Нова книга Миколи Москальця "Україна залишається завжди"

(поезії, проза)



28 листопада ц.р. Миколі Москальцю  60 років.

Тож нова книга, можливо є найкращим дарунком ювілярові від видавництва "Склянка Часу*Zeitglas".

 

Щиро вітаємо ювіляра! 


 Книга "Україна залишається завжди" - четверта збірка автора. До неї ввійшли поезії та вибрана проза.

ISBN 978-966-2306-68-2

Канів, 2014, 98 стор.

 

 

 

Уривки з книги:

 

УКРАЇНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗАВЖДИ

 

 

Проїздив я Парижем і Лілем.

По бельгійських, німецьких полях –

Все красиве, але ж Україна

Залишається завжди моя.

 

Не жалкуй за тим, що відбулося…


Не жалкуй за тим, що відбулося.

Так потрібно долі і богам.

Як би там в життя не повелося;

Я його нікому не віддам.

 

Смажена на салі картоплина,

Рай земний в квітучому саду –

Це моя маленька батьківщина.

Де б не був, завжди до неї йду.

 

Припадаю спраглими губами

До джерел цілющої води.

Я хотів би бути разом з вами:

–Де ж ви, мої роки,молоді?

 

Повертає літо на обжинки.

Хоч далеко збілена зима –

Я хотів щоранку чути: – Синку!

Оглянувсь, батьків давно нема.

 

Не жалкуй за тим, що відбулося.

Так потрібно долі і богам…

 

Ми  такі…

 

Хоч на могилах предків бур’яни,

Навіть на тих, що зовсім поруч з нами.

Хизуються ж убогі їх сини

Хоромами й придворними чинами.

Без сорому ведуть своїх дружин

У золоті, у сріблі і в каратах.

А на могилах рідних ні жоржин,

Ні мальв, лиш зрідка заблукала м’ята.

Та росами покриті спориші,

Що мов сльозами плачуть без упину.

А на майданах честі ні душі.

Хто ж захистить розп’яту Україну?

 

 

Про Василя,  Миколу і земляків

 

Того року у селі вперше розпочалось навчання у п’ятому класі новоствореної семирічної школи. Не можна сказати, що освіта литвинчан завершувалась на рівні початкових класів. Вже  на початку 20-х років завзяті хлопці та дівчата чимчикували до Канева і продовжували навчатись у міській семирічці, а потім деякі здобували фах учителя у технікумі. Інші добирались до степанецької ремісничої школи і навчалися багатьом корисним справам, що слугували їм потім впродовж всього життя, вигідно виділяючи поміж ровесників.

Після затяжної війни та руйнівного розбрату «октябрьской революції», життя у Литвинці поволі налаштовувалось у звичне русло споконвічних трударів – хліборобів.

Село природно регулювало свої потреби у ковалях, бондарях, мірошниках… Стали надходити перші трактори і автомобілі – появились водії і механізатори.

В 1932 році у вересні виявили бажання продовжити навчання у п’ятому класі більш як 60 дітей, котрі народились у 19-му та 20- му роках.

Повертались з війни чоловіки, підростали і женились парубки: дітей бігало по сільських вулиця як мурашок на лісових галявинах.

Ні до 32-го року, ні після, у школі не комплектували паралельних класів. А тут два повнокровних. Розміщували їх, як могли. Для цього використовували хати заможних господарів, яких «розкуркулили» у попередні роки.

Вчителів вистачало. Декого прислали з району, але багато було і місцевих. Особливо раділи батьки: діти грамоті вчитимуться і дома по господарству допомагатимуть. Ніщо не віщувало біди…

Василь і Микола потоваришували раніше, а тому вже з перших днів навчання сиділи за одною партою, разом мріяли про те, що обов’язково після семирічки продовжать навчатись на вчителів. Надто подобалось їм викладачі з усих дисциплін – гарне вбрання у них, гарно розмовляють, всі виважені і красиві якісь.

Але, починаючи з жовтня, ситуація в селі стала змінюватись на гірше. Від двору до двору стали їздити підводи з групами «активістів». Вони вигрібали у господарів все що можна було їсти. Зерно, картоплю, овочі, квасолю. І робили це під лозунгами: «Все для побудови комунізму».

Щоб підтримати зголоднілих дітей у школі варили гарячі обіди. Але з кожним днем все менша і менша частка діставалась учням. Директор вичерпував свої можливості так же, як і вичерпувались можливості села, що споконвічно було заможним і ніколи не знало проблем з харчами.

На початку весни 33-го року шкільні обіди перестали готувати взагалі. Все менше і менше дітей приходило в класи – не вистачало сил. Село повально вимирало.

Настав день коли до двох п’ятих класів прийшло не більше десятка учнів. Директор оголосив літні канікули – сталося це в перших днях травня.

Василь і Микола трималися з останніх сил. Коли стали мобілізовувати всіх на боротьбу з довгоносиком – поковиляли в поле. Ставили їх на довжелезні рядки буряків і, протягом дня, хлопці не розгинаючись збирали проклятого жука. За каторжну роботу отримували тарілку рідкого супу і ложку цукру.

Суп випивали на полі, а цукор несли меншим братам і сестрам – у кожного в сім’ї їх було по декілька осіб.

Вертаючи до дому, інколи заглядали до двору однокласника Мирона. Це був один з декількох дворів села, яких «голодовка» обійшла стороною. Батько Мирона «ходив у начальстві».

Товариш зрідка виносив хлопцям по куску хліба, що був білішим від снігу зимової пори…

Восени за парти шостого класу сіло 29 осіб. Інші поховані на кладовищі. Без хрестів, пам’ятників, без окремих могил.



Книгу можна придбати в редакції видавництва "Склянка Часу*Zeitglas", післяоплатою, за ціною 25 грн., включаючи поштові витрати: zeitglas@ck.ukrtel.net 

 

 У видавництві "Склянка Часу*Zeitglas" вийшли друком і вдало розійшлися такі книги М. Москальця:

 

 

Декілька слів про поезії Миколи Москальця

 

Канівшина — одна з самих культурних провінцій України. Тут  останній притулок Кобзаря. Тут — самота.

Духовна самотність та читання книжок приносять дивні плоди. Їм назва — поезії. Їх не кожний читає. Але  кожний сприймає на свій смак. Той кривить писок. Той — усміхненно марить. Поезії — то і є мара. Фата моргана. Мрії про минуле. Про любов, що зістарілася. Про горе, що затамувалося. Про рану, що загоїлася. Так чи інакше.

Для Москальця — поезія не професія. Він — заступник мера. До нього приходять люди…Здебільшого з горем та жалем. Він йде людям на зустріч. Вони ж — герої його віршованих драм та новел. Москалець викликає  саме їх, живучих поруч з нами, на поетичну сцену. Пише про діда-ветерана, пройшовшого через всі руїни...,бабусю, котра засмутилась, чекаючи сина, сусіда, в якого розтоптана доля, жінку, даремно чекаючу на красеня вже немало літ. Втім :"Пролетіли роки— сірі гуси…"Не по романтичній умовності, а по волошках у ранньому житі, трояндах, любистку.

 І огортає душу і смуток, і радість. І наповнюється світ малої батьківщини пам`яттю та смислом. І йде життя…Перехожене. Переоране. Переболене. Ціле життя…

 

Олександр Апальков, редактор журнала "Склянка Часу"

 

 

Презентація книги  

"Україна залишається завжди"

 відбулася 26 листопада 2014 року в актовій залі Канівської міської Ради. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фоторепортаж  Іллі Труфанова, корреспондента газети "Дніпрова Зірка"



Обновлен 28 ноя 2014. Создан 27 ноя 2014



 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow