Альманах «СКІФІЯ-2013-Осінь»

(сучасна проза, поезія, есеї, критика, художні переклади)



 

До нового 8-го випуску альманаху  «СКІФІЯ-2013-Осінь »  було запрошено

авторів України та країн зарубіжжя.

 

 

Тексти творів приймалися: до 3о жовтня 2013 року.

Кожен автор спершу надсилав, разом із текстом (текстами) твору, обов`язково короткий біографічний нарис (українською мовою), зазначаючи рік народження, публікації, книжки, веб-сайт.

 

9-й випуск альманах «СКІФІЯ-2013-Осінь» на своїх 476 сторінках оприлюднив твори 85-х сучасних авторів.

 

ISBN 978-966-2306-50-7

Упорядник: Апальков Олександр
В книзі використано графіку:
Ципенюк Катерини- стор. 21, 31, 38, 46, 103, 120, 132, 152, 246, 251, 267, 283, 287, 411, 449.
Деца Олександра - стор. 53, 69, 81, 91, 343, 422.
Маляжа Болеслава - стор. 99, 263, 377, 387, 408.
Гончаренко Марії - стор. 417.
Галайської Валентини - стор. 148, 429.
Купкіної Марини -стор.144, 329.



На обкладинці - фрагмент роботи
Фомина Миколи.
Тексти друкуються в редакціі авторів

 

Фотомеханічне видання та передрук тільки з дозволу видавництва «Склянка Часу»
Надруковано в Україні 2013

Всі права застережено
«Text & Form GmbH»

 

Автори альманаху "Скіфія-2013-Осінь" 

 

Абдрушевич Олексій

Андрієвський Олександр

Андрієнко Світлана

Апальков Олександр

Баганецька Відана

Біла Вікторія

Боклаг Олександр

Боровський-Клюєв Валентин

Влащик Валерія

Гайворонський Петро

Глущенко Катерина

Говорун Валентин

Гончаренко Марія

Гончарук Віктор

Грицан-Чонка Тетяна

Грібова Ольга

Данилюк Наталія

Дем`янюк Марія

Денисенко Христина

Диб`як Неоніла

Диба Юлія

Дмитришин Леонід

Дьяченко Валентина

Загрійчук Анатолій

Затовська Людмила

Зоря Світлана

Іваніцька Тетяна

Кальніченко Артем

Карачун Оксана

Карлов Вадим

Киян Валія

Козак Наталія

Козя Юрко

Коміна Валентина

Комісарук Володимир

Кравчук Наталія

Красельникова Тетяна

Кудлай Натіка

Кудріна Олександра

Кукурєкін Юрій

Кулаковська Ірина

Кульбовський Микола

Мазур Наталя

Майорова Галина

Максимів Галина

Малєєва Олена

Малиновська Людмила

Маляж Болеслав

Мамчич Олена

Мегель Алла

Миргород-Ляшенко Світлана

Михайлова Вікторія

Міхалевський Віталій

Морозов Володимир

Назарук Віталій

Наслунга Влад

Невінчана Валентина

Нечипельський Назар

Норченко Валерія

Остролуцька Антоніна

Охріменко Віктор

Паращич Валентина

Пащенко Микола

Писаренко Світлана

Поважний Аркадій

Причара Ніка

Рейцен Євген

Сердюкова Галина

Смольницька Ольга

Cоколова Олена

Сорокін Віктор

Старенький Ігор

Cтременна Ніна

Ульяницька Людмила

Ушкал Володимир

Філенко Ірина

Хорошевська Оксана

Цай Любов

Череп-Пероганич Тетяна

Чорногорець Тетяна

Чорнуха Олексій

Шевернога Маргарита

Шеврон Володимир

Шиманський Віктор

Яненко Зоя

 


Авторський примірник «СКІФІЯ-2013-Осінь»   буде надіслано автору в Україні (іноземним авторам надсилається опісля сплати поштових витрат), по виходу в світ.

 

ПРОХАННЯ ДО ЙОГО АВТОРІВ:

 

Сповістити редакцію про бажану кількість примірників, аби ми змогли вчасно здійснити їх розсилку поштою.

 

Альманах "СКІФІЯ-2013-Осінь" можна придбати післяоплатою (50 грн.), замовивши його у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net (при замовленні понад 5 додаткових примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
Погортати та придбати електронну версію альманаха можна тут:
http://store.kassiopeya.com/ 

 

 

Дякую всім  учасникам  спільного нашого проекту.**

З повагою Олександр Апальков, видавець.

Перший випуск "Скіфії -21", рік 2000.

 

 

 

 

Нещодавно, із приємним здивуванням,

наша "Скіфія"

стала лауреатом 
фестивалю литературних 
альманахів
РЕДКАЯ ПТИЦА,

що відбувся

у Дніпропетровську, 25.-27 жовтня 2013.

 

Тож, щиро вітаємо всіх авторів, котрі брали участь у спільному творенні цього успіху!

 

Альманах "СКІФІЯ" можна придбати післяоплатою (50 грн.), замовивши його у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net (при замовленні понад 5 додаткових примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)

 

Увага!

Кожний автор, твори якого друкувалися на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas», або на сторінках тематичних альманахів, має право на видання власної книги з 30% знижкою видавничих витрат.

 

Уривки творів із альманаху   

«СКІФІЯ-2013-Осінь»

"Коли вийшла постанова про пільги для дітей війни, Володимир Іванович дуже здивувався. Він розумів, що таким чином держава хоче якось покращити становище старих людей, давши їм декілька десятків гривень, бо в країні Переможців вони живуть гірше, ніж в інших країнах-учасницях Великої війни, включно переможених.
Тепер Володимирові Івановичу належали пільги за те, що він просто був. Він навіть мав право отримати штамп у пенсійне свідоцтво, що він дитя. Хоч йому вже було майже сімдесят. Здивувавшись, Володимир Іванович нікуди не пішов і штамп собі не ставив. Він вважав, що усі заслужили на краще життя. Але постанова стала приводом, щоб згадати роки війни..."

 

Наслунга Влад

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 


надворі свято –
йдуть дощі
дощові зерна ляжуть в землю
і розіллються навесні
зелених вод моря-озера

у мене свято
рік одцвів
і дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
зерно лишили –
мужню силу

 

Гончаренко Марія 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 "Світило сонце, матюкалися чоловіки, гралися діти. Звичайний день. Маруся стояла на зупинці, чекала приятельку, та мала вийти з 598 маршрутки. Проходили мимо автобуси, тролейбуси, маршрутки – все не ті, мимоволі дивилася довкола. Все звичне і запізнення приятельки звичне. Очі шукали розваги. Пробіг собака, за якийсь час повернувся ще з двома, покрутилися і дружною зграєю потрусили в підземний перехід. Маруся проконтролювала всі чотири виходи переходу, собаки вибігли по той бік вулиці. Навчені! Згадала як бездомні собаки переходять вулицю на зелене світло світлофора. Хочуть жити, пристосовуються до цивілізації. Увага Марусі затрималася на переході.
Огрядна жінка з дитиною років шести підійшла до підземного переходу. При вході відпустила руку дитини і подивилася, як та спускається сходами. Перехід був біля невеличкого парку, в ньому завжди гралися діти, часто в супроводі дорослих. Мабуть, та жінка прогулювала онуку. Тротуаром проїхала конячка, повезла вагончик дитячого сміху. Жінка почекала, поки дитина зійшла вниз, потім розвернулася, обійшла бар’єрчик і пішла навпростець через проїжджу частину вулиці, порушуючи всі правила дорожнього руху.
– Стара ідіотка! – подумала Маруся вголос. – Чого дитину вчить! – в ній бунтував дух педагога й матері.
“Стара ідіотка” крутила головою на всі боки і, важко переставляючи ноги, вперто йшла, підрізаючи легковий транспорт. Маруся затамувала подих. Чим думає ця баба? Як що її зіб’є машина, що буде з дитиною? Уявила страшну трагедію, розгублені дитячі очі, крик. Розвіяла в думках жахливе марево, видно внучка з бабою не вперше так переходять, адже дитина пішла в перехід спокійно, без жодних запитань. Сигналив автомобіль, вищали гальма, мікроавтобус метався на своїй смузі, а ця огрядна “бегемотиха” здолала лише половину віддалі. На суцільній білій лінії відсапалася. Зібралася з духом, рушила далі. Тролейбус загальмував, пропускаючи неповоротку жінку, прикрив її собою, притиснувся до бордюру, зупинився не дотягнувши до зупинки, баба сопіла і сунула мов танк. Добре, що рух не дуже інтенсивний в цю пору, вона таки здолала віддаль, віддихалась на тротуарі і стала шукати довкола очима. Дитини видно не було. Захвилювалася, підійшла, заглянула в перехід, занепокоїлася більше, стала обходити й оглядати кіоски. Маруся також повела поглядом, з віддаля було видно краще, побачила ту малу дівчинку. Вона вийшла з іншого боку переходу, повернула не наліво, як хотіла баба, а направо, звідки світило сонце. Може в неї, як і в Марусі, проблеми з поняттям ліве та праве, чи ця проблема у всіх жінок? Цікаво, американці вже дослідили такий феномен?
Дитина стояла біля прилавка з персиками і також напружено шукала очима, повертаючись круг себе. Кіоски з пивом, з овочами, з ковбасою не зацікавили малу, трохи довше погляд затримала на канцтоварах. Кіоски заслоняли від баби онуку. Маруся хотіла крикнути, сказати бабі де її внучка, склала долоні рупором, набрала повітря, та дівчинка вже побачила любимі, обтягнуті трикотажем габарити бабці, підстрибнула і поскакала до своєї “слонихи” то на одній, то на другій нозі. Баба знову взяла внучку за руку і чинно пішли тротуаром..."

 

Киян Валія 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я не дарував тобі троянди ще…
То ти, можливо, була б ще моя –
Дівчина.
Накраю іще снів,
А ти – сумнівів –
і знову будемо разом,
В минулих роках.
Твоя печаль розтане. Ти – моя.
Моя надія сповнилась добра.
Омріянна.

 

Шеврон Володимир 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 "Імена, окрім Боклага, в цій мініатюрі всі придумані, висмоктані з пальця, а також з інших частин тіла. Ніякого відношення до нашої реальності вони не мають. Якщо співпало, то випадково і вибачайте. Не ображайтесь, люди!

…Українські історичні хроніки говорять, що козаки «…пили…вино – напівкубками, а мальвазію – баклагами». У Квітки-Основ‘яненка зустрічаємо як неборак Охрім – «піднявши баклаги та мерщій до табору…» дременув. Хтось із предків моїх, мабуть, мав якесь відношення до тих баклаг, тому й прізвище отримав – Боклаг.
Зустрічав я також і Баклажку, і Боклача. Теж із нашої компанії. Так отож, понятно - в баклагу потрібно налити. Тому, хто наливав, той у нас – Наливайко. А в кого заливали уже з баклаги, той – Наливаний! Пригадуєте анекдот з бородою – представник від Японії – То-Канава-Яма, а від України – Наливайко!
Так от, випили одну баклагу, почали другу і наш заграничний сусіда уже готовий. В стадії «застєнчівості». Тому, яке у нього може бути ім’я? Правильно – «Стєнька». Прізвище, коротке і зрозуміле – П‘янов. А почали пляшками пити, він знов тут рідненький, блискуче валяється цього разу під ногами «в отрубях», але вже як Пляшкін, або ж Бутлеров. А якщо Чанов – то теж не погано. А коли, хтось вийшов на вживання як на спосіб життя, той уже птиця вищого польоту – Бухалов, Бухарін! За компанію можна і нашого Єханурікова підключити. По очах же видно, що він десь звідти. А Бухара, - це значить місто, в якому всі бухаріки певний час тусувались. Ну, і в Бухаресті теж. Повинна ж братва у Європі мати свою точку.
Да, на певному етапі розвитку суспільства питво почали виготовляти з допомогою хмелю. І боже ж ти мій – пиво! Як я його люблю. Відповідно з‘явилось і прізвище – Хмельницький. І навіть міста – Броварки, Броварі. Хоча, зустрічаються у нас і альтернативні особистості – Непийпиво!
Напої вимагають закуски. І тут тобі прізвищ нескінченний ряд – Пампуха, Сметана і тому подібне. Мабуть же були спеціалістами з цих продуктів. Варили там борщ, солили сало. Засолити правильно сало – ціла наука. Відомий усім киянам Іван Салій повинен знати це краще за всіх. А він у начальство подався. Раз у Бохольті – є таке містечко багатіїв у Німеччині на кордоні з Нідерландами, мені захотілось сала. Пішли в супермаркет, так хіба ж то сало? Страм! Шматок бридкого слизького жиру. Це, як наш «Запор» і їхній «Мерс», тільки навпаки, тобто, якщо хто не зрозумів – наше сало краще за їхній «Мерс».
…Отож, сальця з молодим часничком улупив, глечик молочка свіженького з-під корівки уворвав, воно і не хочеш, а ненароком – пук, пук. Ну, нашенець тільки того й чекає: – ондечки, Пукаляк пішов. – І все, до смерті уже – Пукаляк і діти Пукаляки, куди вони дінуться? Я вже не говорю за Пірдосяна і його нащадків. …Чи Пердусенка. Останні бува маскуються – ми Петрусенки. Чи Ципердюки. Чого їм таке прізвище причепили? Що вони пили та їли? Можна ж інтелігентніше. Наприклад – Пухкало, Бахкало, Пукініст, Пукер, Айзенпук, Пукшин, Пукач. Або – Сашко Гарматний, Юля Запашна, Сидір Пахучий. Можна і довге, козаки колись такі полюбляли – «Той, що пахтить горохом, який з‘їв».
…Зараз ще цією політикою всім голови забили, дихати не дають, то «Так!», то «Не так!», то «СРК» – соціалісти, регіонали, комуністи (їх тут же «сракою» обізвали), то «ПІСУАР» – Південно-Східна Українська Автономна Республіка. …Пригадую за Кучми, парламентсько-урядову коаліцію називали «ПУК», а блок «За єдину Україну», скорочено – «За ЄдУ»; хотіли спочатку назвать «За єдину багату Україну». Так це останнє як скоротиш, то вже «ващє». Одним словом, повний «ЄЦ». …А блок «За Януковича» – «БЛЯ». Об‘єднану парламентську опозицію – це ще тоді коли рєбята з териконів позлазили і до Києва проривалися, ОБ‘ЄПОПою прозвали. Народ у нас на прізвиська гостроязикий. АБСОЛЮТНО! Припече, як тавром, виражовувального засобу. Іменує правильно. Ну, це все я до того, що без «пуку» не буває ні у нас з вами, ні (бери вище) у організмі соціальному. Вихлоп повинен буть!
…Так от, після трудів різних, у тому числі «вумствєнних» та різних там аналогій, треба полежати у небо подивитись. А інколи й після відпочинку, дивлячись який. І треба не те слово! Хтось, зрозуміло, відзначився, полежав якось так краще від усіх, став, так би мовити, чемпіоном на цьому поприщі і тому людину заслужено нагородили прізвищем – Полежака!
…А люди любляться? Любляться. Відповідно маємо: Кохана, Кахане, Кохан, Любимов. Ну, а тих, що дівок завалювали та ноги їм задирали, так і прозвали – Повалій, Завальнюк, Задирака та Трахтенберг; українська версія – Перепихненко.
Полюбились-поженились. І тут виникає питання з прізвищами, бо можна переходити на прізвище чоловіка чи дружини. Але не все так просто тут, бо у нього – Дрислюк, а у неї – Задрочена. І що на що мінять, чи може об‘єднувать? Сталіна, Лєніна, або Октябріна Дрислюк-Задрочена – це звучить круто, але так, що не захочеш і чоловіка, який би він не був. Прізвище є, а щастя, уви, навернулось, но било-о так блізко.
Отож, оженились, народжуються діти. Прізвища відображають і цей момент – Родченко, Мамченко, Мамін-Сибіряк, Батя.
Відправляються люди на той світ, тут теж спеціалісти вузькі є – Мордерер, Поховайло, Гробар, Могильов-Могилевська, Замогильний-Підмогильний.
Срібло-золото з‘явилось в обороті і з‘явився Зільберштейн(срібний камінь) та Злотнік. Ну, пізніше, і Бріліантов. Ми з останнім працювали – хороший був адвокат, «брильянт» у своїй справі! А ще я працював з Кохан, Зільберштейном, Пукаляком, Наливаним і Полежакою. Не «брильянти». Не адвокати. Але десь і якось «даже очень и очень».
…Подивився недавно мультик, де презик наш у шапці і згадав, що матеріальні цінності, особливо шапки хутряні зимові, переходять інколи від однієї людини до іншої та по різному. Бувало – з голови у руки, само собой по молодості, зривались, ну і рєзко – дєлали зразу ноги, тіпа на свал. Тому, нате конструкцію – Шаповал! Конєшно, зустрічаються і конкуренти – Шаппукович( з двома «П»), Шапарєвіч, Шапуович, дуже часто – Шапіро. Але(!) ці прізвища як конкуренти не тягнуть. Скучнота. Мабуть тупо шапки робили. А тут, раз, – і на свал…. Романтіка!
«Совєти» відійшли, а з ними і товаріщі почали відбувать. Панів стало більше, хоча з товаришами продовжують панькатись, спостерігаючи їхні панічні конвульсії. Пан – ім‘я бога природи. А нашому брату і лихого вдалося пережити і хорошого. Були часи, панували і ми у своїй сторонці, володарювали, а свідоцтвом тому сьогоднішній – ПАНченко, ПАНько, ПАНюковський, ПАНас, СтеПАН, ПАНтелеймон, ПАНкрат. Одягом слугував жуПАН. Стародавні римляни теж нашими словами користувались. Знаєте такого – Гай Юлій Цезаря; правильно – Хай Юлій, тобто наше «хай» на їхнє ім‘я переробили. Та й американці без нашого Пана не змогли обійтись. Чули ж мабуть, – «Літайте літаками «Пан Емерікен». Так це компанія якась. А візміть нинішнього Генерального Секретаря ООН – теж на пана озивається – Пан Гі Мун. Або ж – тих панків, що ще не вмерли (панкс нот дід, як то кажуть). А візьмемо Прагу – центр Європи, чого така назва? Та того, що чехи побачили, як українці опановують, як люблять життя, як прагнуть жити, і тому, відштовхнувшись від нашого «ПРАГнення», придумали назву для своєї столиці – Прага. Поляки теж, хто не знає, частину Варшави називають Прагою. Правда, є й інша версія – нібито чеська Прага пішла від українського слова «брага» і тому всі ці історії зі знаменитим чеським пивом закрутились. Але я особисто не вірю, воно якось принижує, таке могли придумати тільки люди, що не полюбляють чеське пиво. Така оце, історія у нас з географією.
…В Європі ж і ми колись були, з особами королівської крові родичались-ручкались, були колись і у нас нормальні часи, коли з нами щитались, грошенята водились, коли народ свобідно жив, панував, красувавсь, наряди на себе чіпляв, тому і слівце не забарилось, ластівкою полетіло, прізвищем причепилось: – Красовський, Краля, Хорошкевський! Бач, Пісянку Палажчину, Шилохвіст з наманікюреним Хорошкевським уже кудись поцурпелили!... Даздрасперма, що у бабусиному селі на кутку жила і названа була на честь дня міжнародної солідарності трудящих ( да здравствуєт Пєрвоє Мая), їм зрозуміло, не потрібна. Бо по «хвамилії і по внутрєннєму содєржанію» вона – Ступа. Даздрасперма Ступа. Так і в пашпорті.
…А ото – Засірако стоїть, доцент, зав.кафедрою. Попку, значить, хтось із родичів його не мив, тому озивається зараз на Засіраку. А разом з ним – письменник Дударик, такий вальяжний, а якщо розкопать, то це той, хто в дитинстві дудорив у штани.
…Або ж юрист є такий із Західної, який за ПРдунів руку тягнув, а згодом взад здав, Гавниш – прізвище. Потім ще суддя в юридичні міністри пролізла, шуму наробила – Сранік. Хотіли потім з неї посла зробить, ну так посол чи послиця Сранік, представляєте? Не пройшло. Прізвище завадило людині робити кар‘єру. «Карочє», по родословній у неї щось таке колись було, а тут, хоч і в іншій формі, а виперло і навоняло знов. І сильно. Взагалі, багато прокурорів у нас з якимись підозрілими прізвищами – Піськун, Поєбєнько. Все пов‘язано з нижньою частиною тіла. Отака юстиція, що тільки на оту частину і спирається? Хоча й сучасне правітєльство не відстає – Семижопенка для цього собі знайшло. Представляєте? Я – ні!
…Та й гумористи теж тут, як здєсь. Всі знають російського гумориста Задорного. Тільки покажеться із тим фамилієм, всі влибаються – зараз учворить, хоча, люди нормальні, як правило, морщаться – забагато у нього того гумору через першу частину його прізвища пропущено. Все нібито так, але ж запах… Так і говорять – людина аналітична, але від слова «анал»..."

 

Боклаг Олександр 

 

 

Ти не слухай її – ту, хто жінкою лишиться навіть
У дуельному шалі, із вістрям кривавим в руці
Чи у мокрому дранті, коли рваний ранок ще чавить
Перестиглі тумани, мов сливи, загрузлі в сльоті.

Не займай. Довгі пальці гірчать хризантемовим болем.
Тихий голос просякнув печаллю пташиних ключів.
Шарудить падолист, грізно піниться збуреним морем.
І відносять вітри насінини розпатраних слів...

Кулаковська Ірина

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

"...(Звуки бою, зуммер польової пошти телефонної станції при штабі армії.)

– Перший! Перший! Я – Фіалка! На правому фланзі – німці!
– Фіалка! Фіалка! Говорить Перший! Наказую вибити противника з окопів на правому фланзі! Надсилаю підкріплення та боєприпаси! Триматися!
– Перший, Перший! Я Фіалка! Слу… (хрипіння, тріск)

Перший. От чорт, Лізочко, знову десь порвало кабель, давай, люба!
(Приглушений шум бою, стогін пораненого)
Поранений. Санітари! Сестричко, сестричко! Не біжи, не кидай, хоч перев’яжи, стікаю кров’ю.
Ліза. Зараз, зараз, потерпи! І бинтів не взяла... Доведеться знову свою спідню сорочку рвати. Швидко, швидко, часу гаяти не можна, зв’язок перерваний!
(Тріск тканини, що відривається, ойкання пораненого. Тупіт від бігу, хекання)
Ліза. Ось порив! Хай йому грець! Майже на тому ж місці, що й минулого разу! Так, так його! (віддалений шум бою, скрип скручуваних проводів)
Боєць. Красуне, Батя в себе? Обід несемо.
Ліза. Добре, хоч на третій день нас наздогнали! Пху, суп уже з піною! Але голод – не тітка, доведеться їсти! О, а помитися б десь – колись! Де та перемога вже? Територію свою ж звільнили, а війні кінця – краю не видно!

(Грає переможний марш, салюти, крики радості –Перемога!)
Ліза. Як гарно! І чешки такі привітні. А ліжка в них які, а постільна білизна! Білосніжні, мережані. Серветки біленькі скрізь. Ніби й не війна. Чистота, порядок! Ось повернуся, обов’язково собі такий порядок у домі заведу. І в мене ой як гарно буде!
Командир. Сержант Стешенко Єлизавета!

Ліза. Я!
Командир. Залишаєшся у розпорядженні начальника штабу на території Західноукраїнського округу до особливого розпорядження!
Ліза. Єсть, товаришу командир!
Командир. Вільно! Потерпи, Лізонько, фашистів ми розбили, а тепер треба ще очистити цю територію від бандитів – бандерівців. Поховалися по схронах і стріляють у спину. Нам, гади, визволителям! Он, під Красноармійськом, чула? Двох наших із штабу підстрелили!
Ліза. Розумію, товаришу командир! Готова служити! (тихо) А додому ж як хочеться!
Командир. Вільно, вільно! От і добре! Ще ж нареченого немає?
Ліза. Ні, Іване Сергійовичу, не встигла. Я ж у шістнадцять із батьком разом на фронт пішла, добровольцем. Сказала, що вже сімнадцять, і пішла.
Командир. І тут не придивилася собі?
Ліза. Та… Подобався мені один наш , із штабних… Чорнявий, гарний… Якраз із тих двох, що під Красноармійськом… Що їм треба, тим бандерівцям? Як вони можуть отак, своїх?!
Командир. Ти не все знаєш, дівчино, та й не треба воно тобі! Зайди до майора НКВС, розписку напишеш.
Ліза. Яку?
Командир. Там дізнаєшся.

Тридцять років потому.


(Крики: Гірко! Гірко молодим!)
Ліза. Гірко! Гірко на душі… Ну чого вона, Таня, вибрала саме його, западенця! Скільки інших увивалося біля неї завжди, так ні! Мишко, звичайно, хлопець непоганий, роботящий, скромний. Начитаний. Але ж родом із тих самих, що ми воювали з ними… Не лежить серце... Дуже вже спогади болючі, хоч і часу скільки пройшло. Як дочка буде їздити туди? Сваха – горда. Каже, господарство ні на кого лишити. Знаємо, до «москалів» їхати не хоче…
Як час летить! Ніби вчора все було… Демобілізація… Пропонували лишитися, обіцяли в Київ послати вчитися. Так де там – що похідне життя набридло, що вдома чекала повна хата сестричок та братиків. Я найстарша, треба влаштовуватися працювати, родині допомагати. Потім його зустріла – бравого розвідника – красеня – любов на все життя. Тяглися з усіх сил, будували свою хату, мостили гніздечко. Діток ростили та вчили. А тепер ось уже й найменшу заміж віддаємо.
– Дітки, коли їхати збираєтеся?
Таня. На тому тижні, мамусю. Якраз канікули в учнів будуть, нас відпустять.
Ліза. Мішо, принеси нам, будь ласка, водички. ( кроки, стукіт дверей) Ох, боюся я за тебе, Танюшо! Там такі люди! На тебе скоса дивитимуться.
Таня. Мамо, що ти говориш, припини, нормальні там люди, ось такі, як мій Мишко.
Ліза. Та знаємо, бачили… Ну, як би там не було, передай свасі подарунок, як звичай велить, гостинці…
Таня. Добре, добре, мамо, не хвилюйся, усе буде як слід. Скільки років пройшло, а ти все заспокоїтися не можеш, усе війну згадуєш…"

 

Паращич Валентина

 

 

 

Обраниця, бранка… І тінь моя кара,
І власна свобода мені не пече.
Кармінним чорнилом записана карма.
Віват, диктатура коханих очей!
Любов, як стріла, що застряла у серці.
Мій профіль на карбах твоїх нагород.
Готова тобі, переможцю у герці,
Віддати коштовні скарби насолод.
Я дотиком ніжним зніму твої лати,
Омию від пилу важких роздоріж,
Босоніж тобі затанцюю пілатес,
Забувши, що в пазусі схований ніж.

 

Диб`як Неоніла 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 "Вони стояли на пероні, затиснувши один одного в міцних обіймах. Для них залишалися останні хвилини. Скоро відійде потяг, який понесе її в далекі краї, а він залишиться тут – під палючими променями сонця, але з арктичним холодом у серці. Між ними раптово з’явиться відстань у сотні, а той тисячі кілометрів. Відстань, яку неможливо буде подолати. І лише думки будуть зігрівати їхні серця. Тільки ночами зустрічатимуться вони в своїх кольорових снах, які будуть солодші для них за реальність. Та чи можливо буде назвати реальність солодкою?.. Як не розмішуй у бочці дьогтю ложку меду, а дьоготь від того солодким не стане.
В її очах іскрилися сльози, які раптово зірвалися і потекли повноводними весняними струмками. Вона не стримувала і не могла стримати емоцій. А в нього в душі шкребли коти, які, ніби, здавалося, закопували сліди своєї життєдіяльності. Нічого не могло бути гірше усвідомлення розлуки. Швидкої і довгої… Залишилося лише прощання на пероні, після якого уявлялася холодна порожнеча, позбавлена змісту та значення…
Останній гудок. Потяг зрушив з місця, повільно набираючи швидкість. Але для них здавалося, що він скажено зірвався з місця, зіскочив з рейок та навмання поза простором і часом помчався в невідомість, яка була чорніша за безмісячну ніч. Потяг все далі віддалявся. Він біг по пероні, намагаючись наздогнати бездушну машину. Та сили були нерівними… Потяг зник у надвечір’ї… Залишився тільки аромат її парфумів та смак солодких губ…"

 

Старенький Ігор 

 

"Слова мені залишились і все,
Нічого окрім слів – скупа розрада...
Кривим розмитим почерком есе
Виводить дощ по сірих автострадах.

Під парасольку туляться вітри,
Січуть в обличчя краплі, ніби струни.
Зітри мене із пам’яті, зітри,
Як вічність на табличці древні руни..."

 

 Данилюк Наталія

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 "...Алла працювала на двох роботах лікарем-педіатром. Ввесь час бігала ще по приватних замовленнях. Їй могли дзвонити навіть пізно ввечері або на вихідних. У будь-якому випадку, в будь-який час вона збиралася й їхала, бо хотіла заробити. Якщо міряти її заробітки витраченими силами, енергією й часом, то вона мала б бути мільйонеркою. Насправді ж, вони з чоловіком і двома дітьми жили в його мами, яка Аллу не надто любила і це було взаємно. І так продовжувалося вже третій, п’ятий, сьомий рік і краю цьому не було. У Алли був хороший, неп’ющий і неб’ющий чоловік, але він не вмів заробляти. Ось і жили вони так. Посиденьки з подружками раз на місяць були чи не найвеселішою її розвагою. І пальто, яке вона сьогодні вдягла, не торішнє. Свєтка помилилася – позаторішнє.
– Скоро, люба. Вже скоро. – Алла ненавиділа такі запитання й Свєта то прекрасно знала. – А ти що, була в того гінеколога, якого я тобі порадила? З твоїм безпліддям треба щось робити! Задумайся, ще роки два-три й тобі не те що лікуватися буде запізно, а народжувати, бо треба ж ще встигнути виростити й підняти на ноги дитину.
– Ще не була. – в Лани вочевидь почав псуватися настрій. – Народжу й в сорок. Було б від кого.
– Ну, тобі завжди знайдеться від кого, і в п’ятдесят, чи не так? Тільки ж у п’ятдесят дітей вже не народжують.
– А чому ти вирішила, що найвище щастя людини полягає в тому, щоб народити побільше спиногризів?
– А в чому ж тоді, найвище щастя, як ти сказала?
Роксана мовчала і думала про своє.
Підійшов офіціант. Приніс трав’яний чай і салат. Приніс замовлені Аллою крильця, фреш, й частину Свєтиного замовлення.
Задзвеніли склянки з фрешем та мохіто:
– За нас красивих!.."

 

Малєєва Олена 

 

Шурхоче тихо падолист
І голубінь – глибінь небесна.
Крадеться холод – хитрий лис.
А ти мені така чудесна.

А листя знову опада
У запашних п’янких дібровах.
Збігає літ стрімка вода,
А ти мені така чудова.

Лунка осіння далина,
Барвисто-золотисте диво.
Нас мудрий жовтень поєднав
І ми тому такі щасливі.

 

Дмитришин Леонід 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

"...Дорогою ми обмінювалися знаннями про природу, зокрема про ліси та гриби. 
Виявився дещо дивний факт – німці, незважаючи на те, що люблять і з апетитом їдять гриби, ніколи не збирають їх. Бо у Німеччині вживають тільки покупні гриби… Зібрані ж вважаються небезпечними. Німаки – народ прагматичний.
Там гриби вирощуються на фермах і продаються в супермаркетах.
Найбільше нащадки Нібелунгів ласують шампіньйонами. Часто їх навіть і не готують, просто додають сирими в салат і їдять. Що стосується інших різновидів грибів, то вони в магазинах не продаються.
–Щопрвда, – поясняла іноземка, – німці, котрі живуть у селах, інколи збирають гриби самостійно. Одначе і вони беруть тільки знайомий їм, наприклад, білий гриб, а на інші не звертають уваги.
–Тож, – намагався я шуткувати, – для емігрантів із колишнього СРСР в Німеччині справа збиральництва дуже вигідна?
–Так! – сумлінно мовила наша візаві. – Хоча, за суворими законами наших земель з лісу брати з собою дозволено не більше 500 грам грибів. В іншому випадку – штраф. Втім, наскільки мені відомо, – замислилася пані, – жодного такого порушення виявлено не було. До того ж ми – німці піклуємося про свої ліси, тому в тамтешніх грибах майже відсутні шкідливі домішки, навіть якщо вони ростуть неподалік великих міст. Отже, – всміхнулася вона рівниною штучних зубів, – коли ви зустрінете у німецькому лісі людину з кошиком і ножем, не лякайтеся, звертайтесь до неї російською мовою.

Непомітно, за розмовою, добралися ми до українського лісу. Облишили машину край дороги, ввімкнувши сигналізацію. Німкеня посміхнулася.
Ми вже з півгодини обминали одне за іншим звалища сміття.
Хто привіз його сюди? Думалось нам із дружиною. Напевно, не німці. І не росіяни. І не поляки з болгарами… Свої – українці. Хтось, приміром, «не полінувався», притягнув вантажівкою і вивалив просто на кущ шипшини рештки ремонтних робіт: биті кахлі, старі шпалери, віконні рами…
– Ти ба, мовила моя дружина, – якась погань оздобила лісову галявину урбаністичним хеппінінгом.
– Можливо, – долучилася до мовленого німкеня, – неблагополуччя в душах ваших людей провокує нестабільну екологію?
–Таку пряму або опосередковану взаємозалежність, – намагався якось іронізувати я, – неможна виключати. Не дарма американський математик Едвард Лоренц – хизувався я далі своїми знаннями, – зазначав у своїх лекціях “Якщо метелик змахне крилами в Китаї, то почнеться ураган в Мексиці”. А у подальших роботах він написав : “Один метеоролог відмітив, що, коли теорія хаосу вірна, помах крил чайки назавжди змінить карту погоди”.
–У Німеччині, – поясняла нам Хельга, – зелена поліція в короткий термін розшукала б негідників.
–Яким чином?
– У будь-якому звалищі знайдуться рештки документів, квитанцій, рахунків, газет. За ними встановлюється порушник і накладається відповідне стягнення. Адже один дурний вчинок, – підняла Хельга вказівного пальця, – провокує два, а два – десять. Тут дарма й шукати гриби…

Трохи згодом нас зустрів пригорбок із старих автопокришок, якогось дрантя від «Жигулів» та іншого мотлоху.
– Стару гуму покришок, – прокоментувала німкеня, – вже давно перероблюють у всіх країнах Євроспільноти. Це – обов‘язок! Адже щорічно лише у Німеччині викидається понад 600 тисяч тон старих автошин. Нині іх використовують як частину глибинної «підстилки» для автострад.

Йдемо далі.
У кручі проростає травою старий телевізор і пилосос…
Хто їх сюди доставив? Навіщо?
– Тисячі і тисячі приладів скращують нам нині наше буття, – сумно всміхнулася моя дружина, – полегшуючи його. Та одного дня вони відпрацьовують свій час і опиняються на звалищі.
– У нас, – невтерпіла знову Хельга, – аби цьому запобігти, муніципальні служби організували їх збір окремо від звичайних харчових відходів або старих меблів. Мета – виділити як цінні так і небезпечні для оточуючого середовища матеріали, що використовуються при виготовленні побутової техніки.
Взагалі, іноземка розмовляла наче читала лекцію. Чи то було у неї професійне, бо була вона гімназіальною вчителькою, чи то нам так здавалося, від почуття меншовартості, котре раптом нас охопило.
У затишному переліссі – порожні пляшки від коньяку та шампанського, пластикові пакети та одноразові «стаканчики». Тут, напевно, місцевий кабальєро зваблював заміжню матрону. Я уявив собі чоловіка років за 40, він із чиновництва середньої рай-ланки. Адже, саме вони полюбляють коньяк «Закарпатський» (не дорого і не дешево). А справжній смак у шампанському знаходять вже досвідчені жінки… А п‘яна жінка – все одно що незамкнена скриня… Тут дуже потовчена і трава і мох і, навіть, верболози понівечено… Гриби, коли й були тут, не вижили…"

 

Апальков Олександр 

 Альманах "СКІФІЯ-2013-Осінь"

можна придбати післяоплатою (50 грн.),

замовивши його у видавництві zeitglas@ck.ukrtel.net (при замовленні понад 5 додаткових примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
Погортати та придбати електронну версію альманаха можна тут:
http://store.kassiopeya.com/ 

 

 

 Довідки за тел. (04736) 36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net



Обновлен 09 янв 2014. Создан 22 авг 2013



 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow