Названо переможців III-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2014»




Названо переможців  III-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2014»

 

Головна тема змагання літераторів полягала у висвітленні проблем сьогодення та ознайомлення читачів з найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра не знає кордонів та утисків цензорів.

Умови конкурсу:

мова написання — українська або російська;
вік учасників — не обмежений.
кількість творів — ОДИН!
тематика — сьогодення...


Термін подання творів завершено 30 листопада 2014 року.


* будь-який автор міг надіслати ВЛАСНИЙ текст на предмет  конкурсного розгляду. 

редакция журналу СЧ приймає до розгляду авторські тексти за обов`язкової наявності:

- "короткого листа” (що надсилається, чітко зазначивши назву конкурсу, твору та авторства)


- короткій біографії автора ( із зазначенням року народження, поштової адреси, телефон).

* тексти повинні  були надсилатися до редакції журналу СЧ у роздруковці на папері з обов`язковим доданням електронної версії /CD, або по е-пошті/ в програмі Word або RTF (12 кегль, з чіткою різницею тире від дефісу, перевіреною орфографією, без усяких обрамлень і довільних форматувань) *

*прозові твори з абзацом 7 мм. Виключка «по-формату».

*надаючи свої твори, автор погоджується з подальшим публікуванням чи використанням їх тексту в рамках літературних проектів журналу.

Тексти надсилалися на електронну адресу: zeitglas@ck.ukrtel.net
із позначкою «Конкурс оповідання».
Пересилка роздрукованого тексту оповідання на папері обов‘зкова за адресою:

«Склянка Часу*Zeitglas»
Вул. Шевченка, 31/32,
м. Канів,
Черкаської обл.
19003

Автори трьох найкращих оповідань будуть відзначені нагородами.

Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, друкувалися  на сторінках  журналу «Склянка Часу*Zeitglas» (номери 69,70,71,72) та літературного альманаху «Скіфія».

 

 

Журі III -го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання 
«Zeitglas-2013»








АПАЛЬКОВ Олександр, /Україна/ (нар. 1961 р.) — Прозаїк, перекладач. Член НСЖУ. Головний редактор та видавець літературно-мистецьккого журналу «Склянка Часу*ZeitGlas». Твори публікувалися у періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).







БРУСЛИНОВСЬКИЙ Євген, /Україна/ (нар. 1962 р.). Прозаїк. Член НСЖУ. Головний редактор газети «Дніпрова Зірка». Друкувався в періодиці. Автор і видавець "Брусліновського календаря" (1996).





ПАСЕНЮК  В`ячеслав /Україна/ (нар. 1949 р.). Поет, прозаїк. Член МСПУ. Твори публікувалися в журналах «Литва литературная», «Донбасс», «Вильнюс», «Радуга» т.і..

Автор Книг: «Голос и больше ничего», «Образ жизни», «Объём и плоскость», «Паломник речи», «Ожидание дождя».



ЕРЕМЕНКО Володимир , /Україна/ (нар.1939 р.) Письменник, журналіст. Твори публікувалися в журналах «Темные аллеи», «Склянка часу», «Радуга»,  «Антологія украинського жаху»,  в газетах Києва, Харкова, Черкас.  Член СПР.  Автор книг: «Памятник дождю» (1998), «Merde» (2002), «Созвездие близнецов» (2003), романов «Восхождение в бездну» (2007), "Gimagimis" (2008) т.і.

 

 

 

Низовцов Михайло , /Україна/ (нар.1951 р.) В різні часи друкувався віршами і прозою в різних виданнях українською та російською мовами:  в журналах "Склянка Часу", "Дніпро", в альманахах "Провінція" , "Південне місто",  "Одеський літератор","Екумена" та інших.

Автор збірки акровіршів "Признание" (2005),  "Моя вишнева Україна" ( 2005) т.і.

Переможець II-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013» (за оповідання «Пликышкнышкельмантоцкий»


Розгляд творів до цьогорічного конкурсу завершено 
 ( В рамках конкурсу, до редакції було надіслано 1247 творів.

Із них до  розгляду було взято 68)

 

 

Список авторів та назва творів, узятих до конкурсного розгляду:

 

Шорт-лист  конкурсу  короткого оповідання «ZEITGLAS»-2014

 

 

Автор

Рік народження автора

місто

Назва твору

Андрієнко Світлана Олексіївна

1959

м. Кривий Ріг.

ДЕСЬ ЗОВСІМ ПОРЯД

Балюк Юрій Васильович

 

1985

м. Бердичів.

 

Летючий голландець

 

Батчаев Владимир Крузович

1963

м.Черкаси

Т Р И П Т И Х

Бойко Марія Михайлівна

1991

м. Тернопіль

Її віконне марення

 

Боклаг Олександр Григорович

 

 

 

м. Київ

   …Смайл...Смайл…Смайл

Верлан Iрина Анатоліївна

1965

м.Запоріжжя

ПИСЬМО ПОДРУГЕ

 

Вовнянко Вадим Сергійович

1987

с.Торговиця Новоархангельського р-ну Кіровоградської області

П О Л І Т   Д У Ш І

 

Гаєвська Галина

1953

м. Маріуполь.

В затьмареному дзеркалі душі відбиток сподівань

Гайворонський Петро Євгенович

1958

м. Красноармійськ на Донеччині.

ІМРЯ

Галузінська (Яковлєва) Таїсія Володимирівна

1971

м. Бар.

ДО МЕНЕ СЬОГОДНІ…

Гладиш Тетяна

 

1983

с. Посад-Покровське, Білозерський р-н, Херсонська обл.

ЗРАЗКОВІ СТОСУНКИ

 

Грицан-Чонка Тетяна Василівна

 

1964

с. Красна, Тячівський р-н, Закарпатська обл.

Голова і Гора

Даник Володимир Олексійович

 

1957

м.Черкаси

А ВЫ РАДУЙТЕСЬ… ЖИЗНИ!

Джулайко Тетяна

1990

м. Київ

Любочка

 

Дóлик Любов Юріївна

1965

м. Львів

Дзвінок

 

Журавчак Михайло

?

?

Небо всюди однакове

 

Задорожна Маріанна Іванівна,

 

1982

м. Львів

Тачка

 

Зінь Зоряна

 

1964

м. Львів

АНГЕЛЯТКО ДЛЯ  ТАТКА

 

Кальніченко Артем Олександрович

1997

м. Жовті води, Дніпропетровської області.

Хороший хлопець

 

Катрук Світлана Володимиріна

1978

с.м.т. Томашпіль.

ДОРОГОЮ ЖИТТЯ

Киян Валія & Юра Лоцький

 

?

м.Київ , м. Лодзь.

Рік Шевченка вдався

 

Климчик Діана Петрівна

1997

смт. Мізоч, Рівненська область.

 

Біла чашка

 

Кобаль Мирослава Василівна

 

1985

с. Кам'яниця,

Ужгородський район,

Закарпатська обл.

 

Бізнесмен або Рай

 

Комісарук Володимир Васильович


1952

с.Кустівці,

Полонського р-ну.,

Хмельницької обл..

 

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Кравченко Оксана Володимирівна

 

?

м. Полтава.

 

Завтра — професійне свято

 

Куляша Ольга Юріївна

1998

с. Тростянка,

Вл.-Волинський район,

Волинська обл..

 

Cолнце умирает на Западе

 

Литовченко Галина

?

с.Віліне,

Бахчисарайський р-н,

АРКрим,

 

МІРАЖІ

Ліпчинський Валентин Олександрович

1958

с. Оболоня,

Долинський район,

Івано-Франківська область.

 

Прикинь, карочє, як ми Новий рік зустрічали...

 

Лукин Антон Евгеньевич

1985

с. Дивеево, Нижегородьскої області, Росія.

Язык острее бритвы

Люліч Валентина Анатоліївна

1989

м. Рівне

ВАРТІСТЬ

Маїло Людмила Іванівна

 

1984

Ковельський р-н., Волинська область.

ШАНС НА ЩАСТЯ!

 

Максимів Галина Миколаївна

 

1984

м. Долина,

Івано-Франківської обл.

 

ГАЛСТУКИ ДЛЯ БІЛИХ МІШКІВ

 

Маруга Валерій Михайлович

1948

м. Луцьк

         ІНТИМНИЙ КОНФУЗ

Мацьків Марія Анатоліївна

1994

м. Львів

На краю

Мезенцева Вікторія Андріївна

 

1994

м. Львів

Каблучка

 

Мисюра Інна

 

 

1992

с. Зелений Гай ,

Баранівського р-н.,

Житомирської обл.

 

Дорогою НЕ до раю...

 

Митрога В'ячеслав

 

 

1983

м. Київ.

LA GRANDE GUERRE

Мойсеєнко Софія Юріївна

1996

м. Васильків,

 обл. Київська.

 

Дорога в порожнечу

 

Осипчук Наталія Вікторівна

 

?

м. Київ

Гортаючи сторінки глянцевого журналу…

 

Очеретяна Вікторія

1995

м. Сміла, Черкаської області.

Пазл

Пасічник Лілія

1986

м.Київ.

«АНА»

Пономаренко Олександр Миколайович

?

м. Васильків.

Хоча б ще раз

Поспєлов Артем

1993

м. Київ.

Поселення байдужих

Мария Алексеевна Розенблит

1943

Таллінн, , Естонія

 

ЯИЧНИЦА

Семенюк Егор Олегович

1997

м. Київ

Нескорена

 

Соколова Олена

?

м. Київ.

Старушка

Старенький Ігор Олександрович

1987

м. Кам’янець-Подільський

Гроші і кохання

 

Cубота  Микола

1955

село Володарівка, Богодухівський район, Харківська область.

 

К О Н І

Судус Юлія Василівна

 

1991

м. Луцьк.

Крилатий пес

Сьомик Оксана Григорівна

1981

м. Харків

Таїна життя

 

Тарасенко Наталя Геннадіївна

1987

м. Вишневе, Київська область.

Сашко

Титаренко Ольга

1983

м. Торонто, Канада

Добромів

 

Ферт Андрей Александрович

 

1992

м. Київ.

БЖЫНГ

 

Хімич (Сівоха) Марія

 

1985

с. Тетерівка Житомирського району.

 

Найкращий потяг Країни

 

Царенкова Наталья Николаевна

1955

пгт. Велика Димерка Броварский район, Киевская обл.

«Майданутая»

Царик Олександр Павлович

1954

м. Шепетівка,

Хмельницька обл

Поминальний обід за Миколою

 

Чуб Григорій Григорович

1988

м. Черкаси.

ДОРОГА З КАМЕНІВ

 

Шевернога (Каменєва) Маргарита

 

1975

с. Кривчик, Дунаєвецький район, Хмельницька область

Ах, Неаполь…

 

Шевчук Ірина Василівна

 

1990

с.Доброгостів

Дрогобицький р-н.

Львівська обл.

 

Оберіг для сина

 

Шепелицька Лідія

1999

м. Житомир.

"До завтра"

Щербаха Ольга Іванівна

 

1981

м. Київ.

«Химера»

 

 

 

 

 

 

 

Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, друкувалися   на сторінках нашого журналу та літературного альманаху «Скіфія».

 Читайте тексти авторів. Вони, більшою частиною, оприлюднені на сторінках журналу СЧ цього року, та пишіть Вашу думку.

 

 

УВАГА!

Кожен автор може долучитися до обговорення на цьому сайті. (Бажано назвати три кращі твори та їх авторів). Цю інформацію врахує журі. Остаточні результати конкурсу будуть оголошені до кінця грудня 2014.

 

Переможці та лауреати IIІ -го міжнародного конкурсу “Zeitglas-2014»

 

25 грудня 2014

 

Автор

Рік народження автора

Назва твору

Оцінка

АПАЛЬКОВ

Олександр

Оцінка

БРУСЛИ-НОВСЬКИЙ Євген

Оцінка

ПАСЕНЮК  В`ячеслав

Оцінка

ЕРЕМЕНКО Володимир

Оцінка

НИЗОВЦОВ Михайло

Загальний бал

Андрієнко Світлана Олексіївна

1959

ДЕСЬ ЗОВСІМ ПОРЯД

4+

4

5

3

3

19+

Балюк Юрій Васильович

 

1985

Летючий голландець

 

4

2

4

3

5

18

Боклаг Олександр Григорович

 

 

 1951

   …Смайл...Смайл…Смайл

4

3

5

2

5+

19+

Верлан Iрина Анатоліївна

1965

ПИСЬМО ПОДРУГЕ

 

3

3

4

2

3

15

Гайворонський Петро Євгенович

1958

ІМРЯ

4+

3

5

4

5

21+

Грицан-Чонка Тетяна Василівна

 

1964

Голова і Гора

3

2

4

2

2

13

Джулайко Тетяна

1990

Любочка

 

4

2

5

3

4

18

Дóлик Любов Юріївна

1965

Дзвінок

 

4

3

4

3

4

18

Зінь Зоряна

 

1964

АНГЕЛЯТКО ДЛЯ  ТАТКА

 

4

3

4

3

4

18

Кальніченко Артем Олександрович

1997

Хороший хлопець

 

4

3

5

2

5

19

Киян & Лоцький

 

1954, 1954

Рік Шевченка вдався

 

3

2

5

2

3

15

Комісарук Володимир Васильович


1952

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

5

2

5

3

2

17

Куляша Ольга Юріївна

1998

Cолнце умирает на Западе

 

4

3

4

3

5

19

Литовченко Галина

1953

МІРАЖІ

3

3

4

2

3

15

Ліпчинський Валентин Олександрович

1958

Прикинь, карочє, як ми Новий рік зустрічали...

 

5

4

4

4

5+

22

Люліч Валентина Анатоліївна

1989

ВАРТІСТЬ

3

2

3

4

4

16

Маїло Людмила Іванівна

 

1984

ШАНС НА ЩАСТЯ!

 

4

2

4

3

4

17

Максимів Галина Миколаївна

 

1984

ГАЛСТУКИ ДЛЯ БІЛИХ МІШКІВ

 

4

3

5

3

3

18

Маруга Валерій Михайлович

1948

 ІНТИМНИЙ КОНФУЗ

5

3

4

5

4

21

Мацьків Марія Анатоліївна

1994

На краю

3

2

4

2

3

14

Мезенцева Вікторія Андріївна

 

1972

Каблучка

 

3

3

4

4

3

17

Митрога В'ячеслав

 

 

1983

LA GRANDE GUERRE

3

2

5

3

5

18

Мойсеєнко Софія Юріївна

1996

Дорога в порожнечу

 

3

2

4

2

2

13

Очеретяна Вікторія

1995

Пазл

4

2

4

3

5+

18+

Пасічник Лілія

1986

«АНА»

4

2

5

3

4

18

Поспєлов Артем

1993

Поселення байдужих

3

2

4

3

5

17

Судус Юлія Василівна

 

1991

Крилатий пес

4

2

4

2

3

15

Сьомик Оксана Григорівна

1981

Таїна життя

 

4

2

5

2

5

18

Хімич (Сівоха) Марія

 

1985

Найкращий потяг Країни

 

5

4

4

2

3

18

Царенкова Наталья Николаевна

1955

«Майданутая»

3

3

5

2

2

15

Царик Олександр Павлович

1954

Поминальний обід за Миколою

 

4

2

4

2

5

17

Шевчук Ірина Василівна

 

1990

Оберіг для сина

 

4

2

5

3

4

18

Шепелицька Лідія

1999

"До завтра"

3

3

4

3

4

17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Твори переможців конкурсу:

 

Переможець

міжнародного конкурсу ZeitGlas-2014 (на краще оповідання)

(I-місце)

 

Ліпчинський Валентин

(с. Оболоня, Долинського району, Івано-Франківської області.)

за оповідання «Прикинь, карочє, як ми Новий рік зустрічали...»

 

 

Коротка творча біографія:

 

Народився 11.11.1958 р. в м. Городок Хмельницької обл. Має дві вищі освіти за фахом: "Інженер електронної техніки"(Львіський ордена Леніна політехнічний інститут ім. Ленінського комсомолу (зараз - Національний університет "Львівська політехніка") та "Інженер-програміст" (Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу). 
Друкувався у № 63 2012 р. журналу "Склянка Часу- Zeitglas", № 11-12 2011 р. журналу "Березіль", № 12 2010 р., №№ 7,8,12 2011 р., № 10 2012 р. журналу "Дніпро", "Антології сучасної новелістики та лірики України-2011", "Антології сучасної новелістики та лірики України-2012", альманахах "Скіфія-2012-Весна", "Скіфія-2012-Літо", "Скіфія-2012-Зима", "Скіфія-2013-Весна" видавництва "Склянка Часу- Zeitglas". Лауреат Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії "Золотий Тризуб". Член ВГО ЛО "Кобзар". 

 

Прикинь, карочє, як ми Новий рік зустрічали...

 

Десь за кілька днів після новорічних свят я добирався додому міжміською маршруткою. Біля мене сіла юна красуня, витягла телефон, набрала номер, і за хвилю я та інші пасажири мали змогу почути такий монолог:

- Прівєт, падруга! Карочє, ти бери в холодильнику все, що там є, а я поки що тобі розкажу, як ми Новий рік зустрічали...
Карочє, Танька приходить вчора така зла, вона пішла Новий рік зустрічати з пацанами, казала, що в них, тіпа, все буде культурно, а тепер приходить і каже, що вони, в натурє, всі казли, понапивались ще до Нового року, і вона навіть не мала з ким нормально Новий рік зустріти, прикинь!.. Але тепер боїться, що у вересні мамкою стане, прикинь!..
А в нас якраз все культурно було, прикинь, карочє, дєвки накрили на стіл, і всі, тіпа, сіли і випили пару раз, ну, пацани водки, а дєвки - хто шампанське, хто текіли, я лічно пила шампанське, а мені кажуть, та, мол, не вимахуйся, вмаж текіли, карочє, налили цілий стакан, всипали солі на зап'ястя, почепили на стінку склянки розрізану наполовину скибку лайму, ну, карочє, всє дєла, я лизнула сіль, надпила текіли, посмоктала лайм і зразу ледь не побігла в туалет, бо то таке бридке, тіпа нашої самогонки, не знаю, чого ту текілу всі так хвалять, карочє, я потім цілий вечір тільки шампанське пила...
Карочє, не встигли закусити, бо всі такі голодні були, а тут, бац, і світло вирубали, а всі так зразу: "Ну, ні фіга собі Новий рік зустріли!", ну, карочє, пацани подзвонили в диспетчерську і там якусь бабульку з півгодини напрягали, карочє, тіпа, казали, що ми на неї в суд подамо, ха-ха, певно, ту бабульку ледь шляк не трафив, прикинь...
Ну, карочє, світла нема, а тут вдруг за вікном феєрверки, і всі, тіпа, закричали: "О, Новий рік настав!", і побігли на вулицю зустрічати Новий рік, а пацани кричать:"Давай вже бухати!", карочє, розпили дві пляшки шампанського біля під'їзду, а тоді дєвки пішли в квартиру, бо дуже змерзли, а пацани лишились курити...
Потім приходять і приносять ще дві пляшки водки... Карочє, пацани набухались до свинячого візгу, а Стас ходив і казав: "Я такий п'яний!", прикинь, і всі так ржали...
Ну, карочє, сидимо в темноті, біля мене Едік, і, прикинь, каже, мол, я правильно зробила, що послала Юрку, бо він був казьол, в натурє, а Стас - нормальний пацан, і шо, мол, він одобряє мій вибір, бо я класна чувіха, він би й сам, мол, не проти зі мною закрутити, але Стас - його друг, як він його кине, прикинь!..
Карочє, десь за півгодини прийшли ще Артур з Лєнкою, принесли пляшку віскі і червону ікру, а пацани пішли на кухню і сиділи там в темноті чогось самі, ми ваабщє не поняли, в чьом прікол...
Тут раптом врубали світло і всі так: "Ура-а!", тіпа, карочє, зраділи, що врубали світло, більше, ніж Новому року, прикинь!..
А Лєнка з Артутром пішли в іншу кімнату, бо Лєнка сказала, що, мол, їй стало погано, і лягла на ліжко, Артур залишився з нею пильнувати, аби їй не стало гірше, і так вони провели всю ніч, прикинь, він тільки пару раз заходив до нас і казав, що Лєнка сама не хоче пити і йому не дозволяє, і до нас його не відпускає, карочє, вона якась дивна, скажи?.. Нє, Артур, канєшно, козел, але все одно його трохи жалко, скажи?..
Карочє, під ранок всі порозходились, лишився тільки Юзьо і Стас, ну, Юзьо каже, що, мол, тіпа, він нам, певно, заважає, а я йому, шо да, я хотіла б трохи поспілкуватись зі Стасом, ну, Юзьо пішов, карочє, а ми з Стасом ще поговорили десь до дванадцятої і лягли спати, і він мені каже, що, мол, Галка його дуже кохає і він мав би бути зараз з нею, але хоче бути тільки зі мною, прикинь!.. А тоді ні з сього ні з того каже, що от він, тіпа, ще може сказати мені: "Я тебе абажаю", але чогось не може: "Я тебе кохаю", я його питаю: "Чому-у?..", а він каже, тіпа: "Не знаю", карочє, я ваабщє не врубалась, в чому фішка, а тоді він трохи поспав, прокинувся і каже: "Я такий крихітний", прикинь, я так ржала, ледь з ліжка впала, бо навіть не поняла, що він, тіпа, хотів сказати, а він, карочє, каже, що хотів сказати щось зовсім інше, тіпа, а сказав так...
А, слухай ще, який прікол: вчора Галка до мене дзвонить і питає, як там коханий, я її питаю: "Чий?..", а вона, тіпа: "Ну-у, твій... і мій...", нє, я ваабщє не поняла, в чьом прікол, прикинь, нє, якби він хотів бути з нею, то був би з нею, а як він хоче бути зі мною, то я тут прі чьом, нє?.. Карочє, я ваабщє в шокє...
Ну, карочє, не знаю, чи Стас ще сьогодні прийде до мене ночувати, але я завтра йду на день народження до Алки, вона мені, прикинь, такі прикольні трусики на мій день народження подарувала, карочє, повернусь і тобі покажу..."

Маршрутка під'їхала до місця призначення, і я вийшов, не почувши закінчення цікавої розповіді. Але по дорозі додому в голові мені все лунало: "Прикинь, карочє, тіпа"... Прийшовши додому, сів за комп'ютер, зайшов на один з літературних сайтів і записав усе, що запам'ятав з того монологу - думав, перестане лунати... Ба ні - лунає й досі... Прикинь, карочє, яка фігня!

 

(твір опубліковано в "Антології сучасної новелістики та лірики України-13")
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

переможець

міжнародного конкурсу ZeitGlas-2014 (на краще оповідання)

(II-місце)

Гайворонський Петро

 ( м. Красноармійськ на Донеччині.)

За оповідання «ІМРЯ»

 

Коротка творча біографія:

 

Гайворонський Петро Євгенович народився 11 червня 1958року в м. Лисичанськ.

Закінчив історичний факультет Сімферопольського державного університету.

Член НСЖУ. Автор низки публіцистичних та художніх збірок.

Мешкає в м. Красноармійськ на Донеччині.

 

ІМРЯ

 

Ледь закінчилися останні кровопролитні оборонні бої й радянська армія відступила на схід, у село вступили загарбники. Спочатку нескінченним потоком йшла мотопіхота, За нею прогуркотіло декілька танків і самохідних гармат, а вже за технікою йшли солдати – німецький батальйон і неповна сотня угорських. У селі, однак, затрималося не все іноземне воїнство, а лише рота німців та взвод мадяр.

Місцеві мешканці та окупанти обережно приглядалися один до одного. Селяни стояли понад тинами, переглядалися та перешіптувалися. У повітрі хмарою зависла зловіща тривога. Один тільки дід Киричок бадьорився й хвалькувато промовив:

- Бачили ми й тих, і інших. Вигнали минулий раз, виженемо й зараз. Дайте лише трохи часу.

- Скоріше б, – промовила його сусідка, жінка середнього віку, вдовиця тридцять третього року. Побачивши, що з хати вийшли її діти, повернулася в двір, загнала їх назад у помешкання, заскочила туди сама й зачинила за собою двері. За доньку, Марію, вона була більш-менш спокійна, одинадцять років, ні туди, ні сюди. Що з неї взяти? Інша справа сімнадцятирічний Іван. Цього й на окопи відправити можуть, мобілізувати до допоміжних військ та мало ще що можна вчинити з майже дорослим хлопцем. Спокою їй при окупантах не бачити.

Пекельний день закінчувався, коли у двері настирно застукали. Дар’я похапцем відчинила. На порозі стояв вояк у мундирі кольору пожовклої під гарячим сонцем трави. На голові його сиділа пілотка, з правого боку якої стирчали дві чорні пір’їни. Зайда чітко й голосно відрекомендувався:

- Кандидат Імре Лукач. Приквартирований до вас, пані на постій.

- Та у мене ж усього дві малесенькі кімнатки й дітей двійко…

- Розмістимося якось. В одній булу жити я, в іншій – ви з дітьми. А якщо вам тісно буде або просто не сподобається моє сусідство, то можете в хлів перебратися жити. Я не заперечую.

Дар’я замовкла, та й заперечувати було нерозумно, більш того, небезпечно. Маруся, смикнула Івана за рукав:

- Ваню, Ваню! А він що, буде обраний до Верховної Ради? Він кандидат у куди?

- Усі вони кандидати на той світ…

Як не дивно, кандидат Лукач почув розмову, пихато посміхнувся, але коротко пояснив:

- Кандидат – це чин в угорській армії, унтер-офіцер.

Імре поселився у світлиці, великим тягарем не був, якщо ним може не бути чужа людина в хаті. Харчі він мав свої, ще іноді навіть дітей пригощав. Сам  прав, сам прасував свій одяг, чистив чоботи. Сміття від нього не було ніякого, охайним виявився. Не пиячив, як це робили німецькі солдати. Стриманий, завжди похмурий. Іноді розкладав перед собою карточки з рідними. Дивився так, перед собою, й тихенько пісню співав. Сумну, сумну… Шкода, що чужою мовою, а то Дарина слова переписала б, і сама її співала б, бо на її грішній душі щось подібне до тієї мелодії творилося.

Але одного разу прислухалася господарка до нової пісні постояльця та й рота розкрила. У світлиці розливалася незнайома їй українська пісня про Бескиди, полонини та сині озера. Дашка звернулася до непроханого квартиранта:

- Імря! Де ти навився цієї пісні.

Вояк, завжди, здавалося, надутий і пихатий, відповів на диво просто:

- Бабця моя мене навчила, вона – русинка. Я з Підкарпаття, неподалік Мукачевого жив. Батька мого вбили в минулу війну, на Балканах. Мати вдруге заміж вийшла, а я все більше жив у бабці, вона мене й виховувала. Тут по-сусідству живе підофіцер, мій земляк, так у нього мати – русинка.

Імре говорив значно іншою українською мовою, ніж на Слобожанщині, але цілком зрозумілою. Іван з юнацької цікавості приглядався до окупанта. Так, про всяк випадок. У сусіда, діда Киричка, «розквартирувався» той самий угорський підофіцер, на ім’я Іштван, з яким вечорами розмовляв Імре. Одну з них майже мимоволі підслухав Іван.

- Імре, що ми тут робимо? Навіщо ми сюди заблукали? Івани у нас мотоцикла вкрали, чи що інше?

- Війна, Іштване.

- Кому вона була потрібна ця війна? Наша країна в минулу війну вже довоювалася! Батьки наші тут полягли. Всю Трансильванію втратила! А тепер і саму Угорщину загубимо.

- А що робити, Іштване? Здатися в полон – розстріляють росіяни. Втекти додому – свої розстріляють.

- А ось послухай Імре, що пише моя мати.

Підофіцер почав читати листа, але зовсім незрозумілою Івану угорською мовою, якою точилася й уся подальша їх бесіда. Хлопцю стало нецікаво й він пішов до хати. Пройшло ще пару тижнів і між Іваном та Імре встановився певний контакт. Кандидат просив хлопця сходити з ним на річку, аби порибалити. Потім якось захопив з собою карабін, щоб підбити дику качку чи іншу дичину. Між господарями і постояльцем встановився баланс: відносини були не приятельськими, але й не ворожими.

Ідилія рухнула несподівано і враз. Якось Іван побачив на підвіконні срібний портсигар. На його кришці виблискував на сонці барельєф австро-угорського цісаря Франца-Йосипа, над яким вився двохголовий орел з коронами на головах і мечем та скіпетром у лапах. Праворуч від орла сяяв угорський герб, увінчаний короною з нахиленим на лівий бік хрестом. Все це було обрамлене вінком з дубових та лаврових гілок. По боках стояли дати «1848-1908».

Коли Іван вийшов на двір, вікно було відчинене. Імре саме вийшов на якусь хвильку зі «своєї» кімнати. Цього було достатньо, щоб портсигар опинився у глибокій кишені Іванових штанів, а підліток прожогом вискочив на вулицю.  Побіг до річки, сів під кручею, тремтячими руками розкрив портсигар. Він був повним дорогих цигарок. Хлопець витяг одну з них, чиркнув сірником, запалив. Зробив затяжку, другу, третю. «Трава травою порівняно з нашим самосадом, – подумав юнак і сам себе заспокоїв, - Зате шик який!» Потягом дня він роздавав цигарки усім своїм друзякам і просто знайомим людям. Не забув пригостити і діда Киричка, але той відмовився, мовляв, краще нашої махорки в світі курива нема.

 

Під вечір задоволений життям Іван повертався додому. Йшов городами і перш, ніж зайти на подвір’я, засунув під очеретяну стріху хліву свій трофей. Біля хати чатував хлопця розлючений кандидат.

- Де портсигар? – с погрозою в голосі запитав він хлопчака.

- Який ще портсигар?

- Не валяй дурня, віддай портсигар по-доброму!

Іван насупився й мовчав. Імре схопив хлопця і боляче викрутив руку. Той скрикнув, але не вимовив

ані слова. Імре сильно вдарив юнака в живіт, а потім в обличчя:

- Віддай, негіднику, портсигар!

- Не знаю я ніякого портсигару, – вперто бубонів підліток.

На нього посипалися один за другим декілька сильних ударів.

- Повторюю. Віддай мою річ краще по добру, по здорову.

Іван вперто продовжував мовчати. Імре заскочив у хату, схопив карабін і вискочив на двір.

- Ходімо в город, - наказав він Іванові.

Юнак оглянув усе навколо, оцінив ситуацію. Діватися було нікуди: на вулицю бігти не можна: настала комендантська година. Якщо не підстрелить кандидат, то обов’язково застрелить німецький патруль. А у дворі чи в городі – де ти сховаєшся? Іван понурив голову й повільно пішов в огород. Імре поставив хлопця в самому його центрі, біля опудала. Відійшов від «заарештованого» на три кроки, наставив на нього карабін.

- Останній раз запитую: де портсигар?

Іван мовчав. Імре пересмикнув затвор. Промовив дуже повільно:

- Де порт-си-гар?

Хлопець мовчав, немов німий. Імре прицілився, вистрелив і з опудала злетіла стара дірява шапка з відірваним вухом. Іван трохи здригнувся від пострілу, але твердо стояв на ногах. На постріл прилетіла Дар’я, заголосила на весь куток:

- Імря! Іроде ти проклятий За що ж ти дитину вбиваєш?

Жінка повернулася до хліву, вихопила з гнояки вила й побігла на Лукача. Кандидат не розгубився, стрільнув під ноги жінці, попередив:

 - Зараз обом ноги поперебиваю. Іван украв у мене портсигар, а я лише хочу його собі повернути.

Жінка заволала:

- Ах ти фашистяко! З-за залізяки готовий людину до смерті вбити! А може Іван і не брав твоєї цигарниці?

Імре змінився в обличчі, скипів:

- Я не фашист! То італійці фашисти й ваш син. Я колись щось у вас украв? Навіть не брав нічого, не спитавши!

Несподівано заговорив Іван:

- А я в себе вдома! Все, що в моїй хаті – наше! Ми тебе сюди не кликали! Я до тебе в хату не вдирався без запрошення. Ви – гірше монголів.

Імре збагровів, але несподівано почав виправдовуватися:

- Той портсигар – єдина пам'ять про батька. Це найдорожча для мене річ. Я готовий за нього праву руку чи ногу віддати.

Вояк схилив голову і мовчки пішов у двір. За ним з вилами так само похнюплено йшла Дар’я. Останнім повільно плівся Іван. Коли всі троє зайшли в хату, вже стемніло. Запалили каганці. Ванько вибіг надвір і повернувся за хвилину. Він зайшов у світлицю, кинув на стіл перед кандидатом портсигар.

- На! Бери своє добро. Сигарети тільки розкурили. Я не знав, що він батьків.

Імре мовчав, але навіть при мерехкотінні каганцевого світла було видно, що він зрадів.

 

Пройшло два місяці. Прикра подія почала потроху забуватися. Іван все так же супроводжував Імре на річку, показував рибні місця, гніздівля качок та іншої дичини. Наприкінці вересня Іван привів до ладу човен. Замінив прогнилі на дні дошки, просмолив усе судно.

Іван з кандидатом сіли в човен, відштовхнулися від берега й поплили спочатку на середину річки, а потім вздовж неї, за течією. Ріка була повільною, неспішною, так що весла не відпочивали. Допливши до місця, де береги були вкриті густеньким гаєм, а вода понад побережжям такими ж рясними заростями очерету, Імре став вглядатися в щедру зелень, поклавши карабін на лаву, витяг з кишені манок на качку.

Цієї хвилі вистачило Іванові, щоб схопити карабін пересмикнути затвор і направити ствол зброї на Імре:

- Молися, окупант проклятий.

Імре поліз в кишеню, дістав невеликого солдатського молитвослова, почав молитися. Іван, ніби пригадавши щось важливе, обірвав його молитву:

- Стій. Знімай чоботи.

Кандидат зняв чоботи, поклав праворуч від себе. Іван до чобіт навіть не доторкнувся, дав нову команду:

 - Портсигар виклади.

Імре головою показав – «ні». Хлопець махнув рукою, мовляв, сигаретницю можна потім забрати. Імре продовжив молитву. Без хресного знамені, монотонно бубонів.

Іван витяг з карабіну магазин, викинув його в річку, потім висмикнув з патронника набій, кинув його слідом. Карабін кинув під ноги іноземному вояку.

- Імря, як воно під дулом карабіна побувати? Не дуже, так? Отак і я простояв.

Імре повільно взяв зброю в руки, коротко вилаявся. Повертаючись додому, не розмовляли.

 

Наприкінці осені угорці подалися на Схід і ніхто. Імре надзвичайно стримано розпрощався з господарями, не сподіваючись на те, що вони колись зустрінуться. Та доля розпорядилася по-іншому.

У лютому через те саме село бігли, колись звитяжні й пихаті, а тепер   голодні, холодні, обморожені вояки.

Кандидат Лукач йшов серед обозних, з обмороженими руками. Дар’я примітила його й, як уся Україна, спитала:

- Де ж ти, бісів вояка, пір’я своє розгубив.

Імре згадав тітку, його завжди сумне обличчя наче просяяло. Підбіг до неї, швидко заговорив:

- Матко, приховай мене.

Дар’ю довго умовляти не довелося. Жінка завела його в клуню, гукнула Івана.

- Приховай його десь над річкою, видно відвоювався.

Так і закінчилася війна для Імре. Після полону повернувся на Закарпаття. Жив, працював, обзавівся дружиною, сім’єю. Одного разу доля знову звела його з Іваном. Та це вже, як говорять у народі, зовсім інша розповідь.

 

(твір опубліковано у журналі "Склянка Часу*Zeitglas", №70) 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Переможець

міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання ZeitGlas-2014

 (III-місце)

 

 Маруга Валерій

(м. Луцьк.)

за твір «ІНТИМНИЙ КОНФУЗ

 

Коротка творча біографія:

 

Народився 4 липня 1948 року в м. Збараж на Тернопільщині. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Працював в комсомольських і партійних органах, служив в армії і підрозділах МВС СРСР і України. Майор внутрішньої служби у відставці. Історик, письменник. Автор багатьох історико-документальних і літературно-художніх книг. Найбільш відомі "Дневник инопланетянина", "Кримінальні історії", "Приречені на кару", "Шлях до істини", "МВС очима історії", "100 дней в СИЗО" та інші. Працює завідувачем музею історії органів внутрішніх справ Волині.

 

 

 

ІНТИМНИЙ КОНФУЗ

 

Василю Чайкіну ще не виповнилося і тридцяти, коли його несподівано висунули, чи то порекомендували й обрали головою колективного сільгосппідприємства «Дружба». Таке високе довір’я він заслужив на посаді бригадира тракторної бригади, де досить успішно мобілізовував механізаторів до напруженої праці, незважаючи на скруту з фінансами, паливом і запчастинами.

Міцний, кремезний, з вольовим, владним і гучним голосом, не за роками  солідним животом, любив керувати підлеглими і навіть друзями. Направо й наліво сипав вказівками й дорученнями, насолоджуючись розгубленістю і ніяковінням своїх виконавців. Особливо полюбляв ставити вимоги сексуального характеру, зважаючи на свій вік і неабияку пристрасть до протилежної статті.

- Маня, до мене! – кликав за звичай до себе секретар-друкарку, вдовицю Мухавку. – Слухай уважно, завтра до мене ревізор приїжджає з міста на цілий тиждень. Скупченко такий, худий і горбатий. Пам”ятаєш?

- Нє, не помню.

- Та знаєш ти його, він щороку мені голову морочить, одним словом, познайомишся. Поняла?

-  Та поняла, пане голова, поняла.

-  У тебе зупиниться. Щоб ти йому і на столі, і в ліжку подавала все, чого він захоче. Цей тип дуже примхливий і прискіпливий, мені всю душу виверне, поки закінчить свою перевірку. То ти вже постарайся, будь ласка... Ясно?

-  Та ясно, Василю Івановичу, ясно, шо я маленька, чи шо, чи то перший раз. От тільки не знаю,  коли ви до мене заглянете. Все обіцяєте і обіцяєте, а надсилаєте чужих і старих, як мухомори.

-  Ну, розумієш, життя таке, у молодих сила, а у старих – влада. Я після нього точно зайду, ось даю тобі слово, їй Богу, потерпи ще трохи. Ти ж бачиш, скільки в мене проблем, як у божевільні, зате потім, ось тобі хрест, гульнемо на повну. Ось побачиш...

Висока посада мимоволі розширила його атаки на інтимному фронті, що набули відвертої нахабності. Якось, ніби ненароком кинув односельчанину Козовозу, який підробляв баяністом на турбазі «Світязь»:

 – Слухай, Гриша, чо ти начальство не поважаєш? В тебе там такі кралі, а ти ні гу-гу, привіз би мені парочку.

– Про шо мова, Василь Іванович,  буде сдєлано, – виструнчившись, випалив Козовоз, який тільки-но збирався випросити у голови машину гною.

Гриша якраз і спеціалізувався на подібних дорученнях. Турбаза профспілки працівників культури межувала з господарством «Дружба», тому тут завжди було багато жінок, які цілими днями лежали під пекучим літнім сонцем, намагаючись привернути увагу достойних партнерів. Але «женихів» було мало, що псувало їм настрій і самопочуття. Одна поважна дама із Харкова чисто сердечно і цілком серйозно зізналась: „Всё у вас хорошо, и озёра, и леса, и питание, вот только мужчин маловато, поэтому многие женщины уезжают так и не отдохнув».

Козовоз ледве встигав зводити і знайомити своїх місцевих друзів із небайдужими викладачками музичних шкіл, училищ та інститутів культури.  При цьому ніколи не забував і про свої меркантильні інтереси у вигляді самогону, пива і... гноївки.

Саме в цей час його «заарканили» дві екстравагантні, довгоногі подруги Оля і Катя з Києва, які мало не щодня просили в нього чогось справжнього і великого. Обидві яскраві блондинки, розфарбовані, як ляльки «Барбі», з красивими, спраглими тілами, прикрашеними хвилями звабливих форм  і округлостей. І Гриша, очікуючи неабияку матеріальну вдячність Чайкіна, не вагаючись, взявся за цю делікатну справу.

 – Так-с, дівчатка, – напівпошепки, інтригуючи, почав Козовоз, – є достойний чоловік, орел, керівник районного масштабу.

– Не дуже старий? – поцікавилась Оля.

– Та ти що, йому двадцять п”ять років!

– Це добре, – погодилась Катя, – а другим хто буде?

– Та він менше, як з двома, ніколи не забавляється. Це богатир!

– І справляється? – вигнула красиві чорні брови Оля.

– Та про шо мова? Це йому запросто, його жінки обожнюють.

 – А він не жадібний? – запитала Катя, роблячи наголос на останньому слові.

 – Та він мільйонер!..

                                                * * *

Наступного дня, ближче до вечора, Гриша своїм стареньким «Москвичем» вже квапливо доставив розфуфирених  дівчат до місця побачення, на мальовничу галявину біля чистого, мелодійно дзюркотливого  струмка, навіть не здогадуючись, який конфуз йому доведеться пережити.

Голова вже був на місці. Дівчата вискочили з машини, грайливо потягнулися, демонструючи свої довгі, рівні ніжки, що, здавалося, росли від самої шиї, й почали  розгладжувати руками коротенькі спіднички. А Козовоз, помітивши Чайкіна, мало не зомлів. Той поважно розлігся під розлогим кущем на старій, вицвілій куфайці, підперши голову рукою, як султан, що готувався оглянути свій гарем. З-за пояса його широких штанів виглядала літрова пляшка, заткнута саморобним корком.

 – Це твій мільйонер? – процідила крізь зуби Катя і потягнула подругу  до струмка.

Григорій знав про вроджену скупість голови і на всяк випадок прихопив з собою сухе вино, банку сардин в томаті і плитку шоколаду. Це якраз і врятувало ситуацію, бо в Чайкіна, крім самогону, був лише хліб і шмат сала, засмічений зернятами і  густо посипаний червоним перцем, який він витяг із целофанового пакета.

 Врешті-решт познайомилися, випили, закусили, спробували завести бесіду. Але голова ніяк не міг попасти в свою тарілку. Заникувався, кашляв і сякався. Дівчата його неабияк засоромили і знітили.

– Щось цього року в мене гречка не цвіте, – мимрив він, нишком оглядаючи дівчат, які встигли вже ополоснутися в лісовій річці і натягнути на себе малинові купальники типу «міні-бікіні».

– Це погано, – жартувала Оля, – як же без гречки? Куди ж тоді скакати? Де ховатися?

– Да-а-а, – зовсім розгубився Чайкін, – і овес майже весь поліг...

– „Что, совсем не стоит?” – знущалась Катя. – „Это уже катастрофа, єто никуда не годится...”

Коротше, розмова так  і не склеїлась побачення не вдалося. І вже десь через годину знервований Козовоз газував назад до турбази, відбиваючись від роздратованих подруг, що влаштували йому перехресний допит, перебиваючи одна одну:

– Так це твій супермен?!  Багатий хазяїн?!  Та він скнара і придурок... Ідіот!.. Кретин!

                                               * * *

 Через кілька днів Козовоз ненароком зіткнувся з Чайкіним і той йому щиро зізнався:

– Та ти шо, кого ти мені привіз. Я перепудився цих блатних дівок. Вони нахабні і розмальовані, як клоуни, смердять парфумами, як перукарі. Та ти шо, я боюсь таких баб...

 При від’їзді з турбази Оля і Катя ще раз виказали Григорію своє обурення:

– Передай своєму голові, – торохкотіла перша, – якщо він за пляшку самогонки хоче мати двох жінок, то він тупий дегенерат!

– Одним словом, кретин! – додала друга.

Козовоз, кисло посміхаючись, лише ствердно мотав головою, умовляючи:

 – Приїжджайте до нас наступного літа.

– Ні-і-і-коли! – проспівали дівчата.

                                                           * * *

Це невдале побачення таким би і залишилось в пам’яті невмілих залицяльників, якби ці дівчата розуміли чоловічі слабості. Проте Оля і Катя до таких не належали, тому вирішили помститись досить своєрідним чином.

Через досить короткий час в районну прокуратуру надійшла з Києва заява від двох жінок про те, що під час їхнього відпочинку на турбазі «Світязь» голова колективного сільгосппідприємства Чайкін і баяніст турбази Козовоз їх згвалтували. У листі детально описувалось, як зловмисники заманили їх в ліс, пригощали дорогим французьким коньяком і шампанським, вишуканими закусками і цукерками, обіцяли золоті гори, а тоді, скориставшись їх безпорадним станом, вчинили насильство..

Неможливо уявити собі пригніченість Чайкіна і переляк Козовоза, коли вони давали пояснення слідчому прокуратури. Підозрювані червоніли й синіли, покривалися холодним потом, переконуючи у своїй повній непричетності до подібного звинувачення.

Як і слід було очікувати, кримінальну справу  щодо цієї заяви невдовзі було закрито, бо адреси і прізвища киянок виявились вигаданими.  Але, хто вони, і Чайкін, і Козовоз добре знали.  Щоправда, нікому про це не розказували й не захотіли шукати і притягувати цих підступних жінок за наклеп. Тільки зустрічаючись один з одним, завжди згадували:

– Ну, як вони нас? Га?

– Да, як молодих, от стерви...

– Ладно, хрєн з ними, пішли вип’ємо, я ставлю.

Пригощав завжди Чайкін, і на подив Козовоза, тільки коньяком.

 

(твір опубліковано у журналі "Склянка Часу*Zeitglas", №72) 

 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Лауреат

міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання ZeitGlas-2014

 

Андрієнко Світлана

( м. Донецьк.)

За оповідання «ДЕСЬ ЗОВСІМ ПОРЯД»

 

Коротка творча біографія:

 

Андрієнко Світлана Олексіївна.

Народилася 1959 р. в Кривому Розі, закінчила медичний інститут в Дніпропетровську.

Останні 25 років живе у Донецьку, працює менеджером.

Почала писати в 2012 році. Оповідання публікувалися в «Скіфії 2013» - літо, осінь.

 

 

ДЕСЬ ЗОВСІМ ПОРЯД…

(Хроніки будинку ватажків)

 

Колись давно, ще за радянських часів, у самісінькому центрі міста було зведено будівлю. Люди не забарилися причепити до неї ярлик і  назвали  будинком ватажків, бо достеменно було відомо, що мешкатиме там молодіжна еліта – різного штибу діячі від комсомолу, секретарі райкомів, горкомів, обкомів  в асортименті, одним словом – ватажки, тобто, люди, яких хлібом не годуй -  дай кимось покерувати.  Назва прижилася і лишилася незмінною навіть тоді, коли за ватажками охолов слід.

Зараз можна тільки здогадуватися, кому й навіщо спало на думку збирати молодіжних керманичів докупи, оселивши їх під одним дахом. Можливо, при цьому керувалися міркуваннями  доцільності і зручності, бо, погодьтеся, надзвичайно зручно   проводити  збори комсомольського активу, не виходячи за поріг  власної хати. А може, хтось на горі очікував від ватажків, що їхні дії будуть ефективнішими і рішучішими, якщо ті матимуть  змогу обмінюватись  передовим досвідом  24 години на добу  під шкварчання яєшні  на кухнях чи під рипіння ліжок у спальнях?  Не виключене також проведення своєрідного соціального  експеріменту: комсомольські лідери –  особливі для соціалістичного режиму люди, зібрані в одну купу, паруючись між собою, мали б породити ще більш особливих людей  вже для потреб світлого комуністичного майбутнього.

Та як би там не було, якщо навіть і справді  існувала якась мета, задля якої ці люди мали б жити разом, вона лишилася нездійсненною, бо за першої-ліпшої нагоди комсомольці розбіглися,  немов таргани, шукаючи для себе більш  комфортних і вигідних умов, бо  єдине, чим міг полестити своїм амбітним мешканцям будинок ватажків, було місце його розташування.

Цілком зрозуміло, що пересічні громадяни недолюблювали цю превілейовану касту, цих небожителів, яких з повним правом можна було віднести до окремого різновиду homo sapiens, визначною рисою якого  було непереборне, майже неконтрольоване, бажання кимось керувати. Для ватажків не існувало перешкод на шляху до заповітної мети: завзято працюючи ліктями, вони пхалися догори буквально по головах, відштовхуючи, затоптуючи, а іноді, навіть, з’їдаючи слабших, і, таким чином здійснюючи природний відбір. У невдах, що опинялися за бортом, зносило дах від бажання керувати: дуже кортіло, а не було – ким. Не виключено, що особливе становище ватажків мало під собою підгрунття у вигляді якихось генетично зумовлених здібностей. Так, наприклад, було доведено, що успішні керманичі, всі, як один, мали надзвичайно чутливі  носи і вправно тримали ті носи за вітром на кшталт флюгерів. Коли  зненацька починало віяти кудись в інший бік, вони швиденько, усі гуртом,  повертали за вітром і здійснювали свої вражаючі метаморфози, пристосовуючись до нових, змінених  обставин. Так, на зламі епох із комсомольців вони миттєво перетворилися на бізнесменів і з успіхом почали застосовувати навички, здобуті на комсомольській роботі, вже в зовсім іншій царині.  І, звісно, у нагоді  їм ставали старі зв’язки, здобуті на кухнях і в ліжках споруди, зведеної колись спеціально для них.

Але я надто захопилася цією темою, і вступ затягнувся, бо все це було, так би мовити, приказкою, наша ж казка – попереду.

Замість ватажків, які поступово покидали будинок, один за одним в нього почали заселятися нові мешканці, зліплені вже зовсім із іншої  глини, аж поки, нарешті, із колишніх не лишився один, останній. Час від часу  він відчиняв вікно і під урочисті звуки радянських маршів велично  помахував здивованим перехожим згори рукою, уявляючи себе, мабуть, чи й не генсеком, що з даху Мавзолею приймає парад на Червоній площі. У психіатричній лікарні небораці трохи промили мізки, і деякий час він тихенько  жив у своєму куточку на пенсію по інвалідності, а коли знову почав вітати перехожих із вікна, його запроторили в лікарню вже на більш тривалий термін. Так і повелося: поки не слухає марші - живе вдома, як тільки вмикає програвач – везуть лікувати. Згодом його стан значно погіршився: в голові йому чулися ворожі голоси, і бідаха дуже переймався тим, що через клятих американців, які взяли собі за звичку транслювати свої новини прямісінько йому в мозок, ним обов’язково має зацікавитись  КДБ.

Після остаточного переселення останнього ватажка на «дурку»,  в його квартиру, що  зажила сумної слави, вселилася родина – тато, мама й син на ім’я Едічка.

 То була звичайна собі родина, яка  нічим не вирізнялася з-поміж інших, доки жінка не померла, хтозна від якої хвороби: звечора була жива-здорова, а на ранок вже й охолола.

Ця прикрість тільки підтвердила здогади людей про те, що з квартирою щось не так. А, може, проблема була з самим будинком, бо більшій частині його мешканців велося не так, щоб дуже добре.

Справивши тризну, тато з сином деякий час жили вдвох. Дві самітні жіночки-сусідки, через ревнощі побивши між собою горщики, старанно робили вдівцю аванси: перша - у вигляді смажених пиріжків з картоплею, презентованих зазвичай на тарілці з кокетливими рожевими  квіточками, другій найліпше вдавався драглистий холодець. Подорослішавши, син одружився і, оскільки власного  житла в нього не було, перспективи його отримати - теж,  мусив привести  молоду дружину в батьківський дім. Батько не заперечував, але дуже швидко до старого прийшло прикре розуміння власної зайвості у власній же хаті. Його присутність явно муляла молодим, і було очевидним:  якщо й надалі житимуть гуртом, то онуків йому за життя не дочекатись. Квартирне питання стояло руба, тож обидві сусідки подвоїли кількість пиріжків і холодцю, а невдовзі, вперше за кілька років поздоровкавшись одна з одною, мали нагоду з ранку до вечора перемивати йому кістки, бо невдячний знайшов собі жінку десь на стороні та й оселився у неї, залишивши молодят самих - робити йому онуків. Едічків батько був легкий на вдачу, тому нова пара  швидко поладнала між собою,  не завадили тому ні досить поважний вік, ні вже усталені життєві звички. Його подруга не мала ані дітей, ані родичів, ніхто не втручався в їхні справи і не заважав  жити разом душа в душу.

 Едічці з дружиною теж пощастило:  вона старанно  догоджала чоловікові, пам’ятаючи настанови своєї  покійної  неньки.

 - Якщо мужчині вдома погано ведеться, рано чи пізно він обов’язково знайде  місце, де за ним краще глядітимуть. А що до бажаючих його до рук прибрати, будь певна, їх навкруги повно-повнісінько!

Молода дружина не обмежувалася звичайними хатніми клопотами. Вона навчилася плетінню і власноруч виготовляла чоловікові светри, головні убори і шкарпетки. Собі шила вбрання, а щоб в оселі було затишніше, гаптувала серветки й скатертини. До того ж за характером була лагідною і незлобливою, одним словом, то був скарб, а не жінка, і все було б чудово, якби не одна обставина. Одна-єдина, вона переважила все інше, звівши нанівець зусилля жінки створити щасливу родину. Неприємність полягала в тому, що  минали роки, а діти, яких обидва дуже прагнули мати, в них не народжувалися. Лікарі стенали плечима, бо, на їх думку, ніщо не перешкоджало здоровому подружжю народити дитину. Але жінка не вагітніла.

 Минуло десять років. Одного дня хтось із знайомих зробив собі приємність, розповівши жінці  про те, що її улюблений Едічка має коханку, яка вже при надії. Та обставина, що інша жінка легко домоглася того, на що вона марно сподівалася довгих десять років, робила прикру новину вдвічі болючішою: адже сама вона, попри всі намагання, так і не подарувала чоловікові щастя батьківства! Отак одразу і знайшлось виправдання Едічці, бо хіба ж він винний у її безплідді? І навіть питання не поставало перед нею, як треба  повестися в цих непростих життєвих обставинах: адже, хоч і не народжена, дитина вже існує. І вона, безперечно, повинна мати  батька.  Жінка, що носить цю дитину, теж потребує чоловічої уваги. І вона, безумовно, має право на неї розраховувати. Таким чином, всі, крім неї самої, законної дружини, мали право розраховувати на увагу Едічки. Бідолашна сама подала на розлучення,  і лише про єдине прохала вона свого, тепер вже колишнього, чоловіка: їй потрібно було десь жити, бо в маленькому провінційному містечку, звідки вона колись приїхала вчитися у Донецьк, її ніхто не чекав, батьки вже давно померли. Всі її інтереси, в тому числі й професійні, були вже тут, у великому місті,  де  вона прожила останні п’ятнадцять років. Едічка, добре розуміючи  свою провину перед жінкою, пішов їй назустріч, і вони дійшли згоди таким чином: Едічків батько разом із подругою знову повернеться в будинок ватажків, колишня дружина  Едічки отримає однокімнатну квартиру, яку вони звільнять, а сам Едічка оселиться у своєї нової обраниці.

 Аби більше не повертатися до цієї теми, одразу скажу, що подальше життя розлученої жінки склалося дуже добре. Невдовзі вона вийшла заміж, без жодних проблем, в перший же рік заміжжя, народила дівчинку, згодом – ще одну, і жила собі за чоловіком, як за кам’яною стіною, не знаючи лиха. Звісно, плела йому шкарпетки і светри, шила сукенки собі і донечкам, і діти, що зростали в достатку та щирій любові, маючи перед очима прекрасний взірець для наслідування в особі своєї матері, переймали від неї її життєву мудрість.

А від Едічки щастя відвернулося. Він одружувався ще тричі, три жінки народили йому по дитині,  але кожна   наступна його дружина була гірша за попередню. Не об тім річ, що вони були собою не гарні, ні, з цим  у них все було гаразд. І освіту вони мали,  і могли  при нагоді вигідно показати себе в товаристві, але ж… Бідний він був із ними! І не раз, і не два згадав свою першу дружину, з якою колись горя не знав. Усупереч здоровому глузду, кожен раз він був певен, що більше не схибить, і, вибираючи, дивився так уважно, так пильно видивлявся, аж очі йому вилазили. Але спритні дівчата дуже вправно маскувалися, підступно прикидаючись безпечними барвистими метеликами, а згодом він (вже вкотре!) впевнювався, що його знову ошукали: у звабливій яскравій обгортці, замість метелика він отримував  огидну волохату гусінь. Такі вражаюче швидкі перетворення були поза межами Едікового розуміння.  Можливо, думав він, на тендітних панночок, зітканих, здавалося, виключно із серпанкових світанків, солов’їного співу і запашних трояндових пелюстків, так діє марш Мендельсона? Чи це обручка якимось чином миттєво перетворює чарівних принцес зі світу ельфів  на створінь  із криці і холодного каменю, корисливих, заздрісних і злющих-презлющих? Ці жіночки в усьому шукали своєї вигоди, їх цікавили тільки гроші, і Едічка міг заприсягнутися, що іноді виразно чує, як всередині у них клацає калькулятор. З останньою своєю, четвертою по рахунку, дружиною Едічка залишався не тому, що вподобав її більше за інших. Рішення нарешті  зупинитися в своїх матримоніальних пошуках було викликане тим, що його звичка одружуватися в очах оточуючих  уже набула ознак хронічної хвороби, а негативний досвід, здобутий ним у попередніх  шлюбах не додавав оптимізму і впевненості  щодо можливого успіху в подальших спробах. До того ж, пошарпаний життєвими негараздами, він виглядав вже не найкращим чином: замість  черевного пресу намітилося кругленьке черевце; волосся, колись пишне і блискуче, порідшало і потьмянішало; шкіра втратила свіжість молодості, а під очима після сну все частіше почали з’являтися набряки – переконлива ознака поганої роботи нирок. Словом, його зовнішність  більше не спокушала жінок, і їхні зацікавлені погляди були звернені тепер у інший бік, хоч-не-хоч, а доводилося ставити крапку – його кращі роки вже минули. Він наробив цілу купу прикрих помилок, і навіть існування дітей, яких він так колись прагнув мати,  не виправдовувало бездарно і безглуздо  прожитого ним життя, бо ці діти, народжені жінками із криці з холодним камінням замість серця і з калькуляторами в головах,  виховувалися ними же, тож не могли бути навченими повазі і любові до свого батька. Вони, ці діти, були живим докором йому, бо саме він, їх батько, мав добре  думати головою, а не чим іншим, уважно добираючи тих, від кого їм слід було народитися.

Минуло багато років.

У будинку, зведеному колись для ватажків, життя тривало. Об’єднані і, в той же самий час, відокремлені одне від одного кам’яними мурами, в своїх закапелках, захаращених  меблями і силою-силенною непотрібних речей, що мають дивну властивість непомітно накопичуватися,  його мешканці, звично  рухаючись по колу, кожнісінький день  докладали  масу зусиль задля того, аби, не дай Боже, не урвався цей невпинний процес постійного накопичення непотрібних речей, непотрібних почуттів, зайвих стосунків з  випадковими, непотрібними  людьми. І байдуже, що те  накопичення непотрібу вже давно перетворилося на проблему, на пастку, яка залізним пруттям зобов’язань замкнула їх всередині кола,  примушуючи  жити саме так, а не якось інакше.

Як і всюди  у великих містах, люди в будинку ватажків вели  досить ізольоване життя,  кожен у своїй окремій клітинці, іноді навіть не знаючи до ладу, хто саме мешкає за стіною, на відстані простягненої руки. Зрідка вони бачились, випадково стикаючись на сходах або біля поштових скриньок, квапливо здоровкалися, завчено розтягуючи губи, посміхалися і одразу ж забували одне про одного знову, аж до наступної випадкової зустрічі, можливо, за кілька тижнів, а, може, місяців.

Саме тому, коли за непоказними, давно нефарбованими дверима двоє людей, до яких нікому не було діла, опинилися на межі життя і смерті, про це навіть ніхто не здогадувався.

Едічків батько помирав. Життя витікало з нього крапля по краплі кров’ю, змішаною з сечею, випаровувалося теплом при диханні. Страшна, невиліковна хвороба з’їла його плоть аж до кісток, перетворивши чоловіка, дуже міцного колись, на жалюгідну подобу себе самого. І хоч від нього лишився самий лише кістяк, обтягнений шкірою, жінка, старанно приховуючи від свого чоловіка біль у надірваному попереку, заледве повертала його, аби змінити під ним закаляні простирадла. Під час принизливих для його чоловічої гідності маніпуляцій, до яких за довгий час своєї хвороби він так і не зміг звикнути, старий винувато посміхався їй пошерхлими посірілими вустами, бо нічим іншим не міг допомогти. І тільки ця безпорадна посмішка, навіть не посмішка, а  натяк на неї (на більше не вистачало сил!), мала б слугувати подякою і вибаченням за все те, що їй довелося винести на своїх тендітних плечах за останній час, і ще раз нагадати їй, як йому шкода, що вона має з ним стільки обтяжливого клопоту.  Він до останнього був при ясному розумі і  знав, що помирає. Ця обставина непокоїла і лякала жінку, викликаючи у неї підсвідомий спротив: їй здавалося неприродним і вкрай несправедливим те, що людина має знати про наближення кінця і чекати на свою смерть.

- Коли тобі стане краще... – Починала вона, марно намагаючись змінити напрям його думок,  але він тільки посміхався їй своєю винуватою посмішкою, за довгі роки сумісного життя навчившись розуміти її  без слів. Він легко розгадував справжній  зміст  того, що вона казала, тому вона замовкала.

- Пробач мене… Я буду там чекати на тебе. Але не квапся. – Він хотів би сказати їй наостанок, яке щастя було для нього жити поруч із нею і як гірко йому полишати її саму, таку сильну і таку беззахисну. Хотів би – та вже не міг.

- Пробач і ти мене! – Вона почувалася винною за те, що не могла зробити для нього більше, аніж вже зробила, а ще - за свої думки, які вважала блюзнірськими, бо благаючи Бога, аби нарешті все швидше скінчилося, вона думала не тільки про полегшення його страждань. Іноді вона просила спокою і для себе, і, тільки-но подумавши про це, одразу ж починала картати і гризти себе за недоречність турботи про себе саму в той час, коли він от-от перестане дихати.

Жінці дуже хотілося спочити, бо доглядати за тяжкохворим випадало тільки їй – Едічка відбувався короткими візитами, з’являючись лише вряди-годи. Ці відвідини завжди були однаковими: сидючи на стільці, немов сорока на кілку, він явно нудився необхідністю провести у старих деякий час: постійно озирався по хаті, нервово постукував запальничкою або механічно совав туди-сюди по стільниці якісь дрібнички, що випадково потрапили йому до рук. Стару страшенно дратував і сам Едічка, і його безглузді рухи, вона ледь стримувалася, щоб не  вперіщити чимось по його пещених руках з майстерно зробленим манікюром. Чим далі, тим частіше поглядаючи на свого гарного годинника, він з полегшенням прощався і тікав, посидівши поряд з батьком якихось півгодини.

- У нього стільки клопотів – діти, жінки, робота…

Вона  делікатно мовчала. Звісно, діти, жінки, робота…

Коли стало ясно, що батько вмирає, Едічка нарешті схаменувся і розвинув шалену діяльність.

- Тримайся, батько, зробимо операцію, ще поживеш! – Підбадьорював він старого, що ледве дибав з одного поверху лікарні – на другий, з одного кабінету – в інший.

Після цих кількагодинних блукань лікарняними коридорами,  повернувшись додому, старий впав на ліжко та вже більше й не підвівся.

Стара, над якою нависла не тільки тінь самотності, а й загроза опинитися в притулку, тихо плакала, ховаючи від чоловіка свої сльози. Те, що в неї колись було власне житло,  дозволило вирішити родині квартирне питання, і не один раз, а - двічі: спочатку, коли Едічка одружувався вперше, а потім - коли розлучався, знову ж таки, вперше. Погодившись на переїзд, жінка  була заклопотана тільки тим, аби її прописали в цій квартирі, бо на той час прописка вважалася  головним. Та вподальшому, приватизуючи житло, Едічка, отримавши згоду старих, оформив усе на себе, і  вона, не вагаючись, поставила тоді свій підпис на паперах, цілком покладаючись на слово свого чоловіка, у порядності   і розумі якого не мала підстав сумніватися, проживши з ним досить довго. Але наразі його життя добігало кінця, і поставало прикре питання: що буде з нею, якщо Едічка, якому завжди конче потрібні гроші, вирішить продати квартиру?

І вже здавалося, що не просто так він роззирається по кутках під час недовгих відвідин.

Нарешті все скінчилося.

 Не було полегшення, не було розпачу, не було сліз, бо вона  давно  їх виплакала.  Порожнеча. Безмежне ніщо.

Не треба більше рухатись, дихати, жити, бо втрачена остання ланка, яка поєднувала її з життям, надаючи йому сенсу.

Залишилося зробити ще одне, останнє зусилля. Обмила померлого, перевдягла і накрила з головою білосніжним простирадлом. Навела лад у кімнаті, зв’язала брудну білизну у вузол і винесла на смітник. Повернувшись, прийняла душ, перевдяглася, відчинила вікно і, перехрестившись, вилізла на підвіконня.

Ховаючи старих, Едічка навіть і гадки не мав, яка фатальна роль була відведена йому у цій подвійній трагедії.

 

Минув деякий час. Переполохані сумними подіями сусіди потроху заспокоїлись і повернулися до свого звичного життя, розважливо запевняючи одне одного в тому, що «колись усі там будемо» і старанно відганяючи від себе здогад про те, що вчасно промовлене добре слово, можливо б змінило долю людей, що жили зовсім поряд, на відстані простягненої руки, за давно нефарбованими дверима, зовсім самотні серед натовпу байдужих. Знову життєстверджуюче рипіли роздовбані ліжка, кожен ранок темним мереживом на газові плити спливала  кавова піна, шкварчала і бризкала салом яєшня на пательнях, і вже, врешті-решт, тільки ті, кому перевалило далеко за п’ятдесят, проходячи повз двері, за якими колись жили старі, завжди привітні і усміхнені, на коротку мить замислювалися про своє власне майбутнє, про те, що чекає на них  самих, і при тому сумно зітхали. А ще, довго-довго на підвіконня, з якого зробила свій останній крок стара, шелестячи крилами, прилітала невеличка зграйка голубів, що туркотіли, заглядаючи у шибки блискучими намистинками оченят, і нетерпляче товклися  в очікуванні звичного частування. Потім забули й вони.

Через рік Едічка продав квартиру. У будинку, зведеному колись для ватажків, життя тривало…

 

(твір опубліковано у журналі "Склянка Часу*Zeitglas", №71)

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Лауреат

міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання ZeitGlas-2014

 

Боклаг Олександр

( м. Київ.)

За оповідання «…Смайл...Смайл…Смайл»

 

 Коротка творча біографія:

 

 

Олександр Боклаг народився 1951 року. Практикує як адвокат в Києві.  

  Автор публікувався в газетах, журналах та збірках прози в Україні і за кордоном. 

 

 

                   …Смайл...Смайл…Смайл…

 

Дівчина була напрочуд гарною. Висока, струнка, з великими очима та повними яскравими губами. Вся в чорному, вона стояла на розі вулички біля нового корпусу базару і продавала спеції. І з`явилась тут віднедавна. Причому явно, навіть виразом обличчя, випадала з ряду людей, яких судьба відкинула на узбіччя і змусила добувати хліб, стоячи на базарі. Я часто роблю тут закупи, але бачив її вперше. Та й спеції мені подобаються, я люблю перебирати яскраві пачечки, нюхати їх, але все це у великих маркетах, де є вибір, а не на вулиці. Хіба що чорний перець чи лавровий лист, який терміново потрібен, можна купити і тут. Тому так, «для пагаваріть», зупинився, ткнув пальцем у пачку, на якій було написано «курка» і запитав:

-          А для півня як, піде?

   Дівчина мала красиве, інтелігентне обличчя, тому

стовідсотково повинна була спочатку всміхнутись, відреагувати на цю підначку. Але – ні, і тільки на повному сер`йозі коротко та завчено відповіла:

-          Звичайно. Для півня в самий раз.

-          Я мовчечки здивувався, дівчина не в`їхала в просту ситуацію, тому вирішив розвинути тему далі:

-          Скажіть, а для їжачків вони… теж… підійдуть? – Вона знову, ні на хвильку не замислившись, відповіла:

-          Так, але перед цим їжачків треба поголити.

-          Да? – тільки і спромігся я, як останній дурень, вичавити з себе і з кривою посмішкою попхався далі з двома кошиками, наповненими їдлом. Не пройшло й півгодини(нормально?!) як до мене дійшло, що це вона так похіхікала наді мною, причому просто й елеганцько. А я виявився нездатним зіграти за її правилами. Залишився в полоні мною ж придуманої схеми. Зазвичай люди, що полюбляють жартувати над іншими, кепсько себе відчувають, коли жартують з ними.

   …До третьої я вештався у місті, а потім поїхав у свій заміський будинок, який мені дістався від батьків. Дорога була не завантажена і приємно було доганяти горизонт по стрічці шосе, слухати диск із записом Дайани Рос, вдихати запах шкіри і лаванди, який виповнював салон та насолоджуватись легкістю управління грубуватим на перший погляд джипом.

   Будинок, коли ти чекаєш на зустріч з ним, теж ніби готується до

цього. Дарує тобі настоянку із тиші, спокою, рівноваги. І ти п`єш її ковтками, налаштовуючись в кріслі буває й годину на вірну ноту, а потім часто-густо ідеш до бару, робиш коктейль і дрібними ковтками підсилюєш легкість та спокій цієї тиші. Дзвінкої тиші, яка враз глухо починає після першого бокалу вібрувати, як чаша дзвону, що вже бемкнув, але продовжує тремтіти від збудження.

   Згодом, на відкритій терасі, що виходить в сад, я трохи послухав, може в соте, сонату Шостаковича для віолончелі і фортепіано, я люблю віолончель, і відкрив ноутбук. Звичайно, одразу зачепився за новини і тільки хвилин через двадцять дістався до пошти. З`явилась нова інформація по фондовому ринку та повідомлення від якоїсь Северини; в повідомленні – смайлик, без тексту; я погрався трохи ім`ям – Серверина в даній ситуації було б ліпше, додав ще коктейль, точніше отой перший запросив свого товариша – до пари, як то кажуть, і прісна цукерка життя стала смачнішою. Тверезому розуму потрібно час від часу наливати. Один запах джину чого вартий…

   На терасі уже відчувалась вечірня прохолода, а повітря було напоєне пахощами трав та цвірінчанням пташок і цикад. Життя, інколи пригадуєш, не така вже й погана річ.

   Зненацька у глибині саду я запримітив рудого пса. Собака з піднятою лапою застиг на одному місці, наче скульптура. Я тихенько, наскільки міг, крадькома підійшов ближче і крикнув йому: – А що ти тут? – Пес звичайно мене помітив і знав – він на чужій території, тому без спротиву, але нехотя, в останній момент відірвався від місця, де був закляк, підбіг до паркану, вистрибнув на нього, зачепившись лапами, підтягся і перестрибнув до сусіда. Я вирішив краще дослідити предмет собачої зацікавленості, зробив кілька кроків і скоро наткнувся на їжака, який зарився в траву. А біля неї, так, це була їжачиха, згорнулись клубочком четверо їжачат з іще білими голками. Я придивився уважніше – по крихітних тільцях, межи голочок, уже сиділи теж білі блохи. Природа! Коли їжачки підростають, то голки змінюють колір. Нічого розумнішого не придумавши, я підсунув їжачисі свій вказівний палець, який пах джином. Вона у відповідь покрутила носом і шляхетно пирхнула. Чи це мало означати подяку, чи навпаки пересторогу, у зв`язку з порушенням меж її особистого простору, хто зна. Колись давно на Тетянчиній дачі я був швиргонув до купи дощок, що у самому кутку ділянки, горіхового дриветня. Ношу не докинув, вона впала поряд біля купи, а коли підійшов і підняв того дриветня, то побачив під ним двох роздавлених крихітних їжачат. Такі діла.

   Повернувшись на терасу, я знов змішав джин і тонік. Потім понюхав і поцмокав. Треба ж було відсвяткувати не тільки звільнення сімейства їжачків від пса, але й пом`янути тих двох, колись невинно мною убієнних.

   Зробивши ковток, я включив телевізор. Лагідний вечір луснув. Давали репортаж про пожежу у київському пабі – клубки ядучого диму застилали язики полум`я, що раз по раз виривались на волю. Жіночий голос повний напруги і захвату від масштабу пожежі джеркотів на високих нотах. Я змінив канал. Зупинився на далеких світах, на звичному «нешенл джіографік». Показували Африку, савану, по ній бігали леви, їли інших звірів, розмножувались і бились між собою за левиць. Телевізор це взагалі чудове снодійне, а в поєднанні з джином дає стовідсотковий результат. Я заснув майже одразу і проспав мабуть таки довго. Проснувся, бо прямо в очі світило. Телевізор продовжував працювати, але без звуку. За столом у глибині тераси сидів набундючений їжачисько в рясі, яку носять судді, попи і адвокати, а на шиї у нього теліпалась золота голка на чорній шворці. Справа і зліва теж за столами сиділо ще по їжаку у схожих прикидах, тільки без голки, але з таким же розумним виглядом. На одній лінії зі мною, неподалік заклякла, прив`язана до крісла та сама дівчина, що продавала спеції. Вигляд вона мала розгублений. Ми зустрілись поглядами і хвиля тепла пробігла тілом. Передача енергії на відстані... І тільки після цього зрозумів, що теж прив`язаний. Власне – муха на голці, експонат, який зараз наїжачений розумник із золотою голкою почне розглядати в мікроскоп. …Потроху, але з невідворотністю кам`яної брили, що насувається, мене причавило почуття небезпеки…

   Тільки зараз я звернув увагу на відсутність щебету пташок, таємничого шуму, яким завше виповнена літня ніч. Собаки не гавкали, нашого Цезаря теж не було чути. І яблука у садку не падали. Навіть листя не шелестіло. Зник шум шосе. Спокій мовчання загрожував. Я заплющив на мить очі, щоб не сліпили лампи, і різко поглянув нагору. На небі горіли якось незнайомо, але все ж наші сузір`я та незвично віддалено висів місяць у повній фазі... Тобто ви розумієте, вираз «маразм крєпчал» якнайкраще відповідав усій цій ситуації.

   Зненацька їжачисько з голкою улупив по столу дерев`яним молотком і щось пропищав у чорну коробочку під лапкою, а приємний баритон звідти повідомив усім, що кримінальна справа номер такий-то буде слухатись у складі чотирьох суддів.

…Потім пішла звичайна судова мутотєнь – де народився та де хрестився, допитували і мою базарну знайому – її звали, виявляється, Северина. Ну і так далі. Оголосили склад суду: колегія виявилась інтернаціональною. Присутній тут головуючий був з України, інші судді – віртуальні, з закордону. Один зі Словаччини, другий з Туреччини, третій з Мадагаскару. Причому, Мадагаскар мав вирішальне слово, оскільки країна була найбільш віддаленою від України і відповідно не задіяною в різного роду інтересах як самої України, так і її сусідів. Усе це головуючий нам чемненько роз`яснив і додав спеціально, що зважаючи на моє адвокатство, засади формування суддівської колегії мають бути вельми мені цікавими.

   Так, засади були цікавими, але все інше…? Чесно, я не знав як себе вести. Так, звичайно, усім нам доводилось читати в книгах і бачити телерепортажі щодо чудес, які виходять за межі нормального, існують у паралельних світах та знаходять інколи стежку і до нас. Але ж коли це стається з тобою, то острах за себе починає домінувати над усим... Ага, ще я звернув увагу на садочок – він став меншого розміру, а листя на квітах набрало осіннього вигляду.

   …Тим часом, слово взяв прокурор. Мене звинувачували! Я загубив душі двох їжачат – це один епізод, я готувався до їжакоїдства – це епізод другий. Підготовка до їжакоїдства обґрунтовувалась знайденою у холодильнику пачкою пельменів «Їжачок», які обвинувачений з метою психологічної підготовки закуповував і вживав в їжу. Окрім цього, він, тобто я, переглядав фільми, де вживають у їжу морських їжаків. Отак, розрізають клубок їжака, як яблуко, навпіл, а потім дістають щось там у них драглисте, ніби соплі, і сирим їдять. І фото підсовує судді, де я куняю біля телевізора. Вина підтверджується також розмовами, тобто консультаціями, як зазначив прокурор, з Севериною щодо приготувань убієнних їжаків до споживання. З особливою цинічністю ми підшуковували спеції для майбутнього набивання шлунку трупами їжаків. – Хто мав забити їжаків? – задавав запитання прокурор. І пробував відповісти – Мабуть же, ця злочинна група, яка знаходиться на лавці підсудних!

   Подальший перебіг пригадую погано. Все виглядало ніби оповите туманом, можливо застосували спецзасоби. Пам`ятаю, що допитували Северину, тикали мені пачку пельменів, потім визнали винним, але тільки по епізоду з їжачатами. Згодом, прямо у вічі пирснули якогось дурману.

   Після цього – провал, нічого не можу пригадати. Хіба що єдине –морок, котрий, як темна вода лісового озера, відгородив стіною увесь світ.

   …Прийшов до тями я від вранішнього холоду. Ноги аж закоцюбли, а тіло вкрили мурашки. Ледь сіріло. Працював телевізор і не було їжаків. Я не був прив`язаним! Все стояло на своїх місцях. Від нічного жахіття на перший погляд не залишилось і сліду. Правда, повіки набрякли і відкривались з трудом, а голова просто розколювалась. Боліли на руках м`язи та ще нудило…

   Погляд зупинився на садочку – зелень квітувала, ніякої осені. Але ж мені не привиділось, так, і пожухле листя, і здоровецькі їжаки у мантіях, далекий місяць у повній фазі, Северина, її звали Северина. Зненацька, ніби у маренні, пригадався пасаж із Сервериною – випадковий збіг? Чи самовпевнений дурень і моя особа це одна й та ж людина? Заточуючись, піднявся з крісла, виключив телевізор і почвалав до будинку. Не роздягаючись, приліг на ліжко, вкрився двома ковдрами, зігрівся і незчувся як заснув. Приверзлися знов їжаки зі своїми коробочками, далекі зорі, крупним планом обличчя Северини з яскравими губами, які розкрились у посмішці і з придихом неоново прошептали – смайл, смайл, смайл… Грайливо, але й розгублено вона потому відвела очі і демонстративно відвернулась. Відстань між нами збільшилась. Звідкись знизу шуганув холод і раптово смеркло. Оповитий легким смутком профіль расової жінки, зодягненої у чорне, завис посеред кімнати, погойдався, зблід і розчинився у повітрі…

   Зовсім іншим поглядом я оглянув приміщення, власне рідну домівку, так, ніби бачив її вперше. Недавній ремонт, до якого звик, виглядав звично, як класна, але уже приношена річ. Я помітив і давно, що дійсно високого штибу речі ніколи не кричать про себе і не лізуть в очі. Вони існують у потрібному місці і часі, звучать на потрібній ноті. Колористика стін, меблів, дощок підлоги, вовняних ковдр, фактура каменю на каміні, мореного дубу перегукувались і вели розмову на їм одним зрозумілій мові. Все грало, перекочувалось хвилями, звучало, а коли і наштовхувалось на кривувату лінію кутка чи перехняблену пляму сталевого шурупа на чорній металевій стійці, то єдвабно оточувало цю недоречність, але не як ляп, а як недбалість високого майстра, що міг собі дозволити звивисто – залізом по склу, відтінити грань брили вселенської тиші, яка є ідеалом гармонічного. …Гадаю, кожен зна, що рідне та звичне може таїти на своєму дні вишкір ворожого, і яке зненацька може вдарити тебе в уразливе місце. Я фізично відчув як стіни враз почали пильнувати за мною і в цьому стеженні чаїлась небезпека та незрозуміла, неприємна пересторога... Забракло повітря; стало видно, що повітря зріджується, відстань між молекулами збільшується, воно перетворюється на рибальську сіть з величезними дірами… Які виглядали водночас як периферія і центр без окружності і були пустотою, але не були нічим. І я це бачив, і розумів…

   Раптом на тлі Туманності Андромеди на пів-неба – це поза сумнівами було саме назване зіркове скупчення, з`явилась крапка, що наближалась потужними поштовхами. Ближче, ще, ось уже зовсім близько – громаддя правильного кубу тьмяно вилискувало металом і було помережане мікросхемам, чіпами, якимись масивними перехідниками жовтого кольору, звивисто продавленим лініями, що нагадували геогліфи пустелі Наска. Куб повільно обертався навколо власної осі по тільки йому відомій спіралі. На одній із сторін я побачив явно багатократно збільшену задню частину людського мозку, точніше пристрій, що його нагадував. Що це – складний симбіоз? Чи може іграшка невідомих світів. На вершині куба, ніби погонич на возі сіна, замріяно вдивлявся у глибу Всесвіту Його Їжаківство власною персоною, але величезних розмірів. Погляд ширяв далеко-далеко, а голки настовбурчилися, мабуть від невагомості, і сіяли тихим, холодним світлом. Сповнений загрози витвір цей пройшов повз, а мене, всі мої члени зціпило від чужинства і безпорадності черв`яка перед горою динозавра, що сунеться поряд по своїх справах... Куб пройшов повз і поступово зник у нетрях зоряних сутінок. Піді мною тихо і приємно світилась земна куля. Притягувала, зігрівала лагідністю, а потім відкрилася невеличкою ранкою, втягла в себе, побавилась і по крутій спіралі кинула вниз у вир – нижче, ще нижче, перед очима полетіли смуги, серце калатало і билося, і билося у скроні, зненацька падіння м`яко закінчилось перед самісінькою землею; на тремтячих ногах я ступив на траву і впав навколішки – все всередині тряслося, і приліг, і заснув.

   …Проснувся десь о десятій. Довго ще лежав, спостерігаючи гру тіні на підвіконні. Яскраво вже світило сонце, голосно співали птахи. Тихо з`явилась радість від того, що живий. Неквапом вмився, почистив зуби, покрутив електробритву в руках і відклав – похмурий вигляд повинна була підсилювати щетина. Тобто, якщо зараз можеш жартувати, сказав я собі, то не все ще втрачено. З глузду не з`їхав. На сніданок приготував каву, омлет з беконом. Нічна пригода не виходила з голови – що це? Акція осмисленої біосубстанції, але з іншої часової точки? Відповідь людству на узурпацію права називатись мислячою істотою? А суд як попередження перед відправкою до зоопарку? До вольєру «Цар природи»? Тисячі людей по світу пропадають щодня. Зникають. Не виключено, що частину з них в інших світах показують по вхідних квитках. В зоопарку мені і раніше приходило в голову, що звірі теж розглядають нас. Тим паче, на так званій моїй землі, де споконвік, коли і людства ще не було, мешкали мишки і їжачки. Вони з`явились тут раніше. З точки зору природного права, загарбником, тобто мною, на цій території було збудовано будинок, або ж вольєр в котрому  живу. Не так давно три миші забігли до хати через відчинені двері, мабуть для ознайомлення з житловими умовами, облаштувались в коробі, що закривав труби опалення і почали потихеньку пробувати на зуб, то крупи, то хліб. Довелось поставити пастку і, власне, убити їх. І що тепер, чекати мишачого суду? Так би вчинила кожна людина, розумієте – кожен! До чого тут я? Просто випадковий контактер? Десь підсвідомо не хотілось виходити на терасу, але після сніданку все ж вийшов, поприбирав напої і склянки, заніс до хати і телевізор, взяв віник та почав підмітати. Зненацька серед купи пилу та решток комах блиснула золотом голка. Їжакова. Хотів був її підняти, але в останній момент відсмикнув руку і віником усе вимів у садочок. Потім кинув і віник, тричі перехрестився, швиденько зібрався, завів машину і поїхав назад до міста.

   Місто було на місці і котило, як завше, хвилі шуму, автомобілів та натовпу людей. Банки приймали і видавали гроші, ювелірні крамниці блищали золотом, хлопці в затінку парку уже пили вранішнє пиво, гримотіли трамваї. Їжаки нікому тут не були потрібні. І я разом з ними. Від мене місто чекало сплати податків, платежів за комуналку та цінностей, які через суд потрібно було відібрати від одних людей для інших. Мене чекало те безкінечне «треба», яке я собі сам повісив на шию. Яке перетворював на гроші, щоби закопувати зараз майже усе зароблене в садибу, де хазяями вільно почуваються незрозумілі їжаки з золотими голками…

   Через два дні довелось знов відправитись на базар по закупи. Підійшов і до торгового місця, де не так давно продавала свій товар Северина. Її там не було, не було і викладки спецій, натомість прилавок хтось обліпив яскравими напівкруглими смайликами, де поруч з усміхненою мордочкою червоним миготіло одне слово – смайл, смайл, смайл…

   Трохи згодом, по дорозі з базару, прийшло розуміння, що це, мабуть, остання крапка в історії. Контрольний, так би мовити. Який після осмислення вивів мене зі звичного ладу, і як виявилось, надовго. Випадок міцно засів в голові та більше року потому не давав спокійно жити. Щоденна метушня, точніше сприйняття її свідомістю, драйв існування, слугували лише прикриттям для мозку ґрунтовно зануреного у виниклу проблему. А це практично приводило до роздвоєння. …Та до внутрішньої гризотні самого себе. «Зрозуміти незрозуміле – ось, можливо, найголовніше, котре завжди штовхало людство до подальшого розвитку; мені ж воно подарувало безсоння вночі, а вдень – і не рідко, хвилини відключки, практично ступору. Подумував навіть продати будинок, свою батьківщину… А відповідальність (але перед ким і як) за оприлюднення вищеописаного трапунку? Можливо мене обрано якраз спеціально для цього? Для певної місії! Як варіант – розумні їжаки діяли зрозумілими для них методами, але не зовсім зрозумілими як на мене. І це загалом, можливо, якась глобальна річ. Величне в незначному. Ми відображаємось в природі, вона в нас. Зустрілися два дзеркала. Які колись, не виключено, зіштовхнуться. Коту ясно – потрібна взаємна толерантність. Над головами своїх дітей я ж не кидаю пеньки. …Боже, але все ж – що це було? Здоровий глузд не дозволяє з отаким змиритися. …Що звичайна людина може сказати про того ж слона, коли бачить перед собою тільки розочку його хобота? Скорше за все – якусь дурницю. …Різні думки приходили в голову, але у всякому випадку, після того, що сталось, я надовго перестав жартувати з продавцями спецій і не тільки, а взагалі – з незнайомими людьми. Особливо на тему їжаків. І історії цієї довго нікому не оповідав, бо боявся... І боявся, це як на мене і є найцікавішим, невідомо чого, просто відчував небезпеку. Тож, коли доводиться побачити, чи почути «смайл», тепер уже одіозне для мене слово, відчуття холоду і поклику прірви біля самих ніг неприємно так защемлює і довго не відпускає серце…

 

(твір опубліковано у журналі "Склянка Часу*Zeitglas", №70 )

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Вітаємо переможців та лауреатів!

Дипломи буде надіслано спец-поштою, сподіваємося ще до НОВОГО 2015 РОКУ.


Дякуємо всім, хто взяв участь у конкурсі та в обговоренні. Сподіваємося, шо наступний ІV-й міжнародний конкурс короткого оповідання "Zeitglas-2015" виявить ширше коло учасників, а переможцям принесе нові нагороди.


Дещо від членів журі: 

 

Чому у шорт-листі в автора Комісарук В.В. не «5»

 

Оповідання Комісарука В.В. «Перекотиполе» умовам конкурсу мало б відповідати. Але…це оповідання ґвалтує мозок «страшилками» про минуле. Допустимо, таке могло трапитись, випасти на долю Варвари ( бабусі великомучениці) – і під «комісара – «похітливого кнура», і під фашиста, і оптом, і в роздріб, не по своїй волі і за власним  бажанням. Трапляється і згірш.

 

Зверну увагу на певні речі, які вводять в оману читача «Перекотиполе»:

 

«Худющий пес примостився поруч. Її втіха і відрада. Не пам’ятала, скільки йому років? 20 – 30…».

 

Можливо, цей пес – довгожитель. Зазвичай, собачий вік складає 8 –12 років, нехай -15. Але при такому його собачому житті, сумнівно, щоб «20 – 30». Екземпляр для Книги Рекордів. Та вже нехай був такий пес.

 

Описувана подія проходить між 1991 і 2014 роками. Ніяк не раніше.

 

«Поодалік з гущавини визирали окремі чорні хрести погосту – останнього притулку колись радісних селян.
У селі був свій клуб з бібліотекою й кінозалом, кооперація, ФАП, школа, ясла, навіть лазня була, та ще й невеликий стадіон. А тепер? Але хіба вже те їй треба? Хіба згадати…
Люди мали роботу, мали де відпочити, завжди мали де хліба купити. Не то що зараз – раз на тиждень у приїжджих базарних торговців.
Все «розбомбили», в тім числі й колгоспну ферму. Гірш, ніж по війні. Половина хат пустує. Пройдеш селом і, буває, нікого й не стрінеш. Старі вмирають, молоді – на заробітках. Ті, що залишилися – спиваються. До вдів додаються «солдатки», як вони себе самі охрестили – жінки заробітчан. Сім’ї розпадаються. Сироти – при живих…)

 

До 1991 року «великі українці» ще не «розбомбили» Україну.

 

Варварі, коли вона збиралась одружитись з Йванком, було, мабуть, років 18-20.

 

Тепер страшилка:

 

«По жнивах нагрянули, подібно коршакам, продовольчі загони. Вигрібали й посівне. Підмітати допомагали уповноважені: голова сільради та місцеві голодранці. Від своїх не утаїш. Коли почула, що її Йванка забрали в ОГПУ – зомліла».

 

Якщо прийняти до уваги, що продовольчі загони закінчили своє існування в 1921 році з введенням НЕП (нової економічної політики), то по елементарних підрахунках рік народження героїні оповідання припадає на 1900 – 1903 роки.

Отже, мало вірогідно, щоб 90-літня, навіть з костуром,  самостійно «чвалала на захід». Хіба що під мотив «ла-ла-ла-ла».

 

Та це ще не все.

 

«…її Йванка забрали в ОГПУ…» (в 1921 році?!)

 

Як відомо, ОГПУ створено із ГПУ при НКВС РРФСР постановою Президії ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 року.

 

Зависав Йванко на два роки невідомо де. Правда, у СІЗО і тепер зависають…

 

А ця  туманна страшилка:

 

«Провела 13 днів у карцері. Щодня неодноразово водили в ненависний кабінет до похітливого кнура. Мабуть, це, а також доноси, які вони, сознатєльні, клепали один на одного, врятувало тоді їй життя.
Жити не хотілося».

 

Що ж все таки «врятувало тоді їй життя»? Те, що Варвару «водили в ненависний кабінет до похітливого кнура»? Варвара, судячи з усього, була «сознатєльна». Невже, щоб врятуватись, «наклепала» на когось донос? І навіщо тоді топитись?

 

Так і хочеться сказати авторові – павутиння історії дуже чіпке. З ним потрібно дуже обережно поводити себе.

 

Смакотні страшилки розповів автор про «тогодення», дуже вже йому хотілося згудити комунячий лад, але сам їх заперечив ще на початку:

 

«У селі був свій клуб з бібліотекою й кінозалом, кооперація, ФАП, школа, ясла, навіть лазня була, та ще й невеликий стадіон…

…Люди мали роботу, мали де відпочити, завжди мали де хліба купити…»

 

А про сьогодення і про нових скромно прозвітував:

 

«Все «розбомбили», в тім числі й колгоспну ферму. Гірш, ніж по війні. Половина хат пустує. Пройдеш селом і, буває, нікого й не стрінеш. Старі вмирають, молоді – на заробітках. Ті, що залишилися – спиваються. До вдів додаються «солдатки», як вони себе самі охрестили – жінки заробітчан. Сім’ї розпадаються. Сироти – при живих…)»

 

- у масі не знайшлось героя. Який герой сьогоднішнього дня з старої Варвари?

Оповідання про сьогодення не вдалося.

 

 Але, при всіх огріхах в оповіданні «Перекотиполе», бажаючи чи не бажаючи, автор Комісарук В.В. підводить читача до однієї справедливої думки від «тогодення» до сьогодення  –  «Яка влада – такий і лад»:

-         Продовольчі загони;

-         ОГПУ;

-         Варвара;

-         Голова жонатий;

-         ………………………

-         Партія (потужна сила!);

-         ………………………

-         Коаліція для коаліції;

-         Крим;

-         Донбас…

-         Віяльні відключення;

-         Міністри чужоземці;

-         Доларова удавка…

-         І т.д., і т. п.

 

Стражденна Україна! Скільки ще тобі принижень і знущань терпіти від політичних владних хвойд?

 

Хоч про потужну силу, коаліцію для коаліції, Крим, Донбас  і далі автор нічого і не писав.

 

Хочеться побажати авторові і всім авторам «виношених» творів.

 

Михайло Нізовцов

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

                                                                                        …

 

 

 

 



Обновлен 28 дек 2014. Создан 12 ноя 2013



  Комментарии       
Всего 29, последний 2 года назад
khotynska10 25 мар 2014 ответить
Мене цікавить питання: чи може брати участь в конкурсі твір, котрий вже опилюднювався через інтернет. Буду вдяна за відповідь.
zeitglas 26 мар 2014 ответить
Може, якщо він був написаний у 2014 році і відповідає вимогам конкурсу.
Юля 14 авг 2014 ответить
Чи обов'язково надсилати друкований текст?
   
zeitglas 15 авг 2014 ответить
Так. Обов*язково.
Лида 29 сен 2014 ответить
Чи можна там, де авторство, написати псевдонім?
   
zeitglas 30 сен 2014 ответить
Можна. Але для редакції слід надати реальне прізвище та поштову адресу.
den5555555545 08 ноя 2014 ответить
а обов*язково надсилати поштою? і з якого выку?
zeitglas 10 ноя 2014 ответить
Умови обов*язкові для всіх авторів!
elka.shportunsha 16 ноя 2014 ответить
А якщо твір розміром в 1000 знаків, він має право на участь в конкурсі? Чи має це велике значення?
   
zeitglas 18 ноя 2014 ответить
Так, має!!!
YRINA.SHEVCHUK 16 ноя 2014 ответить
Який мынымальний обсяг?
zeitglas 18 ноя 2014 ответить
Читайте хоч уважно: до 16000 знаків.
olga1981-81 05 дек 2014 ответить
Доброго дня!Коли нам чекати результатів конкурсу,щоб не пропустити?Дякую))
   
zeitglas 05 дек 2014 ответить
До кінця грудня.
Irynka 10 дек 2014 ответить
А де на сайті можна побачити тексти?
vadim 10 дек 2014 ответить
Приєднуюся. Де можна ознайомитися з текстами творів?
tet-a-tetana 10 дек 2014 ответить
Дуже приємно, що мій твір в шорт-листі, але загубилася буква Г в прізвищі. НЕ РИЦАН, а ГРИЦАН-ЧОНКА. Дякую.
--- 10 дек 2014 ответить
Велеке спасибі організаторам такого конкурсу в безглузді часи нашої хворої держави.
mizin4ik3@gmail.com 12 дек 2014 ответить
Дякую Вам, за чудовий конкурс! Приємно, що мій твір потрапив до конкурсного розгляду.
Правда, теж виникла одна помилка, Мезенцева Вікторія насправді 1994 року і твір називається "Каблучка".
yrina.shevchuk 12 дек 2014 ответить
Дякую Вам за можливість брати участь у конкурсі! Всього найкращого!
--- 14 дек 2014 ответить
Добрий вечір! Скажіть будь-ласка, чи можливо у вас замовити примірник видання, де б був розміщений мій твір, (так, як це є можливим на конкурсах віршів)Маїло Л. "Шанс на щастя!"
   
zeitglas 15 дек 2014 ответить
Шановна пані Людмила, ваш твір "ШАНС НА ЩАСТЯ!" поставлено до плану публікацій журналу СЧ на перший квартал 2015 року. Оформити передплату на журнал можна у будь-якому поштовому відділенні України, передплатний індекс 41507.
olga1981-81 15 дек 2014 ответить
Доброго дня. Не знайшла відповіді на запитання:де можна прочитати 68 оповідань,які були відібрані для розгляду,щоб оцінити їх, і як дізнатись про повний план публікацій всіх оповідань в журналі "СЧ",щоб кожен з нас не задавав питання: коли саме буде надруковано його
оповідання в журналі.Дякую))
   
zeitglas 15 дек 2014 ответить
Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, друкувалися на сторінках журналу "Склянка Часу*Zeitglas" (номери 69,70,71,72) та літературного альманаху «Скіфія». Перегляньте відповідні веб-сторінки http://zeitglas.io.ua/story
Галина Гаєвська 15 дек 2014 ответить
Доброго здоров'я всім! Дуже приємно, що моє оповідання взято до розгляду, хотілося б, аби й до друку. Щиро дякую за надану можливість хоч на якийсь час розвіяти напруження буденного сьогодення. Свій рік народження я не приховую - 1953, додайте, будь ласка, до відповідної графи замість знаку запитання. З повагою, Галина Гаєвська.
zeitglas 17 дек 2014 ответить
Літературно-мистецький журнал «Cклянка часу*Zeitglas»
Олександру Апалькову

Шановний друже Олександре!
Нелегка це справа – оцінювати прозу... Оскільки, коли щось пишеш сам, то написане кимось іншим можеш не сприйняти, чи за стилем, чи за змістом. Але вирішив на Ваш заклик щодо конкурсу відгукнутися, оскільки суб’єктивні враження багатьох людей можуть, як різнокольорова мозаїка, дати об’єктивну картину в цілому.
Що головне на мою думку?! Коротка проза, що наповнює літературний космос цього конкурсу, є достатньо вагомою за переживаннями, приведеними у ній, і яскравою, небуденно-глибокою за змістом.
Ото ж і хочеться згадати класика, що писав:

Товариство, яке мені діло –
Чи я перший поет... Чи останній!

Хоча тут потрібно було б – не поет, а прозаїк!
Та і подальші рядки, написані класиком, украй актуальні нині:

Товариство, яке мені діло –
Чи я пізній предтеча... Чи ранній!

А ось заклик того ж автора, коли його цитувати, був би дещо запізнілим:

Отверзайте уста…

Бо і уста вже отверзнуті, і пера (і без того – гострі!) вигострені, і написане цими гострими перами уже об’єднане у вельми потужний прозовий конкурс.
А якщо по суті, то серед прозових творів виділив би такі:

1. Володимир Комісарук «Перекотиполе».
2. Марія Бойко «Її віконне марення».
3. Юлія Судус «Крилатий пес».

Бажаю творчих удач.
З повагою
Володимир Даник
член Національної спілки письменників України,
лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов»
17.12.14р.
із е-листа від 17-12
lvo 13 янв 2015 ответить
Щойно учора дізнався про свою перемогу у конкурсі, чому неймовірно радий.
Хочу висловити свою глибоку подяку членам журі п. Олександру Апалькову, п. Євгену Бруслиновському, п. В'ячеславу Пасенюку, п. Володимиру Єременко та п. Михайлові Низовцому за високі оцінки, в результаті яких моє оповідання стало переможцем.
Невеличке побажання: за можливості чи змоги, чи не могли б члени журі хоча б кількома рядками відгукнутися якщо не про кожне з 68 оповідань, допущених до конкурсу, то хоча б про оповідання переможців та лауреатів?

З щирою повагою до членів журі та усіх учасників конкурсу,
Валентин Ліпчинський.
Гість 14 янв 2015 ответить
Олександр Боклаг! Ваше оповідання - найкраще! І якби я був у журі, то беззаперечну перемогу і перше місце віддав би Вам!
О.Боклаг 27 фев 2015 ответить
Гостю - спасибі за оцінку і підтримку. В конкурсах любого роду робиш сам оцінку і конкурсним творам і журі, яке роздає оцінки. Вийшла моя книга "Смайл", там повна версія конкурсного оповідання.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow