Вышел в свет №71 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"




Вийшов друком № 71 літературно-мистецького журналу 

"Склянка Часу*Zeitglas"

Вышел в свет №71 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"






АВТОРИ - AUTOREN - АВТОРЫ: 

 

Проза Prosa Проза

 

Марек Торецкий
Александр Волков
Тетяна Джулайко
Володимир Комісарук
Александр Носов
Влад Наслунга
Світлана Андрієнко
Александр Апальков
Юлія Судус
Мирослава Кобаль
Владимир Даник
Андрей Ферт
Марія Бойко

 

Лірика Lyrik Лирика

 

Світлана Костюк
Олександр Печора
Світлана-Майя Залізняк
Микола Субота
Ніна Шмурікова
Вячеслав Пасенюк
Евгения Расинская
Василь Кузан
Алла Топчій
Антоніна Царук
Александр Товберг
Сергей Филиппов
Микола Хоружий
Віктор Божко
Олег Гончаренко
Николай Пащенко
Віктор Палинський
Андрій Ницик
Анастасія Краля
Тетяна Кльокта

 

Есе Essays Эссе

 

Людмила Исаева
Софія Моісеєнко
Владислав Таранюк

 

Галерея Galerie Галерея

Живопис:
Олега Мінгальова / Malerei von Oleg Mingaljow
Обкладинка-Umschlag

Графіка:
Олега Мінгальова / Zeichnung von Oleg Mingaljow

 


Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 45 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/



Уривки творів журналу СЧ№71 

вибір завжди залишається що не кажи
хочеш лети над прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє
може добро ділитися поміж людьми
світ цей змінити можемо тільки ми
може ще нами пишатися батько Тарас
він же і досі ще молиться кревно за нас
в бронзі йому незатишно холодно так
душу свою розхристану носить навспак
рани новітні скапують у блакить
доля “рабів” беззахисних ниє болить
гасла людей не змінюють заклики теж
ангели крила спалюють в пеклі пожеж
вибір завжди залишається що не кажи
тільки
не будьмо схожими
на муляжі...

 

Світлана Костюк Вибір є

 

 
...Мы ложились на спину на самом краю высокой насыпи и складывали руки крест-накрест на груди. Теперь достаточно было лёгкого перевеса вбок, и ты скатывался по крутизне, набирая скорость. Шик был в том, чтобы по инерции закатиться подальше от подножия насыпи, хоть на ладонь, но подальше. Небо и земля – два кинокадра – сменялись всё быстрее, всё отчаянней, на какой-то миг, всегда неожиданно, превращаясь в небоземлю или земленебо. Нас выносило в луг, на равнину, какая-нибудь невзрачная кочка, кротовий раскоп задерживали вращение тел, сфер, времён.
Это могло происходить весною – на майской, сочной, пружинящей траве, или в разгар лета – на траве разомлевшей, словно бы свалявшейся, или в начале осени – на колком, жёстком изникающем травяном покрове.
Мы ложились на спину на самом краешке высокой насыпи, с которой задолго до нашего детства сдёрнули рельсы, сняли шпалы. Больше не пробегал по узкой колее почти игрушечный поездок, связывавший восточнопрусские почти игрушечные городки.Теперь это была только дамба, прикрывавшая наш город от весеннего паводка, когда тихая речка со странным для русского уха названием Шиша вбирала неисчерпаемую низинную воду, которая не спешила убраться в Неман и в Куршский залив.

Странно, мы жили так близко от моря, а знали о нём понаслышке, оно не было темой наших разговоров, частью игр, предметом мечтаний. А городок, насыпь, речка, четыре моста над нею были и темой, и частью, и предметом.
“...в том-то и чарующая сила “своего места”, что там вас интересует судьба каждого дерева, каждого куста, каждой былинки. И каждая былинка, в свою очередь, как бы хранит память об вас. На что вы ни взглянете, к чему ни прикоснётесь, – на всём легла целая повесть злоключений и отрад (ведь и у обделённых могут быть отрады!), и вы не оторвётесь от этой повести, не дочитав её до конца. Потому что каждое её слово, каждый штрих или терзает ваше сердце, или растворяет его блаженством...” М. Салтыков-Щедрин.

Зачем соблюдать последовательность в жизнеописании человека, который никем в итоге не стал? Шёл, шёл, а в пункт Б так и не прибыл. Вместо него туда явился кто-либо другой.
Конечно, можно придумать, что и наш герой добрался до назначенного пункта, стоит на вершине своего положения, овеваемый ветерком заслуженного признания. Можно, но для этого нужна фантазия. А мои фантазии иссякли годам к тридцати, пересыхать же начали много раньше...

 

Марек Торецкий Альбомчик

 

 

Те хлопченя, що вибігло у двір,
Що не стрічало Путіна й Обами,
Що полягло, мов нота – у клавір,
Убите вчора нашими руками...

Ота бабуся – висхла, мов трава,
Її псалми, щиріші за канцони,
Колись насняться і мені, і вам.
О, пекло нападіння-оборони...

Ці френдстрічки, дискусії, клятьба...
Прозріння зайця, равлика і лані...
Підтримка, наратив, шлагбаум-бан...
І очі Завтра – гострі, ігуанні...

І я ще тут, і я окремо від
Отих, що кров зіп‘ють, мов біле пиво.
Колись упав підкошений мій дід.
Знов косарі бредуть у чорне жниво...

Флешмоби.
Вишиванки.
Молитви.
А що для хлопчика зробили ви?

 

Світлана-Майя Залізняк Медитативне

 


У пенсионера Куликова было двое детей: старший, взрослый мужик, тридцати пяти лет, и дочка, которая только поступила в университет и училась на первом курсе.
С сыном, Сашей, в прошлом у Куликова были проблемы: тому пришлось за свой необузданный нрав отсидеть шесть лет за драку, в которой у противника оказался нож, которым тот и был порезан. Но теперь, сын остепенился, нашел хорошую женщину, родил для Куликова внука, работал в какой-то транспортной фирме и, видимо, занимался чем-то еще: приезжал на дорогой машине и помогал престарелым родителям и своей любимой младшей сестричке деньгами.
Вообще-то, теперь все складывалось как нельзя лучше, дочка выросла, поступила в университет и Куликову не создавала множества проблем, не как у других. У соседа по лестничной клетке, например, дочка, красавица и спортсменка, пришла домой и в лоб зарядила родителям, мол, рожать буду и выхожу замуж. У Куликова, пока, такого не было. Его Аня по спортзалам не ходила, на дискотеки отправлялась только с подругами, была не броской внешности, имела лишний вес, невинное, даже глуповатое выражение лица и чаще всего ее можно было застать за чтением романов, которыми они обменивались с матерью, предварительно совершая наскоки на книжные лавки.
А Куликова больше донимало колено – болело все сильнее и сильнее. Чем он только его не натирал и в тот вечер он сидел в кресле с компрессом на колене из распаренного листа капусты и меда, когда жена зашла в комнату, плотно притворила дверь и шепотом сообщила.
– У Анечки жених! Весь из себя, прямо красавчик! И крутой! Ты бы видел, на какой машине он за ней приезжает! – и закатила глаза вроде как от восхищения.
– На какой?
– А я что, знаю? Крутая…
– Знаю я таких. Не придется этому красавчику потом голову отбивать? Кто он такой?
Но тут дочка подала голос, и супруга убежала на зов.
Дочка вскоре ушла к своему красавчику, а Куликов повозился немного и пошел спать.
Ночью его разбудил плачь.
Он включил свет и пошел на звуки.
Жена сидела на кухне и плакала.
– Ты чего?
– Ани до сих пор нет.
– А сколько время?
– Уже почти четыре часа.
Куликов быстро оделся и вышел во двор.
– Поищу, – крикнул супруге, закрывая за собой дверь.
Двор их многоэтажки на четыре подъезда освещал только один фонарь. Двор был устлан опавшими, но шевелящимися от ветра листьями, которые и в воздухе кувыркались как подброшенные листы бумаги: было холодно и еще, ночью ветер усилился – все скрипело, шумело и двигалось.
В темноте, там, где находилась детская площадка, слышались голоса наркоманов, которые каждую ночь устраивали в этом месте свои посиделки...

 

Александр Волков Красавчик

 

А моя хата скраю, де кури сміються,
Де кіт плаче, коза скаче, індик у борщ попав
Моя хата скраю, біля, небокраю
Бог і Святий Петро у вікно стукались
На ночліг просились, я їх не впустив,
Бо глухі боги до прохань моїх
Дати погоду, дощу, врожаю
Святі розсердились...
І тепер моя хата не скраю, а центр села
І хата моя залишилась одна, сама,
Вона, як і моя душа пуста.
Рік, два, три...
Скільки можна терпіти
Одному у селі жити, корову пасти
Сіно косити дрова рубати
Воду на гору тягати
Рано вставати, пізно лягати
А в мене жінка, а в мене діти,
Кидаєм село, хоч назва
Сміле його Вирушаєм у дорогу,
Шукати пригостку другого
Кидаєм у селі Смілім
Пам’ять померлих рідних
Святую славу села
Від’їзджаєм і немає села.
Хай пам’ять і славу мухи їдять!
Хай моїми стежками ходять туристи
Хай вони з криниці п’ють холодную воду
Хай їх туристів мушка, комарі їдять
А ми?! Від’їзджаєм назавжди?
Ні! Зажди!
Прощай село Сміле!
Прощай назавжди
І мене ти прости, прости назавжди!

 

Микола Субота Прощай, моя хато, скраю 

 

 

Я досі пам’ятаю той відгороджений дверима коридор. Так, ніби пацієнтки, нервовим кроком ступаючи за пластикові врата, проходять якийсь обряд ініціації, приречено вступають у гру на виживання. Здебільшого вони виходять з полегшенням. Здебільшого, та не завжди.
Ми з мамою сиділи в черзі на мамографію, куди вона все відкладала поїхати, а я, панічно боячись схожого роду направлень, щодня їй про те нагадувала і обіцяла, що візьму кілька днів відпустки і поїду з нею. Я сказала собі, що після процедури поїдемо в ресторан, а тоді я куплю їй якусь одежинку. Я знаю, що це їй цілком міг сказати і батько, але проте він не говорив. Це справи жіночі, жінки з ними хай і розбираються. Так і з абортами було.
– …І тоді я встала зранку, – якось розповіла мені мама, енергійно крамсаючи цибулю по старій дерев’яній дошці, – і поїхала в лікарню на аборт. Він мене навіть до автобуса не провів. Перший раз страшно було…
Я не знала, що сказати і не розуміла, чому так сталося, що слухаю це. Зловила на думці, що не почуваю жалю за тими дітьми (дітьми? Чи вони вже були ними?), яких моя матуська з мовчазної згоди татуся (чи, може, не мовчазної? Чи, може, не згоди, а наказу?) вбили, випалили з цього світу. Але на очі навернулися сльози, коли я уявила, як моя тоненька мама пірнає з теплого ліжка в холодний автобус, їдучи з села з думкою, що повернеться вона вже не такою, як була, і не таким вона бачитиме свого чоловіка, і цю раптом осоружну хату, і все-все. Я не хочу до кінця уявляти, як страшно їй було і боляче, як гидко потім знову приймати в себе чоловіка, який завдав їй такого болю. На щастя, я не знаю, які сни вона бачила – може, бачить і зараз?
Я заплющила очі.
Я згадала про цю тяжку розмову тут, в лікарні, хоч ми прийшли сюди з іншого приводу, намагалася не видавати своє хвилювання, а мама своє. Мама нібито читала книжку, а я – розглядала плакати про здоров’я на дверях кабінетів. Як запобігти раку, що треба мати з собою для першої консультації…
З кімнати мамографії вийшли дві бабусі, їм було десь по сімдесят. Традиційні бабуськи, квітчасті хустки, кофтинки на ґудзиках, довгі спідниці, з-під яких, мов сухі патички, стирчали ноги. Вони трималися за руки ( я все боялася взяти маму за руку, щоб не додавати зайвого драматизму й не нагнітати). Одна тримала чорний пакет «Boss» і зошит з якимись голлівудськими зірками (очевидно, картка). Друга притулила вільну від палички вузлувату руку до очей. Мовчала.
– Ну нічого, пішли потихеньку, – тихо промовила перша, за пакетом «Boss», обійнявши другу. І вони пішли. Я дивилася їм услід, як зникають їхні маленькі постаті в засліплюючи-стерильному лікарняному світлі.
І раптом....

 

Тетяна Джулайко Любочка  

 

По-моему, что-то снилось…
А что?.. ну пойди спроси
О том, как нам спелось-сжилось
В баночке иваси.

Выглянешь утром в окна –
Всюду родной народ,
Всем помогает Бог нам,
Хоть как-то всё между строк.

Как будто не те мы люди,
И не для нас Завет,
Как будто мы Бога любим,
А он нас – как будто – нет.

 

Александр Товберг Постапокалипсис 

 

 "...Юрист Ланге был правнуком Карла Маркса. И я радовался, что Шелнбергер познакомил меня с ним.
– Ланге, – сказал он мне, – хороший адвокат. Человек он занятой. Но всё-таки находит время и для иных, абстрактных дел. У него добро и зло сидят за одним столом...
...Теперь мы слушали оригинальную запись Церон «Супернейшен», 1977 года. Мы уже поговорили с ним о культуре, о нордическом состоянии немецкой души и о евреях. Аппаратура Ланге была шикарная. Колонки, моего роста, теснились в углах стеклянной комнаты. Звук гнездился у меня в голове.
И Ланге заговорил:
– Лет десять тому я вёл странный процесс. Подсудимый, некий Ранке обвинялся в изнасиловании собственной дочери. Он усторил в подвале свого дома потайную комнату. И там держал её, свою дочь, 5 лет. Все эти годы он её насиловал.
– А сколько ж ей лет было.
– Когда он её там запер, 16.
– Отец?
– Да, родной отец. – Ланге говорил неспешно, прислушиваясь к словам песни. – У дочери за это время родилось трое детей. Он, этот Ранке, их усыновил.
—– А как же службы регистрации актов гражданского состояния.
– Никак!
– И это в Германии?
– Я воль, – отозвался Ланге, – некоторым немцам, увы, всё ещё не достаёт этики. Их нордический дух и по сей день плохо уживается с моралью.
Песня, между тем рвалась и захватывала нас:
Once upon a time
Science opened up the door
We would feed the hungry fields
Tilll they couldn’t eat no more
Я погружался в знакомую с юности мелодию. Она будоражила меня всегда. Вот только понимать текст мне выпало значительно позже. Теперь меня коробил и угнетал смысл напористого речитатива о том, как однажды наука приоткрыла дверь и мы сожрали всё, что отняли у природы…
– Так вот, – Ланге взглянул мне прямо в глаза, – тебе будет, наверное, интересно, этот Ранке производил впечатление сумасшедшего. Однако, таковым признан не был. Он заявлял всякую чушь. И, между прочим, сказал, что если бы красные не вошли в Берлин ко второму мая 1945 года, через пару месяцев оружие возмездия шарахнуло по врагам.
– Да ну?
– Оказалось, Ранке был сотрудником «Аненэрбе». В конце войны избежал девуализации. Но связи, очевидно, оставались связями. Я, – оживился сильнее Ланге, – хорошо помню, как он рассказывал про опыты над голыми людьми, закрытыми специально в особом боксе, оснащённом камерами наблюдения. Он даже не рассказывал, а как-то смаковал… Дескать, есть ли страсть ради страсти пола, или половая связь – рудимент натуры. И ещё об одном эксперименте…
Пластинка пела:
For a hundred miles or more
You can hear the people cry
But there is nothing you can do
Even God is on their side
Supernature, supernature
И мне становилось жутко. Я словно видел и то, о чём говорил Ланге, и то, о чем пели негры Церона. Вот, на сотни миль и даже дальше слышно, как плачут люди, но ничего нельзя поделать. Ибо, даже Бог на стороне сверхъестественного чудовища….
– И что за эксперемент?
– Помнится, – юрист прищурил глаза, словно видел ими материалы того следствия, – он в каком-то азарте рассказывал о том, как упорно штурмовали Крым. Там собирались создать зондер-тетрриторию «Готеланд».
– Земля Богов?
– Да, что-то подобное. В «Аненэрбе» считали Крым прародиной, древним готским королевством. Мотивируя тем, что часть саксов в годы великого переселения народов обреталась там. В уже оккупированный Крым перевозили специально ростки немецких деревьев: дуб, бук, граб. Там предполагалось создание курорта для истинных немцев. Именно в Крым планировалась особая скоростная магистрали из Гамбурга или Ганновера. А этот Ранке, под Севастополем, в концентрационных лагерях, сортировал неполноценных. Он собирал черепа с явными признаками вырождения. Интересные, головы просто отрезали. Лишний материал, говорил, топили в море.
«Аненэрбе» – понизил голос Ланге, – занималось изучением всего прошлого, дабы изменить ход истории по своему образцу, ими же и выработанному. Тевтоны, говорил, были предками французов. А не кто иной как французы и англосаксы создали учение, по которому люди нордической немецкой расы – прирождённые властители мира. Рано или поздно, утверждал Ранке, всё, чего мы добивались, становилось нашим. Если мы не смогли этого взять оружием, достигнем деньгами и политикой. Программа «Аненэрбе» разработана на века.
А песня всё звучала, наполняя меня страхом, которого я не испытавал прежде.
Maybe nature has a plan
To control the way of man
He must start from scratch again
Many battles must he win
Till he earns his place on earth
Like the other creatures do
Will there be a happy end
Now that all depends on you
Supernature, supernature
Неосознанно, но в голове моей разрастался смысл спетого ещё тогда, в том 1977 году.И совсем иными перспективами разворачивалась песенная эта сага, где у природы был свой план, чтобы контролировать людей. И, всё опять должно начаться с нуля. И предстояло ещё множество битв, пока человек не найдёт свое место на Земле,
Закончится ли все хорошо? Теперь зависело и от меня. Ибо сверхъестественное чудовище всё ещё не повержено..."

 

Александр Апальков Маша и Наташа 

 

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 45 грн., 

(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
замовивши в редакції :

zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/

 

 


Інформуємо Вас і про те, що телепередачу про журнал "Склянка Часу" та
альманах "СКІФІЯ", можна переглянути на сайтах:
http://youtu.be/dGTTkcJqZsU.

 


 



Обновлен 10 дек 2014. Создан 24 сен 2014



  Комментарии       
Всего 4, последний 2 года назад
zeitglas 12 окт 2014 ответить
Доброго здоров'я, пане Олександре. Гортаючи сторінки 71 номеру літературно-мистецького журналу Склянка Часу насамперед хотіла б відмітити, що дійсно отримую естетичне задоволення, ніби блукаючи посеред багатьох думок авторів прози, лірики і есе, які чітко відображають настрій народу, письменників, прозаїків, митців і художників. Цей настрій можна порівняти з особливою кольоровою гаммою, ніби з грою світла. Особливо подобається доповнення вбрання журналу відкритками, автором яких є Олег Мінгальов.Та попри все хочеться зберегти 71 номер Літературно-мистецького журналу, хоча бажання вирізати відкритку з титульної сторінки і поставити в рамочку дуже велике.
Вітаю Вас з виходом 71 номеру літературно-мистецького журналу Склянка Часу, так як в такий час кожен вихід журналу для Вас, насамперед, як головного редактора, дійсно можна вважати святом. Сподіваюся, що в майбутньому житті нашої країни творчість не залишатиметься поза увагою.
З повагою Краля Анастасія
(із е-листа)
zeitglas 14 окт 2014 ответить
Дуже добре, що про свіжий номер журналу відгукнулась «Літературна Україна».
Журнал гарно оформлений. Широкий спектр авторів з усієї України і не тільки. Більш докладно про враження – з часом.

З повагою
Володимир Даник
член Національної спілки письменників України,
лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов»
(із е-листа)
zeitglas 20 окт 2014 ответить
Журналу «Склянка Часу» перевалило за 70
Автор: № від 15 жовтня 2014 року


Осіння "Склянка часу" наповнилася свіжими творами 36 авторів з Донецька, Канева, Дніпропетровська, Тернополя, Севастополя, Мелітополя, Пскова, Черкас, Києва, Полтави, Хмельницького, Львова, Харкова, Луцька, Москви, Кіровограда і Житомира. Чудова нагода для молодих і досвідчених авторів представити свої твори - журнал "Склянка часу" оголошує ІІІ-й міжнародний конкурс на краще коротке оповідання "ZEITGLAS-2014". Детальні умови конкурсу можна знайти на сторінках 71-го номеру "Склянки Часу". Перший текст свіжого випуску - вірш Світлани Костюк "Вибір є". Його тема актуальна в усі часи - вибір, який постійно у житті робить людина: "хочеш лети над прірвою хочеш біжи хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай хочеш топи в надмірностях ниций свій рай". У цьому номері "Склянки" дебютували Мирослава Кобаль із с. Кам'яниця, Юлія Судус із м. Луцьк, Андрій Ферта із м. Київ - їх твори вийшли друком уперше. У випуску також представлена проза, лірика, есе різноманітної тематики російською та українською мовами, передає Марія ГЛАМАЗДІНА.
zeitglas 03 ноя 2014 ответить
Шерех моєї Краплинки Часу
на зоріння Літературно-мистецького журналу Склянка Часу.


Мене, постійного читача українських літературних журналів, таких як Київ, Дзвін, Дніпро, також різних нових альманахів книг, несподівано порадував, здивував новий Літературно-мистецький журнал «Склянка Часу». Він здивував своєю сміливістю заявити про процес літератури, як за міжнародне мистецьке явище. Саме ЯВИЩЕ, а не ШОУ. Журнал порадував мене яскравістю, чистотою та прямотою помислів талановитих авторів текстів, своєю розпростертою увагою не тільки до літературних знаменитостей СВІТУ, а й за увагу до початківців, паростків у літературі, які намагаються пробитися скрізь «громадину» товщі сміття графоманської, нікому непотрібної і даром літератури. Здорово!
На мене ця ВАША сміливість вплинула так, що я на 2015 рік вирішив переплатити журнал Склянка Часу. До зустрічі на літературних сторінках

Микола Субота,
е-лист від 03-11-2014
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow