничку. Вот и мечутся сельские лекари в поисках внебюджетных средств для  лечения и содержания захворавших кормильцев страны.  К олигархам, ясное дело, не подступиться.  Умеренно богатые арендаторы земли и бизнесмены средней руки, из местных, когда-никогда подкинут кто мешок макарон, кто подмёрзшей картошки.  Да что рассказывать! Кто не в курсе дел – не поверят, а кто у руля, знают, как рот закрыть «занадто балакучим».

 

        Аккурат накануне масляной недели, снова  Криворучко объявился. «Скорая» на улице подобрала –  без сознания, в одной галоше, с обрывками проводки на ногах.

Наталья Семёновна послушала – двухсторонняя крупозная пневмония, плеврит, алкогольная интоксикация, отморожение пальцев кистей и стоп  практически не оставляли шансов на выживание. Ну а пытаться спасти человека всё равно надо. И капали, и согревали, и ухаживали. Пришёл в себя больной, и первые слова, которые он произнес, были: «Семёновна, матушка, налей опохмелиться. Выживу – огород тебе по весне вскопаю».

–  Ты выживи сначала, а  про водку и думать забудь. Еле-еле из комы вывели. От самого порога слышно, как в  груди у тебя всё клокочет.

–  Семёновна, спасительница ты наша, сжалься. Мне всё равно не жить, налей грамульку, на том свете буду молить за твоё здравие.

      Задумалась Семёновна, но врач в ней сидел прочно. Нельзя.

Лечение шло трудно, нужных  препаратов в больнице не было. Семья и слышать не хотела о покупке лекарств. Районное начальство отвечало ещё короче.

А больной ещё пару дней просил «опохмелку», потом затих. А на прощёное воскресенье и вовсе ручкой с отмороженными пальцами помахал.

–  Надо было дать ему разведённого спирта глоток.  Не уважила я последнюю просьбу умирающего, – с горечью думала Наталья Семёновна, вынимая иглы из пластмассовых трубочек капельницы.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Островська Ирина

 

ЖИЛИ-БЫЛИ…

 

 

Дорогой братец мой, пишу тебе из дому это письмо в больших стенаниях своих, причиною которых является открытие, мною совершенное. Под водительством усилий разума и моей чрезвычайной наблюдательности я стала свидетелем одной драматической сцены, которая ярко указала пример деградации земных существ. Я говорю драматической не потому, что ее герои, в силу первородного греха, в силу своих пороков и чувствительности стали жертвами нравственного упадка. Отнюдь. О бедные люди! Кто же их просветит?!

Но не буду предаваться скорби и отчаянью, дабы не оставить тебя несведущим относительно того случая, свидетелем которого мне случилось стать.

Дражайший брат мой, надеюсь, ты помнишь наших престарелых соседей – Деда и Бабу? Так вот, минуло уж пять месяцев, как у них, людей столь ограниченных, завелась Курочка Ряба. Я говорю тебе, что завелась, ибо, как известно тебе, у этих Деда с Бабой не было достаточных средств для приобретения какой-либо живности. Но послушай далее, мой братец, что произошло. На четвертом месяце пребывания оной Курицы случилось нечто, что кроме как чудом не назовешь. Потому как эта Ряба снесла яйцо! О горе мне, горе! Ты же знаешь, что мы проживаем на самом верхнем этаже девятиэтажной избы, а Дед и Баба наши соседи! Как же, спрашиваю я себя, в таком случае Курица могла оплодотворится без петуха?!.. В скудости ума своего и в отчаянии подумалось мне, что, быть может, голубь какой-то к ним на балкон залетел ненароком? Но осталось это не ведомым мне… Для Деда с Бабой же, естественно, это яйцо стало причиной великой радости. Бедные плотские людишки… Я же тогда на радостях подумала, что если Бог им детишек не дал, так они цыпленка усыновят. Но нет же, им омлета захотелось! Да и что же тут поделаешь, такова их природа низкая. Стало быть, решили они на радостях разбить это яйцо – безотцовщину! – и съесть. Дед бил его, бил, но не разбил. И Баба туда же – била-била, да не разбила. И тут выскочила из-под старого комода Мышь. И Мышь была не простая серая, братец, а коричневого цвета с черной полосой на спине, вот оно как. И этот зверь-мутант со всего размаху хвостищем своим хорьковым как зацепил яйцо то – да и разбил…

Как ты понимаешь, брат мой, таковое печальное событие привело Деда с Бабой к чувственному расстройству. Вот она – человеческая порочная натура! И Дед плачет, и Баба плачет. Эти слезы их были вызваны воздействием порока жадности и отсутствия милосердия к зарожденной жизни, которую они так и не успели испробовать. Несчастные создания! Кто же их освободит от их черствости?

Но я говорю тебе, брат мой родной, что даже не это само по себе привело меня в замешательство, потому как ведома нам истинная человеческая натура – с коей человек на самом деле сотворен. А вот что меня потрясло при созерцании этой эпопеи, так это следующее: во время этого пролития порочных слез подошла к Деду с Бабой на лапах Курица – мать яйца. Зверь то бишь – не человеческой натуры. Подошла она да и возглаголила человеческим голосом милосердия: "Не плач Баба, не плач Дед! Я снесу вам еще одно яйцо. Да уже не простое, а золотое"… Курица. Тварь. Мать-одиночка. Без петуха. У которой насильно отняли ее единственную кровинушку – проявила к этим жестоким, дряхлым, порочным людям милосердие и сочувствие! Вот мое открытие, братец: тварь, которая имела тяжелую, многострадальную судьбу, как то одиночество, отсутствие себе подобных, лишенная опыта супружеской жизни и материнского счастья со своей кровинушкой – прошла целую эволюцию, на протяжении которой были выработаны в ней черты сострадания, гостеприимности, жертвенности. И эти страдания стали причиною того, что она обрела человеческую, членораздельную речь!

Ни о каких более новостях, происшедших в нашей избе, тебе не скажу, братец. Ибо и сего достаточно.

 

С нижайшим поклоном и лобзаниями сестринскими. Твоя Сусанна.

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Остролуцька Антоніна

 

ІСТИНА

 

Літнього вечора Дем’ян і Лозовий їхали іномаркою сталевого кольору. Дем’ян переповідав свою розмову зі священиком на   хрестинах:

-                        Я його питаю: «От заробив я ліву тисячу, скільки мені з неї треба пожертвувати церкві,щоб мені простилося?» Думаєш сказав? Зам’яв: «Ходи в церкву, не гріши . . .»

-                        А ту церкву, що ми побудували, ще не відкрили? – перебив Лозовий.

-                        Ні,- мовив Дем’ян, - місцевий священник  рогом уперся: «Не на освяченому місці побудували, не за ті гроші . . .»

-                        Нічого, другого знайдемо, - бовкнув Лозовий і додав,

-                        Знаєш, і Танька Товста в церкву ходить, от хохма!

-                        Хохма по-єврейськи значить істина, - сказав Дем’ян і вийшов біля свого будинку.

А Лозовий поїхав далі. Його зупинили біля фари.

-Скільки? –спитав Лозовий у даїшника.

-Сто двадцять,-  відповів жовторотий інспектор.

- Я не питаю, що твоя фара показує, кажи, скільки мені платити треба, - гонорово розтлумачив Лозовий.

Інспектор назвав суму, Лозовий розплатився і поїхав далі. Та його знову зупинив даїшник . Лозовий швидко відчинив дверцята, вискочив із авто, різко пересмикнув плечима і, скидаючи темні окуляри, сказав інспектору:

-Слухай, щось у мене машина барахлить, мабуть, вихлопна відірвалася, ану, подивись. Подивись, подивись!

Розгублений інспектор заглянув під машину і промимрив:

- Нормально, на місці.

А тоді голосно додав:

-Ну, ви й знахабніли!

-Ви теж! – відрубав Лозовий, заскочив у машину і наддав газу. Ввімкнув приймач, із нього залунало: «Колечко, на память, колечко, теперь не свободно сердечко. . .» Лозовий перемикнув на іншу хвилю, але подумав: «Щось давно  я своїй Інці нічого не дарував. Може, їй каблучку із діамантом подарувати?  Шкіряний плащ восени подарував, хутро їз чорнобурки зимою, пора іще якусь цяцьцу, вона, як сорока таке любить.

Коли Лозовий приїхав додому на нього вже чекали троє  короткострижених громил. Вони по черзі потисли Лозовому руки і один у джинсах і чорній майці із глибокими вирізами сказав:

- Лозя, в нас проблеми в цю суботу вночі  було зґвалтування . . .

-Відкуплятися треба? – перебив Лозовий.

- Та Лєнку Остапову, родичку твою після дискотеки. . .

-От стерво! Чого ото ночами шлятися? – не стерпів Лозовий.

-Так, що мої хлопці треба для розборки ?

-Лозя весь фокус в тому, що пов’язали п’яного Вітьку Босового, а баби малої хай підняли, вона ж малолєтка . . .

- А Ваш Вітька, значить,  другого суб’єкта знайти не міг, мало для нього голоногих сновигає, еге?

 - Божиться що не знав її,  після дискотеки в чужому селі поп’яні.

- Добре- мовив Лозовий , я із Лєнчиними перетру, а що старий Бос каже?

- Бос за ціною не постоїть, так треба ж, щоб  було по людськи.

-Добре, утрясем, в Багдаді буд/pе все спокійно. . .

За це всі четверо й випили і закусили і раз, і в друге, і в третє. . . Лозовий славився своєю гостинністю.

Коли гості розїхалися господар накидав у голові план завтрашнього дня. Після розмови з родичами булла дум/pка заїхати до Інки, то ж Озовий підійшов до білої гірки німецького виробництва і почав шукати в шухлядах каблучку. Передивився в одній, у другій, але коробочка з перстнем не знаходилася ні в скринці із коштовностями, ні поза нею. Лозовий нервово викидав на підлогу вмістимість трьох  шухляд і закричав до дружини, що поралася біля столу:

-Свєтка, а де новий перстень?

-Не знаю, - відповіла дружина, збираючи косогір брудних тарілок.

- Як це не знаю, я ж сюди клав! – розізлився Лозовий.

- Я не брала, а як ти надумав Інці відвезти, то так і скажи! – випалила Світлана і брязнула виделками.

-Мовчи нещасна, не буде Інка, так буде інша! – ще більше розізлився Лозовий і відірвав від телевізора чотирнадцятирічну доньку:

-Юлька, бігом сюди! Ти нового персня не брала?

-Ні! – крикнула Юля із другої кімнати.

Але вимкнула телевізор і зайшла в кімнату до батька, глянула наївними очима на гармидер і спитала:

- Що це за погром?

- Це не погром, це в моїй хаті речі пропадають! Та я ж без замків жити повинен! Це ж для мене бутафорія! В мене як у давніх японців всі двері повинні бути відкриті, а хто цього не зрозумів, того в землю живим  закопувати треба! – розігнався Лозовий і кинувся до дружини з кулаками:

- Ти не зрозуміла?

Почав бити. Сильно і жорстоко.

. . . Через два дні Лозовому доповіли, що минулої неділі його донька булла із подругами біля озера, і купаючись загубила якийсь золотий перстень. Його всі шукали, мала довго плакала. Лозовий відклаві усі справи, дочекався Юлі зі школи і сказав:

-Слухай, чого ж ти мовчала, ти ж бачила як я її бив, я ж тебе  ніколи і  пальцем не тронув. . .

 

-------------- ------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Ох Віктор

 

Нереальності немає

 

Десь в доменах простору Метагалактики, лише як припущення, не усвідомлюване Розумом, вирували квантові флуктуації темної матерії та темної енергії.

А Сонечко світило ліниво на свою улюбленицю – Землю, і та звично оберталася, підставляючи  теплу свої боки. Неосвітлені ділянки ставали світлими, проявлялися темні сторони, а розпад і профанація набували певної структури.

Розтиражоване чудо – маршрутне таксі – стиснуло часо-просторові континууми, і тепер відстань до столиці – не відстань. А Інтернет і мобільний зв'язок зробив людей мешканцями однієї комуналки.

Нарешті вони зустрілися – два друзяки – Юрген і Віктор, що товаришували більше 30 років і бачилися хіба що раз на рік. Та завдяки мобілці й Інтернету спілкувалися частіше. Товаришували вони на ґрунті взаємної симпатії, невлаштованості та непристосованості в житті.

Столиця, як завжди, метушилася, безсоромно стрибала в очі рекламними банерами, тріпотіла яскравим дрантям, шипіла колесами і ревіла моторами машин. Натовпи людей сновигали туди-сюди. І хаос цей пульсацією життя назвати було важко.

Юрген мешкав в комунальній квартирі, де в нього була кімната схожа одночасно на комірку кастелянші, келію монаха, майстерню художника, бібліотеку письменника і ще на багато чого іншого.

Друзяк вабила спільна творчість. Іноді вони разом писали вірші. Іноді намагалися співати. Часом вони музикували – колись, коли були молодшими, грали на музичних інструментах (Юрген на флейті, а Віктор на гітарі). Тепер їм подобалось в дуеті бавитись  ритмом на імпровізованих ударних інструментах.

Юрген і Віктор випили пива, вина і ще чогось. Те щось – то був коктейль, до складу якого входило трохи спирту і все, що знайшлося на кухні – залишки вчорашнього чаю, розбите яйце, якийсь сік чи маринад, а можливо й по ложці майонезу та томатного соусу, суміш різних спецій і тому подібне.

Захмелівши трохи, вони пішли прогулятися, подихати вечірньою прохолодою.

Вмостилися на лавці біля бювета і стали вистукувати ритми на 5-літрових пластикових пляшках. Можливо, оце рівномірне чергування і співвідношення довгих і коротких долей та акцентів, можливо, перебування поблизу підземних водоносних горизонтів в 200 метрів завглибшки, можливо, змінений екстраординарним коктейлем  стан свідомості, може вплинуло ще щось, та так чи інакше  приятелі раптом згенерували чудернацький діалог.

Дух Сумніву, Розчарування, Зневіри і  Нелюбові  в черговий раз зустрівся, щоб з’ясувати відносини зі своїм антиподом. Майданчиком цієї своєї здибанки було обрано тіла підстаркуватих підлітків – Віктора і Юргена.

Юрген, голосом Демона Розчарування, звернувся до Віктора:

–        Вітаю тебе Творителю!

–        Привіт, Антиподе!

–        Черговий раз питаю – ну, і навіщо воно, оце твоє твориво?

–        Як це навіщо?– знизав плечима Віктор.– Я – Творець. Це мій основний функціональний обов’язок – творити.

–        І скільки ж часу пішло в Тебе на продукування  всі цих галактик, скупчень зірок, планет і комет…

–        Це сталося 13 мільярдів земних років тому. Я влаштував «великий вибух». Все розширюється і досі.

–        А що потім?

–        Потім все буде стискатися.

–        А потім?

–        А потім знову почне розширюватися.

–        Ти наче на гармошці граєш! – по-мефістофельски  примружився Юрген.

–        На Гармонії Світобудови,– підправив Будівничий вустами Віктора.

«Тук-туки-туки-тук», « Тах-тара-бах-тах»,– руки Юргена і Віктора вибивали ритм, а їхніми голосами продовжували спілкуватись різнополярні космогонічні сили.

–        А скажи-но, Невгамовний, для чого ти сотворив життя? Яким був Твій замисел?

–        Ну, це вершина моїх здібностей!– поважно хитав головою Віктор.

–        А людей наплодив для чого?

–        Щоб вони могли творити і дякувати за це Мені!

«Тук-туки-туки-тук», « Тах-тара-бах-тах».

–        То в  чому ж смисл існування людей?– не вгавав Дух Розчарування в особі Юргена.

–        Жити і радіти життю! – суворо декларував Віктор.

–        А що для людини визначальніше – доля чи воля?

–        Головне, щоб люди були вдячні Мені. А будуть вони прихильниками свободи вибору чи фатуму Мене не стосується.

–        Тобто, яким є світогляд людей Тобі не цікаво?

–        Світоглядів може бути безліч. Життя прекрасне завдяки своїй різноманітності.

«Тук-туки-туки-тук», « Тах-тара-бах-тах».

–        То буття – це благо?

–        В глибині душі кожен це розуміє!

–        А що робити з хворобами, втратами, болями, невдоволенням?

–        Насолода буттям є щось інше, ніж просто задоволення. Вибач, сьогодні не зможу з тобою довго розбесідувати – справи…

–        Жаль, бо в мене ще багато запитань! Як людям треба жити? Як досягати мети? Як визначати Істину? Як влаштоваnbsp;на структура людської психіки? Як заставити людину побачити страшн‐і виразки в його душі&hraquo;. Проще сократить койки, чем финансировать Богом забытую больничку. Вот и мечутся сельские лекари в поисках внебюджетных средств дляellip;

В цю хвилину до бювету підійшли заклопотані жіночки і стали наповнювати ПЕТ-пляшки артезіанською Розтиражоване чудо водою.

І пішли за тією водою непромовлені глибини, і кудись зникли в ту мить інші умовності та нематеріальні сутності.

А Юрген і Віктор, звільнені від невидимих метафізичних реальностей завершили свій джем-сейшен і подалися допивати пиво.

Приблизео в цю ж епоху, вчені дізналися, що складні молекули спиртів можуть формуватися і реагувати між собою у відкритому космосі завдяки квантовому тунелюванню, яке дозволяє їх атомам з'єднуватися один з одним і іншими речовинами.

Та вони ніяк не могли і не можуть допетрати яка ж сила, пов'язана з розширенням Всесвіту, надала галактикам імпульс у минулому.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Паращич Валентина 

 

Суданська роза

 

   Якось аксаківський купець привіз своїй найменшій доньці алєнький цвіточок.Втомився той цвіточок за довгу дорогу, прив’яв. Поставили  його у воду. Довго він там стояв, та, розуміючи, що коли зав’яне зовсім, то його викинуть, пустив корінці  – жити ж кожному хочеться. Посадили його у найкращий горщик, леліяли, доглядали. Виросло деревце, розійшлися його гілочки по різних оселях, дійшли й до нас. Усім хотілося мати гарну квітку в домі. А квітка й справді чудова  – п’ять яскраво-червоних пелюсток зібрані у дзвіночок, посередині висока ніжка в золотому обрамленні, а зверху  – корона  з п’яти пестиків. Квітне всього один день. Але той алєнький цвіточок був не простий. Ріс він колись у саду в суданської цариці, котра, кажуть, була ще й ворожбиткою. То й квіти в неї такі ж  – суданська роза була царицею серед своїх і вміла впливати на долю тих, у чиїх оселях з’являлася. Так хотілося їй помститися за те, що відірвали від роду, від царського саду, від могутньої покровительки. А особливо коли поливати забували. З часом, поживши багато років у добрих людей, роза трохи змінилася, пом’якшився її характер, облишила свої дрібні та й більші капості. Вирішила так: буду своїми алєнькими цвіточками підказувати людям, що незабаром щось трапиться значне  – то вже хай самі вирішують  – на радість чи на щось інше (це з якого боку подивитися).

      Аксаківська праправнучка потрапила в одну інтелігентну родину з чотирьох осіб  – двоє батьків і двоє дорослих дітей, у типову квартиру типового будинку з меблевими  стінками а-ля вісімдесяті, обов’язковими диваном, килимом посередині та телевізором у залі.

   Усі  – вчителі, то ж наша суданська роза щовечора змушена була вислуховувати дебати на «малих педрадах». Які тут тільки порядки денні не розглядалися!

Найчастіше такі:

—                 учні та їхня поведінка й характери;

—                 батьки учнів та їхні претензії;

—                 директор і його випади;

–  «вище начальство» і його «посєщєнія-перевірки»;

—                 колеги та їхні дивацтва.

Втім, як у Милорада Павича, ці питання могли розглядатися і у зворотному порядку, і впереміш, і розірвані навпіл  – висновки ті ж самі: куди б його податися?

—                 На завтра погрожують інспектором Бабоваленком.  Кажуть, такий суворий, із колишніх військових (це нічого,що без педосвіти!), сам особисто підстрибує до світильників і перевіряє пил! А як знайде що  –  то може руки об кофтинку вчительки витерти! Ну, заодно назвати пінгвіном, тютею, одягнутою як опудало  – чисто тобі синтез Ольги Фреймут з Данилом Грачовим.

—                 Приходила мама Дімки Лозняка: ви мого сина просто замучили своїми зауваженнями. Тільки його й бачите! Вам що, зайнятися нічим? Він у мене такий добрий, спокійний, ввічливий. Просто скажіть, що не можете знайти підхід до дитини! Нічого не робить на уроці? Розмовляє? На телефоні грає? Значить, урок нецікавий! Я он стільки рефератів для нього в Інтернеті познаходила, роздрукувала, в новенькі папочки з файлами поскладала, а ви цього не цінуєте! І мене не обходить, скільки там у вас учнів усього. Коротше, ще будуть зауваження або оцінки нижче «семи» - знайду на вас управу у відповідних органах, дорогу знаю!

Дивно, чому сучасні цивілізовані мами стають мамами –неандертальцями чи мамами неандертальців, що, мабуть, одне й те ж.

(З тих пір учителька-мама пише тому хлопцеві в щоденник тільки подяки: «Дякую, що посидів спокійно на уроці п’ятнадцять хвилин і дав змогу пояснити новий матеріал»).

—                 Понеділок – чудовий день! Зранку така «зарядка» – на весь тиждень вистачає. Сьогодні директор оголосила, що треба оформити учительську  –  нам повинно бути соромно за її вигляд, отже, здати енну суму на ремонт, а також:

1)                   передплатити  місцеву газету кожному (ну і що, що нецікава, ну і що, що двоє з однієї родини  – кожному! );

2)                   стенди в школі застаріли, вже замовлені нові  – оплатити;

3)                   квітів малувато  – треба докупити;

4)                   попереджаю, працює КРУ (контрольне ревізійне управління, хто не знає!)  – хто провів урок і не записав одразу  – вирахують із зарплати. Керівникам гуртків доведеться повернути частину грошей до каси: ви ж не закінчували спеціальних курсів для їх ведення, тому оплата повинна була здійснюватися за найнижчою категорією, а не за вашою основною;

5)                   ну і, нарешті, ви ж знаєте, у нас недофінансування, треба владі допомогти. Так що, будь ласка, пишіть заяви на чотири дні відпустки за свій рахунок.

—                 Що? Незаконно? Працювати тут хочете? Виконуйте мовчки, а ні  –  ніхто вас не тримає! Так, ще забула: і в цьому році класні керівники самі купують класні журнали, журнали з техніки безпеки. А вчителі-предметники  –  журнали з обліку факультативних занять.

А на виході  –  профспілкова Шурочка: здайте на допомогу нашій колезі та на день народження самі знаєте кому. Як у того горопашного Новосєльцева Ельдара Рязанова: «Якщо сьогодні ще в когось трапиться неприємність або хтось народиться  –  я залишуся без обіду»

(Тато-вчитель вирішує, що сидіти вдома «за вислугою» – дешевше обійдеться).

Дочку-вчительку суданська роза свого часу попереджала  аж трьома квітками  – дивись, куди йдеш. Не зрозуміла, пішла. Тепер після роботи лежить без рук, без ніг і без голови  – страждає від низького тиску  – всі соки, мабуть, на роботі випивають. А ще, скоріше, від нереалізованих мрій. Потім до глибокої ночі шелестить зошитами та книжками  –  готується. Знову прийдуть, і знову все буде не так.

—                 А чи не зацвісти тобі на заміж, красуне? – подумала собі суданська роза.

—                 Є! А то все цей малуватий, той тупуватий, той випити любить, а цей покурює травичку, а той взагалі противник традиції. На першому побаченні  – повне співпадання в поглядах, на останньому перед весіллям  – повна протилежність: у неї  –  красивий одяг, у нього  –  шорти на всі сезони; у неї  – комфорт, цивілізація, у нього  – дика природа; у неї  – класична музика, у нього  –китайська дудочка; у неї  – робота на роботі і вдома, у нього  – що б не робити, аби не робити.

Був дуже здивований: виявляється, щоб із дівчиною, перепрошую, переспати, треба з нею одружитися!  Я мовчу...Одружився – цікавість розібрала.

—                  А напророкую їм синочка!

—                 Єс!

Спочатку істерика  – боюсь лікарень, аналізів, уколів, далі  – нічого, діватися нікуди, будемо домовлятися з собою та з ним, своїм маленьким.

—                 Цвіту всім цвітом, попереджаю: будь уважна! Твій молодик, кажуть, до тебе цілу армію дівчат мав, щоб, гляди, не потягло на старе…

Ну, не в «маман», свекруху свою, вдалася, та все під контролем тримала: де, куди, коли, з ким чоловіча частина сім’ї йде.

Так і є, попереджай не попереджай, а вовк усе в ліс дивиться. Видивився одну … , а вона й не проти. Думав, з молодшої виховає, яку йому треба, та не на ту напав.

Отже, наша вчителька тепер у своєму колектив на рівних  – серед незаміжніх за тридцять і за п’ятдесят, розведених та інших  – заздрити з цього боку нічому.

Якось господиня суданської рози подивилася телепередачу «Битва екстрасенсів». Ось там алєнький цвіточок і розсекретили. Одна екстрасенска сказала своїй клієнтці, що всі неприємності в її родині – саме від квітки. Вона може задумувати щось проти господарів. І порадила (яка дикість!) спалити, як колись відьом спалювали. Дикість дикістю, а тут учителька-мама, яка вже й так про щось здогадувалася, також помітила якусь закономірність, хоч і вірила в добре серце алєнького цвіточка, задумалася. І вирішила віднести горщик в учительську  – озеленювати.

А там скільки всього, що наша суданська роза й цвісти перестала.     По-перше, шум, галас, різкі дзвінки, як у гарячому цеху на заводі.     По-друге, атмосфера така напружена, що іскри й блискавки проскакують.

Хочеться затулитися листочками й тікати світ за очі.

—                 Хто останній у черзі до Інтернету? Треба поставити оцінки в електронний щоденник.

—                 Хто черговий, на пости!

—                 Здайте терміново освітні траєкторії по обдарованих! І план роботи з відстаючими! А також з учнями з девіантною поведінкою!

—                 Колеги, готуємося до пролонгованої педради, записуємося, коли даватимете уроки на панораму відкритих уроків.

—                 Шановна, чому ваші учениці прийшли до школи в коротких спідничках та на шпильках? Як ви ведете виховну роботу?

—                 Петренко, чому в школі вчора не був? Проспав? Шість годин? Негайно батьків! Немає? На заробітках? Ну що мені з тобою робити? Будити щодня? Мабуть, доведеться!

—                 Так, розказуйте, чого побилися?

—                 Він обзивається!

—                 Це він перший почав!

—                 Ні, ти!

—                 Кравець, знову в туалеті курив?

—                 Ні, ні, то не я! Я тільки стояв поряд, тому й чути!

—                 А в кишені що?

—                 Та то…то дали, той…потримати!

—                 Зззз, дррр! – дзвінок на урок, у всіх спрацьовує умовний рефлекс.

—                 Ідіть на уроки, потім розберемось!

Так, нарешті, перерва скінчилась, хоч трохи тиші.

Та ні, не так.

—                 Алло! Світлана Володимирівна? Добрий день! Це класний керівник вашого Колі. Прошу вас прийти до школи, поговоримо. Немає часу? Що трапилося? Так він же домашніх завдань не виконує, ходить без книжок і зошитів, грубить, може навіть нецензурно висловитися. Чому в щоденнику немає зауважень і там одні гарні оцінки? А ви не думали, що в нього їх два? От коли б частіше заходили або хоча б телефонували… Я розумію, що ви одна, на двох роботах працюєте, у нас, до речі, таких більшість, але ж це ваша дитина!  Яким він виросте? Усе буде добре? Зрозуміло… Бувайте!

   Наша суданська роза була  ще й цікавою до всього. Коли школа затихала остаточно, а класні журнали стояли рядочком у своїх нішах, вона крадькома туди зазирала. О, диви який молодець ця Свєта Каменєва  – скільки «дванадцяток» – з літератури, з художньої культури, зразу видно, естетично розвинена дівчинка. А цей ось, Обущенко  – одні двійки, зате  – «фізкультурник»! Але найбільш цікавими були останні сторінки журнали  – відомості про батьків  – де хто працює, живе.

Мама така-то, тато  – «з сім’єю не проживає», мама-одиначка… І скільки ж їх таких! Роза не повірила сама собі й заради істини перерахувала ще раз: з двадцяти семи учнів у двадцяти немає тат, з двадцяти чотирьох  – вісімнадцять, з двадцяти п’яти   – дев’ятнадцять! А з тих татусів, що є  – той на заробітках , той безробітний, а той ще гірше  –  пиячить. Як матусь не зрозуміти, що б’ються як риба об лід, аби діток своїх їжею та одягом забезпечити, і щоб телефон у дитини був не згірший, ніж у інших.

   То все виховання, виходить, на тендітні вчительчині плечі лягає. Хоча які вони там тендітні… Он стільки тримають! Здається, що школа в наш час  –  єдина, хто ще дбає про майбутнє. До речі, чоловіків у освіті, як і татусів, тут не густо. Одне, що їхня вразлива нервова система не витримує, по-друге, хто ж із молодих людей погодиться працювати на зарплатню прибиральниці!

Дійшовши до таких висновків, роза скрушно зітхає й починає дрімати. А на ранок… Директор, попри заявлену скрізь свою любов до квітів, наказує виставити її на ганок, на спеку й на дощ  – «шокова терапія» (а чого, мовляв, не цвітеш і мало ростеш, листочки маленькі?!). Стоїть вона, листочки попеклися, побіліли, стоїть, як Ваєнга, (стою, курю!), дим від неї куриться, а вона думає: «Брехня, виживу!». Я ж суданська царська роза, і мені є ще що підказати людям!

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Поль іщук

 

Туман

(two man)

 

Вона мала звичку казати на свою дитину «сукін син». Ей, ви не бачили мого сукіна сина? – казала вона. Чи: де тебе носить, сукін син? Цукру купив? Хех – відповідав він – ти ж не казала. А я тобі, сукін ти син, маю все нагадувати? Сам не знаєш що цукру нема? – казала вона.

Її син мав звичку в перепалках, чи просто розмовах, вставляти через слово «курва мать», особливо, коли був дуже злий чи здивований. От, курва мать, ти гониш! – кричав він однокласнику, який балансував на краю даху покинутого будинку, за мить до того, як намазав себе на асфальт наче масло на хліб. Ти зрозумів як рішить цю задачу? – питали його. А я,  курва мать, знаю? – відповідав. Чому стільки пропусків? Я матір викличу до школи – казала йому завуч. Ну так, курва мать, визивайте! – випалював він поклавши ноги на учительський стіл. Будучи малим бігав по лісу з шаблею. Розганявсь наче японський мотоцикл і гамселив по деревах. Порубав усі соняшники, сукін син, у дачників! Голови з пліч ворогам, сукін син, горлав.

 Який, курва мать, сьогодні туман білий! Ну прямо наче оце, курва мать, сніг не долетів, цей, ну, до землі, і просто такий на, і  повис.

Її «сукін син» і його «курва мать» у їх лексиконі з’явилися напевне не випадково. Ще у гарячих дев’яностих, за два-три роки до народження сина, вона була знаною шлюхою на все місто. Любила погойдатися на задніх сидіннях іномарок з кримінальними авторитетами. Історія як із «жді мєня». Батьки розбилися на машині, переїхала до міста шукати слави, зв’язалася з одним продюсером якого кришували бандити. Інші бандити порішили продюсера за якісь борги. Грошей, слави, хітів вона не побачила. Шлялася, спала з усіма підряд. За їжу, житло, і безпеку. Бо  порішивши продюсера бандити все-одно не повернули своїх грошей, тому почали трусити його підопічних. Один бандит зробив їй дитину і ляпав язиком що жениться, але пішов, як кажуть, годувати риб не лишивши грошей, лише, слава богу, однокімнатну квартиру на дванадцятому поверсі (здається він замочив господаря, чи просто «позичив» за якісь там гріхи того).

Листопадового дня було дуже туманно. Перехожим хотілося дістати ложку і зачерпувати цю тягучу, як здавалось, субстанцію. «сукін син» повертався додому. Такий туман, курва мать, – дивувався він –  ну прямо як наче накурив хтось. Ще як він був у восьмому класі  старші пацани за гаражами попихували травичку і пропонували йому. Я не буду – відповідав. Та шо ти – казали показуючи на туман, ну ось такий прямо як цього листопадового дня – бачиш, навіть бог любе пихнути. Відтоді туман у нього викликав якесь благоговіння і сухість у роті.  На розі його оминула машина швидкої. Біля під’їзду було надзвичайно багато туману в якому плакала сусідка. Виглядало це так, ніби сусідка така собі лампочка у коричневому пальті, а туман – мокрі білі мошки. Він підійшов ближче, роздивляючись це молочне полотно яке огортало його, сусідку, будинок і дерева. Твою маму – поклала йому руку на плече – увезла швидка. Її більше немає. А він, хоча і почув це, захотів тільки  швидше додому, щоб з дванадцятого поверху подивиться чи такий самий туман там, і чи дійсно він такий густий, що на нього можна ось так стрибнути і повиснути, і чи дійсно можна так глибоко його вдихнути, щоб заторчати від божих «вторяків».

Минув ще рік. Посипались яблука. І це яблучко впало не далеко від яблуньки, яка дев’ятнадцять років тому зробила його матері пузо, і пішла до п’єси горького – «на дно». Зв’язався із якоюсь шпаною, днями таскав ящики в маркеті, а вечорами виривав у перехожих з рук мобільні телефони, пускав гроші на бухло і наркоту, іноді на наркоту і бухло.

Курва мать, як мені хєрово – прокинувся якось в жахливій ломці – чувак, в тебе щось лишилось? – здавлював в посинілих пальцях слухавку. Да, чувак, – рипіло з неї – але поки не повернеш борг, я тобі більше ніфіга не дам.

Курва мать! – кричав.

Тим самим вечором виставив маркет, задушивши двох охоронців. По тілу приємно нарешті розійшлося тепло. Спішив, не зачинив у квартирі двері. Крізь туман очей побачив летівший у пику кулак. Дев’яності минули, але мафія безсмертна! Кришуючі маркет бандюки були вкрай невдоволені. Але серед них знайшовся один, який був проти того, щоб зробити з хлопця домашнього кота, або того гірше відправити до батьків, подумавши що він їм знадобиться. І знадобився. Такого кілера треба було ще пошукати. Людина здатна на все заради бухла і дози, дози і бухла, інколи їжі. І бухла звичайно. Ніхто не вірив, що той проживе довго, через кулю чи пристрасть до шиття, тобто голки. Його, щоб довго не думати, називали просто – Курва.

Курва був неперевершеним вбивцею, який себе таким не вважав. Він ніколи не стріляв у потилицю чи спину, часто перемагав навкулачки, навмисне, даючи супротивнику шанс. Завжди після  крику «Слава Україні, курва мать» вичікував декілька секунд, а потім стріляв. Щоб перед смертю знали від чого і заради чого помирають, хоча і не дуже розуміли. Він уявляв себе отаманом холодноярської республіки, був патлатий і бородатий, називав себе  отаман туман, і «боровся проти бусурман», напевне через те що все в риму.

Курва часто підпалював будинки, автомобілі, щоби подивитися на дим. Просто. Він був наче піднімаючийся вертикально стовп туману. Курва розтуляв рота у вічному подиві, і йому навіть ніколи були кричати свою сакральну фразу.

Коли він вже здохне? – сміялися між собою бандюки. Він і в вогні не втоне! – вірив у Курву якийся собі Льоня – цей, мать його, Курва своїх беньок туманних не стулить.

Але Льоня дарма вірив у Курву. Листопадового ранку Курва, відстрілюючись від міліціонерів, отримав кулю в потилицю, і лишився лежати один на вижженому листі. Без бабла. Без бухла. Без наркоти. Без країни. Один, як червоною китайкою, вкритий туманом.

Кохайтеся чорнобриві, та не з бандюками!

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Причара Ніка

 

Чорнобиль

 

Коли я згадую про Чорнобиль? Найчастіше, коли моя сусідка, пані Валя, у розмові про свою донечку-неробу Ганнусю, рідкісну ледацюгу, каже, що вся справа у Чорнобилі. Буцімто гуляла вона з нею якраз на травневі свята, возила немовлям у візочку вісімдесят шостого року по Хрещатику, світило ясне сонечко і ніхто не сказав, що сталася катастрофа. От так і згубила вона свою квіточку, і саме через це має ірода в хаті, а не моторну молоду жінку. Ніби пані Валі працьовита, все життя, як горобчик, в’є своє гніздечко, тільки пташеня не бажає з нього вилітати,— і край — паразитує на матері, не рідне дитятко, а справжнє зозуленя. Не подумайте, донця здорова, як кінь, любить випити самбуки і посмалити міцного тютюну, але Ганнусі нnbsp; всі цих галактик, скупчень зірок, планет і комете хочеться на роботу. Та, яка там робота, часто-густо дівчині навіть ліньки з ліжка встати, не те, щоб матері на старості води подати… І чим би себе розраджувала пані Валя, якби не аварія, кого б звинувачувала у своєму горі?

А ще у мене в дворі люблять розмови про те, що у чорнобильці добре живуть: і пільги їм перелічують, і пенсії їхні рахують, і те, що у них є знижки у транспорті, і додаткову відпустку,— усе жадібно підсумовують, нічого не забувають…

Ну і як не згадати про телевізор. Політики постійно підгодовують чорнобильськими новинами про те, що треба будувати чергове укриття, вжити заходів, не допустити… Потрясають горем, як стягом, і говорять стільки пафосних слів, що верне навіть самих підготовлених. Напевно, на це горе виділяють неабиякі кошти, добрі жнива, раз із року в рік перед громадою і міжнародною спільнотою безсоромно розігрують один і той же спектакль,— міняються актори, їхнє політичне забарвлення, але досі крутять одну і ту ж заяложену платівку. Тільки горе — складний інструмент у невмілих руках — перекручує реальність, і маємо замість храму — цирк, а трагедія обертається на фарс. А ми — німіємо, черствіємо, нарощуємо панцир до чужого горя.

Що я можу сказати про Чорнобиль? Без книжок, газет, телебачення, без біл-бордів, піарів і сталкерів? Тільки те, що бачила на власні очі. Скажу, як очевидець, просто і без прикрас, я ж не очікую, що простакуваті дурні, збентежені екологією, надішлють мені, перепрошую, моїй намальованій на папері благодійній організації, грошей. У мене немає підстав для спекуляцій: не заробляю собі політичних балів перед виборами; не збираю, як дехто, на чергового залізного коня у власному автопарку. Я проста людина, і ось моя історія, як самовидця. Буду розповідати не по порядку, і, звичайно, з етичних міркувань зміню імена людей.

…Колега стоїть з указкою біля карти Києва і околиць, консультує відвідувача, котрий хоче будуватися:

—                  Конча-Заспа — хорошо, Пуща-Водица — плохо! — на моє німе запитання відповідає, лише коли за паном зачиняються двері: — Смотри, вот данные по загрязнению.

—                  Слухай, Пуща — елітний район, там живуть одні депутати! — кажу недовірливо.

—                  Третья зона загрязнения,— тикає пальцем.

—          &nbsstrongp;       Це ж майже Київ. Що, хіба ні? Невже Київ чистий?

—                  По-хорошему надо было отселять, но дорого, и какой дурень пойдет на то, чтобы отселить такой большой город. Вот и живут. Да все мы пушечное мясо и никому по большому счёту нет до этого дела.

Її напарниця не прийшла до мене на весілля — помер чоловік. Він працював на станції під час аварії. Бачив Рудий Ліс на власні очі. Однаково, не злякався, залишився, бо добре платили. Пішов, коли ні пенсії, ні курорти, ні надбавки не допомогли,— з’ясувалося, що здоров’я за гроші не продається. Вхопив дозу, хоча і прожив значно довше за інших. Боровся, але згас, по великому рахунку, молодим. Чи багато він узяв від держави? Овва — більше дав, ніж взяв. І залишив по собі сина, котрий виріс достойною людиною.

Напевно, я теж мала осиротіти — мій батько служив у хімічних військах, але не знаю яким дивом не потрапив у ліквідатори. Ми з Ренатою, подруги-нерозлийвода з колиски, відчули, що на наші сім’ї насувається щось лихе, хоч нам нічого й не казали. Її мати відсторонено колисала в люльці Ренатового братика — Ростика і плакала, втираючи куском прозорої пелюшки з марлі кутики очей; моя — дивилася застиглим поглядом надвір і з острахом гладила живіт — я теж чекала на братика. Ми з Ренатою домовилися, що будемо брати малюків із собою на прогулянки, кататимемо у колясках і бавитися «у мам».

Її батька відправили, мого — залишили. Дивина, я чомусь не пам’ятаю Ренатиного батька до від’їзду на аварію, зате закарбувався у пам’яті той день, коли я зрозуміла, що, хоч він і повернувся, але з ним щось не те. Що мене насторожило: дядько більше не жартував, а наш щебет і плач немовляти його дратували. Він посивів і усе лице в нього стало таким напруженим, ніби він весь час зціплював зуби. Наче постійно був на межі фізичних і моральних сил. Спершу у нього з’явилася паличка, дерев’яна, а на ручці був вирізаний орел, потім — алюмінієві ходунки, потворні і якісь безликі, як протигаз чи газовий балон на кухні. Тоді, певно, він востаннє пожартував, що став схожий на Ростика — малий якраз був у дитячих ходунках. А потім Ренатин батько раптово зліг, але лежав не довго. Хоча, що я можу знати про його мірку. Як міряв час для себе цей високий, сильний і ще зовсім недавно такий дужий чоловік. Згас у розквіті років, покинув сиротами двох малолітніх дітей. Малою я не знайшла потрібних слів, щоб якось його підтримати, зараз я доросла, але досі не знаю, що я мала сказати, щоб висловити йому співчуття і не заплакати. З Ренатою ми розлучилися — її сім’я отримала більшу квартиру у чорнобильському будинку в іншому районі і переїхали туди.

Ще хочу розповісти не про працівників станції і нnbsp;е про ліквідаторів, а про маленьких людей — переселенців із зони відчуження. Моя медсестра — справжній скарб, до знайомства я навіть не підозрювала, що у нашій порочній системі можуть бути медиками ті, хто прийшов у професію за покликом серця. На нашій дільниці нам пощастило двічі — і сімейний лікар на своєму місці, і медсестра. Пані Оля ставиться до нас по-людськи, хоч і знає всі наші біди і болячки. Вона завжди йде назустріч: її можна попросити прийти зробити укол до роботи і вона прийде. От не злукавлю, якщо скажу, що ми її вважаємо частиною спільноти, а дехто — і членом сім’ї. Я раз на два тижні запрошую її до себе на чашку кави — погомоніти і, врешті-решт, оскільки постійно проходжу курси лікування, вважаю, що і у так зване «міжсезоння», мені нема чого її цуратися. Вона родом із Підмосков’я, і, що смішно, геть позбавленnbsp;а стереотипних рис, які приписують росіянам. Пані Оля роботяща, відповідальна, добра господиня і взагалі не вживає алкоголю. Ніжна і душевна, м’яка і поступлива. Її перше місце роботи було у Прип’яті, там вона познайомилася із майбутнім чоловіком — парубком із Білої Церкви, вийшла заміж і народила дочку. У Прип’яті молода сім’я мала нову квартиру із чеською стінкою, заставленою кришталем і сервізами, з кольоровим телевізором і килимом на стіні. Жили собі неквапливо, аж поки одного звичайнісінького дня їм раптово не сказали, що мусять терміново поїхати з міста, правда, ненадовго — на кілька годин. Зібрали на вулиці і монотонно пакували у автобуси, недолуго, з нульовою організацією. Пані Оля розповідає, що взяла донечку на руки і замкнула за собою двері. Лише за кілька днів дізналися, що про повернення не може бути і мови, зате дозволили людям повернутися і зібрати речі. Пані Оля не поїхала, вагітна була, вирішила не ризикувати, відправила чоловіка. Той прийшов на квартиру і розгубився, за що хапатися, що брати? На щастя, прийшов якийсь «товариш», який трохи більше знав, у чому справа, коротко спитав:

—                  У тебе діти є?

—                  Є

—                  А ще хочеш мати?

—                  Хочу, — посоромився сказати незнайомцю, що дружина вагітна.

—                  Ну то усе залиш, візьми тільки документи.

Пані Оля продовжила:

—                  І він послухав, не взяв навіть обручки. Все залишив, усе. І я ні за чим не шкодую, а люди, чула, пакували геть усе, дехто навіть домовлявся і ще раз приїжджав, щоб нічого не залишати.

—                  Думаєш, мародерствували?— вона мовчить і нічого не каже.

—                  Не знаю, чим думали… А я тобі розповідала, мій син недавно їздив у Прип’ять на нашу стару квартиру?

—                  Ні, зробив фото?

—                  Так, але я не дивилася, мені надто важко. На балконі виросло дерево. Береза, напевно, його ровесниця. Казав, що товстий стовбур, — показує руками. Замовкає і стає сумною, мабуть, згадує про втрачену дитину, хоча лікарі казали, що їй пощастило, що стався викидень, хтозна, що би народилося… А потім у неї були довгі роки безпліддя, коли усі розводили руками і не могли нічого порадити, відводили очі. Мовляв, що ви, жіночко, хочете: — Син такий сміливий, хоча чоловік і сварить, що я його балую і все йому дозволяю, — відганяє від себе смуток і знову посміхається. — Вважаю, хоче поїхати подивитися, чому я маю забороняти? Тільки чи зрозуміє він хоч щось, — журливо посміхається, натякаючи на його молодість, адже між дітьми велика різниця.

—          &nbОтже, наша вчителька тепер у своєму колектив на рівнихsp;       А ти вже відгуляла чорнобильську відпустку? — змінюю тему.

—                  Ні, цього року ще ні, але треба йти, бо вона згоряє, а не переходить на інший рік. Я раніше така дурна була — не брала її, а потім думаю, чого б не взяти, це ж оплачувана відпустка. Але ти мене знаєш — я собі інвалідність посоромилася виробляти, можна було зробити, у нас всі виробляли, навіть із гіпертонією давали, а я щось не могла. Як це я буду…Не хотіла казати… Знаєш, як кажуть, — «порожня жінка»… Чоловіки дружин кидали…

—                  Та яка ж ти порожня — двійко діток.

—                  Ну, хто ж знав, що у мене в стільки років ще Миколка знайдеться. Всіх заціпило, коли я народила, і свекруху, і сусідів…

—                  Ото вже чорнороті…

—                  А зараз чого тільки про мене не кажуть: що я заробляю на крапельницях, що назбирала мільйони, ходячи по людях і роблячи уколи на дому…

—                  Ой, всі знають, що ти приїхала до Києва з дочкою на руках і сумкою через плече.

—                  І досі не знаю, як ми із злиднів вибралися, ти ж пам’ятаєш, чоловік стільки не працював, я лікувалася, дуже нам тоді тяжко велося…

Пані Оля йде, як тільки допила каву, обіцяє бути на зв’язку і просить не соромитися їй телефонувати, якщо щось треба буде. Поки відкланюється, я думаю про те, що і дорослим, і дітям однаково важко далося відселення. Дорослих лякав інформаційний вакуум, дітей — страшне слово «ніколи». Те, що їм слід забути про улюблені іграшки, про дитячі майданчики, про друзів. Хоча Вікторія, мій головний бухгалтер, теж із переселенців із тридцяти кілометрової зони відчуження, у її долі є щось світле.

На перше вересня у сільській школі її поставили у пару із сусідським хлопчиком, і вона йому так сподобалася у бантах і шкільній формі, що він попросив вчительку посадити їх за одну парту. Навіть Чорнобильська катастрофа не згубила цього кохання. Не знаю як, але за два роки у Києві вони знову мешкали поруч і ходили в одну школу. А далі банально — все як у людей — весілля, дитина, навчання і рак. Діагностували, коли Вікторії не було й двадцяти. Лікувалася, боролася і подужала страшну недугу. Про це дізналася випадково, коли вона йшла до лікаря, я поцікавилася, в яку лікарню, що за лікар, і здивувалася, коли почула, що вона їздить на Львівську площу у Чорнобильську лікарню, а тоді Вікторія спокійно додала: «Там хороший онколог, я з нею давненько». Щоб ви краще зрозуміли мій подив, опишу її зовнішність: вище середнього зросту, біляве волосся, сині розкосі очі на трикутному обличчі. Але головна пікантність ось в чому — вона виглядає, як тринадцятирічний підліток, із своїми веснянками, ямочками на щоках і довгими, незграбними руками-ногами. Ніяк не віриться, що вона мати, ба, навіть, більше — мати школярки, а відвідувачі часто наколюються, коли вперше заходять до неї в кабінет. Бачать підлітка у шкіряному кріслі і простакувато питають: « А мама де? Коли прийде? Мені тут треба дещо підписати». Вона кілька раз серйозно починала розповідати, де її мама, аж поки не допетрала, в чому справа; почала вбиратися у костюми, взувати підбори, фарбуватися — однаково виглядало так, ніби дочка вкрала у матері косметичку і заодно одягла тихцем її найкращі туфлі, поки мамуся на роботі. Вікторія махнула на це рукою і заспокоїлася.

Я завжди думала, що причина її посмішок і незмінно доброго настрою у щасливому і безтурботному життю. Здавалося, доля не приберегла для неї жодного випробування, одні лише подарунки. Аж поки вона не розповіла про евакуацію, про переїзд, про те, як малою ночами плакала за сусідом по парті і думала, що більше ніколи в житті не зустріне такого відданого друга.

—                  Знаєш, я була права. Таких, як він, мені більше не стрілося. Тому і вийшла рано заміж, і народила ледь не школяркою. Мене засуджували, казали, що зарано… А я зараз думаю, от як би я жила, якби ми з Павлом жили, якщо б я не встигла до раку народити Іванку? А так, віриш, навіть вмирати було не страшно, знала, що він не накладе на себе руки — малу глядітиме. Це ж він її виростив. Мій Павло ще і добрий батько, мені усі подруги заздрять.

—                  Вікторіє, хіба вони не бачили, не знають, через що тобі довелося пройти?

—                  Та знають, але кажуть, що і здорових чоловіки кидають, а мене і лисою любив.

—                  Якщо ви ще до евакуації дружили…

—                  Дружили, десь принесу і покажу записки, котрі підкидав мені. І фото теж, подивишся. Цікаво, чи впізнаєш нас дітьми… От дехто каже, що відселення було дурницею, що нінащо те забруднення не впливає, але я тобі скажу — глупство говорять. Усе впливає, нічого не зникло безслідно. Тільки ідіоти заперечуватимуть.

Я змінила роботу і ми втратили зв’язок на кілька років. Зателефонувала, бо мені треба було виписку із трудової. Вікторія привіталась бадьорим голосом, була моторна і привітна, моє питання вирішила одразу в телефонному режимі, а поки віддавала накази по паралельній лінії, почала розпитувати, як у мене справи. А тоді раптово спитала:

&‐                  Ти ж знаєш, що у мене дівчинка?

—                  Так, звичайно, Іванка.

—                  Та ні, ще одна, — я чомусь запідозрила, що вона так називає домашню тварину.

—                  Як звати? — обережно цікавлюся.

—                  Назвали Оксанкою. Ти ж знаєш, мені лікар тоді зберіг матку, от я і зважилася. Звичайно, без сучасних технологій не обійшлося…

—                  І як ти почуваєшся?

—                  Чудово, навіть у декрет не пішла. Народила, побула один день у пологовому і знову вийшла на роботу. Я не годувала, мені не можна. Павло доглядає, няньчить. Не може нарадуватися. І знаєш, така легка вагітність, аж не віриться, як медицина пішла вперед — кожен день в радість…

Сміється, розповідає, куди хоче із сім’єю поїхати на відпочинок на травневі свята, жартує, розпитує за домашніх. Що я можу сказати про Вікторію? Що вона шалена і поспішає жити? Що могла б збавити обороти? Ні, я змовчу. Кому, як не їй, знати, що цих світлих днів могло і не бути, її могло уже не бути, як і у багатьох, хто пройшов через Чорнобиль.

Коли по телевізору показують, як бастують чорнобильці… Невже ці люди заслужили на те, щоб так принижуватися? Невже вони мають вимагати те, що належить їм, як жертвам, по праву? Хіба ми, як громадяни, справді такі дріб’язкові і захланні, що рахуємо кожну копійку, що витрачається з бюджету? Аж ніяк. Ми не жадібні, я знаю це точно. Ми ж дбаємо про народних обранців, які не написали жодного закону, довічно утримуємо клоунів-політиків, які не зробили для держави нічогісінько. Упевнена, що депутатські захмарні пенсії не так часто обговорюються у дворі на лавочках, як мізерні допомоги вразливим людям.

Зараз можна почути жарти на тему Чорнобиля і аварія уже міцно увійшла у фольклор. Ще трохи і посяде своє місце поруч із НЛО і чупакаброю. Але це не через те, що люди стали безсердечні і жорстокі. Ні, ми ще вміємо відчувати і співпереживати. І саме через це, щоб примиритися із болем, який був поруч, щоб якось прийняти ці несправедливі страждання, які випали на долю простих людей, які проживають свою долю поруч з нами — ми відсторонюємося і огортаємо реальність у мушлю. Ми ніби хочемо одягти панцир і не бачити сусідів, колег, знайомих, які пройшли через Чорнобиль. Лише прикривши обличчя маскою байдужості, ми можемо прийняти, що жертвами стали прості люди, такі ж як і ми. Ми могли опинитися на їхньому місці. Але знайти слова, щоб якось зрозуміло сказати, що їхні долі зачіпають кожного, що нема хат з краю, важко. І хтозна, чи можливо просто говорити про такі складні речі. Особливо, якщо вони відбуваються поруч і у твій час.

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Роік Ірина

 

Холодне узбережжя Півночі

 

Уже вдруге я бачу її в зашморгу. Але тепер не оціпеніння й страх розпеченою лавою наповнюють мою душу, а холодний розрахунок. Підходжу ближче, охоплюю її зап’ястя – воно захололо – немає і найменшої сили та бажання для продовження експерименту. Проте  у мені бере гору справжній спостерігач: я розгойдую тіло, і воно хитається, мов масивна лампа, підвішена до стелі – здається, ще секунда – і вдарить об підлогу беззахисним склом. Але ні – тіло-маятник приковує мою увагу. Я раптово зупиняю його і починаю оглядати: проводжу пальцями по шкірі – вона не синя, як минулого разу, і така ж пружна, як за життя; відточені, ніби хвилею, литки не судомлять; вена біля скроні, що завжди напухала, коли вона гнівалася – спокійна; лише невеличкий кругленький животик випинається над землею, мов її нижня губа. Мала спить, не підозрюючи, що вдруге померла. Я присідаю, цілую її стопу, прощаючись, і підставляю стілець поруч – ладнаю собі петлю. Справа усього життя загублена…нога, намацавши шорстку поверхню табуретки, рішуче відштовхує її набік, і моє тіло розгойдується вправо-вліво.

 

Кажуть, що ментальна сутність, а на моє переконання, душа, певний час живе після фізичної смерті тіла. Я довго не вірив, поки не став вивчати детально те, із чим ми стикаємось щодня.

Життя на землі припинилося – не в один момент, звісно. Спочатку пригасла народжуваність – жінки втратили здатність дарувати цій планеті дітей. Масовий гормональний збій. Тоді я, біолог у теперішньому й минулому, стояв навколішки перед природою, копирсався в її нутрощах, щоби виправити ситуацію – все було намарно. Так само, як і старання моєї команди: фізика-медика, генетика, хіміка, навіть екстрасенса-астролога. Не треба дивуватися, так завжди: не знайшовши допомоги або підтримки у науці, ми звертаємося до того, хто має зв'язок із надприроднім – тим, що стоїть вище за розум. Хай там як, але у своїх пошуках ми не просунулись ані на крок. Окрім того, ситуація ставала катастрофічною – разом із сонячними променями ми отримували отруту, у вузькому розумінні. Сонце стало величезною загрозою: щойно ми потрапляли під нього, на шкірі одразу з’являлися пухирці опіків. Доводилося приходити до лабораторій рано-вранці і йти з них, коли червоний диск вселенської енергії скочувався за обрій. Так я проґавив смерть коханої дружини, як останній баран провтикав! (ой, вибачте, тут справді не можна матюкатись?). Я знайшов її тіло пізно вночі, коли повернувся після невдалих експериментів. Бачили б Ви мене тоді: я ходив по кімнатці, чекаючи на товаришів, намагаючись не дивитися на тіло, що розмірено розгойдувалось, трохи не торкаючися ногами підлоги. Замість того, щоб когось засуджувати, завзято думав про причини самогубства, які просто лежали на поверхні і чекали, поки їх схоплять. У той же момент у двері постукали: це виявився астролог-екстрасенс, який, зайшовши до кімнати, усе одразу збагнув і діловито розкладав свого портативного портфельчика. Кивком примусив вийти – я миттєво закрив двері з іншого боку і перейшов до кабінету. Перед очима  одразу опинилась дошка із формулою, де я намагався розрахувати кількість утрафіолетових променів, що вже поглинула моя шкіра. Виявив помилку, потягнув тим клубок роздумів, розрахував сонячну енергію, дійшов до розпачливих висновків, що планета загине через три з лишком роки, а наш екстрасенс усе ще не виходив. Від нудьги я знайшов схеми бункерів, які пролягали під нашим містом. Я мав маршрути на руках і був ледь не єдиним живим свідком, а точніше слухачем, який знав де вони розташувались. Про них колись розказав мій прадід, який примусово був втягнутий у їх будівництво. Він повідав про винятковість будівель, наявність бібліотек, їдалень, навіть свого власного озерця, яке будівники ласкаво називали «Холодне узбережжя Півночі» через постійну пару, що підіймалася над дзеркальною гладдю і створювала ілюзію туману й холоду. Прадідова дивізія навіть прожила там півроку, перевіряючи усе на придатність та міцність. Я був певен, якщо перевезти туди провізію, то можна залишатись там надовго, безпечно перечекавши кінець світу. Двері відкрилися і зайшов астролог, тримаючи амфору – прозору та скляну. Втомлено простягнув мені і сказав, що там її душа, тіло врятувати не встиг.

Увесь день я провів біля своєї дружини – так і не наважився зняти з шиї мотузку. Пив, говорив і писав. А наступної ночі копав яму. Так само говорив, пив і копав. Збив для неї труну, і закопав під улюблену пісню, яку наспівував сам. Не засуджуй мене, я справді, не міг покликати священика і поховати її по-людськи. По-перше, вона самогубця, а, по-друге, я вибирав місце для житла так, щоб ці служителі церкви і поруч не ходили. Я поставив на могилі випиляного куба, як знак закутої жіночності, якій так і не дав шансу вийти назовні.

Після того я знов поринув у роботу. Показав хлопцям схему бункерів і ми почали готуватись до відступу. Вдень спускались у підземелля і розчищали ходи, розбирали завали,будували лабораторію. Вночі працювали кожен над своїм. Дивились новини. Дивно, але служба новин утрималась найдовше – навіть парламент розпустили після того, як президент став схожий на представника породи собачих, у яких не обличчя, а суцільна складочка.  Схоже, і з мозком трапилось те саме – глибокі зморшки і стареча немічність. Кожного дня фіксувалось, як мінімум, десяток самогубств – помітьте, переважно жіночих. Спочатку журналісти радісно обсмоктували кожну подію, звинувачуючи суспільство, родичів, а згодом, коли смертність досягла критичної точки, просто подавали суху статистику в кінці програми. Так тривало майже рік: у місті лишилась половина жителів, від тих, що колись тут проживали – усі чоловіки. Це був кінець жіночності, процвітання, і надії, що тонкими надчутливими волосинками ловили кінець цивілізації, тому йшли із життя добровільно. Ґрунт тепер був усіяний витесаними кубами, знак якого придумав я. Всюди лише могили. І тоді ми вчасно втекли під землю, вглиб, прирікаючи себе на вічну темноту і кротяче життя. А там і розділились майже на кілька місяців. Чи уявляєте, як це - отримати у своє розпорядження акр землі. А два? А майже сотню? Це неймовірна розкіш, якою кожен упивався як міг.

Я забрав собі ділянку біля озера. Кожного ранку починав уперту і наполегливу роботу – ту, яку задумав після смерті дружини. До того моменту мій мозок сягнув таких висот, що важко було встояти на ногах від усвідомлення власної величі. Коли підготував усе, покликав на допомогу команду.

Ми задумали створити жінку. Так, я забрав на себе твою роль, уявляєш!? Паршива маленька людина взяла на свої плечі тягар, який ти ніс усе безсмертне життя. Більше того, я задумав зародити у ній життя. Вона завжди хотіла дитину, і я міг подарувати мрію.

Як я це робив? Ти ж чудово знаєш, навіщо розпитувати? Хоча, добре, маю ж я чимось похвалитися наостанок.

Ми спочатку зібрали скелет. Зробити це із синтетичних речовин, які вирощувати в бункері було неважко; так само вчинили і з органами &‐ я займався патологіями, вчив кожен сантиметр тіла і зміг у лабораторних умовах відтворити їх; те саме зробили з генами, хромосомами. Ми навіть створили штучний імунітет, загалом гарно-таки попрацювали. Лишалися останні акорди – надати тілу схожості. Над цим я працював сам: позбавляв мою майбутню дружину зайвих кілограмів, які оселилися на її стегнах і животі за роки подружнього життя; відроджував пружні кругленькі груди, що так тішили мене в юнацтві; акуратні маленькі вушка; смарагдові оченята; вишневі на смак губи; тендітні пальчики; загострені нігті; кучеряве волоссячко на пагорбку Венери, і довге мигдалеве на голові. Після кількох місяців я досяг успіху: переді мною лежала моя кохана дружина, якій на вигляд було двадцять – як тоді, коли ми із нею познайомились. Потім я покликав екстрасенса і віддав йому скляну амфору, передану мені на зберігання. Він знову вигнав усіх з кімнатки, щоби ніхто не вивідав його одвічних таємниць. Я ж пішов в окреме приміщення. Я називав його банком сперми. Збирати свій біологічний матеріал почав задовго до того, як на планету опустилося це дивне рядно обставин, яке накрило усіх із головою, і лише ми змогли врятуватись, мов щури, зарившись глибоко під землю. Скоро до моїх пляшечок почали додаватись і колби товаришів, які теж, вочевидь, турбувалися про майбутній генофонд.

Я узяв одну із пробірок, перевірив її якість, і постукав у двері, за якими чекала моя дружина. Вона досі лежала, розгублено кліпаючи очима, чистого смарагдового кольору. Я присів поруч, поцілував їй руку, повільно провів від згину ліктя до мізинця, і нарешті заплакав. Вона раптово зістрибнула з ліжка і сіла поруч зі мною. Ми плакали і цілувались, як малі. І нарешті почув її сміх. Полегшp class=ення і радість струсонула мої груди, і я видавив посмішку. Її торкання розливались у мені теплим молоком, бігли по жилах, і я відчув себе тим самим двадцятилітнім, легко вклав її й почав пестити. Вона билась унизу живота, у серці, у скронях і неймовірно потужне бажання раптом збило планку мені, досвідченому науковцеві, і я узяв її, із певною настороженістю, боячись знову втратити. Пальці жінки, здавалося, негнучкі, вламувались у мої плечі, нігті залишали глибокі порізи, з яких сочилася кров. Одним лише кінчиком язика вона визбирувала червоні краплини, а деякі пропускала – і тоді вони осідали на її мармуровому підборідді. П’ятками вона охопила мені стегна, хижо гарчала, і втискала до неможливої близькості. Тоді я вперше за своє життя згадав, що стало причиною створення нашої сім’ї – неймовірне тепло, ба, навіть гарячковість, яка разом із краплинами поту виходила назовні. Потомлені ми впали на підлогу, і перше, що вона попросила – закурити. І так смачно затяглася, що я не втримався і виціловував їй пальці доти, поки губи не торкнулись фільтру…І вона сказала, що ладна спустошити мене до краплі.  Пробірка залишалася на столі, хаотична і нікому не потрібна – ще міг зачати дитину сам…

А потім я тестував її, щодня вимірюючи тиск і пульс, вирощував свіжі овочі, влаштовував театр тіней, водив до Озера. Вона лягала біля самісінької води і гладила живіт, намуркуючи собі пісень. Все було настільки ідеально, що я не міг повірити – медовий місяць просто.

А потім все почало розвалюватись: вона заводила розмови про повернення нагору. Чомусь постійно говорила зі мною про це, коли заходила у воду. І стояла там, поки я не погоджусь її вислухати. Я казав «так», вона витиралась рушником і сушила волосся, очікуючи на мою згоду. Але я раз за разом казав, що нам туди не можна, що світ помер і не треба бути першим Адамом та Євою, не треба починати усе спочатку, можна лишитися тут, де у нас усе є. Після тих розмов дружина нервувала і біля скроні пульсувала вена, переганяючи кров. Я бачив її гнів, але не знав як зарадити  &‐ я просто не міг повернутися в той світ, де вона закопана у землю і над нею стирчить дерев’яний куб. Відтоді почала часто зникати в бібліотеці – ми, здається, знову втрачали ту нитку, яку нещодавно спіймали.

Я розумів, що таким чином повільно її вбиваю – душа, яку ми  зірвали з початого, грубо натиснули паузу в момент вчинення злочину, має довести задумане до кінця. Я чітко усвідомлював, що тримаю в руках бомбу сповільненої дії, яка невідомо коли здетонує, і внутрішньо до цього готувався.

Востаннє говорив із нею вдень: сказала, що піде пошукає втрачений час, і згодилася зі мною повечеряти. Чому я тоді не схаменувся? Дурний, засліплений чоловік. А коли ввечері я зайшов за нею, то вдруге побачив її в зашморгові, коли тіло, створене в наших лабораторіях, вільно розхитувалося із боку в бік. Оце й усе, Боже, ‐усе, що я мав тобі повідати. На цій сповіді весь перед тобою – я страшний грішник, бо двічі загубив життя своєї дружини, та і вмер сам – бачу, як гойдаюся під стелею поруч із нею, але чи міг би ти передати моїй дружині, що я її…

І мені раптово судомить горло. Не встиг, навіть тут не встиг.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Сухарський Юрій

 

Мовчання на обриві

 

Той обрив невисокої сірої скелі слугував вершиною світу для двох досить незвичайних людей, що не так часто народжуються на цій землі. Уже протягом десяти років, хоча невідомо чи минав там час так само швидко, як звикли показувати наші годинники, Гектор приходив на те місце при кожній зручній нагоді. Він знайшов той обрив, будучи тринадцятирічним хлопчиком, серце якого зовсім недавно встигло скуштувати гіркоту нерозділеної закоханості, а бунтівний дух молодості тільки почав набувати чітких рис. Обрив же був на десятки тисяч років старший, якщо, звісно, час минав там так само швидко, як звикли показувати наші годинники. Він народився, коли земля на тому місці востаннє здригнулась, а потім завмерла на довгий-довгий час, який, мабуть, вийде далеко за межі цієї історії. За ті десятки тисяч років на тому обриві виростала і згоряла трава, цвіли та в’яли квіти, народжувались і вмирали дерева. Колись там топтались звірі, про яких Гектор навіть не чув, звірі, чиї плоть і кістки тепер перетворились на ґрунт, що покрився тепер такою ж травою, як і багато тисячоліть тому, травою, у якій знову цвіли та в’яли квіти, затінені новим поколінням дерев, що, як і його попередники, плавно і рішуче гинуло, щоб дати життя іншим представникам свого роду. Унизу під обривом непорушно лежало каміння. Колись воно так само непорушно лежало під водою спокійної та повільної мілководної річки, яка з часом висохла, залишивши під скелею долину, що згодом заросла колючим чагарником. Через сотні років відтоді тринадцятирічний школяр Гектор, зціпивши зуби, з важкими зусиллями видерся на той з першого погляду неприступний обрив. Людям і тваринам, що жили тисячі років до того, це вдавалося набагато легше, але юнак опинився на вершині тільки після того, як його джинси порвалися об гостре каміння, а руки та обличчя покрилися подряпинами від непривітних до чужинців гілок кущів і дерев. Гектор не знав, чому він дерся догори, можливо, це був первинний людський інстинкт ― тягнутися до високого, а можливо, це просто його душа шукала там свободи. Як би там не було, юнак усе ж таки туди видерся. Спочатку він боявся підходити до краю, але невдовзі вже сидів там на камені, звісивши ноги над зарослою колючим чагарником долиною, і глибоко вдихав натхненно свіже і дивовижно чисте повітря, профільтроване соснами, які росли за його спиною, на тому важко прохідному шляху, що веде до обриву.

Того дня Соню офіційно оголосили пропалою безвісти. Власне це оголошення якраз і змусило Гектора вибігти зі своєї схожої на собачу буду школи і податись чим далі від людей. Він був закоханий у Соню, але ніколи з нею не говорив, навіть не міг собі дозволити подивитись на неї, якщо знав, що може зустрітися з нею поглядом. Зате міг вийти з класу на уроці й милуватися її фотографією, що висіла на дошці пошани. А тепер Соні не було, залишились nbsp;тільки та фотографія і німі спогади. Там, на обриві Гектор пошепки помолився, щоб дівчина знайшлася живою та здоровою. Помолився так щиро, як ніколи. Помолився так, як вчили його батьки, але не відчув полегшення. Минали дні, тижні, місяці, і Соню не знаходили. А Гектор усе так само вилазив на обрив і сидів там до сутінків після власних пошуків пропалої безвісти дівчини. На урвищі час минав інакше. Можливо, не швидше і не повільніше, але якось інакше. Сам же обрив не знав, чому так сумує його відвідувач, але відчував його безмежну тугу.

Коли минуло більше року, Гектор зневірився. Він не хотів собі цього визнавати, але насправді зневірився. Повернення Соні живою та здоровою було вже поза межами можливого та логічного, і хлопець нічого не міг з цим вдіяти. Йому снилися чудеса, але прокидатися після таких снів означало випустити з легень усе повітря і зануритись під воду. І тільки на тому безлюдному обриві можна було відчути незначне полегшення. Але одного травневого дня самотність Гектора була порушена. І винуватцем тому був юнак приблизно його віку, що на меті мав поспостерігати захід сонця над мовчазним урвищем. Видно було, що новоприбулий вперше видерся на той обрив: захеканий, подряпаний, але більше всього здивований ― здивований присутністю іншої особи на тому на перший погляд неприступному місці. Не менше здивувався й Гектор. Він аж ніяк не чекав, що хтось туди завітає. В одну мить в обох хлопців з’явилося нечітке обурення і безліч запитань, які тим не менш не були озвучені. Гектор повернувся в попереднє положення (він, як завжди, сидів на краю обриву, звісивши ноги над долиною), а інший хлопець уже хотів спускатись назад, але зупинився і, постоявши хвилину, сів на траву й почав спостерігати за тим, як червоніє небо і сонце котиться до заходу. За весь той час Гектор ні разу не озирнувся. Але й інший юнак нічим не привернув до себе уваги і першим покинув обрив. Через кілька днів двоє хлопців знову зустрілись на обриві. Того разу незнайомець насмілився всістися на камінь біля Гектора і в знак вітання кивнув головою. Гектор також кивнув. Мовчанка. Хлопця, що сидів поруч, звали Магеллан, та він не представився. Ніхто його не просив. Але той і сам не намагався познайомитись з похмурим юнаком, смуток на обличчі якого частіше можна побачити у старших людей, побитих власним життєвим досвідом. Та й Гектору було нецікаво, як звати його сусіда на камені. Зрештою, яке це мало значення? Як би там не було, це не стало  важливою інформацією і в наступні роки. Гектор нічого не запитав. Не вимовив ні слова. Потім він захотів спитати хлопця, навіщо той знову видерся на обрив. Але не спитав. Просто подумав, що ніяка відповідь його не задовольнить. Йому раптом стало неважливо, горе в того хлопця чи яка-небудь дурниця в голові, що змушує дертися на ту скелю. Звісно, можна було запитати, але ні запитання, ні відповідь нічого б не змінили. І Гектор це знав. Мабуть, знав це і Магеллан, тому також мовчав. У сутінках хлопці розійшлися додому. Хтось мовчки пішов перший, а інший невдовзі слідом за ним. Усе частіше і частіше хлопці могли зустріти один одного на тому обриві, і все ж жодного разу вони не заговорили. У цьому не було необхідності. Нечасто можна у чиїсь компанії посидіти мовчки. При зустрічі вони кивали один одному, не було традиційного чоловічого потиску рук, просто кивання. І коли хтось із них хотів піти, то просто мовчки покидав обрив. Ніяких прощань. Хлопці вилазили на те дике місце зі своїми буденними негараздами, але ніколи їх не обговорювали. Принаймні так, як це звикли робити люди. Вони сиділи на камені і мовчки спостерігали за незмінною панорамою, хоча для них там завжди щось відбувалось. Будь-хто інший, сидячи на тому обриві, не помітив би нічого більш незвичайного, ніж гарний краєвид, але хлопці бачили набагато більше. Ніхто з тих двох юнаків ні разу не запитав іншого: «Як справи?», «Що нового?» або чогось подібного. Магеллан якось прийшов з підбитим оком, але нічого не розказував. А Гектор нічого й не питав. Так, він думав, що його товариша могли побити в школі, чи, може, це було результатом негараздів у сім’ї, але що ж можна було запитати? «Якби він хотів, то сам би розказав», ― думав Гектор. ― «І все ж синець від цього не зникне. А що я йому скажу, як знатиму відповідь? Що б це не було, поради в мене все одно немає. Йому в будь-якому разі доведеться вирішувати це самому. Або він мене все-таки про щось попросить». М‐аг‐еллан також не бачив причин щось пояснювати. Він уже поділився своїм нещастям ― він прийшов. Так минали місяці, роки, хлопці змінювалися зовнішньо, внутрішньо, але, як завжди мовчали. І це було гарним мовчанням, змістовним мовчанням, як мовчання, коли дивишся знайомій людині в очі, але й у вічі не треба було дивитись.

Одного разу Магеллан застав Гектора за грою на губній гармошці. Це була прекрасна мелодія. Весела, але спокійна і дуже лірична. Іноді настільки лірична, що навіть мажорна тональність передавала смуток. Але якою б не була та мелодія, вона символізувала свободу, вона звучала настільки вільно, що, здавалося, можна стрибнути з обриву, і музика тебе підхопить. І Гектору безліч разів таки хотілось звідти стрибнути, та він вважав це безглуздям. Життя і без того могло обірватись. Для чого ж полегшувати роботу обставинам. Так ось Магеллан, зачарований звучанням губної гармошки, наступного разу притягнув із собою гітару, і, оскільки він ніс її у футлярі за спиною, це виявилось не так складно, як йому здавалось спочатку. Тоді хлопці зіграли удвох, і музика стала ще більш милозвучною, навіть попри те, що спочатку ці музиканти не надто майстерно імпровізували. Але невдовзі вони вже розуміли один одного з півноти.

Життя не випускало хлопців за межі міста надовго. Тому там вони виросли, вивчились і знайшли роботу. І Гектор, і Магеллан мали відданих друзів, могли весело погуляти в їхній компанії і виговорити їм усе, що хотілося б виговорити. Інше вони могли вимовчати один одному на обриві. На роботі Гектор зустрів Божену ― живий ідеал жіночої вроди. Хлопець відчув таку ж закоханість, як десять років тому, і, хоча тепер він не був таким боязким у спілкуванні з дівчатами, все ще не долав бар’єр, що завжди поставав перед ним у таких випадках. На обриві губна гармошка Гектора зазвучала по-новому. Магеллан знав, що означають ці зміни. Він і сам чекав, коли мелодія його гітари стане такою ж піднесеною і, можливо, навіть замріяною. Але поки що ніхто його на це не надихав.

Одного дня настав момент, коли Гектор наважився запросити Божену на побачення. Під час обідньої перерви він підійшов до неї і привітавшись усміхнувся. Але раптом його всього аж пересмикнуло, а по спині пробігло ціле стадо мурашок. Подивившись Божені в очі, він побачив Соню. Ця дівчина звісно залишалася Боженою, але її очі… Її карі очі були точно такі ж, як у Соні. І ніс… І кутики губ при усмішці. Гектор подумав, що якби Соня була зараз у такому віці, то виглядала б абсолютно так само, як і Божена. Це спантеличило хлопця. Думки перемішались. Усі ниточки логічності переплелися складними морськими вузлами. Але через мить Гектор прийшов до тями. Божена дивилась на нього здивованими круглими очима, сповненими цікавості. А він дивився на неї і думав, скільки разів її запрошували на побачення, скільки разів їй освідчувались у коханні і скільки разів вона відмовляла. А можливо, і не відмовляла. Він уже невдовзі міг приєднатися до числа якихось з тих людей. Проте, щоб знати напевне, треба було заговорити. Але Гектор мовчав. Його мовчання могло передати куди більше почуттів, ніж слова. Проте Божена цього не знала. У її очах не було тої закоханості, яку відчував зі свого боку Гектор. Для багатьох людей, щоб усе вияснити в таких випадках, залишається один крок ― заговорити. Але юнак вирішив, що на той момент йому все зрозуміло. Він сумно усміхнувся і мовчки пішов, вийшов з приміщення і, не маючи наміру повертатись на роботу, подався на обрив. Там уже сидів Магеллан і награвав на гітарі повільну задумливу мелодію, яка ніби сама хвалилася звучанням нових струн. Гектор, не кивнувши і не перервавши гри товариша, сів на камінь і вийняв з кишені піджака свою губну гармошку, приставив її до губ і подув. Вона зазвучала різко і не мелодійно. Він подув ще раз ― те саме. Тоді Гектор замахнувся і жбурнув губну гармошку з урвища. Магеллан аж смикнувся і ледь не стрибнув за нею, але Гектор його зупинив, схопивши за плече, мовляв, нехай. Тоді Магеллан здивовано і сумно подивився на товариша. Навіщо він викинув інструмент? Але Гектор не бачив того погляду і не хотів бачити. Він дивився прямо. На чисте небо і гірський ландшафт. А Магеллан думав проте, що не хоче тепер грати на гітарі сам, знаючи, що та губна гармошка вже не зазвучить разом з його бриньканням. Тому він встав і також кинув униз свій інструмент. Гітара глухо загуркотіла розбившись об каміння. На обличчі Гектора з’явилась нечітка усмішка.

Уночі пішов дощ. Обрив думав про те, що колись хлопці не прийдуть до нього. Він знав, що завжди настає день, коли хтось зникає, коли хтось йде і більше не приходить. Сам він нікуди не ходив. Він стояв, і йому було добре стояти, хоча, можливо, йому було б добре ходити, але він цього не знав. Він не знав, як це ― робити щось, окрім того, що бути. Обрив ще не бачив такої дружби, яка була між Гектором і Магелланом. Він узагалі ще ніколи до тепер не бачив людської дружби. Він бачив людей, але точно не їхню дружбу. Обрив згадував, як колись на ньому вождь Рамамау вбив свого брата і скинув його тіло вниз, як там за річкою люди полювали на тварин і билися за здобич. Обрив думав про те, що ще ніхто ніколи не на ньому не був просто, щоби бути, так, як був він сам. Але ці два хлопці… Вони вміють просто бути. Так, як він. Коли вони підуть, підуть назавжди, як і всі люди, йому буде не вистачати їхнього мовчання.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Тимченко Сніжана 

 

БОДАЙ  БИ  ВИ…

 

Він йшов вулицею промерзлої осені. Як буває у такі ночі: холодно у домах, квартири нагадують бетонні під’їзди в яких не хочеться жити. А літо, це тепло багаття, повз яке пробіг у дитинстві. Шлунок перекочував сире яйце.

"Життя, це суміш сигаретного диму, нових рінгтонів, студентського голоду та метушні".

Пригадав дівчину, яка так сподобалася, а потім, він побачив і відкрив для себе різницю в її станах, і все.

Відвернуло.

Від неї і від них усіх. Хто ці «вони»? Та всі люди. Народ «дратівників», котрі бажають і не бажають.

«Бодай би ви всі десь ділися. І вона разом з вами. Я не хочу вам смерті, але хочу щоб вас не було!» Думав він і нутро його непокоїлося, клекотало і не могло загоїтися. Від побаченого нудило. Вчора коли все йшло ніби - то не погано, застати її обкуреною, як потрапити в карикатуру.

                Це були звичайні посиденьки купи народу у диму з дешевим вином. Йти додому не хотілося. Від думки, що треба йти по вулиці повз кістляві дерева, по спині пробігав легкий морозець.

"Сигарета". Подумав хлопець і завернув з коридору у кухню. Там не горіло світло, але нічого й не хотілося бачити. Спочатку він і не бачив, а тоді підніс ближче вогник запальнички, щоб прикурити і у червоному тлінні сигарети побачив її. Сидить і плаче.

Захотілося підійти, обійняти, запитати у чому справа, але не знадобилося. В кухні без світла, ніби в темному провулку, вона щось сама собі надумалася, і кайфувала від сліз. Раптом, як вибух у дур-домі задеренчав холодильник і від несподіванки дівчина підстрибнула на стільці, пирхнула та почала реготати, хапатися за живіт, наче з неї щось вилазило. Гидко. Всі думки збилися в сир і запахло дірками, з яких зіяє порожнеча.

                Він миттю вдягнув куртку і вийшов геть. І так неприємно, і нікому не скажеш про таке. Сам не раз курив шмаль, але собі прощаєш легко. Здавалося, з собою примиришся. А не мирилося. Багато бачив обкурених, та то все було байдуже. А тепер, коли так вихолостився цей світ уражених людей, коли в метро трешся об фарбованих у навушниках дибілів, все так і здається, як є. Все так, як він думав.

                «Душі нема. На її місці субстанція, яка себе прощає, а на вас плює».

                У цьому сумбурі хлопець не помітив, як ступив на проїзну частину дороги, прямо під колеса машини. Ніби прихилився до асфальту і заглянув у даль коридорчику між колесами машин. Всі думки збіглися в цяточку. Люди скупчилися подивитися на тіло, а він думав: «Ну от, життя – скажуть вони – добігло до свого кінця! У такому то році, у такий то день. А насправді, я помер банально в середу, думаючи про гидку дівчину».

Стало страшно отак заплющити очі, ніби наголо роздягти своє життя на показ. І він встав, доторкнувся до обличчя і відкараскавшись від допомоги пішов іншим шляхом.

 

 -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Федорук Олександр Т.

 

   Новели  Кронsфельда

                                                                                                                                                                                                                                      

          1                         

          Котилася кураїна…колюча душа степу… від моря,від гір, від Солоного озера сухим степом котилася кураїна… вітром гнана і темною долею;

         степом летіла і полем незайманим, диким, ручаями-річками і шляхами чумацькими,-- голий степ засівала, пропалений сонцем,

          котилася степом.

         Кущ акації жовтої ріс,в серці степу на синіх вітрах розростався, зеленим шатром між вітрами прадавніми ставши…кинута з неба зернина кущем проросла серед степу.

         Вдарилась в кущ кураїна, в кущ акації жовтої, і зупинилася, втрачена вітром і степом, заплівши себе в кущ зелений і жовтий…

        Степом, пустельним степом…

 їхали возами із далекої Баварії декілька сімей. Гріх було не скористатися: врятувати сім'ю і розжитися, землю придбати родючу і вільну, хоч і далеку і, здавалося спершу, аж дику.

          Котилися вози повільно...

           Старший на возі, на великому чільному возі,побачив той акацієвий жовтий кущ, набитий кураєм, і вигукнув у степ  магічне слово… «kronsfeld», рукою показав на кущ і ще раз:«Das ist Kronsfeld!»і засміявся тихо.

            І розпрягатися звелів.

          Зіскакували з воза, обдивлялися і розминали м'язи, шварготіли весело всі разом, коней розпрягали, брали в долоні грубу землю, перетирали в пальцях, нюхали,вдихали пахощ тлустої землі...

                2

               

               А через рік...

            А через два, чи п'ять, чи повних сім уже виднілося серед степів село.

            Вулиця широка простяглася, алея кленів молоденьких і акацій серед вулиці шуміла-зеленіла.

                Спершу Цегельню збудували за селом, свою випалювали  цеглу (сто літ, вже більше ніж сто літ стоять хати, не кришиться стара червона цегла, не б'ється черепиця, загартована в соломі).

             І скоро над хатами вивищилась Кірха, лютеранська  строга Кірха (ще пам'ятають її дзвін: коли заносило снігами села, дзвонили вдень і в ніч, в зимову хвищу, щоби ніякий подорожній в степу не загубився).

            Ще й ще закасували рукави, -- і виріс Млин, триповерхова цегляна споруда з начинням європейським, найновішим (млин, який аж до кінця двадцятого століття в окрузі славився і борошном, і крупами, і дертю… зерно привозили змолоти із усіх усюд, від Сивашів до Запоріжжя…тепер стоїть порожній,голі стіни). А пшениці-жита тут колосилися такі, що й вуж не міг пролізти.

Багатшало село... і діти, народжувалися щедро діти, під українським небом виростали, ставала Таврія для німців материнським рідним краєм.

І думалося:назавжди.

           3

Аж ні...

          Вже в третю революцію -- перевернувся світ, розтрощилося все: і побут і буття.

           Зайшли в село якісь чужинські люди : в шкірянках, в зброї і в червоних смужках. І стали владою…з найгіршими. Приходили, щезали, знов з'являлись. Справним хазяїном і був, і залишився Отто Ульмер. (Чи не його то прадід колись давно тут став і назву дав селу «Корона поля»?) Млин і Цегельня, й Молочарня, – все їм господарюється,все його власність. Всім трьом синам побудував хати. Третьому, молодшому, не встиг,-- так і стояла та недобудова і до війни, і після, гралися діти в червоно- цегляній руїні, дошки зі стелі і з підлоги потроху розтягли ( та дошка-сороківка і тепер,-- вдариш по ній, вібрує і гуде...)

Жили, звикали. Об землю лихом били і жили, до всього звикли, як і до нових найменувань…А нехай буде село…ну, Rote Garten …А чого так?..А ти проти?…Та ні,але Червоний Сад якось…та нехай буде…

         4

 

         1920рік.

Їдуть до села з різних сторін…З Криму спецпотягом на залізничних платформах  авта,-- вивантажують серед степу, на станції…І генерал,і офіцери на тих автах їдуть степом до села.А із-під Каховки на тачанках привезли Білу гвардію з окопів.В Колонії Кронсфельд (так писали в закордонних газетах) відбувся останній парад Добровольчої Армії.

         Прощай,Росія!Прощай земля слов’янська!..і смутно, похмуро і сумно…Перед Кірхою поставили,принесли аналой…

         Стоять святі отці,кореспонденти і фотографи із Лондона, Нью-Йорка і Парижа.Виходять вищі офіцери і серед них генерал Врангель.Високий і стрункий,красивий сорокадворічний генерал,останній Командувач Білої Армії…і сумно,сумно…«Орли!...»--і відносить вітер гарні і горді слова Петра Врангеля,і летять слова над парадом і хатами,носить вітер слова генерала,і куряву,і курай…і змучені воїни намагаються йти,крокувати біля генерала твердо і струнко,але…однострої різні,кашкети і взуття у всякого своє…сльози в очах,не радість… тільки дітям весело.Клацають,вибухаючи світлом,фотоапарати, перемовляються іноземці,мовчать місцеві,які відчули раптом :дух переселенський,який прижився здавна тут,жив за селом ,його проганяли,не пускали до осель,--з’явився між хатами дух,і вже не тим,старим, переселенським,а біженським стає…похмурим  духом зла.Люди вмирають,кудись ідуть назавжди,їдуть,--духи туди не ходять…переселенці,біженці і втікачі… захмарилося небо,сумно і самотньо…Дивилося село на рештки армії,яка виходила у степ,на південь…в Кронсвелі тиша…що далі,невідомо…що тепер?плакали біля воріт жінки,маталали рукавами діти,мовчки стояли чоловіки…що далі?що тепер?..Дух біженства сховався,причаївся до пори,десь за сараями,на вигоні.Але відчули його всі:і ті,що йшли через поля,і ті,що залишились тут…Треба звикати…                                                                                    

         5

 

         А хто не звик...втікали світ за очі.

А хтось сюди втікав від голоду і негараздів і тут селився. І наставав той лад, що узаконював яку-не яку рівність і порядок, і справедливість, і... тишу, загрозливу тишу.

І тут -- з'явився на селі Водяха (то особлива тема…кобура на боці,яку він ніколи не відкривав), якого найстарші, опускаючи очі, називали «grossfater».

А хіба щось треба простій людині окрім видовища і хліба? І був  той хліб, хоч і не вволю всім… були видовища, трагічні і смішні…

А хіба треба щось простій людині знати? І не треба, і не хотіли знати, знали те, що проголошували зверху.А хто хотів знати більше--пропадали… Жили- не жебрали, хоч за півдарма працювали, горя не знали, як деінде інші…на сіль до оселедця заробляли.

Та вже у світі вироджувався звір: з тоталітарних мрій, з містичних візій, із претензій і образ, із вогняних тріумфів волі, по різні сторони добра і зла, зростався і народжувався Звір ...

А коли Гітлер налякав Сталіна, що назбирає дві-три дивізії із німців, що живуть на Україні, --

життя в селі закінчилося враз.                                            6

 

 Всю чоловічу стать,

від хлопчиків до стариків,

повикликали  ніби у воєнкомат, забрали й повезли... і більше їх ніхто не бачив. Коли ж наблизилася лінія вогню, і всіх, крім німців, десь «погнали на окопи», сім'ям, що чекали батька, брата, сина, дали кілька годин...

все повкидали гамузом у гарби --і на вокзал -- а там в «телятники» -- і далі, в Казахстан, в Сибір чи ще кудись.

Люди з окопів вернулися в порожнє село. А в селі ґвалт: худоба голодна ревіла, скавчали і вили собаки, млин горів, і нишпорили біля нього, біля млина і сховищ, повних борошна й зерна, нишпорили-бігали похмурі незнайомці (із ними, осторонь, Водяха).

За тиждень все розтягли, сховали, вивезли, порозкрадали, чужі й свої, більше чужі, в покинутих хатах селився ;хто хотів і брав, що захотів, все стало нічиїм...

7

Сивобородий дід Андрій:

«...три сотні овець тонкорунних, півсотні корів і до сотні коней, а ще привезений з Алтаю жеребець, чубарий красень «Вавілон» - і весь той гурт худоби я з батьком і ще із двадцятьма, у серпні чи трохи пізніше, погнали весь той гурт на схід, так-так, і нарізно і разом, табун, отара, стадо... йшли напростець, а гарби з сіном, борошном, начинням рухали за нами, вибираючи дороги...

на ніч зупинялись, табором ставали. На заході далеко десь палахкотіло небо. Паслася худоба, жінки корів доїли, а ми біля багаття тішилися балачками. Коли село десь недалеко натрапляли, везли те молоко в бідонах, роздавали людям, а як нікому було віддати, на землю виливали, так-так, молочний шлях (щось і страшне й весело було у тому їхньому житті). Переправлялись найтрудніше через Дон. Біля моста уперся бик-кастрат, стрибнув із берега й поплив... кричали, гейкали, притримували стадо, боялися потопляться... свистом,криками і батогами, відрами гнали, відганяли від води... мукання, тупоти копит, іржання, курява, піт... «дивись, дивись, гад, переплив!» і пішла худоба через міст, через той тихий Дон.

Зимували,хворіли на ящур,все далі і далі ховалися в степ,в глиб країни.А вже десь біля Волги забрали і мене,мій рік (веселе і страшне перепліталося,сплелося у тому їхньому житті) .Війна вже пішки йшла.Набирали з нас,необстріляних,на якесь навчання,вибирав майор,стою,--він дивиться в папери і на мене:так…добре…так… молодець…так…українець!?..—мовчки махнув рукою:на передову…А невдовзі--навиліт і рвана рана в стегні,лежав із замполітом,читав йому газети,пов’язка в нього на очах,він і допоміг,вивозили його,полковника ще з ним,забрали і мене,а так би…черви з’їли…»

Сивобородий дід Андрій.

Сліпий давно вже і спокійний,ще ходить трохи,хоч і повільно,бо навпомацки,на костурах старих,а таки ходить…

 

           8  

 

 І прийшли німці,інакші… з примітивним словником нехитрого грабунку:яйка,млєко,унтерменш,цурюк і хальт.І навіть розмовляли,наче ріпу гризли.

Прийшли німці--пішли ,а після--румуни,італійці…рік,другий, третій…голод,жебри;рік,ще рік,три осені,і три зими,три літа,а на четверту осінь…ще небо ледве-ледве засвітилося на сході, рано-раненько, від залізниці шум почувся,галас,не постріли,не вибухи,а шум:брязкіт і гомін,і гамір,почулася лайка російська,одчайдушні і гучні на сході сонця саморобні матюки…

і люди чули …чули,слухали,сміялися,раділи,плакали,назустріч бігли і…оторопіли:через колії повільною ходою йшли верблюди (ніхто раніш не бачив),--тягли гармати,і човгали купками поряд з верблюдами змучені,зчорнілі солдати…із лайкою,куривом,сміхом.

Верблюди,солдати,гармати…і з ними поверталося життя. А скоро прийшов,повернувся до села Водяха.

Порозгортали,зрівняли з травою кладовище німецьке,столітнє…

…А нехай буде село Мар’янівка…А чого так?..А що?..Гарно,хороша назва…ну, нехай буде…

9                                                                                          

 

Захмелілий рядовий.

Зі сходу гриміло вже з тиждень.Втікали,всі збиралися втікати,метушилися,горлали…які то вже ласі були до чужого добра,а залишали все і розбігалися,всі бігли…Настала ніч.І тиша,хоч ніхто не спав.Все причаїлося,і раптом…торохкотіння мотоцикла!..Німецький мотоцикл (за ті три літа в'ївся в печінки той стрекіт), село завмерло, вмерло: повернулися, чи що?

А той проторохтів на схід, затихло, повернув і торохтить на захід, пахкає на місці, з'їхав з вулиці, десь було чути потім в полі...

А на ранок... коли передня лава: гармати, армійці, верблюди  зайшли в село, побачили жінки той мотоцикл і заманулось їм шукати... і таки знайшли його, зовсім переляканого німця... сховався був в недогорілому млині,-- витягай!тягни його,тягни -- в сажі, в кіптяві, в сльозах… сміялися жінки і діти, штурхали в плечі, били, скоріше з радості, ніж злості, перекривляли,-- вдар його синку, вдар, не бійся, він nbsp;не вкусить... і повели селом, передали військовим, які не зупиняючись, хіба води напитись, йшли і йшли на захід далі,далі…

Чи став він, той заблукалий рядовий, звичайним полоненим, чи вб'ють десь нишком і прикопають при дорозі?

А може і не прикопають…кому він потрібний:німець…нікому…

10                                                        

          Зірвалися…

        коні, здичавіли коні, летять, гримлять, напіврозтрощена гарба летить за кіньми,-- він ще не бачить, кричать біля скирти жінки, не чує, батько трьох малих синів, не бачить і не чує, навильник за навильником, напружившись і вигнувшись, кидає-подає солому на гарбу, на самий верх, де топче дівчина, вкладає оберемки, розкладає, щоб якомога більше навантажити соломи на гарбу. Заробить з дядьком трудодень чи навіть два... побачила, кричить…

        летять і рвуть копитами стерню,оскаженілі,злякані коні… якраз на нього здичавілі коні мчать, волочать за собою полем навпростець,без колеса, розчахнуту гарбу, а дівчина кричить...

        бігти нема де: смерть...

        він розвертається і б'є, назустріч коням довгим держаком ударив скільки сили... і коні стали, переступають і стоять, похитують мордами від болю, дрижить гарба, і він стоїть, складаючи до купи переламаний держак, і дівчина сміється на соломі, на гарбі: житимете довго дядя Федя.

Біжать до них по полю перелякані жінки

11

 

Глухоніма селянка Люба...

рве бур'яни біля воріт, любить, щоб всюди чисто. Вирвала все  і тягне… гримкотить саморобний візок, коліщатка дитячі. Йде зігнувшись, переступає швидко,човгаючи чобітьми. В неї одна одежа на весь рік: чистенький байковий халат і зношена латана куфка. Ніколи не хворіла (хоч є, є якась хворість, випнута грижа з боку живота чи що), до лікарів не ходить.

         Люба -- літня жінка: дев'ятий десяток.

         Мовчки здоровкається, киває.

         У неї видовжені від роботи руки, тверді й мозолисті долоні.

Зовсім не говорить, коли щось хоче все-таки сказати, то тільки грубі «ри» і «мнм» звучать із її вуст, долонями собі допомагає, як говорить, і якось промовляє ті окрайці слів, сухі й тверді.

          Ніколи не була заміжня.Тільки робота, все жpиття робота, в молодості,кажуть, швачкою  була …

         У візку її лежить сокира, дров де врубати, паркан підправити чи десь прибрати суху гілляку. Ось вивезе траву, робитиме щось інше…

         Тягне свій візок і щось кричить мені, показує з дороги. Слухаю, прислухався і зрозумів: десь там, далеко ще, йде моя мама, і вона, Люба, мене попереджає і сміється, радіє, що добру звістку мені сказала...

 «І нема людині кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля її,--каже Екклезіаст, -- бо хто поведе її глянути, що буде після неї?»

 

           12

 

А Богдан...де трактор, там Богдан.

 Все життя своє на тракторі прожив…

            Якось зимою позаносило снігами села,вище воріт сніги,ні вийти, ні проїхати. Все: біла тиша. Тільки Богдан удвох із трактором своїм серед снігів дороги робить...

І от вже ніч,

чорне далеке небо і безкрайня біла земля. А Богдан пробиває проїзд  до чиїхось воріт. Вулиця, як поле, широченна, до воріт далеко від дороги, трактор через силу перегортає, горне гори снігу, реве і надривається, ось-ось заглухне, світло акумуляторне сліпить, яскрить, виблискує в куряві білій, тоне в небі (ото був аrt, реальний аrt... а той пісок на Венеційській бієнале,-- хіба то арт? босі жінки на підігрітому піску, великі келихи з вином і вакханальні танці -- то ж не арт... то жарт)…

і вже опівночі ворота відчинились.

Богдан віднєкується, відмовляється, та все ж бере зароблений карбованець, бере і піднімає в гору ківш-лопату...

як на плече собі копач кладе свій заступ, закінчивши роботу, і йде додому.

 13

 

         Зона артбази «два-сім-п’ять».

          І в зоні артбази-- села.

Круки розлетілися в той день, пропали, а через три дні закружляли, загаркавилися знову над хатами.

Задеренькотіло скло у вікнах раптом в той нещасний день, повибігали люди з хат, дивилися…а там десь, над складами, над гуртівнями артбази чорний-білий дим і полум'я крізь дим, і грім з вогню, ніхто ніяк не зрозуміє:що, страх росте, став сіятися дощ.

Коли ж побігли через села, і по дорозі,і навпростець, і натовпами й поодинці чужі обмоклі люди, щось кричали, щось на кшталт, втікайте, чого стоїте, горить артбаза, вибухнуть склади підземні, все злетить в повітря,від Мелітополя і до Каховки, біжіть...чого стоїте…

бігли, бігли люди, кожні дві-три хвилини гуркотіло, а потім полетіло через села, понад хатами свистом - скреготом летіло залізяччя, падали в землю металічні уламки,і десь, і здавалося, близько, хтось стояв, хтось біг, ховався, і відчували всі німотний страх, тваринний переляк приречених істот...сусіди стягали ковдри і подушки до погребів,хто що…

паніка росла, котилась краєм, той -- одне, а та -- інше, чутки, нерозуміння, потяги зупинені, шосе перекрито, в епіцентрі невідомо що...

…а ти куди? в Мар'янівку? яка Мар'янівка!.. Мар'янівки нема вже...ти куди… куди ти?!

їдуть на всі боки авта, хтось жене корову і теля, хтось зібрав папери й гроші, стоїть під ворітьми.

І до ночі, і в ніч, дощ уже перестав, а в калюжах і в небі заграви, і вибухи, вибухи, вибухи... жертви,вже кажуть про жертви.

            «Усі сейсмічні станції північної півкулі зареєстрували вибухи Ново-Багданівської бази «два-сім-п’ять»                                        

           14                     

 

Аж дотепер…

живуть ще декілька жінок із тих часів, що пам'ятають, багато пам'ятають і бережуть в собі, і раді б комусь розповідати, -- а кому? Нікому те нецікаво; так і пропаде без сліду, все, що давніш було:

скирти пахучої соломи на цегельні, де можна гратися все літо, глинище --стрімка яруга, де брали глину для цегельні, pтепер там полини,шовковиця і пустка;

«колиба», де жили переселенці, що їхали сюди після війни з усіх кутків, із Білорусі, із-під Польщі, з Молдови і з Росії, прихистком для всіх Мар'янівка ставала, притулком, де не була чужа біда за ласощі, а своя за хрін;

і «трудодень», що ним вимірювалося життя... всяко бувало з тими трудоднями, комусь «москву» давали за дійсно тяжкий труд, а хтось... сапою вліво-вправо, шахєр-махєр, іди на  …  , і ледь кінці з кінцями зводив, дітей не міг прогодувати;

і забудеться все:

ті хати, що горіли щоосені, бо ж соломою топилося в хатах і кураєм, закалатають в рейку серед ночі, вже хтось горить, біжать, кричать, свої хати сусіди поливають, на ранок там, де хата, тільки стіни, сизий дим і головешки;

забудуться оркестри Фалькенштерна, всі хлопчики села в його оркестрі грали; а він,останній з тих, що прижилися тут з часів бозна- яких, останній Фрідріх Фалькенштерн: флейта, кларнет, гобой, сліпучі полиски на міді, свято: духовий оркестр; помер -- і більше духовий оркестр не грав...

  Пригадують , згадують жінки «все ніби вчора», сидять погорблені літами, згадують людей, зітхають, Люба десь вийшла. Знають жінки, вже знають, що позичений сей світ, літні жінки багато чого знають, не все розкажуть,-- містика жіноча, Люба вернулася… о, що це! Іриси принесла, великі жовті квіти, кладе на стіл, на білий рушничок і посміхається, показує, що піде ще за глечиком,набере води, принесе,поставить іриси у воду...розказує руками.

 

с.Мар’янівка

Апокриф діда Андрія

 Шепоче Україна: село моє мовчить, і скрива посміхається,роздумує… ніби сказати хоче: крадіть…ще є що красти, крадіть-крадіть,ваш час,прекрасний час злодійства,--і не бійтесь Бога…Бог про вас забув… злодюжий вік недовгий.

По селах хлібороби ще не винищені всі,і думка є жива, і є ідея. Ідея наднаціональна: хочеться народженому жити! А побожно жити,--вільно і окремо, самостійно – ідея  українська… А як не дає,не дасть хтось жити вільно... є вила довгі та коси гострі,як і завжди було…

 Болгарське чи ногайське, татарське чи німецьке село – тут, на землях України, всі села українські, і українська мова з будь-яким акцентом пригожа і ласкава, як і мова інша, перша - ліпша ... до часів, коли терпець урветься і кормига трісне,--іншою мовою небо заговорить.

І села засміються,

і заговорять скоро…

Село -- корона поля. Країна коронована селом. Та розкрадають,і  порозкрадали із корони діаманти. Сусідні села вже стають пташині… де людей нема, а тільки квіти, кущі троянд,акація,тополя-- і птах в скелетах кухоньок і хат, в зелених хащах...

Та проте …село моє сміється,бо добре знає, що без нього, чистого села, не бути й мегаполісам, зануреним у віртуальний і реальний бруд,-- не бути.

Павло(який був Савл,але побачив і прозрів ,і схаменувся) сказав:як не воскрес Христос із мертвих ,то все те наше християнство-- порожня шкаралуща…

А люди кажуть,тут,на селі: як не воскресне, не відродиться село –

приречене на згубу людство буде…нема людини в полі-- захаращиться земля.

       ...нема, не видно, жодної смуги нема занедбаного поля там, де живуть придатні до плугатарства люди,плугатарі  по  роду.

Все зорано,засіяно,заколоситься радісно,як дасть Бог вчасно сонця і дощу, і все збереться.

       А влада,будь-яка влада… яка села не бачить і не чує,влада самозгубиться, якщо не схаменеться,не прозріє!

 

(колишній Кронсфельд,що німецькою значить ‘’Корона поля’’.Ол.Ф)

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Галина Хитенко 

   

Про грушки-яблучки та «ТЮ-тю!»

 

Що я вам скажу: спогади – річ дуже химерна. Дивись, он той підповзає гадюкою та ще й сичить, а цей – кішечкою ласкавою мурликає, а інший – саламандрою спалахне в душі, обпалить її та й потягнеться за думками в сьогодення. Отой, саламандровий, якось уночі згоїв мене, взяв та й закинув  у повоєння, в Тарасівку, у двір Лісових – баби Насті та діда Димка.

Баба пам’ятається худесенькою, як трісочка, але, ще слава Богу, моторненькою і швидкою на ногу, приймає в нас, дітей, дички –  і грушки, і яблучки – а дід,  також досить моцний, бо ковалі – люди традиційно при силі, і дещо  з тієї молодої сили перекочувало в його старість,–  сидить на  призьбі й відає фінансами, касир: за відро грушок дає  аж 20 (!) коп., а за яблучки – тільки 15.

Це ж скільки «подушечок» можна купити на ті гроші! Гей-гай… Ви тільки не подумайте, «подушечки» – це не справжні подушки, а перші справжні післявоєнні цукерки, завбільшки з  півтора квадратних сантиметра, які з’явилися в нашій сільській «лавці» й стали майже недосяжною мрією всієї дітвори, бо вдома традиційне безгрошів’я. «Напірначі» в них розовенькі, малинкою пахнуть, а  «пір’ячко» – варення(!) сливове або малинове. Цмокнеш двічі – потекло смакотою незрівнянною, куди тому сучасному асортименту солодощів.

То ми, діти, ті дички не за  страх чи совість носимо, а за «подушечки». Без загаду. Гроші за перше відро віддаєш матері, а  за друге – у власну жменю.

Смакуємо цукерки й не знаємо, що, дякуючи їм, стали ми причетні до справи величезної державної ваги, яка проходить  під красивим гаслом: «Перетворимо нашу країну у квітучий сад!».

То в нас, дітей, тієї пам’яті як  від куті до Різдва, а батьки наші, проходячи повз гучномовець у центрі села, який саме возвеличує ту програму, хоч кидай усе та й біжи садити ті дерева, обов’язково подумають: «Тю! То чого було з неї робити країну – вирубаних садів? До 33-ого податки, як корова язиком, злизали «садки вишневі коло хати» та за разом і яблуневі, й грушеві, й марелеві, й черешневі, ще й малину і смородину, всі кущі прихопили, і про полуниці не забули. От де розмах! Ніби й не було… Якби не Великий Тарас, то хто про ті садки вже й пам’ятав?». Отак подумає, зітхне, бо кому ти що докажеш, та й піде додому, до своїх клопотів.

А от у Діброві та ще по ярах дички збереглися.  Тоді не здогадалися пустити їх під корінь. На щастя. Наше. То зараз на них  вся надія – насіннячко їхнє,  ґвалт, потребує держава. Гей-гай… Я оце тільки зараз  зрозуміла, що сім’я Лісових, виявляється, закладала фундамент під втілення того грандіозного плану в життя:  готувала насіння, яке в майбутньому мало стати садовою щепою. А тут ми... А тут – «подушечки»... Розумно…

Результати наших трудів  вивершувалися у дворі приймачів двома великими купами, пахтили медом. І дід, і баба вже просякли ним, просякло подвір’я і все в подвір’ї, просякла хата і все в хаті. А як вітер не з ледачих, то  підхопить, було, ті пахощі – і несе по Тарасівці. Куди тим духам  чи одеколону «Красная Москва», які мені подарував… А не будемо про це… А тут ще  й ліс сосновий навкруги. Букет – незрівнянний!

Тому не менше нас полюбляють двір Лісових бджоли й оси. Безперервною вервечкою летять зранку до пізнього вечора на ту смакоту, на продукт їхнього  бізнесу. ( Бізнес, зрозуміло, – це нове слово, – неологізм, кажуть знаючі люди, не з тих, соціалістичних, часів. Сучасне. Тоді такого слова не знали, в підручниках не писали. Але хай вже буде, бо 99,9% теперішніх дітей, таких, як ото ми були у свій час, скажуть вам зараз, що  всяка праця потребує оплати, хай вона, та праця, навіть для рідної неньки та й для власного пуза).

Скільки грошей відвалювали діду з бабою за 1кг готового для посіву на шкілці зерна – не скажу. Не в пам’ятку. Але платили натуральними грішми, не трудоднем. «Налом»,  зараз кажуть. Це також для нас неологізм. Дороге слово. Тому й  відоме, знане. Треба пісню про «нал» скласти, що без нього – і ні туди і ні сюди.

Технологія одержання тієї бізнесової продукції дуже проста: дві діжки, відер на 20, та гарний макогін  (от, біда! Архаїзм...) для помішування. (Макогін – пояснюю: слово-пращур, гей-гай з яких далеких часів, старе-старе, аж древнє. Означає вели-и-ку товкачку для... всього. Можна й по плечах. Як ото в пісні:

Як ушкварю макогоном,

як ушкварю макогоном,

Опинешся під забором,

Ой, Василю, мій Василю!

Це я так, для ліричного відступу, вірніше  – повного портрету).

Продовжимо. Кожна діжка засипалася своєю продукцією, заливалася водою.  Це робота вже діда Димка. Через певний час насіння випадало в осад. Тоді вже баба Настя його  промивала, сушила й здавала в лісництво, а  останнє –  висівало шкілку. На цьому роль Лісових закінчувалася.

Коли дичка  виростала й мала вже цілий рік від роду,  робилася схожою на батіг, то до неї прищеплювали однорічний пагін культурного дерева.

Не  вмієте?  А мене колись у нашій школі вчили, бо саме на нас, учнів, і покладала держава вели-и-кі надії як на виконавців грандіозних планів. У всіх сільських школах було введено навчальний предмет – садівництво. То ж добре, що освоїли ми таку премудрість у 9 кл., то в 10 я милувалася результатами своєї праці – всі мої дички садовими деревами стали. Отак-то.

Слава садівничим рукам! Гей-гай!

Ох, саламандровим жалем... І навіщо мені цей спогад на ніч? А  де ж ви, ті сади, до яких приклали руки  стільки сільських колгоспних жіночок? Де мої  10 яблуньок? Ми їх садили, ми над тими деревцями, як мати над малою дитиною, заходжувалися.

Гей-гай! Виростили.  Забуяли вони цвітом,  прикрасилися плодами – і що?   Тримайтесь за щось, щоб не впасти, бо було ж таке, було, – наказали вирубати. Всі. До одного колгоспного саду.! Знову, питаєте? Еге ж. Саме так. Знову!

                Нонсенс... (Ой, неологізм! Пояснюю швиденько –  по-народному: чорті що, тобто – дурниця). Це ж  так новий керманич радянської влади за кожен шматочок землі вирішив бо-ро-ти-ся. Щоб  більша віддача була від неї, матінки. Щоб життя народу, тобто, нас, українців,  стало заможнішим.  Ну а сади? Є ціла купа приказок типу: «Ліс рублять – тріски летять» чи «На війні без убитого не буває», так що не дивуємося. Не тільки сади рубалися. Пам’ятаєте?

                А уроки садівництва також: тю-тю. Викинули зі шкільного навчального плану як непотріб.

                Гей-гай… І зараз у нас нові керманичі. Зараз у нас  нарешті хрущовський комунізм. Отой славетно-історичний. Аж у Самостійній Україні народився, більше, як через 50 років по оголошенню. Скотину не тримаємо –  по комунізму, а землю маємо – з українського капіталізму. Дикого. Бо й подумати тільки! Землі дали на пай аж по 3 га! Гай-гай! Як для моєї баби Орини чи решти столітніх предків моїх односельчан, то майже по 4 десятини виходить. Це ніби здійснила наша справжня народна влада віковічну мрію українського селянина про власну землю. Так до тих гектарів ні гейки ні стейки природної, ні тракторця недобитого, колгоспного, не добавили.             Насіння для сівби чекали всі, як ото манни небесної ізраїльтяни від Бога, а наші селяни від Верховної Ради ( ох, і звучить: Верховної! Майже, як каста жерців єгипетських). Так в ізраїльтян випало, а ми не уподобилися. Шкода... Вийшло вже наше, Самостійної України, чорті що. Нонсенс. Не тільки ж комуністам таке вміти. Знай  наших! Навчилися та ще й переплюнули. Он поляки (що то Європа!) і кредити дали, і техніку, і насіння, і добрива – усі  умови своєму рідному селянинові створили. Хазяйнуй, дорогенький! То ми зараз тільки поглядаємо на польську шинку, ковбаски і т.д. і т.п., якими забиті наші українські магазини. А я в свій час також мрію мала – власний ковбасний магазин відкрити. Гай-гай…

Так ті десятини пайові  років уже з 10, кажучи агрономічно-науковою мовою, стоять під парами, тобто, відпочивають після трудів  колгоспних, і в підсумку ні садів, ні  ланів, тільки ниви бур’янів.  (Ти диви! Вже на поезію потягло. Тю!). Тільки треба уточнити з юридичної точки зору: те, що зараз прийнято називати землями під сільськогосподарські угіддя, Верховно-жрецька влада, оті колишні «Ой поля, поля колгоспні»  благословила на розсадники бур’янів.  Факт! За любим селом – навалом. Такі місця в народі традиційно пустирями звуться.

Ох, і вродило ж! Лобода, куди тим держакам для лопати! Слабо. А щириця! а щириця! – зіжнеш два кущі – мішок трави додому б приніс, так немає ж ні гейки ні стейки. Бачу, треба, таки, пояснити ці поняття молодому поколінню. Комп’ютер підкреслює та й підкреслює червоним. Архаїзм чистої води. Слухайте: гейка – це тварина, яку поганяємо: гей, но, цабе, цоб, а стейка – стій! назад, кажу! щоб ти здох! –  тобто, з тієї ж опери.

То по всьому виходить, що надія на прадідівське куркульство, на прадідівське хазяйство – тю-тю. Як усім селюкам  дозволити куркулями стати,  добробут осідлати, то хто ж тоді  буде на милість держави надіятися, жерцям поклонятися? Ату його, того селянина, на пенсійку дрібненьку, на ланцюг коротенький, щоб легше було придавити, а то й задавити! Ату! Ату! Ату! Геть польський досвід!

А тут  іще всі ЗМІ одноголосно макарони нам, тупорилим, навішують на одну частину тіла та ще й найвищого ґатунку, мовляв, лише «біомаса», «сіра маса» або «бидло» (останнє саме з Польщі запозичено, щоб не так відчувалося, як нам, народу, в морду цідять.  Не по-простому, українсько-мужицькому, а по-іноземному. Це щоб не казали, мовляв, нічого в закордоння не переймаємо). Так  ото тільки ті, про кого я пояснила, не можуть стати мільярдерами: а ті мільярди прямо ж на землі валяються –  не лінуйсь, підбирай і багатій. А вони, тобто, ми – ледарі, не хочемо силоньки докласти.

Як я себе до таких не відношу, то ...  ... ... одягла тапочки на низенькому, щоб легше ходити та збирати, взяла мішок кропив’яний, щоб побільше влізло, та й уперед... не за орденами – не в моді, а за майбутніми благами жлуктовсько-клозетними  та, певно, пізно на розподіл прийшла: на стежках-доріжках лише пилюка, все повизбирували, як ото гриби в лісі. Навіть 1 коп. 1991 року не знайшла!

  • Ніц не є? – чую питають мене із Західної України. – Не там шукаєте. Пошліть подалі того, хто таку дурню та й оголосив на всю Україну та ще й з першого дня її незалежності.

Присургелила я додому, сиджу – журюся. За дурною головою...

А кішка Каська в мене чистюля. Хотіла заспокоїти, об ноги потерлася, а на тапках начіплялося тих колосків із пелихи, мало не півметрові. Давай моя жалібниця їх із тапочок здирати. Я дивлюся на її намагання та як гарикну:

  • Еврика!

Так Каська з переляку – у кватирку та й кудись  забігла.

І себе я тим криком розбудила. То ж треба! Прокинулася, нічого не розумію. Задрімала, виявляється. Відказали моя голівонька та такий нонсенс аналізувати.

Але ж ...  Що робиться? Гей-гай! Одні думки втікають, а нові після відпочинку, ти диви, так в голові блискавками й шугають, так  і шугають!

Тю... Тю-тю! А насіння бур’янів!!! Чим же не бізнес?!!  Куди тим Лісовим із їхніми грушками-яблучками та радянськими копійками? Воно ж, те насіння – і в Африці насіння! Отож бо – в Африці!!! Будемо єдині на всьому американсько-азіатсько-австралійському просторі, в планетарному обсязі!!! У них там всякі Сахари та інші великі й маленькі пустелі.  Їм нашого насіння для оази он як потрібно! Позаріз! Хай засівають! Його ж у нас мільйони тон на полях! Де це ще можна таку штукенцію  політично-бізнесову  знайти, як у нас, у нашій ненці Вкраїні? По всьому світу за шматок землі гризуться  як собаки за кістку, а такого не мають. А ми – палець об палець не стукнемо, а нам із-за кордону «нал» вагонами гнати будуть!

Манна! Небесна манна! От коли Господь нарешті над нами зглянувся! Дочекалися! Рахуємо плюси.

Товар – єдиний на всю планету!  – Раз!

Собівартість – дурняк, майже нуль – два (!): ні орати, не сіяти, ні полоття, ні підгортання, ні підживлення – тільки збирання!

Спокійно... Спокійно.. Спокійно... Обдумати спокійно.

Не збанкрутуємо, бо науково доказано, що насіння бур’янів із тих, що у вогні не горить, у воді не тоне, витримує 1000 градусів жари, так, хто не  знає, людоньки, не паліть на городах: даремно – проросте й через тисячу років.  Це – три!

І ми не прогоримо: у випадку атомної війни  чи якоїсь іншої катастрофи, то з попелу знову висіємо, відродимо бізнес. Це – чотири!

Гей-гай!  Дарую заради щасливого майбутнього пересічного українця свою геніальну ідею –  безкоштовно. (Ця безкоштовність у мене ще з Морального кодексу в’їлася, і я її ніяк із  себе не витравлю).

Обговорюємо  бізнес-план:  створюємо Товариство з обмеженою відповідальністю (це я так розумію: що хочу, те й ворочу): ТОВ «ТЮ!-тю!»  (назву не розсекречую) й починаємо  експорт насіння бур’янів у  вище названі материки. Там такі пустелі! Повторююсь? Нічого... Не страшно. Вони, ті народи, що там живуть, за нас, кажуть, уже багатіші.  Тобто, гроші в них є. Дивись, дякуючи їм, і наш народ гордо перейде з 137 місця по бідності аж на 136. А як ми їхні пустелі українським насінням  засіємо, то, дивись, іще Нобелівську премію дадуть за... Гей-гай! Скільки можна сказати красивих фраз під цю торгівлю! Вже й  не знаю, чи пальці відразу «веєром» мені ставити, чи ще трішечки почекати, бо ця ж нагорода нібито мені належить. Хай, хай ... Про це трішки пізніше подумаю.

Залишилося лише пояснити, як це я збираюся цю масу роботи підіймати? Гей-гей! Наполеон мені в слід не вступив – криза як поняття  по всій Україні перейде в архаїзм: чи була, чи, ніби, й ні... Все населення стане акціонерами ТОВ «ТЮ-тю!». Всім буде робота. І основне – зарплата! Не вірите? Послухайте далі. Це ж:

1.Комбайни  перепрофілювати, решета, сита під нову продукцію сконструювати, комбайнерів переучити – робота для міст, для технічної інтелігенції;

2. Фабрики пакувально-сортувальну відкрити, працівниками заповнити (скільки за цим поняттям жіночих голосів веселих чується?);

3 Офіси відкрити. Всіх менеджерів, які по країні без роботи тиняються, у відрядження по материках відправити для налагодження процесу торгівлі – made in Ukraine;

4. і т.д., і т.п., і т. д., і т. п. – скільки ще того народу потрібно! Зупинюся. Хай кожен пофантазує.

Не втнемо?

Ну, доведеться тоді Міністерство закордонних справ підключати. Не пропадати ж ідеї та ще й безкоштовній. Там також, кажуть, черга чимала за кусень непростого сала під дверима товчеться. Хай уже і їм манна дармівщини сипне. Аби тільки іноземці дорогу не перейшли. Ті всіються, де й не сіяв, а вродять, де й не думав, а гроші – тю-тю та транзитом  повз Україну та й у закордонні банки. А посаду інспектора-регуліровщика, щоб ото завертав потік «налу» в потрібному напрямку, назад, в рідну неньку-Вкраїну,чомусь ніяк не введуть. А шкода, дуже б не завадило...

Тю, так ми ж самі ту посаду й започаткуємо! Ще одне робоче місце. І не одне, як врахувати обсяг торгівлі.

Тільки, яку ж ото дірку в  нашій країні тими вагонами з «налом» першою залатати? Тих же дірок більше, як хрущів на вишні. Отут я слабо... Колективний розум вимагається. У нас для цього Верховні є, кажете. Так їм вже віри ні на йоту!

Хіба що... по аналогії за методикою отамана Зеленого та інших отаманів Гайдамацького краю, яких ото витягли із могили багатовікової Роман Коваль та Василь Шкляр, а саме: як  навели порядок у своїй рідній місцині, створили  шматочок вимріяної Самостійної України, то можна й далі рвонути, хоч би  й до сусіда. Це також рідна земля. І той сусід такі самі думки, як і ти,  пряде.

Як казала Ліна Костенко: «Шукай цензора в своїй душі». А  той цензор... Сходи на базар, разом з цінами росте. Щодня памороки ті ціни відбивають, аби геть отією скотиною стали, про яку я вже згадувала. А як розібратися, то це один з основних  олігархових способів плювати в душу своєму народові. Скоро у «Книгу Гінеса» попадемо. По кількості тих плювків. На 1-е місце! Чемпіонське!

Не вистачає своїх слів. Одні польські.

Ми народ терплячий, витриманий, як оте насіння експортне. У вогні - не горимо, у воді – не тонемо. А ледве вітер із потрібної сторони війне – відразу ж – дружно проростаємо. Бо хоч і кажуть, що українці з розряду «добрих тіток», довго на добре (хай і брехливе слово) купляються, та як розберуться – рубануть від плеча. Сходу!

Гей-гай!Уже розвидняється. Розходимося?

 

P.S. Стійте! Почекайте трішки! Он з Верховної, кажуть, бубликами в сторону села махають, підманюють. То будьте пильними, щоб вам із того бублика та не дісталася... Що-що? Голосніше! Дірка? Дуля з маком? Відносно маку – не впевнена, а решта... Що-що? Повторіть! Може все буде добре? Це ви сказали...

 

 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Цай Любовь

 

Плацкартный пассажир

 

Однажды в один из июньских душных вечеров, когда, выражаясь слогом Булгакова, город отдавал «накопленный за день в асфальте жар», и асфальт этот плавился и прогибался под ступнями прохожих, мы с моим пятнадцатилетним старшим сыном Максимом стояли на перроне железнодорожного вокзала.  Мы собрались ехать в деревню к бабушке. По пути следования поезда на станции, примерно в часе езды от нашего города, нам должны были подсадить ещё одного пассажира – моего шестилетнего сына Алёшку.

Мы с сыном уселись в свой плацкартный вагон, заняли свои места и начали обустраивать свою вагонную жизнь.

В соседнем купе боковые места заняли две почтенные женщины. По всему было видно, что вечер пройдет у них в размеренной беседе под стук колёс поезда. Наше купе, похоже, вызвало у них плохо скрываемый интерес. Не удивительно, наверное, потому что, во-первых,nbsp; на моем лице читалось моё славянское происхождение, смутно свидетельствующее о семи веках турецкого ига на исторической родине, во-вторых – лицо моего сына вызывало неподдельный интерес тем, что его украшали восточные папины глаза. И, в-третьих, – с нами в купе ехал щенок, мальчик, маленький русский спаниель Микки. Забавный такой щенок, обладатель чрезвычайно симпатичной чёрно-белой мордашки и красивенных чёрных знаменитых ушей. И имя своё он получил из-за того, что на его белой спинке природа чёрным нарисовала фигурку, удивительно похожую на мультяшного героя Микки Мауса. Каких только имён не напридумывали ему мои находчивые и весёлые дети! Мик, Миклухо, Миклуха, Миклован, Миклованя, Микловася и даже... Микловасилий. Последнее – это для официальных обращений к Его величеству спаниелю.

На счету Микки было очень много подвигов и ратных дел: разорванный в клочья мой венгерский бежевый плащ под кожу, купленный в конце месяца в несусветной очереди за дефицитом, истерзанный норковый воротник на зимнем пальто, буквально проглоченные две палки копчёной колбасы, прикупленные по случаю и припрятанные в холодильнике для предстоящего дня рождения... За колбасу – отдельное спасибо от Микки конструкторам холодильника «Донбасс» придумавшим педаль, наступив на которую хозяйка без помощи рук могла свободно отворить холодильник и заложить в него продукты или поставить кастрюлю с едой, держа её, кастрюлю, как и положено, за ручки-ушки. Микки тоже на своё счастье однажды наступил на педаль... Он одолел те две палки колбасы. Целый вечер, правда, отяжелевшей походкой ходил по квартире размеренно и чинно, но зато с каким достоинством и удовлетворением!

Поезд отправился, унося в вечер, а затем и в ночь своих пассажиров, объединённых в тот момент общей дорогой. Мне было приятно ехать со старшим сыном, потому что он всячески старался выглядеть взрослым и заботиться обо мне (и о Микки тоже), как и положено настоящему мужчине. Он удобно расположил наши вещи, справился с полками, словом, всё шло своим чередом. Но когда Максим взял у проводника три постельных комплекта и начал их расстилать, напряжение в соседнем купе начало заметно нарастать. Почтенные женщины, хотя и продолжали свои бесконечные разговоры, значительно чаще стали поглядывать в нашу сторону. А между тем время шло и приближало нас к заветной станции, на которой гостивший у другой бабушки Алёшка должен был подсесть к нам.

Жара жарой, а ужин – по расписанию. Тем более, что трапеза в поезде – это святое. Я, как водится, начала суетиться вокруг столика и извлекать из сумки припасённую на ужин еду.  Но когда по нашему заказу проводник принёс в купе три чая, я буквально физически почувствовала, что у старушек от любопытства и напряжения начала подниматься температура. Они уже без смущения, и только ведомые неистребимым любопытством буквально заглядывали в наше купе. Я поняла, что надо что-то делать, дабы разрядить обстановку и унять волнение бабушек, из-за которого, не дай Бог, у них подскочило бы давление. Выбрав подходящую минутку, я сказала:

– На ближайшей станции нам подсадят ребенка.

– У-у-у-ф-ф-ф!!! – бабушки с облегчением вздохнули, и этот возглас, как мне показалось, по звучанию и тональности совпал с фырканьем паровоза, который намеревается отправиться. Поезд же остановился и буквально через несколько минут по проходу вагона неслась  уменьшенная копия моего старшего сына – это Алёшка, оставив в тамбуре вышедшего ему навстречу брата, нёсся к нам, распахнув руки для объятий с вислоухим Микловасилием.   Ну и со мной, конечно.

Поужинав, мы расположились на своих местах. На полу устроился Микки, повинуясь команде старшего сына – щенку понятно, что в отсутствие папы Максим за старшего в семье и за хозяина, поэтому нужно его непременно слушаться.

Под мерный и баюкающий стук колес засыпали мои мальчики, засыпал пес Микки, засыпали успокоенные бабушки и все другие пассажиры, которых этой ночью волею судьбы катил по одним и тем же серебряным рельсам огромный поезд «Луганск-Симферополь».

Поезд мчал сквозь ночь на юг, к бабушке...

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Чайковська Ната

 

Коробочка

 

Кожен водій тролейбуса мріє про рейсовий автобус.А ще краще про велосипед – і дорога вся твоя, і людей напаковувати не треба. А  кожен тролейбус мріє про щось своє. Саме так, в кожного тролейбуса своя мрія. Цей, зелений і старий, мріє про чудернацькі історії. Він собі їде і мріє. А вона, та що має зелений колір очей, сидить  і дивиться у вікно. Можливо, мріє також. Ці ж  п’ять  невисоких на зупинці не мріють. Вони чекають на зелений тролейбус. Тролейбус чекає на те, що збудеться заповітна. І, навіть, якщо не його, то тієї дівчини, що має зелений колір очей з коробочкою на руках. Дівчина нічого не чекає.

Коробка постійно коричнева. Як у всіх людей. Зелений спинився – невисокі зайшли. Серед них був один Старший чоловік, один Молодший – зовсім хлопчина, і три жінки – Суха, Вродлива і Самотня. Звісно, в тролейбусі їхали ще й інші люди, але вони вже подумали про коробочку. Давайте подивимось тепер на  невисоких з останньої зупинки.

Суха мала тонкі паперові губи і рідке, але навдивовижу довге волосся, заплетене в косу і паперові пальці. Вона раптом так голосно почала думати, що почервоніла, соромлячись власного пихатого тону і, прикушуючи губу, так прямо і сказала до дівчини: -  «Куди ти прешся з тою коробкою!» - Різко так, як відрізала, але подумки звісно. - «Що можна возити в коробці такого огидно-великого розміру? Ще й в громадському транспорті. Що не влізло в сумочку? Яка ж вона важка… І для чого возити скло? Ти переїжджаєш? Точно, скло. То сервіз. Великий скляний сервіз. Звісно я здогадалась, що це поnbsp; Но когда по нашему заказу проводник принёс в купе три чая, я буквально физически почувствовала, что у старушек от любопытства и напряжения начала подниматься температура. Они уже без смущения, и только ведомые неистребимым любопытством буквально заглядывали в наше купе. Я поняла, что надо что-то делать, дабы разрядить обстановку и унять волнение бабушек, из-за которого, не дай Бог, у них подскочило бы давление. Выбрав подходящую минутку, я сказала:суд. Ти ж переїжджаєш, от і возишся з тими ящиками. І для чого ти з’їхала зі старої квартири? Що хазяйка стара і набридлива? Ех ти… А ще разом чай пили. І навіть сервіз прибрала. От встане зараз, гав ловитиме, і впаде та коробка. Боже, так вона мені ж на ноги впаде! Покалічити мене зібралася! Це ж скло. Лихо твоїй біді... Я так і знала, що ця невдаха впустить скло і скалічить мої хворі ноги ще більше. Але це не посуд, бо вона не може переїжджати в дощ. Слизько, треба бути обережним. Дівчисько не може кинути дорогий чеський сервіз на асфальт. Такого світ ще не бачив. Ні це не скло. Цей сервіз на мене не впаде.»

 -  « Туфлі. В таку малу коробочку могли поміститися лише туфлі. Як ті мої чорні, що я вчора наміряла. Ну чому так не справедливо?» - бубоніла Вродлива білявка під інтенсивні помахи вугільних вій. -  «Вона може купити туфлі, а мені не вистачає грошей, а нахаба-продавчиня, просто заздрила мені і не схотіла відкласти їх на декілька днів. Вони всі хочуть зробити мені гірше, бо не люблять мене. І ця не краща. Дивись, туфлі везе. Ще й виставила коробку, щоб всі бачили. Не може бути… Це ж мої туфлі! Ті самі… Як вона могла! Вона навмисне! Що ж тепер буде? Вони їй не пасують. Принаймні, так як мені. А яка пика задоволена! А погляд який торжествуючий… Я не бачу її кривих ніг за коробкою з моїми туфлями, але точно, точніше нікуди – моє взуття виглядатиме огидно і зовсім не пасуватиме цій фурії.» - Від цих слів агресивно-червоні губи стали ще яскравіші, а волосся ще фарбованішим, якщо таке можливо.

Чоловік, що був Старшим з двох невисоких, не мав нічого, про що варто згадати у нашій історії. Може, от лише годинник з розбитим склом, заклеєний скотчем. (Ніби від цього годинник перестає бути годинником з розбитим склом). «Не довго ти працювала, що багаж твоїх непотрібних корисних речей такий мізерний. Вигнали? І не заплатили? І не за згодою сторін, звісно….  Платили мало, обов’язки неконкретні, а шеф справжня падлюка. Ти – нездара…. Що з цього стало причиною? Та це ж все наслідки. Даремно відмовилась ти від музики триста років тому. Я ж бачу, як ти мружиш очі від несправедливості, невідповідності і власної непридатності ані до чого…. І гіркота підбігає до горла, це робить обличчя твоє  суворим і холодним.»  - Старший чоловік ще довго думав про це і не тільки. А про нього ніхто не думав. Є люди такі. Про яких знають, але якими не переймаються. Для виправдання можна  сказати, що вони просто займають не свої місця і знаходяться не там, де були потрібні. Але ми всі знаємо, що бути потрібним, це ще не заставити перейматися. Життя – суцільна біржа праці. Треба вчасно відкрити двері в кабінет.

Тільки жінка з багаторазовим серцем може відчувати себе Самотньою в просторі, де на метр квадратний припадає три-чотири людини. Самотня жінка з останньої зупинки в коробку до дівчини з очима зеленого кольору поклала ключ, зубну щітку, футболку з написом на іноземній мові, гребінець та чашку. - - «Ти наважилась піти? І він бачив,як в коробку падають по черзі твої речі?! Сильна…  І, глянь, яка спокійна, умиротворена… Навіть не дала права на скандал?» - Самотня жінка почала плакати від щастя, за компанію. Коробка далі була коричнева. Як у всіх людей. Повноцінно самотнім можна відчути себе лише серед людей. Ви чули коли-небудь, як мовчать ті, що говорять з вами? Одночасно, уявляєте? Якщо чули, то вам відома Самотність. Та самотність, що не дозволяє покинути зрадливого бой-френда, деспотичного батька, брехливу подругу, нахабного  начальника. Самотність, що виникає від надмірної емпатії і товариськості. Самотність, що стала формою болю. Самотність, що живе в озерах очей, в яких давно ніхто не тоне.

Заплакані хлопці бентежать всіх. А коли  вони ще й від щастя заплакані і не за компанію, то стає тривожно навіть паперовим бабусям. - «Там спить руде кошеня. На недов’язаному дитячому светрику.  Зеленому з волохатих ниток светрику муркоче  радість. Бачиш, збоку дірочки в коробці – аби дихати було чим. Кошеня пахне молоком, і дівчина пахне молоком. І мій Малюк пахне молоком. Це молода майбутня мама. Ви, жінки , прекрасні у своїй основоположности.  Кошеня знає, що його любить ця дівчина, бо створена саме для того, щоб любити. Мене лякає і захоплює світ. Виявляється, що любити людину можна ще до того, як вона розпочнеться.» - Думки Молодшого чоловіка, зовсім юнака, ще більше тулили до серця знімок маляти на УЗД. Він не знав, як бути татом, але знав, як любити свого майбутнього Сина.

Якби історія була б справжня, то дівчина з очима зеленого кольору виявилася б смертницею. І вибухнула б коробочка. І вилетіли б з неї туфлі, яких вже ніхто не взує, сервіз, якому вже безглуздо на когось падати, кошеня, якому ніхто вже не наллє молока, канцелярські кнопки, які нікого не пришпилять на своє робоче місце, і тепер вже по-справжньому самотні гребінець і футболка з написом іноземною  мовою теж вилетіли б з коробочки. Але наша історія ще не справжня. Вона ще колись відбудеться. Відбудеться з кожним, хто сяде в порожній тролейбус на останній зупинці. Всім, хто шукає ключ від чужої душі, забувши при цьому замкнути свою.

Дівчина вийшла на якійсь зупинці. А коробку лишила на лавці для наступного пасажира.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 Всі тексти подано в авторських редакціях.

 



Обновлен 04 мар 2014. Создан 13 ноя 2012



  Комментарии       
Всего 185, последний 3 года назад
Ліна 18 ноя 2012 ответить
Підкажіть, будь ласка, 16000 - це максимум або мінімум?
zeitglas 22 ноя 2012 ответить
Обсяг у 16000 знаків - максимальний обсяг твору.
   
Олег 04 мар 2013 ответить
ЦЕ МАКСИМУМ! І не тільки в даному випадку, а й на будь-яких інших конкурсах.
   
Олег (продовжив) 04 мар 2013 ответить
"... на будь-яких інших конкурсах". Мається на увазі не конкретний зазначений тут обсяг у 16 тис. зн., а той обсяг, що вказується. у різних конкурсах він може бути різним, можливо навіть і 1 тис зн., а може бути і 40 тис. А деякі конкурси встановили мінімум у 180 тис. зн. (ясна річ не для оповідань). Деякі видавництва беруть рукописи, якщо вони мають не менше 8 авторських аркушів, тобто не менше 320 тис зн.
цвв 04 дек 2012 ответить
Чи можна подавати твори, які раніше друкувалися?
Ліна 05 дек 2012 ответить
Тобто мінімальний обсяг не задано?
   
Олег (той самий) 04 мар 2013 ответить
Ліночко-лапатулечко, дорогесенька! Почитайте твір "Буряки" у нещодавньму номері "Дніпра" і ви зрозумієте, що об'ємно можна писади лише на одній-двох сторінках!
zeitglas 05 дек 2012 ответить
Можна подавати до розгляду вже опубліковані твори. Мінімальний обсяг не зазначено.
   
Олег (ну причепився) 04 мар 2013 ответить
Нє-є, ну нормально?!. То тільки сучасні "співаки" розкривають мовчки рота на тлі музики і пісні, що записана була у студії і, таким чином, гроші ло-о-опатами гребуть, А письменникам (літераторам0 цього робити НЕ МОНА (не моЖна), НЕ МОНА! Так що відкиньте "крамольні" думки. Як Вам таке у голову вскочило?!.
Верблюденко 29 янв 2013 ответить
* будь-який автор може присилати тексти на предмет їхконкурсного розгляду нажаль, не вистачає "пробєлу" між "їх" та "конкурсного"
   
zeitglas 20 фев 2013 ответить
Фальшдрук виправлено, пане Верблюденко! Хай щастить Вам і таланить на ниві газетярства і журналізму.
Марія 15 апр 2013 ответить
Тобто оповідання потрібно надіслати двома видами: електронною поштою і звичайною?
marigonch 28 мая 2013 ответить
Ви пишете: "Можна подавати до розгляду вже опубліковані твори..."
Питання: - І ті, що були опубліковані на сторінках СЧ? Чи має значення час написання твору?
zeitglas 04 июн 2013 ответить
Так, оповідання слід надсилати двома видами: електронною поштою і звичайною поштую. у роздрукованому на папері варіанті.

Новели, котрі вже були оприлюднені на сторінках журналу СЧ не слід надсилати. Адже кращі конкурсні роботи мають бути оприлюднені на ЙОГОГО, тобто журналу СЧ, сторінках. А два рази в одному видані не публікується той самий текст...
анонім 22 июл 2013 ответить
А пересилати звичайною поштою потрібно тільки текст оповідання чи ще й короткий лист та біографію?
zeitglas 25 июл 2013 ответить
Пересилати слід текст твору та коротку біографію автора.
legrand52 06 авг 2013 ответить
а кількість знаків - це з пробілами чи просто літери й пунктуація?
zeitglas 10 авг 2013 ответить
Знаків із пробілами.
zeitglas 10 авг 2013 ответить
http://vk.com/undergroundogs
kseniyapadalka 10 авг 2013 ответить
А чи обов'язково в творі має висвітлюватися художня культура сьогодення?Чи дозволено висвітлити лише проблеми сьогодення без торкання і посилання культури?
Юлія 11 авг 2013 ответить
а що входить до короткого листа?
zeitglas 12 авг 2013 ответить
Автор надсилає обов`язково короткий біографічний нарис (українською мовою), зазначаючи рік народження, поштову адресу, публікації, книжки, веб-сайт.
Galadz 15 авг 2013 ответить
Де можна побачити опублікований список надісланих творів?
   
zeitglas 18 авг 2013 ответить
Увесь список надісланих творів публікуватися не буде. Адже, вже на сьогодні їх поступило понад 2000... Журі оприлюднить лише "короткий список" авторів, чиї новели відібрані для друку на сторінках журналу "Склянка Часу*Zeitglas". Опісля чого буде опитуватися думка читачів. З урахуванням якої, члени журі проставлять остаточні бали групі лідерів. Ця робота розпочнеться від 31 серпня цього року. Стежте за цим сайтом.
vernygor 17 авг 2013 ответить
що таке "Виключка «по-формату»"?
   
zeitglas 18 авг 2013 ответить
На повну сторінку.
Марія 01 сен 2013 ответить
Де можна прочитати твори названих авторів, щоби висловити свій коментар?
zeitglas 02 сен 2013 ответить
Більша частина була оприлюднена на сторінках журналу "Склянка Часу*Zeitglas", №№64, 65, 66, 67. Причому журнал СЧ№67 майже повністю доступний в едектронній версії на сайті видавництва:
http://store.kassiopeya.com/index.php?manu=m2
0_Vidavnictvo---%259CSklyanka-CHasu-Zeitglas-
-%259D.html&manufacturers_id=20&page=2
first_steel_lady 04 сен 2013 ответить
читала рассказ Красовского Ерка, Подонок) этот рассказ впечатлил меня философской глубиной, желаю автору победы в конкурсе!
KristinaDenisenko 05 сен 2013 ответить
Очень, жаль, что ВООБЩЕ НЕ ЗНАЛА ОБ ЭТОМ КОНКУРСЕ.
Иначе непременно поучаствовала бы.
zeitglas 06 сен 2013 ответить
Кристина, следите за информацией на нашем сайте. Он ведь и создан, что бы информировать авторов. Кроме этого, каждый может комментировать любое наше общее начинание или уже свершившееся...
tanka0690 06 сен 2013 ответить
Де в Києві можна придбати видання і коли вийде наступний номер часопису?
zeitglas 06 сен 2013 ответить
Часопис можна придбати передплатою у будь-якому поштовому відділенні, або через мережу і-нету, замовивши післяоплатою його номер (и) в редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net
Anna 08 сен 2013 ответить
понравился рассказ Кузьменко Натальи про девочку с дыркой. очень интересная задумка
pol.ischuk 09 сен 2013 ответить
Скажіть, будь ласка, може я десь не догледів, але коли буде фініш конкурсу? Коли оголосять остаточні результати? Дякую
zeitglas 11 сен 2013 ответить
Коли всі члени журі приймуть остаточне рішення. Про це буде повідомлено на сайті.
zeitglas 12 сен 2013 ответить
Журі розпочало підсумкову роботу. Тож, у розділі КОММЕНТАРИИ чекаємо на думку читачів та авторів про твори, названі у короткому списку. Дописи будуть враховані при остаточному вирішенні журі.
Кукурекин Ю.В. 12 сен 2013 ответить
Кукурекин Ю.В. Хочу отметить работу ЦАЙ Л.И. "Цай Любовь, Плацкартный пассажир". И вообще, - она интересный автор!
Лідія, liderefa@mail.ru 12 сен 2013 ответить
На мою думку великої уваги заслуговує оповідання Ерка Красовського "Покидьок" В ньому автор без прикрас описав дно таким, яким воно є в дйсності. Розкрив майстерно трагедію людини, для якої місто стало лише мікросхемою, а не затишним притулком/ Я знайома і з іншими творами цього автор. Вони надзвичайно оригінальні своїм особливим способом розкриття теми
Ірина Островська 12 сен 2013 ответить
Замальовка Дмитра Кузьменко "Постать наосліп". Досить вдала ідея.
Галинка 12 сен 2013 ответить
Коли побачить світ 68 номер?
zeitglas 12 сен 2013 ответить
22 вересня ц.р. Втім його електорнна версія вже доступна.
http://store.kassiopeya.com/product_info.php?
products_id=1151
vash05 12 сен 2013 ответить
Чи розсилався вже журнал "Склянка часу" №67?
zeitglas 12 сен 2013 ответить
Читайте уважно вищенаведене!Журнал вийде у передплату та розсилку із 22 вересня ц.р. Втім його електорнна версія вже доступна.
http://store.kassiopeya.com/product_info.php?

products_id=1151
Любов Цай 12 сен 2013 ответить
Бабічин Юрій. Оповідання "Брати".
Можна подякувати авторові за звернення до теми дідівщини в армії, жорстокості і всього того, що, на жаль, є в нашому житті. Гадаю, що не тільки жінкам-читачкам, а й сильній половині людства моторошно читати про таке. Дуже хотілося б, щоб бодай у якомусь колі солдат це оповідання прочитали разом і замислилися, до чого може призвести жорстокість, черствість. І може, когось воно спинить від нерозумних дій і, не дай Боже, трагічних наслідків.
Юлія, julia777dyba@mail.ua 12 сен 2013 ответить
Хитенко Галина.Про грушки-яблучки та «ТЮ-тю!»
Одразу привернула увагу ця назва. Досить інтригуюча. Чесно сам твір також дуже вдалий, на мою думку. Дякую за хвилину нових емоцій
kotomot_begemot 13 сен 2013 ответить
Хочеться відзначити оповідання Поль Іщук "Туман (two man)" через його динамічний сюжет і зміст, та глибоке відображення життя)
alena-balenko 13 сен 2013 ответить
Приключения Нява у Елены Ляшенко - ооочень позитивное произведение .Не нашла его по указанным ссылкам, поэтому читала "из первых рук". Кот Нявчик - ты красавчик!
--- 13 сен 2013 ответить
Елена Ляшенко и "маленький Няв" - весело, позитивно, интересно!
Марина 13 сен 2013 ответить
Читала оповідання Н.Дев'ятко "Однорівневий Київ". Оригінальний задум - показати міфологічність нашого сьогодення очима молоді.
Знайшла інформацію в інеті, що цей твір є фрагментом роману "Злато сонця, синь води".
Дмитро 13 сен 2013 ответить
І все ж таки, коли планується вихід №68 - 22 вересня, чи 22 грудня?
   
zeitglas 14 сен 2013 ответить
Журнал СЧ№68 виходить у світ 22 грудня ц.р.
Дмитро 13 сен 2013 ответить
Чи не було б доречно, - якщо, звісно, є така змога, - розмістити десь на Вашому сайті твори тих авторів заключного туру, які іще не були опубліковані в часописі?! Адже це дало б змогу коментувати усі фінальні твори. Дякую!
   
zeitglas 14 сен 2013 ответить
Так, ми готуємо таку сторінку.
Тетяна Череп-Пероганич 13 сен 2013 ответить
Відсьогодні у Вікіпедії читайте та редагуйте статтю про альманах "Скіфія".
   
zeitglas 14 сен 2013 ответить
Дякуємо за добру справу популярізації видання. Втім, перше число "Скіфії" побачило світ ще у 2000 році.

Скіфія-21
Альманах
ISBN: 966-7169-37-5
Мова видання: українська, російська
Рік випуску: 2000
Видавництво: Склянка Часу*Zeitglas
Серія: Сучасна художня література
Сторінок: 142
Оправа: Тверда

В уникальном альманахе, посвященном новому тысячелетию собраны прозаические и поэтические произведения авторов регионов,называвшихся в давние времена СКИФИЕЙ. Примірник якої ще можна придбати, замовивши його в нашій редакції. Юільш докладно, на сайті: http://libra.in.ua/node/887
юля 13 сен 2013 ответить
"Твори Олени Ляшенко завжди цікаві та позитивні. Вони навчають дружити, вірити, відкривають світ "з лівого заднього кута" і просто піднімають настрій. "Пригода маленького Нява" - не виняток. Це твір, який заслуговує на увагу читача. Тож, усім приємних вражень
Ольга 15 сен 2013 ответить
Думки та настрій оповідання Н.Дев'ятко "Однорівневий Київ" дещо співпадають із моїм настроєм та думками, з тим, що я бачу останнім часом не тільки в столиці. Цікавий твір - коли просто про непросте.
ela601 15 сен 2013 ответить
Ela
Однозначно - "Однорівневий Київ"! Глибоко філософське оповідання.
snijana79 15 сен 2013 ответить
Для початку вирішила почитати твори вже згадані в коментарях. Що стосується Н. Дев"ятко та її "Однорівневий Київ" - дуже багато зайвих уточнень. Це поганить гарну ідею. Твір був би проникливішим, якби вона його почистила. Для прикладу, що я маю на увазі : " ...дорогу пляшку вина, ЯКУ Я КУПИВ У СУПЕРМАРКЕТІ" - великими буквами я підкреслила зайве. І по всьому твору такого добра багато. Читаю далі...
snijana79 15 сен 2013 ответить
Прочитала твір Галини Хитенко. Спочатку гарно, я згадала розповіді своєї бабусі про повоєнні ласощі. Ближче до середини це нагадало мені статю з районної газіти (через такі очерки її все менше і менше виписують), а ближче до кінця розчарувалася. Взагалом твір не сподобався. Читаю далі...
snijana79 15 сен 2013 ответить
Красовський Ерко
Покидьок - не погано, але занадто багато "він", "було", "йому". І що в кінці теж розмито.
snijana79 15 сен 2013 ответить
Поль іщук
Туман
(two man) - одне слово ПХУ!
Марина 15 сен 2013 ответить
snijana79, а як на мене, то уточнення грають саме на ідею. Не казочку містичну розповіли, а показали містику очима ЗВИЧАЙНОГО хлопця, якого затягнула суєта. :)
З.І. Якась Ви зла до всіх авторів. :)
snijana79 15 сен 2013 ответить
Андриенко Світлана
МІЙ ЯНГОЛ - як запис в сімейний архів - годиться.
Вася 15 сен 2013 ответить
Канєшна Дев"ятко тра давати перемогу, про шо тут ще говорити мона. Наташка рулить!
--- 16 сен 2013 ответить
Прочитав "Туман (two man)" Поля Іщука. Захотілося виколоти собі очі і більше ніколи нічого не читати!!! Починаючи від самої назви (я так і не зрозумів, що там означає "(two man)"), твір - це просто розповідь першого неграмотного недалекого пересічного. Автору без образ.
"Покидьок" Ерка Красовського. Ледве дочитав, хотів зрозуміти, чому хвалять. Не зрозумів. Вульгарне, звісно, можна (і треба!) описати так, щоб хотілося читати, але, на мою думку в автора не вийшло.
До речі, серед оповідань чомусь немає "Кіно у вівторок" Кузьменко Наталі... Поясните?
zeitglas 16 сен 2013 ответить
Твір "Кіно у вівторок", Кузьменко Наталії розміщено слідом за твором Кузьменка Дмитра.
awgustops 16 сен 2013 ответить
Оце читаю, читаю. І так багато смутку, болю, відчаю в цих оповіданнях, а саме страшне - відсутня надія. Бо драма сама по-собі добра. Але якщо немає виходу - то зле...
Антициклон Арктичний 16 сен 2013 ответить
Балканському Циклону, Пані (а втім, судячи з тону - панні) Сніжані: Пропоную послухати "Child In Time" Deep Purple. Ідеться про "дитину у часі", яка повинна зважати, аби її не зачіпило рикошетом від випущеної нею кулі. (Ви можете залишитися при своїй думці, але, принаймні, послухаєте доброї музики!).
Звісно, у нашому випадку не все так обтяжено, як у пісні, присвяченій цілком конкретній війні. Та все ж критика повинна містити конструктивний аналіз як переваг, так і недоліків твору. І вже ніяк не емоції.
Антициклон 16 сен 2013 ответить
Панові Василеві: Не виколюйте собі очі! Це перше і головне. А друге, і теж важливе, - у речені, що в ньому закидаєте комусь неграмотність вартує уважніше ставитися до власної пунктуації. Слова "неграмотний", "недалекий", "пересічний", повинні були бути розділені комами...
   
--- 17 сен 2013 ответить
Панові Антициклону ("розумнику")!!! По-перше, коментарі щодо оповідань "Туман" і "Покидьок" опубліковані неавторизованим користувачем, а не користувачем "Вася". По-друге, слова "неграмотний", "недалекий" і "пересічний" не повинні (хай тобі грець!!!) бути розділені комами, бо не є одною і тією ж характеристикою об'єкта!!!!
Оля 16 сен 2013 ответить
"Однорівневий Київ"... Мутный город, согласна. Там не настоящая жизнь. Сколько раз была по работе, всегда хочется побыстрее смотаться домой. А про маску по утрам - правда. Просыпаешся в понедельник и думаешь: капец, сегодня опять трудовая неделя. Когда же пятница? Это и есть наша жизнь: от выходных до выходных, от зарплаты до зарплаты.
--- 16 сен 2013 ответить
Хороше оповідання від Тетяни Джулайко
ann1ko 16 сен 2013 ответить
Дев’ятко Наталія. «Однорівневий Київ». Авторка надзвичайно майстерно розкриває перед читачем багатий і насичений відтінками різних емоцій та почуттів внутрішній світ головного героя. І поглянувши на сучасне життя його очима, ми бачимо дійсність крізь призму щирості, пошуків самого себе, складних розмірковувань, які дозволяють відкрити справжні життєві цінності серед штучності та метушні. Дійсно, відкрити у собі, а не черговий раз прослухати у вигляді лекції. Цікава форма викладу відразу захоплює, робить читання легким. І найголовніше: саме такі оповідання потрібні сучасній молоді й українській літературі загалом. Адже це важливо для кожного – піднятися сходами до тієї заповітної брами, за якою є вогонь, що осяє морок роздумів і невирішених питань. Тож велика дяка авторці за цей твір.
Альона 16 сен 2013 ответить
Наталя Кузьменко "Кіно у вівторок"
Цікаві образи. Вдалий задум. Вимальовується авторський стиль. Тонке відчуття підсвідомості внутрішнього світу героїні. Можливо, зайвий абзац-підсумок. Приємно читати. Наталю, з нетерпінням чекаю Ваших нових творів=)
ВіКтОрІя 16 сен 2013 ответить
Неймовірне оповідання Тетяни Джулайко)
Сашко 16 сен 2013 ответить
Прочитав не всі оповідання, але одне припало до душі – «Павутинка Т.Джулайко. У сучасному світі віртуальна реальність замінює зачасту реальну. І це у свою чергу породжує безліч негативних комплексів у людей які ведуть такий спосіб життя. Так і само і герої оповідання «Павутинка», особливо Дмитро, у той момент, коли йому потрібно діяти, він обирає жертвою для глузувань свого, нехай і не дуже морального, проте повного вітальних сил вчителя Смика. Дмитро боїться жити своїм життям, боїться помилитися, відповідно, його ніколи не піддадуть суспільній критиці, а для нього так жити комфортно. Проте Татка (що за дивне ім’я? ), навпаки хоче вирватися із віртуальних тенет і жити на повну. Як бачимо, Дмитро не зміг змінитися і втратив Татко… Я б сказав, що ця новела як найкраще відповідає духові нашого часу.

Зараз до читаю всіх, може ще щось цікаве знайду)
Дарина 16 сен 2013 ответить
Зацікавило оповідання Кузьменко Наталії. Досить неординарно побудований твір, чітка кінцівка, але разом із тим є простір для роздумів самому читачеві. "Кіно у вівторок" навіює щось неймовірно тепле. Те, чого у сучасному світі так не вистачає багатьом людям.
Катя 16 сен 2013 ответить
Прочитала "Павутина" Тетяни Джулайко, просто не могла відірватися. Особливий стиль написання і мораль в кінці не схоже ні на кого іншого. Браво!!!!!!
Волошка Ірина 16 сен 2013 ответить
оповідання Кузьменко Наталії "Кіно у вівторок".нетривіально і цікавий підхід до теми.
Злата Доля 16 сен 2013 ответить
Вразило оповідання Джулайко Тетяни "Павутина". Надзвичайні порівняння, глибина змісту, неймовірно описані буденні речі з неабиякою цікавістю для читача. Чудова робота!
Дженіфер Еністон 16 сен 2013 ответить
Оповідання Тетяни Джулайко "Павутинка" запам'яталось найбільше.Бажаю автору перемоги!!!!
Владислав 16 сен 2013 ответить
багато хороших оповідань. але серед усих найбільше зацікавило оповідання кузьменко Наталії "Кіно у вівторок". гарно розкрита тема самотньої "дірявої жінки". неординарно і доволі чуттєво!:) бажаю успіхів, талановитій авторці!
Катерина 16 сен 2013 ответить
сподобалось оповідання Наталії Дев'ятко "Однорівневий Київ".. цікаво і справді примушує замислитися про наше сьогодення, про те, що ми втрачаємо і що отримуємо натомість..ае треба вірити в краще майбутнє...
Вікторія 487 16 сен 2013 ответить
оповідання "Кіно у вівторок" Кузьменко Наталії - написано просто про складне. чудові слова. хороша концепція викладу. це справжня сучасна проза.
serg_fedin 16 сен 2013 ответить
Прочитав деякі прокоментовані твори. Якось занадто сумно. Складається враження, що сьогодення - це суцільна темна смуга. Порадувала новелка Олени Ляшенко "Пригода маленького Нява". Погоджуюсь із попередніми коментарями - позитивно. І в цьому головна відмінність від інших творів. Настрій таки піднявся, ніби мультфільм переглянув. Вважаю "Пригоди Нява" достойним прикладом сучасної дитячої літератури. Дякую авторці та бажаю перемоги, на яку вона заслуговує!
Дмитро 16 сен 2013 ответить
Оповідання "Павутина" мені теж сподобалося. Щира подяка Джулайко Тетяні!
inessamosckalencko 16 сен 2013 ответить
Оповідання Кузьменко Наталії "Кіно у вівторок" - це мабуть твір, який стосується кожного. Адже в сучасному світі у кожно з нас є така дірка, яку треба чимось залатати: теплотою, коханням, ніжністю, чуйність, потрібністю. Сучасна проза, бо сучасні проблеми. Мистецтво, бо проблеми завуальовані намистом з неперевершених метафор. Це дійсно мистецтво слова. Дякую, що пишете. Бажаю вам натхнення!
Ніка 16 сен 2013 ответить
Сильне враження справило оповідання Наталії Кузьменко "Кіно у вівторок". Тонка грань між реальним та вигаданим змушує вдумуватись, співпереживати героїні(важко, напевне, жити із діркою у власно му тілі...). Дивує, що авторка у творі доволі невеликого обсягу змогла відобразити такий яскравий і насичений букет почуттів. Подяка авторці.
Дмитро 16 сен 2013 ответить
Щодо оповідання Кузьменко: подивіться мультик Марі Паку "Однажды в меня вошел мужчина".
http://www.youtube.com/watch?v=6Xi3HaGkC40
   
Валентинка 16 сен 2013 ответить
До речі, так. Тепер я зрозуміла, звідки в мене таке відчуття зужитості образу дірявої жінки, бо я це вже бачила в знаменитій короткометражці
Марина 16 сен 2013 ответить
Наталія Кузьменко має неабиякий мудрий погляд на життя. Вразило розуміння людської душі! Твір "Кіно у вівторок" - неперевершений!
Тетяна Джулайко 16 сен 2013 ответить
Дякую всім, хто відгукнувся, я щиро вражена і дуже-дуже потішена!:)
krek+5 16 сен 2013 ответить
Дмитро,не бачу ніякої подібності з "Однажды в меня вошел мужчина",прорізаеться подібність метафор,але констекти зовсім різні.
Роза 16 сен 2013 ответить
Вразила "Павутина" Т.Джулайко. Якесь бароково-построкове відчуття тліну і спустошеності, переплетене з гротеском і ненав"язливою сатиричністю. Якась трагекомедія, а не оповідання. Часом сміялась, а часом хотілось розуміла про себе, що все роблю не так, і хотілось щось змінювати. Подобається метфора з рибками на початку і символізм парфумів. Спасибі автору.
--- 16 сен 2013 ответить
"Прощенное воскресение" Татьяни Окуневой дихає жорстокою правдою сьогоденення! А головне - вчить нас бути милосердними, чуйними, людяними і добрими! Якщо література вчить цьому, то вона СПРАВЖНЯ! І це оповідання СПРАВЖНЄ! Не можно відірватися від написаних серцем рядків! Хай Бог помагає авторці і в житті і в творчості!
--- 16 сен 2013 ответить
"Прощенное воскресение" Татьяни Окуневой дихає жорстокою правдою сьогоденення! А головне - вчить нас бути милосердними, чуйними, людяними і добрими! Якщо література вчить цьому, то вона СПРАВЖНЯ! І це оповідання СПРАВЖНЄ! Не можно відірватися від написаних серцем рядків! Хай Бог помагає авторці і в житті і в творчості! Руслан НОВАКОВИЧ
maine76 17 сен 2013 ответить
Поль Іщук в "Тумані" дійсно не дружить із пунктуацією. Але цілком оповідка (не оповідання, не новела - не дотягує) цікава. Нагадує розширений синопсис, навіть не роману, а серії якихось "Ментів".
В оповідці є підтекст, цілком зрозумілий, є ненав"язлива мораль. Написано брудно, але влучно, своєрідно і концептуально.
--- 17 сен 2013 ответить
Панові Антициклону ("розумнику")!!! По-перше, коментар про оповідання "Туман" і "Покидьок" надісланий неавторизованим користувачем, а не користувачем "Вася"!!! По-друге, що теж важливо, слова "неграмотний", "недалекий" і "пересічний" не повинні (хай тобі грець!!!) бути розділені комами, оскільки не є однією і тією ж характеристикою об'єкта!!! Тут усе зрозуміло?
--- 17 сен 2013 ответить
І, до речі, не так уже й важливо, наскільки граматично правильно написаний коментар, він на конкурс не висувається.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Андрієнко Світлана
«Мій янгол» - гарно, але то як історія для сімейного архіву, не думаю, що аж надто таке читати цікаво усім іншим. Стиль в автора загалом хороший, простий... Немає аж такого психологізму... щоб мурахи по шкірі... Це перший твір, який я читаю, бо вирішила все по порядку. Ідемо далі...

Бабічин Юрій
«Брати»
Ну що сказати, автор — не Андрухович, поки що, але загалом історія має право на життя. Якби сидіти і слухати ту історію на кухні, під пляшечку вина, загалом захопило б, я думаю. А читати, ну так... Позіхнути хотілося. А фінал? Ну що ж, всіляке буває в житті...

Батчаев Владимир
«Майдан»
Красивый, интересный язык, яркие образы. Читая, получаю большее удовольствие, чем от прочтения предыдущих двух работ, но впереди еще 44... Продолжая читатать скжу, что напоминает завязку фильмов Балабанова... Автор смотрел фильмы Балабанова? Интересно, все закончится так же... Читаю дальше... Нет, здесь уже Оруэлом пахнет. Ну что ж, в целом интересный взгляд. Интересно, когда это было написано? Если в 2004, то пойдет... А если в 2013, то зачем вообще было такое писать. Немного разочарована, потому что хотелось Балабанова.

Бессонов Павел
«Прощай любовь»
В начале чтения хотелось угадать развязку: что будет? Она умрет, а он будет локти кусать, что не вызвал скорую? Нет. Не умерла. Потом проскочила мысль: а может, она это разыграла, чтоб проверить его, «ее ли он человек», будет ли о ней заботиться? А все оказалось как то банально: зачем-то любовный треугольник и аборт. Автор, вы сумели дать читателю интригу, так зачем же такой банальный финал?

Буду читать дальше...
"Розумник", за перепрошенням 17 сен 2013 ответить
Панові Неавторизованому Користувачеві: Перепрошую в пана за те, що ім'я йому переплутав, - безграмотний я єстьм у плані користування Інтернетом. Більше того, у моєму власному коментареві я й собі припустився помилки у пунктуації. А проте, це не я, а Ви звинувачуєте інших у безграмотности. А вдтак це для Вас, а не для мене є принципово не припускатися граматичних помилок. І, між іншим, властиво можливість залишатися неавторизованим у мережі дає змогу для нічим, окрім власної культури некотрольованої здатністі ображати, звинувачувати та недобирати слів. Відсутність ймовірности "герцю" дозволяє формулювання на кшталт: "хай тобі грець"...
--- 17 сен 2013 ответить
Це так сумно :-(((( Я досить принципово ставлюся до власних граматичних помилок і ставився б так, якби писав власне оповідання. А коментар нема сенсу оцінювати. І якщо хтось усе-таки насмілився виставити свій безграмотний (хоча це не єдина його біда) твір на показ, на оцінку, то я маю повне право сказати свою думку про це, і тільки якщо моя граматична неправильність впливає на розуміння моєї думки іншими, то Ви чи будь-хто з користувачів маєте право мені на це вказати.
P. S. Я неавторизований, бо мені лінь реєструватися. Перепрошую за слово "розумник".
О.М. 17 сен 2013 ответить
Боброва  Анастасія, ЗЛАМАНА КЛІТИНА

П.1 у «Замість передмови» не дописаний, обірваний на півслові, це так треба? Ну з «Замість передмови» я не погоджуюся — кожен бачить те, чим він живе, чим він є, бачите фастфудовий спосіб життя, значить, то ваш спосіб життя? А якщо не ваш, то чому воно вас так непокоїть, що ви про то пишете? Ну, може то воно було до чогось... Сказано ж «Замість передмови». Читаю далі.
Так, воно було «до чогось»... Далі все цікавіше. Портрет героя змальовано вдало. Я вже уявляю такого...
Дуже-дже гарна філософська казка про згаяний час. Сподобалося!
О.М. 17 сен 2013 ответить
Боклаг Олександр,  Знову хочу в Париж
Якби я знала автора, то мабуть було б мені цікаво, а так — ні. На жаль.

Гайдук Сергій, Тіні старого скверу
Ну таке собі... Наприкінці захотілося сказати: Які молодці ці люди з об’єднання екологічного спрямування! Але мене не зачіпило.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Гончаренко Марія
 
МІНІ-САҐА
Сподобалося. Найбільше про Варку сподобалося. І про дядька Миколу. Але хотілося більше. Хотілося продовження саги. Щоб вона не була «міні». Хто був потім і які жили люди в тому роду...
О.М. 17 сен 2013 ответить
Ганзенко Олексій, Убити Владика - де це оповідання?
О.М. 17 сен 2013 ответить
Горбань Ирина 
ПАНИКЁРША
Говорят, описать свой страх — это лучший способ его преодолеть. Это и попыталась сделать автор. Но нам то зачем ваша психотерапия?
Аліна 17 сен 2013 ответить
Читала тільки те, що коментують. Мда. Коментарі ще більш недолугі ніж тексти. Ті тексти, які розхвалюють - нічого не варті. Повірте літературному критику. Щось в них є, але в цілому порожнеча.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Таким чином, з першої десятки, окрім «Убити Владіка», якого я не побачила, мені найбільше сподобалося Боброва  Анастасія, ЗЛАМАНА КЛІТИНА. Проте, твір недопрацьований. Чесно кажучи, як на мене, неповага до жюрі відсилати недописаний твір. А може, то якась технічна помилка? Але все рівно, Анастасіє, задумка дуже хороша, але не ставтеся до цього оповідання як вже до завершеної речі. Думайте про неї, викохуйте в своєму серці і у вас вийде щось неперевершене — я впевнена.
   
zeitglas 17 сен 2013 ответить
Оповідання О.Ганзенка "Убити Вадика" розміщено опісля твору Гайдука С.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Я не літературний критик і ділюся тільки своїми враженнями, думками, які виникають протягом прочитання. Взяла на себе труд перечитати все, що є. Просто з цікавості, чи співпаде мій вибір з вибором жюрі. Щодо коментів усіх інших - мені здається, то друзі авторів свої дописи лишають. На деякі коментарі, як на мене, взаглі не слід зважати. На мої, зрештою, також. Завчасно вибачаюсь, якщо когось ображу своїми коментарями і враженнями. То тільки моя думка - нічого особистого.
Дмитро 17 сен 2013 ответить
О.М. не зважайте. Читайте, будь ласка. Ви молодчинка. Бо хто ще, крім журі, охочий все це перечитати... А Ви ще й писати про кожен твір взялися. То хай ці конкурсанти почують хоч один голос збоку, а не своїх коханих друзів-родичів.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Дев’ятко Наталія, Однорівневий Київ 
Ну тут уже багато казали, що просто про непросте, що філософське оповідання. Повторюватися не буду. У авторки гарний стиль, видно що вона пише невипадково. Такі самі думки, що викладені в оповіданні, були й у моїй голові. Проте, як на мене, хотілося я, щоб розмірковування були вкладені в якийсь сюжет. Мені особисто не вистачило історії. Зав’язка, кульмінація, розв’язка. Цього не було. Але нехай. Гарний твір.
О.М. 17 сен 2013 ответить
І, до речі, Зламана клітина й Однорівневий Київ - ці речі дещо перегукуються. Дійсно, люди, зрештою, всі різні, а думають про одне й те саме. Як не проспати час свого життя? - ось що важливо. А ще важливо дати людям якісну літературу, щоб вони не гаяли час свого життя. Бо література повинна живити. Не обов’язково позитивом. Бо, дійсно, поети частіше оспівують смерть, аніж життя. Але література повинна живити думками. Щоб закривав читач журнал, книжку й продовжував думати.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Деркачова Ольга
ЛЮБОВ У КРОВІ
«Нашестя брутальних сніжинок» - супер!.. То було найкраще в цьому творі. Авторка, а чому в думаєте, що хворі на СНІД не танцюють і не радіють життю? Я сподіваюся, що то не ваша особиста історія, а просто спроба уявити себе на іншому місці, а як воно: бути там. Краще б було описати той бік життя з іншого погляду. Людина, яка це знає, просто живе, ходить на роботу, виховує дитину, проходить курси лікування, веде підтримуючу роботу з такими ж як він чи вона... Танцює й святкує, чому б ні? Життя продовжується. Чи треба вже лягати в труну й помирати з хвилини, коли побачив ті смужки на тесті?
   
olga_derkachova 18 сен 2013 ответить
Дякую за читання! Але я взаглі ні на чиєму боці себе не уявляла. Так світ сприймає моя героїня, а не я. То ж які претензії до мене? І моя героїня не боїться СНІДу (хоча, думаю, коли людина дізнається про такий діагноз, то першою її реакцією не будуть співи-танці), а боїться, що її коханий може померти і що у цьому буде і її провина.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Джулайко Тетяна
Павутина
Маразматичні викладачі у всіх були в інститутах — тема не нова. Десь з середини мне захопило. Цікаво, що маразматичний викладач став не епізодом, а одним з героїв оповідання. Хотілося знати, чим скінчиться те студентське віртуальне кохання. Видно, що писала досить молода людина, яка, тим не менш, пише гарно й багато думає.
«Скоро ординарність буде найбільшою неординарністю в цьому світі.» - заради цієї цитати варто було читати... У авторки є майбутнє, як на мене.
О.М. 17 сен 2013 ответить
Ганзенко Олексій 
Убити Владика
Чогось мені важно читається. Чи втомилася вже, чи то мова така, що думка на кожному слові спотикається... «Від паралізованої баби Нони, яка вигляділа свого часу чи не половину присутніх, смерділо.» - фраза б’є не в брів, а в око... Не знаю, мене це оповідання примусило задуматися. Баба Нона всіх виростила й зараз береться все вирішити. Вбивати нема кому, ніхто не хоче. А, може, й не треба? Ще ж є апеляційна інстанція, касаційна... В судах також люди працюють. Про всяк випадок є суд Божий. Цікаво було б знати позицію автора... Здається, що він виправдовує ту нараду. А, може, й ні. Тема хороша. Психологізм присутній. Автор зумів зіграти на нюансах, що коротко, але означили портрет кожного героя. А от читалося важко.
lena_dndz 17 сен 2013 ответить
Хотілося б почути коментарі членів журі. Думаю, було б цікаво і доречно. Чи планується таке?
Марина 17 сен 2013 ответить
Джулайко Тетяна, Павутина
Не люблю творів, котрі навіюють сум, після яких почуваєшся понуро...Але ти пишеш дивовижно, Тетянко! Мене вразила велика увага до деталей і обрзність. Я не могла відірватись. Я відчула твій твір, твоє життя, тебе в ньому сповна. Дуже гарно, хоч і дуже сумно. Чарівно і професійно. Ти надзвичайно талановита, Тетянко!
Татьяна 17 сен 2013 ответить
Татьяна
Павутина Тетяни Джулайко
Прекрасна, тонка, водночас проста й філігранна річ - як аромат "Зеленого Чаю" Арден) Повітряне, майже прозоре і трохи щемне нагадування про те, що кожен має прожити своє життя, і біблійного "не судіть, та не судимі будите". Верхні ноти природності, достовірності, серце - іронічний посміх буденності, післясмак - почуття цінності моменту "сьогодні", себе в ньому, бажання жити своїм, не випадковим життям. Дякую.
гість 18 сен 2013 ответить
"Не имей сто рублей, а имей сто друзей!". Більшість коментарів мають явно замовлений характер. О.М., будь ласка, не зупиняйтеся! Ще багато авторів чекають на вашу неупереджену думку!
--- 18 сен 2013 ответить
Наталія Дев*ятко, "Однорівневий Київ"
Який цікавий поглад на метро... Дивно, мені завжди хотілося, щоб було воно й у моєму місті, швидке, економічне, прогресивне. А тут - такий контраст. Замислилася. А й спавді,де ми буваємо у своїх рідних містах? Самий той факт, що ми й так тут живемо, ніби дозволяє не цікавитись пам*ятками, куточками й краєвидами - то ж бо все для туристів з фотоапаратами! Але чи можливо відчути зв*язок зі світом, не заглибившись в його деталі?, не побачивши всесвіт у малому?
О.М. 18 сен 2013 ответить
Я обов’язково продовжу, тільки трішечки пізніше. Зараз маю роботу.
Ріна 18 сен 2013 ответить
Дев’ятко Наталія, Однорівневий Київ
Чудове оповідання! Настільки глибоке, що одразу і не осягнеш. Показані проблемі сучасного світу, але не у формі скарги а передані яскравою життєвою історією.
Я в захваті!
!!! 18 сен 2013 ответить
ви що реально всі в захваті? так, цілком нормально, але щоб "в захваті"... над оповіданням ще треба працювати.
   
Аліна 19 сен 2013 ответить
Згодна. А також із Дмитром. Коментарі замовлені.
Журі обере переможців неупереджено
Тетяна Джулайко 19 сен 2013 ответить
Мені прикро читати, що "коментарі замовлено". Оскільки я поділилася новиною з друзями, то дехто з них, природно, прокоментував, але, наприклад, із О.М., якій (якому?) я дуже вдячна за відгук про новелу, я не знайома, як і з більшістю коментаторів. А ще не маю сумнівів, що журі визначить переможця неупереджено і що навряд ці коментарі узагалі мають якесь принципове значення.
   
Аліна 19 сен 2013 ответить
Не зважайте, то так сказано)
Друзям завжди подобається.
Ірина 19 сен 2013 ответить
Дуже сподобалось «Кіно у вівторок» Наталії Кузьменко! Шикарно! А головне – влучно, у порівнянні з сьогоденнішніми реаліями життя! Розкриття любові крізь призму завуальованих людських душ! Безперечно впливовий твір!
--- 19 сен 2013 ответить
Дмитро. Тетянко, ми з Вами також не знайомі. Мені просто сподобалося Ваше оповідання). Тим паче, якщо Ви ще молода особа, і попереду ще довгий творчий шлях.
vash05 20 сен 2013 ответить
Прочитав усі оповідання. Не було тільки оповідань О.Ганзенко, Н.Кузьменко, В.Скорохода.
Мені сподобались усі. Гарною була б збірка цих оповідань, тільки сумна. Що поробиш - тема така: проблеми сьогодення. Ось і вийшло - Скнилівська трагедія,дідовщина в армії,громадянська війна, вади сучасної молоді, хворі на СПІД, деградація людини і довкілля, нещасна любов, інваліди, становище хворих, совкова освіта, становище пенсіонерів, бомжи, жінка-вбивця в ДТП, роки війни, бандюки, алкоголіки, людська подлість, важке життя вчителів, трагедія Чорнобилю, суїцид, доля села за радянської влади. Тільки декілька оповідань не торкаються цих тем. Але усі, або значна більшість творів, - написані талановито.
Найбільше мені сподобались оповідання Гончаренко Марії і Примари Ніки. Правдиві, цікаві і душевні. Дуже добрі, на мій смак, оповідання Бабічина Ю, Зінь З.,Нестеренко Б., Остролуцької А., Федорука О.
Усі вони, на мою думку, варті призових місць. Бажаю усім авторам творчих успіхів!
boklag2004 21 сен 2013 ответить
Прочитав усе виставлене, оповідання Скороход не знайшов. Хороших робіт багато. Проблема вибору - які критерії закладати. Мені подобається - це основний критерій більшості думок, але який ти? Виділив би, спершу, наступні: Федорук Олександр "Новели Кронsфельда", Влад Наслунга "Дитя війни", Красовський Ерко "Покидьок", Дев"ятко Наталія "Однорівневий Київ", Бабічин Юрій "Брати", а також Нізовцов Міхаіл "Пликышкныш....", Ожеховська Ірина "Метелик", Окунєва Татьяна "Прощеное воскресенье", Остролуцька Антоніна "Істина", Роік Ірина "Холодне узбережжя півночі", Цой Л. Плацкартний пасажир"( легко виписана світла акварель), Гончаренко Марія "Міні-сага".
Одна справа - річ не погана, інша справа - відзнака на конкурсі( а сюди, на мій погляд, треба закладати і об"єм, і предмет, і вміння вишивати, і думати). У всякому випадку, багато достойного і слава богу, що люди такого достойного рівня прий няли участь в конкурсі.
Мар'ян ЗАХАРКО 27 сен 2013 ответить
ПРО ОПОВІДАННЯ «ПАВУТИНА» ДЖУЛАЙКО ТЕТЯНИ

Твердим плюсом цього оповідання є те, що воно написано достатньо вправно. Ось і все!

За суттю ж своєю — неглибоке, поверхове, сюжетно розтягнуте, надто студентське (за характером мається на увазі, хоча й тема студентська), буденне, таке, що не має головного стрижня, стрижень ідеї якого містивсь би в якомусь конкретному абзаці чи кількох реченнях. Один з героїв — поважного віку професор Смик — любить дівчат, часто згадує їх на своїх лекціях, читає свої вірші, які не подобаються студентам. Це стало предметом спілкування між студентом Дмитром та його знайомою дівчиною Таткою, здебільшого з допомогою соціальних мереж. Крім обміну люб’язностями та компліментами юнак і дівчина кепкують і з професора, знову й знову переливаючи з пустого в порожнє. З точки зору синтаксичної вправності такі місця в оповіданні виписані нормально. Але ж для читача вони — порожні. Тому що немає гарної, сильної кульмінації.
Крім того, оповідання справляє враження такого, що замовлене соціальними мережами — така собі, грубо кажучи, прихована реклама. Це як на одному з телеканалів ведучі раз-по-раз посилаються на одну соціальну мережу, при цьому іншими нехтуючи. Ну то зрозуміло, що, значить, та мережа, яку вони називають, телеканалу так чи інакше заплатила. В оповіданні «Павутина» конкретна соціальна мережа теж згадується. Тому напрошується запитання: за таку рекламу вона авторці наперед заплатила чи платить у вигляді відгуків у «Коментарях»?
Якщо ж авторка сном-духом досі не відає, що воно таке прихована чи завуальована реклама і що з того виходить хорошого чи поганого, то радимо вивчати такі тонкощі сучасного життя і те, як вони здебільшого негативно можуть вплинути на автора художніх творів. У будь-якому випадку авторам таких творів треба уникати точних назв соціальних мереж, підприємств різних форм власності, вокально-інструментальних груп тощо. Інакше це треба розцінювати як рекламу. А рекламні матеріали з художньої точки зору різко падають у їх оцінці.
Висновок: читач ознайомився з неглибокими переживаннями студентів і рекламою іднієї з соціальних мереж.
Мар'ян ЗАХАРКО 28 сен 2013 ответить
«КІНО» У... «ДІРЦІ» ТА Й ГОДІ
(Стосовно оповідання «Кіно у вівторок» Кузьменко Наталії)

Це ж треба було додуматися: до образу жінки(!) причепити таку художню деталь як «дірка»!.. Мало того, що це не точно, грубо й сантехнічно-хірургічно з точки зору художньо-смислової логіки, так вона й неетична, бо (хоть ти трісни!) навіює некультурні асоціації. Хтось подумає, що кожний судить в міру своєї розбещенності. Якщо навіть один так подумає, прочитавши ось тут щойно висловлене твердження, то і цього одного достатньо, щоб піддати сумніву точність образу «дірки». Те, що «дірка» — у животі особливо суті не змінює.
Ну можна ж було, замість «дірки», щось інше створити, художньо переконливіше, або взагалі нічого, просто визначивши місце як «в тілі» чи ще якось у такому дусі...
В іншому ж оповідання гідне уваги. Хоча, в разі повторної публікації десь, перед нею варто його переробити, уникнути сумбурності та зайвого вживання займенників, бо у деяких місцях важко зрозуміти «вона» — «жінка» чи «дірка» тощо.
   
Тетяна Джулайко 29 сен 2013 ответить
Дякую, що відзначили достатню вправність написання твору, для мене як початківця це важить багато, надто враховуючи, що відгук на твір негативний.
Дозволю собі відгукнутися на ваше сприйняття. Насамперед щодо ідеї твору, «головного стрижня» якого ви не дочекалися в жодному з абзаців. Як читач, я терпіти не можу, коли ідею висловлено в якомусь абзаці, тому написати, що життя в соцмережах-це погано і треба жити в реальності, - це поганий тон, пережиток. Читати треба завжди між рядками, інакше починається моралізаторство і недооцінка читача як інтелектуально спроможного об’єкта, простіше кажучи, елементарна авторська зверхність,тим більше що твір зовсім не герметичний і дуже прозорий. Мою ідею дуже чітко виловив один із читачів (здається,Олександр) та ще й сказав про неї краще, ніж я сама це для себе визначила. Щодо теми,я людина свого часу і пишу про те, що хвилює моїх ровесників. Очевидно, що ви людина значно старша від мене, і вас проблеми того, як молодь у соціальних мережах просто марнує себе, свій талант, свій життєвий час, просто не торкнулися.
Ну а щодо реклами, якій ви присвятили більшу частину свого відгуку, то це висмоктаний з пальця аргумент, хоча б тому що фейсбук реклами не потребує. До речі, я пишу під псевдонімом, тож, повірте, ніхто мене не знає, щоб тим більше мені ще й платити:)Крім того, тоді вже радше говоріть про антирекламу, бо «головний стрижень» - це те (повторюся), що треба жити своїм життям і що кохання в соцмережі-це ілюзія, приречена на розвінчання стихійною силою реального життя.
Мар'ян ЗАХАРКО 28 сен 2013 ответить
«КОРОБОЧКА» З ПОРОЖНІМ ВМІСТОМ
(Щодо оповідання «Коробочка» Чайковської Нати)

Диву даєшся як останніми роками просто таки модно стало писати ні про що, про порожнє. Недарма все частіше згадують не художній твір, поезію, прозу, п’єси, а кажуть «текст», таким чином удаючись наче до своєрідного компромісу: на визначення твору як художнього він не тягне, ну то нехай буде «текстом» — якось безобідно і тактовно виходить. Та й автор (авторка) грамотний (грамотна), середню школу закінчив, якийсь виш... О-о-о! Це не те, що деякі класики минулого лише церковно-приходські школи відвідували, а потім тільки завдяки самонавчанню досягали вершин літературної творчості. Таким чином відбувався природній відбір не дутих літературно обдарованих авторів. Повторюємо: це тоді, коли не було поголовної освіти.
Зараз вона є. Давно є. І це добре. Погано тільки, що надто батато є таких людей, які думають, що вміють писати. Деякі з них, справді, відчувається, що писати вміють, але лінуються навчатися і самонавчатися, самоудосконалюватися...
Що ми читаємо у «Коробочці»? Сюжет розповідати не будемо, головним чином тому, що він — хаотичний, непослідовний, заплутаний і такий собі ні про що. Крім того, маючи ознаки фентезі, так фентезійним і не став через бідність художнього вимислу.
   
Єльніков Дмитро 28 сен 2013 ответить
Мушу Вас повідомити, людей, які беруться коментувати значно більше. Я під'єднався до Інтернету нещодавно і був цим явищем, явищем повального коментування просто вражений. Здається - це не демократія. Для цього, якщо не помиляюся, у давніх греків існував інший термін - охлократія. Кожен може абсолютно анонімно і без жодних наслідків самоствердитися, публічно висловивши свою загалом не надто й існуючу думку. Публічна анонімність! У Вашому випадку, слід визнати, мислення наявне, але прямі алюзії з приводу "дірок" нагадали анекдот: "Піхви, це не те що ти собі подумав. Піхви - це те, у що козак вкладає свою шаблю". Панові добродієві, вочевидь, просто нічого не відомо про дірки в животі.
   
Мар'ян ЗАХАРКО 28 сен 2013 ответить
А де образ козака і шаблі або хоча б тло відповідне?!. Про що Ви опонуєте?..
Мар'ян ЗАХАРКО 28 сен 2013 ответить
ПРО «БЕЗМЕЖНІСТЬ» Жаркової Роксолани.

Це хороший каркас для одноактної п’єси або радіоп’єси.
zeitglas 29 сен 2013 ответить
Редакція "Склянки Часу*Zeitglas" поміркує над виданням творів номінантів цього конкурсу окремою книгою. Хочеться почути думки і з цього приводу.
Н. Причара 29 сен 2013 ответить
Вітання авторам, чиї роботи потрапили у другий тур.
Прочитала усі твори і дуже втішена, що серед них чимало гострих і актуальних.
Не залишають байдужими оповідання пані Гончаренко "Міні-саґа", пані Зінь "Справи земні", пана Ганзенка "Вбити Владика". Мені сподобалися спостережливі думки щодо філософії сьогодення у "Зламаній клітині" пані Бобрової, іронічність пані Карачун у творі "Петро і барани" та майстерність описів пана Кузьменка у "Постаті наосліп". Окремо хочу відмітити роботу пані Цай "Плацкартний пасажир": дуже світла, легка і тепла, хоч кожне слово і вивірене із хірургічною точністю. Здається, у пані Цай є унікальне чуття мови і ритму, а також гумор і вміння підмічати ледь вловимі деталі.
Аліна 30 сен 2013 ответить
Ідея хороша. Головне, щоб у книгу увійшли гідні твори.
Н. Причара 30 сен 2013 ответить
Хотіла б сказати ще кілька теплих слів про роботу пані Окуневої "Прощёное воскресенье". Воно глибоке і багатогранне - зачіпає безліч аспектів сучасної моралі. Оповідання про гуманність до так званих "зайвих" людей, які, по великому рахунку, не потрібні ні державі, ні родині, про їхнє місце у суспільстві і не вирішене питання, як до них слід ставитися і що з ними робити.
Щодо задуму редакції - вважаю, що це добра ідея.
Іванка 07 окт 2013 ответить
власну перевагу віддаю оповіданню "кіно у вівторок". написано просто і зі смаком. дійсно наштовхує на роздуми. хочеться читати далі.
Єльніков Дмитро 09 окт 2013 ответить
Кузьменко Наталії та Сухарському Юрію! Я прочитав далеко не всі із 47 оповідань, - лише близько десятка. На активні обговорення у коментарях не звертати уваги, звичайно, теж було важко. Але насамперед я орієнтувався на фотографії авторів. Якщо людина на світлині цікава, такого ж очікуєш і від її твору. Це не завжди так, проте у Вашому випадку справдилося! І що?! Ми усі набрали по 17 балів! З чим і вітаю!
Аліна 10 окт 2013 ответить
Ось так. Те що ви тут нахвалювали - набрало по 16,17, 18 балів від суддів.
Мар'ян ЗАХАРКО 10 окт 2013 ответить
Шановні автори -- теперіші й майбутні! Бачте. виявляється, є категрія читачів. які орієнтуються не на ваші твори, а на "фотографії авторів", тобто фото з вас. Отож, перед тим. як їх виставляти для таких "читачів" ХВоток, гримуйтеся, одягайте цікаве вбрання (цікаве з точки зору відповідних читачів; а як ви про це дізнаєтеся -- важко сказати), спрямовуйте погляд у перспективне майбутнє... Одне слово, зі шкіри пніться, щоб візуально сподобатися деяким читачам! А те, що ви напишете, про що напишете і ЯК напишете -- то справа не те що другорядна, то справа -- остання. Затямте! Творчих успіхів... перед фотокамерою.
Тетяна Джулайко 10 окт 2013 ответить
Я вдячна суддям і за те, що поставили) І читачам так само) Це перший конкурс, у якому я взяла участь, дякую велике за увагу!)Я відчула велику радість, коли побачила, що увійшла до короткого списку,і вона досі мене надихає не тільки до писання,але й до життя узагалі)Працюватиму надалі,щоб виходило краще)І, звичайно,вітаю переможців.
СПАСИБІ!
Єльніков Дмитро 10 окт 2013 ответить
Грим не допоможе! Продовжуйте шукати образ козака, пане Мар'яне.
Пані Аліні, літературному критику, - з приводу Вашого коментаря від 17 вересня (хоча й зпроваковане, звісно, сьогодняшнім шпином!). Коли людина просить їй повірити, це природньо викликає підозру. А щодо критики - думаю формулювання на кшталт: "Щось в них є, але в цілому порожнеча", не є надто професійним...
До усіх інших авторів зі списку "47", кого не згадав. Прошу вибачити! Нікого не хотів образити. Я навіть із тих чиї світлини мені сподобалися (!) не все прочитав.
уеіі 10 окт 2013 ответить
а як дізнатись - чиї сподобались???))))))
уеіі 10 окт 2013 ответить
бідні ті зі списку 47)))) я так дивлюсь на це все написане і думаю собі - і навіщо було це все? писали старались а тут - пані Аліна нарешті вирішила зробити хоча б щось у своєму житті - поплювати на ваш труд....і зробила,при чому недолуго..... вибачте за різкість,але я думаю що сам факт що є такий конкрус і учасники не тратили час на дурниці а готувались до нього вже має право сказати що люди зробили спробу і зробили вчинок....за це ви молодці.... стосовно своєї критики на твори то я не читала всіх,але проте подобаються вони мені чи ні я не можу сказати....я так на хвилюку глянула на регалії членів жюрі і зрозуміла що щоб я тут не виписувала зі своїх вражень все одно це люди зі стажем і зі знанням справи...їм видніше "ХУ ІЗ ХУ".... тому я довіряю їхньому вибору))))дякую за увагу...авторам наснаги й віри...й менше слухати недолугої критики))))
--- 14 окт 2013 ответить
це, конешно, хорошо. тіко ж там оцінки злетіли. ні чорта понять нізя, кому який бал виставлено.
Даст 14 окт 2013 ответить
Будь ласка, проголосіть уже офіційно, хто у нас най-най-най, бо, бачте, декому мало таблиць і балів)))) Не добачають люди)))
zeitglas 16 окт 2013 ответить
(ШАНОВНІ ЧИТАЧІ та КРИТИКИ, БЕРІТЬ УЧАСТЬ У ВИЗНАЧЕННІ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ)
/Група лідерів - вже визначена/ Слово за вами!
Ваша думка буде врахована!
Залишайте ваші коментарі, чітко зазначаючи автора твору, про якого вестимите мову.
JulyKo 16 окт 2013 ответить
Єрко Красовський
«Покидьок»
Сюжет твору нагадує настроєвий короткометражний фільм із претензією на філософічність. Що він відкриває нам? Багаті і злиденні. Контраст. Те, що в літературознавстві називають «соціальним детермінізмом». Реалістичний, подекуди натуралістичний стиль. Ну гаразд, експресіоністичний – ближче до сучасності. Автор поволі привідкриває для чепурненьких обивателів, спраглих до цікавого, інтригуючого сюжету і читацького осяяння від несподіваної розв’язки, світ того, що ми байдуже називаємо «соціальним дном». Про інтригу автор не дбає – навіть самогубство одного із персонажів цілком органічно і подекуди передбачливо вписується в загальну картину оповіді. Нічого не відбувається, нічого не змінюється. Багаті і злиденні. Нагнітання мороку, слизький ком зла. Деякі сцени, як на мене, композиційно зайві і свідчать більше про нагнітання заради нагнітання. Щоправда, як читач я не зрозуміла – навіщо? Передати психологію «маргінальних елементів»? Показати нестерпну безвихідь такого буття? Убогість і примітивність «багатих» і відразу до «злиденних», до яких, менше з тим, викликає якесь не те що співчуття, але бодай розуміння? Як на мене, психологію персонажів треба виписувати повно і не робити одних персонажів картонних,а інших –повнокровних. Отже, «покидьки» -повнокровні, а «багаті»-картонні. Одна-дві деталі, щоб трохи розкрити і їх, «багатих» (окрім довгих ніг і шкіряної папки, щось місткіше), і буде «вірю».
Читаючи, я, звичайно, не могла не згадати «Сталінку» Олеся Ульяненка. Але чим вона якісно краща за задумом і художньою майстерністю, ніж «Покидьок»? Автор пропонує вихід у безвиході. У романі це, хай як дивно, Бог. Це не значить, що автор має вплітати в тканину тексту релігійні мотиви як елемент спасіння і посилати промені тепла, ні. Але автор має запропонувати вихід. Він не має задовольнятися звичайним описом, навіть психологічно довершеним. Атмосфера-бруд, моторошність,співчуття, безвихідь – це вже було. Покажіть нам шляхи виходу, і це буде значно вищий рівень письма.
Не сприймайте написане як критику, це просто суб’єктивне побажання. Твір знайшов відгук у моєму читацькому серці, тому так і розпалив словесно. Талант автора дозволяє вести про твір предметну розмову. Бо говорити про те, що твір написано добротно, переконливо, мова відповідна, дрібні сюжетні переходи з думки на думку,з картини на картину – вдалі, не натягнуті і ще про багато плюсів, якось не випадає, бо це просто очевидно.
Щиро бажаю успіхів автору і нових творчих звершень!


п с - прохання до працівників редакції, відредагуйте твір перед друком, щоб деякі граматичні хиби не потрапили на сторінки і не відволікали від тексту.
JulyKo 16 окт 2013 ответить
Федорук Олександр,
Новели Кронsфельда

Докопатися до історичної долі рідного села, художньо обробити її, переплести краєзнавство з історією цілої країни й приправити усе це любов’ю до селян-земляків – такий задум завжди викликає якщо не читацьку любов і відданість, то принаймні повагу і думки на зразок: «такі твори мають бути в нас». Це досить-таки «в тренді»: проблема історичної пам’яті кричить зі сторінок найвизначніших книжок сучасності (згадати хоча б «Музей покинутих секретів» О.Забужко, «Чорного ворона» В.Шкляра, «Записки українського самашедшого»…), тож приємно, що й менш відомі автори порушують її у своїх творах.
Історія одного села, виписана імпресіоністичними барвам як на рівні мови й образів, так і на композиційному рівні, переростає в цілу симфонію універсального масштабу. Головний персонаж твору-земля – короноване перекотиполе, а ще – галерея людей на ній. Неважливо, хто ти за національністю, важливо, який ти на цій землі – трудівник чи зайда, творець чи грабувальник. Ставлення до землі визначає твою суть. Одвічна теза ментальності, відтак історії, ідеології, історії літератури, врешті-решт.
Як читач, я поважаю цей твір. Відзначаю роботу автора над композицією, доладність мови, щоправда, в дещо застарілій стилістиці. Це почерк майстра, але аудиторія таких творів досить таки обмежена. Бо сама «тема села», даруйте за правду, уже давно не викликає читацького захоплення й жвавого інтересу.
JulyKo 16 окт 2013 ответить
Низовцов Михаил, Пликышкнышкельмантоцкий
Чудово! Кажуть, про сум писати легше, бо люди більше вміють страждати, більше відчувають відтінків болю, аніж радощів. Але писати про страждання в жанрі трагіфарсу-це потребує особливого світогляду й майстерності. Назва оповідання одразу налаштовує на абсурдність персонажа, що носить таке поважне прізвище. Його життя зробило невдахою, на відміну від свого «героїчного» діда, якому пощастило вижити в безглуздо-трагічній ситуації.
Оповідь динамічна, вона просто ллється, вдало виписана художня деталь-тільник. Так, перед нами-маленька людина, але ця маленька людина так сильно б хотіла бути справжнім героєм, мати справжню історію, родовід, яким би міг пишатися. Саме тому контраст із дійсністю, тяжкою роботою, породжену знов-таки, безглуздим випадком із бугаєм, викликає певне співчуття.
Читаєш цю новелу-і ніби освоюєш невідому трасу-не знаєш,що буде за наступним поворотом.
Схожий за світовідчуттям персонаж – в оповіданні «Таємне життя Волтера Мітті» Д.Тьорбера. Це так, до слова.
JulyKo 16 окт 2013 ответить
СПРАВИ ЗЕМНІ
Зоряна Зінь

Дивно читачеві повертатися після життєвих колізій невдахи-Плишкнишкельмантоцького до банальної української палати однієї з лікарень і до не менш банальних двох персонажів із банальними іменами – Микола й Ганна. Буденні персонажі – деспотичний чоловік, м’яка жінка і їхня величність гроші, що, мов той боа констріктор, обплутують кожну «звичайну» родину. Та жити хочеться-навіть попри витрати, попри нестерпних лікарів, попри власних виплеканих егоїзмом тарганів. Така ідея твору. Проста, як двері. Пласкі персонажі, тужливий пафос. Нецікаво. Воістину, надто «земний» твір.
JulyKo 17 окт 2013 ответить
Кузьменко Дмитро

Постать наосліп
Цей настроєвий образок на тему творця і твору, приреченого на вічну незакінченість, привертає увагу насамперед темою. Розбудованої колізії тут нема, втім, це свідомо зроблено. Зазвичай читачі не люблять безфабульних творів, це радше прерогатива літературознавців. Але добре хоч те,що твір вчасно закінчується, що автор не розтягнув текст іще на кілька сторінок.
Мене завжди чіпляє тема чогось забутого-забутих речей зокрема. На цьому можна збудувати цілу філософську концепцію:) Звичайно, автор не мав цього на меті, але хотілося б побачити розвиток цього образу із відтінюванням і оживленням (бодай штрихового) образу самого творця, що перебуває у вічному пошуку.
Щодо мови.На жаль, вона ще не вироблена.Тут сторона «форми» хибує. Розумію, що в наш егоїстичний і в хорошому, і в поганому розуміннях час тяжко уникнути купи займенників, зокрема «я», «мене» і т.д.,але навіть враховуючи першоособовий наратив варто уникати аж такої їхньої кількості. Вони дуже збіднюють письмо і оголюють одразу слабкі сторони мови.
JulyKo 17 окт 2013 ответить
Анна Левченко Місця любови
Мене трохи дивує цей твір у таблиці фіналістів. Таких сповідальних жіночих текстів зараз надмір, вони небезпечні тим,що пробуджують в людей прагнення писати,бо кожен думає,що може написати не гірше, адже в кожного є свій досвід переживання. Але я такі тексти душею не сприймаю, а розумом узагалі категорично проти них. Тому що тут нема роботи над змістом, просто вилита на папір малооброблена емоція, чого замало для того, щоб називатися твором про щось принципово нове.
Вибачте, що різкувато висловлююсь. Просто цей твір справді нижчого рівня від усіх інших фіналістів, твори яких я встигла прочитати.
О.Боклаг 17 окт 2013 ответить
Жюрі визначило групу авторiв, яку пропонує обговорити. Але чи не потрібно серед жюрі визначити групу лідерів, критеріями яких і користуватися? Проблема оцiнки спростилася б, мабуть, якби коло жюрі склало більшу кількість осiб.
Щодо Ерко Красовського "Покидьок". Це лідер, але з недоліками. JulyKo подано нормальну характеристику на цю річ, приєднуюсь, нема чого повторюватись. Дражнить тільки надлишкова претензійність автора, відсутність справжності несправжнього. Разом з тим, є свіжий подих, є нерв. Є потенціал.
Федорук Олександр "Новели..." Річ майстерніша, ніж "Покидьок", але програє останній звичайністю теми, знижує градус цікавості тiльки лиш тим, що все це минуле.
Нізовцов Міхаіл "Плікиш...". Все добре, але "Покидьок" побороти не зможе.
Зоряна Зінь "Справи земні". Майстерно написано, але настільки близько до правди життя, що що стає нецікавим. До лідерської групи не має відношення.
Кузменко Дмитро "Постать наосліп". Симпатично і герметично. Чудово буде виглядати у книзі з парою подібних. Окреслить незалежний приватний простір. Але чи може бути серед лідерів конкурсу? Однозначно - ні. Але обов"язково включити до збірника, якщо такий виникне по результатах конкурсу.
Далі буде.
JulyKo 18 окт 2013 ответить
Причара Ніка

Чорнобиль

Іще одна неприємна несподіванка. Як цей нехудожній, публіцистичний текст, єдиною перевагою якого є болюча для українства тема, міг втрапити до рейтингу найкращих? Не хотілося б думати, що усім членам журі зрадило почуття смаку, тож, напевно, вони віддали перевагу цьому текстові суто з поваги до теми, заплющивши очі на всю його нехудожність. Але навіщо автору данина пам’яті темі, коли йдеться про конкурс на НАЙКРАЩЕ ОПОВІДАННЯ?
Очевидно, що автор – більше журналіст, аніж письменник. Просто не випадає говорити про текст саме як про оповідання чи новелу: про грубі, як стовпи на дорозі, публіцистичні вставки я просто мовчу. Втім, мої читацькі претензії не до автора – автор надіслав, як сам того захотів. Але тут явно схибили члени журі.Тому що перед нами -репортаж, уривок зі щоденника, нарис, есейчик, але не оповідання.
І знову прошу вибачення,якщо грубувато.Нікого образити не хочу, чесне слово!
JulyKo 18 окт 2013 ответить
Роік Ірина
Холодне узбережжя Півночі
Без сумніву, найкращий твір з представлених тут від «кращої половини» людства. Новела-катастрофа, я б так означила жанр. До мови нема претензій, задум, звісно, можна дещо упрозорити (я прочитала тільки раз,можливо, треба перечитати, але конфлікт між чоловіком і його винаходом варто було б увиразнити бодай одним епізодом). Взагалі темп оповіді нерівний – середній до середини і дещо застрімкий до кінця, можна було б трохи докладніше і повільніше описати кінець.
Написано атмосферно. Закінчення трохи сентиментальне, але мені все одно сподобалося.
JulyKo 18 окт 2013 ответить
Отже, моє загальне читацьке резюме має такий вигляд.
Загальна атмосфера новел-фіналістів – сум, скорбота, спустошеність і безвихідь. Образи здебільшого статичні, повістування меланхолічно-медитативне. Чергове підтвердження тези, що про радість у нас не пишуть, що про сум писати легше. «Хепі-ендів», відповідно, сподіватися не доводиться. А шкода. Я думаю, коли ми навчимося писати про радість і шукати виходи, а не захоплено і фанатично змальовувати горе (переважно заради самого змалювання), то це змінить не тільки нашу ментальність і спосіб життя (хай як пафосно це звучить), але й подарує нові оригінальні художні твори.
Але повертаючись від свого ліричного відступу до творів, зауважу, що сам тип письма представлених новел відчутно поділяється на два типи – чоловіче і жіноче. Клуб жінок – при всій солідарності – поступається в загальному рахунку табору сильної половини. Ну от хіба оповідання Роік Ірини не можна назвати традиційно «жіночим», хоч фінал підказує: усе-таки, жінка писала.
Ну й дещо максималістське письмо Єрка Красовського одразу виказує молодість автора і його подекуди удавану брутальність (що вилилася у кілька несуттєвих епізодів). Воно, безумовно, типово «чоловіче».
Але щоб далі не розпалювати гендерний конфлікт, я просто заплющу очі і подумаю,що мені найбільше бодай запам’яталося, а тоді вже – сподобалося, і визначу три найкращі тексти.
1. Михайло Нізовцов «Плікишкнишельмантоцький». Насамперед, за американські гірки почуттів, що несамовито стрибали від серця до п’ят у процесі читання твору. За спектр отриманих емоцій. Найбільш художній, оригінальний жанрово, різнонастроєвий і майстерно написаний твір серед фіналістів. Я думаю, така робота заслуговує на перемогу. Вона зріла і виписана, відчутно вищого рівня від усіх інших.
2. Єрко Красовський «Покидьок». Назагал я не люблю таких творів, але мені імпонує молодість, що проривається через тканину твору, пошуки цього автора. Сподіваюся, він пише не тільки чорнуху.
3. Роік Ірина «Холодне узбережжя Півночі». Трохи треба довершити це оповідання, і буде супер. Запам’яталося. Безфабульним емоцієвиливам я надаю перевагу пошуку в сюжеті.
І наостанок - критерії, якими я керувалася, визначаючи для себе переможців.
1. Зміст твору – оригінальність теми, майстерність у побудові сюжету, свіжість у творенні образів (щоб були нестатичні, некартонні,бодай мінімально еволюціонували). Вміле оперування художніми деталями, вміння їх наснажити прозорим і символічним водночас змістом.
2. Мова твору.
3. Жанрові вимоги. Малу прозу я люблю за те, що вона має чіткі жанрові обмеження, яких варто дотримуватися, щоб досягти ефекту на читача.
Оце й усе. Все дуже просто.
Наперед вітаю переможців і дякую журі за чудовий конкурс і можливість висловитися. Всього найкращого!
Л.Білий 18 окт 2013 ответить
Прочитавши рецензії на твори-лідери, зацікавився роботою Зінь Зоряни «Справи земні». Як на мене, оповідання справді «земне», та не цікавим назвати його не можу.
Отож у творі порушено кілька проблем сучасності:
1) Батьки − діти; 2) Сімейні відносини; 3) Соціальна несправедливість; 4) Людина – праця.
Майстерно вимальовано образ головного героя. Кількома штрихами, мазками виводить світ Миколи автор. Все просто й чітко. Без зайвих епітетів, метафор, алегорій. Це як графіка чи естамп. «Чорний квадрат» Мілевича також не всі розуміють.
Між рядками написаного проходить довге та неспокійне життя героїв. «Ще не жив, а вже нема коли..» Клаптик неба побачив лише тоді, коли потрапив до лікарні. «Хвіст кінський та ріллю» бачив, а краси й кольорів у його житті не було. Лише у скрутну годину зрозумів, що « говорити нема про що» з дружиною. Мабуть до одруження були зорі яскраві й мрії .
«Болото» буденщини не відпускає чоловіка- його думки снують навколо статків. Гроші беруть своє. Нікуди без них у сучасному світі… Гірко та чесно, до болю чесно.
Легка сатира , місцями іронія лунають з уст Миколи. Душею розуміє, що не так прожили життя, а як по-іншому жити не знає. Для чого дається життя? Мабуть це є головною думкою твору. Ненав*язливо, по- простому, без повчань, наводить автор на думку :»Чи правильно прожив я?» Отакі банальні герої сьогодення творять світ, їх багато, навіть дуже багато. І щоб осягнути високі матерії філософії їм необхідно заглянути у своє власне життя й змінити його, щоб побачити небесну блакить, павучка у кутку…
О.Боклаг 20 окт 2013 ответить
Левченко Анна, "Місця любові". Мило, просто. Звичайно. Чи має бути серед лідерів? Ні. Бо відсутнє те, що притягує, що будить. Це не сірість, помічаєш цей шматочок у юрбі життя, але перiферією зору, проходиш повз.
Причара Ніка, "Чорнобиль". Зачiпає, але до лідерів відношення не має.
Роік Ірина. "Холодне узбережжя півночі". Ідея не є новою, але читається, як свіжина. Разом з тим трохи дражнить тим, що не все тут до ладу. Річ цікава, але треба ще попрацювати. До лідерів можна віднести.
Загалом місця розподілив би так: Єрко Красовський, Олександр Федорук, Міхаіл Нізовцов. До речі, читав у"Склянці" М.Нізовцова "Мовами-посестрами" В разі участі в конкурсі цієї роботи,
выддав би їй перше місце.
-- 21 окт 2013 ответить
Ніка Причара "Чорнобиль"

Оповідання вдало і продумано скомпоновано. Знайомлячись із ним, переконуєшся, що для авторки стимулом для творчості є свобода і відчуття реальності. Її слово написане чесним серцем і світлим розумом. У творі відчувається спостережливе бачення довколишнього світу, тривожне і неспокійне внутрішнє життя, кожен рядок дихає природнім змістом. У цілому рядки зворушують і пробуджують то світлі, то печальні почуття, викликають жалість і важку невтішність, навіюють якусь бентегу і безвихідь.
Авторка стисло і вміло користується словом. Твір наповнений національним колоритом, сучасністю, відчувається наш дух, наша важка закостеніла епоха...

Іван Хланта,
доктор мистецтвознавства,
кандидат філологічних наук,
заслужений діяч мистецтв України.
Любов Цай 25 окт 2013 ответить
Галина Хитенко Про грушки-яблучки та «Тю-тю!»
Настільки вразило мене оповідання «Колоски» Галини Хитенко в літньому числі альманаху «Скіфія», що я собі запам’ятала ім’я авторки і настановила слідкувати за її творчістю. Там було все: і цікавий сюжет з тонкими психологічними картинками, і добірна мова, і стиль – все було пречудово і до ладу.
Натомість її конкурсне оповідання дещо збентежило і трохи розчарувало. Починаючи з назви, звернула увагу на неприйнятну множину до слова «яблучко» – «яблучки». Якщо ж у назві воно подано через дефіс після слова «грушки», то певною мірою можна вважати це задумом (грушки́-яблучки́») і погодитися з цим. А от далі в тексті, коли це слово трапляється окремо, варто було б писати все-таки «яблучка» («...за відро грушок дає аж 20(!) коп., а за яблучки – тільки 15»).
«Баба пам’ятається худесенькою...» – це зі спогадів оповідачки про бабусю. Начебто й правильно вжито зворотнє дієслово пам’ятатися (воно є в СУМі, до речі ілюстровано лише прикладами з літератури радянської доби). Гадаю, що подібних прикладів з красного письменства дореволюційної доби такого не знайдете. Як на мене, мелодійніше було б обійтися тут без зворотної форми («У моїй пам’яті зберігся образ бабусі – худесенької...»).
«До 33-ого податки, як корова язиком, злизали «садки вишневі коло хати», заразом і яблуневі, й грушеві, й марелеві, й черешневі...» Тут, може, варто було б подати пояснення у виносках, бо якщо йдеться про сорт вишні (марель), тоді марелеві, якщо ж про абрикоси (абрикоса – морель), тоді морелеві.
В цитованій пісеньці «опинЕшся» треба виправити на «опинИшся».
«Кожна діжка засипалася своєю продукцією. заливалася водою» – так само краще було б уникнути вживання зворотних форм дієслів.
Кілька разів в оповіданні трапляється слово «нал» (йдеться про готові гроші). Це слово, мабуть, зайшло в українську з російської, оскільки ми не спромоглися придумати свого.
«Як для моєї баби Орини чи решти столітніх предків моїх оносельчан, то майже по 4 десятини виходить» – тут так само краще було б вжити односельців. – це правильніше по-українськи.
«За любим селом...» Якщо тут йдеться про дороге серцю село, то хай лишається цей прикметник, а якщо ж про будь-яке, то варто замінити на «всяке» (я так і не зрозуміла, про яке саме село мова).
«...на тапках начіплялося...», «...із тапочок здирати...» – ну тапки – це не українське слово, і навіть толерантний СУМ його не фіксує. Так само як і слово «регуліровщик» в кінці оповідання.
Взагалі погоджуюся з думкою, що її хтось вже висловив тут, на обговоренні. Оповідання часом скидається на якусь канцелярську оповідь чи, правда, на статтю з районної газети, присмачену вигуками.
Любов Цай 28 окт 2013 ответить
Левченко Анна «МІСЦЯ ЛЮБОВІ»

Це оповідання датовано 17 січня 2013 року. А 22 січня молода Анна Левченко пішла у вічність...
Чи це просто дівчина довірила аркушеві свої щемливі думки, чи це було передчуття?
Ось кілька рядків з її оповідання:

«Слову ми, Серже, більше віримо, ніж дійсності. І тому не щезнемо. Я—можу, але ми—ніколи. Ми перескочимо на нашому білому коні цю ущелину смерти й забуття., а може часу й простору, парсеки й світлові роки нашого буття-небуття-буття…»

«Ти якось приніс мені гілочку омели, а я її викинула у вікно. Я не знала, що це оберіг.»

«Пам»ятаю твої слова: ти так і не стала, як і твоя лялька, дорослою.»

«Завтра 18 січня—мій день народження. Серж прийде до нас з мамою, принесе щось смачненьке, як завжди. Не хочу більше ніяких імітацій, хочу, щоб ми, як і раніше, були разом, втрьох на 4-у поверсі любови мого 1-поверхового вірша щасливі. Ще раз. Останній раз.»
...

Вічна пам’ять!
megel.alla 29 окт 2013 ответить
Вирішила почати спочатку і читати по одному оповіданню в день. Сьогодні - Світлана Андрієнко "Мій Янгол". Поки читала, мала купу зауважень і претензій. Коли дочитала - усі їх загубила. Справді кажуть "кінець - ділу вінець". Кінець цієї правдивої історії такий приголомшливий, що прощаєш автору й нагромадження складних синтаксичних конструкцій, й деяку розмитість, схематичність образів. У пам'яті залишається викарбованою остання фраза: "Не дай вам Бог дожити, аби ваш Янгол кричав".
Автору - побажання нових висот у творчості. І малесеньке зауваження: тато, що тяжко працював, не міг бути у тривалих відпустках. Гадаю, мались на увазі відрядження, відсутність?
   
Оксана 29 окт 2013 ответить
Сподобалося, як Ви делікатно підійшли до твору. Взагалі, добрий намір - прочитати всіх номінантів - цікаво буде прочитати враження. Малесенька ремарка - щодо перекладу з рос. слова "конец" в цьому контексті укр., гадаю, буде - "закінчення".
Любов Цай 29 окт 2013 ответить
"Кінець" чи "закінчення" оповідання?

Цитата:
«...щодо перекладу з рос. слова "конец" в цьому контексті укр., гадаю, буде - "закінчення".

СУМ подає тлумачення слова «кінець» (див.п.2):
КІНЕЦЬ -
2. Останній момент чого-небудь, що відбувається в часі, а також час, пов'язаний із цим моментом. В кінці літа Тасю одвезено до школи (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 321); Кінець дня минув у напруженій роботі (Микола Трублаїні, II, 1955, 274);
// Завершення, закінчення чого-небудь. Кінець діло хвалить (Номис, 1864, № 10005); [Степан:] Бачу, дружбі нашій кінець (Олександр Корнійчук, II, 1955, 120).

Отже, бачимо, що в даному випадку кінець і закінчення є синонімами. Виходить, про оповідання так само можна сказати «кінець оповідання», і це буде правильно.
Ось ще приклад з видатного мовознавця Івана Нечуя-Левицького:
«А Роман знов сів на стільці і нишком дочитував кінець оповідання.» (повість «Не той став»).
Світлана Андрієнко 29 окт 2013 ответить
Дякую, дійсно малися на увазі відрядження. До речі, історія правдива, голос янгола врятував життя реально існуючої людини. Оповідання було написане рік тому, це одна із перших моїх робот, і зараз я вже бачу її недоліки. Дякую!
--- 30 окт 2013 ответить
ВІДГУК

на оповідання Ніки Причари «Чорнобиль»,
яка бере участь у ІІ Міжнародному конкурсі на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013», що проводиться видавництвом
"Склянка Часу «Zeitglas», м. Канів

Про Чорнобильську катастрофу вже багато написано. Але з цікавістю прочитав твір Ніки Причари «Чорнобиль». У ньому — біль нашої історії, болі людської душі, поглиблене осмислення нашого непростого сьогодення. Для неї характерне глибоке проникнення у суть справи, відповідальність перед читачем. Варто б нашим політичним діячам знайомитися з подібними матеріалами і робити для себе належні висновки. Оповідання вирізняється ліричністю, схвильованістю, захоплює вмінням висловити свої думки влучно, афористично, навіть з деякою іронією, що не може не імпонувати. Вона вірить у здатність художнього твору пробуджувати гуманні почуття, вдало узагальнює особисті думки так, що вони мають відгук у людських серцях. А це притаманно лише талановитим особистостям. Вважаємо, що писання дається авторці легко, невимушено, вміє ущільнювати думку, щоб їй було «тісно» в межах речення.
Оповідання заслуговує високої позитивної оцінки.

Василь ГУСТІ,
голова Закарпатського об’єднання
Національної спілки письменників України

29.10.2013 р.
Любов Цай 30 окт 2013 ответить
Зінь Зоряна СПРАВИ ЗЕМНІ
В оповіданні Зоряни Зінь «Справи земні» йдеться про дуже прості й зрозумілі речі. Сюжет начебто й нехитрий, але цікаво спостерігати за думками людини, на яку в житті чекають ще багато земних справ: доглянути господарство, допомогти дітям і онукам, впорати все так, щоб було незгірше від людей. Та й жити хоче людина, скільки б їй не було, бо життя, виявляється, таке миле, хоч часом і важко буває в ньому, ба навіть непереливки.
Приємно читати пряму мову героїв – колоритну, соковиту.
Хоча в тексті трапляються слова, що їх краще було б заступити іншими (бажано б питомо українськими). Почну зі слів з прямої мови героїв. Може, дехто скаже, що, мовляв, в прямій мові можна дозволити такі речі – сказав герой, то й сказав. Однак хочу зауважити, що через такі дозволи вносити у мову невластиві для неї слова або створені не за правилами української мови ми й маємо сьогодні те, що маємо. Це зауваження не тільки й не стільки для автора (вона фіксує те, що спостерігає довкола), скільки для нас, живих носіїв мови.
Отже, вислів «Йожкін кот» – це певною мірою українізований російський «Ёшкин кот», який начебто походить від кота Баби Яги. У словниках Лесі Ставицької я не знайшла ані «Йожкиного кота», ані буд-якого іншого відповідника. «Тунеядці» з вуст героя Миколи так само трохи ріжуть вухо, бо російський «тунеядец» має перетворитися на українського «дармоїда».
Визнаймо, що «коври», «хрусталі», «цепочки», що їх чуємо так само від Миколи, – це спадок від часів розвинутого соціалізму з його «вічними», здалося було, цінностями. Ще раз зауважу: даючи собі такі дозволи тепер, у часи «інг» і «вау», можна уявити, у що перетвориться мова найближчим часом.
А ще, як на мене, краще було б вжити все-таки «крапельницю», а не «капельницю». І «рожевуватий», як на мене», не по-українськи звучить. Хоча обидва останніх слова («капельниця» і «рожевуватий») подає СУМ, але все одно мовне чуття підказує, що щось тут не так.
Загалом же, якщо редактор перегляне текст, то вийде цілком добротне оповідання. Про такі звичайні, але важливі речі. Словом, про справи земні.
megel.alla 30 окт 2013 ответить
Прочитала наступне оповідання (поки що з графіка не вибиваюсь). Отже:
Бабічин Юрій "Брати".
Що сподобалось, так це, насамперед, тема - важка, важлива й у суспільстві замовчувана. Як мама двох синів, що служили Батьківщині, плакала й жалкувала, що взагалі погодилась на ту армію, бо хлопці просили.
Але читати було важко не тільки через тему. Полотно оповідання нагадало мені картини імпресіоністів: то тут мазок, то там мазок. Імпресіоністів я люблю, а от літературний твір, у якому композиційно зав'язка на розв'язку налазить, читати важко. Трохи заважали протиріччя: у вступі сташий з братів описується, як справедливий "дід", а далі - жорстокий до злочину. Решта солдат - аморфна маса, хоч "дід" там і не один. І останнє: шановний Юрію, спочатку я хотіла м'якенько натякнути на стилістичні, пунктуаційні й інші помилки, але зрозуміла, що це забере багато місця і часу. Однак, готова по-вчительськи це зробити у приватному порядку, якщо це Вам потрібно. Пишіть, не соромтеся, там є над чим попрацювати, й тема того варта.
Оксано і Любо Цай, дякую, що прийняли до гурту! Мені дуже приємно.
Любов Цай 30 окт 2013 ответить
«Читання – це створення власних думок за допомогою думок інших людей» – цей вислів належить Миколі Рубакіну. А цей – «У письменника тільки і є один учитель: самі читачі» – Миколі Гоголю.
Я не випадково навела ці крилаті слова двох безперечно мудрих людей, Перший вислів адресований читачеві, а другий – письменникові. В обох вміщуються дуже слушні поради, варто прислухатися до них.
Читайте багато, читайте прискіпливо, читайте з приємністю! І такі приємні, незабутні, захопливі й корисні хвилини читання хай дарує своїм читачам журнал «Склянка часу».

Цими рядками завершується мій огляд кількох конкурсних оповідань, надрукованих у №67 "Склянки часу". Після оприлюднення дам посилання на нього.
З повагою
Любов Цай
Любов Цай 31 окт 2013 ответить
http://mspu.org.ua/recense/9858-pro-spravi-ze
mn-u-suchasnih-perekazah.html
- за цим посиланням моя стаття "Про справи земні у сучасних переказах" (Огляд кількох конкурсних оповідань, надрукованих в журналі «Склянка часу», №67).

Трохи згодом спробую розмістити її тут, але, гадаю, що тут не збережуться виділені жирним шрифтом або курсивом фрагменти.
megel.alla 31 окт 2013 ответить
Дякую за посилання, пані Любо, перечитала з неабияким задоволенням.
Любов Цай 01 ноя 2013 ответить
Причара Ніка «Чорнобиль»
Молодець, Ніко! Це сміливий вчинок написати про одну чи не з найболючіших тем українського сьогодення, написати яскраво, влучно, емоційно.
Я б не стала звинувачувати авторку в надмірній публіцистичності. Вслухайтеся, скільки болю і правди вкладено у ці сміливі слова:
«Коли по телевізору показують, як бастують чорнобильці… Невже ці люди заслужили на те, щоб так принижуватися? Невже вони мають вимагати те, що належить їм, як жертвам, по праву? Хіба ми, як громадяни, справді такі дріб’язкові і захланні, що рахуємо кожну копійку, що витрачається з бюджету? Аж ніяк. Ми не жадібні, я знаю це точно. Ми ж дбаємо про народних обранців, які не написали жодного закону, довічно утримуємо клоунів-політиків, які не зробили для держави нічогісінько. Упевнена, що депутатські захмарні пенсії не так часто обговорюються у дворі на лавочках, як мізерні допомоги вразливим людям».
Чи не про нас, сьогоднішніх написано так:
«Тільки горе — складний інструмент у невмілих руках — перекручує реальність, і маємо замість храму — цирк, а трагедія обертається на фарс. А ми — німіємо, черствіємо, нарощуємо панцир до чужого горя».
Це і про нас з вами, і про наших керманичів. От би ще вони прочитали і зрозуміли про написане!
Скажу, що я мала вже приємність познайомитися з кількома творами Ніки Причари, і відзначила для себе, що вона дуже прискіпливо ставиться до своїх текстів, уважно працює із словом, дослухається порад і критики.
Дуже приємно, що в своєму оповіданні авторка знайшла гідне місце таким чудовим питомо українським словам, як
– "самовидець" – те саме, що й "очевидець" («Я проста людина, і ось моя історія, як самовидця»);
– "чорноротий" – тобто злий, лайливий («Ото вже чорнороті…»);
– "тяжко велося" — тобто тяжко складалося («І досі не знаю, як ми із злиднів вибралися, ти ж пам’ятаєш, чоловік стільки не працював, я лікувалася, дуже нам тоді тяжко велося…»);
– "глупство" – те саме, що й дурощі, недоумство («От дехто каже, що відселення було дурницею, що нінащо те забруднення не впливає, але я тобі скажу — глупство говорять»).
Радила б замінити слово "співпереживати" («Ні, ми ще вміємо відчувати і співпереживати»). на більш вдале "співчувати". А ще принагідно нагадаю, що в словникові чудового українського мовознавця Івана Нечуя-Левицького є й слово "споболювати".
megel.alla 07 ноя 2013 ответить
Батчаев Владимир
МАЙДАН
Интересный текст где-то на пересечении публицистических размышлений, фантасмагории и иронического рассказа. Стоит разрабатывать тему дальше. Фон, как в картине, выписан хорошо, теперь бы подробных мазков добавить, красками усугубить... Спасибо автору, мысленно спорила с ним и беседовала весь день.
--- 15 апр 2014 ответить
дуже подобається "Чатує в століттях Чернеча гора"
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow