Про книгу Ол.Апалькова "Гришатин гріх"




 

Гришатин гріх

оповідання
Олександр Апальков 
— Склянка Часу*Zeitglas, 2007. — 52 с. 
— м.Черкаси. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 966-306-133-3
ББК: 84 Укр.7


Анотація:
„Гришатин гріх” – оповідання про любов. Деякі з них визнані крашим оповіданнями року в Росії , та Україні.

 Книжку можна було придбати у книгарнях м. Києва, Черкас, Чернігіва, Чернівців, Харкова.

 

РЕЦЕНЗЇЇ

 

" Олександрові Апалькову належить кілька книжок, з-поміж яких я особливо відзначив би невеличку повість "Кизилові пропилеи" та збірку маленьких оповідань "Гришатин гріх". Перша є надзвичайно цікавим свідченням про розмаїття настроїв "багатонаціональної" пізньорадянської інтелігенції в часи горбачовської "гласності" й "перебудови", а фактично — остаточного розкладу радянської системи; в повісті бачимо блиск живих діалогів і сарказм автора — неабиякого сатирика. У "Гришатиному гріху" бачимо його як художника-психолога, що вміє  в коротких локальних сценах дати відчути подих людської вдачі й долі, торкнутися глибин інтимних почуттів, на межі фізіологізму й вічної духовної потреби".

Іван Дзюба.

 

***
Напади дівочої туги у зрілій чоловічій прозі

Алла Гуменюк
  
Таке, можливо, несподіване означення лейтмотиву збірки оповідань Олександра Апалькова «Гришатин гріх» зовсім не означає, що справжні чоловіки не здатні чи, не дай Боже, не повинні писати про кохання. Якраз навпаки. Особливо тим, хто начитався за життя пінистого жіночого мила про самопожертву і невірність, просто необхідно прийняти мікстуру у вигляді згадуваних наративів. І ліки ці сміливо можна назвати за іменем їх творця. Словесно- духовний мікс пана Апалькова раз і назавжди поставить на місце уяву про феномен кохання, о, каюсь, так сухо охарактезувавши найвищий прояв людської сутності, яким, до речі, переймаються таки не всі, хто зумів за земного існування і, банально, звести будинок, посадити дерево, народити сина, може, й не одного, і десь там поміж дощ, заскочити в ліжко до секретарки чи якоїсь іншої щирої нещасної жіночки, котра втомилась від самотності. Я, власне, про те, що зважаючи на кількість літературних творів різних жанрів про кохання, короткі оповідки Апалькова настільки відрізняються від інших, що, так і хочеться назвати їх вибухом сповільненої дії. І ударна хвиля від цього вибуху однаково сильно збила з ніг носіїв енергій обох видів – Інь і Янь. З іншого боку, досяг такого ефекту автор дуже просто. Готуючи пікантну страву під назвою «Кохання», він прочинив двері до своєї кухні і дозволив читачеві і ознайомитись з рецептом, і скуштувати їжу, не приховуючи нічого і називаючи речі своїми іменами. Виявилось, коли в одній посудині з’єднати почуття закоханості, подружню зраду, внутрішній обов’язок зберегти власну родину (правда, незрозуміло, з якою метою), жагучу пристрасть, секс, нарешті, розуміння того, що все таки «влип по повній», то така гримуча суміш може дати і вагомі побічні прояви. Алкоголізм, наприклад. Але про все по порядку, щоб більше не мучити здогадками тих, хто вже захотів дізнатися, що ж там кипить, булькоче, шкварчить і смачно пахне у казані на кухні маестро Апалькова?
Фронт - наратив « Моя любов» –це сповідь ліричного героя, з якої, власне, і вимальовується сюжет. Особлива форма подачі, саме у вигляді монологу - зізнання, втягує читача в цю історію, бо відсутність діалогів, відступів, інших сюжетних відхилень робить його мало не єдиним, притому, обраним слухачем, котрому довіряють сокровенне. Історія, між тим, проста і зрозуміла як білий день. Він знайшов у цьому, з усього видно, ледь запізнілому коханні, бальзамові ліки від усіх тілесних та душевних недуг. Одразу прошу пробачення, бо кохання, позірно, не буває раннім чи пізнім, воно завжди приходить тоді, коли його чекають та внутрішньо готові прийняти. А вона – чи не вперше зрозуміла сутність великого почуття та віддалась йому слухняно, насолоджуючись та безмовно пливучи за течією. Хоча про думки і почуття героїні справедливо не розголошується. Вона – лише об’єкт обожнення. І все. Навіть якби в оповіданні не було жодної рисочки, яка б характеризувала цю жінку, і так було б зрозуміло: вона – зразок досконалості для оповідача, а значить – істинно кохана. Короткі, як кулеметні черги, дуже влучні речення читача-жінку (цікаво, що при цьому відчувають чоловіки?) провокують навіть позаздрити тій, кого так віддано і палко кохають: «Це – мій скарб. Це – моє надбання. Це – моя прикраса-коштовність». Навіть відверто еротичного змісту епітети, метафори та порівняння, які б, якось іншим разом, ввели у фарбу читача з епохи, коли ще не було сексу, тут сприймаються не лише органічно, а й піднесено: «Пальці моїх рук тремтять від збудження на її сідницях. Не стримуюсь і знову пробираюся до того вологого місця, яким так і не наситився…»
Було б радісно на душі, якби ця історія закінчилась весіллям і прожили вони довго і щасливо. На жаль, з’явилися «друзі, …які оббрехали мене… Не дай Боже мати тих друзів, що видають себе за доброзичливців, особливо тоді, коли тобі за сорок»…
Не знаю, але ота огидна жіноча інтуїція чомусь товмачить мені, що нічого поганого не вчинили ті друзі. І навіть не оббрехали, а розповіли правду його дружині, яку, приймаючи в образі Зміючки-Оленки, просто необхідно було переконати, що чоловіка її навмисне облито брудом. Вона ж ( не Оленка) залишилась у серці, праведних і грішних думках. Що тривожить її душу, може, не розтоптану, але однозначно покинуту, меланхолійного Дон Жуана тривожить мало. Головне – він страждає, і цього достатньо і для його Мадонни, і для напівтілесної Зміючки, котра і особливих зусиль не докладала для приборкання хатнього (а значить, стабільно і назавжди свого) Змія. Єдине, що навіює оптимізм у цій історії – відсутність великої жирної крапки: «Я люблю її. І цим усе сказано… Бо любов не знає ні правил, ні правопису….» То, може, ще є надія?
«Райська яблуня» – теж не що інше як буденна любовна пригода. Саме буденна, бо як правило «несуть неправду по своїх домівках» коханці по понеділках, вівторках, і так далі. Святкові та вихідні – поза конкуренцією, незалежно від того, чи проходять вони в нестерпному очікуванні чергових буднів, чи, раптом, навпаки, дають повну впевненість, що на всіх фронтах спокійно і тихо, розвідку приспали суботньо-недільною увагою і ретельним виконанням подружніх обов’язків. І хоч важко відмовити головному герою у щирості («І так завжди – начебто в перший і останній раз: нетерпіння, ніжність і неминучість розлучень, награних і болючих»), але його тремтячі з похмілля руки, несвіжа голова і депресивний острах зустрічі із змією у серпневому яблуневому саду переводять чуттєву енергетику в зовсім іншу площину. А саме –у вічну систему пошуку: з ким би розділити мішані почуття, життєву невизначеність чи навіть втому? Одне зрозуміло: не стовідсотково з нею, бо «коли-небудь я забуду і ці хмари, і це шарудіння, і цей день, і свій сором, і її, котру я любив, забуду. Як забув уже багато чого…»
Знайомими видаються багатьом читачам і «Васічка та думки». Те, що міркування Васічки (даруйте, думками назвати складновато) є дуже типовими на сучасному українському грунті, заперечити неможливо. За це великий респект автору, бо так гарно «провезти» свого соплемінника осмілиться не кожен. Чого ще бажати: знайшлась, причому без абияких особливих намагань, така-сяка забезпечена бізнесвумен, здатна прийняти і його «старомодні залицяння», і спонтанний, не вищого ґатунку секс, і ще пригостити цигарками, які купив колишній коханець. Говорити про щось більше абсолютно зайве. Тому оповідач дуже вчасно зупинив «думки» героїв: розберуться, навіть незадовго. Вражає у цій оповідці інше: надмірна тваринно- приземлена природа Васічки, який вже клонувався по всій території України.
Новела «Гришатин гріх», яка й дала назву збірці, по праву займає почесно- особливе місце. І за глибиною та силою описуваного, і за динамікою, і, власне, за способом та майстерністю викладу. Зустріч старих друзів у холодному залізничному вагоні раптом засвідчила, як боляче побило життя «козирного» колись музиканта-віртуоза Гришату: «Я, Сашо, більше не можу жити. Я хочу вмерти. Від гріха подалі.» Причина такого бажання – знову ж таки, грішне кохання, яке застало героя сімейно облаштованим. Те, що він – людина, безперечно, талановита і творча, а отже, схильна до сентиментів та меланхолії, немає жодних сумнівів. Так само, як і те, що усі переживання його щирі. Але кохання це стало згубою. Звичайно, через неможливість… многожонства, яке, на думку героя, могло б раз і назавжди розв’язати проблеми на кшталт згадуваних: «Яке це було б щастя, мати двох дружин!» Ось тут то і знову неувязочка, панове!!!! В чому, власне, прихована полігамна природа чоловіка? Стосунки сексуальні із коханкою -перукаркою Гришату – музиканта більш ніж влаштовують. Він абсолютно приймає її зовнішні і внутрішні атрибути, і не потребує, на перший погляд, додаткових послуг, навіть у вигляді випраних шкарпеток. Але, виявляється, оті шкарпетки та французький салат вінегрет ( все, певно, що залишилось для безіменної фронтової подруги під псевдо дружина) мають таки велику силу, оскільки утвердили в героєві сталу думку про многожонство. Закінчується усе так, як і мало скінчитися для такого творчого напівелемента. Коханка від`їхала з чоловіком, без істерик, так, лиш, між іншим, згадавши, що будь-які стосунки мали б мати логічне продовження. А музика пішов по «безпредєлу», не втішаючись тим, за що боровся: шкарпетками та вінегретом. З цієї історії вимальовується два прекрасних рецепти чоловічого та жіночого любовних напоїв. Перший для жінок: якщо бачиш, що до кінця життя ловитимеш бульбашки від шампанського, – зроби все, як Гришатина перукарка, а ще краще зовсім по- англійськи: without saying good-bye. Для чоловіків дещо ширший асортимент: або їж венігрет, або ризикуй, коли відкорковуєш шампанське…
Гришата вийшов напівроздягнутим в холодну зимову ніч, і повідана другові історія навряд чи полегшила його вже явно хворі амбіції. І це був би класний фінал. Але навіщось під завісу оповідач вплітає і свою любовну пригоду, яка вдерлась в його душу саме тоді, коли він переймався проблемами соціальної справедливості. Згадавши раптом, що людині «даровані інші радості», він «стелив матрац, укривав його простирадлом….» і при цьому був впевнений, що «місце в її серці – не моє…» От вам і обломчик. Хоча другова історія навчила оповідача головному: не перейматись надмірне почуттями, щоб не втратити голову, здоров’я, чисті шкарпетки, і бажання повернути мусульманські традиції. Все це, погодьтесь, не варте зусиль на фоні соціальної несправедливості в нашій країні.
І ще один-єдиний штрих до новел, які детально проаналізує зацікавлений читач. «Зустріч з нею» та «Град Епіфанії» по-іншому можна назвати «Сам не гам, і другому не дам. А особливо німцеві». Бо дуже чомусь дратує ліричного героя той ентузіазм, з яким європейці, в даному випадку німці, кидаються в обійми до слов`янських красунь, готові розв’язати усі їх поточні і глобальні проблеми. Дівки ж наші виглядають продажними. Авжеж, краще до сивих косей сидіти на лаві запасних у вітчизняних любителів гострих відчуттів, зате щиро і не за гроші. А ще краще і йому допомагати у хвилини, коли «І пив я того вечора. До блювоти. І довго вночі вив, скрегочучи зубами, плакав, обіймаючи унітаз. А за мною ходила тінню моя дружина. І благала не пити більше. Адже вона мене любить».
У будь-якому випадку, честь і хвала Вам за відвертість, пане Олександре! Повірте, Ваші слова проростуть у свідомості вдячних читачів і читачок, і, все може бути, таки посприяють відновленню соціальної справедливості в нашій країні!!!

 

 

***

 

Мої враження від прочитання  збірки оповідань «Грішатий гріх».

 Катерина Вербівська

 

Розпочну із того, що всі мої думки і емоції можна поділити на кілька груп. До першої відішлю загарбне враження – супер! Це – сміливі зізнання свобідного чоловіка, якого обходять і думки сторонніх, і переживання жінки, що мешкає поряд і створює умови для творчості. Автор, а відтак і герой творів, не тільки сміливий, а й відвертий у своїх думках і діяннях. І дякую за це, адже таким  чином жінки більше розуміють чоловічий світ. А одна із місій літератури і полягає в тому, щоб розширювати і поглиблювати свої знання про непізнане. У героя, правда, від таких зізнань створюється абсолютна внутрішня  порожнеча. Наче він , виразивши свої переживання, спорожнів. Особисто для мене бракує трохи емоцій у героїв і тому оповідання за своїм стилем нагадують щоденникові записи. Майже готовий, майже довершений твір якого треба наситити емоціями і епітетами більш повно. Але це моя, жіноча думка і вважаю суб’єктивна.

Окрім того, ( раз уже дозволили, то відірвусь на повну) до другої групи я б віднесла редакторські правки. Тому, що, можливо це такий Ваший стиль  і такий задум, але мене трохи ріже повтор: «Вона була індивідуалісткою. Але вважалася в нашому місті  «Сильною особистістю». У неї був свій шлях.

Вона пішла іншим.

-  Облиште мене,- відповідала вона залицяльникам, - у спокої.»

 

А загалом, я завжди радо читаю всі Ваші, Олександре Володимировичу,  художні і літературознавчі матеріали.

І цього разу, як і постійно, дякую Вам що вкотре привідкрили  завісу таємного  чоловічого світу. Пишіть і продовжуйте дивувати!

Із щирою вдячністю і пошаною,

Катерина Вербівська.

м. Черкаси.

 

***

Книгу О. Апалькова "Гришатин гріх" розпродано.



Обновлен 04 апр 2014. Создан 29 мая 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow