Презентація книги "Я той, що й був", Миколи Москальця

28 листопада 2009 у Каневі відбулась презентація книги \"Я той, що й був\", Миколи Москальця



<FONT color='#ff6600'>Презентація книги "Я той, що й був", Миколи Москальця</FONT>
28 листопада 2009 у Каневі відбулась презентація книги "Я той, що й був", Миколи Москальця

ББК 84 Укр.7
М-82
ISBN 978-966-2306-09-5
Тексти М.Москалець
Макет О.Апальков
Художник Є.Гордієнко


Саме в цей день автору виповнилося 55 років.
Тож книга була найкращим дарунком ювілярові від видавництва "Склянка Часу*Zeitglas". Зазвичай поета прийшли послухати та привітати чисельні прихильники його творчості.
Книга "Я той, що й був" - третя збірка автора. До неї ввійшли поезії та вибрана проза.

Книгу можна придбати в редакції видавництва "Склянка Часу*Zeitglas", післяоплатою, за ціною 15 грн., включаючи поштові витрати: zeitglas@ck.ukrtel.net

Деякі твори із збірки "Я той, що й був"




***
Всьому свій час. Калина зацвіта,
Зозуля нам відлічує літа,
Стає Оленка мов би самоцвіт —
Весна буя і тішить цілий світ.

Рвонути вгору хоче пташеня —
Собою мати небо заслоня:
— Ти ще окріпни синку, щоб у мить
Не впасти з неба, крила не зломить.

Сидить в задумі сивий чоловік
І зна про все, прожив він довгий вік.
Мов промінь сонця, спогад зігріва,
А в нім веснянка, мов би ще жива.

Вже вкрила крига голубінь ріки,
Та знаєм ми, що це не навіки.
Прийде весна, зігріє сонцем нас,
І знов настане солов’їний час.



Я ТОЙ, ЩО Й БУВ

Хотів би завжди відчувать
Духмяні пахощі конвалій.
Волошок в житі назбирать,
Наслухатись пташиних арій.

П`яніти в сизих полинах,
Ловити погляди фіалок.
І загубитись в туманах,

УКРАЇНІ

Я не з тих, що ламають скелі
І хребти, щоб забрать портфель.
В мене друзям відкриті двері,
Я молюсь за тепло осель.
Я не з тих, що за кусень сала,
Розчепіривши пазури,
Йдуть до будь-кого у вассали
І плазують, мов ящури.
Я з таких, що завжди пам’ятають
Звідки йдеться наш древній рід.
Україну свою вітаю
І бажаю їй довгих літ.

***
Відійшло в історію,
Перетліло в прах.
Хтось сидів в „Асторіях”,
Хтось — у таборах.

В тітки Груні до світу
Вигребли послід.
— Щоб наївся „до сыта”
Пролетарський рід.

Славились мартенами,
„Гнані” врожаї,
А ночами темними
Мерли „глитарі”.


Поколінню

Розлетілись, роз’їхались,
Розбрелись по світах,
Сиві роки, мов коні,
По осінніх лугах.

І на кожному вершника
Майже вже не знайти.
Відійшли мої хлопці
Вже у інші світи.

Наближається стрімко
Мій останній рубіж —
Не зберемося разом,
Хоч всі сурми трубіть.

Соловейко затьохка
У зелених гаях —
Не для нас його пісня,
Ми вже в інших краях.

Ми пройшли, мов Атланти,
Від морів, до морів.
Хтось був менший, хтось більший,
Але кожен горів.

Ми засіяли поле,
Ми кохали синів,
Нас в піснях оспівали
Мов казкових орлів.

Розлетілись, роз’їхались...
І уже не зібрать.
Нас замінить на світі
Зовсім інша вже рать.



ДІДОВА МЕДАЛЬ

Сріблясто-біла дідова медаль
За піт солоний, пройдені дороги.
За Ясси і за Трансінваль —
Солдатські будні сповнені тривоги.

За кров пролиту в Пінських болотах,
Важкі утрати спаленого краю.
За похоронку в маминих руках,
Що впав солдат і рідного немає.

За те, що з глибини країни,
Через вогонь, женучи страх,
Пройшов він через всі руїни —
Побачив скорений Рейхстаг.

Чому не орден? Хтось та й запита.
Сумнівна, скажуть, мабуть та звитяга.
Ціна — життя, в бою завжди одна
І ордену й медалі “За відвагу”.

Над жодним мати не ридала

За Батьківщину, свій народ
З межі піднявсь в багнети взвод.
І вже за мить в безладді страшнім
В бою зійшлися рукопашнім.
Хрипіли кров'ю німці й наші
Із двох піхотних рот.
В селі під вечір все затихло.
Лиш шелестіли верби, липи.
Втомились соняхи стояти,
Духмяні груші, запах м'яти,
В нагідках зранені солдати.
Дістало їх смертельне лихо.
Своїх стягли в одну могилу,
Рядами німців положили.
Над жодним мати не ридала,
Дівчина руки не ламала.
Лиш в квіти вбрали генерала
І з честю в Дрезден відрядили.
.. .На братських могилах стоять обеліски.
Хрестів на німецьких нема уже й близько.
У кожній з них сплять невідомі солдати.
Давно не стріляють у них автомати,
І жоден із них не хотів помирати.
Нехай їх помирять біляві берізки.


***
Кохай до нестями в веснянім чаду,
На радість недоспані ночі.
Я завжди до тебе, хоч в мріях прийду,
Коли ти цього вже й не схочеш.

В солодких цілунках зупинеться мить,
Затихнуть гаї і діброви.
Я знов прилечу через роки століть,
В коханні освідчуся знову.

ТИ ЖИВА

Я вдихав твоє ніжне тепло
І п`янів від солодкого хмелю.
Зеленіло, буяло, цвіло,
А я ніживсь у теплій купелі.

Стукотіли серця в унісон,
Запліталися коси в отаві.
І здавалось, що це вже не сон —
Ти жива, а не просто в уяві.

ТИ ПРИЙШЛА ДО МЕНЕ

Я не зміг до тебе дотягнутись —
Ти виднілась в сивій далині.
Потім в небі зіркою майнула,
Та вважалась довго мені в сні.

Щебетом пташиним по левадах,
Скрипками завзятих цвіркунів,
Пахощами дідового саду,
Квітами медових буркунів.

Чистою джерельною водою,
Чебрецем духмяним по ночах.
Ніжною, бажаною, земною
Ти прийшла до мене вже не в снах.

БАЙДУЖІСТЬ

Мене тривожить довгий час
Страшна хвороба віку.
Життів забрала вже від нас
Без міри і без ліку.

Байдужість в душах земляків,
В пустинних плесах рік.
Мов кара божа для людей
Двадцятий вік, двадцятий вік.

Байдужість в поглядах дітей,
В Чорнобилі навік.
Страшенне лихо для людей
Двадцятий вік, двадцятий вік.

Байдужість в зморшках стариків,
У тисячах калік.
Навіщо ж мучиш ти людей
Двадцятий вік, двадцятий вік.

Нема чим горе лікувать,
Біду чим зупинить.
Ми ж народились не вмирать,
Ми ж народились жить.

Прошу тебе, не сплю ночей.
Завершуй вже свій лік.
Зроби щось добре для людей
Двадцятий вік, двадцятий вік…


***
Моє життя мов звивиста стежина,
Що йде по хащах, дикий дерезі.
А я все вірю, що моя країна
Це божий храм, хоч в горі і сльозі.

Іду в майбутнє кроком безупинним,
Не зупиняюсь в русі ні на мить.
Бо знаю те, що вік наш швидкоплинний —
Добра побільше хочу всім зробить.

Благаю в Бога, щоб з`єднав у вірі,
Всіх православних наших христіян.
Молюся Богу, щоби Україна
Розквітла в квітах, вирвала бур`ян.

ПОМОЛИМОСЬ ЗА БАТЬКІВ

Помолимось сьогодні за батьків,
Що вже не з нами, а у іншим світі.
Помолимось, щоб кожен з них зустрів
Тих, що хотів коли-небудь зустріти.

Помолимось за вічний їхній дім,
Пробачення попросим за провини.
Вони добра бажали нам усім,
Благали в Бога, навіть з домовини.

Хотіли миру, вірили в добро,
Трудилися, ночей не досипали.
І клали в землю здобрене зерно,
Онуків, мов дітей своїх кохали.

Помолимось сьогодні за батьків,
І подумки зіб`ємо їх постелі...

***
Світанкові роси вибіліли коси.
Десь за обрій збігли молоді літа.
Хоч за теплим літом прийде щедра осінь,
За весною, серце, смуток огорта.

***
Вл.Єременку

За нами пройдені роки —
Прожили цілих два віки.
Не рвемось знову ми на біс,
З життям шукаєм компроміс.
Нема нас в чому докорять.
Та чи ж поставлять іншим п`ять?
Хай не гризе нас всіх сумління —
Мі з Вами гарне покоління.


Про автора та його творчість

Поезії Миколи Москальця
В році 2004 нас накрила хвиля підведення славних здобутків України. І валовий продукт росте. І темпи росту перевищили любу іншу європейську державу. І зникала заборгованість по зарплатам. І пенсії, нарешті, догнали прожитковий мінімум…
А втім, частина цих славних історичних успіхів належить і поету з Канева, Миколі Москальцю.
Почавши писати вірші в юнацькі роки, він створив художній портрет свого сучасника. Без ілюзій гонитви за публікаціями. Писав і складав. Потім перечитував. Черкав, правив, нищив, знову писав.
Можливо, аби він вніс свій літературний вклад у створення не тої, що була в реальності Україна до 1993, а в якій вже були б умови для літературної творчості людині, не терплячої ідеологічних заборон та контролю, книг було б більше…
Втім, коли хочеш залишити художнє свідчення книгою, якомога треба краще знати те, про що свідчитимеш… Як кажуть: “по стихам — узнаешь думы, по страданию — талант”.
В середині 80-х поет смакував наперед прощання з казенщиною. Адже на горизонті сяяла свобода “Перебудови” так п`янко.
Чи все ми робимо, як хочеться для когось?
Чи все ми робимо, як хочеться для нас?
А чи завжди сказати можем слово,
Щоб вірить в його правду повсякчас.

Та роки з нею стали випробуванням кожному. Поету — й поготів.

Він захлинаючись кричить: - Перебудова!
Забувши, що ще вчора, кожен раз
Залізним поглядом душив він нове слово,
Немов би мовлене супроти його фраз.

І знову на трибуні галасує,
Цитує Леніна, повчає всіх, як жить.
Сліпий – не бачить, що його не чують,
Терплять ще час, та скоро час збіжить.

За тим прийшли часи без сорому й людського обличчя. Нагальною ставала потреба поета робити свою справу. Радитися лише зі своєю совістю. Старання “возвишеної душі” за любих несприятливих обставин.

…І судять нас знову за горщик квасолі,
За шмат пожовтілого сала.
Не судять нікого за згублені долі,
І тих, що в нас віру забрали.

Максима творчості Москальця — животворити фантазію, пом`якшувати й робити сердце більш благородним.
Я променем сонця вистелю ложе
І щастя зернини на нього положу.
Щоб кожна людина, у цілому світі,
Могла просто жити і щастю радіти.

Його рядки не кличуть сумувати труднощами. Вони нагадують про цінність часу, в якому ми живемо. Зумій, читачу, знайти радість навіть в буденній роботі — от шлях до щастя.
Вдало замітив письменник В.Єременко в рецензії на першу книгу Москальця: “На службі Микола служить людям — розумом, душею, серцем. Він служить людям і у самотності поета —розумом, душею, серцем”.
Твори Москальця не приховують свого походження. Не відмовляються від свого коріння. Де, як і за яких обставин склався той чи інший вірш — живе в ньому. Техніка написання не затьмарює живе почуття.

Он стоїть у задумі лелека,
Очеретів незборена рать.
Позліталися чайки здалека –
Вже настала пора спочивать.

Відчувається особлива атмосфера. Відчувається характер.
Особливості автора, як центральний елемент виразності його поезій, звісно, найкраще сприймаються на слух. Не дарма на вірші поета написано декілька пісень. В яких музика розвиває метафізичну виразність написаного словами. Але світ, що оточує Миколу Москальця, пережите і передумане ним не залишить байдужим й читача. Адже, без нашого спільного досвіду не було б історичних державних здобутків…

Що було, то було… Мов у дим відплило.
Не повернеться більше ніколи.
Був я Колька колись, а тепер вже давно
Називають мене – дід Микола.

Олександр Апальков,
редактор журналу
“Склянка Часу*Zeitglas”


Создан 30 ноя 2009



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 года назад
справжній москаль 28 мая 2013 ответить
Це рядки не ллються як пісня, не захоплюють, як струмочок, а надто прості і надумані
, зліплені між собою важкою працею.
А що їх дійсно відрізняє від щирої поезії - це ВІДСУТНІСТЬ "другого дна". Поетичне слово набагато глибше і інформативніше прозаїчного. З'єднуючись, вони створюють хиткі образи нових асоціацій. В тому то вся непередавана принадність і насолода від віршів.
На жаль, на жаль, тут не пливеш, а йдеш по бруківці.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow