IV-й міжнародний конкурс на краще коротке оповідання «Zeitglas-2015»




 

IV-й міжнародний конкурс на краще коротке оповідання «Zeitglas-2015»


 За бажанням учасників конкурсу, вийшов друком

ВІСНИК

IV-го міжнародного  конкурсу короткого оповідання "Zeitglas-2015". 

Це  об*ємний фоліант у 640 сторінок.

Звісно, й ціна його  відповідно 90 грн. + поштові витрати.


УВАГА!!!

 

(При замовлені Віснику, будь ласка вірно вказуйте: хто замовляє - прізвище та ім`я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс , номер телефону та електронку. Це полегшить нам вчасно провести розсилку).

 

Розсилка відбуватиметься УКР-Поштою. ( не НОВОЮ Поштою!)


Опісля обговорення усіх творів опублікованих на сторінках ВІСНИКУ, та визначення 20 кращих авторів, їх тексти будуть оприлюднені на цьому сайті для остаточного визнячення лідерів конкурсу.

Дипломом буде відзначено й автора, твір якого набере найбільший рейтинг оцінки прямого обговорення у КОММЕНТАРЯХ на цьому сайті.

Прохання до авторів, хто бажає придбати примірник ВІСНИКА, сповістіть редакцію

ТЕРМІНОВО про це.


Вісник зможе придбати кожний атор-учасник, замовивши його примірник (примірники) в редакції й отримати його поштою. В такий спосіб автор може долучитися до обговорення усіх допущених до конкурсу творів на цьому сайті. (Бажано назвати три кращі твори та їх авторів).

Цю інформацію врахує журі.



 Довідки за тел: 04736-36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

 

Нагадуємо, що
головна тема змагання літераторів полягала у висвітленні проблем сьогодення та ознайомлення читачів з найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра не знає кордонів та утисків цензорів.

Умови конкурсу:

мова написання — українська або російська;

обсяг — до 16000 знаків.
вік учасників — не обмежений.
кількість творів — ОДИН!
тематика — сьогодення...


Термін подання творів до 30 листопада 2015 року.


* будь-який автор міг надіслати ВЛАСНИЙ текст на предмет конкурсного розгляду. 

редакция журналу СЧ приймала до розгляду авторські тексти за обов`язкової наявності:

 - "короткого листа” (що надсилається, чітко зазначивши назву конкурсу, твору та авторства)


- короткій біографії автора ( із зазначенням року народження, поштової адреси, телефон).

* тексти повинні були надсилатися до редакції журналу СЧ у роздруковці на папері з обов`язковим доданням електронної версії /CD, або по е-пошті/ в програмі Word або RTF ( з чіткою різницею тире від дефісу, перевіреною орфографією, без усяких обрамлень і довільних форматувань) *+ короткої біографії автора ( із зазначенням року народження та вірно поданої поштової адреси автора: Прізвище та ім`я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс ).

 

 

Будь ласка, подавайте вашу адресу лише так:

(Прізвище та ім`я по батькові, вулиця, номер будинку та квартири, місто, поштовий індекс, е-пошту).

 

*надаючи свої твори, автор погоджується з подальшим публікуванням чи використанням їх тексту в рамках літературних проектів журналу.

Тексти надсилалися на електронну адресу: zeitglas@ck.ukrtel.net
із позначкою «Конкурс оповідання».
Пересилка роздрукованого тексту оповідання на папері із підписом автора обов‘зкова

за адресою:

«Склянка Часу*Zeitglas»
Вул. Шевченка, 31/32,
м. Канів,
Черкаської обл.
19003

 

 

УВАГА!

 

 

- шрифт, наприклад, Times New Roman, міжрядковий інтервал -1 ;

 

-роботи, які перевищують обсяг більше встановленого числа знаків  до розгляду не беруться.

 

 

 

* тексти повинні надсилатися е-поштою zeitglas@ck.ukrtel.net та у роздруковці на папері за авторським підписом.(  з чіткою різницею тире від дефісу, перевіреною орфографією, без усяких обрамлень і довільних форматувань) *

Невірно укладені тексти  бралися до розгляду!



Автори трьох найкращих оповідань будуть відзначені нагородами.
Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, будуть опубліковані на сторінках нашого журналу та літературного альманаху «Скіфія».

 

ШОРТ-Лист конкурсу

 короткого оповідання "Zeitglas-2015".

 

Автор та назва твору

Текст твору

Ант Інгвар

*1991 р.

м. Івано-Франківськ,

Потім

 Потім…

“Просто зажмурся – і все зникне”
С. Кінг “Воно”

… а потім… блукаючі вогники… темрява…
Біль самонарізним гвинтом свердлив голову, що здавалась кам’яною брилою та звисала додолу. У вухах, металевим дзвоном, по ржавих рейках відправлявся останній поїзд. Сірчистий ангідрид, солодкуватим присмаком, торкався язика та обпікав легені з середини. Здавалось, що цей безбарвний газ викликав омертвіння рогівки ока, яку вкрила пелена пилу та пітьми. Ножем різало в очі та неможливо було відкрити, ніби то їх зашили шовковою ниткою.
… темрява…
Різкий біль, вбиваючи у мозок новий шматок заліза, по електричних дротах-венах пробігав по тілу. Трясло. Пальці звело та ламало, наче під час проведення обряду екзорцизму, але зцілення не відчувалось. Ногами бігали мурашки. Холод.
… блукаючі вогники…
Марилось, що легше було б тримати небесне склепіння, чим підняти голову вгору. На розпухлих губах, гирло пробивав червоний струмок, що наводнювався гарячою рідиною. Із глибоких порізів чола сочились краплі солі. Розірвавши ланцюги на повіках, він таки зміг розкрити очі. По блакитних озерцях із брудом пройшла бритва.
… а потім…
Він застиг поглядом на своїх руках: обліплених кров’ю та чорними шматками. Від колишніх рукавів сорочки, обпалених вогнем, залишились нерівні відрізки. Кусками мапи здавались порвані штани, де замість міст-точок простяглись посічені дірки. На місці шкіряного взуття, виднілись лиш босі ноги, вмочені у сіру багнюку попелу. Краватка туго прищемила шию, а її інший кінець, підхоплений вітром, бовванів перед очима. Середину, чорної смужки із червоними лініями, прижав ремінь безпеки, що виконував свою місію навіть потім…
… потім, коли літак розбився. Розлетівся на друзки, як конструктор “Lego” у дитячих руках. Розділився у грубуватих пальцях учня годинникаря на гвинти та шестерні, які понеслися на підлогу. Розсипався на сріблястий порох, мов новорічна іграшка, що злетіла з ялинки. Однак, залишив один незайманий острівець – пасажирське сидіння, яке тримало в своїх обіймах, трохи пожмаканого але живого, чоловіка.
Ще кілька ножових ударів-рухів, щоб визволитись із пут, викликали нову хвилю болю. В очах далі темніло, але він був при свідомості. Його пальці шукали кнопку “Exit”, повзучи по пластмасовій поверхні. Рвучкі коливання в сторони, лиш розгойдали сидіння та повали його на бік. Ремінь безпеки послабив тваринну хватку, випустив на свободу безвільне тіло чоловіка і його голова вбилась у щось м’яке та холодне.
… темрява…

Холод обпікав пальці, зате приглушив біль. Із металевим скрипом повіки піднялись, протримались кілька секунд і знову зімкнулись. Легкий поворот голови віддавав хриплим голосом шийних хребців. Сигнал прийняли інші частини тіла. Чоловік важко перевернувся на плечі, розкинув руки, а ноги зігнулись в колінах. Очі знову відкрились і…
... блукаючі вогники…
Із сірого безмежного неба, у броунівському русі кружляли сніжинки, що змішались із клаптиками попелу. Зрушення розбудили тепло по тілу, немов всередині запрацював аварійний блок живлення. Його пальці знову згинались, а далі, із швидкістю равлика, тіло набувало вертикального положення. Голова, від таких зрушень, пішла трохи обертом: шукаючи точку біфуркація, ніби її внутрішня система переходила із хаотичного стану, до більш диференційованого і високого рівня впорядкованості.
Його погляд застиг від побаченого. Очі, що далі пекли, кілька разів блимнули, не розуміючи справжності того, що вловлювала та передавала зорова сенсорна система. Важко було повірити у реальність, що оточувала.
На горизонті, горами металу, лежали уламки не одного літака, а дюжини, переплетені та вмуровані у борти іржавих кораблів та підводних човнів. Попереду, метрів із десять, самотньо валявся стовбур від танку на якому висіла… чоловік ще раз протер очі… висіла дитяча коляска, легко погойдуючись. Поряд, до величезних дерев’яних шматків, обгоріли по боках, що нагадували уламки середньовічних веж, притулились перекинуті колісниці та автомобілі початку двадцятого століття. Побачене скидалось на величезне звалище, що загубилось десь у часі і просторі. Панорама вражала…
Чоловік піднявся, трохи покосившись у бік, а потім…
… а потім його вирвало на брудний сніг. Зловившись за живіт, босими ногами, він зробив кілька кроків. Дивно було те, що сніг уже не вгризався крижаними зубами у плоть, а легко скрипів під ногами, відстукуючи кожен крок. Ще кілька кроків дались йому важко і він обперся на перекинутий чорний мотоцикл із символікою покрученого хреста та орла із прямими крилами. Передихнувши і ще кілька кроків… Не витримав, звалився і знову упав, розставивши руки вперед та подумки готуючись до нового удару. Нічого… На язику лиш присмак попелу, що забився в рот, а в очах знову темрява і…
… блукаючі вогники…

Пролежавши кілька хвилин, він піднявся на коліна, які опинились ніби в залишках обгорілого паперу, що підхоплені вітром, кружляли. Руками розгріб темні шматочки та висунув їх вгору, потягнувши до очей. Від легкого подиху, на долонях залишився червоний ґудзик та пожовкле кільце, а часточки полетіли. Він знову опустив руки, немов продовжив пошук чогось цінного.
Пальці, у морі попелу, наштовхнулись на папір, що трансформувався у обгоріле, чорно-біле фото. На нього дивились дві пари азіатських очей: одні дитячі, інші – жіночі. На звороті виднілись незрозумілі знаки, що, швидше за все, скидались на японські чи китайські символи. Поклавши фото убік, рука інстинктивно потяглась знову на вниз та витягнула тепер шматок газети. Його губи заворушились, читаючи слова по буквах, збираючи їх у склади:
“… на-й-гум-ма-н-ні-шою ..”
В очах знову трохи потемніло, а у мозок і ще раз забили іржавий цвях. Він покосився та упав на бік, не відпускаючи шматок із пальців, що помалу розлазився, тлів та немов плавився від теплоти його рук. Опустивши голову, його очі далі забігали по тексту, який здавався уже виразнішим. Тепер склади склеювались у повноцінні слова та вибудовувалось речення:
“… сьогодні найгуманнішою вважається ядерна зброя: немає крові та жертв – тільки пил…”
“тільки пил”… “немає крові – тільки пил”… “немає жертв – тільки пил”… “немає нічого – тільки пил”… “пил, що падає з неба, змішуючись із снігом…”
Фрази крутились у його голові і він намагався бігти. Ноги підкошувались та ламали в середині, але все одно бігти. Бігти в нікуди. Подалі від снігу та пилу… Від фото людей, що розчинились у ньому… Від шматків бетону, металу та деревини… Від цих залишків століть війн та революцій… Від бездушних, штучно створених монстрів, витворів людського “Его”… Дітища, спадщини та насіння, що залишає після себе не одне покоління істот, які вважають себе повноправними господарями, вбиваючи одне одного… Бігти в…
… темряву…

Він оминав роздерті танкові гусениці, поржавілі якорі кораблів, уламки крил колишніх літах та, забиті глибоко в землю, гвинти вертольотів. Перескакував гарматні ядра, куски колючого дроту, залишки бліндажів та уламки колишніх залізничних шляхів. Вантажні автомобілі, наче іграшки висипані із дитячого ящика, валялись по бокам і розділялись погнутими вагонами паротягу.
Він біг далі, не відчуваючи втоми, землі під ногами та часу. Неодноразово зачіпався за металеві кінці, але біль не давав про себе знати. Босі ноги пробігали розбитим склом, заплутувались у дріт, вдарялись об брили. Нічого! 
Нічого і ніщо його не спиняло. Він хотів подалі утекти від цього страшного місця. Закрити очі, а потім рвучко розплющити, мов після страшного сну. Переплисти на інший бік річки, де не ростуть плоди людської ненависті і злоби. Де б, тишина не була такою моторошною і кричущою. Де б, заховались від очей усі ці продукти власного самознищення, зашморгу на шиї, що стягується самовільно. Де б, не було чутно подихів смерті, дотиків сполучення пилу та снігу ядерної зими. Щоб тільки, тільки…
… блукаючі вогники…

Ще кілька кроків і він звалився на землю. Заплющив міцно очі і поповз, стискаючи пальці до хрускоту кісток. Допомагаючи собі ліктями, підвівся на коліна і знову випроставшись, побіг. Очі замкнені, дихання важке, а гаряче повітря обпалювало середину.
За кілька хвилин звалився… Піднятись уже не міг, залишаючись лежати долілиць. Свідомість вимикалась і він потонув у темряві...
… а потім…

У вухах, поряд із помираючим мікрофоном, вловлювався звук крякоту ворон, змішаного із шарудінням опалого осіннього листя. Коли він відкрив очі, небо миготіло помаранчево-багряними барвами, у яке вросло тисячі чорних плям. Птахи, кружляючи колами, метеоритним дощем падали та розбивались об землю. Чорних барв, все ж таки, на небі не зменшувалось.
По землі, підібрані вітром, неслись стоси паперу та газет. Здавалось, що хтось поміняв декорації та поставив іншу плівку фільму. Перед чоловіком постала інша реальність: без ніяких жахіть війни, зброї та ржавої техніки. Гори металу та дерева зникли, а на їх місці з’явились, тієї ж висоти, звалища сміття. Із неба летіло чорне пір’я, різнобарвне листя та обривки паперу.
Він піднявся і повільно ступив кілька кроків. Мерехтіння в очах пропало, а біль знову заховався десь глибоко. Потім, обережно руками стер із лиця залишки пилу та відірвав краватку, що і далі телімбалась. Зробивши кілька кроків, оминаючи купи, він так і не натрапив на стежину. Землю встелила ковдра непотребу, що місця підбиралась до його колін, ніби хотіла засмоктати, наче непрохідні болота Ірландії чи сипучі піски острова Сейблу, що здатні поглинати викинуті на берег судна.
Він не міг порахувати скільки часу провів у цьому місці, немов піщинки замерзли у годиннику, не в змозі продовжувати рух. Дивно, що після катастрофи не відчувався і голод, а тіло помалу набирало сили. Нижня губа зажила, а від синців і подряпин не залишилось і сліду. На небі ніколи не було сонця, а ніч так і не приходила. Завжди пусте та мертве небо.
… темрява…
Тільки у його свідомості…
Питання ракетами проносились у голові: де він, куди потрапив і як звідси вибратись? Що це пекло чи безлюдний острів на краю світу? Чому він не знайшов виходу? Чому тут немає інших людей? Всі загинули, так? А де тіла, рештки, хоч якісь ознаки? Де подівся попередній кривавий горизонт? І де він зараз – світове звалище? Але чого?
Цього разу він не став бігти, а перечіпляючись, виривав ноги з полону та із зусиллями робив наступний крок. Бігти неможливо… Вежі були майже однакові: техніка, телефони, одяг та прикраси. Уламки дорогих автомобілів, монітори комп’ютерів, потріскані дзеркала у дерев’яній оправі. Валізи, чекові книжки та різні банкноти. Гроші лежали купами, між технічними новинками та виробами із золота. Дивно було навіть не це: кожна така вежа, ніби коронувалась стільцем чи диваном, від якого тягнулись металеві ланцюги.
… а потім…
Ногою він натрапив на знайомий записник: шкіряна оправа із втиснутими ініціалами – “Е. С.” Рука потяглась вниз, пальці вхопили його, але, піднявши вгору, боялись відкрити. Він відчув себе Пандорою, що ось-ось зробить крок, про який потім пожалкує. Кілька секунд пройшло, очі замерзли, коли всередині, власним почерком, було написане його ім’я – Едуард, а далі – Скрипаль. Тоді погляд переключився на купу сміття, де виднілася передня частина його авто, кілька плазмових телевізорів, диван із крокодилячою шкіри, куплений ним рік тому і ще багато речей, що підкреслювало соціальний статус власника. Тут було зібрано все, що потрібно сучасній людині, яка ні в чому собі не відмовляла.
Ще кілька секунд і ця споруда мотлоху заворушилось, ніби ожила, а з середини показались ланцюги. Вони, рухаючись хвилями, скидались на щупальця восьминога та потягнулись до господаря, що сам, ланка за ланкою, кував їх все життя, збільшуючи вежу “необхідних речей”. Один ланцюг пролетів повз вухо, а інший, змією, обвивав його ногу. У праву року вчепився, ще один кусок металу, а вежа почала сунутись просто на нього, засмоктуючи, мов пилосос, всередину.
Чоловік рвонув, але рука все ж залишалась у полоні. Ногою він намагався відбити повзучі ланки, але ще один ланцюг добрався до іншої ноги. Легкий поштовх і чоловік опинився на землі та повільно сповзав у чорну діру. Відчуття, мов камінь Сізіфа прив’язали до шиї, а він швидко тягне у безодню і виходу немає.
Чоловік почав крутитись із боку в бік, що виглядало, немов полум’я охопило його одяг, але ривки в сторони дали свій результат. Із дзенькотом одна нога опинилась на волі та, придушивши гадину босими ногами, він швидко піднявся, побіг. Вежа за вежою, сипались на нього у слід, а ланцюги, пробігаючи металевими нотами, торкались п’ят. Очі нестримно шукали виходу, а з неба, стрілами, полетіло вороння. Весь всесвіт став його ворогом. Очима пробігли…
… блукаючі вогники…
“Виходу немає”. Ця фраза відбивала такт серця у його мозку. “Немає – це кінець!” Що з ним буде далі? Куди знову потрапить?
Піт лився із чола, а залишки сорочки, ніби скропило дощем. Ноги покривались сталлю і з кожним кроком важчали. Він не мав сил далі бігти.
– Нехай… Нехай це поглине мене! – крутилось в голові. – Ця вежа справа його власних рук. Цеглинка за цеглинкою, річ за річчю, він збільшував її, не відчуваючи новий ланцюг. Нехай…
Чоловік зупинився, обертаючись лицем до безодні, розставив широко руки, із словами “Бери мене!”, потрапив у…
… темрява…

Хвилі легко піднімали його тіло, то підносячи то опускаючи. Запах солоної води лоскотав ніс, а вгорі чувся голос чайки. Розплющивши очі, він опинився перед безмежністю синього неба, чистого, без хмар, яке врізалось у безодню моря. Сонця і далі не було. Кілька глибоких вдихів, збило рівновагу його тіла, тому допомагаючи руками, він розвернувся на живіт, висунувши голову високо над водою, поплив…
… а потім…
Горизонт манив своєю чарівністю та тишею, милозвучною, а не мертвою. Хвилі несли його вперед, але все залишалось однаковим, пофарбованим у синій колір. Тут можна було б провести вічність. Розвернувшись на спину, він віддався теплому потоку. Закрив очі…
Нічого не змінювалось, а стрілок на годиннику так і не можна було простежити. Його повіки піднялись, лиш коли у плече врізалось щось кострубате і дерев’яне. Він уже нічому не дивувався, навіть плоту, зробленому нашвидкуруч, який виринув, мов із дитинства. Чоловік згадав, що схожий змайстрував з друзями, коли ще дерева здавались велетнями, та випробувавши його на мілкій річці, мріяли колись пуститись берега – відчалити у відкрите море. Вибравшись з води, він притулився до плоту, віддав команду “підняти вітрила”, хоча і невидимим, та із попутним вітром попрямував вперед.
… блукаючі вогники…
От що він побачив, через години, може дві, можливо пробігла і ціла вічність. Коли він знову піднявся, повз пропливали поламані речі, ніби знову сміття, але від них віяло теплом. Футбольний м’яч переганяв дошку із шахами, але наздогнати маленького дерев’яного фрегата, йому так і не вдалось. Певно вся справа була у повітряній кульці, причепленій до корабля, і, можливо, саме вона надавала йому сили. Їх ставало все більше.
Повітряні кульки були причеплені тонкою ниткою, що могла будь-яку секунду розірватись і випустити їх на волю, до кожного пропливаючого предмета. Баскетбольне кільце, громіздке піаніно, мікрофон та електрогітара. Велосипед підкидало на хвилях, а він тримався, лише на одній зеленій кульці. Невеликий пакуночок, мабуть запакована книга, на якій вмостився студентський капелюх, штовхала кулька кольору сонця.
Очі чоловіка зупинились на скрипці, яка самотньо, із глибокою раною-тріщиною на талії, пропливала поруч. Він схопив та потягнув її до себе. Пальці нервово забігали по її тілі, піднявши смичок вгору, чоловік легко пройшовся чотирма струнами. Сумна мелодія, мов машина часу, закинула його в дитинство, де він мріяв стати скрипалем, але…
Але мелодії під зоряним небом він проміняв на дорогий костюм та офіс у центрі міста. Струни перетворились на документи, смичок на вдалі договори, а тихі звуки та оплески – поважний рахунок в банку. Життя, мов гостра шпилька, проколює повітряні кульки дитячих мрій. Враз – і з кольорової оболонки залишається лиш шматок пожованої гуми. Сльоза відчаю зринула з очей. Він зрозумів, де опинився: “місце, куди потрапляють поламані мрії”. Як не сумно, але повітряну кульку, як і мрії, люди вбивають самі.
Обнявши скрипку, мов давнього друга, найдорожчу річ у житті, він оперся плечима на пліт. Заплющивши очі, чоловік тихо грав, а на його устах бриніла, сумна, але все-таки, посмішка. Він знову відчув себе щасливим…
… темрява…

У кімнаті було тихо, лиш, час від часу, прилади пискливо дихали. Дівчинка сиділа поряд ліжка, тримаючи руку батька, а на щоках розбіглись сльози. Вона ще раз поцілував його руку, притримуючи іншою кудлату мавпу – його подарунок. Звівшись на ноги, попрямувала до дверей, де давно уже очікував лікар. Двері із легким скрипом розчинились, випустивши її на коридор.
– Ну, як він? – зібравшись із силами промовила вона.
– Без змін, Аня. Без змін… – стиха мовив лікар.
– Але… Але він повернеться? Він мусить… Він… – сльози знову вирвались на зовні.
– Я розумію, мусить. – голос бринів співчуттям. – Хоча, ти розумієш, що після такої аварії, він так чудом вижив. Він щасливий, він з нами, от ще тільки…
– Тільки треба почекати, так? – у очах розпалився вогник гніву. – Ви уже, як півроку кажете тільки “чекати-чекати”… Але нічого не робите, щоб його повернути… Нічого!
– Аня, ти сама розумієш його стан. Він у комі і лиш Богу відомо, коли звідти вернеться. Нам залишається чекати. Тільки чекати.
– Я розумію, розумію… – важко вдихнула повітря. – Лікарю, як ви думаєте – де він зараз?
– Навіть не можу припусти. Можливо, у незнаних берегах своєї свідомості, у найвіддаленіших куточках… Ніхто не знає, що там за межею. Потім…
Вони обоє розвернулись до віконця, де уже шість місяців після авіакатастрофи лежав чоловік…
… один у темряві…
:… де лише блукаючі вогники…
… на кордоні життя і смерті…
… а потім…

Артеменко Євгенія Олегівна

*1993 р. с. Калинівка Київської області.

 

MEMENTO MORI

 MEMENTO MORI

Сказати іншому: «Я тебе люблю», - це означає сказати йому: «Ти ніколи не помреш»…
Габріель Оноре Марсель

Не встигла віддихатися. Скочила на старенький велосипед і покотилася ґрунтовою дорогою.
Шлях був недовгим, але в нім було все – топтана земля, хлистке море, цвинтарне містечко та задумні люди.
Мов корабельне вітрило, бавовняна сукенка розвівалась від подиху вітру. Ступні час від часу судомило: так жадібно вчепилися в педалі босі ноги. Ці ноги не можна було сплутати з іншими, оскільки родимка трохи вище правої щиколотки видавала того, хто далеко не вперше завітав у тутешні краї.
Колеса мовчки перекручували дійсність.
Археологи – дотепні люди! Гірше кротів переривають вони землю в пошуках артефактів, які б повідали про чиєсь життя. Навіщо так глибоко копати? Адже все знаходиться на поверхні. Курява – не глина чи пергамент, але розповість про недавню «чорну раду» чванькуватих горобців, поневіряння лисиці з дитинчам чи переправу жука-оленя… Закам’янівши, земля змилується над людиною і рельєфно таки ткне носом в пункції гусеничного трактора або місиво, що влаштувала череда корів.
Ґрунтова дорога перейшла в асфальтовану, терплячу й бездушну. А головне – мстиву. Буває, літнє сонце розпікає асфальт до температури вулканічної лави… І тоді здається, що ти йдеш пекельним багаттям, яке вщент спопеляє радість і вселяє співчуття до себе. Жалюгідний той, хто уникає будь-яких страждань…

То не людина є,
А труп, що заживо гниє.
То скриня, тельбухами повна,
І вічно ненаситні зуби-жорна.

Над однією стороною узбіччя навис «дев’ятий вал»: кленки і клени, дуби, акація та вільха. Під могутніми кронами насіялося безліч малих деревець. Зелені листочки гралися всіма можливими відтінками: від темно-ялинового до світло-оливкового. Листя ніби брало шматочок райдуги з неба, жонглювало ним, а потім чіпляло над асфальтованою пательнею. То був пустельний міраж по-українськи.
Тінь смарагдової стіни падала на дорогу. Зрівняєшся з тінню – отримаєш ковток прохолоди, промайнеш під райдужною омелою – заб’є дух гаряче повітря. Прямо таки підводні пласти морської пучини!
Нарешті крізь шпарини асфальту пробився спориш і супроводив собою вузьку стежку. Відчинилася хвіртка, лащився глухий пес.
- Вітька, внеси в хату води з криниці. Я струдлів з маком напечу.
- Наталю, ще дві сторінки дочитаю… Дві.
- Давайте я, тим часом, підлогу помию. Приємно буде і мені, і вам.
Усміхнулись бабині очі й дід поквапився з водою. Як і було належно, кожен трудився на благо іншого.
Мазана хата вже давно обсипалася, дідові книжки подарували бібліотеці, криниця замулилась, а всі дзеркала були закриті простирадлами.
- Візьми, любко, цукерок на дорогу.
- Лишайтесь здорові, бабусю. Дякую.
Велосипед чекав біля воріт. Треба було навідати ще батька на зворотньому шляху.
Сонце сліпило своїм червоним золотом. Комашня, чи то в передчутті скорої ночі, чи то з вини невідомої природної дезорієнтації, таранилася в тіло. Відчувався присмак невимушеної втоми.
Щоб перетнути рубіж батькового граду, вклонилася вартовому. Град був ландшафтною мініатюрою соціальної мережі. Кожен мав особистий простір, де розміщував свою світлину, життєву позицію та відкривався людям настільки, наскільки дозволяв «скелет у шафі». Друзі нагадували про себе товаришу чи приятельці квітами та солодощами. Про статусність говорив граніт і мармур, про бідність – лаковане дерево. Про набожність свідчили янголи, а про славу – власна персона. Парадокс полягав у тому, що, незважаючи на об’єднаність спільною кінцевою метою, вони були найсамотнішими людьми у цілому світі.
- Батьку, я почала писати вірші.
- Ти ж, доню, завжди їх відверто ненавиділа. Дивувалася тому, навіщо прозу обтесувати нікому не потрібною римою…
- Усе мистецтво – поприще, на якому змагаються за людські душі.
- Виходить, ти змагаєшся з кимось чи хтось бореться за тебе?
- Поезія народжується з любові або пристрасті. Мені б хотілося, щоб моя душа була як Еолова арфа, але щоб я не витала в емпіреях.
- Дочко, любов – це воскова свічка: на хрестинах, вінчанні та похоронах. Чернецтво корисне для тих, хто багатий любов’ю, а звичайна людина навчається любові в шлюбі. Якщо одружишся - вдруге народишся для світу, але помреш для себе. Якщо станеш на шлях черниці - помреш для світу, але народишся для Бога. Камо грядеші?
Світанкові роси збадьорили сонні трави. Кумкання жаб у ставку було чути за декілька верст. Птахи під акомпанемент монохромної тиші вдалися до співочої гімнастики. Обважнілі хмари утворили ультрамариновий кратер в небі, з якого сонячне проміння, ніби веслами, підганяло велосипед і його супутницю.
Насувалася гроза. Звідкись з’явивсь вітер, який по-хуліганськи закрутив довколишню панораму в непередбачуваному вихорі. Але чим ближче клекотіло небо, тим віддаленішим здавався вітер. І ось – пустивсь рясний дощ.
Їхати було не сила. Тому залізного коня необхідно було вести поруч. Ніхто не поспішав нікуди. Цівки дощу, які стікали з кінчика носа, підборіддя й пальців, немов дитячий купіль з екстрактом чебрецю, любистку й ромашки, поволі змивали тривогу, занепокоєність, непевність…
Ноги злегка грузли в м’якій землі, яка ще досі пашіла теплом. Так несамовито хотілося влізти по коліна в неї і дати обітницю, що відтепер всі люди окидатимуть її оком вчасно…
Навчи нас лічити отак наші дні,
щоб ми набули серце мудре!
(Псалом 90:12)

Багрянцева (Ланг) Ольга Вячеславовна

* 1990 р., м. Дніпропетровськ.

 

Тараканы

 

 

 Тараканы

Начали поговаривать, что в моей голове слишком много тараканов. Для того чтобы увидеть жителей своей черепной коробки я становился на пятки, прижимал голову сначала к левому уху, потом к правому, и прыгал, как мячик, больше нескольких десятков раз. Тараканы не высыпались, не падали с визжанием на пол, как я того ожидал. Ровным счетом ничего не происходило.
«Гады! Крепко держатся за мозг и щекочут меня своими усиками» – думал я, пожимая плечами от безысходности.
Может, для такого маленького мальчика как я, их было чересчур много? У меня хранился запястной план, тот самый, который именуется буквой «Б». В нашем доме жила старая собака, английский кокер-спаниель Матильда – мой верный друг и компаньон по созданию проблем для родителей. Отыскав увеличительное стекло из набора «юного исследователя», я решил заглянуть в ее огромные уши и найти там тараканов, но Матильда оставалась верной только блохам. Неужели только я один носил в голове  целый выводок тараканов и ничего не мог с этим поделать?
Спустя несколько месяцев меня стали называть странным. Я попросил маму посмотреть в энциклопедии точное значение этого слова, чтобы понять, какие из перечисленных симптомов есть у меня. Кажется, я такой же как и все дети: две руки, две ноги, голова – все на месте, но одинаково странный.
Мама улыбнулась, усадила меня на колени и стала читать педагогическим твердым тоном научные термины, делая паузу через каждое слово. Из всего прочитанного ею, я понял лишь то, что непонятен другим людям. Возможно, это они странные, а я нормальный? Что же странного в том, что я рисую своих сказочных друзей на бумаге, пачкая руки в чернила? Мой психолог говорит маме, что я убегаю от проблем, выплескивая через рисунки то, что меня тревожит. Я не верю этой злой напыщенной тетке, которая раз в неделю наблюдает за мной в своем кабинете, будто важнее дел у нее нет.
«Взяла бы пример с моей мамы и нашла бы хорошую работу» – думал я.
Меня не оставляют в покое, и я снова и снова оказываюсь в тошнотворно радостном кабинете у женщины, которая якобы умеет доставать паразитов из мыслей. Я не перестаю рисовать, наоборот – моя банда героев увеличивается вдвое. Когда мне сильно скучно, я перестаю замечать людей вокруг себя и создаю себе новых друзей. Они никогда не называют меня странным и не утверждают, что в моей голове поселились тараканы. Мы кушаем любимые кексы и с пушками воюем против восставших паразитов из недр Земли. В такие моменты я чувствую прилив радости и не хочу ничего объяснять.
– Малыш, что ты видишь в своих рисунках? – спрашивает психолог, протягивая мне печенье.
Я не отвечаю ей, и не беру печенье. Я нормальный, а она со странностями. 
Через время руководитель кружка английского языка объявляет, что у нас намечается костюмированный бал для маленьких фантазеров, и каждый ребенок может выбрать себе костюм по вкусу. Я говорю матери, что хочу быть супергероем. Она снова записывает меня на внеочередную консультацию к противной тетке и покупает мне наряд пирата. Я злюсь, говорю, что никуда не пойду, но мать и слушать меня не хочет. Мне по-прежнему одиноко – весь мой альбом изрисован. Благо, что у меня не отобрали карандаши и бумагу, а то пришлось бы рисовать прямо на новых обоях и встречаться с психологом каждый день.
Я переделываю свой костюм. На девчачьем платке рисую подобие маски и надеваю ее на лицо – я становлюсь героем-злодеем. Мать теряет меня среди толпы детей, а когда находит – ахает и закатывает глаза. Я подбегаю к окну, заворачиваюсь в штору, как в накидку, и ору, чтобы она не подходила ко мне или я запущу в действие свое ядерное оружие, хотя я понятие не имею, что это такое. Мать еще сильнее злится: на нее смотрят родители других детей и руководители кружка. Я становлюсь не только предметом ее стыда, но и объектом насмешек детей. Мне все равно, мои тараканы давно захватили мозг. Я ни в чем не виноват.
– Иди ко мне, негодник! – кричит мама, краснее пуще помидора. – Я сейчас позвоню психологу, и мы уедим отсюда!
– Ненормальный! – смеется один из мальчишек, наряженный вождем бледнолицых.
«Нет! Я нормальный! А все вы странные…» – вновь повторяю я и отпускаю штору из плена своих рук.
Сегодня я окончил государственный университет и получил степень магистра. Я физик-технолог. Я нормальный, как и все остальные: хожу на свидания, пять дней в неделю работаю и ношу серую блеклую одежду. Я ничем не отличаюсь от толпы. Я такой же, как и все они, скучный. Карандаш в моих руках появляется только для того, чтобы начертить очередную схему. Все мои фантазии умирают после сна, и никак не воплощаются в реальности. Я свыкся с чувством обыденности, ровности.
Завтра у меня назначена встреча с моим психологом, и она подскажет мне, что делать дальше, для того, чтобы мои тараканы окончательно издохли, и я освободился от отголосков странности навсегда.

Безус Євген Федорович

*1943 р.,м. Верхньодніпровськ.

 

ПРИСПІТЬ БОЛІ МОЇ

 

 

 ПРИСПІТЬ БОЛІ МОЇ

забирав син батька додому – помирати

Лікарю, благаю вас. Ну приспіть же біль! Ну уколіть мені оте, що ви кололи сьогодні зранку! Я ж хоч поспати зміг декілька годин. Хіба вам шкода? – уже не скиглив, – волав нещасний дід Іван, тримаючись за праву щелепу. Нижче, під нею за білою плямою вати і бинтів таївся зашитий хірургічними нитками величезний шрам.
– Та ще ж і дві години не минуло, як я вам вколола морфін. Частіше не можна. Та більше й не виділяють. На сьогодні ваша норма використана, – рішуче відповіла медсестричка Інна.
– Але ж я не можу терпіти. Болить так, що голова розколюється. Так, начебто там чорти грішників на пательні підсмажують. Ну приспіть же цей пекельний біль! – знову дико заволав хворий.
– Потерпіть трішки. Я схожу до чергового лікаря. Може, він чимось зарадить, – уже менш рішуче відказала дівчина.
Декілька хвилин потому до діда Івана підійшов Олексій Владиславович, літнього віку лікар із сумним обличчям і очима, у яких ховалася туга, мабуть, щонайменше за тисячею онкохворих, котрим не пощастило видряпатися із пазурів хвороби, що у народі має назву “рак”. Зате лікарі, чого тільки не напишуть у епікризах. Тут тобі й лейкемія і саркома. Або меланома. А ще й карцинома і бластома чогось. А то таке, що не тільки не вимовиш, а й не прочитаєш. Та й не перелічиш, адже ледь не двісті назв тієї клятої хвороби. Та, мабуть, і не треба. Адже одного слова “рак” вистачає, щоб людина, яка хворіла хіба що на простуду та ще, можливо, грипувала – здригалася й ледь не впадала в паніку.
А тут, у невеличкій палаті, юдолі печалі, розрахованій на чотири ліжка, розміщувалися семеро страдників. Одних діймав нестерпний біль, як ось діда Івана, інших – невідомість та відчуття наближення до стану повної фізичної і моральної деградації. У перенаселеній кімнаті, просякнутій стражданнями, ароматами ліків і густим смородом від тих, у кому всередині сиділа страшна зараза, що роз’їдала нутрощі, вивергаючи періодично порції гнилі, майже завжди панував страх.
Усе ж кожна поява лікаря вселяла невеличку надію у цих, замучених фізичним болем і моральними стражданнями колись дужих, життєрадісних, самовпевнених, навіть інколи нахабних людей.
Тож і нині. Тільки-но дід угледів лікаря, що нахилився над ним, як із новою силою зойкнув і знову став благати приспати його болі. Лікар, повернувшись до медсестри, тихо промовив: “Зробіть ін’єкцію із резерву під мою відповідальність. Я розпишуся за використання”.
Не минуло й п’яти хвилин після уколу, як дід Іван заспокоївся і поринув у забуття. Мабуть, десь там у своїх видіннях він пас корову, а може, годував поросят, чи косив сіно, знаходячись у царстві Морфея.
Ще до операції, та й декілька днів потому, у нього тільки й розмов, яка гарна у нього корова та як багато молока дає. А поросятка Васько і Машка – ну просто диво, ростуть як на дріжджах.
А вже коли приїжджав син Гриць, високий і худий чоловік, з чорними, порепаними від тяжкої селянської роботи руками, то у діда тільки й розмов:
– Як там Голубка? Не впали надої? Це ж ви там і не погодуєте її як слід. Треба ж обов’язково запарювати дерть кип’ятком, а не у холодній воді розводити.
А Васько й Машка ще хоч живі там? З голоду не поздихали? Знаю я вас. Вам би тільки гульки. А як робити, то відразу усі хворі.
– Та усе нормально, батьку. І нагодована ваша худоба. І Голубка видоєна.
Ви б краще за себе розповіли. Як ви тут себе почуваєте? – намагається відволікти батька від докорів на свою адресу.
– А що мені? Лежу оце та й думаю, що пора доїти корову та поросяток годувати. А то ж наснилося, начебто я цілий день порпався на городі та й забув попорати худобу. Підхожу до стійла, а Голубка докірливо дивиться на мене своїми великими очима, і навіть мукнути у неї сили немає. Така голодна. То, мабуть, вона мені знак подає, що ви її там голодом морите, – гнув своєї Іван.
– Та облиште, тату! – уже ледь не з образою відповів Гриць. – Ви ж знаєте, що ні я, ні Оля не ляжемо спати, доки не попораємося по господарству.
– Ех-хе, – проскрипів дід, – була б жива твоя мати, царство їй небесне, то я би й не переймався.
І про що би не розпочиналася розмова, Іван усе переводив на своє господарство. Але то було раніше. Нині ж з кожною годиною йому ставало гірше й гірше.
Наступного ранку тільки-но син з’явився у палаті, як батько напосів на нього, вимагаючи забрати додому.
– Нічого, синку, мені тут не допомагає. А уколи дома Оля твоя буде робити. Вона ж медсестра.
– Так, може, тату, вам тут іще якісь процедури роблять?
– Які “прицидури”? Як починаються болі, то я прошу щоб зробили укол. Укол зроблять, а тоді я сплю. Ото й усі “прицидури”.
– Добре. Сходжу зараз до лікаря і переговорю із ним. Як скаже, так і будемо робити, – відповів Гриць.
Та й подався до Анатолія Васильовича Ломенка, завідувача онковідділення. Той не став нічого приховувати і розповів усе як є:
– Загалом так. У твого батька – меланома лімфовузлів. Ми, коли розрізали й подивилися, зрозуміли, що видаляти уже пізно. Четверта стадія. Отже жити йому, може, декілька днів, а може, й декілька тижнів. Максимально – місяць протягне.
– А може ж, можна якісь ліки? Ми б уже якось гроші знайшли, – промовив тихо й засмучено Григорій.
– Які ліки? – іронічно буркнув Ломенко. – Треба було робити операцію хоча би півроку тому.
– Та ви ж уже, мабуть, зрозуміли, який у мене батько. Тільки й розмов про роботу і господарство. Отак усе життя. А про себе ніколи й не піклувався, – знову сумно промовив син.
– Тепер уже нічого не вдієш. Марні розмови. Отже забирайте. Тримати його тут немає сенсу. У нас і так усі палати переповнені. Он хоч би й у тій палаті, де твій батько, за розрахунком повинно бути чотири пацієнта. А їх там – аж семеро.
Забирав синок батька додому – помирати, а той, отримавши на дорогу дозу, куняв собі, не розуміючи, що й до чого.
Прощаючись із батьковими сусідами по палаті, повідав їм Гриць вирок, який виніс батькові завідувач відділення, а попри те – бажав залишатися усім здоровими. Еге ж. Якраз.
На місце діда Івана негайно помістили нового бідолаху.

Не завжди для болячки є відмикачка

Уже весняне сонечко рясними променями сіялося у вікна палати і часом навіть припікало. Кожен із нетяг був у надії, що його омине доля тих, кому не вдалося вирватися із “ракових” пазурів і відійшли вони в інші світи, хто тут-таки у палаті, а хто – й дома.
Мабуть, так завжди буває, коли після холодної суворої зими у вікна стукає весна і оживає природа, а разом із нею бадьоріють і люди, нехай навіть вони й вражені жахною болячкою, веселіють, забуваючи хоч на якусь там хвильку свою приреченість.
В один із таких весняних сонячних і відчутно теплих днів у палаті поселилися відразу двоє новачків. Молодший, Толя Манченко, років за сорок, мовчазний, з перекошеним обличчям від постійного болю, лежав, утупившись у стелю. Здавалося, що із нього і слово кліщами не витягнеш. Старіший – Іван Спиридонович Коханенко, доволі жвавий дідок, відразу ж відрекомендувався колишнім відповідальним працівником. Від цього дня, зранку й до вечора болящий люд тільки й слухав теревені колишнього начальника. Однак, як тільки до палати заходив хтось із медперсоналу, Іван Спиридонович змінював платівку, і тільки й чути було: “Ой щось у мене у боку закололо. Лікарю, а ви не підкажете, чи можна мені вживати пігулки, адже зранку у грудях щось хрипіло?”. Або: “Мені сьогодні наснилося, що я скоро помру. Може, якісь пігулки припишете від безсоння? А можна я буду вживати ті пігулки, що привіз із собою?”. Спочатку лікарі й медсестри ставилися співчутливо і терпеливо роз’яснювали Коханенку що і як тут лікують. Можливо, думали: “А що, як і насправді у людини скрізь самі болячки?”
Та через декілька днів Ломенко не витримав і строгим тоном охолодив запал Івана Спиридоновича:
– Або ви виконуєте наші приписи і отримуєте сеанси хіміотерапії, або завтра ж я дам команду вас виписати. Поїдете додому і там будете займатися самолікуванням. Ось, наприклад, вчора мені жалілася процедурна медсестра, що коли вона поставила вам крапельницю, ви самовільно перекрили систему, витягли голку і подалися до туалету.
– А що ж мені було робити, як припекло, а треба було ще годину лежати? Ви би витерпіли? “Пняєш”. Отож бо. Вам легко говорити.
– А ви раніше не могли справитися?
– Я ж не думав, “пняєш”, що така тривала процедура. А тут ще й болі.
– Не знаю нічого. Будете порушувати режим – випишу.
– Та я ж не винуватий, “пняєш”. Але воно у мене скрізь болить і особливо – нижче спини. Ось подивіться, – ледь не схлипуючи, тягнув пацієнт, опускаючи штани до колін. Потім повернувся до лікаря спиною і перегнувся, як у глибокому поклоні, діставши ліжка головою. Ломенко, котрий завжди знаходив слова, аби парирувати будь-які нісенітниці, а інколи й справедливі докори пацієнтів, у даному випадку знітився та, скривившись, гмукнув щось собі під носа, розвернувся спиною до гостробілих сідниць Івана Спиридоновича і в глибокій задумі ретирувався з палати.
– Ну що воно за лікарі такі? Нічого не знають. “Пняєш”. Тут болячки обсіли із усіх боків, а лікувати ніхто не хоче і не уміє, – жалівся Коханенко мешканцям палати.
– А що ви собі думали? Чи, може, надіялися, що вас тут будуть як міністра обслуговувати? – із легкою усмішкою запитав його сусіда.
– А хіба я не заслужив? Ви ж не знаєте, мабуть, що я колись був великим начальником? Мені сам Хрущов руку потискав, коли приїжджав у район.
І тут Іван Спиридонович, забувши про болячки, вдарився у спогади дуже часто вживаючи слова “пняєш”, що, мабуть, означало ”понімаєш”, і “уполнамочений”.
– А що ви думаєте? Я ще зі шкільних років, “пняєш”, мріяв стати великим начальником. А потім поставив перед собою мету і почав її виконувати. Та для мене це було не надто й важко.
Адже, тільки-но радянські війська звільнили наше село, відразу ж був створений загін “яструбків”. Попервах вони відловлювали дезертирів і посібників фашистів. А через деякий час отримали нове завдання: “ловити в полях тих, хто збирав колоски”. І хоча я дуже просився, аби мене прийняли у “яструбки”, командир відмовив. Адже мені тільки-но тринадцять років виповнилося. До загону ж приймали лише з п’ятнадцяти. І тоді я виявив неабияку кмітливість.
У тітки Одарки, що жила від нас через хату, було п’ятеро дітей. Найстаршій Марійці – дванадцять, а найменшому чотири роки. Їхній батько пропав безвісти на війні. Тоді усім жилося нелегко, а вдові з таким сімейством – і поготів. А я придивився та й бачу, що діти у тітки справні. Та й вона не схожа на в’язня Бухенвальду. І це при тім, що окрім плати за трудодні у них не було ніякого доходу.
Тож я і встановив за їхнім обійстям цілодобовий нагляд. Недовго й чекати довелося. Наступної ночі, коли усе село поснуло і навіть об’їждчики теж, мабуть, десь собі спали п’яні, мати із усім своїм виводком подалися за село. Я за ними услід, скрадаючись за деревами й кущами. Аж глядь, а вони – до колгоспного поля з пшеницею. Старші сиділи у посадці, а менші зривали колоски. Нарвали торбу – та й додому.
Через півгодини загін “яструбків” уже трусив тітчине обійстя. І витрусив добру торбу свіжозірваних колосків. А на ранок так труснув, що у сараї викопали три горщики зерна. 
Тітка Одарка поїхала під конвоєм у далекі краї, можливо, й до Сибіру, її діти – до дитячого будинку. Мене ж за виявлену пильність у збереженні соціалістичної власності прийняли до загону “яструбків”. Ще й довірили розвідку. Багатьох розкрадачів соцвласності, завдяки уміло проведеній мною розвідці, було притягнуто до кримінальної відповідальності.
– І вам не жаль було тих людей? Особливо малих дітей? – не втримався Толя.
– А що їх жаліти? Нехай не крали б. А дітям у дитбудинку було ще й краще. Там їх і одягали й годували. Ще й ростили гідними громадянами соціалістичного суспільства. Та ти не перебивай, слухай далі.
Потім піднімався я по комсомольській лінії. Спочатку секретарем комітету комсомолу колгоспу, а далі уже й в райкомі комсомолу. А звідти, як перспективну кадру, рекомендували до вищої партійної школи.
Коли повернувся із навчання, призначили мене інструктором райкому партії, відправили “уполнамоченим” до найдальшого колгоспу. А там – роботи непочатий край.
Поселили до вдовиці. То вона мені не тільки їсти готувала та прала одежу, а ще в особистому обслуговувала. Ну я її не зобиджав. Адже отримувала на мене у колгоспній коморі і м’ясце й сальце, і медок та сметанку. Та й усе інше – теж.
А я, як проклятий, зранку у конторі на наряді контролював голову колгоспу, а потім цілий день аж до ночі – у полі й на фермах, щоб ніхто й ніде нічого не поцупив. А ласих дуже багато було. Пам’ятаю: якось восени зранку, ледь світало, прямую до контори колгоспу. Аж на дорозі слід. Свіжий слід дерті тягнеться. “Пняєш”. Я тим слідом і до комори колгоспної ферми. Розвертаюся в протилежному напрямку. І приводить мене той слід до комірникової хати. Піднімаю на ноги дільничного міліціонера і народних контролерів колгоспу. Виявляється, комірник, “пняєш”, звечора набрав колгоспного добра у мішок і не додивився, що той дірявий. Та й повіз підводою додому. А дерть собі сипалася та й сипалася і проклала слід від комори аж до сараю комірника.
Складаємо акта. І уже світить злодюзі, “пняєш”, не тільки ганьба колгоспного начальства та зняття з посади, а ще й декілька років буцегарні.
Аж наступного ранку новина. Повісився комірник. Не виніс наруги. Як ото, “пняєш”, кажуть: “катюзі по заслузі”.
Через півроку повернувся я до райцентру, а мене заввідділу райкому партії призначили.
Отак піднімався я й піднімався, і вже й секретарем райкому партії із сільського господарства став. Аж тут у зв’язку із приїздом до області Першого секретаря ЦК КПРС Хрущова збирають партійно-господарський актив. А це був травень. І основна тема партгоспактиву: як виростити великий урожай кукурудзи, щоб обігнати й перегнати Сполучені Штати Америки. Від кожного району повинен був виступити або перший, або другий секретар і взяти підвищені зобов’язання.
Наш перший побоявся взяти відповідальність на себе й доручив виступ мені.
А я що? Мені не звикати брати відповідальність.
Представники інших районів обіцяли зібрати хто по сорок центнерів, хто по п’ятдесят. І кожного Микита Сергійович шпетив за політичну короткозорість і вимагав брати підвищені соціалістичні зобов’язання.
Коли ж черга дійшла до мене, я не злякався і з повною відповідальністю виголосив: “Шановний товаришу Перший секретар ЦК КПРС, шановні товариші, якщо знаменитий кукурудзовод Марко Остапович Озерний, “пняєш”, збирає по двісті центнерів кукурудзи з гектара, то нам не личить ховатися за якісь там п’ятдесят чи шістдесят центнерів. Я з повною відповідальністю повідомляю, що наш район збере на круг по сто десять центнерів”.
Сам Хрущов після такої заяви мені аплодував. А коли ми їхали додому, то перший секретар райкому вилаявся і буркнув: “Ти обіцяв, ти й відповідати будеш”.
А через якийсь час мене призначили першим секретарем сільського району. Ще й орденом “Знак Пошани” нагородили.
Того літа стояла така спека, що у нашому районі ледь зібрали по двадцять центнерів кукурудзи. А на осінь ще й Хрущова змістили з поста. Райкоми знову об’єднали і мені запропонували завідувати спортом у районі, ще й сказали: “Тут ти можеш обіцяти навіть Всесвітню Олімпіаду виграти. Від того скотина в колгоспі не виздихає. Радій, що хоч таке тобі довірили”. А хіба я ж винуватий? То ж погода мені напаскудила.
Отак, “пняєш”, на спорті до пенсії досидів. Усе ж був не останньою людиною у районі. А нині що? Нікому не потрібний.
У палаті настало гнітюче мовчання. Чи то від жалю до Івана Спиридоновича, чи то від його розповіді про бурхливі партійні роки.
Аж озвався Толя:
– Так це ви жили у моєї матусі, коли були уповноваженим у нашому селі?
– А як звали твою мамку? – злегка здивовано запитав Іван Спиридонович.
– Галина Кіндратівна.
– Ти дивися? “Пняєш”, у неї. А ти, значить, її син?
– Авжеж.
– Але ж той, що у неї, був старший.
– Так то Сергій.
– Таки, “пняєш”, пам’ятаю, що звали Сергієм. А ти тоді звідки взявся?
– Та від вас же.
– Як це так? – запитав Коханенко і в його голосі забриніли нотки здивування. А ще – тремтливе бажання зрозуміти, осмислити несподівану новину.
Ще не до кінця розуміючи, що сталося, Іван Спиридонович вголос продовжував розмірковувати: “Так оце, “пняєш”, новина. Невже у мене є син? А я ж зі своєю дружиною прожив тридцять років, а діток так і не було”. І, уже звертаючись до Толі:
– А чому ж раніше не признавався, що ти мій син?
– А ви мене питали? А коли мамка сказала вам, що вагітна від вас, що їй відповіли? Пообіцяли спровадити до буцегарні за поклеп на світлий лик найпередовішого і найчеснішого комуніста району
– Та то ж я неправий був, синку. Лихий, “пняєш”, поплутав. Ти уже пробач мені. А як же мамка твоя?
– Померла шість років тому. А я сам живу, – зажурено відповів Толя.
– Ой, пробач, мені, синку. Як вилікуємося, то поїдемо до тебе та й будемо жити разом, бо я теж залишився одинаком, – начебто радісно, але голосом, у якому проривався гіркий смуток, проказав новоявлений батько
– Та годі вам. Що уже там залишилося нам обом. У мене злоякісна пухлина середостіння і ні один лікар не дає гарантій на одужання. Куди мене тільки не возили. Навіть у Києві в онкоцентрі не змогли зарадити. Та й вам, я бачу, непереливки.
– Та оце ж видалили праву нирку, а ліву опромінюють. Усе ж не полишаю надії ще хоч трішки пожити. А тут ще й новина така.
Притихла палата прислухалася до розмови батька й сина. Вечірні сутінки накочувалися хвиля за хвилею і у повній пітьмі чулося тихе схлипування Івана Спиридоновича.
Кожен насельник зажурено думав свою думу, усе ж раз у раз повертаючись у думках до почутого.

Все минає і це мине

День за днем, тиждень за тижнем минали, приносячи зміни “континенту”, як любив висловлюватися Коханенко. Хтось, отримавши відповідні дози опромінення чи хіміотерапії, або і того й іншого одночасно, повертався до рідного дому топтати й далі ряст, кому скільки наміряно Господом Богом. Декому пощастило менше і їм необхідно було через деякий час повернутися знову, аби продовжити лікування. На їх місце із різних сіл і міст прибували нові й нові небораки, аби пройти незвідану, сповнену болів і надій важку дорогу.
Толі не поталанило. Грізна хвороба зробила свою чорну справу. Поховали його у рідному селі. Тільки й утіхи було, що, незважаючи на постійні болі, останні дні його були скрашені батьківською увагою. Іван Спиридонович теж ненадовго затримався на цьому світі. Через півроку поруч з могилкою Толі знайшов і він свій вічний спочинок.

Березіна Дарина

* 1982 р., м. Миколаїв

 

Все по-чесному

 

 

 Все по-чесному

Про те, що протилежності притягуються, вам, напевне, розповідали ще в школі. Ну, тобто, плюс до мінуса, біле до чорного, правильна Мальвіна до шибайголови Буратіно, а найвідоміший небіж світової літератури, цинік-метросексуал Онєгін, до пафосного тюхтія Лєнського. Але це все теорія, суха й безплідна, наче той цурпалок, із якого згаданого вище Буратіно було якоїсь непевної миті витесано. На практиці ж маємо Олену й Олесю. Або, як їх на кафедрі називають, О2.
Олена й Олеся подруги. І не якісь там, а найліпші. Принаймні, так вважає Олеся — відверто кажучи, її, як кажуть психологи, «близьке коло спілкування» лишень Оленою і обмежується ще зі студентських часів, коли брюнетка Титаренко і білявка Довжич сиділи за однією партою.
Брюнетка — це Олеся, чорноока-чорноброва. «Вах! Ракавая женщіна!» — з дурнуватим акцентом дражнить її Олена іноді. Жарт цей Олені здається дуже смішним, бо насправді де там той «вах» і де Олеся з її косою, комірцями попід горло і черевичками на пенсіонерській, в три сантиметри, платформі.
От сама Олена — то інша річ. Досить глянути лишень, як вона сміється, коли від чергового анекдоту, розказаного розвеселою лаборанткою Свєтіком, «ракавая женщіна» Олеся страдницьки червоніє і зіщулює плечі. На відміну від подруги Олена фірмового Свєтікіного креативу нижче поясу не соромиться, адже що природно, те, як відомо, потворним бути не може. То ж Олена сміється, і все в ній, кожна рисочка, сміється також і живе водночас окремим, своїм власним життям. Легка невагома хмарка вибілених кучерів тріпотить крилом збожеволілого голуба, зуби волого виблискують, ув очах стрибають бісики і груди стрибають також, силкуючи вирватися з викоту кофтинки. Викоти в Олени завжди щедрі — такі ж, як вона сама.
Оленину щедрість Олеся отримує шанс оцінити сповна ще в тому-таки педагогічному інституті, де вони дихають крейдою і пилом, борсаючись у неправильних дієсловах і періодах британської літератури. Борсається, втім, лишень Олеся — за обох. Вона старанно пише конспекти охайним почерком безнадійної відмінниці, готує реферати й доповіді на семінари — завжди у двох примірниках. Олена ж, безтурботна, наче сонячний зайчик травневого ранку, стрибає по клубах, барах і чужих обіймах, а потім, просто на лекціях, пошепки висповідається Олесі у сором’язливе вушко зі срібним кульчиком. Від Олениних одкровень Олесі бридко і приємно водночас — так, наче на вечерю в неї не звичні вівсянка з йогуртом, а вуджений оселедець і кухоль дешевого пива. А Олена від Олесиного зніяковіння почувається ще переможнішою та непереборнішою, справжньою жінкою-вамп. А з іншого боку, якщо навіть така праведниця, як Олеська, їй слова лихого не скаже — то виходить, не така вже вона, Олена, й простигосподи. Все по-чесному!
Найцікавіше те, що, коли приходить час випускних іспитів, з’ясовується, що у Олени, яка часу в аудиторії провела набагато менше, аніж у чужих ліжках, диплом червоний, а от у Олесі — ні. Втім це перестає здаватися дивним вже на конвокації, коли декан їхнього лінгвістичного запопадливо квапиться потиснути руку Олениному батькові — чоловіку з непевно знайомим обличчям і начальницькою зверхністю в голосі. Пітніючи і всміхаючись, декан розповідає про окрасу курсу і надію світової лінгвістики; Оленин батько киває поблажливо і понад декановою облізлою маківкою звично всміхається в об’єктиви, пригортаючи до себе красуню-дочку.
Олесине ж невидатне прізвище губиться в довжелезному списку цьогорічних випускників і врешті-решт примудряється загубитися зовсім. Її єдину не викликають на сцену задля вручення диплому — декан, що керує церемонією, опісля божитиметься, що жодного злого заміру в цьому немає, так, звичайна накладка. Свій ламінований прямокутничок Олеся отримує в деканаті за три дні після урочистостей і власної істерики; секретарка копилить губи — нам чужого не треба, у нас все по-чесному!
А ще за три місяці Олена й Олеся отримують один на двох стіл на кафедрі в університеті. Завідувачка Раїса Олександрівна і не вважає за потрібне приховувати, що спочатку планувала взяти лишень Олену, бо ж батько, червоний диплом і майбутнє лінгвістичне світило. Про Олесю вона каже, що та дісталася їй «як навантаження в кніжному магазині» — бо «хороша дєвочка Лєнусік» попросила. На цьому «попросила» Раїса Олександрівна багатозначно зводить брови, і Олеся звично зіщулюється. А Олені — Олені смішно. Це ж, їй-бо, померти й не жити: вона — «хороша дєвочка» й «благодєтєльніца», а Леська яя:— зібрання творів якогось Гюль-бюль-огли!
Втім, це усе дрібниці, авжеж. І, як не крути, Олена й Олеся лишаються подругами. Найкращими. Адже хто, як не Олеся, слухняно виходить на заміщення, коли у Олени вчергове «абстаятєльства»?
«Абстаятєльства» в Олени, слід зауважити, часто. Всі однієї масті — чорновусі-чорноокі — й одного нетутешнього походження. На роксоланисті Оленині принади турецька аудиторія шлюбних сайтів западає гарантовано, з одного кліку мишкою — і залюбки навідується зі Стамбулів своїх знайомитися з білявою красунею особисто. У переддень кожного з таких знайомств Олена на великій перерві підсажується до столу Раїси Олександрівни і, стріпуючи вибіленими кучерями, туркоче із нею довго й ніжно — а лаборантка Свєтік просто на наступну пару приносить Олесі аркушик зі списком заміщень на тиждень. Так, всі знайомства в Олени тривають тиждень — п’ять днів посиленого спілкування в усіх можливих і неможливих площинах, півдоби на голосну сварку й викидання чергового турецького підданця за поріг і півтори доби — на пошук наступного претендента. От і виходить рівнісінько сім днів. Квапитися в такій справі не годиться, а про студентів і Олеся подбати може...
І Олеся дбає. Слухняно приїжджає на першу пару, коли за власним розкладом у неї цього дня лишень четверта і п’ята, вдома чи не до опівночі підбирає для чужих груп матеріали, робить ксерокопії текстів для читання на своєму старенькому Сanon’і й ані на хвильку не забуває про те, що вона — навантаження.
Втім, ви тільки не вважайте, що Олена Олесю експлуатує просто за здорово живеш. Ні, авжеж, гроші за відпрацьовані заміщення вона Олесі не повертає — але ж не в них, як відомо, щастя! Зате кому, як не Олесі, Олена сповідається після чергового свого турецького фіаско — годинами, о будь-якій порі дня чи ночі? Чи є на світі кращий спосіб розслабитися опісля важкого трудового дня, аніж серіал — нескінченний серіал про шалене кохання, з романтичними залицяннями, цілунками під дощем і, авжеж, сексом, сексом, сексом? Певно що ні. І Олеся, геть захрипла після п’яти пар поспіль, вислуховує пристрасні Оленині одкровення, затиснувши мобільник між щокою і плечем і паралельно готуючи вечерю для чоловіка й донечки. А що? Все по-чесному!
Отак вони і живуть, Олена й Олеся, О2 — неначе виступають на цирковій арені, в одному на двох номері повітряних гімнастів. Олена згори дарує глядачам посмішки, а Олеся внизу захекується під вагою жердини. Кожному своє.

Надвечір першого вересня Олена й Олеся сидять у вуличному кафе понад річкою. Саме по собі місце абсолютно не перспективне, ще й майданчик із гойдалками й гірками, о будь-якій порі вщент забитий верескливими дітлахами, розташований за два кроки. Але річ у тім, що точнісінько навпроти, по той бік вузенької вулички, заклично блимає неоном заклад, який Олену з точки зору перспективності дуже цікавить. Це ресторан грузинської кухні, де так часто проводять вечори спраглі компанії чоловіки іноземного походження.
То ж Олеся сміється, і стріпує янгольськими кучерями, і підсмикує й без того куцу спідничку, і хвацько закидає ногу за ногу — аби вигідніше висяювався срібний браслетик із підвісками на смаглявій кісточці. Олена розповідає Олесі про нового свого інтернет-приятеля — цього разу точно в ціль, здається — п’ятдесят сім, удовець, дітей немає, бізнесмен, а ще й власний будинок у приміському Мілані. Треба буде, авжеж, вживу подивитися, але, тьху-тьху-тьху, щоб не зурочити...
— А я дисертацію почала... — лопотить Олеся. — Про Кіплінга. Знаєш, там в нього така цікава...
Олена не знає і знати не хоче. Про Кіплінга їй відомо лишень, що в нього Мауглі і Китай... тобто, Індія. А про дисертацію — що це марудно і їй, Олені, зовсім не треба, бо ж вона й без того окраса і надія. Олеся ж — Олеся щаслива. В здобувачі її узяв не хтось, а сам декан їхнього філологічного, британіст, до якого вона ставиться чи не с побожним поклонінням. Яблучний сік, який дівчата замовили, кислий такою мірою, що в Олесі вже ниє шлунок, але навіть цьому кисляку не сила стерти усмішку з її вуст.
Наступний учбовий рік для обох виявляється не з легких. Олена видає гарбуза ще восьми претендентам на власні принади, а з дев’ятим вирушає на тиждень відпочити до Єгипту. У Олесі темні кола навдокіл очей і жодної вільної хвилини. Вона рідше тепер погоджується йти на заміщення і повсякчас тягає з собою стоси грубезних книжок і теки з роздруківками.
На літні канікули Олена йде зі свіженьким абортом, а Олеся x— із готовою на 95% роботою і п’янким відчуттям близької перемоги.

Хоч би що там міркували собі пересічні обивателі, а всі головні події в освітянському світі відбуваються під час літніх канікул. Саме тоді утворюються військові союзи, підписуються пакти про ненапад і співробітництво, знаходять одне одного протеже й покровителі. І, як правило, трапляється це зовсім не на кафедрах і не в деканатах.
Олесина доля вирішується спекотного липневого вечора у Сарагосі, куди Олесин научкер, приїжджає на відпочинок — без дружини і дітей, але з жагою пригод. У блакитних іспанських сутінках, поміж другим і третім келихом оманливо легкого місцевого хересу пан декан розуміє, що Велика Британія з її довічною мжичкою й британістика з її девідами коперфільдами і джен ейр йде на пси. Іспаністика — от що має стати сенсом його життя! Іспанська література — пристрасна, жагуча... хіба ж її можна порівняти із занудно-цнотливими вікторіанськими романами з їхніми бляклими героїнями й святенницькою мораллю?! Адже життя — це сон!
Із Сарагоси пан декан повертається із засмоктом на крижах і наміром писати докторську про Дон Кіхота. Олеся з її Кіплінгом до його наукового портфоліо тепер аж ніяк не монтується. А якщо так — то на біса їй взагалі захищатися? Все по-чесному!
Отак Олесина наукова кар’єра і закінчується. За інерцією вона ще протягом деякого часу зосереджено й самовіддано метушиться, пише статті, своїм коштом їздить на конференції і читає там доповіді про Кіплінга й постколоніалізм. Втім, тепер це нікому не треба. Історія її обростає чутками, наче затонулий корабель — коралами, і от вже лаборантка Свєтік повискуючи від сміху, ляскаючи себе по кругленькому озаддю, розповідає Олесі — про Олесю: і лінива вона, і нечемна, і дисертацію свою з Інтернету скачала, це ж шефові медаль треба дати, що він таке неподобство цілий рік терпів! Олеся киває, всміхається і бліднішає; киває, всміхається і бліднішає. У неї тепер часто болить голова і з’являється неприємна звичка на великій перерві тихенько плакати, ховаючи обличчя за кінвою з чаєм. Втім, сліз її не помічає ніхто, окрім надміру видющої Аліси.
Олена ж — у Олени все просто супер. Її чиновний татусь разом із новою дружиною перебирається на Кіпр, то ж Олена має тепер трикімнатні апартаменти у елітній новобудові. Черговий інтернет-наречений, араб Алі, виявляється щедрішим за попередніх і дарує їй червону «ауді» і цуценя йоркширського тер’єра. Машину Олена паркує щодня просто під вікнами кафедри, а цуцика називає Журденом, бо французькі клички для йоркширських тер’єрів нині в тренді. Через «ауді» їй страшенно заздрить колежанка Анна-Марія, через Журдена — лаборантка Свєтік. Втім, з Алі все одно доводиться попрощатися — він має нахабство вимагати аби вона припинила висвітлювати волосся і відмовилася від червоної помади.
Тепер, із вирішенням житлового питання, «абстаятєльства» в Олени активізуються не на жарт. То ж завершення Олесиної дисертаційної епопеї для неї навіть дуже доречне. І Олена Олесю знов вписує до аркушиків на заміщення, і Олеся знов для Олениних груп роздруковує завдання вдома на принтері. Все по-чесному!

За вереснем і жовтнем приходить листопад, потім грудень, а взимку сутеніє швидко. Коли опів на сьому, після чотирьох власних пар і трьох Олениних, Олеся нарешті дістається додому, на дворі вже глупа ніч. А треба ж іще вечерю приготувати, і з донькою уроки зробити, і Олену вислухати, щось там сталося в неї, напевне, цілий день он смсками завалює...
У Олени дійсно дещо сталося. Чи то пак дехто стався. «Дєдушка мєчти» — це так Олена своє нове надбання називає, і Олеся зніяковіло форкає у затиснуту між щокою і плечем слухавку. На тлі усіх Олениних попередніх Ахмедів, Махмудів і Сулейманів «дєдушка»-таки дійсно «мєчта», бо має справдешній штатівський паспорт і мешкає десь у Неваді. У нього нік на сайті знаєш який? — регоче Олена. Амерікен бой. Амерікен бой, ти уявляєш? Амерікен бой, амерікен джой! — веселиться Олена, і розповідає, розповідає. Про те, як Джордж їй вже місяць по три листи на день пише. Про те, як вона з ним щоночі у скайпі зависає, але, ти уявляєш, без ніяких! Ну, тобто роздягнутися досі не просив, і про шоу мі йор бубс1 не писав, анічичирк про це взагалі, уявляєш? Про життя розпитує, про те, які я фільми люблю, які книжки читаю. З фільмів я ще згадала щось, а з книжками відморозилася сяк-так, кажу, працюю багато, часу на читання не лишається, то він мені у відповідь, пуар гьорл2, мовляв. Гальмо взагалі, ну?!
Олеся мугикає щось невиразне, засипаючи макарони до каструлі, але Олена Олесиного підтвердження не надто потребує. І веде далі: про те, як вона щодня букети отримує через службу доправки — білі троянди, стебла по метр двадцять кожен, у нас в квіткарні в центрі такі по шістдесят гривень штука. А після того, як вона сказала, що читати не встигає, то він — Леську, ти там сидиш, чи стоїш? — айпед прислав новенький! Ти уявляєш взагалі?
Олеся не уявляє; відверто кажучи від власної неспроможності щось на кшталт уявити їй ані парко, ані варко. Олена з її червоною ауді, йоркширом, а тепер от амерікен бой Джорджем давно вже перетворилася для неї у героїню безкінечного серіалу, захоплюючого, але жодним чином до неї, Олесі, не дотичного. Ну що спільного з її макаронами може мати якась Леонсія чи Карменсіта?
— Слухай, тут таке діло... — лунає у слухавці голос Карменсіти-Олени. — Я тут вчора з’ясувала... Джорджик — він у мене виявляється типу вчений, доктор наук. Нєжданчік, прикинь?.. В університеті викладає, підручники там у нього якісь повиходили... Ну, я йому й сказала, що теж кандидатську захищатиму… про цього... ну, про Кіплінга твого. Коротше, він на тому тижні приїде знайомитися. Давай ти віддаси мені, що там у тебе понаписуване, бо він же ж подивитися захоче... З Санчо я вже домовилася, він пообіцяв, що за місяць вчену раду скличе і все буде чікі.
Санчо — це декан, думає Олеся, дивлячись, як білиста піна здіймається над каструлею і лізе на щойно вимиту плиту. Декан пообіцяв, що Олена отримає кандидата за мій дисер. Олена. Кандидата. За мій дисер.
— У тебе завтра що з парами? — діловито цікавиться Олена. — Зачекай, гляну зараз. Три своїх і мої четверта й п’ята? То ти захопи завтра до універу оте своє... Флешку, теки, що там ще в тебе... А я під’їду заберу. Згода?

Червоне ауді хвацько під’їжджає серед великої перерви. У Олесі, що вартує на університетському ганку з тугим пакетом напереваги, вже встигають задубіти руки.
— Ну ні фіга собі! — невдоволено копилить губи Олена. — Це мені що, увесь цей мотлох додому перти? Що ж ти писюча така, га, ракавая женщіна? Небагатослівність — сестра таланту. Чула про таке?
Олеся всміхається жалісно й тремко, Олеся все умощує свій пакет на заднє сидіння крутого Олениного авта, і впорядковує його, впорядковує, щоб, борони Боже, не розсипалися аркушики, списані її великим охайним почерком. Олеся неслухняними крижаними пальцями тицяє в теплу Оленину долоньку флешку і йде на кафедру. Колежанки вже розходяться по аудиторіях. Олеся наливає у кінву вистиглий чай, сідає за свій стіл і починає плакати.

1 Викривлене Show me your boobs (англ.) — покажи груди
2 Викривлене poor girl (англ.) — бідолашна дівчинка

Боклаг Олександр Григорович

*1951 р., м.Київ.

 

Майдан-Мік

 

 

 Майдан-Мік

Ранок прийшов прозорим і чистим. Таким же обіцявся день. І обіцяне збулось… Майже. Бо біля дванадцятої спека вже відняла у чистоти щось головне. …І це відчувалось.
Тому хотілось навздогін за ранком у затінок. Хотілося пити прохолодне пиво і ліниво відслідковувати із засади, де весело дзвенить птаство, яскраву метушню міста, але щоб долучитись, то – ні.
Разом з тим, Микола, для друзів – Мік, виповз у цей час на Хрещатик. Взяв із собою хороший настрій і камеру, позаяк місто після буремних місяців поверталось поволі у звичний формат – вчора прибрали основну частину барикад. Залишенці (дике слово) нехотя відступали разом із палатками, пацюками і настоянкою немитого тіла та горілих шин, що ще висіла у повітрі над головною вулицею міста. Мік пригадав почуття небезпеки, яке переслідувало його тоді, коли відбувались події. Як противно пахло страхом, рідним і власним. І як вдавалось переборювати страх і виходити, хоча б на кілька годин, разом з іншими, на лінію вогню. Лаявся з дружиною і йшов стояти з усіма, щоб не було соромно. Що ховався.
Ближче до консерваторії, біля бронзового коня з яйцями сиділа дівчина – це здалеку помітив Мік, і писала на комп. Мік пильніше придивився – дівчинці за тридцять і даже хужеє, але не більше, в шортах і маєчці, товар викладений на всі сто, хоча нічого особливого. Нічого, але не в мінус, а в плюс.
Він пройшов повз, дівчина писала, він пройшов повз, потому повернувся, дівчина продовжувала писати… Дістав камеру із сумєшніка – навів, десятикратне збільшення – все те саме, але якось випукліше – гіперреалізм, чи щось таке. Цицьки, правда, більшими не стали.
Дівчина, мабуть, відчула десятикратний погляд, відірвалась від писанини, підняла вгору руку і помахала. Мік підійшов, вона посміхнулась.
– А чи не пофарбувати нам цього коня у жовтоблакитний? – запитав з ходу Мік, привітавшись.
– І для чого ото нам його фарбувати? Краще пішли смачно потрахаємось, – відповіла вона і білозубо посміхнулась. …Мабуть замість привітання.
–…О, так ви знаєте правильну відповідь, – видавив заскочений зненацька Мік. – Я, цього, запрошую «на піво» для нашого більш глибокого знайомства, а ще з метою занурення у таїну міського фольку, з яким я бачу ви у ладах, ну і взагалі.
Калі – повне ім’я Калина (від слова «кал» видав про себе Мік) закрила мовчки комп і пішла без усяких там, поряд з ним – до пивбару на розі Прорізної. В барі подавали відносно недорого і пречудові житні сухарики з часником, а також зрозуміло що пиво – з правильним градусом міцності і холоду.
Калі розповіла по ходу, що уже п’ятнадцять років живе в Нідерландах, вийшла заміж, років шість як розлучилась, має доньку. Працює в студії дизайну – це мережа, називається «Ідея дому», а ще пробує себе в журналістиці. Попит на українську тематику після збитого «Боїнга» дуже виріс. Мама живе тут сама (батько помер), переїздити до неї не хоче. Ну, і всяка така хрєнотєнь – у них-у нас. Висить в Києві уже з місяць, недавно їздила в Одесу і на схід. На кілька днів.
Мік подумав, що про розлучення вона якось поквапилась повідомити, але заспокоїв себе сентенцією про жінок, які власне, влаштовані однаково, в Нідерландах – теж, та й від нашого менталітету мабуть-таки ця особа не відірвалась…
Врешті-решт на якомусь етапі розмови Мік зрозумів, що ні про яке трахання тут мова не йде, просто такий прийом, але може йтися про початок стосунків.
Розлучилися дружньо. Вона намагалась заплатити за своє пиво, але Мік не дозволив: – Це там у вас – так, а у нас по іншому, – заявив він з достоїнством, – я ж запрошував.
Обмінялись телефонами, електронними адресами і Мік провів її до «Театральної», бо «Хрещатик» в чергове «замінували». Калі поїхала до мами, а Мік погнав назад Хрещатиком у напрямі Майдану. Паспорт нацокав йому вже п’ятдесят вісім, але вигляд мав років на сім-вісім молодшим, та так фактично і було – результат багаторічних занять карате. Останні два роки почав тренувати сам. Орендував зал і два рази на тиждень збиралась досить-таки різнобарвна за віком і рівнем група; тим не менш ходили і платили справно. В серпні занять не було – влаштували канікули, окрім того Мік планував через тиждень мотонутись днів на десять в Ізраїль на збори по карате. Місцева федерація запрошувала його ось уже четвертий рік поспіль. Тож тренований організм вимагав навантажень, за день треба було вибігати надцять кругів, щоби м’язи противно не вимагали свого.
Спека почала відступати, але запах сечі та горілих шин не здавав позицій і густо ще висів над розпеченим асфальтом. Городецька була вільна, «йолка», заквітчана смужками плакатів, шельмувала і обіцяла, «Галю на палі» підпирали під самі ніжки два прапори – України і ЄС, а на напіврозібраній сцені Майдану стояв дід з вусами і у червоних шароварах. Були там ще у камуфляжі, але Мік взяв на камеру крупно діда – він щось говорив про погане МЧС, яке їх гнало звідси, а постать була повна болю і гіркоти – як, як так може бути з ним, з нами, що вибороли перемогу?
Мік посунув далі – до Європейської, трохи покрутився там, взяв кілька планів обгорілого «члєна профсоюза», а потім повернувся до сцени. На сцені під гітару уже співала дівчина і непогано. Співала про кров, пролиту тут, про людей, що знали – за волю платять кров’ю і готові були платити. В цей момент до нього дійшло – чим так важко і глухо дихав тутешній асфальт – кров’ю, кров’ю тих, що пішли… Мабуть по-дурному виглядало це зі сторони, але на очі навернулись сльози і Мік, так щоб непомітно, витер їх салфеткою з бару… Затим посунув, похнюпившись, до метро.
Додому йти не хотілось. Там була війна – в телевізорі, зденервована дружина і гнітюча атмосфера, напоєна тривожним очікуванням біди: – Передали, що «порьобрики» збили наш гвинтокрил. Ти чув, що сказав цей гебешний шизоїд? А знаєш, що в ООН виперлила ця чурка? – І так далі. Тому поїхав в офіс. Сьогодні тут нікого не було, понишпорив спокійно по інтернету, а потім у фейсбуці виклав свої останні зримі вірші, якраз в тему – три чорних високих дими на стерні, воронки, в яких потому, поруч із стабілізаторами обгорілих фугасів – розквітли червоні маки.
Через два дні Мік зателефонував Калі, але ніц, поза зоною. На елпошту не писав – про що? Мабуть поїхала додому.
У вересні Мік таки полетів в Тель-Авів. Строки два рази переносились – у них теж йшла війна. По прильоті все пішло по звичному сценарію – зустрів і розмістив Алі (Мік звав його Алі-баба), далі – тренування, день з’їв шопінг та витрішки у Єрусалимі – походив трохи старим містом, а на Via Dolorosa прийняв ритуальне для себе частування – хумус і каву з кардамоном; екскурсіям сказав – ні, все уже бачив. Позаминулого разу приїздили на землю обітовану разом з головою Федерації та ще трьома колегами. Голова цей був буквально поведений на релігії, тому затягав усю групу по святих місцях та так, що Мік отримав відразу до усих цих поклонінь. Єдине що зараз – підійшов до стіни, там же, на Хресній Дорозі біля францисканської каплиці, де рука Христа залишила глибоку западину і засунув туди свою. Більшість із туристів, натовпи яких сновигали тут, теж робили це.
До від’їзду залишались ще три дні, які він вирішив провести на Мертвому морі. Затишний готель з величеньким холом і на самому березі стали приємним дарунком долі, що все-таки хоче інколи поколисати нас, може й собі на втіху. Звичайно, воно б непогано в Ейлат, але стара спортивна травма все частіше давала про себе знати, тому краще – сюди.
І тут зненацька – на, як то кажуть, в перший же день відпочинку прийшов лист від Калі. Ось, власне, лист:
Привіт, Мік. Я вже давно повернулась в Ам. Вибачай, що мовчала, працювала над українськими матеріалами. Три нариси пішли, отримала, навіть, єврики. Кілька речей ще в роботі, одна називається «Майдан-Мік». Якщо пригадуєш наш проект щодо трахання, то можеш приїхати. У мене попереду два тижні практично вільних. До речі, на фермі – залишилась від чоловіка, є коні, фарбувати їх не можна, але можна покататись. У місті маю квартиру – три спальні, зі мною дочка та зупинитись днів на три – без проблем. Надумаєшся, пришли «ок» хоча б за два дні до приїзду. Калі.
Мік прочитав, посміхнувся криво – з якого дива пертись туди і за чим. Але приємно, що відізвалась. Не чекав такого, хоча чому б і ні? Та зразу відігнав від себе цю дурню. Бздура, кобеліно, бздура – чого ото витрачати гроші? Правда, на картці тисяча сімсот ще залишалось, повинно вистачити, пригадався браслет за чотириста доларів, який подарував останній подружці, ну так Калі, Калі це ж совсім інша кляса – дама з Амстердама, такого ніколи не було і не буде ніколи – точно. Віза є, ще рік до закінчення терміну. … Життя інколи дає шанс… Для дому щось можна вигадати. Та й вдома такі купюри як недовіра у них в ходу не були. Принципово.
І справа зовсім не в цій дівчині. Або не тільки в ній. Для чого підкорювати морські глибини чи летіти на Місяць? Не тільки ж гроші-слава, втеча від буднів, але й непереборність бажання заглянути за край, посмакувати іншого. Колись ще в дитбудинку, де він опинився після трагічної смерті батьків, Мік зрозумів – життя дає шанс, та часто на мить, мить вирішує, натиснув, скажімо, за кермом на гальма – смерть, вивернув вправо – врятувався.
Пляж та море не відігнали дурних думок. Навпаки – вал за валом, як морський прибій, в голові замарширували вітряки, канали та червоні ліхтарі. А ще мости і мости. Тисячу двісті мостів, десь таке читав. Калі їхала верхи на коняці, що цокала підковами і шкірилась, жовто-блакитно посміхаючись. Виявляється, це у людей жінки фарбують губи, а кобили фарбують зуби, щоб зваджувати жеребців, щоби піна летіла у них з роззявленого рота…
– Вы сгорите, молодой человек, – розбудила його якась єврейка, перемазана мертвою грязюкою. – Берегитесь.
Мік подякував і пішов до готелю. Сонечко, дійсно таки, припікало. Але як вони пізнають нашого брата? Ніби совкове клеймо у тебе на лобі. Із шкірою його, мабуть, тільки здереш. В номері прийняв душ, а після цього густо намазався кремом. Рішення вирішив прийняти завтра, з питанням треба переспати. Спустився вниз і в прохолодному напівтемному барі готелю прийняв нуль п’ять «Leff». Уже кілька років перейшов на цю марку, себто не виключно, а – так, переважно. Зайняття спортом не заважало йому дружити з алкоголем, але питво радше сприймав як необхідний ритуал.
…По вечері, Мік влаштувався на балконі, зробив собі джин-тонік з лимоном і почав гортати, вкотре!, відзнятий на камеру матеріал. Думки текли ліниво і сито, підступаючи кругами до постаті Калі як центру тяжіння. Зненацька наткнувся на кадр, який взагалі не пам’ятав – бронзова коняка з Майдану була зфоткана знизу і центром кадру були скромного розміру її причандали пофарбовані у жовто-блакитні кольори. Мік уважно передивився кадри до того і після, так, за часом кадр був зроблений тоді, коли він вів розмову з Калі, але цей кадр він не робив. Точно! Якась чортівня. Півгодини мало пройти, щоби заспокоїтись. Освіта у нього була «залізна», себто Київський політех, тому до механізмів відношення устаканилось давно. – як до живої істоти, хоча і особливого гатунку. Десь, на якомусь ранньому етапі осмислення світу Мік зрозумів, що живе було породжено шляхом поєднання неживого. Не виключено, що механічні цяцьки теж набувають, якщо не розуму, то якихось наближених у цьому напрямку характеристик. В усякому разі, коли залізяччя перетворюється на складну систему, у неї з’являються, ні, не примхи, а особливості поведінки. З цією камерою уже був один випадок – Мік багато чув про музей Михайла Дзиндри у Брюховичах біля Львова. Ну і приїхав. Зробив кілька кадрів самого будинку й скульптури, яка на відкритому, а зайшов до музею – камера відмовилась фунциклювати. Тобто взагалі – «аллєс», повний нуль. Вийшов за межі музею, камера почала працювати знов, хоч би тобі що. Чи хто. Повернутись назад до музею Мік не ризикнув, є багато незрозумілих нам речей у цьому світі, а камера недешева. Пригадався також трапунок з «VW» – їхали на Львів, побачили поле маків, зупинились, потім заводити машину, а вона – ні, не хоче, маки, схоже, сподобались. Постояли так з півгодини, сіли з горя перекусили, дружина після цього щось машині пошептала, навіть погладила її по крилу, сіла сама за кермо і та завелась, все гаразд, поїхали.
Мік обережно вимкнув камеру, вихилив склянку з джином до дна і обережно ступаючи, ніби по слизькому льоду, посунув до ліжка. Спав тривожно, щось вертепилось, розумів – події відбуваються в Амстердамі, хоча там ніколи не був. Запам’ятались лише коні, що випливали мордами з туману, зелені луки, на яких стояв почорнілий від часу двоповерховий дерев’яний будинок. Іще – образ Калі напівпрозорою тінню рухався на тлі будинку і щезав, розчинявся у туманному мороці. Проснувся Мік з важкою головою і піднятим членом. Стирчав, як у молодого. Грязі таки діяли. Трохи полежав з відкритими очима, встав походив; перед дзеркалом, чомусь зняв труси і оглянув свої яйця. Були на місці і нормального кольору. Ніхто їх за ніч не пофарбував. Мік покрутив собі пальцем біля скроні, одягся і побіг на вулицю. Поникав трохи навколо готелю, ухопив ранкової прохолоди, потім пробігся по пляжу, по мокрому піску, і пішов на сніданок.
 Свіже повітря ранку, смачна їжа повернули ясність мислі. Мік вирішив – треба їхати. Треба їхати, треба їхати. Набрав телефон Алі і попросив, щоби залагодив справу з білетами. Трохи давило на совість, що там на Батьківщині війна, а він тут, загалом розважається, але зусиллям відігнав ці думки. Хтось свободу завойовує, а хтось користається завоюваннями. Такова селявуха жизні. Соромно, так, але перед собою, ніхто ж не бачить. Пригадав, що навіть не заглядав сьогодні в укрнет – що діється дома? Надійшли думки про фронт, про вступ до батальйону добровольців, правда вік – візьмуть чи ні? Можна записатись також волонтером, ризику менше, совість спокійна, а красти у своїх, в цьому був впевнений, нізащо не буде. І знов повернувсь до Калі – чого туди їхати. За чим і для чого? За горизонтом? Самець, у якого головняк зі смальцем? До зустрічі, розуме, чи не так? Постояв, по-дурному посміхаючись перед дзеркалом, і почав збирати речі. Завтра мав бути рейс на Ам. Згадав про комп і стисло, це ж тобі не вірші, наваяв: – Привіт, завтра буду. Мік. Рейс з Тель-Авіва. Номер повідомлю додатково.
Потому пішов на пляж, день до вечора – процедури, смачно повечеряв, ніч спав майже спокійно. І тільки там, аж за лаштунками, з яких виходять сни, крутились неясним клубком рядки, набрані неоковирним чорним шрифтом, що виглядали загалом на штамп газетного розливу – Вона чекає його… чекає його… Цілодобово.
…І клубок той все глибше закручував розкривлені слова, перетворював їх на пляму, на темну хмару, на хиткі видіння, примару, яка зненацька набрала обрисів звичайного довжелезного потягу з табличкою «Тель-Авів – Амстердам». Червоним горіли «стопи» останнього вагону, а розчинені двері тьмяно і беззубо закликали туди провалитись. Вікна купе теж тьмяно червоніли, а за ними з відвертою хіттю звивались, крутили вправно язиками повногруді негритоски, зваблюючи чергову жертву.
Пригадалось, як Алі розповідав колись про свої походеньки до «розового кварталу»to:. Запав був на одну чешку з цицьками, тричі заходив до неї. Тридцятка за ходку…, було тоді.
Зранку Мік проснувся у гарному настрої, потягнувся млосно, прогнав кошлаті залишки сну і виліз пробігтися, а потім – на сніданок. Розумів, що сам вигадав казочку про подарунок, який має вручити йому замовлений Миколай, але чому б і ні, чому б і ні. Казочки теж інколи збуваються, особливо, якщо ти сам можеш допомогти їм у цьому збуті. Тоді й життя здається казковим, і вигляда на зафільмований сюжет, котрий із цікавості випало переглянути з подружкою у напівтемній залі.
…По сніданку день продовжився очікуванням приємного, яке, як відомо, часто бува приємнішим за саму приємність. Вдалині по білому краю виднокола тяглась зграйка птахів схожа на закручені знаки івриту. Мік подумав, що це мабуть перелітні птахи з півночі, а може й з самого Амстердаму. Тож, помахав їм дружньо рукою, посміхнувся і взявся до справи – пити пиво у прохолодних сутінках тільки-но відчиненого бару та чекати на Алі, який мав завезти його в аеропорт.

Бондар Тетяна Олександрівна

*1975 р.,  м.Армянськ, АРК

 

КОЛИ ЗАВМИРАє  ЧАС

 КОЛИ ЗАВМИРАє ЧАС

Дивлюся в небо –
Бачу стелю.
А марились вогні...
Навколо створюють
Пустелю.
Навколо і в мені.

Вона завжди поспішала. Летіла. Щось хапала і знову бігла…За звичкою. Та сьогодні йшла повільно, якось аж відсторонено, злегка похитуючись на високих підборах. Чи то розімліла від червневої полудневої спеки, що давно встановилась у цих степових краях, чи то настрій з самого ранку зіпсували останні новини, але бігти не було вже куди.
«Хоч би порозходилися, – промайнула думка. – А то буде, як останнього разу…».
У школі і справді було безлюдно. Добре. Тихо. Мрія…. У коридорах ще ховалася вранішня прохолода, зрідка долинали нерозбірливі уривки чужих розмов.
Рішуче прочинила двері в учительську. Нікого. Дошка оголошень майже порожня: все-таки літо.
«Запись на празднование конца года в профкоме».
«Срочно в течение дня сдать все учебники и др. литературу в книгохранилище. Убрать украинскую символику из кабинетов. Заклеить стенды со ссылками на документы, издательства и пр. Повторная проверка Управления в понедельник!».
Цікаво, в якій формі проходитиме ця перевірка. Перед очима промайнули кадри зі старої документальної хроніки, як посеред міської площі гітлерівські фашисти спалюють прапори та книжки… Це було б таким логічним завершенням усього. А яка картина для преси!
Мимовільно уявила реакцію колег на оголошення. Такі різні виразні обличчя. Міни. Кваси і гримаси. Спало на думку: «слебезували», «потішалися», «пащекували». Мовчали, ковтали, виходили…
Останнім часом колись дружній колектив педагогів розділився на маленькі острівці, люди збиралися купками і розмовляли вже більше стиха. Навіть відомі «радикали» втомилися від щоденних політичних дебатів, які рвали колектив на шмаття і заважали налаштуватися на уроки. Колишні друзі раптом втрачали інтерес до спілкування, а ще вчора непримиримі особистості несподівано знаходили спільну мову. Отак знай людей…
«Так на чому ми зупинилися, – спробувала відігнати нав’язливі думки, – ага, список…».
За дверима зашуміло, заметушилося.
- Олено Петрівно, – зрадів у прочинені двері Дмитро, – а на скільки я написав?
- Почекайте мене біля входу. Йду.
Ще раз пробігла список очима. Все добре.
У фойє купка дев’ятикласників чекала на вчительку із результатами за іспит. Вийшла посміхаючись. Струнка, охайна, привітна – учні миттєво обступили жінку, яка відразу ж загубилася у галасливій купці підлітків.
- Ну що, імениннику, порадував – п’ять, – звернулася до Данила.
- Чому не дванадцять?– трохи невдало пожартував.
- С тебя хватит! Много хочешь.
- Мне бы столько!
- Мы уже не в Украине! Забудь!
- Да тише вы! – заспокоювала Аня. – Дайте человеку слово сказать.
- … Кожен отримав результат своїх старань. Більше працював – кращі бали. Дякую Ані, Насті, Ельзарі…
Вона називала імена, намагалася жартувати, а в голові нав’язливо, як зелена муха, снувало: востаннє…
- … Бажаю успіхів на наступному іспиті. Зберіться, у вас ще все попереду. – закінчила. Видихнула. Список – на двері.
Діти поступово розходилися. «Треба було все-таки поставити Артуру чотири, – знову картала себе. – Так за що ж… Хоча … Чи варто…».
- Олено Петрівно, – перервала внутрішнє самоїдство Настя. – А що ж далі?
Лише цього зараз не вистачало. На мить розгубилася, але лише на мить:
- Далі – російська мова. Через два дні.
- Та знаю. Не про це.
- Усе буде добре, ти ж знаєш.
- А ви у нас будете?
- Я – буду. Десь. Не знаю. Ніхто не знає, – несподівано чесно.
- Я тут подумала. Може, ви б економіку нам читали, чи ОБЖ, чи ще щось там. Це ж зовсім нескладно…
- Нескладно, – посміхнулася вчителька. – Ще побачимося, Насте. Дякую тобі.
Неподалік мовчки спостерігало кілька дівчат. Настя приєдналася до гурту – і в школі знову стало тихо і порожньо.
Втомлено повернулася в учительську. Спека. Сонце нещадно засліпило простору затишну кімнату. Біля вікна дописувала звіт колега, невисока русокоса жіночка з допитливими очима. Привіталися «на автоматі». Важко впала на стілець… «Чудові діти. Пощастило з ними. Такі природні, невимушені. Прекрасне майбутнє. Чиє?.. Гірко. Шкода їх залишати. Так мало встигли…Може, не зіпсують…» .
- Читали? – кинула колега Олені.
- Про вогнище?
- Яке вогнище? – не зрозуміла та. – А, це ви про спалення розкладу? Так цього року ніхто не хоче святкувати. Може, особливо наближені і поїдуть… Ні, я про книжки. Кажуть, у середу в управлінні в мішки пакували, підшивали, підписували. Думали, на Донбас відправлять. А коли машина за макулатурою приїхала, насипом закидали. У нашої методистки – нервовий розлад…Лікаря викликали… У всіх зараз нерви. Менше треба було символіку по школах знімати. І знайшли ж кого послати – вчителя української мови. Тьху! Ходила павою: «Зніміть те, зніміть се…». Навіть у наших кабінетах нічого не залишила. От де справедливість: у кабінетах англійської можна символіку Британії вивісити, а в наших… Бояться…
- Мусять. Думаєте, раділа від того? Важко все це.
- Й не кажіть. Учора зустріла Лілю з четвертої школи. В сльозах. Каже: йду вулицею, розмовляю з мамою по телефону, аж тут на мене як накинеться якась божевільна бабця. Махає руками, репетує…Спочатку не зрозуміла, що до чого. «Фашистка, ты что себе позволяешь, вон из Крыма!..». І ніх-хто не заступився. Тепер з чоловіком ходить вулицями. А ви як, Віталик як? Документи вже подали?
- Та подали… У місцевий. У Київ не вийшло: атестат так і не вибили. Уже і через знайомих, і через міністерство наше. Усе марно. Одні слова. Або той, або той. Дарма ЗНО здавали... Може, на той рік що зміниться.
- А в Севастополі – «місті російської слави» – дали обидва атестати. Театр абсурду. Хоча, може, воно й на краще… Все-таки ближче до дому… Тримайтеся…
- Тримаюсь, дякую. Ось здам книжки, підшию роботи – і вільна як вітер.
- Додому поїдете?
- Хоч ви не питайте, – трохи роздратовано. – Кого не зустріну – тільки й розмов: коли та куди. Чому я повинна кудись тікати? Чи я що в кого вкрала… Я дома.
- А, украинцы, вы здесь, – на порозі з’явилася Василівна, шкільний секретар. – Ср-рочно к директору. А где остальные?
- Не видели. Что случилось?
- Р-разбор полётов. Да шучу. Узнаете.
У тому кабінеті ще відчувалася присутність колишнього директора. Ось величезна кришталева сова, порцелянова ваза… Кожна річ як шматок історії із життя тієї, що пропрацювала тут 25 років, а потім вирішила піти. Хоча подейкують, «її пішли». Нова ж директорка ще не звикла до чужого кабінету, тож не поспішала його кардинально змінювати чи то з поваги, чи за браком часу.
- Проходите, садитесь. Здравствуйте, с кем не виделись, – відірвалася від паперів. – А где все?
- Сейчас под-дбегут, – гукнула Василівна із суміжної з кабінетом приймальні.
- Подождем, – запала напружена тиша.
Дивно, як іноді час може розпадатися на хвилини, а ті руйнуються на секундоатоми. Ось і зараз він затамував подих і завис, як старий комп’ютер.
«Мабуть, не буде годин. До цього йде. Що ж то буде…» – намагалися вгадати.
У кабінет зайшло ще троє учителів «неактуального предмету».
- Садитесь. Все? Начнем. Ситуация у нас… – «Летящей походкой…» – перервав директорку телефон. Скинула виклик. – … следующая. Все мы люди взрослые, понимаем обстановку. Обсуждать политический аспект сейчас ни к чему. Главное, что дальше. Сейчас вопросов больше, чем ответов. Но всё идет… – «Летящей походкой…», – вимкнула нав’язливий телефон геть, продовжила, –… к тому, что предмета не будет или будет очень мало за счет внеурочки или регионального компонента…
- Так это сколько? – не витримали. – Час, два, десять?
- … Поэтому, – незворушно вела своє директорка, – на каждую школу выделено одно место для переучивания на преподавание русского языка. Понимаю, у всех – семьи, дети. Но место всего одно. Решайте сейчас, кто из вас его получит. В течение часа нужно сообщить выше.
«Який поворот! Блискавично! А стратегія! Чекаєте на шоу?».
- Я пас. – впевнено відрізала Олена Петрівна. – Как совместитель, не претендую на это место. Вирішуйте без мене.
- Хорошо. Я ожидала этого. Решайте вчетвером. Может, жребий?..
- Я тоже не могу, – сумно мовила наймолодша, родом з Херсонщини. – Меня родители из дома выгонят. Да и сама… не смогу!..
- Я отказываюсь.
- І я. Не можу. Хай інші вчать…
- Простите, я тоже.
- Как так: не смогу, – розгубилася від несподіванки директорка. – Дівчата, ви що? – змінилася раптом. – Чи ви не розумієте, що це кінець? Я сама з Харківщини, мене теж болить, як і вас. Та життя продовжується! Усім важко. Головне – не стріляють! Якось воно буде. Пристосуємось. Де наша не пропадала… Подумайте ще раз. Це реальний шанс працювати далі! У вас же діти, онуки… А досвід який. Такі вчителі… – відвернулася, схопивши телефон, вийшла.
Сонячні зайчики весело стрибали по підлозі, лоскотали за пальці засмучених жінок.
- Р-расходитесь, директора вызвали в исполком, – повідомила Василівна.
Як тіні, мовчки посунули з кабінету. У коридорі кілька учителів, які активно обговорювали сьогоднішні новини щодо будівництва чи то мосту, чи то тунелю, неприязно притихли.
- Што случілось? – поцікавилися. – Пачему такіє лица?
- Якщо сову помножити на мишу, вона все одно менша за білку.
- Што-о-о-о?
Підхопивши свої речі (кілька учнівських зошитів з творчими роботами, файли з дитячими проектами, портрети письменників та книжки) Олена Петрівна вислизнула зі школи. Але й тут не було чим дихати. Ноги слухняно понесли подалі.
З новенького білборда білозуба краля хизувалася, що тепер може викладати «родной язик». Кумедні горобці, як діти-бешкетники, дзвінко викачувалися в пилюці. Ох, багатьох нас викачають… Дві бабусі під розлогою липою голосно розмахували руками про бандерівців, які з луками вистрибують з потягів на ходу і «всех нас пєрєстрєляют». Добре, що не з’їдять…
Швидше б звечоріло… Із кожним кроком віддалась від школи. Хвилини теж уже йшли, та не уявляли, куди. Вицвіле небо дивувалося людській байдужості.
Чому ж так важко? «Мы уже не в Украине! Забудь!», – згадала пекучі слова котрогось з учнів. Це ми ще побачимо, – затиснувши зуби, – побачимо…

Бондар Ангеліна Володимирівна

*1996 р., м.Київ.

 

Нуль в квадраті

 Нуль в квадраті

Чорний дим підіймався до дахів ближніх будинків. Серце калатало. Він мовчки витер рукою обличчя і викинув у палаючу бочку вже закіптявілу маску. Надихався. Уже нема сенсу. Десь поряд гуркотіли автомобілі журналістів, з динаміків лунали пропахлі хабарами голоси політиків, та то все байдуже. Тепло від дров, від людських сердець, від єдності… Він на мить зупинився, раптом схопився за серце, кілька секунд…він знову на ногах. Прогримів вибух. Поруч. Зовсім близько. Хтось заволав. Він кинувся в той бік. Наступ. Чорні закамуфльовані обпалені птахи. Він схопився за палицю, підбіг до хлопців, що підпалювали коктейлі. «Бармени». Молоді зовсім. Руки торкнулося щось тепле, він різко повернувся.
– Одягніть маску, – дівча у віночку з прапором на плечах. Він мало не заплакав. Дівча відсахнулося і рушило в гущу метушливих помаранчевих касок і чорних шлемів.
– Тікай звідси, – тільки й устиг кинути вслід.
Повітря стихло, стихло від неможливості транслювати той шквал пострілів і вибухів, що лунали всюди. Він осів на землю, поступово приходячи до тями, до нього вже бігли лікарі.
– Зі мною все добре, – він не чув своїх слів, – зі мною все добре. Він підхопився, схопив пляшку, підпалив і кинув у прожерливий натовп чорних птахів. Ще одну, і ще одну.
Вони відступали, вони відступили. Поки. Поки тут перемир’я. Він чув, що вже є загиблі. Він знав, що будуть ще…
– Ннова! Слава! – Чоловіка відкинуло на кілька метрів, той міцно вхопився за щит і знову піднявся на ноги.
Він запримітив чорну цятку у вікні сусідньої багатоповерхівки. Сил насправді вже не було. Чистий адреналін. Він відскочив, нещадно защеміло вухо.
«Дякую тобі, ангеле» . Комусь пощастило менше…Хлопець, років 20, ліве око. Він таке вже бачив. «Підписується, тварюка». Відтягнули, сховали за щитами. В очах миготів червоний хрест. А птахи по ногах палили…Падали скошені…Їх рятували, кого могли…кого встигали… Широке дерево на кілька хвилин мало стримати чорну з косою. Люди в помаранчевих жилетах.
– Тікай.
Нема куди. Вони вже близько.
– Ми можемо вивести тебе. Пресу не чіпають.
В серці помаранчевого кола…Небезпека дихала в кожну шпарину, та страху вже не було.
Вдалося… Він не вірив, та їм вдалося.

Вона дивилася у свої блискучі від сліз очі, на сухі губи. З недовірою. Крізь дзеркало. Він підійшов й обійняв її за плечі.
– Вибач, я маю, це мій обов’язок. Ти ж знаєш. Я маю їхати.
– Їдь,– вона відчужено поглянула на нього. Крізь дзеркало.
Він відсахнувся. Скривджено і з докором дивився на неї. Крізь дзеркало. Наче не він залишає її на місяці, на роки, може й назавжди, а вона…
Відвернулася. Від дзеркала. Поглянула в його стомлені очі, наважилася було щось казати, але змовчала.
Босі ноги лишали її надії. Він озирнувся:
– Я маю…
– Маєш,– вона повторила, підійшла ближче, доторкнулася до його обличчя,– знаю, маєш.
Вони були маріонетками. Черговими. Хтось уже потягнув за напівпрозорі ниточки. Крізь дзеркало.
– Я скоро повернусь,– він сам не вірив в те, що говорив.
– Так. Бачу. Маєш,– вона ніби не чула, все повторювала: маєш, маєш.
Сонце ретельно сховалося за небокраєм. Зорі блимали. У відчаї падали, горіли і знову падали.
Вона дивилися на прочинені двері.
– Пішов.
Підійшла до дзеркала. Поглянула на чорний простір коридору. Крізь дзеркало.
– Він повернеться. Знаю. Він мусить!
Місяць не наважився щось заперечити…


Місяць, два, три… Коли це скінчиться. І чи скінчиться взагалі. Вона підвелася, у голові кричали ворони, роздирали горлянки – зачинила вікно й тільки сильніше закуталася в ковдру. Телевізор чорною дірою врізався в стіну спальні. Вона тиждень не вмикала його. Боялася.
Схопилася, заметушилася, залізла в шафу й дістала коробку з інструментами. Важкий молоток.
Вона тихо підкралася до телевізора, наче він міг втекти, випустити свої щупальця, втопити в багні брехні. Та машина ніяк не відреагувала на наближення дівчини. Вона міцніше стисла молоток, напружилася й з усією силою вдарила по темному корпусу. Ще раз, ще раз, сльози стали звичним макіяжем на її обличчі. Вона вдарила останній раз й опустилася на підлогу. Розтрощені нутрощі чорного звіра безпомічно розкинулися біля її ніг.
– Він живий. Брешете, тварюки, він живий!
Ворони за вікном здійнялися з дерева. Стук. Птаха відскочила від прозорої перепони, на секунду завмерла в повітрі, приходячи до тями, і з криком ринулася вгору.

Боярчук Тетяна Анатолівєвна

*1988 р., с. Довге, Львівська обл..

 

Лялька

 Лялька

Я гортаю спогади, як старий порепаний альбом.
Навіть не так – як поштівки із різних кутків мого минулого.
Щодня із завзяттям божевільного вченого я подумки проживаю те, від чого втікала.
Те, що намагалась закидати камінням, як блудливу середньовічну хвойду.
Те, що вбивало мене, мучило, боліло – і дало сили жити.
Дало злості жити.

«Анька – дура з туалєта вся у розове одєта!»
Знову. Знову хтось вирішив похизуватись перед іншими у власній могутності стосовно мене. Вирішив довести чи собі, а чи світові – що дурнувата фразочка під моїм вікном – це прикольно, це смішно і це сміливо. Кожного ранку я зривалась із ліжка і бігла до вікна ще до того, як поміж нещільно засунені штори в кімнату заповзав світанок. Не дихаючи, зиркала через скло – чи є. Як не було – я тихо тішилась і надіялась – більше не буде. Перебісяться. Заспокояться. Забудуть. Але більшість днів починались стандартно – із води, що тихо дзюрчала у пластикове десятилітрове відро, поки я поспішно натягувала джинси, светр і перші-ліпші капці.
Я вперто терла віником гидкого кольору асфальт із ще гидкішою фразою за ньому. Потім вихлюпувала відро води – і знову терла. До тих пір, поки букви, написані рожевою крейдою, не ставали брудними патьоками і незрозумілою плямою. До тих пір, поки мої долоні не покривались мозолями від жорсткого держака мітли. До тих пір, поки сльози на моєму обличчі не висихали, а серце заспокоювалось бодай на крихту і вже не бажало помсти:– кривавої і жорстокої.
Я була безсилою проти них. Та й чи може зробити бодай щось шістнадцятирічна юнка, що як більмо в оці – власним однокласникам?
Я проклинала, проклинала, проклинала той день, коли я наважилась зробити крок! Крок, який переламав мене, який переламав моє життя, як суху соломинку – вже й не склеїш. Залишились дві нерівноцінні частинки – і не знати, котра з них коротша. Банальний, рожево-ванільний День святого Валентина. Ніколи не вважала цей день якимось особливим, і щиро не розуміла однокласниць, що ще задовго до нього вже бігали Великі Марафони по магазинах в пошуках най-най-най подарунків для своїх наче-коханих. Звичайно, кожна з них потайки мріяла про те, що цим коханим рано чи пізно стане якийсь там Джастін Бібер або хтось інший, більш модний і крутий, але так як поки що приходилось вибирати між однокласниками та хлопцями із паралельних класів, то мрії акуратно запихались у задні кишені джинсів разом із модними рожевими телефонами. А я… А що я? Я цього року тихо ненавиділа це свято. Ні, не за слиняво-карамельну гламурність. І не за неотримання валентинок. До того мені було байдуже. Найбільше боліло те, що я сама цю дурну листівку нікому подарувати не могла. Ні, не так. Не нікому. Я не могла її подарувати людині, яку кохала. Бо...Бо не зрозуміють. Не приймуть. Розірвуть на шмаття і мене, і моє бідне серце, що вже стогнало від того солодкого тягаря. Іноді здавалось – воно не витримає, вибухне, розтріскається мільйонами, мільярдами часточок і розлетиться, розвихориться над світом, випаде кривавим дощем десь в Антарктиді. Але…Поки що трималось купи, наповнювалось кров’ю і звільнялось від неї. Наповнювалось – і звільнялось. Наповнювалось…
За декілька днів до свята в коридорі школи з’явилась червона коробка – типу поштової скриньки – із помпезним і трішки кривеньким написом: «Пошта святого Валентина. АНОНІМНО!!!»Я спіткнулась об останнє слово. Анонімно. Анонімно! Як же я раніш цього не допетрала?! Це ж… це ж просто! Розказати про свої почуття анонімно. Хай навіть так. Але мені вже буде легше – принаймні, я так думала.
Я не могла дочекатись закінчення уроків. Нарешті дзвінок – і миттю побігла в магазин. Купляти валентинку. Купляти, як мені тоді здавалось – звільнення від того, що не давало мені ні спати, ні їсти, ні дихати вже декілька місяців. Як виявилось – навпаки. Я власноруч загнала себе в пастку. Пастку, вартістю якихось нещасних п’ять гривень.
Рука тремтіла над шматком картону у формі сердечка вже он яку хвилину. Що написати?Як написати? І чи писати? Це ж... це ж треба – все – і на обмеженому просторі листівки. Кляла себе, що взяла таку маленьку. Але ця єдина сподобалась – не банальні янголята-квіточки-зайчики-котики, а слово «люблю» перекладене всіма можливими мовами світу. Продавчиня сказала – єдина така була, десь помилково запхали не в ту коробку.
Зрештою видихнула і швидко-швидко заводила ручкою.
«Іннусю! Ти дорога мені дуже-дуже. Навіки твоя А.»
Не перечитуючи, швиденько вклала у власноруч зроблений конверт, наче букви могли ожити і втекти, злякавшись покладеної на них відповідальності.
Ніч не спала. Притискала білий прямокутник до грудей, наче серце, бідне моє серце могло розповісти своєму неживому і не надто вдалому аналогу все. Те, про що спочатку й думати боялась.
Все почалось восени. Здається, навіть в той дивовижний, магічний день, коли літо до останньої краплі витікало тоненькою цівкою в осінь. Ми всі збирались у нашій класні кімнаті, що ще пахла фарбою, вапном і зовсім трішки – глиною з вчора пересаджених вазонків. А ще по-особливому – стандартно, як може пахнути тільки перше вересня – чорнобривцями, трояндами і ще чимось. Реготали, навперебій розповідали про канікули. Я теж була з усіма. Якщо не в центрі уваги, то бодай недалеко від нього. Але не виродком. Скрипнули двері, і в клас зайшла Інна. Сяюча-сяюча, із величезним букетом лілій в руках і усмішкою на обличчі. Я підвела на неї очі… і щось штрикнуло десь глибоко в мені. Щось настільки дивне, настільки несподіване, що, ледь привітавшись із нею, я вискочила в коридор і швидко-швидко задихала, наповнюючи власну кров таким потрібним киснем.
Так почалась моя мука.
Спочатку я намагалась виколупати це із себе, як виколупують ножем гнилу серцевину яблука. Але не помагало. Чим сильніше я виштовхувала ці неправильні почуття із себе, тим міцніше вони укорінювались у мені. Зрештою я змирилась і стала будувати навколо себе фортецю.
Перестала говорити з НЕЮ, пересіла в інший кінець класу. І народ став говорити, що ми не поділили кавалера, хоч це було неправдою. Я не могла розділити з нею простір. Мені хотілось увібрати її в себе, хотілось зникнути в ній. Хотілось торкатись її бодай поглядом. Натомість змушувала дивитись куди-небудь, лиш не в ТУ сторону.
Почала загравати із Володькою, дозволяла йому проводити себе додому після уроків. І стала чути перешіптування за спиною “– мовляв, от і Ромео таємничий знайшовся, якого ми не поділили. І знову то були хіба плітки. Він не вартий був і її обрізаного нігтя. Його постійні намагання поцілувати мене біля під’їзду доводили мене до сказу. Бо я не могла, я не могла торкатись його губ, знаючи, що мрію про інші! То було нечесно. Нечесно – по відношенню до себе. Нечесно – по відношенню до мене. Тому усміхалась йому, забирала свій рюкзак і тікала.
Стала уважніше слухати вчителів, буквально – ловити кожне слово. Почали реготати, що я в Гарвард зібралась поступати. Люди самі вигадали собі пояснення. Уроки стали моїм спасінням. Це була єдина можливість відімкнути ті гірко-солодкі думки і зайняти власний мозок бодай чимось, крім самокатування.
Крім основних тренувань із легкої атлетики, я щовечора стала навідуватись у спортзал і витягувати із себе все до останньої краплі – щоб приходити додому, митись і падати в ліжко від втоми. Але все одно заснути не могла. У тінях на стіні вгадувала її обриси, у позавіконному шумі – її голос. А засинала – і бачила кольорові сни. Про неї.
Я побудувала навколо своєї душі настільки міцний мур із брехні, вигадок і пліток, що ніхто, ніхто не міг не те що зруйнувати його, а бодай відколупати піщинку нігтем мізинця. Заховалась там, всередині, і тихцем від усіх стала збирати ЇЇ колекцію. ЇЇ усмішки. ЇЇ погляди. ЇЇ ненавмисні доторки. ЇЇ тони і півтони голосу. Всю ЇЇ. І з кожним новим екземпляром я фізично відчувала, як наповнююсь зсередини, як наповнюється під час зливи бак для дощової води під стріхою бабиного будинку в селі.
Зрештою я наважилась на той дурнуватий вчинок у ще дурнуватіше свято – і всі про все дізнались. «Твоя А.». Як, як я могла таке написати?! Два плює два скласти було нескладно. І Інна швидко здогадалась, від кого ця валентинка. І… Спочатку привселюдно порвала її. Видряпалась на парту – і порвала. На дрібні-дрібні шматочки. А тоді жбурнула їх в мою сторону і розреготалась.
- Збоченко, навіть не смій дивитись у мій бік! - Зневажливо кинула вслід за імпровізованим конфетті і пішла геть. А з нею, тихо скімлячи, мов цуценя, побрело і моє порване серце.
Від мене відвернулись геть усі. Перестали говорити. Перестали відповідати на привітання. Стали ігнорувати запитання. Навіть Володька, вірний Володька, що дотепер бігав за мною, як пес, того ж дня пересів за іншу парту. Напевне, побоявся забруднити свою світлу сорочку об мою заляпану лайном репутацію. Мені було начхати на інших. Хай відвертаються. Байдуже. Інна, Інна, котру… Ні, вона не відвернулась. Вона зробила мені найболячіше – дивилась в очі і реготала.
Потім стали з’являтись надписи під вікном – щоразу образливіші і гидкіші: «Звєзда порноефіра – Анька з розавого зефіра», «Вали в гейропу!» і ще багато інших, які старалась не читати. І я, щоб мама нічого не дізналась, вставала спозарання і змивала їх. А вони з’являлись знову, знову і знову.
Мою парту стали обмащувати клеєм і обкидати пір’ям. В рюкзак підкидали презервативи із якимось лайном всередині. А записки… Скільки їх знаходила…
І щоразу, коли знаходила пакосний сюрприз, наштовхувалась на колючий, сповнений злості і презирства погляд. ЇЇ погляд. Інші, не менш злі і колючі, мене не ранили так сильно і підступно, як цей. Він поступово руйнував мою фортецю, і з неї стали вивалюватись всі мої цінні сколекційовані спогади. І як не старалась я згребти їх назад, щоб бодай якось, бодай чимось залатати душу – вони розсипались, втікали поміж пальцями, як втікає пісок. Я опинилась на руїнах. На руїнах власної душі, де ні сліз вже не було, ні фантомного болю, ні крові на обкусаних губах. Тільки вітер. Гидкий протяг, що вимітав геть усе. Зрештою, він не залишив в мені геть нічого. Залишив тільки пусту оболонку. Ляльку. Ляльку, що стала жадати одного – помсти.

Я дивлюсь, як вона ридає, і мене розбирає сміх.
- Анько, як же ти могла? Він же...я ж його…А-анько!! - Захлинається власними соплями цьотка біля моїх ніг і я таки не стримуюсь. Регочу. Зрештою, витерши сльози, що виступили на очах від сміху, звертаюсь до неї:
- А як ти думала, дорогенька? Що я забуду? Що я подарую тобі свою випотрошену душу? Інко, ти її випотрошила, ти! Як курку! Знаєш, як мені було боляче?! Знаєш?! Він мені не потрібен, дорогенька! У столиці мене чекає інший, в рази заможніший за твого оцього…. Так що забирай його і живіть собі далі, довго і щасливо! - Замовкаю, дивлюсь на її колись красиве лице і випалюю: - Звісно, якщо ти користуєшся використаними презервативами. Якщо ні – викинь його і живи далі.
- Я його люблюу-у-у…
- О, ні, нового приступу істерики я не переживу! Давай, вали звідси, а то мені ще валізу зібрати треба!
- Сука…Яка ж ти сука… - Інчині очі наливаються знайомою злістю.
- Дорогенька, - Я нахиляюсь до неї і беру за підборіддя. – Це ж ти мене нею зробила! – І,притягнувши її до себе, сильно, з усієї злості цілую. А тоді штовхаю і, переступивши через ошелешену жінку, йду геть із цього триклятого готелю. А хай їм, тим речам! Ромчик нових накупить!
Я вискакую надвір і вдихаю ледь тепле, як захолола кава, повітря. Витягую із сумочки сигарету, втягую дим. Я помстилась. Знайшла. Спокусила її чоловіка. Насолодилась сповна шоком і стражданням. Чого ж так нерадісно? Чого ж так несолодко? Де ейфорія?
- Та ну вас всіх! – Спересердя топчу каблуком майже цілу сигарету, сідаю в авто і заводжу мотор.
В столицю. Додому.
Геть.
Їду по шосе, і думками знову і знову повертаюсь туди. На декілька років назад.
Я, дурна, думала тоді – загину, зів’яну, засохну. Як виявилось – ні. Якимось дивом продовжувала жити. І коли опускались руки, коли було особливо важко – згадувала, ради чого живу.
Помста.
Вона заполонила мене всю. Кожну клітинку – на заміну отому дурному і геть нераціональному почуттю. На зміну рожевим снам прийшли інші – темні. Криваві. Я стала марити помстою. Я складала тисячі планів – як це зробити. Кожному із них. Щоб всі, всі отримали по заслузі.
Я переїхала в Київ. Знаходила багатих спонсорів. А потім, тихо, по одному, почала знищувати ЇХ. Ні, ні, не фізично! То би було надто просто. Я стала ламати їх життя, як вони зламали моє. Гроші давали можливість гратися людьми,як маріонетками. Розпотрошений бізнес, виключення з університетів, безпідставне звільнення… А зради, скільки було зрад завдяки мені! Ні, я в них не брала участі. Наймала когось, а сама лиш спостерігала, як руйнуються фортеці кожного із них. Собі ж залишила хіба Інку. То було надто просто – спокусити її чоловіка. Закохати в себе. Прив’язати до себе, як прив’язують псів. А тоді з хрускотом, із страшенно солодким хрускотом розламати її життя. Розбити, розкидати уламки – щоб не зібрала докупи.
Істерично заверещав телефон, витягнувши мене із болота думок і трясовини спогадів. Глянула на екран – Ромчик. Ще один ідіот, що спокусився на мої стрункі ноги і гарненьке личко. Ще один ідіот, з якого я витягну всі соки, а тоді кину. І знайду собі нового. І так – по безкінечному кругу, поки не набридне, поки на моєму рахунку не буде кругленької суми, яка б дозволила почати нове, абсолютно чисте життя десь за кордоном.
А поки що – ромчики.валіки.юрчики. І ще багато інших. І буде…
І буде байдуже.
І буде все одно.
Я ж – лялька. Ляльки не вміють відчувати. В них нема душі.

Ващук Тарас Михайлович

*1982 р. м Дубай, Об’єднані Арабські Емірати.

 

Незабута мелодія для флейти

 

 

 Незабута мелодія для флейти

Коли вони думали, що гірше вже не буде, впали перекриття верхніх поверхів.
До гуркоту важкої артилерії додалися стогони товаришів. Олег (позивний «Композитор») лежав беззвучно, намагаючись збагнути, чому нічого не болить, якщо на тобі – груда бетонних уламків. Через кілька хвилин він відчайдушно спробував поворухнутися і зрозумів…

***
Я щоранку прокидаюся і ще хвилин зо п’ять втуплююся у неакуратно вибілену стелю. Віднедавна я остаточно зненавиділа білий колір, адже на ньому так чітко проступає кров… Ті колючі, крижані, холодні й водночас вогненні, чадні, криваві картини майданного Києва засіли в мені дуже глибоко.
Я про те не думаю. Натомість кожного разу, коли зрештою відриваю очі від білої стелі (котру так легко можна вимастити людською кров’ю), читаю мантру: «зараз не час для цих сентиментальних шмарклів, я – Анька-Революція, я повинна бути сильною, я боротимусь, помагатиму, рятуватиму – останнє віддам, душу вийму, нирку і кусок печінки, якщо комусь знадобиться».
Ідучи до метро, ловлю себе на думці, що добре було б взагалі не думати, не аналізувати, не знати ніяких новин. На жаль, це нереально. Адже мене вибрала така паскудна професія, де я сама ті новини висвітлюю, чи вичорнюю, чи викаламучую – хто зна, як тепер правильно сказати...
Я заходжу в підземку на метро Вокзальна. Проходжу разом із натовпом пошарпані турникети, їду вниз ескалатором, не вдивляючись у численні обличчя людей, котрі лише на широких площах перетворюються в НАРОД, а в тісних підземках вони завжди – лише змарнілий, зневірений, збайдужілий натовп… Гидотний совковий голос з минулого повідомляє: станція Університет. Мій дурнуватий мозок включається і починається ланцюжок асоціацій. Я виходила тут. Два роки поспіль. Аж до минулої зими. Аж до копчених шин. Аж до запалених коктейлів Молотова, котрі подавала побратимам. Аж до крові, не своєї, але рідної крові на власних руках…
Сьогодні я вийшла там ще раз. Не знала, чому. Просто не хотілося їхати далі… «В редакції нічого не зміниться за пів години. В країні нічого не зміниться за пів години… Все та ж війна, все та ж інфляція, все та ж контрреволюція… »
І раптом в душі щось зойкнуло, перевернулося щось, згадалося. Я завмерла, притулилася до стіни в трубі перед підземним переходом і прислухалася. Десь майже біля виходу лунала мелодія флейти. Сумна і водночас якась оптимістична. Знайома така, ніжна…
І я кинулася назад під землю. Сльози наповнили очі. Я майже навпомацки всунула жетон в дірку й пробігла турникет – на Університетській колись грав Олег.
***
«Композитор» не знав, скільки пролежав без руху під завалами. Все, що він міг – скрипіти зубами з відчаю, адже не зможе бодай підняти автомат, не зможе вистрілити, і його візьмуть в полон «сєпари», або доб’ють – якщо першими знайдуть «чечени». На щастя, голос, який він почув, був знайомим:
- Алєжка, дєржись. Ща тебя витащім…
Над ним зігнувся «Кліщ» і ще два побратими.
- Хлопці, я нічого не відчуваю. Там автомат десь поряд – заберіть. І може флейту знайдете – вона в шухляді столу лежала…
- Нє волнуйся, Кампазітар. Тєбя аткапаєм, ствол аткапаєм. Інструмєнт спасьом: хто ж нас в трудную мінуту вдохновлять будєт, к прекрасному пріучать. – Кліщ намагався триматися бадьоро, хоча лице в самого було обдерте уламками, на щоках проступали червоні краплі, а камуфляжні понівечені рукавиці залишали на відкинутому камінні бурі плями ледь запеченої крові.
***
Рано чи пізно я збожеволію. Колись думалося, що просто від туги, від неприкаяності, від прихованих і явних комплексів та генетики. Тепер до цього додалися інші кошмари. Додалася Небесна Сотня. Спомин про падаючих із полум’я будинку профспілок. Постріли невидимих снайперів, око мого побратима, яке витікало, поки я бинтувала йому рану на передпліччі… Зрештою – ця війна: братовбивча, безглузда і водночас невідпорна, війна за реальну незалежність. А не ту фіктивну в 1991, яка нам трапилася, як сліпій курці зерно.
Олег казав, що ці «кошмари» – то і є життя… Доросле життя, свідоме. Коли сам визначаєш – жити тобі рабом чи йти на смерть вільним…
Після Майдану я спалила за порадою Олега все своє чорне дрантя і повикидала персні з черепами та срібні ланцюги. Пересварилася з друзями-готами, ніколи більше не ходила і не бухала на цвинтарі. Хіба лише, коли проводжала в останню путь добровольців і солдатів регулярної армії. Я зрозуміла, що життя – це дар, що слід дякувати за кожну мить…
Я тепер прокидаюся і не хочу помирати, як колись. Але водночас мені соромно, що я жива – а сотні більш достойних, з ким ми стояли на передовій – без зброї, проти «Беркуту» і снайперів – вже гниють у сирій землі…
Я в сльозах виплюнулася з вагону на Арсенальній – не хотіла, аби натовп, який рік тому на хвильку згадав, що він – НАРОД, бачив мою істерику…
***
Троє солдатів бережно видряпували товариша з бетонного склепу. Він майже втратив свідомість. Очі замутилися, голова безвольно лежала на руках «Кліща», тіло, все переламане. Той щось рвучко командував своїм і тихо приговорював:
- Єшьчо чуток потєрпі, броня уже єдєт. Как всєгда опаздивают, как всєгда мало. Только би нє накрилі єщьо раз градамі – іначє всьо впустую, всє тут ляжем…

***
Я вибралася на світ божий, вдихнула повітря, подивилася на сіре затуманене січневе київське небо. З переходу на Арсенальній лунала вже інша музика. Вульгарна, похабна, фальшива: око вихопило якогось пошарпаного молодого гопніка, котрий «лабАв» на гітарі москальську хітову пісеньку.
За дві хвилини мене вже скрутила міліція. Я, як навіжена, накинулася на «барда». Перевернула його футляр з копійками і паперовими купюрами, кричала на нього, проклинала, казала, що саме він мав би здихати під Донецьким аеропортом, а не цвіт нації. Вирвала якось в нього з лап гітару і гепнула нею об землю...
***
Колона вже рушила, коли в останні машини ще затягували поранених і туди знесилено вантажилися «ходячі» кіборги. В замикаючому БМП ледь не зчинилася бійка. Водій сперечався з двома обезумілими, котрі не давали йому рушити з місця. Ті грозили «вирубити його прикладом, якщо не дочекається «Кліща». Зрештою, спинившись на мить кричати одне на одного, солдати побачили, як з боку руїн нового терміналу біг беззбройний воїн, притискаючи однією рукою до корпусу тонку срібну паличку.
«Кліщ» заскочив всередину і дав команду рушати. І потім, знайшовши очима побратима – поставив біля його нерухомого тіла скривавлену флейту…
Після кілометру дороги колону накрили «Гради».

Замість епілогу

Я сиджу в КПЗ із беззубими повіями, які обмацують штучний «хутровий» комірець мого обшарпаного пальто. Я вийду звідси лише через 15 діб, адже плюнула в лице товстопузому слідчому, послала його «нахер» і побажала, щоб він здох в муках від подагри – бажано якнайшвидше.
Я вийду через 15 неспаних ночей і поїду на роботу, намагаючись не збожеволіти, коли чи не останній відгомін СРСР оголосить «Університет» і «Арсенальну». Один дзвінок, на який я мала право – використала, щоб набрати керівника Чоркому, впрохавши його будь-що дізнатися: що сталося з Олегом. Якщо він не виживе, я клянусь: ніколи не вийду і не зайду на ті дві прокляті станції…

Дубай, проти ночі 24-25.01.2015

(З подякою Анні Андрашко за сповідь, Віті «Французу» за вісточки з фронту, на славу захисників Донецького аеропорту, а також Олега «Композитора», котрий насправді воював у Пісках, і котрий досі своєю грою надихАє побратимів у тяжку хвилину).

Вівчарик Назарій Олександрович

*1985 р. м. Сміла, Черкаська область.

 

Зустріч у кафе

 

 

 

 Зустріч у кафе

Він намагався робити вигляд, що йому цікаво її слухати. А вона все розповідала про своє життя.
Олька зустріла його тут випадково. Він і сам не знав, що робить у цій забігайлівці неподалік Хрещатику. У столицю Андрій приїхав на зустріч з бізнес-партнерами. Опісля вирішив заскочити в це кафе, як і багато років тому, коли був зовсім юним і фантастично самовпевненим. Саме ця риса характеру, мабуть, і висмикнула його з сірого багна буднів…
За вікнами снували перехожі, а він сидів усередині і поглядав на свого чорного «Крайслера». Саме на такому авто треба було приїхати на зустріч з грошовитими людьми, яким чхати на твій духовний світ. Вони оцінюють партнера за маркою авто, за фірмою годинника, який він носить, за взуттям і шкірою, з якого воно виготовлене, по тому, як блищить запонка на сорочці.
Коли переговори закінчилися, він під’їхав до цього кафе, зайшов і замовив кави. А коли повільно помішував чорне пійло, що йому принесли у філіжанці, за розмірами схожої на чарку з ручкою, повз вікно пройшла струнка дівчина. Вони зустрілися поглядами, і раптом Андрій впізнав у ній Ольку. Ту саму Ольку, з якою він вчився у школі №3 його провінційного міста.
– Так-от, я сказала собі «Досить!», – і навесні поїхала до Києва. А в Свєтки, ну тієї самої, про яку я вже говорила, якраз захворіла мама, і вона їхала з Києва додому. То я і поселилася у тій, квартирі, де до цього жила Свєтка. Хазяйка виявилася нормальною. Я цілими днями пропадала на роботі, працювала офіціанткою, а ввечері дитину гляділа, – тараторила Олька вже досить довго.
– Сім’я була ду-у-у-уже багатою. Але вони не могли мати дітей, тож взяли дівчинку з дитбудинку. А їй вже було три роки, тобто вона пам’ятала все-е-е-е-е, що з нею там робилося. Уявляєш? – не вгавала Ольга.
– Угу, – тільки й встигав вставляти він.
– От вони взяли дитину, а виявилося, що вона їм непотрібна. Адже в них бізнес, у них мережа ресторанів, а з дитиною що робити? От вони й найняли мене. Я перший день так хвилювалася, що коли стала варити пельмені, то вкинула їх у холодну воду. А мама дитини, тьотя Анжела, була в цей час удома. Запитала, чи все я правильно зробила. Кажу: «Наче так, а що?» – то після цього вони мені сказали, щоб я малу тільки гляділа і бавилися з нею, а їсти не варила, – згадувала Олька, і Андрій подумав, що поки вона не виговориться, не відпустить його.
– Тож їсти готувала спеціальна куховарка. До речі, малу теж звати Оля, як мене. Знав би ти, Андрію, скільки одягу в неї. Заходжу в спальню, відкриваю шухляду комоду, а там ряди колготок. Немов у магазині! Але що ті колготки дитині? Ольці треба материнської ласки, а мати в бізнесі з головою. А як додому прийде, Ольця починає до неї лізти, набридати, то тьотя Анжела, бува, її ще й висварить, відлупцює. Ох, пам’ятаю, раз мала її знову дістала, і коли вона її била, то зачепила обличчя своїми гелевими нігтями, роздерла щічку. Ми з Ольцею як в гідропарк їхали, то я казала їй обличчя прикривати, бо люди ще б подумали, що то я побила дівчинку! – аж скрикнула Олька. – А її ж і в дитбудинку били. Вона мені сама розповідала. Ти уяви, дитина все це пам’ятала, що з нею до трьох років робилося в дитбудинку. Жахіття!..
– Жах, – машинально вставив Андрій слово.
– А я збиралася йти з ресторану, де працювала. Відповідно і роботу няні мала б покинути. Та звикла до Ольці, як до своєї дитини. Мабуть, батьків дитини я влаштовувала, бо як вони дізналися про мої плани, то запропонували посаду арт-директора у своєму ресторані, щоб я лишилася в них нянею. Я погодилася. Ну не могла ж малу покинути?! Але я не знаю, що ті арт-директора роблять. Нічого, заради Ольці вивчуся на директора, – якось нервово хихикнула Андрієва однокласниця.
– Хочеш замінити малій маму? – запитав  Андрій.
–А що? Шкода мені Ольцю, розумієш? Он тьотя Анжела казала, що як Ольця ще трохи підросте, то вони її в Америку відправлять, до родичів. Щоб там вчилася. І, уяви, може й мене, як супроводжуючу, пошлють! Хоча, мені та Америка… Аби мала не пропала в тому великому світі, – сказала, дивлячись кудись повз Андрія, Олька.
Насамкінець однокласниця, немов з чемності, запитала Андрія про його життя. І він щось буркнув, типу нормально, не скаржиться.
Андрій розрахувався з офіціанткою, і вони вийшли. Почав накрапати дрібний дощик. Андрій провів поглядом Ольку і запалив цигарку, обпікши запальничкою пальці. Він робив глибокі затяжки, аж поки йому не забило дух, і він голосно закашлявся.
Андрій пригадав своє дитинство. Згадав батьків. Вони зробили неможливе. Його батьки зуміли зберегти в маленькому провінційному містечку таємницю про те, що він був їм нерідним сином. Батьки взяли Андрія з дитбудинку, проте цього ніхто не знав. Не те, щоб ніхто… Цього не знали ті, кому не треба було цього знати. Зокрема, цього не знали Андрієві однокласники. Цього не знала Олька.
А от сам Андрій не знав ні про які жахіття з дитбудинку, про які його однокласниці, за її ж словами, розповідала мала. Його взяли з дитбудинку немовлям і всі його спогади були пов’язані з родинним життям. Проте, на рівні підсвідомості, щось таки було. І це щось штовхало його вперед, змушувало працювати і працювати, щоб стати забезпеченим і щось собі довести. А може не собі, а навколишнім? А може біологічним батькам, яких він ніколи не знав. Хай би, мовляв, подивилися, який він тепер крутий, багатий…
– Ех Ольця-Ольця. І що ж то за жахіття відбуваються в тому дитбудинку?.. – промимрив Андрій собі під ніс і поліз у машину.

Вітолін Олександр Михайлович

*1981 р., м.Київ.

 

Жити по-новому

 

 

 Жити по-новому

-1-
Начальник Печерського РУВС полковник Шацький на конспіративній квартирі почував себе богом. Отримавши в столиці високу посаду він одразу переоблаштував цю квартиру на власний храм розпусти. Ніхто не міг потурбувати його тут.
Тридцять першого жовтня майор Тетеря без вагань натиснув на кнопку вхідного дзвінка і не відпускав її поки двері не відчинились.
– Ти що? Перепив? – гримнув на нього шеф, відчинивши двері.
– Краще б перепив! Шеф, негайно ввімкніть телефон! Вас розшукує Борисов. – рапортував Тетеря.
– Борисов? Мене. Ти нічого не наплутав?
– Шукав би хто інший, сам би розрулив.
– Трясця… Чекай.
Шацький повернувся в вітальню.
– Мені по трубі перетерти треба, геть з квартири. – скомандував він двом оголеним гетерам.
Гетери почали одягатись, але як швидко вони це не робили, настрій Шацького був вже зіпсований. Він схопив їх білизну і викинув все за двері. Оголеним гетерам не лишалось нічого іншого як вдягатись на сходах.
«У вас 10 пропущених дзвінків» блимнув телефон і одразу сповістив про новий виклик від абонента з прихованим номером.
– Відпочиваєш, полкан? Перевтомився, може замість тебе кого іншого поставити? – не чекаючи відповіді, старечий голос продовжив. – Зараз їдеш на Лаврську і приструниш свого Коломбо. Роби, що хочеш. Треба буде – нагороди… посмертно. Не впораєшся – тебе нагородять. І не дай Боже, якщо інформація потрапить в пресу. Затямив? Затямив, полкан?
– Так точно! – випалив полковник як на службі, знітившись від погроз сірого кардинала столиці.
– Триматимеш мене на зв’язку. Як кажуть у вас в мєнтовці: доповідати кожні десять хвилин. Якщо треба буде… Окуня теж…

-2-
– Сідай в мою. Розмова є. Свою потім забереш. – буркнув Шацький Тетері, коли вони вже спустились на паркову.
– Великі гроші люблять тишу. – зітхнув Тетеря.
– Все вірно. Тишу, могильну тишу. – уточнив його шеф, коли вони вже сіли в машину. – Що на Лаврській?
– Одна шкапа стара сконала. Ви її може пам’ятаєте: Калиновська, заслужена актриса, ви її онука за гашиш саджали. Литвак поїхав оформляти. Півгодини писанини. Гадаєте Литвак знову щось з хати потягнув? Так у неї крім онука у в’язниці нікого не було. Хто б поскаржився?
– Здалась мені та стара шкапа. А Борисову тим паче. Окуньков там живе?
– Так. А до чого Окуньков? В нього депутатська недоторканість. Йому на нас і без Борисова…
Тетерю перебив дзвінок мобільного; Шацький вивів виклик на гучний зв’язок.
– Шеф, а я твою дружину трахкаю. Розумієш, я повненьких, зрілих люблю. Я тобі звичайно вдячний за все. Я все пам’ятаю. Як ти косяки мої прикривав, як з собою в столицю взяв, як від АТО відмазав. Але ти не розумієш яку ти бабу занедбав зі своїми шльондрами. Вона ж в ліжку – вогонь.
Шацький зупинив машину.
– Олег, якщо у вас така палка любов, то я вас можу разом поховати. Але про баб і шльондр давай потім поговоримо. Ти мені скажи, що з Окуньковим?
– Та нічого! Сидить пише явку з повинною. Отруїв Калиновську, а внук на зоні за дозу вже готовий всі папери на квартиру підписати.
– Яка ще дідька лисого явка? Він – депутат!
– Це під питанням: підкуп виборців, залякування членів виборчої комісії, фальшування протоколів...
Після цих слів Шацький відкрив схованку в салоні машини і дістав зброю.

-3-
На Лаврські Шацький і Тетеря трохи замешкались в під’їзді. На дошці оголошень висіло оголошення: «Винагорода!!! Втрачено скрижаль Світла. Допоможіть знайти! Скрижаль Світла нічого не коштує! Цінна як пам’ять про безтурботне дитинство. Поверніть і отримаєте винагороду!!!»
– Ну і де зображення? Вже замазав хтось, щоб першому знайти? – зупинився полковник.
– Тут же написано «скрижаль світла». Ось ця світла пляма і є скрижаль. – здогадався Тетеря.
– Тю! А де телефон?
– Шахраї мабуть. Читали О’Генрі? «Поросяча етика». Лоху впарюють, що розшукується свиня, яка коштує мільйон. Потім наче випадково лох знаходить цю свиню, щоб перепродати за мільйон. Лоха оббирають до останньої копійки і залишають його з паршивою свинею.
Тетеря потягнувся, щоб зірвати оголошення та Шацький відсмикнув його.
– Не треба! Нехай лохи несуть грошики. А ми знайдемо цих і вони з нами поділяться. – Шацький аж облизнувся в передчутті кушу. – А може скрижаль справжня? А телефони обірвали, щоб конкурентів позбутись.
Фотокопії скрижалі притягували погляд і Шацький і Тетеря все таки зупинились, щоб роздивитись їх.
– Щось в ній є! Той хто вивісив це оголошення просто може не знати її справжню цінність. Якщо знайду, повертати не буду – собі залишу. Треба тільки придивитись і згадати… – розмірковував вголос майор.
– Придивляйся, згадуй, я все одно першим знайду! – самовдоволено посміхнувся Шацький і теж зосередився над копіями скрижалей.

-4-
Шацький і Тетеря оминули квартиру Калиновської і одразу піднялись до Окунькова.
Двері відчинив голова його охорони, а в минулому «бригадир» Вася Румун.
– Заходьте. Я все підпишу. Я готовий співпрацювати зі слідством. Я почну нове життя. Я все підпишу. Але мені спершу треба собак прилаштувати. Ви ж всіх нас арештуєте. А їх годувати, вигулювати треба. Мені треба негайно зателефонувати…
– Можете не турбуватись, ми попіклуємось про собак. – блискавично зреагував полковник. Турбота про собак могла бути звичайним паролем в телефонній розмові. Та й в будь-якому витоку інформації він не був зацікавлений.
– Ой, дякую, Павло Янович! – приязно посміхнувся Румун чим спантеличив полковника.
Полковника вже давно не хвилювало, коли хтось називав його «мусорком». Звісно, для підкреслення свого статусу він не вагаючись перевищував службові повноваження і давав волю кулакам. Але те, що Румун звернувся до нього по ім’я по-батькові, проігнорувавши більш звичайне для нього звернення «Начальник», просто таки вибило полковника із колії.
– Румун, то тебе Литвак теж розкрутив? – ледве знайшов, що сказати Шацький.
– Пане полковнику, я дуже прошу не використовувати це прізвисько. Я – Василій Андронович Антонеску. Я усвідомив свою провину, готовий розкаятись і почати нове життя. А капітан Литвак з початку не дуже-то і хотів оформлювати наші явки з повинною. А тепер сам вирішив написати щиросердне зізнання у відділ внутрішніх розслідувань.
– Валентин Петрович, будь ласка оформіть громадянину Антонеску явку з повинною і прослідкуйте, щоб він ні з ким не говорив по телефону. – підтримав приязний тон розмови полковник.
– Давайте пройдемо на кухню, там схованка зі зброєю. – запропонував Антонеску.
Очі громадянина Антонеску горіли тим вогнем віри, який можна зустріти тільки в поглядах новообернених вірян.

-5-
Шацький рушив у вітальню.
– … в стані алкогольного сп’яніння, перевищив швидкість, збив людину на пішохідному переході і поїхав з місця дорожньо-транспортної пригоди… – диктував Окуньков Литваку.
Шацький оцінив стос паперу, який вже списав Литвак. Полковник не вітаючись ні з ким висмикнув протоколи, пробіг їх очима і сунув їх депутату.
– Володимир Антонович, вас били? Вам погрожували розправою? Шантажували? Погрожували членам вашої родини?
– Ні! Я розумію, що за роки нашого знайомства ви бачили мене тільки з гіршого боку. Власне як і я вас! Але запевняю вас, що моє рішення абсолютно добровільне.
Полковник нахилився до депутата і зашепотів на вухо:
– Це така багатоходівка? Прокурорські сіли вам на хвоста? І ви вирішили їх випередити? Прийти з явкою з повинною? Нічого не кажіть, просто кивніть мені якщо нас прослуховують.
– Чесно кажучи я і сам був здивований своїм вчинком. Знаєте, це таке полегшення, підкоритись докорам сумління і зізнатись в усьому. Я відчуваю себе безтурботно як у дитинстві.
Приголомшений полковник нарешті сів.
– Шеф, а ви будете писати явку з повинною? Я так підступно повівся з вами. Трахкав вашу дружину. Гадаю буде краще, якщо ви прийдете з щиросердним зізнанням першим. – поцікавився Литвак.
– Так! Звичайно. Зараз тільки віддишусь. А за дружину не переймайся. Я тобі прощаю, я ж її ніколи не кохав. Одружився з нею, щоб зробити кар’єру. Мир вам і любов! Аби тільки дочекалась. – лагідно побажав Шацький і на душі стало легко і безтурботно, як у дитинстві.

-6-
«Номер абонента прихований» блимнув дисплей телефону полковника.
– Полкан, ти схоже таки перевтомився? Я тобі сказав тримати мене в курсі! Що з Окунем? – засичав старечий голос, коли Шацький прийняв виклик.
– Громадянин Борисов, я вам не полкан, а – полковник міліції Павло Янович Шацький. Ваші дії будуть кваліфіковані як спроба втручання у слідство. І запам’ятайте – нікого прибирати я не буду: ні Литвака, ні Окунькова.
– Пробачте шановний, це якась плутанина. Схоже я помилився номером і ви мене з кимось переплутали. Переплутали… Я телефонував зовсім іншій людині. І я нікого не наказував прибрати! Чуєте мене, це якась плутанина. – зазбубонів співрозмовник, під кінець таки трохи запанікував і додав: – Слава Україні!
– Мабуть вирішив, що нас прослуховують. – посміхнувся Шацький, коли Борисов обірвав розмову. – Де-які люди просто не можуть повірити, що іншим хочеться жити по-новому.
– Думаєте Борисов не зможе жити по-новому? Буде шкода, якщо така непересічна людина і далі буде розграбовувати Україну. Ви не уявляєте наскільки це меткий мозок. Скільки він вигадав схем і оборудок. Самі схеми я оприлюдню. Можливо якісь гроші навіть повернуться державі. Але жоден слідчий не зможе довести його вину. Він же Ейнштейн в царині фінансів. – вирішив відволіктись від протоколів Окуньков.
– Хочете його вигородити, щоб він вас потім з в’язниці витягнув? – суворо запитав полковник.
– Ні, присягаюся. Ні! Зараз я як ніколи відчуваю, що не гідний перебувати на державній службі. – заперечив депутат.
– Ми маємо зустрітись з ним і переконати, що треба жити по-новому. – запропонував Литвак.
– Ви безперечно праві. Я негайно зателефоную йому.

-7-
– Він погодився! Тепер і Борисов буде жити по-новому! – тріумфував Окуньков після телефонної розмови.
– Гадаю я теж маю зробити все, щоб мою посаду зайняв майор Валентин Петрович Тетеря. П’ятнадцять років тому я зайняв посаду, яку по праву заслуговував він. Тоді він був занадто чесним. Волів саджати злодіїв, а не «штрафувати». Довелося викрасти його доньку, а тоді пов’язати його кров’ю. А через рік він вже сам повчав молодих лейтенантів як «на бензин» заробити. Та все одно кращого слідчого в місті вам не знайти. Минулого року в нас маніяк-гастролер об’явився. Суміщав відрядження із своїми збоченнями. Так він його вирахував і в Маріуполі взяв. Могла б вийти гучна справа. Але в інших регіонах, де були жертви місцеві слідчі ті справи швидко на якогось бідолаху повісили. Тетеря! Валентин, йди сюди… Розкажи як ти Романова упіймав. – гукнув Шацький.
З кухні прийшли Тетеря і Антонеску. Тому теж хотілося почути як упіймали маніяка.
– Майор, ти будеш жити по-новому? Я той ствол з твоїми відбитками на себе візьму. Дам свідчення, що ти порушував присягу під моїм тиском. На моєму місці маєш бути ти. Ти ж того маніяка за тиждень піймав. Справа століття! Давай, розкажи…
– Гадаю зараз справа цікавіша! – мотнув головою.
– Та чого там цікавого? Майстер спорту, що гамселив слабших жертв. – скривився Антонеску.
– Ні! Я про те як ми всі водночас вирішили жити по-новому! Шеф, ви простили Литваку ваші роги. Литваку, якого перед цим були готові відправити на той світ, щоб догодити Борисову. Шеф, ви вперше похвалили мене. Мене, якому ви майора дали тільки після того як в главку почали сміятись, що в тебе працює самий старий капітан. Тепер в тебе працює самий старий майор в місті. – почав аналізувати факти кращий слідчий, якого знав полковник Шацький. – В мене є підозра, що ми потрапили під дію якогось газу, чи опромінення. Можливо це якийсь нейро-вірус, який пригнічує ділянки мозку, що відповідають за агресію і абстрактне мислення, а тим самим і брехню. І я не певен, що наше бажання жити по-новому не зникне.
– Кепсько звучить, але досить переконливо. – буркнув Литвак.
– Ось Борисов теж погодився жити по-новому! – заперечив Окуньков. Заява майора його збентежила. Депутат хотів вірити, що його дитяча безтурботність нікуди не пропаде і не буде залежити від чиєїсь чужої волі.
– Борисов міг збрехати. Інакше він би розкаявся в один і той самий час, що і Окуньков з Антонеску. А от я і шеф вирішили жити по-новому тільки коли зайшли сюди. Отже, джерело знаходиться тут! – заперечив Тетеря. – Я давно хочу жити по-новому. Але за довгі роки бачив тільки як скурвлюються інші.
– З сумом мушу повідомити, що Валентин помиляється рідко. Його навіть в Інтерпол хотіли запросити, але я сказав, що він алкоголік. Ти мене вибач, Валентин, розумних в нас не люблять; тільки люблять, щоб вони чужу роботу робили. – продовжив каятись Шацький.

-8-
– Ми вже тут годину сидимо. Може вийти на вулицю і тоді стане зрозуміло наскільки потужне джерело наших розкаянь? – запропонував Антонеску.
– А якщо поза джерелом ми зрадимо бажанню жити по-новому? Хтось готовий ризикнути цим? Я – ні! Я давно не почував себе таким умиротвореним. – заперечив полковник.
– То так і будемо тут сидіти до віку?
Це питання спантеличило всіх остаточно. Ніхто не знав, що відповісти. Всі спрямували погляди на стрілки годинника, немов відчуваючи, що кожний рух маятника наближає їх до старого життя.
Вдруге за цей день дзеленчання дзвоника захопило полковника зненацька.
– Доброго дня! Я – Володимир Іпатійович Пєрсіков, магістр веселих наук, сусід Володимира Антоновича Окунькова. Володимир Антонович, я побачив, що в вас зібралось стільки міліціонерів. Я хотів спитати, чи не знаходили вони скрижаль Світла? – трохи нерішуче почав бесіду новий гість.
– Ні! Але як тільки видасться можливість я зроблю можливе, щоб знайти її. – поспішив запевнити його полковник.
– Не варто! Буває… Не судилось!
– Чекайте, ви сказали «чи не знаходили скрижаль Світла»! Ви не сказали, чи вона ВАША! Ви не сказали, що загубили її. Ви так сказали, бо просто теж її шукаєте, чи скрижаль Світла якась метафора, яка не може бути тільки вашою? Втрачена скрижаль – метафора, як і винагорода? – зупинив гостя Тетеря.
– Ну, майор, ви даєте. Цього разу, я гадаю, ви перемудрили. – посміхнувся Шацький.
– О, ні! Пан майор правий. Вибачте, я так звик мислити метафорично, що мене стає все важче зрозуміти оточуючим. – зрадів магістр веселих наук. – Саме так, скрижалі Світла в першу чергу є ідеєю і лише в другу посланням на папері.
– Але ми не бачили ваших послань, ми бачили тільки світлу пляму. – Шацький ніяк не міг збагнути куди хилить Пєрсіков.
– Або це був білий шрифт на білому папері! – вигукнув Тетеря.
– Так! Чорний шрифт для нас став буденним. А прихований білий спонукає сприйняти інформацію як таємницю, якою не варто легковажити. «Час жити-по новому! Розкаятись і простити ворогів. Повернути безтурботну невинність дитинства.» Довелось вивчити нейролінгвістику і навіть трохи розвинути її.
– Тобто нашим прозрінням ми завдячуємо вам? – поцікавився Окуньков.
– Не поспішайте, справа в тім, що чим більше я знаходжусь під дією скрижалі Світла, тим більше відчуваю тягар вини. Мені починає здаватись, що я божеволію. Тому я хотів би припинити експеримент.
– Припинити?
– Так. Я пущу газ під дією якого ми заснемо і забудемо пару останніх годин.
– А як же жити по-новому? Я не готовий, я ненавиджу себе «старого». – запротестував Окуньков.
– І ваша ненависть вас зробить божевільним. Саме тому ми маємо припинити експеримент. Запевняю, я ніколи не припиню пошук ідеальної скрижалі. Можливо це навіть не перший експеримент. Я ніколи не зупинюсь. Ніколи! – присягся магістр веселих наук і пустив газ.

-9-
– Що трапилось? – отямився першим полковник.
– Якого біса, ви робите в моїй квартирі? Я – депутат. Негайно забирайтесь… –запротестував Окуньков.
– Окунь, в нас якийсь жмур! – штовхнув Румун тіло Пєрсікова.
– Серце не витримало. – припустив Тетеря, оглянувши тіло.
Литвак швидко заліз в портфель небіжчика.
– Маячня якась! – забубонів він невдоволений, що не знайшлось нічого цінного.
– Я все одно візьму. Може знайду якусь підказку, як ми тут опинились? – підібрав папери Тетеря.

-10-
Того ж вечора, вивчивши папери померлого, Тетеря взяв шмат крейди і почав щось писати на вибіленій стіні.
– Боже! Дай мені сили змінити в моєму житті те, що я можу змінити, дай мені мужності прийняти те, що я не можу змінити, і дай мені мудрості відрізнити одне від іншого. – надиктовував майор сам собі.
Кінець???
Тільки для дурнів, які сподіваються на іншого…

Вітченко Віталіна Вікторівна

* 1995 р., м. Суми

 

Світло софіта

 

 

 Світло софіта
1
Вперше за останні багато років мене розбудив не будильник, а сонце. Ні, в той день було таки хмарно. Я про інше. Якась дівуля залізла на мене зверху і почала виціловувати щоки. Через кілька секунд я розплющив очі таки повністю і почав упізнавати її. Анна. Немає нічого дивнішого, ніж почуття. Вони зближують зовсім незнайомих людей, за лічені хвилини і накривають, як казав Лукашин з «Іронії долі», «окончательно и безповоротно».
Тоді ми цілувалися вперше. Вчора не було нічого, я просто витирав її сльози. Хто взагалі ця жінка? Я знав лише її ім’я і те, що вона була балериною, яка не сьогодні-завтра має їхати зі Львова в Київ. Але отут хвилиночку. Вона мала їхати, проте після вранішнього коктейлю поцілунків, я твердо-натвердо, як і слід робити чоловіку, вперше в житті вирішив, що я нізащо її не відпущу. Це б здалося повним абсурдом будь кому, але не мені. Імпульсивні рішення за часту і є найбільш правильними.
2
Іля, моя дівчинка. Ілька. Ще раз хотів її обняти, але було пізно. Шумок сусідів таки розбудив мене. Душа потроху опускалася в повністю розслаблене тіло. Просинався мій розум і разом з ним страшний пекучий біль втрати. Попробував знову заснути, точно знаючи, що не вийде. Боровся з ним години так до четвертої. Хотілося дертися на стіну, рвати на голові волосся, та найбільше – кулю в лоба (найкращі ліки від депресії). Під ранок я таки заснув і проснувся о восьмій від дзвінка Юрика.
- А хто ледь роботу не проспав? Хто роботу ледь не проспав? А кому дякувати треба? Хто молодець? Юрчик молодець.
Ще кілька тижнів тому я б увімкнув люб’язність і дійсно подякував, але останні події розбудили в мені щирість і байдужість. Я кинув слухавку і зліз з ліжка. Дивно, але біль втих.
Я знайшов сили впертися в джинси і футболку, запахтив шкарпетки дезодорантом і вийшов на світ білий. Я не люблю конфлікти, але сьогодні без них не обійшлося. Спочатку вахтер у будинку, потім водій маршрутки, жіночка в маршрутці, вахтер на роботі, і вуаля - я у своєму кабінеті. Нарешті. Кава. Електронна пошта. І Юрик.
- Ранок хамлам.
- І вам доброго ранку.
- Слухай, Слава, білетик у оперу тобі вирвав. Там якась трупа приїхала відома. Сходиш, культурно збагатишся, так скажемо, буде, що в резюме написати в додаткову інформацію.
О боже, відчепіться від мене. Як я вже втомився від вашої турботи.
- Слухай, я не любитель. Давай сам.
- Ясно. Тебе так просто не надуриш. Старий чортяка. Сходи, правда допоможе. Спробуй хоч, заради моїх зусиль.
Зараз не погодься – це опудало в рожевій сорочці, синіх штанях і клоунських помаранчевих кросівках вистоюватиме тут ще пів години і за звичкою всядеться в мене на столі і буде показувати гламурну дівулю. Поміж двох бід вибираємо меншу.
- Умовив. Коли там вистава?
- Сімнадцятого. На вісімнадцяту.
- Це у Крушельницькій?
- Ні, в міській ратуші. В Крушельницькій, а де ще. Темнота.
Він зробив свій фірмовий повітряний поцілунок, точніше чмок губами, саме такий, який робив морячок у «П’ятнадцятирічному капітані» Жуля Верна. Правда, його жахливо били за такі жести, а от Юрику поки що все сходило з рук. І грюкнув дверима.
В мене стався черговий напад депресії. Але я якось упорався і взявся за роботу.
3
Тонкі обриси твого тіла легко і плавно вигиналися під п’яту симфонію Бетховена. За тобою бігало світло софіта. Опускалася завіса. Ти стояла за кулісами і роздавала автографи. На обличчі жодної емоції. А керівник театру вже поспішав вкрасти тебе у прихильників.
- Зірка втомилася. Їй треба спокій.
- Олегу Дмитровичу, негарbr /но так. Люди ж чекали, прийшли.
- Наступного разу, дорогенькі, наступного разу.
Він обняв твої маленькі плечі своїми по-мавпячому довгими руками і повів у гримерку. Там костюмерка вже накрила на стіл.
- Давай-давай, тебе лише чекаємо.
- Сколька можна, Анєчка?
Вони піднімали один за одним пластмасові стаканчики із горючим. Був привід - успішне закінчення туру.
Олег Дмитрович накотив добру літру горілки і на нього почали як завжди нависати п’яні балерини. Та він навіть у такому стані віддавав перевагу Анні.
І от знову чергова порція болю для неї. Чинити супротив сил не було і не було ніякого сенсу. Залишалося одне – пережити, доки це одоробало вдовольниться, перевернеться на бік і захропить.
За вікном був дощ. Великі краплі падали на гарячий літній асфальт. Спочатку Анна лежала на ліжку і не ворушилася. Потім зірвалася, накинула плащ і вибігла з будинку-готелю. Дощ залив обличчя і чорними струмками потік по щоках макіяж. Анна наставляла його дощу. Іноді нам здається, що вода може змити біль. Вона любила літній дощ, а ще любила згадувати дитинство і те, як бігала по такому дощу боса по траві і сміялася. Тоді дощі ще бували теплі. До нитки промок плащ і зовсім розклеїлися балетки. Вона зняла і те, й інше і пішла в ніч. Дощ не вщухав до ранку.
О четвертій вона повернулася в готель. Прийняла гарячий душ. У неї було до непристойності красиве довге волосся, довгі вигнуті вії і маленькі губи. І вся вона була дуже тендітна і це надзвичайно приваблювало. Вона не була жінкою. Просто дитина.
На кухні Анна зробила собі міцну чорну каву. Сонце сходило, і промені світилися на стіні навпроти вікна. Їй уже зовсім не хотілося плакати. Вона почувалася захищеною й обігрітою. Находив ранок і треба було пакувати валізи. Потім Анна згадала, що ще кілька днів вони залишаються в місті, і надзвичайно зраділа. Навіть вирішила поснідати. Великим делікатесом для неї була булка з маслом.
4
Я ще довго не міг отямитися і засинаючи, бачив перед очима твою маленьку фігурку у світлі софітів і без жодної емоції на обличчі. Ніколи до цього не ходив у оперу. Знайомий порадив.
- Слухай, Слава, білетик у оперу тобі вирвав. Там якась трупа приїхала відома. Сходиш, культурно збагатишся, так скажемо, буде, що в резюме написати в додаткову інформацію.
Насправді його мало хвилювали і моє резюме і та відома трупа. Він просто бачив, як я мало-помалу з’їжджаю з глузду і хотів якось зарадити цьому процесу.
- Слухай, я не любитель. Давай сам.
- Ясно. Тебе так просто не надуриш. Старий чортяка. Сходи, правда допоможе. Спробуй хоч, заради моїх зусиль.
- Умовив. Коли там вистава?
- Сімнадцятого. На вісімнадцяту.
- Це у Крушельницькій?
- Ні, в міській ратуші. В Крушельницькій, а де ще. Темнота.
Довелося дістати парадний костюм і улюблену сорочку в клітинку. Ні, одягну білу. Цю спалю. Вона нагадує мені про Ільку і навіть після енного прання пахне її парфумами «Mon Etoile».
А все-таки Юрик мав рацію, класична музика таки лікує, а коли бачиш, як танцюють балерини, це змушує подивитися на жінку не лише як на самку, а як на предмет натхнення, та що там, як на особу, яка надихає.
Багато моїх дивних знайомств закінчувалися романами. Але роман з балериною – це вже було занадто. Ну пень. Ти, чмо, якого сьогодні ледве вмовив друг поголитися, з розбитим серцем і запухлою пикою, розвалився на кріслі і думаєш про роман з балериною, яка тут на кілька днів, ти не знаєш нічого про неї і, до речі, вона може бути неповнолітньою. І так, між іншим, ти з нею звичайно не знайомий, і навряд чи тобі це світить.
Але, засинаючи, я бачив твою фігурку у світлі софітів.
5
Я втекла сюди з сім’ї, якої в мене толком ніколи й не було. Мої спогади про дитинство обриваються на сьомому році життя, коли мама мене забрала з села від бабусі і віддала в школу номер 27, на вулиці Звагельського. А решту часу я проводила в балетній школі-інтернаті, а іноді там і ночувала, коли в мами заводився черговий мужчина, який на дух не переносив дітей. Іноді жила там по півроку, а то й більше, мами не бачила. Не звикала до цього ніяк. У дитини, бачте, немає таких понять як «так краще», «аморально». У дитини є поняття «мама» і «люблю». І одного разу, коли мені було років так вісім, я втекла зі школи і побігла до мами. Там застала картину, після якої зі мною пів року працювали спеціалісти і мазали зеленкою лоба.
В школі я почала конкретно не встигати після цих подій і так і не вирівнялася до самого закінчення. А от з балетом все було більш ніж просто гарно. Я мала успіхи. Після отримання атестата, мене прийняли до київської трупи. Відтанцювала я там чотири роки і, як кажуть,дотанцювалася. Завівся в мене мужчинка. Скажімо так, татко. На п’ятнадцять років старший. Але любов була велика і справжня, як в російських мелодрамах. Я вийшла за нього, сіла вдома варити борщі. Народила дитину з вродженою вадою серця і після чергової операції ми її втратили. Якби мене чоловік почав жаліти і зробив з мене кімнатну рослину я б вийшла в вікно, проте не довелося. Він просто викинув мене на вулицю, за що я, до речі, йому вдячна. Мені довелося працювати і саме це допомогло мені знову не потрапити в заклад, де мажуть зеленкою лоба. Повернувшись у трупу, я швидко все згадала і вже через півроку знову виступала. Як казав мені Олег Дмитрович: «Талант, Анечко, не проп’єш».
6
Я цілий день гуляла по старому місту. Сама. Не любила нікого з нашої трупи. І все-таки Львів надзвичайно красивий. Дуже б хотіла приїхати сюди восени. А ще в мене цілий день було відчуття, що мене в дитинстві сюди привозив татко і носив на руках. Татко, якого ніколи в мене не було.
А ввечері ситуація з Олегом Дмитровичем повторилася і я пішла продовжувати знайомитися з містом, на цей раз з нічним. Спочатку поставилася до всього легковажно і без зайвих сентиментів. Але, повернувшись, сіла на лавку біля будинку і розплакалася, як дитина. Підняла стопи на лавку і обняла коліна.
На плече лягла чиясь тепла рука. Я вирішила, що гірше вже не буде і, не піднімаючи голови, пішла в обійми, які якось дивно мене заспокоїли і зігріли.
Десь за півгодини підняла очі і побачила обличчя юнака, якому на вигляд було років 22, не більше.
- Скільки тобі років?
- Це принципово?
- Так
- 25
Ще мовчали десь хвилин 10.
- Ну я піду.
- Як тебе звати?
- Це принципово?
- Так
- Анна
І грюкнула дверима.
7
Слава залишився сидіти на лавці. За кілька хвилин скрипнули двері. Анна. Він одягнув їй на плечі куртку, обняв за маленьку-маленьку талію. І вони пішли в ніч. Було майже нічого не видно. І тільки за їх фігурками бігло світло софіта.

Віхлевщук Віола Ігорівна

*1987 р. м. Дніпропетровськ.

 

Афганистан

 

 

 Афганистан

Мы прибыли в Афганистан. Небо здесь было серым, люди неприветливыми, город враждебно настроенным. Это была другая сторона мира, и здесь все было навыворот. Даже дождь в силу природных особенностей лил не сверху, а снизу. Он падал на землю, а затем под действием неощутимых подземных толчков, отбивался от нее и устремлялся вверх тонкими грязными струйками. Словно стена из мелких колючих капель, или два потока брызг, сходящихся посредине: один – чистый, другой – мутный. Такое это было невообразимое и неприятное зрелище.
Мы раскрыли зонты (если, конечно, их можно было назвать зонтами). Скорее, тонкие трости с выдутым куполом на конце. Их было неудобно нести, но они защищали ноги и лицо от грязи. Жаль только, что не защищали от настоящего дождя, льющего на нас сверху.
Промокшие до нитки мы шлепали по опустевшей улице, похожей на руины. Вокруг – разрушенные дома, голые стены, следы от пуль и бомбежки. В перекошенных дверных проемах – испуганные лица местных жителей. Женщины в пыльных выгоревших косынках, мужчины с неприкрытой агрессией в глазах, исхудавшие от голода дети. Они прятались при виде пришельцев, которыми мы являлись, с недоумением рассматривали нас из своих убежищ. А мы рассматривали их, хотя не имели на это права. Хозяевами здесь были они.
Со мной были еще трое: Роберто – стройный итальянец, Марат – низкорослый толстяк еврейского происхождения, полячка Ева, а также ее огромный рыжий пес по кличке Рекс. Он был помесью двух пород, каких именно я не могла определить. Мохнатое чудовище имело грозный вид, и удивительно мягкий характер. Ева привезла его с собой, чтобы чувствовать себя в безопасности.
Место, где мы расположились на ночлег, было пугающим. Поникшее одноэтажное сооружение без электричества и водопровода. И хотя мне сложно вспомнить все детали нашей миссии – я никогда не забуду этот зловонный запах нестиранных матрацев, немытой посуды, заплесневелых стен. Хозяева – старая больная женщина с бельмом на обоих глазах, и ее дряхлый супруг выглядели и пахли не лучше. Мы должны были пробыть в этом сарае три недели.
Наша миссия была несложной: наблюдать. С тем, чтобы затем доносить нужным инстанциям о местных волнениях и настроениях. Никто из нас не искрил желанием изучать местную обстановку, но выбора не было – мы пришли сюда не добровольно.
Первая ночь была самой тревожной. Укутавшись в собственные плащи и куртки, мы лежали смирно, опасаясь сомкнуть глаза. Хозяева не внушали доверия, хотя нас и заверили, что это проверенные люди, которые не причинят нам вреда. Мы прислушивались ко всем звукам – к хриплому сопению старика, к посторонним шагам на улице, к размеренному завыванию ветра в дверных щелях. Даже к собственному дыханию – до того нам было неспокойно. Роберто зажег маленький карманный светильник, который, хоть и блекло, но все же осветил унылую комнату. Мы могли различить лица друг друга, и даже печальную гримасу безысходности, застывшую на них. После полуночи за окном послышались выстрелы и крики. Они звучали где-то далеко и глухо. Казалось, что они не касаются нас. Стрельба повторялась несколько раз – и все это время мы лежали смирно, боясь пошевелиться. Даже Рекс тихонько скулил, прижимаясь к кровати Евы. Когда все звуки, наконец, утихли, мы продолжали отгонять сон, опасаясь быть застигнутыми врасплох.
Утро следующего дня оказалось таким же недружелюбным, как и предыдущая ночь. На завтрак нам предложили какую-то смесь сомнительного вида. От нее исходил отвратительный запах. Даже пес не захотел есть эти помои. Поскольку у нас все еще оставались съестные запасы, мы отказались от предложенного угощения и вышли на улицу. Дождь лил стеной, поднимая все больше и больше грязи с земли. Надев резиновые сапоги и дождевики, и прихватив свои зонты, мы отправились изучать город.
Ближе к полудню ливень прекратился, и из-за массивных туч выглянуло солнце. Но среди этой разрухи даже его яркие лучи казались блеклыми и пыльными. Мальчишки резвились в мокрой земле, раскидывали ее палками, кидались друг в друга. Мы отстраненно наблюдали за этими играми, стараясь держаться от них подальше. Один грязевой комок случайно зарядил в рюкзак Роберто. Не успел он обернуться, как виновники разбежались по разным сторонам с диким визгом и хохотом. Затем они еще долго смотрели нам в след, осторожно высовывая загоревшие лица из-за каменных стен.
Мы медленно продвигались к окраине города, следуя отметке на наших картах. Приходилось пересекать опустевшие кварталы, по которым шастали голодные собаки. Все здесь казалось опасным: каждый угол, каждое окно, каждый человек. Протискиваясь между узких улиц, я то и дело ловила себя на мысли, что нахожусь под прицелом. И стоит зазеваться – как кто-то нажмет курок и пронзит меня горячей пулей. Это чувство не покидало меня до самого отъезда, и с каждым следующим днем лишь усугублялось. Поэтому каждый миг я была готова к выстрелу, а в кармане куртки носила прощальное письмо, предназначенное для родственников. Такие же письма были у других членов нашей скромной команды. В случае смерти одного из нас другие обязывались доставить сообщение надлежащему адресату.
На людных улицах было не легче. Мужчины то и дело нарывались на конфликт, толкаясь плечами, задевая нас локтями, кидая яростные взгляды и какие-то непонятные фразы. К их досаде они не могли причинить нам вред, так как мы были миротворцами и находились под защитой. Хотя гарантий дать никто не мог, так что приходилось быть максимально осторожными.
Женщины, напротив, сторонились и уступали дорогу. Они с интересом разглядывали наших с Евой спутников. И неудивительно. На фоне местных мужчин – грубых, неприятно пахнущих, безобразных, даже Марат выглядел привлекательным, несмотря на его тучность и неповоротливость. Что было говорить о красавце Роберто.
Не без труда мы добрались до точки назначения. Каково же было удивление, когда вместо пункта связи перед нами предстал обычный холм с установленным на нем маячком. Мы поднялись наверх и огляделись. С одной стороны раскинулся город – мусорный, затаившийся, жестокий. В другую сторону на десятки километров протянулась каменная пустыня. Нам каждый день следовало подниматься сюда, чтобы ловить сигнал и выходить на контакт с кураторами. Роберто настроил рацию и передал несколько сообщений. Затем мы вернулись в нашу келью.
Вот так бестолково и медленно тянулись наши дни. Спустя неделю мы привыкли подниматься на холм и проводить здесь большую часть времени. Мы покидали ночлег рано утром, чтобы не пересекаться с толпой местных жителей, а возвращались с заходом солнца. Здесь мы чувствовали себя в большей безопасности, чем где-либо во всем городе.
После передачи сообщений оставалось еще несколько часов, и мы проводили их, наслаждаясь закатом. Красное солнце пряталось за горизонтом, а мы любовались им, обнявшись и едва не рыдая от безысходности. Каждый тосковал по дому и мечтал убраться поскорее из этой страны.
Однажды утром, приступив на свой пост, мы с Маратом обнаружили кое-что странное: каменная пустыня изменилась. Повсюду на ее поверхности возникли странные горбы, похожие на камни. Их было около десятка, и они были хаотично разбросаны по поверхности. Эти горбы располагались слишком далеко от нас, и подходить к ним мы не собирались.
Но уже на следующее утро их стало больше. Мы поспешили передать наши наблюдения кураторам. Последние не на шутку заинтересовались происходящим – не прошло и минуты, как нам поручили спуститься в долину, чтобы рассмотреть подозрительные объекты поближе.
Ева накануне сильно вывихнула ногу, так что в случае опасности не могла передвигаться быстро. У толстяка Марата также были сложности с передвижением. Мы с итальянцем оставались лучшими кандидатами на подобную разведку. Прихватив с собой собаку, мы направились вниз по склону, в сторону пустыни. До первой точки было около километра. Мы ускоряли шаг, как могли, спотыкаясь о булыжники и застревая подошвами в треснутой земле. А наши спины тем временем пронзали две пары беспокойных пристальных глаз наших друзей – они были нашим тылом. Спустя полчаса Роберто и я приблизились к цели и замерли как вкопанные. Мой спутник первым подошел к непонятной пирамиде: она была втрое больше его в высоту и ширину, и сверху донизу обтянута мешковиной. Итальянец отодвинул ткань рукой, и его зрачки в ужасе расширились. Внутри была взрывчатка. Таких пирамидок были десятки. Мы подходили то к одной, то ко второй, чтобы убедиться, что все они имеют одно и то же содержимое. Рекс злобно рычал и прижимался к земле.
Назад мы спешили что есть мочи, но путь казался нескончаемым. С холма виднелись два огонька – это Ева и Марат светили нам фонариками. По возвращению к пункту связи мы незамедлительно передали неприятные новости. На другом конце долго висела напряженная тишина, затем поступили указания наблюдать за ситуацией с безопасного расстояния, и ни в коем случае не давать местным повода для паники. А уже на следующее утро мы узнали, что взрывчаткой окружен весь город – со всех сторон, точно по кругу. Наше беспокойство возрастало.
Вечером мы старательно избегали взгляда хозяйки. Старик дремал в кресле, а она сидела за старым хромым столиком, пристально обводя нас незрячими глазами. Свет керосиновой лампы освещал ее лицо. Казалось, что она лишь притворяется слепой, а на самом деле видит куда больше, чем кто-либо из присутствующих.
Среди ночи я проснулась от тихого скрипа – это хозяйка присела на кровать Евы. Сухой костлявой рукой она легонько потрусила ее за плечо, и Ева проснулась. Оставалось только воображать ее испуг. Однако старуха быстро успокоила гостью и принялась шептать ей что-то неразборчивое. Я изо всех сил напрягла слух, чтобы уловить суть беседы. Ее шепот больше напоминал шипение, но даже сквозь этот отвратительный звук и ужасный акцент, мне удалось разобрать суть. Она предупреждала Еву о том, что предчувствует скорое несчастье. Она не знала, что именно, но говорила о чем-то большом, грозном и горящем. Ева задавала множество вопросов, пытаясь угадать, что старуха имела в виду. Когда она упомянула бомбу, хозяйка энергично закивала, затем похлопала ее по руке и еще раз прошипела, что нам пора уезжать. И чем скорее, тем лучше.
Еще два дня мы отстраненно наблюдали за тем, как вокруг всего города замыкается огромное кольцо из взрывчатки. Местные ничего не ведали об этом, однако было заметно, что все они взволнованы. Жители реже покидали свои дома, дети меньше времени проводили в играх, звуки постепенно стихали. Мы же нервно передавали сообщения, призывая всех на помощь. Это была тесная ловушка, из которой нам нельзя было выбраться.
Однажды среди ночи в дверь глухо постучали. Все вскочили с кроватей в ожидании очередной неприятности. На пороге было трое военных – они пришли за нами. Нам приказали немедленно собирать вещи и следовать к пункту связи – там ожидал вертолет. На часах было 3.45. В 5.00 должна была начаться бомбежка.
Мы закинули вещи в сумки и, спотыкаясь, выбежали наружу. Старики оставались в помещении –Ева и я звали их с собой, но нас схватили под руки и потащили по дороге прочь от дома. Как нам объяснили – приехали только за нами.
По дороге мы оборачивались в надежде увидеть кого-нибудь из местных, чтобы предупредить о неизбежной трагедии. Нам запретили подавать им сигнал, и для надежности держали под прицелом. С этого самого момента мы совершенно перестали понимать происходящее. Мимо нас мелькали разрушенные дома. В каждом из них спокойным сном спали местные, не подозревающие, что утро следующего дня для них никогда не настанет. На пороге одного дома вдруг возник силуэт мужчины. Роберто попытался сказать ему что-то, но в тот самый момент один из военных зарядил ему рукой по щеке. Итальянец сразу замолчал, а мужчина быстро вернулся в дом.
Никто из нас не помнил, как мы добрались до вертолета, как зашли на борт, как заняли свои места. Какие-то люди на соседних сиденьях выразили нам благодарность за проделанную работу, пожали нам руки. А мы только смотрели сквозь них безумными глазами, наполняясь все большим страхом и злостью. Затем вертолет оторвался от земли и понес нас над городом. Мы прильнули к окнам, чтобы в последний раз запечатлеть в памяти то место, которое уже совсем скоро исчезнет с лица земли. Было горько и досадно. Спустя полчаса мимо нас промчалось несколько бомбардировщиков – они летели в сторону города, неся с собой разрушение и смерть.
Много времени прошло с тех пор, но чувство горечи так и не угасло в наших сердцах. И хотя в произошедшем не было ни капли нашей вины, мы до сих пор терзаемся вопросом: «а могли мы тогда что-то изменить?» Мы всегда считали, что можем влиять на события. Однако все это оказалось самообманом. Афганистан был уничтожен из политических соображений. Все города с их жителями были подорваны, и государство было стерто из истории, как будто никогда и не существовало. Кто-то решил, что никакой мир не может быть навязан обществу, в котором война является религией. Такое общество не способно уживаться с другими государствами, и представляет для них только опасность. Единственный разумный выход – навсегда убрать раздражителя.
Мирная миссия провалилась – в ней изначально не было никакого проку. По сей день нам четверым остается лишь благодарить кураторов за то, что наши жизни были спасены. Ведь нас вполне могли бросить там, как горстку пешек, неудачно отыгравших свою партию. Бросить, как и всех жителей этого поникшего государства, не оставив ни надежды, ни шанса.
У меня осталась одна единственная фотография – на ней все мы (я, Роберто, Ева, Марат) стоим на холме на фоне заката. В кадр также попали несколько разрушенных зданий и пушистый хвост собаки. Это единственное доказательство того, что мы были там, и это нам не приснилось. Мы пообещали друг другу сохранить снимок и передавать его всем последующим поколениям. Сделать это в качестве отмщения тем, кто хотел бы забыть о случившемся. Возродить память о государстве, чья судьба была решена группой людей, не имеющих никакого права на подобные решения.

Геник  Віталій

*1973 р. м.

Івано-Франківська обл.

«І тіні відкидають тіні»

 

 І ТІНІ ВІДКИДАЮТЬ ТІНІ

Зазвичай я проводжу відпустку в Криму. Але цьогоріч питання з відпочинком донедавна лишалося відкритим. Аж тут зателефонував університетський товариш Олег Ляш і запропонував з’їздити в гори й розплутати одну «літературно-фольклористичну» загадку. Я купився на перше, й ось уже ми з ним таборуємо в тіні замшілих крислатих смерек.
Натруджені ноги солодко гудуть, шлунок приємно тяжить зварена з димком каша. Заходить ніч, засіваючи облямоване чорною хвоєю небо мерехтливим зоряним просом. У глибокому й тонкому супокої поволі стихають крихітні дзвіночки чистих пташиних переливів. Потягає холодком і росяною вогкістю. Звідусіль струменять і змішуються пряні запахи карпатського пралісу.
Олег сидить навпроти, блимаючи в сутіні вогником цигарки. Між нами жевріє ватра, пульсуючи пломенем і жаром. Очі мого друга в полисках проміття здаються крихітними темними ковбанями, в яких застигло вічне питання.
Ми мовчимо. Чекаємо пори.
Думаємо кожен про своє, хоч насправді, мабуть, про одне й те саме.

Ще в потязі Ляш спантеличив мене нісенітним питанням:
– Пригадуєш «Тіні забутих предків»?
– Ну, читав у дрімучій юності.
– Тоді як би ти сформулював головну ідею твору?
– Мабуть, тяжке, але поетичне життя гуцулів…
Ляш несхвально засопів, а тоді тицьнув мені в руки ноутбук.
– Читай, інтелігенте.
Ображатися я не ризикнув і знехотя заходився проглядати різні матеріали про повість. Чого там тільки не виявилося! І етнографія з фольклором, і ботаніка з зоологією, і топоніміка, і психологія… Дійшовши до імпресіонізму, я здався й повернув леп-топ Олегові.
Вдоволено кивнувши, Ляш узявся розвивати свою думку:
– Насправді лейтмотив повісті – кохання. Побут і життя горян – лише тло і обрамлення для надперсонажа – вічної й незнищенної любові.
– Незнищенної? – скептично гмикнув я, натякаючи на розв’язку «Тіней».
– Атож! – підняв палець Олег. – І саме для підтвердження цього ми прямуємо в ті місця.
Розпаливши таким чином мою цікавість, Ляш навідріз відмовився вдаватися в деталі, й усю дорогу ми до цієї теми більше не поверталися.
Лише коли проминули Криворівню й заглибилися з рюкзаками в гори, мій товариш несподівано почав із перерваного місця.
– Розумієш, я припускаю, що «Тіні» – не просто літературна вигадка. Коцюбинський, мабуть, використав у повісті якийсь місцевий народний переказ. Тобто авторська фантазія, звісно, присутня, але має місце й раціональне зерно.
– Про нещасливе кохання? Важко заперечити, – зіронізував я.
– Не зовсім, – відмахнувся Ляш. – Твір можна читати й по-іншому.
– Оригінальничаємо, – дорікнув я. – Ану, просвіти.
– Наприклад, фантастичні елементи «Тіней» критика пов’язує або з буйною фантазією героїв, або ж із хворою психікою…
– Чому ж, – заступився я за вчених. – Усюди вказується, що повість пронизана народними віруваннями гуцулів, світогляд яких за суттю своєю лишався язичницьким.
– Двовірським, – поправив мене товариш. – Еге ж, але первісні вірування зазвичай мислять як темні забобони, не варті серйозного вивчення. Та це, гадаю, не зовсім так...
– Ого! Важиш на авторитет сучасної науки, грішнику? – похитав я головою. – Кажи вже прямо, до чого хилиш.
– Я здогадуюся, чому з Марічки постала нявка і що насправді могло трапитися в горах тієї ночі, яку більшість читачів вважає трагічною.
Міркування Олега мене зацікавили, хоч і не переконали. По-моєму, він жваво тасував факти, підганяючи їх під якусь свою маячну теорію. Так, вірування гуцулів, що душа загиблого неприродною смертю мусить блукати світом і шкодити живим, він заперечував як марновірство. А те, що втонула Марічка стала нявкою, пояснював палким Івановим коханням, підтверджуючи це… знову ж повір’ям, буцім сильні почуття прив’язують душі покійників до найближчих їм людей. Мовляв, саме любов не дозволяла Марічці порвати зі світом живих. Любов-таки незримо тримала її поряд з Іваном, хоча це й окошилося на ньому, бо духовна сутність, мабуть, мимоволі підживлювалася від чоловікового біополя, підточуючи здоров’я. Коли ж минуло сім років, неприкаяна душа, за тим-таки повір’ям, мусила покинути цей світ. Марічка прийшла попрощатися, й Іван усе зрозумів. Але остаточно втратити своє кохання виявився не в змозі…
– І кинувся зі скелі сторчголов, щоб у смерті возз’єднатися з Марічкою, як Ромео із Джульєттою, – нетерпляче виснував я й виніс вердикт: – Поетично, фантастично, патетично. Одним словом усе це називається спекуляцією. Письменник, либонь, у труні перекидається від твоїх домислів.
Ляш лише гмикнув і пішов уперед, лишивши мене при своїй думці.
І тільки тут, на кичері, я дізнався, на чому ґрунтувалися його дикі припущення.
– Ще у школі зі мною трапилася дивна пригода, – розповів він. – Ми ходили в похід і заночували на цьому самому місці. Поки друзі з учителями смеркували біля вогню, я вирішив випробувати сміливість і пройтися нічним лісом. Зайшов так далеко, що гамір із табору ледве чувся. Страху не було, так, цікавість і настороженість. Аж тут у пітьмі зблиснув вогник – один, другий... Я підкрався…
Там виявилася прогалявина зі світлячками, які кружляли навколо старого пня. Але що довше я вдивлявся, то більше переконувався, що то не світлячки. Мовби вітром дмухнуло, й ось уже якісь сяючі постаті йшли кривого танцю у мокрих травах. Отут уже я злякався, та так, що боявся поворухнутися… Знову повіяло, накотився туман, і з нього виникла ще одна постать, висока, сіра, чи то кошлата, чи то огорнута струминками диму. Танок примар відразу припинився. Постать здійняла руку й широко махнула кудись позад себе.
І тут я побачив, що там було урвище, але… через нього пролягла вузенька світляна кладка чи доріжка, напівпрозора й примарна. І постаті одна за одною потяглися нею… чи то в небо, чи то в ніч… і пропали. Ще раз дихнуло холодом, і раптом усе зникло, наче проектор вимкнули…
Помовчавши, Олег закінчив:
– Я тоді подумав – приверзлося. Але потім, коли читав «Тіні», відразу пригадав усе й… почав зіставляти. І зрозумів, що Іван міг не загинути. Він натрапив на подібне дійство, і коли провідник душ в інший світ (а тим поводарем, так званим психопомпом, мабуть, є Чугайстер із гуцульських легенд) відкрив прохід і нявка-Марічка ступила на стежку без вороття, зважився рушити слідом.
Що мені було робити? Вірити в цю маячню? Сміятися? Тоді, далебі, з себе, бо нараз уявилося, що Іван – це я, й єдине моє кохання відходить від мене навіки, й я кидаюся за своєю Марічкою, рвуся всім єством, і ноги несуть мене до провалля. Я ступаю в порожнечу й… крокую осяйним мостом над темними лісами й горами, відчувши на мить, як щось обтяжливе, мовби мокрий кептар, спадає з плечей і летить у прірву. Й стає легко і радісно, а осяйна постать попереду раптом обертається й заклично простягає до мене руки, тоді як сірий кошлатий велет обіч неї переміняється на старого в білому вбранні…

Хай там як, сьогодні опівночі ми з Олегом вирушаємо до провалля, де йому стрілося химерне видиво й де колись, можливо, Іван віднайшов свою Марічку. І те й те сталося на Купала, як і нині.
Нам страшнувато й ніяково. Та зате скоро з’ясується остаточно, де правда, а де облуда, чи існує інша реальність і чи направду любов здатна перемагати все.
Навіть смерть.

Глушкова Надія Дмитрівна

*1994 р., м.Одеса.

 

ЗУСРТІЧ

 

 

 

 ЗУСТРІЧ

Це так дивно – йти вулицями міста, в якому ти народився, та яке зовсім не знаєш. Йти повз соборів, які бачив на фотокартках батьків; повз кольорових будинків, один з яких міг би бути твоїм; повз людей, яких ти міг би вважати своїм народом. Йти вулицями міста, яке повинно бути рідним, та яке ти вперше бачиш свідомо.
Я народилася у Львові дев’ятнадцять років тому. Народилася, прожила рівно тиждень та переїхала із батьками до Австралії. Ми ніколи не поверталися сюди; більш за те, в моїй родині дуже рідко згадували це історичне місто на Західній Україні. Я знала, що там в мене залишилася бабуся, яка відмовилася переїжджати, та інколи натрапляла на старі фотоальбоми, в яких роздивлялася зображення молодих батьків та їх студентського життя.
Проте доля – це іронічне явище. Тому мій літак до Норвегії робить зупинку саме у Львові і в мене є дванадцять годин на свою історичну Батьківщину та клаптик паперу з адресою бабусі. Вона живе на вулиці Ференца Ліста – до речі, її улюбленого композитора. Я знаю це з майже єдиної історії, яку в моїй родині розповідали про Батьківщину.
Я підходжу до дивовижної на вигляд побудови і навіть не уявляю, як в цьому шедеврі можна жити; приймати ванну та готувати сніданок, сваритися та дивитися телевізор. Це щось занадто прекрасне для буденного існування.
Високі двері скриплять, але відчиняються. Промінь сонця, продираючись крізь пильне скло, витанцьовує щось на сходинках. Я квапливо дістаю з кишені ключ, що батько урочисто мені вручив в аеропорту, та підходжу до двері під номером два. Пальці – повз моєї волі – торкаються залізних візерунків замку та покритої тусклою позолотою цифри. В грудях чомусь все тремтить, та я збираю свою волю в кулак та штовхаю дерев’яну стулку.
Всередині... дивно та затишно. Я вдихаю аромат ванілі, деревини та гірку нотку ліків. Вдихаю і відчуваю теплу самотність; мені хочеться торкатися кожної картини на стіні та плакати; а ще – обіймати людину, з якою навіть ніколи не розмовляла. Я думаю про те, як це – жити тут? Бачити все це вранці і перед тим, як заплющити очі вночі; щодня ходити цією підлогою (до речі, дуже скрипучею) та сидіти за цим столом (він такий величезний, створений для великої родини). Я обережно торкаюся долонями поверхні круглого дзеркала хустинки, що висить на стільці; мене охоплює неймовірний спокій Иs:– нарешті, після гомону аеропорту, криків вулиць та сигналів авто. Таке відчуття, ніби я вся створена з валеріани та пильного сонячного проміння, ніби… Мій погляд вихвачує щось дуже знайоме – а такого тут бути не може. На одній з полиць, що висять на стіні, я помічаю шкатулку – таку, як в мене вдома. Вона схована у далекий кут горища, разом з фотоальбомами та кумедними капелюхами батьківської молодості. Така невеличка, із зображенням давньої мапи, а всередині – клаптик паперу, ніби його відірвали від якогось листка. А на ньому три слова «… без офіційних кордонів». Пам’ятаю, я тоді запитала маму, що це значить – а вона лише розсердилася та сказала мені, щоб я не питала дурниці, а краще вчила уроки.
Я обережно беру шкатулку з полиці. Така ж легка та приємна на дотик, як та, «домашня». Я пропускаю ту мить, коли мої пальці швидко відкидають кришку та натикаються на… клаптик паперу. Спокій, ніби вітром знесло; тепер всередині знов маленький шторм, передчуття чогось важливого та незворотного. Я розгортаю папір.
“Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями…»
- … без офіційних кордонів, - чую я голос за своєю спиною.
Чую та різко обертаюся. Знаєте, якщо б я так ніколи і не натрапила на старі фото, якщо б не знала, до чиєї квартири потрапила; якщо б я просто зустріла її на вулиці – я би точно знала, що це моя бабуся. Якщо б риси наших облич не були схожі, якщо б я не чула її голосу, якщо б я була сліпа, глуха – все одно.
Я дивлюся в її очі – що так схожі на мої – а вона посміхається, ніби всі ці роки була поруч і додає:
- Іван Франко.
І я знаю, що я не лечу ні в яку Норвегію. І не повертаюся ні в яку Австралію.

Гнатюк Єва

*1994 р. м. Львів.

 

“На захід”

 “На захід”

Забери мене брате до себе, де б ти не спав. Якщо у тебе немає вікна – ми його виб’ємо. Дверей – то навіщо нам кудись йти?! Якщо не має, де спати, ляжеш мені на коліна, я тебе пригорну, не треба і покривала, щоб грітися у пізній січень. Якщо немає у тебе полиць для книг, ми їх спалимо у ранній лютий. Якщо брате, стеля валиться, тріщать стіни – не страшно. Навіщо нам щось вічне, воно ніколи не породить рух. Ми будемо рухатися на схід, а на заході спати.
Брате, а навіщо нам стежки, якими йти? Ми що не маємо ніг, щоб зробити свої?! Я готова до хащ, щоб тебе вести. Мені не страшно, коли є ти. Нехай навіть у нас немає взуття і теплого одягу, мама не спорядила нас у шлях, але чи це її провина, коли у неї такий син. Ти подбаєш за нас, бо у тебе є я. Тобі потрібна я, як ти мені. Разом ми зможемо перейти босі, збити кров у венах, вирвати вени зсередини до неба і землі. Нам потрібні просто ранки, щоб загоїти мої ранки. Ти дмухатимеш на порізи та сваритимеш мою необачність. Ти візьмеш мене під лікоть і відпихнеш від провалля. А коли прийде літо, якого ми не любимо, перетворимо себе на дерева, пустимо коріння, вродимо нові пагони, щоб зимою опасти і піти далі.
На заході сонця я дивитимуся у твої очі і вчитиму мову людей, щоб колись самій піти туди і говорити, і сміятися, і плакати, коли слід. Бо зараз я не розумію. Я не розумію, хто вони і чого хочуть. Ти ж їх розумієш?! Ти розумієш, чого вони нещасливі стають і живуть, чого дихають біля тих, кого не люблять, чому не люблять раз і назавжди. Вони не чули нашої мови. Вони справді, здається, не знають, коли слід обняти людину. Вони не цілували щиро. Більше ніжності у сонця до наших стомлених зіниць, ніж у них до коханих. Братику, вони справді дивні, я невпевнена , що коли говоритиму, вони мене-тебе почують.
Забереш ж мене до себе на ранок, коли місто спатиме, а люди голубитимуть чужі їм тіла. Ти мене прикриєш крилом і віднесеш до нас, до нашого дому. Нехай його немає і не було, це неважливо. Нехай тут, серед людей, мене не кличуть, це – неважливо. Нехай я тут і не народилася, це – неважливо. Якщо у тебе навіть немає сонця над головою, я стану твоїм сонцем. Якщо тебе немає… Тебе немає.

Ісаєва Людмила

* 1965 р., м.Себеж,   Росія.

 

ЖЕЛАТИНОВЫЕ ШАРИКИ

 

 

 ЖЕЛАТИНОВЫЕ ШАРИКИ

Милая моя девочка, когда ты вырастешь, я расскажу тебе эту смешную историю про жёлтые шарики и «свергнутое» Первое место… Кого и зачем ты хотела на него водрузить и почему – низвергла? Возможно, ты своей чуткой детской душой лучше своей мамы чувствуешь это время, когда мир содрогается и корчился в опасности, это смутное для всех людей время, когда каждый день, ложась спать и просыпаясь, твоя мама шепчет: Господи, сохрани нас на этой земле!.. Пусть люди ходят на работу и ведут своих детей в школу, пашут, сеют и любят то, что создают их руки.
– Мама, – как-то сказала мне дочь, – мне нравиться жить в том мире, который я придумала сама…
Однако, всё по порядку.
Пятилетняя Даша получила от старшего брата, ясно дело, с разрешения родителей – сюрприз: в круглом пластиковом футлярчике – пакетик мелких жёлтых «драже», наподобие витамина «С» шарики со вкладышем-инструкцией «Растишка. Положи на 8 часов в воду и вырасти игрушку. Производство КНР». Что-то из ничего – китайское чудо.
Дети вместе щепетильно подбирали посуду, достойную необычного явления, остановились на прозрачной полулитровой банке. Решали, холодной или тёплой должна быть вода, сошлись на слегка тёплой, и – долго спорили, где же оставить на ночь банку? Сын предположил, что её может разорвать тем, что там вырастет. Из безопасности – поместили в ванной.
Через каждые пять минут Даша прибегала оттуда с круглыми глазами и таинственным голосом сообщала – они уже стали чуть-чуть больше!..
Подошло время сна. Даша заявила:
– …спать не буду, хочу видеть, как они там растут.
Уговоры и строгость не помогли. Пришлось переставить склянку на стол в детскую и развернуть ночник так, чтобы с кровати просматривалась. А детей успокоить – банка не лопнет и не зальёт стол водой. Даша даже в обратную от подушки сторону опрокинулась, поближе к шарикам, чтобы ничего не пропустить – так и проспала всю ночь…
К утру из мелких на донышке «икринок» банка доверху заполнилась прозрачно-жёлтыми «виноградинами». Даша подскочила рано, по будильнику папы:
– …Вы видели, видели, они уже выросли!?.. – в глазах неописуемый восторг и тайна ожидания.
– Это всё, Даша. Они выросли. – говорю ей, перекатывая на ладошке подкрашенные желатиновые катыши. И, в доказательство, один – придавила. Сквозь пальцы проскользнули и рассыпались по полу желтоватые чешуйки. Даша завопила:
– Что ты наделала!!?... Ты его убила!..
– Кого, Даша?! Кого? …Это – их предел. Там нечему расти.
– ...Вырастет!… Вырастет!.. – раздражённо и упрямо твердила она. – … думаю, из них вырастет …Карлсон, Бабочка, Буратино и …Крокодил, …а больше – не знаю кто.., но игрушки должны быть разные.
Спустя ещё какое-то время, она подошла, и, с робкой надеждой глядя мне в глаза, как будто от меня зависел успех этой выдумки, констатировала:
– Мама, кажется, они стали ещё больше...
– Да ну, не может быть. Тебе показалось. Ну, …и чем же, ты думаешь, - это закончится?..
– Игрушкой. – безапелляционно заключила она и гневно смахнула на пол пластилиновый пьедестал, … а потом изрекла:
– Мама, мне нравиться жить в том мире, который я придумала сама…
– Даша, а что у тебя на полу?
– Это я делала Первое место…
– Так против чего протест, Дарья?...
Несколько озадачившись и погоняв что-то в своём «процессоре», она, внезапно, спросила:
– Мама, а собаки бывают красными?..
– Наверное, бывают, доченька. Давай посмотрим фотографии.
Нашли в интернете много разнообразных и красивых собак. Даша оживилась. Подняла с пола пьедестал, разделила его по цветам, и из красных, оранжевых и жёлтых пластин вылепила несколько трогательных собачуль различных пород. Выстроила их в ряд на столе, и, видимо, компенсировав себя творчеством и результатом – обняла меня в знак полного примирения.
Я сидела в неком оцепенении и думала: дети должны верить в чудо. Они могут позволить себе наивность, когда спокойны и благополучны. Всегда ли простительна наивность взрослых? Не напоминаем ли мы легковерных детей, сознанием которых кто-то манипулирует. Мы готовы оживлять чужие для нас идеи силой своего воображения. Заметьте, чужие для нашего развития и нашей жизни идеи. Будь-то исключительность нации, имущественное или интеллектуальное превосходство, или какая-то особая значимость. Как-то исподволь, за страстями и войнами, подзабыли, что разнообразие культур – всеобщее богатство планеты. Земля – одна. Мы на ней в равной мере дети Божии, и – хорошие люди. Но что же с нами происходит, когда слепая воля очередного политтехнолога подталкивает разделиться по партиям, религиям, национальным идеям и авторитетам?..
Ведь когда боишься что-то дорогое потерять – взвешиваешь каждое слово, замечаешь всякую мелочь, страшась неосторожным жестом нарушить сложившийся и дорогой порядок.
Провозгласили права человека - в конституциях закрепили первостепенность личности… Позвольте, а разве эти права за каждым человеком изначально по праву самого рождения не закреплены?.. Только не отнимайте их. Не нарушайте этот Богом заданный высший и единственный порядок, не насилуйте природу с её простейшими правилами общежития. У нас, украинцы, россияне, белорусы, прибалты, поляки – нет врагов, если мы сами себе не враги. Вы не можете хотеть разделения и войны своим детям. У нас общий дом и совсем ещё свежий, болящий миллионами потерь, горький урок тридцатых и сороковых прошлого столетия. Осторожно играйте в «жёлтые шарики» ложных ожиданий – чуда может не случиться. И «Первого места» - тоже. И вообще, нужен ли такой особенный «талант», который идеей национального превосходства – унижает себя и свой народ, отрываясь от целого? Если ты полноценен и превосходен – зачем выпячиваться?!...
Эка, хватила, мать, куда тебя занесло из обычного желатина, скажете вы… Но не в частном желатине дело, тревога о другом – планета в огне. Распри и амбиции «первого места» и «лучших национальностей» перекраивают мир, отнимают жизни и спокойное будущее наших детей. И мирная сущность детской игры преломляется через эту тревогу за наше завтра. А что если всё-таки попробовать вспомнить, восстановить в сознании первозданную, как молитва, мысль: всё равно мне и я – равен всему, – станешь ли  обижать себя самого, умаляя других по тому же национальному признаку?.. Там, где талант и разум побеждает стремление к разделению и превосходству – рука не тянется к оружию. И «красные собаки» хороши, когда они лишь плод детского таланта и воображения.
Эпилог.
В каждом человеке теплится искра Создателя. Согреет ли эта искра или выжжет дотла, оставляя на земле лишь пепел мрачных воспоминаний – зависит от нашего выбора. Развиваться, растить детей, работать и жить в мире – такие усердия скорее утвердят любое национальное достоинство. У нас одна всеобщая идеология – сохранить мир. И великая сила детской непосредственности встряхивает и заставляет задуматься о праве на будущее.
– Мама, тогда почему же люди умирают?
– Они не умирают, а уходят в иной мир, когда тут исполнили своё предназначение…

Кальніченко Артем

*1997 р., м. Чернівці.

 

«Паразит»

 

 

 «Паразит»

1
Потворний безлад. Жахливе видовище з кількох сотень людей, чиї нахабні обличчя розривались від наданої їм влади. Вони бовтались у цьому багні наче черви: хтось грав у карти, хтось просто розмовляв, хтось сидів втупившись у кишеньковий комп’ютер чи їв, проте усіх присутніх об’єднувала тут робота, яка, якщо вдуматись, являла собою звичайну присутність на місці, хоч багато хто з працівників не дотримувався навіть цього банального обов’язку. Усі були одягнені у дорогі костюми, куплені за кордоном, і у кожного в кишені лежали ключі від автомобілів найпрестижніших марок, які зійшли з рейок конвеєра лише кілька днів тому. Найбагатші люди країни, володарі всесвіту і наймерзенніші істоти з точки зору моралі.
– Шановні депутати, починаймо засідання!
Маленький чоловічок у сірому костюмі щось говорив. Він розповідав про низьку економіку, корупцію, розгул злочинності та інші проблеми, якими анітрохи не переймались ті, до кого він звертався.
– Недавно у мене була дівка з здоровенними цицьками!
– А я ще позавчора розважався з двома мулатками!
– Та я навіть сюди вмазаний прийшов!
Гомін продовжувався: ніхто не звертав уваги на чоловіка на трибуні. Той, в свою чергу, розпинався і кричав у мікрофон, та усі його зусилля були марними. Потвори, що сиділи тут, ненавиділи його, так само як і ненавиділи один одного. Кожен з них готовий вирвати нутрощі тому, хто сидить поряд, і тому, хто сидить в іншому кінці залу. Так, це були чудовиська з дорослих казок.
– Африка – чудовий контент! – розповідав один з депутатів. – Сонце і савани! Ти тримаєш гвинтівку в руках, відчуваєш її сталь всім своїм нутром, прицілюєшся і натискаєш на гачок. Куля вбиває здобич і та туша, яку ти щойно підстрелив, падає на землю. О так! У такі моменти ти відчуваєш себе справжнім чоловіком!
– Це щось типу сафарі?
– У споконвічному значенні терміну.
– Треба буде спробувати.
– Не пошкодуєш! Море задоволення та ще й трофеї якісь зможеш додому привезти. От тільки спека там жахлива. Одного разу довелось навіть з струмка випити, коли вода в баклазі закінчилась. Але це маленький недолік.
Гул не зупинявся. Раніше такого розгардіяшу ніхто не міг собі дозволити, але з того часу, як був прийнятий закон про повну секретність роботи парламенту, усім журналістам та іншим стороннім людям заборонялось заходити до залу засідань під час робочого дня. Деякі дні мали за собою статус особливої секретності, коли нікому крім народних депутатів не дозволялось заходити навіть до будівлі. Ніхто не знав в чому ж полягає таємниця, крім, звісно ж, самих лідерів країни. Формально, в цей час вони вирішували важливі речі, які висвітлюватися суспільству не мали, аби запобігти витоку державних таємниць: дозволи на розвиток компаній, чиє існування і діяльність мали за собою не зовсім законний характер.
– Недоліки є будь-де. А як там твої справи з СЕТ?
– Чудово. Ми з директором компанії обговорили всі моменти.
– Ти дав йому дозвіл на будівництво фабрики?
– Усно. Через тиждень він повернеться з Європи і я офіційно підпишу папери.
– Ви мене чуєте?! – крикнув чоловік з трибуни. – Я до вас говорю, шановні депутати!
– Та замовкни вже!
Потворність. Вона не дінеться звідси нікуди.

2
– Пробачте, але мені ще деякий час доведеться побути у Римі. Сподіваюсь, це не вплине на нашу угоду? Я можу прислати свого помічника з документами і він зробить усе за мене. Ви мене чуєте?
Погляд був направлений вниз. В унітазі плавало блювотиння, а в животі досі крутило.
– Алло!
Адріан підняв голову. На губах в нього ще залишалась неприємна слизька субстанція.
– Я чую! – сказав він у трубку. – У такому разі… вам доведеться збільшити суму, – говорити йому було важко, бо в роті досі стояв неприємний смак блювоти. Жахлива нудота напала на нього вже вдруге за останній тиждень. Схоже, настав час звернутись до лікаря.
– З вами все добре? Вам зручно розмовляти?
– Сто тисяч… не менше… за запізнення, – тихо сказав Адріан. – Помічника не треба… тільки ви і я.
Мовчання: співрозмовник обдумував рішення. Важко зітхнувши, бізнесмен промовив:
– Добре, але вам доведеться ще почекати деякий час. Від тижня до місяця.
– Я зрозумів. Чекаю.
Адріан натиснув на клавішу «вимкнути», обірвавши зв’язок.
У животі досі крутило, проте, коли Адріан виблював свій обід, його самопочуття все ж таки покращилось. Він піднявся і, спустивши воду в унітазі, пішов до спальні. Там на нього чекали зручне ліжко та тепла постіль.
Нудота і біль турбували його вже кілька днів. Все почалось зі звичайних, ледве помітних судом у животі, а тепер ця хвороба переросла у справжні напади. Ліки, що знаходились у домашній аптечці не допомагали, тож настав час звернутися до лікаря. Але просто зателефонувати до швидкої було не можна: часи настали важкі. Будь-якого лікаря можна було підкупити, а той безкарно міг би вколоти отруту замість ліків. Який жах! Навіть на вулицю спокійно вийти не можна. За кордон? Та він ледве з ліжка сповзає. Ні, залишився лише один варіант.
– Маріє! – Адріан викликав покоївку. Через секунду до кімнати зайшла жінка середніх років.
– Господи! – сказала вона. – Вам терміново треба до лікарні. Я викликаю швидку!
– Не треба! – голосно сказав Адріан. – Мені не так погано, як здається на перший погляд. Приготуй вечерю. У нас будуть гості.
– Ви впевнені?! Я, звісно, не лікар, але сьогодні вам краще залишитись в ліжку.
– Я знаю, що роблю. Завжди.
Він важко зітхнув. Покоївка, ввічливо кивнувши, залишила Адріана одного. Той взяв мобільний і набрав номер єдиного лікаря, кому довіряв. Єдиної людини, котра не мала підстав його вбивати. Він телефонував своєму другу.

3
Найбільше Віктор ненавидів політиків. Йому довелось побачити їхню темну сторону, бо Адріан, ще в роки своєї молодості, намагався і його втягнути у цей вир. Добре, що в товариша нічого не вийшло. Тож, в той самий час, коли Адріана вибрали народним депутатом від однієї з нескінченної кількості партій, Віктор зміг заслужити звання одного з найкращих терапевтів країни.
Автомобіль зупинився. З боку водія виліз невисокий чоловічок у чорному костюмі. Він оббіг навколо автомобіля і відчинив дверцята пасажиру. Віктор вдихнув свіжого вечірнього повітря. Сонце вже сідало, тож небокрай набув червонуватого відтінку. Також було трохи прохолодно.
– Нас вас вже чекаю, пане, – сказав водій.
– Дякую, – сухо відповів Віктор. Вигляд лакея його нервував, змушував задуматись над тим, що він ніхто порівняно з хазяїном цього будинку і угідь, що його оточують. Подумати тільки, цілих двадцять хвилин знадобилось на те, щоб доїхати від головних воріт до самого маєтку!
– Прошу!
Віктор поглянув вгору. Будинок був величезним. Мабуть, спалень там було не менше двадцяти, а, може, навіть, тридцяти. Кільканадцять вбиралень і ванн, а також власний басейн, в якому Адріан розважає шльондр. Або вони розважають його.
Віктор, тримаючи в руках свій лікарський саквояж, піднявся по сходах і не встиг він постукати, як двері йому вже відчинила літня жіночка. Вигляд у неї був доволі стурбований.
– Доброго вечора, пане Віктор, – сказала вона. – Пан Адріан вже чекає на вас.
Він зайшов всередину.
– Що з ним?
– Я не знаю. Можливо, отруєння. Його нудить, болить живіт, та я думаю він сам вам все розказав по телефону.
– Чому не викликали швидку? Не поїхали в лікарню?
Вона зітхнула.
– Запитайте краще в нього.
Вони пройшли від вітальної зали до довгого коридору, і коли він закінчився, покоївка привела його до спальні Адріана.
– Йому вже трохи краще, але все одно напад нудоти може повторитись ще раз.
– Зроблю все, що зможу.
– До речі, після огляду на вас чекає чудова вечеря. Я сама готувала! – гордо промовила покоївка.
– Виконуєте обов’язки кухаря?
– Іноді, коли дуже треба.
Вони кивнули один одному і Віктор відчинив двері.
Спальня хазяїна мала високу стелю, а на стінах декоративні візерунки. Кілька фотографій, прибитих над столом, який був усіяний різноманітними ліками. На ліжку, закутавшись у червону ковдру, лежав Адріан.
– Вікторе! – радісно зустрів він гостя. Голос у нього був хриплий, а сам він виглядав блідим і змученим.
– Адріане, я прийшов, – відповів Віктор. Його голос залишався холодним, але усмішку він приховати не зміг. Пройшовши вглиб кімнати до ліжка хворого, він потис йому руку. – Що з тобою?
– А ти не змінюєшся, – Адріан витягнувся на руках, трохи покашляв, і сів, опершись об подушку. – Одразу до справи, як завжди.
Знову кашель.
– Роздягайся, а тоді поговоримо. До речі, ти зібрав усі аналізи, що я просив?
– Так… я зібрав. Вони стоять на столі.
Діставши з саквояжу стетоскоп, Віктор почав слухати Адріана. Спочатку спину, потім груди.
– Ясно,– сказав він.
– Що «ясно»? – перепитав Адріан. Віктор промовчав. Він сховав стетоскоп, а потім записав щось у блокнот, витягнутий з кишені піджака.
– Я візьму у тебе крові. Двадцять кубиків. Треба, щоб провести деякі аналізи.
– Гаразд.
Виконавши свою роботу, Віктор забрав баночки з аналізами сечі й калу та сховав усе до свого саквояжу, запакувавши перед цим у стерильні пакети.
– Як твої справи? І я не про здоров’я. Давно не бачив тебе. Ти тепер великий політик.
– Так, але всього я розказати тобі не можу, Вікторе. Хоча, включи наш діалог у договір про конфіденційність між лікарем і пацієнтом.
Віктор кивнув.
– Управління державою – це доволі складно, особливо тоді, коли тебе оточують ці жахливі істоти. Знаєш про кого я? Про подібних до мене. Ледве не кожного дня трапляється вбивство помічника депутата, тому що самі депутати добре ховаються, виставляючи напоказ свої помічників, наче приманку, аби зрозуміти, хто намагається їх прикінчити. Це ти у ЗМІ не побачиш, не почуєш і не прочитаєш. Ця інформація лише тут, – він постукав себе пальцем по лобі, – у наших головах. Ми намагаємось вбити один одного, аби була можливість більше вкрасти. Це бажання переповнює кожного з нас, наче ломка наркомана. Більше влади, більше грошей…Один гріх манить за собою інший і це повторюється безкінечно! Ця трясовина затягнула мене…
Обличчя Віктора залишалось спокійним, незворушним. Він знав цю людину роки, та в такому стані бачив уперше. Хвора, слабка, безпомічна людинка – це те, що прийшло на зміну сильному, розумному і всевладному чоловікові.
– Я не знаю, навіщо я тобі це розповідаю… Господи, не дай мені померти, Вікторе! Збережи мені життя! Я вірю тільки тобі! – Адріан заплакав.
– Я зроблю все можливе, друже.
Вони попрощались згодом, коли Адріан заспокоївся і заснув. Покоївка пропонувала Віктору повечеряти, але той відмовився. Він сказав, що зателефонує Адріану, як тільки стануть відомі результати аналізів.
На вулиці було холодно. Вітер здував капелюх водія, тож він попросив швидше залізти гостя в машину. Автомобіль рушив по володінням Адріана, які окутала ніч. Вмикались і вимикались ліхтарі, а в світлі фар проглядалась ідеально рівна дорога.
« Чудовий будинок, – подумав Віктор, – і чудовий сад.» Раптом йому згадалась державна лікарня, в якій він працював колись. Пацієнти, які помирали від нестач ліків і коштів на їхнє придбання. Згадав про вулиці, на яких панували злочинні банди, а кількість безпритульних збільшувалась кожен день. Згадав про дітей, які крали в магазинах, і їхніх батьків, які не могли сплатити податки.
– Чудовий будинок і чудовий сад, – сказав він.
– Прошу? – перепитав водій.
– Нічого. Везіть мене додому.

ВІКТОР:
Адріан. Що з ним сталось?Я багато чого бачив у своєму житті, але щоб людина настільки змінилась – ніколи. Я не бачив його років десять, хоча все одно не очікував, що він так зміниться. У його погляді я бачу жагу до життя, але життя лихого. Гроші ваблять його, наче вогник ліхтаря вабить метелика. І він вже обпікає крила, знаючи, що не може вийти з дому без охорони.
Я пам’ятаю його іншим. Добрим і чесним. Пам’ятаю безкорисливість в його вчинках, коли він допомагав іншим. Тепер, мабуть, він і забув про існування такого слова.
Бідний Адріан. Хто він тепер?

4
Самопочуття Адріана поступово погіршувалось. Він лікувався від африканської хвороби, назву якої запам’ятати йому не вдалось, але ліки, прописані Віктором, не допомагали. Іноді Віктор заїжджав до свого пацієнта, аби перевірити його «здоров’я».
– Стає тільки гірше, друже. Будь ласка, випиши щось інше, – говорив Адріан. – Моя робота… мої статки… моє життя… усе залежить від цього, розумієш?
– Так.
– Дякую. Мені, до речі, пощастило, – посміхнувся він, – цей керівник… директор компанії СЕТ… мусив відкласти зустріч. Слава богу, що повернеться він ще не скоро! Аби його зустріти мені треба бути у формі і…
– СЕТ. Компанія, яка хоче викупити будівлю дитячого будинку? – запитав Віктор.
– Ага! Я дам їм дозвіл… і все. Тільки ти не кажи нікому. Навіть стіни мають вуха!
Віктор мовчав. Його погляд опустився вниз, наче у школяра, який знову приніс додому двійку.
– Вікторе, з тобою все добре?
– Так. Може, ти не став би давати дозвіл… цим людям.
Адріан засміявся так голосно, що ледве не задихнувся, адже за сміхом послідкував кашель. Віктор глянув на нього з подивом.
– Знущаєшся?! – ледве дихаючи запитав Адріан. – Я ж за це купу грошей отримаю! Коли одужаю, звісно. Вікторе, друже, коли це буде?
– Не хвилюйся. Скоро, Адріане. Тепер я точно знаю, що все роблю правильно, – сказав Віктор.

ВІКТОР:
Я знаю, що з ним, а він – НІ. Він думає, що приймає ліки, хоча насправді то лише вітаміни. Вони харчуються ними. Розмножуються. З кожним днем їх все більше і більше.
Сьогодні я остаточно переконався у правильності своїх дій. Адріана не змінити. Це видно по його очах. Навіть помираючи він жадає грошей. Дурень! Я міг би йому допомогти. Але я позбавлю світ бодай від одного паразита.

5
Ніч. Гроза.
Прогримів грім, а за ним послідкувала блискавка, яка небесним мечем розрізала небо навпіл. Вітер гойдав дерева в різні сторони, а дощ стукав по склу вікон, наче гість, який хоче війти.
Адріан відкрив очі. Біль у животі тепер перетворився у справжню агонію. Голова розривалась навпіл, а у вухах стояв неприємний писк.
– Маріє! – хотів крикнути Адріан, проте з його рота вирвався лише сухий хрип. Він спробував знову покликати покоївку, та його зупинив напад нудоти.
Відчувши ком у своєму горлі він закашляв. “Зараз блюватиму”, – подумав він. Напад нудоти посилився. Адріану здалось, що зараз з нього вилізуть усі його червоні нутрощі. Він нахилився над своїм ліжком, аби не забруднити постіль. Раптом язик його відчув смак чогось гидотного і дивного, чогось, що рухалось. В цей момент в кімнату зайшла Марія.
– Пане Адріан?! – скрикнула вона. Її погляд впав на Адріана і на те, що вивалювалось у нього з рота: велетенські,слизькі білі черви. Вони сплітались один з одним, випадали по черзі, або намагались заповзти під ліжко.
Марія заклякла. Її руки тряслись від страху, а по спині йшли мурашки. Вона мовчки дивилась, як Адріан кашляв і задихався і на те, як з його відкритого рота випадали хробаки. Він намагався підвестись і щось сказати, але все було марно. Згодом він впав з ліжка прямо на купу паразитів і блювотиння. Ті ж почали сплітатись з його пальцями, залазити в його халат.
– Пане Адріан! – покликала його Марія, проте у відповідь не почула нічого, лише дощ дріботів на вулиці. – О Господи!
Її крик було чутно на весь будинок, тому усі, хто залишився там тієї ночі, прибігли подивитись на тіло мертвого пана Адріана.
Потворний безлад. Жахливе видовище з кількох десятків хробаків, що бовтались у блювотинні, а деякі й досі виповзали з рота Адріана.

ВІКТОР:
Я не можу впоратись з цим. Це набагато сильніше за мене…
Він був моїм другом. Я його вбив.
Не можу перестати думати про нього. Лише кілька годин пройшло, з часу його смерті. У новинах вже говорять про це. Причину смерті не називають, хоча я знаю.
Занадто важко впоратись з цією ношею. Самому.
Не можу перестати думати…
Що я зробив? Хто я після цього?
Схоже, я божеволію. Його образ не виходить у мене з голови. Я бачу його молодим і впевненим у собі, коли він читає Гоббса в бібліотеці. Бачу його, коли він вперше з’являється в новинах, як наймолодший помічник депутата. Вже тоді з ним було щось не так. Бачу, як він підписує папери, які викидають людей на вулиці, прекрасно розуміючи, що коїть. І бачу його хворим і слабким, ледве не на колінах просячи мене про допомогу. Уявляю його мертвим.
Який жах…
Адріане, пробач, друже.

Комісарук Володимир

*1952 р., Хмельниччина.

 

СПАСИ, ГОСПОДИ, ІМ’Я МОЄ…

 

 

 СПАСИ, ГОСПОДИ, ІМ’Я МОЄ…

Її назвали Розою. У свідоцтві про народження записали Розалія. Батьки ризикують, коли дають дітям претензійні імена. А що, якщо опісля дитина буде схожа на індика, корову, кобилу, крокодила…
Пасажири тролейбуса щиро сміялися, дивлячись на чоловіка, який поблизу міського парку вів на повідці собаку. Тоді один балагур вигукнув: «Погляньте! Хто кого вигулює?..».
Пес щосили тягнув огрядного чоловіка з обвислим підборіддям вперед. Хазяїн бульдога не був Шариковим, але так вражаюче схожим на свого вихованця, що й окремі, які не сміялися, усміхнулися: - Споріднені душі, - майнула думка.
З іменами не жартують. Є вислів: «Скажи людині 99 раз, що вона свиня – на сотий захрокає». Минулася епоха, коли дітей називали: П’ятирічка, Сталіна, Комеска, Восра (Великая Октябрьская социалистическая революция)… Отож бо підлітку п’ятнадцять, а до нього звертаються: - П’ятирічка. Для заумних батьків повчальним може бути вірш «Довге ім’я». Його суть у тім, що поки вимовляли довге ім’я хлопчика - він втопився.
Роза зростала красунею. Дитинство було безхмарним. Тато, ставний богатир, працював ковалем. Небагатослівний, стриманий. У вільну хвилину садив малечу на коліна, ніжно гладив великою трудженою рукою по голівці. Звав її Дюймовочкою. Гойдав щебетуху на нозі. Коли підросла, підіймав високо вгору, підкидав «до хмар». Вона радісно верещала, хоч і справді було трохи лячно. Жартував: «Не будеш боятися, закину тебе, принцесо, на хмару. Будеш ходити там з Богом».
Першого вересня, коли вчитель початкових класів знайомився з учнями, Роза звернула увагу на білявого кудрявого хлопчика в окулярах. У дитинстві вона чомусь вважала, що всі розумні носять окуляри. Він був одягнений у темно-синій костюм, чорні лакові туфельки, білу сорочку із запонками. До того ж єдиний з учнів мав краватку.
- Скоробагатий Микола, - відрекомендувався хлопчик. Опісля паузи добавив, - Петрович.
Коли прийшла черга до неї, тихо мовила:
- Невінчана Розалія.
Від репліки Миколки: «Я люблю троянди», - дівчинка зашарілася. Це не було почуття сорому. Знак небайдужості з боку школяра, можливо, бажання виділитися, викликав у Рози неясні відчуття симпатії до хлопчика. Щира, безпосередня, дитяча фраза не була компліментом на її адресу, але прискорила серцебиття у дівчинки, будила почуття причетності. Мовляв, вона того варта, якщо на неї, конопату, з двома великими білими бантами, у простому ситцевому платтячку, звернув увагу Такий хлопчик.
- Це син директора, - прошепотіла сусіда по парті.
Піднесена, розмахуючи портфелем і підстрибуючи, вона спішила додому, щоб поділитися з батьками враженнями про перший день шкільного життя.
Обійстя було заповнене людьми. Дивно, але їхній гарячливий пес Мухтар забився в буду і не подавав голосу. Чоловіки, збившись в окремі гурти, мовчки курили цигарки. Сумні жінки й дорослі дівчата в темній одежі, пов :’язані чорними хустинками, про щось тихо перемовлялися. Всі співчутливо дивилися на Розу й поспішно розступалися, звільняючи їй дорогу.
Всі хатні двері були відчинені, дзеркала завішані. У світлиці біля домовини голосила, причитала мама:
- На кого ти нас покинув?! Заплакана, згорьована пригорнула дочку до грудей: – Немає більше нашого тата…
Її сльози, ніби дощ, падали на голівку Розалії. Блідий тато лежав у домовині. У Рози було враження, що він просто спить.
Наступного дня був похорон. Багатолюдність, хоругви, священик з півчими, виступаючі… Дитяча психіка захищається нереальністю. Відчуття, ніби це якийсь майдан, кіно, сон… Їй хотілося вирватися з оточуючого, гратися, плести вінки з живих квітів, шити сукні улюбленим лялькам.
Відтоді будні тягарем лягли на її маленькі плечі. Окрім уроків, допомога мамі по господарству. До того ж, коли мама хворіла чи стомлювалася, допомагала їй на фермі, навіть, коли подорослішала, підміняла неньку на роботі.
Миколка іноді проводив Розу додому і ніс її портфель, частенько давав списувати задачі.
У щоденних турботах і клопотах линув час. Роза закінчила восьмирічку. Після випускного, нарядний, надушений дорогим французьким одеколоном, Микола Петрович увечері провів її додому і при прощанні вперше поцілував.
Тієї ночі дівчині не спалося. Вийшла на подвір’я, вмостилася під крислатою яблунею. Тепла літня місячна ніч. Мерехтливі зорі. Згадувала перший шкільний день, коли побачила Миколу Скоробагатого.
Недоречно говорити про кохання з першого погляду в першому класі. Була взаємна симпатія. Незважаючи на матеріальний стан, без косметики, модельєрів, перукарів, візажисток, масажисток… вона одна з найпривабливіших дівчат у селі.
- Мабуть, не тільки, - подумала. – Адже Микола мотоциклом роз’їзджає й по навколишніх селах і містечках, а вподобав тільки її. Сьогодні, після Миколиного поцілунку вона задумалася про їхні взаємовідносини, про майбутнє. Почуття переповнювали серденько.
- Це кохання? Справжнє?.. Микола її суджений? – линули думки.
Рожевіло небо, росились трави й листя дерев. Вийшла з хати заспана мати.
- Доню, де ти? – гукала вона. – Вже пора йти на ферму.
- Йди, я тебе дожену, - мовила дівчина.
По завершенню роботи Роза поснідала, зібрала у кошик робочий одяг і пішла до ставка. По дорозі зустріла Миколу з двома його приятелями, які поверталися з рибалки. Довготелесий прищавий Андрій, який йшов назустріч, кинув приятелям фразу: «Хоч вона і Роза, але дурно пахне!». Микола змовчав, а його другий приятель зареготав.
З дівочих очей бризнули сльози. Вона охайна, але запах прілого силосу і гною з ферми насправді проймає волосся, одежу.
Роза рвучко повернулася і крикнула:
- Якби мій тато був живий, то за такі слова ти би в…рався! – й щодуху побігла до водойми. Вдосталь наревілася, зайшла у воду, до крові шкребла нігтями шкіру. Образа і гнів на Миколу переповнювали дівоче серце.
- Не заступився. До біса його цілунки!

- Поїду вчитися на кулінара, - заявила вона мамі. Вирішила, якщо буде добре куховарити і пекти чоловікові й дітям смачні витребеньки, - вони це оцінять.
- Я не вчилася готувати. Було б тільки з чого. Підеш працювати зі мною дояркою, - відрізала мати.
Роза дочекалася коли вона відлучилася з дому, швиденько зібрала речі, документи, витрусила із скарбнички гроші, написала записку: «Тікаю, мамо, від гною. Вибач» і поспішила на трасу.

Вік жінки, навіть білоручки, видають руки. У неї робочі руки. Злодійкою не була і не буде. Завтра день її народження. Перед дзеркалом у шкільні роки не крутилася. Не було часу і потреби. Тепер пильно вдивляється на струнку моложаву жінку приємної зовнішності з розкішним каштановим волоссям (на скронях пробивається сивина), великими карими очима (у куточках дрібні морщини). Ще не відцвіла. На бабу-ягу, звісно, не схожа.
Кожна людина, принаймні, двічі на рік (день народження, Новий рік) підбиває підсумки прожитого. Завтра їй 45. «В сорок пять баба ягодка опять», - хоч невелика, проте втіха. «Незамужня. Дітей немає. Це добре і погано», - подумала. «Залишаюся Невінчана», - посміхнулася.
Краєм вуха чула, що Скоробагатий Микола закінчив педінститут. Організував мережу лоточників, потім кіосків, опісля магазинів, завершивши супермаркетом. З вигодою одружився на пампушці, дочці депутата, яка на голову вище і на десять років старша. Мають трійко дітей. Бізнес Микола продав. Має приватний вуз менеджменту в столиці. Мовляв, у теперішній час вигідніше і безпечніше вчити інших заробляти гроші, ніж займатися бізнесом самому. Їй з Миколою побратися не судилося. Вочевидь, Бог милував від любові-вигоди.
Тепер вона розуміє, чому мама часто нізащо гримала і шпетила тата. «Я могла вийти заміж за кращого», - притім говорила вона. До речі, так вважає більшість жінок.
«Не ходіть, дівчата, заміж за нелюбого. А хто піде, будуть сльози, буде тоскно, як загнузданій…».
Нещодавно вона повернулася в рідне село. Вперше за останніх тридцять років почула своє ім’я.
- Невже це ти, Розо, - звернувся до неї сусід. Вибач, що я хазяйную на твоєму обійсті. Вікна забив дошками, щоб злодії не хазяйнували.
- Велике вам спасибі, - подякувала.
- Кошу на подвір’ї траву для своїх кролів, щоби бур’яни не розкошували, за садом доглядаю, від нього дяку маю, - продовжував сусід. - Ти надовго?
- Назавжди.
- Якщо щось потрібно, не соромся, звертайся, - запропонував чоловік.
Першочергово відвідала могилу матері. Було соромно, що недоглянула неньку до смерті, навіть на похороні не була. У церкві поставила свічку за упокій мами, купила грамотку, заказала поминання на найближчій службі. Вперше в житті сповідалася.
- Тікала я з села від гною, панотче, а в таке болото з лайном попала… Згадувати не хочеться. Соромно і боляче. Грішна я. З гордині й гніву від імені свого відцуралася. Представлялася Ельвірою, Сніжаною, Русланою, Росксоланою… лиш би не Ганька, Голька, Манька… не Роза, яка дурно пахне! Потішилися чоловіки наді мною, зганьбили, зґвалтували… Опісля сама в блуд впала. Жила в тумані від похмілля до похмілля. Жила, як вітер подує… Без сім’ї, дітей… Перекотиполе… Простіть мене.
- Бог простить. Я тільки Боже Слово людям несу. У тебе, небого, ще половину життя попереду. Якщо воістину щиро покаялася, буде воно праведним.

Корсак Іван Феодосійович

*1946 р. м. Луцьк

 

Вартовий Лорд

 

 

 Вартовий Лорд

Сенбернар Лорд скрива дивився своїми темно-карими очима, невдоволено вельми поблимував на усе, що діялося на подвір’ї садиби. Господар і господиня, навіть син їх, малий школярик Юрко, похапцем кидали в машину вузлики з одягом та інші хатні пожитки – такого поспіху він не пам’ятав на своєму віку. Так не збираються на рибалку, куди час від часу досвітками, ледве сонце одним оком визирне, вирушали господар із сином; і не втіха близька, не блаженство рибальське прийдешнє відсвічувало зараз у їхніх очах, а непідробний страх, з яким поглядали вони на схід. Звідти доносився і все ближчав незрозумілий і незнаний до недавнього грім, за яким прилітала незмінно біда, яка рвала та шматувала безжально землю, виривала з корінням дерева, трощила цегляні будинки, мов іграшкові, - і ще довго по тому над ними стояв гіркий пил, а то, нерідко, зчинялась пожежа і пливли їхньою вулицею чорні дими, вельми ядучі, як при тім загорявся пластик чи хімія інша…
Лорда в цей дім взяли ще безпам’ямтним щеням, тут він зріс і вигнався в сенбернара-звірюку за півцентнера хіба, отож він настрій господарів досі вивчив, маленьке відхилення чи манюсіньку зміну; однак такого поспіху не пригадував.
Врешті господар, попоравшись, підійшов до Лорда і відчепив його з ланцюга.
-Рятівник ти наш, - легенько потріпав пса по загривку.
Господар мовив те щиро, бо Лорд мимоволі в час війни став хатньою службою попередження та порятунку: і пострілу гарматного ще не дослухатися, і снаряд ще, певне, далеко, як Лорд, дивом те відчуваючи, тривожно, якось особливо, тричі згавкне було , мов попереджає про лихо. Сперш гадали, що то збіг, то випадком поведінка така собаки, доки не впевнилися, що ніяка не випадковість: відтоді по Лордовому сигналові всі в одну мить кулею збігати в підвал, за товсті мури. Благо, дім будувався на совість.
Зараз недобре якесь передчуття ворухнулося на думці у Лорда, хоч вагання все ще не полишало: візьмуть чи ні його також в машину? Йому, як ніколи, не хотілось сьогодні зоставатись самому. Тихе благання застигло в очах сенбернара, видавалось, ще трішки – і пес просьбу свою ладен уголос виказати.
-Рятівник ти наш, - гладив собаку господар, боязливо відводячи очі. – Пробач, що не можемо взяти з собою: війна нас жене в чуже місто, в квартиру чужу на сьомому поверсі. Може, судитиме Бог, ще повернемось…
Підійшла господиня, син підійшов – Юрко сперш Лорда обняв, а потім, дивно якось шморгнувши носом, притьма побіг у машину.
Смакотою різною господарі завалили для Лорда хіба півбуди, та він не переймався зараз тим зманливим і лоскітливо-пахучим добром, натомість ще довго стояв біля кованих воріт, зачинених господарем на замок; він ловив і щомоці не загубити силився такий знайомий авто їхнього запах, що плавав все ще в повітрі, розсіювався поступово, розпливався і розмивався…
Лорд ще довго стояв біля зачинених воріт.
Сперш його брала трішки образа на господарів своїх, чом ним зараз погордували, хіба не знайшлося б місця в машині, він хоч і крупний пес, та вже якось зіщулився б… Раніше вони також інколи сім’єю разом виїжджали, але зовсім не так як сьогодні, і господар не ховав боязливо свої засоромлені очі.
Лорд раптом відчув свою одинокість, одинокість непотрібного, байдуже кинутого, який не треба нікому на світі; він то напевне знав, чи то людина, чи твар яка, але вона має бути комусь потрібна.
І він втомлено почвалав до своєї буди.
Хтозна, чи в обрамзі нинішній верх брала кров предків далеких, що колись з римськими легіонами перетнули Альпи і уславилися як гірські рятувальники, чи просто сам по собі вдався таким. Лордом назвали невипадково його. Він терпів малого Юрка, коли той катався на ньому колись верхи, вхопивши волохатий собачий загривок чіпкими, немов обценьки які, пальченятами, але не стерпів, коли той же Юрко, бавлячись, вдарив собаку по носі. Пес тоді від їжі зовсім відмовився, до малого недоступ, доки Юрка не вговорили по-своєму до сенбернара піддобритися, погладити та приголубити. Відтоді за гонор такий і стали сенбернара Лордом іменувати.
А думки його все пливли та й пливли, як інколи хмари пливуть так низько, що дістати їх і торкнутися, видається, можна. Дивним чином, з часом образа розтанула, мов запізнілий стін на прудкому весняному сонці, натомість інше на гадку набігло: раз господарі поїхали, то так треба було, так людськими законами та звичаями писано. А йому, Лордові, довірили найцінніше, що мали з добра, вельми тяжко мозолями та потом нажитого, - дім і цю землю, цю садибу, де кожен клаптик її, кожне дерево, кожен кущик, чи то бузок, чи калина, з такою шанобою господарями доглянуті. Низку літ господар працював у шахті, та платню, як то водиться інколи поміж колег-шахтарів, не пропивав і не проциндрював, збивав копієчка до копієчки; з нього сміялися і підсміювалися, мало не пальцями тикали, та він не відступав від свого і омріяний дім врешті виріс. Отож Лорд має відповідальну вельми роботу, має з усією своєю собачою відданістю те довірене вартувати, доки знову в воротах не появляться господарі.
Він обходив тепер садибу, ступаючи важкими лапами твердо і впевнено, обходив мало не щогодини вздовж всього мурованого високого паркану.
Між тим, громи не стихали довкола, хоч небо тішилося синню-пресинню, дибилася від вибухів земля, а мимо садиби час від часу, знімаючи куряву й кіптяву, проходили танки та ще якесь залізяччя незрозуміле. На прапорах помічав Лорд дивну птаху, на орла схожу доволі, та чомусь з двома головами. Він бачив на волі орлів, як на рибалку їздили. Доки вудочками господар із сином бавилися, Лорд лугом за метеликами ганяв, за пташками невеличкими, що, видавалося, дражнилися з нього: підлетять на десяток кроків і знову присядуть, або так низько над ним літають, мов кепкуючи, – спробуй впіймай… Отоді й бачив не раз орла справжнісінького, від якого все птаство враз наче вітром здуло.
А якогось дня бубухнуло з неба так, що задвигтів весь дім і шибки жалібно задзвеніли: снаряд вивалив чималу діру в мурованому паркані з тильного боку - тож тепер в Лорда додалося роботи. У той пролом інколи почали заходити зграї бродячих собак, які множилися на очах, бо люд тікав від воєнного лиха, залишаючи бездоглядними недавніх улюбленців, - і ті улюбленці дичавіли, стаючи загрозою для дітей і жінок, для всього живого, що рухалося та дихало.
Першого разу, як зграя числом за добрий десяток ввалилася з гавкотом, гаркотом, писком і вереском у пролом, Лордові стало навіть трішки не по собі. Але те тривало хіба яку мить: він, заледве в проломі забачивши тих непрошених, помчався на них з ричанням грізним і всією статурою потужною своєю збивав їх з ніг і розкидав безцеремонно та безжалісно в усі боки. І надалі, як тільки заявлялася зграя яка, то аж земля стугоніла під важкими лапами сенбернара, а потуга голосу басовитого враз відбивала охоту переступати бодай крок за пролом.
Куди простіше було з дітлахами, що тинялися без звичних шкільних занять, намагаючись інколи перелізти через фігурні ковані ворота, по яких виноград залізний звивався. На малечу достатньо було гикнути голосно та загрозливо припіднятися, щоби у неї пропала охота далі карабкатися.Деколи навіть цілком вистачало злегка всміхнутися, і ту усмішку чужі не могли розрізнити здебільшого, чи то усміх насправді, чи оскал-попередження перед стрибком.
Нове лихо зі свистом, якого Лорд почув заздалегідь і аж зіщулився з того, прилетіло досвітком, знову струсонуло дім неабияк і цього разу вивалило половину гаражних воріт. Те добавило йому тривоги, бо чужак міг ввійти тепер не обов’язково через головний вхід, як ходили господарі зазвичай, але й дало йому самому Лордові деяку перевагу. Лорд теж заходив в помешкання, вельми як вулицею сунули оті з прапорами-орлами: він клав лапи на підвіконня і зверхньо на вулицю з вікна позирав.
-В этом доме еще кто-то есть… Лучше пойдем к другому, - казали ті, що з орлами, забачивши у вікні масивну, мало не лев’ячу Лордову пащу, і на всяк випадок обминали обійстя.
А найбільшою мукою для Лорда з часом голод стає. Харчу, господарями полишеного, на тиждень хіба стачило, потім ще сусід, що через дорогу жив і не виїхав, приносив дещицю. Він з паличкою шкандибав, сторожко роззираючись по боках, бо гасали авто частенько без пам’яті, і подавав через ворота якісь недоїдки – були вони для Лорда смачніші за найвишуканішу смакоту, знану в його житті собачому. Може зо два тижні старенький носив, доки й самого його не винесли в довгому ящику, оббитому матерією чорною.
Тепер такі ж чорні дні для Лорда настали. Він, звісно, міг би через той пролом у паркані податися у світи, і десь на смітниках чи деінде знайти поживу, навіть у випадку гіршому в тої зграї собачої здичавілої щось відібрати, але він не міг піти за межі садиби, він би просто себе зневажав: йому цей дім довірено і цю земл, тож ні кроку за межі.
Ще, правда, на хитрість було вдавався. Як вантажилися господарі, то мішок надірвали з крупою і щось там з мішка трішки посипалося. Те зіркі горобці не проминули помітити, і як відходив десь Лорд, то залюбки зліталися поклювати. Він скористався цим і одного разу біля того місця прикинувся сплячим чи мертвим – сперш горобці сторожко наближалися, підстрибуючи обачно, готові в будь-яку мить на крила схопитися, але Лорд лежав нерухомо, видавалося, навіть не дихав; і як тільки жадібне птаство втратило пильність, Лорд лапою цапнув миттєво найближчого.
Він ковтнув його з пір’ям, солодко мружачи очі, ковтнув і лиш згодом взявся собі докоряти. Лорд такий великий, а горобець зовсім дрібнюсінький, то грудочка також життя живого, якому цвірінькати та вистрибувати хочеться... Ну що він йому, як метелик, з яким колись пустував на лузі, або муха, хоча й мухою, при житті його нинішньому, він зневажати не має.
Від голоду паморочилася голова, а шкіра на животі, видавалося, до хребта присохла. Як тільки Лорд засинав на хвильку, то снилося йому незмінно одне і теж. То Юрко миску виносить каші із м’ясом і той запах зманливий немилосердно ніздрі лоскоче, то на рибалці вони і господар із сином шашлики лаштують: бавлячись, вони підкидають угору шматки теплого м’яса, - і він, зубами голосно клацнувши, ловить в повітрі смачнющий дарунок.
Лорд мучився голодом, а ще дошкульніших мук завдавала підозра, що десь сила його дівається, на очах чомусь тане, і він не може тепер, як раніше, блискавично кинутись на собачу зграю, що зазіхнула на довірену йому територію. Втрата сили і пружності була би крахом всього життя, крахом його кар’єри, насамперш у власних очах.
Нове лихо заявилося надвечір’ям. Двоє чоловічків у зеленій формі спинилися біля воріт, за плечима в обох автомати – Лорд знав, що то за штуки, він бачив, як черга з цієї іграшки косила зграю бродячих собак. Один із прибулих раптом зняв автомата і прикладом за два удари збив на воротах замка і вони ступили в подвір’я.
Від несподіванки у Лорда аж горло перехопило, він навіть згавкнути грізно не зміг: як? Як посміли вони ввійти на довірене йому, ще й майно господарів його попсувати?! Від обурення й злості дибилась шерсть на загривку, верталася втрачена, вочевидь, потуга, і знову пружними, сталлю налитими лапи ставали – він раптом придумав, як прогнати нахаб і не втрапити під автоматний приціл. По кількох коротких стрибках, аби запал той поберегти, він в останній стрибок вклав всеньку силу, всеньку останню міць – і масою своєю кількапудової гримнув на плечі нахаби найближчого; вони обоє котилися по землі, борюкалися і однаково зі злоби гарчали. Другий зелений чоловічок встиг автомата зняти і чергу в повітря пустити, боячись вцілити в кореша. Лорд у якийсь момент відчепився від жертви своєї і стрілою метнувся за ріг будинку – вже навздогін пролунала ще одна черга і неймовірний біль обпік його бока.
-Сволочь, мать и перемать, - ще заточувався Лордів суперник, запустивши лайку брудну, довшу за автоматну чергу на повний ріжок.
- Пошли отсюда, - відізвався другий чоловічок зелений, старший помітно віком. – В доме, наверное, кто-то есть.
-Наши в предыдущих домах подмели под чистую. Я, что, шалаве своей одни колготки ношенные понесу? – пом’ятий Лордом копнув ногою худого ранця.
-Если зверь не отгрыз тебе голову, то еще пулю она получит, -розсердився старший і повернувся іти.
Обтрушуючи пилюку та помітно накульгуючи, другий теж почвалав за ним.
До ранку Лорд зализував бока, з якого солоне текло, а вранці стало його трясти, мов то не денне тепло білим світом по сходові сонця розливалося, а надходила пізньоосіння, драглиста й сира, що до кісток пробирає, ніч. Він сперш у буді лежав, але згодом виповз таки, волочачи задні лапи, і з трудом до східців доповз – може сонце тут камінь трішки прогріє. Кожен порух у тій дорозі давався з тяжким трудом, а ще за ним простягнувся, де повз, темночервоний слід, мов сік буряковий хто ненароком розлив.
Лорд вмостився на східцях і незрушно лежав: йому ніяково було, що тепер нездатен оббігти чи обійти довірене, де він собі очей позичатиме господарям подивитися очі – і те нило мало не так, як зранений бік, на який все намірились набридливі мухи присісти.
Але й інша, добріша думка набігла: він таки мудро вчинив, що перебрався сюди, і не тільки тому, що тут на крихту тепліше. Він лежить на виду, і хоч сили нема дім боронити, та однаково роботу свою хоч на часточку робить – зловмисник який, забачивши його, ще подумає - ступити йому на подвір’я чи ні. А раптом звірюка ота, що спить, прокинеться несподівано і важкими стрибками лев’ячими ще рвоне, чого доброго?
Рана довершила те, чого голод не здужав, висушивши тіло на скіпку, хіба перед кістьми був безпорадний. Третього дня Лорд вже не здужав встати, щоб черву з себе стряхнути.
Тепер він лежав майже завше із заплющеними очима: ні, він не лежав, он господар із сином очі на поплавках пасуть, а йому знову привілля, він знову гасає яро-зеленими луками за жовтими і червоними метеликами; він їм, звісно, кривди не вчинить, але ж побавитися можна…
Лорд був не здатен вже очі розплющити, але безпомильно почув звук їх авто, що під’їхало, почув скрип воріт і тупіт дитячих ніг.
-Татку! –вереснув раптом Юрко.- Лорд помирає!
Він не здужав вже очі розплющити, але з сили останньої напіввідкрив лиш праве повіко: ну чого, ти, малий, я ж просто свою роботу робив, може не так щось, даруйте…
І він знову погнав тими луками, де трави яро-зелені, а грайливі метелики жовті й червоні.

Криворучко Владислав Олександрович

*1996 р., м. Черкаси.

 

ЗЛАМАНІ КРИЛА

 

 

 ЗЛАМАНІ КРИЛА

1
Стояла мертва тиша. Легкий присмак пороху відчувався в повітрі. Дим від артобстрілу розвіювався над степом. На дні окопу лежали гарячі автоматні гільзи, обірвані кільця від гранат, і замотані в плащ-палатки трупи солдатів. Сонця не було вже три дні, інколи капотів легкий дощ, який ще більше навіював жаху в голові… Хто за що воює тут? За чиї інтереси ці молоді хлопці тепер сплять обгорілими навіки під бризентованими плащами, замість того, щоб жити щасливим життям, творити своє майбутнє, робити кращим світ і дивувати рідних своїми подвигами?!
Через декілька метрів далі в окопі сиділо п’ятеро молодих солдатиків. Вони щойно прибули на фронт, але вже встигли забити легені духом паленої крові, димом зі смаком людятини, та запахом горілих стволів автоматів.
- У мене погані передчуття, панове, – заговорив один чорнявий. Хоча там не зрозумієш – хто темніший, хто світліший – від бруду обличчя були як у аборигенів африканського континенту.
- До біса твої передчуття, Дмитре, – відповів кремезніший солдат,
- Скоро знову попруть, і тоді все, – знову за своє веде Дмитро, – і тоді й ми спатимемо вічно під брезентом.
- Ти знущаєшся? – оговорився його сусід зліва, який весь час сидів спершись на автомат, – і так паскудно, досить думати про погане,
- Хлопці, а щоб ви зробили, якби були певні у своїй майбутній загибелі? – продовжував Дмитро, після чого кремезніший у формі пристав і пригнувшись в окопі пішов до інших,
- Мабуть подзвонив би батькам… ну там… вибачився… і все… а ти?
- Знаєш… в мене нема батьків, вони загинули в автокатастрофі, а люди з якими я виріс… (важкий подих). Я б зателефонував би своїй коханій, Катерині, хоча ні…
- Що ні?
- Я їй лист напишу! Ми любили писати листи, пересилали один одному різні дрібнички… романтика, кохання, дитинство в голові… Розумієш?, – посміхнувся Дмитро,
- Так собі, але якщо ти лист напишеш зараз – не факт, що він дійде.
- Мій дійде, завжди приходив!
- Ну діло твоє…

2
На вулиці пустився легкий дощ, який мабуть триватиме цілу ніч. Дим розвіявся. З обох сторін тихо, але підіймати голови над окопом ніхто не наважується. Дмитро сидів закутаний в плащ біля примітивного штабу, який був схожий на землянку, і дряпав на чистому А4 лист. Він два рази переписував одне і теж, не хотів, щоб були помилки, інколи змінював його зміст. Убив цілих 2 години, щоб довести найбільш до ідеалу. Потім випросивши у колег конвертик, акуратно заклеїв і пішов до командира.
- Товариш капітан, дозвольте звернутися!?
- Так, рядовий, весь до ваших послуг!
- У мене до вас важливе прохання! Я хочу відправити лист додому!
- Що? Який до біса лист? Ти здурів? Ми майже в котел попали! З голоду пухнемо і скоро здохнемо до всіх лисих чортів, а йому листи треба слати!
- Це лист прощання, мабуть… Боюся, що цю людину більше не побачу…
- Гаубицю тобі в гузно! Йди звідси! Писака!
- Так точно, товариш капітан!, – віддавши честь, вийшов від командира Дмитро.
«Чорт забирай!», – подумав він, – «Що ж його придумати…»

3
«Зі щоденника Дмитра Маковія, рядового солдата 25-ї роти батальйону «Вітязь»:
10 червня
Сьогодні весь день лив дощ і перетворив все навколо в купу бруду. Нас сповістили про тимчасове перемир’я для того, щоб вивести колону мирних громадян із зони бойових дій.
Через декілька годин нашу роту виставили у вигляді коридору, в який ми зустріли скоро пригнаних, як стадо овець, жінок, дітей, старих людей.
На них було страшно дивитися.
Як раби Стародавнього Єгипту, яких вивій Мойсей.
Змучені, обірвані, брудні з поглядами порятунку. Що з ними робили ті чорти?
Раптом я побачив жінку з торбиною, яка мала скоро пройти біля мене. Я дістав свій лист і приготувався вручити їй з великим проханням. Як тільки пані підійшла до мене, я зупинив її і швидко передав у руки конверт, аби той не промок під дощем зі словами «Я прошу, передайте в Новий-Орловець, будь ласка, я вам віддячу». Жінка переляканими очима подивилася на мене, але стиснула лист в руках і пішла далі. Я не зводив з неї очей. Бачив як вона поклала його в торбину. Не знаю, чи передасть вона той лист, але спробувати було варто. Чому я не подзвоню їй по телефону? Я не знаю як то сказати просто, наприклад «кохана, мене завтра застрелять!», чи як? Ми говорили вчора пару хвилин пізно ввечері і сподіваюся, що то був ще не останній раз. Колона пройшла. Її завершили старий вусатий дід в капелюсі, якого за руку вів малий хлопчина. Як в книжках: старий і малий, ніби поводир і кобзар…

4
Дощ не втихав. Група солдатів супроводжували колону змучених громадян до найближчого містечка Димки, якому саме і дарувала кожен новий щасливий і мирний день 25-та рота батальйону «Вітязь». Стояла мертва мовчанка, яку порушувало чавкання бруду під ногами, /шелестіння листя і важкі подихи солдатів. Через декілька десятків хвилин на горизонті з’явився великий кам’яний постамент з моцним козаком зверху. Внизу був вигравійований напис «Димки».
- Нарешті дійшли!, – з подихом полегшення сказав один із солдатиків, що йшли спереду всіх, на що інші лише зітхнули і продовжували таємничо мовчати далі.
Колона підходила до місцевого штабу батальйону. Їх вийшли зустріти декілька мордатих командирів в плащах на плечах. Зі скривленими фейсами віддали честь першим супровідним і з фразою «Вітаємо вдома!» намагалися підбадьорити звільнений народ, але операція підбадьорення вийшла провальною. Люди були стомленими, голодними, холодними, мокрими, наляканими. Вони втратили дім, не факт, що після цієї катавасії знову повернуться на рідні землі, дехто втратив рідну кровинку під обстрілами ворожих мінометів, гаубиць, зеніток, чи гвалтуванням тупих твариноподібних «вояк» завойовників.
Раптом до одного з командирів підійшла жінка. Вона була босою, одягнена в чорну брудну спідницю, синю куртку і тримала в руці величезну синю сумку. Незрозуміло що вона несла в ній, але несподівано дістала звідти пом’ятий і в деякій мірі промоклий конверт.
- Це мені дав один із ваших солдатів, – сказала тремтячим голосом жінка, – Він просив передати це до Нового-Орлівця, щось дуже важливе!
- Емм… д-д-добре… передамо, – не впевнено, заїкаючись сказав командир і жінка пішла за іншими визволеними.
Наступного дня дощ закінчився, ледве-ледве пробивалося із-за хмар сонце і зуміло все таки просушити плями покоцаного роками асфальту в Димках. Біля штабу стояв зелений старий мотоцикл з коляскою марки «Дніпро». Зі штабу вийшло двоє солдатів в обмундируванні і перехиленими автоматами через плечі. За ними вийшов один із командирів і віддавав необхідні накази до виконання.
- І ще одне, товариші! – сказав командир, – Будете в Орловці – віддайте в перше, яке тільки-но зустрінете, відділення пошти осьо цей конверт, а його потім вже віднесуть куди треба.
- Так точно, товаришу підполковник!, – відказали в один голос браві молодці.
- Ні пуха, хлопці, будьте обережні!
- До чортів, товаришу підполковник!
Один із хлопців підскочив на кік-стартері і мотоцикл за тах-тахкав низькими впевненими оборотами двигуна. Інший сидів в колясці, виставивши автомат попереду себе.
Солдатики виїхали своєю триколісною повозкою за місто і почали набирати швидкості, оминаючи калюжі на дорозі. З обох сторін дорога була оточена високими тополями, деякі з них вже встигли всохнути і потрохи пускають знизу нове віття. Усе це нагадувало довгий тунель, в кінці якого було незрозумілі сюрпризи. І ось тунель закінчився, на перехресті ледве стояв обгорілий вказівник напряму руху. Його перекосило від підірваної поряд міни. Тепер його напрями були подібні «Н-Орловець – 20 км. вгору, Маровиця – 35 км. вниз». Таке відчуття, що ніби то були напрями до раю і до пекла. І справді, адже в Маровиці ще стояли ворожі війська. Хлопці повернули до раю, на Орловець. За поворотом йшов густий ліс, який обмальовувала побита, напівасфальтована дорога.
Посеред дороги став виднітися величезний кратер від вибуху мінометного снаряду. Об’їжджати треба було або через самий кратер, що дуже ризиковано, або з’їхати в поле, де колись буяніла рясна озимина.
- Тримайся, зараз трішки пострибаємо! – сказав водій мотоцикла до свого колеги, але той його не почув від шуму двигуна.
Мотоцикл звернув вправо і не встигши торкнутися потоптаних гусеницями колосків, раптом неочікувано полетів догори. Різкий удар знизу з правого боку, неймовірно приглушуючий звук вдарив по вухах, звідки відразу пішла цівкою кров, і летючі шматки землі, – це останнє що встиг побачити і відчути водій мотоцикла. То була протипіхотна міна, на яку наїхали колесом коляски. Незрозуміло чия вона була: може окупанти лишили як відступали, можливо наші покинули «на вєрочку», але факт лишається фактом. Екіпаж з двох вояк з порученою місією до міста трагічно і водночас героїчно загинув на міні.

5
Пройшов один клятий день після вибуху. На місці підриву мотоцикла лежали шматки транспорту і два тіла, біля яких вже юрмилися ворони. Одні тинялися по брудній землі, інші накручували кола в повітрі, ніби вартуючи нижніх. У одного із вояків лишилася на плечах сумка з різними паперами, половина яких вилетіла звідти після падіння. Проте один з воронів щось кошпорився в торбині. Раптом він дістав звідти білий невеликий папірець прямокутної форми з написами в різних кутках. Він взяв той пожмаканий папірець і здійнявся вгору. Звідки знати цій чорній диявольській птасі, що це самий звичайнісінький прощальний лист, написаний на сльозах і крові маленьким солдатиком, що сидів на дні глиняного окопу. А можливо той ворон – це водій мотоцикла. Можливо його душа переселилася в тіло чорного, як сама смерть, птаха і вирішила закінчити свою місію, донести до місця призначення хоч щось з порученого… Звідки нам знати.
Які неймовірно чудові пейзажі згори! Ніби олівцем під лінійку креслені посадки між дирявими, як старе решето для просіювання вугілля, полями. Коли знову ці поля даватимуть рясні врожаї хліба, олії, ріпака? Невідомо нікому. Раптом за горизонтом почали виднітися обриси білих багатоповерхівок. Між ярами і долинами текла залізнична дорога, де мчав набитий людьми приміський п’ятивагонний дизельок. Ворон летів над залізницею, ловлячи потоки повітря і ніби отримуючи кайф від секундного підйому на них. Уже стає видно сірі траєкторії окружних доріг. Дизель зупинився на черговій платформі і далі його стало не видно за деревами. Ворон прокружляв над посадкою і акуратно присів на гілляку берези, до сих пір тримаючи в клюві лист. Але незрозуміла потойбічна сила у вигляді грудки землі змусила його каркнути і знову вимальовувати обриси в небі, проте, вже без свого здобутого листа. Від переляку летючої в нього чорної земляної бомби, ворон випустив лист і той перевертався в сухій траві від поривів вітру.
- Сергійку, навіщо ти птахів лякаєш! – сказав старий рипучий голос до малого бомбардувальника.
- Так то ж ворона була!, – відказав малий бешкетник,
- Все рівно! Вона такий самий живий організм як ми з тобою, навіщо її ображати!, – усміхнувся старий, опираючись на палицю і тримаючи в правій руці кошик з декількома товстоногими грибами.
- Еххх… Діду, хіба ти ніколи не кидався камінням в пташок?!
- Я не пам’ятаю, але…
- Ооо, поглянь, що це таке!, – перебив чергову дідову філософську фразу малий внук, – це що ворон випустив? Це ж справжнісінький лист! Можна відкрити?!
- Стій, там має бути адреса! Лист не може існувати сам по собі, в нього є автор і отримувач, дай но я гляну!
- Тут написано «До Нового-Орлівця, вул. Садова, буд. 25., кв. 18., Катерині Білокур, сорок сім вісім нуль два…»
- То індекс для поштальйонів, щоб не загубилися, – іронічно відмовив дід внукові, який здивовано читав незрозумілі п’ять цифр в кінці адресата., – Садова… це ж тут скраю. Його треба доставити! Це видно лист з війни…
- То що ходімо?
- Так, синку, пішли.
Знахідка для старого і малого відбила весь інтерес до пошуку грибоподібних рослин. Вони йшли посадкою в сторону міста і раптом внук зачепив розмову:
- Діду, а чому йде війна? Чому люди вбивають один одного?
- Знаєш, внучку, вже дві тисячі років люди не можуть зрозуміти цього… Уяви, щоб я в тебе хотів відібрати морозиво, а ти впирався захищаючи своє солодке щастя, от вже б тоді назріла між нами війна, ти б шукав різноманітні способи, щоб протистояти моїм намірам пограбувати тебе…
- Але ж ти не любиш морозиво…
- Так оце ж і я про шо говорю!
- На війні також б’ються за морозиво?
- Так, тільки це бійня за величезні порції, солодкого полуничного морозива…
- Або шоколадного?
- Або шоколадного… І там не можуть поділити великі дядьки в чорних костюмах на чорних машинах... Та самі ж бояться йти битися за нього, тому посилають на смерть нижчих собі, тисячі звичайних молодих хлопців, які навіть після того всього більше ніколи в житті не їстимуть морозиво будь-яке, якщо залишаться живими…
- А чому ті дяді б’ються за морозиво? Його ж багато і всім вистачить, можна ще зробити…
- Вони не вміють його робити, не вміють попросити, не вміють дякувати, дарувати, не знають міри. Їдять його відрами і не можуть наїстися і хочеться ще більше і більше…
- Так від солодкого може злипнутися…
- Якби ж так…
Ось вже нарешті двоє друзів дійшли міста, перейшли залізницю, об’їздну дорогу і прямували до перших житлових кварталів вулиці Садової, перший будинок був під номером 36. Вони перейшли вулицю на іншу сторону і спокійною ходою прямували до 25-го будинку. Вулиця була тихою. По-під будинками росли рясні каштани, де-не-де можна було побачити швидко стрибаючих від дерева до дерева з пухнастими рижими хвостами білок… При зустрічному вітрі чувся похоронний оркестр, який з часом пропав у східній частині міста.
Усе таки добрели дід з внуком до адреси. Будинок №25. Тепер лишилося знайти необхідну квартиру. Біля першого під’їзду на лавці сиділо декілька жінок з чорними пов’язками на голові. Дід привітався і запитав «У якому під’їзді шукати квартиру №18?», на що жінки єдиноголосно вказали на самий крайній з іншого боку будинку. Дідусь із внуком чемно подякували і почелепали далі.
Потрібна квартира була на четвертому поверсі. Вони подзвонили у двері, але з першого разу ніхто не відкрив. Після другої спроби клацнули замки і в привідчинених дверях з’явилося дівоче заплакане обличчя.
- Що ви хотіли?, – сказала тремтячим голосом дівчина
- Пробачте, пані, але ми неподалік від міста знайшли оцей лист, де вказана ваша квартира, – сказав малий, – це ви Катерина Білокур?
- Так, – відповіла дівчина, – це я
- Тоді тримайте і пробачте, що потурбували, – усміхнувся малий до дівчини, яка спробувала усміхнутися у відповідь, але то не дуже вдалося.
- Дякую.
Дід усміхнувся і взявши внука за руку, пошплентали сходами вниз.

6
Дівчина зачинила двері і пішла до себе в кімнату, відповівши на запитання матері «Хто там, доню?», що помилилися адресою. Вона присіла за столом, склавши ноги на стільці у позі лотоса, взяла ножиці і акуратно розрізала змучений і потріпаний конверт. Дістала звідти папірець і почала читати:

«…Так важко підібрати потрібних слів, коли ти сидиш в бруді, холодний і черкаєш на огризку паперу зганяючи з нього краплі дощу.
Зараз єдине чого я хочу – це ще раз побачити твої зелені очі, поринути у твоє волосся. Хочу знову відчути смак твого ніжного поцілунку. Хочу хоч ще раз обмазюкати твій ніс морозивом, а ти таке саме зробиш мені і тоді ще раз зробити селфі…. Хочу ще раз, щоб настала зима і я зумів зігріти твої ніжні рученята своїми клешнями. Пробач мене за можливі пакості з мого боку, я інколи вів себе як останній придурок, доводив тебе до сліз, але я завжди тебе кохав і буду кохати.
Можливо, мене вже немає на цьому світі, коли ти читаєш цей мій лист. І я певен, що ти його читаєш, бо мої листи завжди доходять, неважливо що станеться на його шляху, він завжди прийде і завжди примусить тебе хоч трішечки усміхнутися.
Я якось пригадав наше найперше побачення, я був переляканий до мозку костей, нервувався ще більше, ніж перед екзаменом. Пам’ятаєш як я тремтячими руками подарував тобі букет ромашок, як ми гуляли бульваром і я робив всі спроби аби взяти тебе за руку, дьоргався як епілептик тоді?... Боже, мені аж соромно згадувати перший незграбний поцілунок… Але воно було того варте. Класно коли ти живеш і знаєш, що можна так згадувати своє і просто з того ржати, а ще крутіше – ржати про то з кимсь…
Катрусю, мила моя, я хотів розкрити тобі свої деякі плани, то шо не встиг перед війною і хотів втілити як тільки повернувся б з війни. Люба моя, Ти людина з якою я бачу своє життя, я не можу уявити себе з іншою дівчиною поряд, я там бачу тільки тебе… Я хотів би, щоб Ти стала моєю дружиною, щоб у нас був син… або донька, хотів би, щоб ми купили десь далеко за містом біля озера маленький будинок і жили щасливою сім’єю… Я мріяв про це… Але не впевнений, що з цією клятою бійнею я зможу то реалізувати. Незнаю з ким ми воюємо, за що, про що… нам ніхто не розказує… навівають голови різним ура-патріотичним брудом і штовхають під кулеметні кулі.
Ми завтра переходимо в наступ і я незнаю чи повернуся живий звідти, але раптом я загину, раптом не повернуся – я хочу, щоб на моїй могилі росла калина. Я страшенно полюбив цю ягоду тут, в окопі, коли мене пригостили побратими перемішаними ягодами калини з цукром, то просто відпадна штука, спробуй колись!
А на кінець скажу ще раз, що дуже кохаю тебе! Я без тебе не уявляю свого буття, просто згнив би як слива під деревом без тебе. Можливо у снах ще зустрінемося! Дякую тобі за те, що ти в мене є! Я щасливий! В якому б бруді я зараз не сидів, скажу одне, що я щасливий мати таку кохану як ти! Ще раз пробач мене і бувай…
З любов’ю, твій вірний Дмитрик Маковій
09 червня»

Катерина читала лист про себе і витирала вже промоклою наскрізь хустинкою сльози. Вона посміхалася, згадувала всі ті моменти, що Дмитро писав у листі, і плакала… Плакала тому, що лист прийшов на 3 години пізніше самого Дмитра, точніше, його мертвого обгорілого тіла… Вона щойно обезсилена прийшла з цвинтару, як раптом у двері задзвонили ті два посланці… Вона ніколи не здогадувалася, що він напише такі слова і саме в листі. Адже на день раніше вони говорили по телефону, і нічого подібного він не згадував… Наступного дня привезли тіла, серед яких був і Дмитро. Його останні скарлючено написані слова на папері були для Катрусі як щастям так і горем… За що він загинув?
Вона поклала лист на стіл, уявила перед собою усміхненого Дмитра і тихенько сказала: «Так!»…

Островська Тетяна

*1976., м. Харків.

                                              

Кілька яскравих днів

 

 

 Кілька яскравих днів

Час – це всього лише спосіб виміряти кількість оборотів Землі навколо себе і навколо Сонця. Тут все просто і зрозуміло навіть учням молодших класів. Але це лише на перший погляд. Насправді час вміє поводитися несподівано, змінювати свій настрій і характер. Змінювати швидкість. Розтягуватись, роблячи чекання нестерпно довгим і стискатися, примушуючи тільки розгублено запитувати, куди ж поділися ці хвилини, години і коли встигли проминути роки?
Інколи час може настільки уповільнитися, що нагадуватиме болотну трясовину, в якій можна вижити, лише якщо зовсім не рухатися. Кожен рух може наблизити до дна і загибелі, і лише надлюдські хитрощі і надлюдська вдача можуть допомогти зробити такі рухи, які дозволять вилізти з цього болота і втекти від нього якомога далі. Потім час, наче прокинувшись, може зробити кілька божевільних стрибків у різних напрямках, а тоді знову завмерти. Є місця, де час ні з того ні з цього починає рухатися в зворотному напрямку, ніби вирішивши перевірити, чи добре працює пам‘ять, і, якщо ні, примусити вивчити все незасвоєне знову.
Тим, хто бажає керувати часом, мріючи про епоху свого імені або просто про епоху не-змін, себто стабільності і спокою для себе за рахунок інших, треба мати неабиякі здібності, інакше коні, що занадто довго переступали з ноги на ногу, можуть сказитися від бездіяльності і тривалого стримування і понести з шаленою швидкістю, не розбираючи дороги і збиваючи з ніг всіх, хто намагатиметься стримати їх надалі. І тоді настає час над- швидких змін. Міняються місцями друзі і вороги, кумири і прихильники, майже забуті історичні постаті переживають справжній ренесанс, а раніше піднесені до напівбогів з гуркотом падають з п‘єдесталів.
В такий час кожен день сповнений новин і подій, але і серед таких насичених днів деякі видаються особливими. Вони виблискують в пам‘яті яскравими сполохами, висвітлюючи кілька пов‘язаних подій, поєднуючи, здавалося б, непов‘язані між собою речі.
Варто лише натяку на згадку про цей день, як одразу повертається це відчуття, цей металевий присмак страху. Це цілком нове фізичне відчуття з‘являється разом зі звісткою про перших розстріляних на Майдані. Це неймовірна новина, але це правда, їх просто відстрілюють. Ні в кого не було сумнівів в тому, що влада нікого, крім себе, не вважає за людей, але просто вбивати… В розверстій безодні стало видно, що буде далі: вони по- відключають телевізійні канали й інтернет, вбиватимуть далі і ловитимуть всіх, хто підтримував на відстані. Репресії, звинувачення, грати, і все це в цілковитій тиші, і зі скреготом падає залізна завіса, ми заручники, яких ніхто не буде визволяти.
А день, між іншим, робочий. Треба їхати. В маршрутці замість звичною музики лунають новини, повідомляючи, що кількість загиблих збільшилася. Пасажири принишклі, всі мають однаковий вираз обличчя, тому що всі відчувають цей металевий смак. Одна істота з явними ознаками колишнього зека починає нервово реготати і голосно сповіщати, що всіх цих дурнів, які виперлися на Майдан, просто закатають в асфальт. Мовчазні до того пасажири неголосно, але переконливо доводять істоті, що все це зовсім не смішно, і істота затикається.
Нарешті потрапивши до роботи, взнаю, що вбитих вже кілька десятків, і вбивати продовжують. Ні про які справи ніхто думати не може. Наш співробітник, він грузин, який втік з Абхазії двадцять років тому сповіщає, що буде війна. Всі починають його розпитувати про минуле. Соромно, але за кілька років спільної праці ми мало цікавилися історією його втечі з батьківщини і тим, що там відбувалося… Що ж, громадянська війна – це дуже імовірно. Я знаю тих, хто радо стане новими комісарами і прийде по мене. Але грузин має на увазі не громадянську війну. Він говорить: «Я втік від Росії, а вона наздогнала мене тут через двадцять років, та далі бігти я не хочу». А я хочу, якщо війна – це не фантастика.
Але поки що мені треба збігати до Алекс, яка сидить сама в своїй сувенірній крамничці. Телефон трагічним голосом моєї мами наказує нікуди не ходити, а їхати негайно додому. Судячи з пустих вулиць і зачинених крамниць, багато хто отримує такі накази. Раптом погляд натикається на магазин, в якому на мене чекає відкладена раніше блуза. Домовленості треба виконувати. Магазин відчинений, але замість широких посмішок і радісних привітань мене зустрічають перелякані погляди. Ми рухаємося автоматично. Гроші. Фірмовий пакет. Колір – ментол. Такі речі створені для безтурботних прогулянок в піднесеному настрої. Але тепер вона стає символом найбільш божевільного вчинку в житті. Бо що може бути безглуздішим за придбання модної непрактичної речі в імовірний перший день війни? Чому ми, мов автомати, проробили всі ці дії, хоча усвідомлювали їхню безглуздість? Можливо, це була спроба звичними діями утримати звичний світ, який почав розсипатися на очах. Оглядаючи вулицю, помічаю на своїх місцях всі привітні кав‘ярні і легковажні вітрини, які втратили найменший сенс. Не говорячи вже про сувеніри. Великі очі Алекс стали величезними, вона нервово ковтає слину, і я знаю, який смак вона відчуває. Я лишаюся в крамниці, поки вона збігає до банкомату. Повертається вона не скоро і приносить звістку про величезні черги до всіх без виключення банкоматів і відділень банків. Металевий смак жене людей, вони прагнуть зняти всі свої кошти і вони праві.
Дорогою додому ми спостерігаємо, як розкручується колесо апокаліпсису в супермаркетах. До кас неможливо втопитися, люди згрібають все, що може зберігатися якийсь час, і вони праві. Хвилі паніки, що котяться від натовпу, накривають і нас. Ми теж повинні зробити щось, хоч якось підготуватись, хоча б залити повний бак бензину. Та на всіх заправках нас зустрічає небачене досі видовище – неймовірні черги з авто. І їхні володарі праві. Вдома ми приникаємо до моніторів, вперше в житті не знаючи, що робити завтра, чи виходити на вулицю, чи пускати дітей до школи. Вже потім згадуємо про їжу, але все одно відчуваємо лише смак металу. Цей страшний металевий присмак зв‘являється разом зі звістками про кожну нову трагедію, про кожну нову смерть. А їх так багато, що доводиться звикати жити в новій реальності. Звикати до несподіванок і небезпек. До того, що постійно хтось потребує допомоги. До того, що мусимо надіятися на неможливе.
Час робить черговий стрибок і світ знову стає іншим. Тепер війна триває і, водночас, триває буденне життя. Зимового ранку міркуєш, що чекає на вулиці, чи то брудні калюжі, чи крижана ковзанка. В жодному випадку – ніяких підборів, чи кеблів, і треба бігти. Не варто запізнюватись до косметологині, особливо, якщо записалася до неї за тиждень. Вона чекає, загадково посміхаючись і помішуючи кольорове варево. Процедура швидка, але пекуча. Не пекельне, можна терпіти, якщо думати про жаркі пристрасні поцілунки. Терпіти не можна того, що обличчя виглядає якимось втомленим.
Чи не могла б вона якось над ним поворожити? Чому ні, а як же, зараз, в тебе ж немає клаустрофобії? Звісно, що є, але заради краси можна півгодини полежати нерухомо в темряві. Не думаю. Що з мене зніматимуть посмертну маску, а хоча і так, мені вже від неї користі не буде. А від цієї, магічної, багато користі, моє обличчя чудово це відчуває. Ініціація пройшла успішно, і можна бігти далі в гарному настрої. Далі по курсу робота. Буде добре, якщо сьогодні не припаде вирішувати складних питань і спілкуватися зі складними людьми. Зовсім трохи магії і все складається за бажанням. Приємні люди працюють швидко, говорять приємні речі, ще й пригощають обідом. По обіді ще трохи праці і знову бігти, швиденько з Апекс по магазинах. Там її знаходить пальто. Хоча вона прийшла зовсім не за ним, пальто їй чудово пасує, воно просто створене для неї. Вона занадто дорого коштує, але я умовляю її забрати цю річ. Боя бачу майбутнє: як вона за ними жалкує, а я слухаю ці жалоби і докори. На мить я заглядаю до іншого варіанту майбутнього: ми тікаємо світ за очі, покинувши зруйновані оселі і жалкуємо, що витрачали гроші на звичайні життєві речі. Але ми повинні сподіватися на краще. Апекс вираховує, від чого відмовитися заради пальто, механічно перегортаючи вішалки з одноманітним штампованим одягом. Раптом висмикує з купи одну ні на що не схожу річ. Навіть не зрозуміло, що воно, сукня чи фрак. Звісно, в моєму стилі. Звісно, мій розмір.
Звісно, занадто дорога. Це помста.
Ми регочемо, вибігаючи з магазину, вишкрібаємо по кишенях завалящі п‘ятірки і десятки, нам необхідна вечеря для сил і вино для настрою. Грошей вистачає тільки на їжу, вином нас пригощають. Ледве встигаємо проковтнути, як вже час бігти на концерт. Там нас зустрічає справжня магія. Чарівні дівчата, доньки даху, грають на всіх музичних інструментах, співають всіма мовами на всі голоси, змішуючи все музичні стилі. Кожна пісня як маленька вистава, і акторки прекрасні. Вони сучасні і традиційні. Їхні музика і співи сприймаються як експеримент в сучасному мистецтві. Вони традиційні як чаклунки, що співають і танцюють як навіжені, заклинаючи долю. Свою дівочу долю. Нашу жіночу долю. Нашу спільну долю, і долю нашої країни. Хіба можливо, щоб країна таких талановитих, веселих, сильних, сміливих і чарівних жінок не змогла відродитися і почати нове життя?
В новому часі оновлюються всі відносини, всі люди виказують свої справжні обличчя, немов світло стало таким яскравим, що неможливо ховатися в напівтіні і приховувати свої погляди. Але дехто наполегливо намагається це робити. Старанно обходить політичні теми, терпляче чекає на вказівку згори щодо актуальної наразі позиції і зручного кута зору. Насправді їм байдуже все, крім власних теплих місць, їх влаштує будь-що, якби тільки ці місця збереглися. Тому вони вкрай обережні в висловах і оцінках, готові в будь-яку мить пристосуватися до примх нового начальства, яким би воно не було.
Але такі здібності мають одиниці, а решта більш смілива, що призводить до численних дискусій, запеклих спорів, і врешті-решт до вмикання того світла, яке без прикрас і умовностей демонструє справжню сутність людини.
Ми ніби півжиття перебували в сутінках. В сутінках обідали разом, гуляли парками, танцювали в клубах, обговорювали новинки косметики, відвідували концерти і вистави, розмовляли про чоловіків, їхні незрозумілі вчинки і дивацтва. А потім настав день, коли ми поділилися на «ми» і «вони». І поділив нас не чоловік, здатний пробуджувати кохання і ревнощі, не знаменитість, захоплення якими іноді приймає хворобливі форми. Це зробила навіть не жива людина. Мертві також здатні впливати на живих, але це за умови, що живі мають знання про особистість, погляди і вчення мертвих. Це також не наш випадок. То ж виходить, що нас розділив всього лише пам‘ятник. Пам‘ятник Леніну, який одні прагнули знищіти, а інші захистити.
Я не можу стримати здивування і запитую, що саме вони захищають? Країну рад,
яка зникла раніше, ніж вони народилися, чи щось із тих безумовно революційних і руйнівних ідей, які кипіли в тій лисий голові, а потім нищівним вогнем котилися по нашій землі? І що, ви тепер не святкуватимете релігійні свята? Бо неможливо одночасно сповідувати віру і невір’я. Адже дедушка прагнув знищіти церкву і заснувати власну під назвою Науковий атеїзм. Про що і писав відверто… Тут би мені і замовкнути, але здогадка пронизує, я знову не стримуюсь і запитую в голос:
- Ти взагалі щось читала про нього?
Мені відповідає зверхній погляд і сповнена презирства репліка:
- Можна подумати, ти читала!
Я завмираю, роззявивши рота. На моїх очах оживає історичний анекдот під назвою «Я не читав, але засуджую». Між тим, на дворі епоха Інтернету, коли за мить можна отримати інформацію про будь-що. І в цей час молода освічена людина не соромиться зізнаватися в своєму небажанні знати, в своєму цілковитому незнанні. Та що там зізнаватися, вона агресивно його декларує, так само, як ті, хто робив це кілька десятиліть тому. Черговий спалах висвітлює тих людей, і я, нарешті, розумію, хто написав мільйони доносів. Вони так само не переймалися ні вченнями, ні ідеологіями, ні змістом книжок. Вони прагнули лише тієї самої власної стабільності, і, якщо вона потребувала знищіти того, хто міг порушити спокій самим своїм існуванням, вони без вагань робили це. Використовували вчення, в яких не тямили, спиралися на авторитети, про які мали умовне уявлення, звинувачували в міфічних злочинах з трибун і строчили доноси. Цілком зрозуміло, хто на кого їх писатиме, якщо час вирішить відступити назад і випустити з могил зомбі на кшталт ревкомів, парткомів і культпросветкомісій.
Спалах триває лише мить, я закриваю рота, так нічого і не сказавши, і просто йду. Треба вже звикнути, що новий час все змінює. Зміни швидкі, часто несподівані і болісні. Старе коло спілкування звужується все більше. Натомість з‘являється і починає рости нове.
Квітень, але тепло майже по-літньому. Так тепло, що можна сидіти просто на землі. Ми з Олесею вилізли на пагорб і сидимо, оглядаючи зелені схили, старовинні кам‘яні мури і букети жовтих квітів, що повиринали просто зі щілин між камінням, і невідомо як тримаються на високих стінах фортеці. Потім ми помічаємо птахів. Вони назнали місця під дахом однієї з башт, в які можна пірнати і щезати там. Потім визирати з-під даху, знову ховатися, потім вилітати і кружляти над баштою, над полем, над зеленими пагорбами.
и розмовляємо про наші кола, як вони змінилися, скільки друзів довелося полишити. Батьки Олесі мешкають там, де повітря отруєне брехнею. Щось таке у повітрі. Можливо, спеціально розпилюють. А ще й телевипромінювання. Не дарма ж вона стільки років транслювали телегіпноз. Тренувалися. Давали установки. Ще коли почали говорити про двадцять п‘ятий кадр. А зараз вже, напевно, дійшло і до двадцять шостого. Ми сміємося, вигадуючи фантастичні версії, і жодна з них все одно не пояснює фантастичність реальності. Ми сміємося, але насправді це не смішно, це ж її власні батьки. І невідомо, як зняти з них страшні чари. Цей сонячний день такий довгий, що ми встигаємо насолодитися і старим містом з його бруківкою, зміщенням епох і стилів, кав‘явнями і крамничками, і дивовижним каньоном, і казковими мостами над ним. І спокоєм. Ми згодні в тому, що тут, на заході, спокійно на відміну від наших східних і південних міст. Це тому, що тут всі на одні
хвилі. Тут не треба витрачати кілька напружених хвилин, аби з‘ясувати, про що можна говорити з людиною і чи можна взагалі.
В цих нових умовах з‘явився новий вид спілкування. Коли наближається яке-небудь свято, хтось пропонує зібратися «як раніше». Давні друзі знають про протилежні погляди один одного, але не бажають сваритися і вкладають мовчазну угоду не торкатися ніяких політичних тем. Тоді дійсно можна відпочити від постійної напруги і повернутися в недалеке минуле. Обговорювати лише дружні, родинні стосунки. Закоханості. Розлучення. Чужі діти. Нові діти. Нові придбання. Інколи дуже приємно поринути в час, коли інших тем просто не було.
Та приємніше знайти одну людину, з якою ці ігри не потрібні. Встановити з‘язок, лише обмінявшись поглядами. Нічого не пояснювати, ні про що не сперечатися і розмовляти, не боячись нерозуміння.
Каті дуже потрібні розмови. Вона – волонтер. Їй необхідно хоча б трохи відволіктися і відпочити. Вона страшенно стомлена. Вона знає так багато. Про новітні медичні засоби, здатні рятувати життя. Про секунди, за які можна встигти врятувати життя. Про лікування і реабілітацію, для яких нічого немає, але все можна знайти. І вони знаходять, збирають гроші, купують, привозять. Все це важко, але не так складно, як звикнути до скалічених. Особливо, якщо спотворене обличчя. Особливо, якщо знаєш, яким красенем він був раніше. Розмовляти з ним і уявляти його колишню зовнішність.
Ця тендітна дівчинка впряглася в такий віз, який потребує надлюдських зусиль. Вона його тягне і не збирається кидати. Мені стає незручно. Соромно. Я роблю так мало. Я не можу як вона.
В нас є один спільний день для відпочинку в казковому місті. Ми прагнемо познайомитися з ними ближче, воно розкриває обійми вулиць, за кожним кутом обіцяє цікавинку. І не обдурює. Ми мусимо бігати цілий день, щоб встигти побачити хіба що головні з його принад. А потім вже просто гуляємо вечірнім містом, яке розквітає численними різнобарвними вогнями ліхтарів і ліхтариків. Але тут є і справжні вогні. Багаття і смолоскипи. Ми натрапляємо на табір реконструкторів. Катя всміхається. Колись і вона. Ми заходимо до середньовічного містечка. Тут кольорові намети, над вогнищами киплять велетенські котли, розносячи нестерпно смачні аромати. Грає волинка, брязкають мечі. Монах у каптурі підпалює своїм смолоскипом інші. Лицарі, королі і блазні пригощають нас надзвичайно смачною їжею, п‘ють з нами, співають з нами. Це лагідне середньовіччя. Тут нікого не катують, не спалюють живцем, не ллють кров легко, наче вино. І вино не ллють просто так, всі тримаються в людських межах, наче дотримуючись договору не спотворювати цей казковий світ.
Ця витівка часу – цілком свідома гра дорослих людей. Звісно, не зовсім гра і звісно, не зовсім дорослих. Але саме її умовність робить її такою приємною. З цього середньовіччя можна вийти будь-коли, тому в ньому хочеться затриматися. Але затримуватися більше не можна. Яким би привабливим не здавався інший час, новий час є важливішим. Він стає все швидкішим і кличе встигати за собою. І ми повинні чути його і встигати за ним. Бо цей час наш. І хоча він намагається розганятися так, що тижні і місяці зливаються в суцільну розмиту смугу, іноді вихоплює з неї і, наче квіти, лишає на згадку окремі яскраві дні.

Остролуцька Антоніна

*1967 р.  с. Вишеньки  Київської області.

 

БЛАКИТНИЙ БУДИНОК

 

 

 БЛАКИТНИЙ БУДИНОК

Хочете вірте, хочете ні, а замолоду, студенткою-першокурсницею вечірнього факультету мені довелося пожити в блакитному будинку під номером чотирнадцять на вулиці Тарасівській в Києві. Прийшла я туди по дзвінку: у чергового вахтера інститутського корпусу були телефонні номери людей, які приймали квартирантів.
– Вибирайте телефонний номер і дзвоніть, може, щось підійде, – сказав мені вахтер.
Перший дзвінок був для мене не вдалим: молодий чоловік-інвалід здавав одну кімнату комуналки в будинку на вулиці Рєпіна, поблизу музеїв Російського мистецтва та музеїв Східного та Західного мистецтв. Але мої батьки були проти того, аби я жила в одній квартирі із неодруженим чоловіком і я набрала другий телефонний номер із записів вахтера. Моєю співрозмовницею була бабуся і, відразу після розмови з нею, я пішла поглянути на своє майбутнє нове помешкання.
Я прижилася в цьому будинку, він був поруч із нашим харчовим інститутом і тут жили на квартирах декілька студентів. Але від першого приходу в цей будинок і аж до тепер мене охоплює хвилювання: це був незвичайний будинок, із незвичайними сходами і не звичайною табличкою на ньому: «Тут жила Леся Українка…» Так, саме в цьому блакитному будинку на Тарасівській в березні 1899 року жила Леся Українка, саме тут збиралася «Плеяда».
Ви не повірите, але часто наближаючись до цього будинку, чи піднімаючись його старовинними сходами, я відчувала незнищенну присутність великої Лесі. Іноді здавалося, вона супроводжує кожен мій крок…
… Одного разу вийшла із інституту на Тарасівську: ніде нікого, лише малесенька худесенька бабуся ледве йде, від вітру хитається, ось-ось впаде… І вона таки почала падати, я її підхопила, підняла, вона швидко прийшла до тями і, несподівано для мене, мовила:
– Це все війна… Війна забрала в мене все: сина, чоловіка, все… А якою я була до війни, як я любила красиво одягатися…
Старинні коштовності із дорогоцінним камінням, які одягла старенька, ніби підкреслювали протиріччя життя, неминучість невблаганного… Бабуся постояла, відпочила, але відмовилася, щоб я допомогла їй дійти до хлібного.
– Я сама, – спокійно і гордо сказала вона, так, ніби хотіла назавжди забрати із собою і війну, і всі розмови про неї.
Але світ і тоді дихав війною. Взимку до мене в кімнату господиня квартири підселила іще двох заочниць, молодих жінок, вихідців із Західної України. Одна із них встигала сумістити студентську сесію із культурним життям: і на концертах побувала, і, навіть, на хокей сходила, аби чоловікові було про що розповісти. Але одного ранку, в розпал своєї сесії, вона прокинулась дуже стривожена і сказала:
– Я сьогодні нікуди не піду, я їду додому, мене щось додому тягне…
Повернулася вона до блакитного будинку через декілька днів, вся в чорному, то з голосіннями, то ридьма ридаючи, не могла пояснити, що сталося. Пересиливши себе, розповіла, що приїхала додому, а там її двоюрідного брата із Афганістану в домовині привезли…
Блакитний будинок на Тарасівській бачив не тільки «Плеяду», багато чого йому довелося побачити і почути. Як би його не було в моєму житті, я була б зовсім іншою. Хтось мені зауважить: це звичайний збіг обставин. Але в світі не буває нічого випадкового, не буває випадкових зустрічей ні з людьми, ні з будинками. Інакше і цієї писанини не було б.
Спасибі тобі за тимчасовий прихисток, вічний блакитний будинок із своїми вічними іменами.

Полянецький Віктор Анатолійович

*1951 р., м. Харків.

 

НАД КРУЧЕЮ

 

 

 

 НАД КРУЧЕЮ

Місяць-повня світив у хату. Ган­на звечора затулилась од нього шмат­ком газети, а тлустяк із півночі ліниво проплив між зірками і знову нахабно зирив у закутки. Ганна так за день на­робилася, що сил не вистачало, щоб звестися із ліжка... Серце, мов у нариві, сіпало болем. Од груби густо тхнуло сажею й гірчило. В голові дурманилося. Трохи здрімнула перед телевізором, то навіть не зчула, як він пікав, коли скінчилася програма. Прокинулась, як повернувся Андрійко. А він приплентався аж по другій годині – із пригаслим похнюпле­ним поглядом, видно, нічого ніде йому не перепало. Бо де ж візьмеш того зілля, коли обох Григоруків загребла міліція. Вони то відкупляться, хіба вперше у них відбирають наркоту. Андрійко мучитиме тепер, адже не може без тієї ширячки. В ліжко он ліг – воно, зараза, ним крутить, спасу немає. Коли б не скоїв щось із собою, бо якби ото весною була не одірвалась од городу та не забігла до хати (серце лихе відчувало!), то вже не стало б й найменшого. Вени на руці перетяв і спливав кров’ю. Вона йому не давала грошей на наркотики, хотіла, щоб по­лишив те горе, а воно тільки на гірше, бо ледве виходила – й лікарям платила, і тим, хто кров здавав для нього...
Стогне, скрегоче зубами. Якби ж то знаття, що заметуть Григоруків, то із запасом купили б отих ширячок, бо мають гроші – бичка здали й почали розпродувати поросят, льоха аж дванад­цятеро привела цього разу.
Взавтра у Горлик можна було б з’їздити та дістати що треба, чи, здається, там не базарний день. Коли б тільки до ранку дотягнути, а там він, може, десь роздобуде у хлопців, бо таких, як він, у селі доволі. То раніше старшого її Миколу вважали за прокаженого: нарко­ман, бачите!.. Голова сільради аж піною брався, коли Ган­ну зустрічав, довідку для собезу не хотів давати, а в самого зараз онука «на голці сидить» – скільки не лікував, ніщо не допо­магає.
А Миколка, що вернувся з Афгану, без ніг – молодий, то й затужив. Смак того заморського зілля на війні вподобав, бо ку­рив і коловся... Військкомат йому виділив і машину, та їздив він нею мало, вколеться і спить собі. Попоїсти любив, смаженої картоплі сковороду мов за себе кидав. Якось зірвався на машині із кручі, то хоч не мучився довго...
Ганна прислухалася. Наче не стогне, рівно дихає, спить неначе. Дай Боже...
Із Костиком (середульшим) вона набідувалася, напереживалась, рятувала як могла. Викликали її в технікум і кажуть: сина пильнуйте, бо злигався з наркоманами. Спочатку лиш обкурювався, а тоді й на уколи перейшов. Скільки сліз виплакала, як просила, як умо­вляла. .. Купила йому мотоцикла, якого вже хотів, і магнітофона – не допомогло. Вколов собі щось не те, то й забрала з моргу синього, з ватою в носі... А такий же розумний хлопчина був, їй допомагав завжди на хазяйстві, й учився гарно: задачки всім хлопцям роз’язував на вулиці...
Які ж болючі оті діти... Ночей недосипала, плекала, думала на щастя – три синочки мов явори, а воно, одні сльози. Хотілося на старості десь голівоньку прихилити, й за могилкою щоб приглянув хтось... Спить, Слава Богу, а прокинеться, одне на умі: вколотися.
... Ганні верзлися бридкі, смердючі щури, вони зирили на неї з кожної шпарки та шкірили свої гострі зуби, вона гатила їх ґаблями, а ті витріщали хижі очі й сичали, мов змії. Жінка прокидалась від жаху, і знову довго не могла заснути від сліпучого місячного світла.
Щуриха жила у свинячому хліві вже кілька років. Падлюка, не тільки їжу свинячу крала, а й підстерігала, як поросить­ся льоха, то поросятиною ласувала завжди першою. І ніяк не можна було знищити. Щурят витруїли, старого капканом спіймали, а цю, гадину, не візьмеш нічим. Хитра: не їсть отруєного і не попадає в пастку. Бо з малими вона впоралася, а ця, велика пройда, не дуже боїться Ган­ни, зуби скалить і не тікає – бачить, пройда, що перед нею баба...
Місяць сліпить очі, але так не хочеться вставати– щоб не скрипнуло ліж­ко, аби не розбудити Андрійчика. Дихати в хаті ні­чим, на дощ, мабуть, тому і смердить сажею. Треба було б щось скоїти з грубою, та думалось усе, що завод їх зноситиме, а за теперішнім часом, видно, ще не скоро, а хата вже який рік стоїть над кручею, бо вибрали глину для цегли. Воно й жалко Ган­ні оддавати її під знос, та що вдієш. Колись була така гарна, мов панська, – перша цегляна на селі! Бо тоді ще з вальків усі собі лампічили житла. А як одкрили біля них цегельний завод, то Сава колгосп покинув і пішов туди працювати. Голова через те город одрізав, та чоловік все одно не повернувся до трактора, бо задумали вони будуватися. А за грунтом не жалкували, бо з городу того й мало було пуття – глинище ж. Сава вдень і вночі на заводі тому їшачив, ото тільки прибіжить, у рот щось кине і знов у піч тручає ті важкенні вагонетки. Зате ж яку побудували хату! Палац! Вели­ку, простору – на п’ять кімнат. Вони й електричне світло провели від за­воду, було для кого старатися – синочки один за одним на світ з’являлися. Савка дуже хотів мати трьох синів, а Ганна і догоджала йому, щоправда, надіючись потайки, що помічницю приведе собі. Коли ж і втретє сказали в пологовому будинку, що син у неї, своє бажання переклала на майбутніх невісток, щоб хоч вони мали дівчаток.
Щуриха не виходила з думок Ганні. Вона б, може, й не чіпала її, хай би вже і зжерла порося якесь чи свинські недоїдки, а то ж, падло, підкопує хлів, стіна потріскалася вже в кількох місцях. За що Ганна тільки не бралася – і затуляла дірки, й заливала цементом, а вона, паскуда, розривала в іншому місці. Бо якби оту нору, якось хутко забити чимось, коли вона розкошує у хліві, тоді не було б у неї сховку. А хвостату вигнала б надвір, і та, може, й не прийшла б більше, інший би підшукувала собі закуток. Ганна одразу й ухопилася за цю думку, мов за соломинку.
Свиня сердито рохкала в хліві, вона більше хазяйки ненавиділа щуриху. І Ганна зважилася, обережно звелась із постелі, на­кинула на себе грубу хустку й тихцем у сорочці вискочила надвір. З купи каміння на подвір’ї вибрала.більш пласку каменюку.
Щуриха, видно, вже наїлася добре, бо сиділа і вмивалася на віконечку– на Ганну жодної уваги. Ну, як у себе вдома! Ганна ж так і вдіяла вдіяла за своїм задумом: миттєво прикрила нору й схопила ґаблі. Але ж, стерва, не захотіла кидати хлів, вишкірилась, от-от ско­чить у вічі. Махнула раз і вдруге рукою, й, бачачи, що діла не буде, вдарила хвостату по голові. Затим взяла її за хвіст й викинула на гній.
У щурихи в корчах билося тіло, очі ще дивилися на Ган­ну, але вже якось тепло, без притаманого хижого зблиску. Кров... Досі звірина бачила кров лише чужу, коли кувікало порося, а вона гризла й гризла його, лигала ніжне м’ясо й захлиналася гарячою кров’ю.
«Нехай уже й жила б собі, Бог із ним, із тим хлівом, всеодно завалиться скоро», – подумалось Ганні. Жалко було. Безпомічне звіря навіяло їй жіночу розчуленість, хоча, що вже скоєно – то скоєно. Нічого не повернеш. Смерть дедалі дужче й дужче оволодівала щурихою, а очі її очі вже дивилися в нікуди. Сіренька пухнаста тушка з мерзенним хвостом застигала, і в Ганни руки бралися гусками – прохолоднішали ночі. Треба було йти до хати, а вона ще дивилась на кручу, – там бовваніли спору­ди цегельного заводу. Не працює вже. Спочатку лише розтягали кольорове залізяччя, а тепер уже розкру­чують вагонетки й рейки.
Їздила Ганна і в район жалітися, що круча підступилася аж під саму хату і зсовується земля – не хочуть і слухати, кажуть, як уже не буде в чому жити, тоді приходьте й подумаємо. Марчак за голову райради, їхній же, сільський, а свого сина, падло, не відпустив в Афганістан, одкупився, тепер он тішиться своїми онуками. Миколки немає вже... Немає...
Ноги понесли до прірви. Там темно-темно.
...Вона тоді, вранці, доварювала суп (Савка більше любив супи і ще локшину в молоці), кинула засмажку й по кріп пішла на город. Глянула на завод, а Савка вантажить у вагонет­ку глину. Угледів її, й руки рупором склав: хай суп вихолоня – є – є – є!
Посміхнулася вона та до нього: звідки знаєш, що вже зварила?
– Пахне аж сюди, – він їй на те.
Вони завжди обідали на просторім подвір’ї, лише в негоду насипала пахучі полумиски й накривала стіл на веранді.
Насипала того супу, а він уже і шкіркою взявся, вихолоняючи, а Савки все не було. Вона до кручі, а там обвалено довкруг, глиною пригорнуто, і люди кубляться наче в мурашнику. Коли відкопали Савку, він дихав іще, але був без пам’яті, й доки приїхала та “швидка“, одійшов чоловік. Як споряджала покійника в дорогу, пригадується невиразно, дорікала йому лише за те, що хату побу­дував. Бо для чого вона, коли не думав в ній жити?
Потім сама стала біля вагонетки: треба було за цег­лу відробляти, й синів ставити на ноги. Самотиною все, бо кого тільки приймала, непутні: злі чи п’яниці... Та й не прагла вона тієї чоловічості, хоч і молодою була ще, – так ухоркаєшся за день, що аби хоч припасти до подушки. А чи замінить хто Саву? Добрим, веселим був завжди, і пошуткує, й поправить, де треба.
Тепер став завод, бо зараз майже не будуються люди, маєтні десь, мабуть, із-за кордону завозять будівельні матеріали, в упа­ковці все, – цеглу в селі не вигідно випалювати – вугілля дороге. А круча он дотягнулася до самісінької призьби, обсувається глина. Ще в позами­нулому році мали сплатити Ганні, вона й папери всі попідпису­вала, й обійстя підібрала собі в селі зручне: і криниця на подвір’ї, і город до долини. Та не дають отих грошей.
Серце болить, бо зірване... Не кам’янене воно ж у неї, хіба можна витерпіти таке?. За найменшим ходила майже його слідами. Не вберегла...
Андрійко не спав. Глянула й одвернулась – одна тінь од ди­тини. І ще біль в очах.
Ганна взяла зі сховку гроші: іди, купуй...
А він так глянув тверезо й проникливо на неї, як ніколи: не треба, нене... Вперше голубливо її назвав. – Я вже другий день без голки. Задумав облишити це. Піду вчитися, вам допома­гатиму...
Андрійка в тяжкій пропасниці ламало, трусило. І губи сині, обкусані.
– Чи ж вийде воно в тебе, щоб не колотися? – спитала Ганна обережно. – Може, краще в лікарню відвезти тебе?
– У хлопців уже вийшло. Олесь Левуський, Григір Тасійчин... Без голки живуть, я більше не хочу. Годі! Ми з вами, мамо, одні на світі. З усієї сім’ї...
Ганні вірилося і не вірилося, бо скільки разів він збирався кидати те зілля. Але «ненею» вперше назвав. Та вони й не балакали з сином останнім часом. Андрійко все спить, та іноді лише скрикує у своїх наркотичних мареннях. А це, бач, і обізвався по-людському. Має ж Бог, зрештою, зглянутися на Ганну, бо на­віщо тоді давав життя? Для мук одних?...
...І знову була довга ніч, і знов місяць уповні прискіпливо зазирав до хати. Андрійко кричав, стіну шкрябав нігтями...
У хвилину затишшя Ганна оком накидала на майбутнє. Мріялося, що вивчиться Андрійко, ожениться, а невістка наведе діток &‐ дівчаток тільки. Вона їм накупить гарних стрічок, кофтинок, спідничок... Невісткою бачила Леську Солтикову:там така краля – при тілі, груди, що не голодували б ма­люки... Раніше невісткою її називала, а як пішов Андрійко братикою стежкою, то вже й соромитися стала Лесьчиного вітання. Може, воно й наладиться. Молодесенький він іще...
Перед ранком здрімнула. Ганні снилося щось недобре. Андрій­ко розбудив: підіть до цигана, мамо. Не просив, а наказав, як завжди. І враз усе оте хороше, красиве, зібране Ганниними думками, розлетілося на дрібнісінькі скалки – не визбирати. Посіріла хата. Надворі все посіріло. Небо закондубасилося, посіявся дощ, а з-за Бугу ще чорніша хмара.
Циган наповнений шприц виніс.
А воно ж так гримить і блискає. Навпростець додому йшла, аби гроза не перейняла. Не встигла – вимокла геть до рубчика. Вбігла в хату та до Андрійка спересердя: принесла ось... Він же, біднесенький і не ворухнувся. Й очі йому Ганна сама закрила. Хай спочиває.
Щуриха на гнійнику згаслим поглядом зирила на Ганну, шерсть од дощу злиплася, покублилась. Раптом очі звірка зблисну­ли й розтулилися: бач, ти потруїла моїх дітей, і твої пропали так само... Ганна прогнала від себе примару й перехрестилася, бо так, не доведи Господи, й збожеволіти можна. А їй же ще сина женити... Стояла над кручею, не зважаючи на дощ.
Великий шмат землі зсунувся вниз і розсипався чорною плямою на дні ями.

Саман Анна Іванівна

*1991 р., м. Херсон.

 

Свобода залежності

 

 

 Свобода залежності
(роздуми на клаптиках електронного паперу)

«Люди часто говорять про свободу. Можливість бути собою, вільно висловлюватись, переміщуватись у просторі. Всі так заклопотані своєю незалежністю, що начисто ігнорують її основу. Так, я вважаю, що базис тої таки свободи у залежності.
А як ти думала? Ні, не відкидай цю ідею отак одразу! Я вже бачу твій вираз обличчя коли ти читаєш ці слова. Просто подумай: хіба можна бути абсолютно вільним? Чи взагалі комусь цього хочеться насправді? Тільки чесно.
Ми всі так любимо залежати від чогось. Належати комусь. Лише так можна відчути свою потрібність. От згадай як ти курила. Хіба тобі це подобалось? Їдкий дим, постійний кашель, сморід від одягу. А постійно виходити з бару на холод, щоб за кілька хвилин відморозити собі пальці. І все для чого? Щоб відчути себе частиною компанії. Щоб бути приналежною до когось…»

«Сьогодні знову дощ. Такий меланхолійний настрій. І кава ледь тепла. Взагалі все валиться з рук. Я все думаю про свідому залежність і те, чому нам так важко її визнати.
Мабуть тебе вже дістали ці роздуми. В світі багато проблем: голод, війни, епідемії. Та я все думаю. З дзвіниці мого маленького життя все може виглядає не так як є в реальності. Може мої думки не особливо важливі. Та ти єдина людина з якою я хочу їх розділити. Ну ось, знову купа фраз, потік свідомості.
Я згадую твоє дивне кохання. Крим. Наш і не наш одночасно. Твої поїздки. Перехід через кордон, нічні переїзди з незнайомими чоловіками. Реальна небезпека для юної дівчини. І це тільки те, що знаю я. Можливо, ти щось не договорюєш.
І все для чого? Щоб побачити його. Хлопця, який на мою думку не вартий тебе. Взагалі. І це не сестринські ревнощі. Як я можу ставитись до того, хто піддає тебе такій небезпеці? Чому ти повинна їздити до нього. Сама. Він боїться, що його, молодика з Костянтинівською пропискою, знімуть з потяга і відправлять в зону АТО? Що його будуть переслідувати? Що йому ніде буде жити? Ні. Він знає, якщо повернеться в Україну, то доведеться таки приймати чоловічі рішення…
Він подарував тобі обручку. «Хоче», щоб ти стала його дружиною. Ниє тобі в слухавку про родину і майбутніх дітей. Та хіба чогось варті його слова, коли вже більше року ТИ їздиш до нього? ТИ ризикуєш. ТИ розриваєшся між навчанням і коханням.
А що він? Ховається в Криму. Не зустрічає тебе на кордоні, а тихо мирно дожидається в Ялті. Ще й контролює, ревнує. Це до біса вигідна і комфортна позиція. Він боїться! Величезний, дужий, хлопчина-шафа боїться!
А чому ти, мала і тендітна, не боїшся? Чому ти тримаєшся цих почуттів? Страшна для мене істина – ти хочеш цього. Ти сама обираєш такі стосунки, де немає твоєї свободи. І знову про залежність. Зізнайся, приємно відчувати себе «дружиною декабриста»? Їхати до нього, не дивлячись ні на що? Думати, що ти йому так потрібна.
Та що ти обереш, коли влітку закінчиш університет? Коли станеш таки лікарем і поїдеш відпрацьовувати. Коли вже буде час і можливість створити омріяну тобою сім’ю, а він знову буде боятися. Що ти обереш мрію чи цю залежність? Як же я боюсь твого рішення…»
«Знаєш, я люблю каву. Можу пити її разів десять за день. Як думаєш, це моя залежність?
А ще кіно! О, так! Це мабуть найбільше диво, яке придумало людство. Ти ж переживаєш з ним стільки життів! Просто мрія!
І обійми! Дуже люблю обніматися. І не спати усю ніч. І їздити! На чому завгодно і куди завгодно. Просто сісти біля вікна і спостерігати, як змінюються пейзажі перед твоїми очима.
Дорога – це єдиний спосіб хоч на трохи втекти і, в той же час, наблизитись до себе. Ти коли небудь помічала, що під час подорожі відкриваються твої нові грані? Кожного разу повертаєшся іншою людиною.
Так хочеться їхати. Не важливо куди. Просто їхати…»

«У мене є друг. Ти з ним знайома. Вже минув рік з тих пір, як кохання його життя пішло до іншого. Переживав. Плакав. Пив. Згадував щасливі моменти. Кляв себе, що не завадив аборту. Знову плакав.
Як думаєш, скільки людині треба часу, щоб змиритись із втратою? Коли хтось помирає, нам дають кілька відрізків часу: 9 днів, 40 днів, 1 рік. Чесно кажучи, я помітила, що навіть переживання і змирення з не справжньою смертю (як от кінець стосунків у мого друга) проходить стандартні етапи за той самий час.
Рік минув і він знову почав жити. І вже навіть краще, ніж зі своєю залежністю від тих стосунків. Нова робота, творчі успіхи, гроші, багато спілкування. Та чи не сумує він за нею? Бо це ж як частину себе втратити.
Ми «научаємось» жити без когось, без чогось. І навіть через деякий час знову відчуваємо щастя. Але варто згадати і спогади затьмарюють світло нового життя.
Ні. Мабуть, все ж не можна до кінця позбутися своєї залежності. Особливо, коли вона вибрана свідомо. Більше того, коли вона така солодка…»

«Сьогодні мені наснився наш дідусь. Скоро минає рік його потойбічного існування. Так, я вірю у царство мертвих. Може я не надто ревно дотримуюсь релігійних традицій, не ходжу до церкви та й взагалі не відношу себе до якоїсь конфесії. Та в Бога я вірю. По-своєму. Як вмію.
Не думаю, що він би допустив повну кінцевість нашого життя. Який же тоді сенс? Так ось, дідусь. Він був людиною трохи егоїстично і стриманою. Годі було дізнатись, що він відчував, чи любив когось окрім бабці. Велика родина, успішна кар’єра і визнання у своїй сфері. Власноруч побудований дім, мерседес, купа собак, виноградні поля і сотні пляшок вина. Яка його залежність?
Робота? Виноробство? Дружина? Хм… Мені важко виділити щось одне. Мабуть, він був залежний від красивого і радісного життя. Красивого в його розумінні, в його масштабах. Іноді, мені здається, ця його фішка передалась і мені.
Скучила за його жартами, сміхом та історіями. За великими сімейними посиденьками, вином і бабусиною божественно смачною їжею. Без нього вже не так. Сумую…
P.S.: А що приносить радість тобі?»
«Сьогодні важливий день. Я дізналась, що вагітна. Це неймовірне відчуття – поєднання безмежної радості та страху! Тепер все буде інакше. Як сказати йому? Як він відреагує?
Ми вже дорослі люди. І це не страшний «зальот» 16-річки. Гроші є, стосунки міцні і довготривалі. Але мені страшно. Чи готовий він? Чи зможу я?
Кажу тобі про це першій. Бо хто як не ти мене підтримає? Зміниться все! І розуміння цього дуже сильно відкриває мою залежність від свободи. Нехай і примарної. Мама завжди мені казала: «Коли з’явиться дитина, ти більше ніколи в світі не будеш належати собі». І це дуже лякає.
Тепер і я не належатиму собі. Безсонні ночі, постійні переживання. Я вже мовчу про пологи! Просто кошмар. Думки рояться в моїй голові і я не можу вхопитися за жодну із них. Як мені тепер бути?...»
«Пройшло вже декілька днів і я трохи заспокоїлась. Поки нікому нічого не сказала. Ти не переживай, я ніколи не зроблю хибного кроку. Життя – найбільша цінність! І хоч як би мені не було страшно, я збережу те, що сама створила!
Нехай мені буде не просто. Нехай на мене чекають випробування. Нехай це буде найбільша залежність мого життя! Я чітко зрозуміла одне: ми всі залежні! Хто від чого. Та кожен має свободу обирати свою залежність. І я обираю свою…»
«P.S.: я ніколи не відправлю тобі цих листів, бо вже надто дорожу твоїм душевним спокоєм. І надто тебе люблю! Я скажу тобі все це. Обов’язково! Але іншими словами. Завуалюю, щоб залишитися близькими. Щоб не поранити твоїх почуттів. А ти все зрозумієш…»

Свенцицька Еліна

*1960 р.,  м.  Київ.

 

ПИСЬМО К СЕСТРЕ

 

 

 ПИСЬМО К СЕСТРЕ

Милая сестрица! Я хочу написать тебе о том, о чем никогда не скажу и даже не подумаю.
Все мои рассказы абсолютно реалистичны. Все мои рассказы представляют собой абсолютно реальный бред. И герои моих рассказов, конечно же, не выдуманы, они знакомились со мной на самом деле и прочно населяли мою жизнь в этой уютной больнице, сменяя друг друга в непонятной для меня последовательности. И дело совсем не в том ,что для тебя больница – часть жизни, а для меня жизнь – часть больницы.
Вспомни, милая сестрица, вспомни обо мне. Вспомни, как у меня дела и какая у меня погода… А какая погода у тебя? Холодно, сестрица, везде и всюду холодно и мокро. А дела у нас обыкновенные, то есть нет у нас никаких дел. Всю жизнь я считала, что в жизни есть какая-то тайна ,которую я пока что не знаю, но скоро узнаю. И всю жизнь я ждала, когда же мне откроется эта тайна. Но она все никак не открывалась.
Помнишь, сестрица, как все было плохо, гораздо хуже, чем сейчас. Почему-то ко мне все и всегда относились как к чему-то низшему. И почему-то все, что другим принадлежит по праву, мне приходится выпрашивать у судьбы чуть ли не на карачках, ползая на пузе перед ней и перед всеми вами, говоря всегда одно и то же:
- Вы же знаете мое самомнение, вы же знаете мое высокомерие, вы же знаете мою надменность… Но я вас умоляю…
Это не невроз, сестрица, это вовсе не тоска ,это обыкновенная жизнь и ничего с ней не поделаешь. И нет в ней никакой тайны, что жалко.
Мой бывший муж теперь со мной лежит в одной палате. Когда он пришел в больницу, он был очень маленького роста, но с тех пор довольно сильно подрос и поумнел, но для меня это уже не имеет никакого значения. Он пришел в психбольницу добровольно и попросил его вылечить, что в те времена считалось подвигом.
А мою лучшую подругу привезли сюда после столкновения. Она столкнулась с Леней Зильберштейном – он был жулик и целиком предан своему делу при полной безграмотности. Он был очень тяжелый диабетик, все время принимал лекарства и кололся. После этого столкновения моя лучшая подруга как-то притихла и все время варила себе какао.
И вот теперь она здесь. Здесь она чувствует себя главной и подает руку, как лопату. А вокруг нас еще много хороших людей, сестрица. Хорошие люди живут везде, ты, пожалуйста, не волнуйся за это. Проблема в том, что они никак не могут познакомиться друг с другом, а знакомятся только с плохими.
Но место, в котором я нахожусь, на самом деле очень хорошее. Здесь у нас образовался свой круг хороших людей. Я и мой бывший муж, моя подруга Люся и скоро к нам явиться ее бывший Леня Зильберштейн. Но мужчины умирают быстро, умрут и наши. И круг наш распадется, и останутся вдовы. Вдовы всегда остаются, милая сестрица, остается маленький круг вдов. А потом всякие пошлые люди приходят и соблазняют их… И вдовы соблазняются, и опять возникает круг хороших людей, который снова распадается, и так по кругу…
К чему я это все говорю, милая сестрица? Не знаю, к чему. Но разве обязательно нужно это знать? И я же не говорю, я пишу тебе письмо ,а это большая разница. Ведь письмо – это не разговор и даже не рассказ. Тут нельзя придумывать или бредить, тут надо говорить правду. Но говорить правду – это значит говорить то, чего не знаешь, то есть придумывать или бредить. Видишь, сестрица, круг замыкается. Смотри, сестрица, все время замыкается круг. И потому начну я это письмо с начала.
Во первых строках моего письма сообщаю тебе, что я абсолютно здорова и очень люблю тебя, и во вторых строках моего письма сообщаю тебе, что я абсолютно здорова и люблю тебя, и в третьих строках моего письма сообщаю тебе, что люблю тебя, и в четвертых, восьмых и десятых строках моего письма я могу сообщить тебе только то же самое.

Я И Я
Господи, как я устала от себя! Я устала от себя так, как эта дорога устала от машин, которые едут и едут по ней, как этот мяч устал от ног, которые его бьют и колотят. Я надоела себе. Я не могу больше себя видеть. Я не могу больше себя слышать. Я не могу больше быть собой, мне хочется спрятать себя куда-нибудь, чтобы никто не нашел.
Я не знаю, что мне делать с собой. Я себе – как чемодан без ручки, нести тяжело и бросить жалко. Но может быть, все-таки бросить? Ну сколько же можно мне мучиться с собой, нянчиться, тащить за волосы в нормальную жизнь и склизкой лягушкой вывертываться из себя, чтобы походить на человека?
Каждый день я выясняю с собой отношения. Я хочу себе доказать, что мне надо что-то делать с собой! Но только ничего у меня не получается. Я себя не слушаю. И мне уже надоело кричать на себя, никак мне до себя не докричаться, потому что я не понимаю по-человечески. Потому что я давно уже себя не понимаю.
И что теперь? Вот я, писательница Элина Свенцицкая, сижу на продавленном диване, а за окном растекаются медленные сумерки, и пишу о том, что же мне делать с самой собой. Пишу и пишу, ко мне приходят новые слова о том, как мне трудно с собой ,как мне хотелось бы куда-нибудь себя деть. Этих слов удивительно много, они приходят и приходят. Это, наверное, потому, что я писательница. Вот уже утро, серое, как будто кто-то кинул в небо горсть пепла. Вот посмотрите на меня ,я уже немолодая, хожу медленно бормочу себе под нос. И настолько я от себя устала, что согласна – пусть мне будет некому под нос бормотать!
Но хватит жаловаться, надо что-то делать. Уйду я от себя, далеко уйду. Пусть говорят, что от себя никуда не уйдешь, а я вот возьму и уйду. Просто пойду по этой дороге, дальше и дальше. И оставлю позади и эту комнату захламленную, и письменный стол, к которому меня тянет этот зуд, как будто чесоточный клещ под сердцем, и не успокоится, сволочь, пока чего-то не напишешь.
Такие люди, как я, они все время куда-то идут. Останавливаются они обычно в психбольнице, отдыхают там немного, а потом идут дальше. Вот, теперь все понятно, - они уходят от себя. И когда они уходят от себя – то обязательно идет дождь, потому что, по сути, дождь ведь тоже такой – ему плохо здесь и он идет в другое место, только никак не может уйти. И вот – дождь. Трамвайная остановка. На перекрестке мокрая женщина торгует мясом.
- Почем ваше мясо? – спрашивают ее.
- Недорого продам, всего двадцать гривен.
- А кости ваши почем?
- По пять гривен кило.
- А печень ваша почем?
Вот я слышу этот разговор – без меня. И сейчас сяду в трамвай – без меня. И буду смотреть в окно. Трамвай дергается, а за окном – заломленные руки и бледное чужое лицо. И все нормально. Как выяснилось, я вполне могу обойтись без меня. Я даже чувствую какое-то облегчение от того, что меня со мной нет. Да, что поделаешь, я тяжелый человек, странный, отвлеченный, и давно бы мне от себя избавиться.
Но куда же я все-таки еду? Нет, не в больницу. Я найду себе дом, маленький дом, я найду себе мир, маленький мир. И туда ко мне никто не будет приходить, потому что мне это совсем ни к чему, и говорить мне вообще будет не с кем, потому что даже себя у меня нет. Буду слушать разговоры и записывать – буду писательницей.
- Здравствуй, Мариночка, как ты себя чувствуешь?
- Спасибо, баба Уля, нормально.
- А ты знаешь ,что твой Володька около магазина на ласточке стоит?
- Ему что, делать нефиг?
- Да уж не знаю…Его Санька так от икотки лечит. Говорит, вначале час надо на ласточке постоять, а потом пива выпить и запить водкой.
И вот тогда я нашла себя в своем маленьком мире. Это ведь часто с людьми бывает – поиск себя. А я себя не искала, но нашла, так уж получилось, извините. Мир сжался и сузился, уставленный случайными предметами и пронизанный солнечными лучами. И в этом масштабе, теперь уже точном, я вижу себя – пылинку, соринку, крошку человеческого вещества. И я в нем так мала, что мне можно абсолютно все, потому что никому нет до меня дела, потому что все равно ничего не получится.

Семенова Юлія Миколаївна

* 1989 р., м. Рівне.

 

Грати і вигравати

 

 

 Грати і вигравати

Усе почалося із пристойного вбрання. Віка завважила, що донька заховала вглиб шафи надміру коротку спідницю і замінила вишневу помаду, що так неправдиво узагальнювала доньчині загострені риси, на м’який рожевий блиск. Обриси Злати стали більш округлими, по-дитячому кокетливими, проте чітка, майже еротична хода, видавала у ній цілком дорослі зміни. «Нічого не хочу знати», – утомлено подумала Віка, збираючись на роботу. Злата швидко поснідала, ретельно зачесала волосся і вибігла повз материн сонний ранок надвір, до осені.
«Я думала про те що ти сказав», – жваво починала Злата, сьорбаючи у холодній їдальні розбавлений кавовий напій. Їй чомусь давно вже не було холодно. Думки, мов білки, крутилися у голові без зупину, експортуючи енергію до нігтів рук, акуратно вкритих лаком пастельного відтінку. «Я не можу брати у друзів гроші. Та і у недругів певне що теж». Злата нібито відступала, але її речення були живі, запитальні, щоразу коли вона зверталася до Богдана. «Без питань, – мовив він, – але у тебе мають бути потреби, котрі ти хотіла би, але неспроможна задовольняти. Так?». Розмова була сухою, теплою, тоді звідки у Злати з’являлась ота вологість? «Мені потрібні певні речі, книжки, та квитки у кіно», – швидко зібралася з думками Злата. &laqu‐o;Чудово!» – відповів Богдан, ідучи слідом за думками подруги, що йшла слідом за ним. «Може, ти й права. Тоді зробимо по-іншому: буде взаємний обмін! У нас є товар, тобто послуги, що можемо надавати. У наших друзів є приємні бонуси – у Полтавського квитки на всі прем’єри, Ніка завжди може провести у театр, інші купуватимуть тобі книжки. З одягом розберемось. Так?» Злата раділа – досі виконувати за всіх домашку доводилось за спасибі, проте із появою «англійця» Богдана у класі, у її житті почалися конструктивні зміни. Він був кращим у тому, у чому вона кращою не була. Усі інші йшли слідом. Ніхто не наступав на п’яти, але усі прагнули залізти на шию.
«Ти зашарілась, я ж бачу. Не хвилюйся, я сам усім говоритиму», – «Натяками?» – несміливо запитала Злата. «Натяками», – посміхнувся Богдан. Потім вони сиділи у парку поза школою і Богдан ласкаво, по-братньому пояснював дівчині пізнані десь істини. «Не треба боятися висловлюватись для гурту людей, просто подумай про те, що рано чи пізно тобі доведеться це робити», – Богдан курив, це було єдиною поганою звичкою, яку він привіз із Європи, звідки його привезли цього літа уперше за чотири роки. «Байдуже, чи станеш ти публічною особою, чи матимеш інший шлях. Від страхів не втечеш, давай потренуємось». Богдан увімкнув на телефоні камеру, Злата сміючись підправила довгий русявий хвіст.
-Злато, розкажи кілька слів про шкільний парламент, – розпочав Богдан.
-Шкільне самоврядування має ряд першочергових завдань, – хутко почала Злата, Богдан ухопив її за руку.
-Ні, це не те. Говори, що ти думаєш, що ти справді відчуваєш. Будь щирою, уяви собі, що маєш єдину у світі правду і несеш її ніби той хрест. Ок?
-Так, мабуть, – дівчина враз стала серйозною, – Знаєш, десь на сході гинуть люди, а ми граємось у школі в те, у що граються в державі, і врешті ми дуже рано навчимося отримувати кайф від тих ігор, проте ми ні чорта не знаємо, що поза межами гри. Окрім наших інтересів.
-Так, продовжуй. А що там, окрім наших інтересів?
-Щось таки має бути. Бо якщо залишити усе як є, нарощуючи на кістяк м’ясо, ми прийдемо до того, що лише інтереси стануть глобальніші. А має бути щось інше, треба знайти основу і відточувати її, грати із суттю, а не формою.
Злата розчервонілась, її збільшені зіниці поглинали космос. Богдан розсміявся: «Це круто, про м’ясо гарна метафора, жива. Та заспокойся трохи, розійшлася». Він недбало обійняв її і стишив стукіт Златиного серця. «Відпускай себе, проте вмій і саму себе спіймати», – говорив він. «Можемо потренуватися щодо жестів і постави, – запропонував Богдан, – Я проходив у Лондоні курс акторської майстерності, там багато усіляких фішок було. Шкільні вибори для тебе пустощі, але раз взялася то треба вигравати».
«Грати і вигравати», – шепотіла увечері, Злата, вкриваючись флісовою ковдрою. Її нібито лихоманило і не хотілося спати. Дівчина читала до пізньої ночі, тепер у неї було багато книжок, і багато думок, і життя попереду, до якого було багато питань.
Злата програла ті кляті шкільні вибори і Віка взялася її втішати, але з подивом виявила, що втішати немає чого. «Тобі байдуже до виборів, що ж для тебе зараз важливе?» – питала вона. «Уроки, мамо, що я винесу зі всіх своїх поразок». Тієї ночі не спала Віка і, випивши корвалола, тихо переглядала доньчину бібліотеку. «Купа книжок, – думала вона, – звідки ті книжки? Але ж це усього лише книжки».
Богдан запропонував Златі знімати рекламний ролик для якогось конкурсу. Довгими зимовими вечорами вони писали і переписували сценарій, передивлялися кращі роботи іноземних авторів і шукали власну концепцію. Нашвидкуруч виконували оплачені однокласниками домашні завдання, друкували реферати з повітря і писали твори у проміжках між телефонними розмовами, коли не було змоги зустрітися після школи.
«Стільки сил поклали на цей конкурс – і все коту під хвіст», – крутила свого хвоста Злата. Вона не була розгніваною, радше втомленою і слухняною. Слухала, що казатиме Богдан і що іще пропонуватиме. Вона вчилась розчинятися, і цей досвід був незбагненним.
Богдан пропонував готуватися до іспитів і це гнітило. «Я відстала по геометрії, скоро сама муситиму платити тобі за домашні», – вчилася брехати Злата. Вчилася загравати і фантазувати, і це спливало з глибин її жіночого єства. Жодних книг, подруг, порад. Це все так природно у п’ятнадцять, а в двадцять без подруг таки ніяк. А в тридцять діставай із себе це все наново, і так далі, і так повсякчас.
Богдан обіцяв допомагати Златі, щось академічно пояснював їй і чекав на реакцію. Реакції видавало її тіло, а її зошити залишались чистими. Там, де він довго жив, дівчата часто придумували привід щоби провести вечір разом, але Злата була не така. Вона була занадто рідна, і трохи сумна, і, якась така уперше незрозуміла. Усі дівчата досі видавалися незрозумілими, але ж Злата була така щира, то звідки усе це йшло? Ці образи, вибрики, менструальні істерики (він і таке знав!). Одним словом, закінчувалася весна.
Успішне закінчення іспитів святкували усім класом, але нібито вдвох. Пили дешеве вино, слухали музику вдома у Ніки, що її мати майже жила в театрі. «Писатиму музику, – говорив Богдан, сидячи на підлозі із келихом в руках, – Не дарма ж я вчився на музичному п’ять років. Усе літо писатиму і створю шедевр, це буде крутий проект. Сублімований з енергії літа, привезу тобі і запалюватимемо зірки». Випиваючи, Богдан завжди складно розмовляв, і магія його слів зачаровувала Злату. Як його ледь помітний британський акцент, худа, смуглява постать і тепло, молодечий жар, що повсякчас йшов від його тіла. «То от чого мені не холодно», – подумала Злата. «Що ти кажеш?» – прокричав їй на вухо Богдан, бо хтось увімкнув музику на повну гучність.
«Яка сублімація, ти ж їдеш до Лондону?», – жартувала Злата, звеселяючись від чуття свята. Богдан мовчав, і це її добряче дратувало. «Там же купа дівчат, чуєш?» – кричала і вона йому на вухо, – «Пиши мені на електронку, ок?».
Наприкінці літа дізналися про аварію, що сталася по той бік листування. У країні повсякчас гинули люди, тривожні повоєнні звістки надходили звідусіль, а загибель Богдана і його батьків видавалась Златі придуманою, витягнутою з інших часів, з чиєїсь чужої історії. «Чому так просто, чому автокатастрофа? Це мало би чомусь мене навчити, але я відчуваю лише глухий біль», – писала вона у щоденнику і зачинялась у кімнаті. Від усіх проблем не зачинишся. Віка перехворіла на запалення легенів і втратила роботу – у торговому центрі продавцеві швидко знайшли заміну. Жінкам цього дому на п’яти наступала самотність і безвихідь.
«Доню, що будемо робити?» – запитала Віка серпневого ранку, увійшовши до доньки в кімнату. Злата зауважила, що мама погано виглядає, обличчя її ніби стерте. Сивина. Дівчина схопилася на ноги і почала відкривати жалюзі, пускаючи у дім лагідне сонячне світло. «Щось придумаємо, мамо! Ми не пропадемо», – Злата метушилась навколо матері, застеляла ліжко, складала книжки, перетворювала запитання на відповіді, сміялася: «Я ж заробляю трохи, я гарно вчуся, все встигатиму. Там передачі знімають про вагітних школярок, вони і грошима допомагають. Щось придумаємо, не пропадемо, мамо. Слухай мене… У мене купа ідей…»

Сичова Анастасія Олександрівна

*1987 р., м. Старобільськ, Луганська область.

 

Будем жить

 

 

 Будем жить

«Боевики продолжают обстреливать жилые районы. Разрушены детские сады и школы. Будьте внимательны: ополченцы оставляют после себя мины…»
«Город на грани экологической и гуманитарной катастрофы. Не хватает пресной воды. Очереди за хлебом выстраиваются с семи утра…»
«Беженцы массово бегут из оккупированных территорий. Общее количество вынужденных переселенцев достигло 300 тысяч человек…»
…Аннушка с родителями покидали дом в спешке. Без традиционного «посидим на дорожку», без молитвы перед иконой. Её мама, Екатерина Матвеевна, торопливо наполняла хозяйственные сумки пожитками: документы, пара рубашек, одно-два платья да ещё деньги. Скудные остатки, но что поделаешь. Отец, Григорий Иванович, то и дело недовольными окриками поторапливал своих «девчушек»: в соседнем квартале уже отчетливо слышались топот военных, разрывающиеся гранаты и частые выстрелы. Времени в обрез: надо успеть на автобус.
- Мам, может, платье возьмем? Ну, то новое, дорогое, - с надеждой спросила Аня.
- Какое платье?! Только самое необходимое, - нервно ответила женщина и в задумчивости приложила палец к взмокшему лбу. Ничего ли не забыла?
- Но ведь оно красивое и…дорогое, - вновь запричитала девочка.
- Ты что не понимаешь, что вокруг творится?! – прикрикнула на неё мать. Аннушка замолчала, в глазах заплескались слезы от незаслуженной обиды. Да и что она могла понимать в четырнадцать лет? Все с ужасом повторяли одно слово: «война». Кто-то говорил о ней со злобой и ненавистью, кто-то – с бессильным отчаянием, кто-то – с видом знатока в обличье обывателя, а многие просто упорно и тяжело молчали. Аня видела войну только через экран телевизора: враги погибали, герои живыми возвращались домой. Отчего же так неспокойно на душе?
Наконец сумки были собраны. Екатерина Матвеевна закрыла ключом входную дверь, перекрестила её и поспешила выйти за ворота, к мужу. Боялась не выдержать и разрыдаться… Она не знала, надолго ли покидает родной очаг. Быть может, и навсегда… Она бросила полный горечи прощальный взгляд на зашторенные окна, на гибкие ветви сливы, тянувшие к ней свои листья, и всю дорогу оборачивалась, чтобы каждой клеточкой впитать свой, такой выстраданный дом. Аня с рыжим медведем под мышкой шла последней, но внезапно остановилась.
- А как же Гоша? – воскликнула она и удивленно взглянула на маму. Гоша был дворнягой с черно-белыми ушами и хвостиком-крендельком. Аня подобрала его на улице ещё щенком, где он мок под дождем и с необъятной печалью осматривал прохожих. Наверное, пытался найти себе хозяев. Аня притащила его в ванну, вымыла и накормила котлетой с теплым молоком. С тех пор они стали неразлучны. Аня каждое утро выгуливала его, а Гоша верностью и звонким лаем платил за человеческую любовь.
- Придется его здесь оставить. Нас с ним в автобус не пустят. Налей ему быстренько воды, хлеба накроши в миску и с цепи спусти, - скрепя сердцем, ответила Екатерина Матвеевна и поспешно отвернулась.
- Но, мама…- попыталась возразить Аня.
- Я что сказала?! То и делай! – крикнула на неё мать. Неужели она не понимает, как сейчас всем тяжело? Идет война. Каждому приходиться расставаться с близкими людьми, любимыми книгами, уже обустроенным домашним уютом. Мы вынуждены, как бродяги, скитаться по всей стране в поисках безопасного уголка. Соглашаться на пыльные чуланы, на сухие пайки, на техническую воду. Одним словом – терпеть. Лишь бы не стреляли, лишь бы рядом не разрывались гранаты. Конечно, всё придется начинать заново. Единственное, что удерживает от падения, - так это надежда. Хрупкая, костлявая, но всё-таки надежда.
Тем временем Аннушка уже отвязывала Гошу. Тот не спускал с неё задумчивых карих глаз: видно, догадывался о чем-то недобром. Он то и дело пытался облизать её нос или щеки, весело вилял хвостом, пытаясь хоть как-то подбодрить, но Аня всё сильнее заливалась слезами. Иногда уроки судьбы бывают слишком жестоки: так она проверяет нас на крепость духа, до предела натягивая душевные струны и закаляя характер. Аня ещё раз медленно погладила Гошу по спине, почесала за ухом, налила чистой воды и, всхлипывая, попросила: «Ты дождись меня, пожалуйста. Будет страшно – спрячься в сарае, но дождись, мы обязательно вернемся». Гоша, почувствовав нежданную свободу, очертя голову понесся обнюхивать широкий двор. Аня же, не оборачиваясь, быстрыми шагами дошла до калитки и закрыла за собой дверь.
Грязный, обернутый в запах бензина и сигаретный дым, автобус был битком набит людьми. Пассажиры, все как один, измученные, с поникшими головами и тревожными глазами. У овального зеркала, со стороны водительского сиденья, развевался белый флаг – знак, что везут беженцев. Мужчины нервно курили, женщины с опаской оглядывались, не отпуская от себя детей и передавая друг другу печальные новости. Вы слышали, три дня назад обстреляли колонну беженцев у какого-то поселка, все живьем сгорели в автобусах. А вот эта женщина в синем платке, видите её, ту, что у ларька с сигаретами, сказала, что придется ехать по трупам, если хотите выбраться из пекла. Мол, на обочинах дорог лежат уже посиневшие тела, не пощадили даже беременных. Нужно только успеть закрыть ладонями глаза детям. А набиравший силу летний зной и колючий горячий воздух без того продолжали накалять до предела напряженную атмосферу.
Никто не ожидал такого кровавого поворота событий всего-то за несколько месяцев. Каждый день в город прибывали БТР и танки, которые своими гусеницами до мяса раздирали асфальт. После них оставались незалатанные ямы и пустоты. Такие же, как и в сердцах людей. Впервые они появились в марте. Пепельный снег и пасмурное небо служили отличным фоном для неокрашенных, с ржавой плешью, железных остовов. Случайные прохожие останавливались в недоумении: впервые так близко, за многие годы спокойствия, они видели военные машины. В одних глазах читалось удивление, граничащее с гордостью, глаза других застилал страх, а на иных лицах отражалась неприкрытая ирония: «И с кем же они собрались воевать? С такой-то техникой. Их же снесут. Во, дают. Тоже мне, армия!». Но все мысленно сходились в одном: ничего хорошего они не предвещают.
А через два месяца грузовики, битком набитые ящиками с гранатами, и солдаты в балаклавах с автоматами наперевес, стали привычным явлением. Частью повседневности, не достойной слишком уж пристального внимания. Техники становилось всё больше, над крышами жилых домов то и дело пролетали вертолеты, да так низко, что окна своей плясовой дрожью заражали н:притихших хозяев. По ночам отчетливо слышались выстрелы, иногда одинокие, как хлопок, иногда частые, будто палили из нескольких стволов. Екатерина Матвеевна открывала настежь дверь и вслушивалась, далеко ли они. А после минутного молчания громко объявляла: «Наверное, это петарды. Кто-то празднует день рожденье. Иди спать». Аннушка неохотно брела в свою комнату, но тревогу мамины слова не заглушали.
А однажды, глядя из окна своей спальни на ночное небо, Аннушка радостно закричала и захлопала в ладоши. «Мам, смотри, северное сияние», - и девочка показывала пальцем на то и дело вспыхивавшие огни. Екатерина Матвеевна заметила, как неизвестно откуда стремительно пролетело темное пятно, затем оно разделилось, и каждая часть поочередно заискрилась, выбрасывая ввысь и в стороны красные салюты. «Правда, красиво», подумала она, и громко позвала мужа. «Гриша, поди сюда, взгляни». Григорий Иванович, едва переступив порог, мгновенно понял, в чем дело. «Вы что здесь стоите?!», - закричал он вне себя то ли от злости, то ли от проявленной беспечности. – «Живо, в подвал, обе. Пошли!». Оказавшись в подвале, супруг неистово набросился на жену: «Ладно, Анька – сопля, ничего не понимает. Но ты-то?!». «А что я?» - всхлипывая, оправдывалась Екатерина Матвеевна. – «Откуда я знала, что это, как её, фосфорная бомба? Я в армии, между прочим, не служила». Григорий Иванович жалостливо поглядел на жену. Правда, с чего вдруг накинулся. Он присел на корточки, рядышком со своей благоверной, и гладил ей волосы, и шепотом приговаривал: «Ну, все, перестань. Ведь обошлось».
…Наверное, только дефицит способен показать настоящую ценность вещей. Мы настолько привыкли к комфорту, к бесперебойности систем, к предсказуемости явлений. Казалось бы, покрути кран по часовой стрелке, и появиться вода. В любое время суток, 7 дней в неделю. Закрути – и вода исчезнет. «Прекрати играться», - часто с упреком говаривала Екатерина Матвеевна Ане, видя, как она зря спускает воду в канализацию. «Но, мам, вода ведь не кончается, её много», - улыбчиво возражала Аня. «А ты вспомни о детях Африки. Для них капля воды – это роскошь. Аня, учись думать не только о себе».
И Аня выучилась, скорее, чем хотелось бы. Её охватила настоящая паника, когда однажды утром привычный фокус с добыванием воды не сработал. Она поворачивала изогнутый кран до скрипа, до боли в ладонях, но ничего, кроме шума и угрюмого ворчанья, не выжала из ржавых труб. Аня в страхе оглянулась и увидела позади себя сначала три бутылки водянистой влаги, приготовленной «на всякий случай», а после подняла взгляд на мать и прочитала в её глазах: «Теперь ты понимаешь, что такое вода». После исчезли электричество и газ, а затем – мобильная связь и Интернет. Оборвалась коммуникация – прекратились выплаты зарплат. Матери лишились государственной помощи, но объяснить детям, почему к ним забыл дорогу волшебный заяц с конфетами так и не сумели. Пенсионеры с отчаянием нажимали на плоские холодные кнопки банкоматов с темными безжизненными экранами, но, так ничего от них не добившись, удивленно пожимали плечами и тихонько брели по домам, утирая платком беззвучные слезы. Вряд ли кто предполагал, что бездушная измятая бумажка с цифрами и водяными знаками настолько возвыситься в человеческих глазах. Вынимались на свет божий заначки «на черный день», и часто в озлобленном сознании горожан настойчиво вибрировала мысль о грабеже и разбое. Не для обогащения, но ради выживания семей.
Город находился в оккупации. Он не был окружен окопами или колючей проволокой, все дороги оставались открытыми. Только куда?... Люди боялись лишний раз показываться на улице: неверный шаг – и подорвешься на мине. Полки в магазинах поражали неприкрытой пустотой. Из продуктов осталась, разве что морская капуста да корейская морковь. Но жители не унывали. Война сплотила соседей. По вечерам все желающие сходились к песочнице, разжигали костер из деревянных досок взорванного сарая и устраивали званый ужин. Из холодильников и погребов без сожаления выносились остатки еды: соленья, картошка, даже черствый хлеб. Люди научились спокойно выжидать. Тихая невозмутимость заняла место прежних неистовых слез и рыданий. Многие постепенно привыкали к войне. Кажется, что так было всегда – жизнь в ожидании очередной бомбежки, на десерт – сухари и стакан чистой, не технической воды. А вокруг открывалась бесконечная пустыня города, особенно после шести вечера. Возможно, людские сердца просто оглохли от горечи и безнадежности.
Привычное слово «завтра» постепенно уходило из лексикона. Такого периода времени больше не существовало. Никто не строил планов. А Дмитрий Петрович, в прошлом частный предприниматель, сидя в черных порванных шлепанцах и засаленной рубашке, ковырял прутиком землю и тихонько вспоминал:
- А помните, как мы часто говорили. «Вот завтра проснусь рано утром, почищу зубы, плотно позавтракаю и отправлюсь на работу. Затем приду вечером, выпью ароматного кофе и усядусь перед телевизором». Или, как мы отнекивались: «Не-а, завтра письмо напишу или завтра брату позвоню». А оказывается это «завтра» может и не наступить…Просто однажды весь твой выверенный, налаженный распорядок ломается. Ты сидишь и отчаянно понимаешь, сколько времени провел впустую…
Его новоприобретенные знакомые не нашлись, что ответить. Война заставила изменить взгляды на многое, в том числе и на время. Да, эти брошенные люди могли быть уверенными только в минутах. День для них – слишком огромный промежуток жизни. Но они радовались тому, что удалось вовремя вывезти детей, что «наши ребята» понемногу, но наступают, что в подвалах «ещё стоит десять банок с помидорами». Да, они лишились домов, но ведь руки-ноги целы, а значит, все восстановимо. «Начинать с нуля полезно и для ума, и для тела», - многозначительно заявил Виктор Иосифович, учитель истории, разрушенной ныне гимназии…
А затем начались бомбежки…Неожиданные, трудно прогнозируемые, точные. Черные фонтаны земли поднимались в воздух. Казалось, сам воздух стонет от атак. Работала система залпового огня Град. Она могла выпустить около 40 снарядов и поразить все живое в радиусе 100 метров. Стопроцентное попадание. Все эти подробности Аня узнала от отца, который восторженно описывал оружие. «Да, это ещё ничего. А вот если бы Торнадо в ход пошел, вообще хана», - воодушевленно добавлял Григорий Иванович. Аня откровенно не понимала отцовского веселья.
Ведь после обстрела от консерватории и цирка остались только груды кирпичей и раздробленных камней, улицы выжигались вместе с деревьями. Странным казалось, что ещё недавно здесь одуренно кричали воробьи, шелестела листва, галдели прохожие, а ночью, на лавочке, бренчали гитары. От постоянного свиста снарядов раскалывалась голова, и девочка отчетливо помнила бессонные ночи, проведенные в холодном и сыром подвале. Тогда Аня не издавала ни единого звука. Надеялась, что в тишине снаряд её не заметит и пролетит мимо. Она одушевляла его, наделяла разумом и отказывалась верить, что люди могут просто убивать других людей. Мгла поселилась в глазах, в ушах стоял гул. Все звуки отдалены, будто плывешь глубоко под водой. Ей казалось, что это просто сон. Вот сейчас она закричит, прибежит мама из соседней спальни, сядет у изголовья и скажет: «Тебе приснился кошмар. Успокойся, я здесь». Но мама и сейчас рядом, сидит на деревянной табуретке и гладит ей волосы, а плохой сон всё не заканчивается. «Надо уезжать. Тянуть дольше нельзя», - спокойно сказала Екатерина Матвеевна и пристально поглядела на мужа. Тот молча кивнул головой.
…- А куда вы едете? – решился прервать гробовое молчание их сосед по креслу.
- В Харьков, к сестре. Согласилась приютить на время, - Григорий Иванович грустно усмехнулся в рыжие усы. – А вы?
- Мы в деревню, к дальним родственникам, - попытался пошутить новый знакомый. Никто не представлялся. А зачем? Не знаешь, сколько тебе отпущено времени, имя – это лишнее. Когда минули указатель, он добавил: - Сейчас блокпосты начнутся. Надо паспорт достать.
- Жалко парнишек… И тех, и других…Раньше ведь как, границ-то не было. Всё – советская земля. В гости без проблем ездили, гостинцы передавали, братскими народами назывались, а сейчас – одна ненависть – глухо изрекла женщина в цветастой кофте. Седая прядь устало легла на морщинистый лоб. – А кто виноват? Чиновники эти поганые. Всё делят и делят. Всё им мало!! Денег куры не клюют. Живи да радуйся. Нет, власти захотелось…
- Точно, мать, говоришь. А нашим ребятам умирать… Хотя, конечно, армия уже не та, – горько заметил мужчина, брюнет в потрепанных вельветовых брюках.
- Так показали бы как воевать-то нужно? – с вызовом посоветовала моложавая женщина, из-под её косынки выбивались непослушные кудряшки.
- Я бы показал, да умирать неохота. За кого воевать? За этих олигархов, которые нас за людей не считают? Не хочу! Слышите?! Мало они из нас крови попили. Обворовывают нас, унижают за наши же деньги, а теперь ещё и жизни требуют. Наши и наших детей. Да ещё родиной прикрываются! Где их дети? Депутатов энтих, меров, ректоров… Где? Небось за границей, науки изучают. А нашими можно выстилать дорогу в их светлое будущее! Мы же рабы, пушечное мясо, - устало закончил он.
- Верно. Я со своим ребенком вместо книжек правила поведения при артобстреле изучаю. …Заставила даже выучить номера горячих линий. Десятилетний ребенок…А что с ним дальше будет, после такого-то «счастливого» детства? – всхлипывала молоденькая мамаша.
- А чего ж вы ждали от войны? Цветов и песен… - послышался недовольный голос с последних сидений.
В таких перипетиях и горьких причитаниях прошла большая часть пути. А что ещё остается на долю тех, у кого страх или равнодушие отобрали все силы?... Лишь однажды в автобусе наступила тишина. Разговор резко оборвался, будто кто-то скальпелем перерезал его нить, когда за пыльными окнами замелькали низкие песчаные холмики. «Могилы, - прошептал дрожащий женский голос. – Как их много». Стройные, ровные, без крестов, только зеленая еловая ветка украшает каждую насыпь. Наверное, герои должны оставаться неизвестными, без имен и дат рождения…Кто же так распорядился?
- Этим солдатам ещё повезло, - нарушил тишину печальный мужской голос. – Их похоронили по-человечески. А в соседнем поселке и мирных, и боевых, скинули, не разбираясь в одну яму, да хлорочкой сверху присыпали. Чтобы не особо воняло…О как…
Далее проезжали пустые, разрушенные деревни. Когда-то здесь кипела жизнь: теснились бревенчатые аккуратные домики, трактора вспахивали огороды, крестьяне гнали коров на пастбища… Всё смели и следа не оставили. Всё замерло. Только взъерошенная, насупленная земля да обгорелые столбы тополей встречали случайных путников...
***
Через две недели Аня с семьей вернулись в родной, освобожденный город. Их встретили полупустые улицы, безвольно повисшие телефонные провода и покосившиеся, обгорелые до неузнаваемости, дома. Высокие тополя были срезаны почти под корень, столбы, точно грубо обрубленные палки, торчали на перекрестках. В районе многоэтажек что-то дымилось. В автобусе все затихли. Никто не ликовал, не радовался. Все с ужасом думали о будущем. Через три месяца начнутся проливные дожди, а там – зима. Нужно восстанавливать руины, но нет ни денег, ни сил, ни желания. Одна лишь беспросветность впереди.
Аннушка с замиранием сердца поспешила с родителями к дому. Ее грела надежда, но вместе с тем, душили страх и ненависть. Из-за угла показалась знакомая черепичная крыша. Забор почернел от копоти, в окнах, точно зазубренные клыки, торчали остатки рваного стекла. На клумбе вместо любовно взлелеянных левкоев и роз теперь валялись в беспорядке только пожелтевшие стебли и пепельные бутоны. Аннушка зарыдала: столько труда, столько любви, и все напрасно! Злоба других оказалась сильнее. Пол в доме весь был усыпан осколками и кусками штукатурки, обои приобрели необъяснимо дымчатый цвет, везде были разбросаны обрывки бумаг, лент и какой-то шелухи.
- Да что же это такое? За что? – всхлипнула Аннушка. – Разве можно вот так брать и калечить жизни другим, которые тебе, ну ровным счетом, ничего не сделали? А, пап? Ну, скажи?
- Конечно, нельзя, - Григорий Иванович притянул дочь к себе. – Но ты не больно-то расстраивайся. Фундамент есть, стены выстояли, а остальное…остальное поправимо. Тут всего-то и делать, что косметический ремонт. Ничего, Аннушка, будем жить. Будем жить! Все-таки своя земля, не чужбина…

Филімошкіна Наталія

*? р., м. Печора, республіка Комі.

 

Шанс

 

 

 Шанс

1 день.
Крепкий шершавый ствол, широкие ветви, мощные, упругие корни.
Древо рода.
Ни ветрам, ни солнцу, ни паразитам не одолеть его. Повезло же мне!

2 день.
Я есть! Но мама пока ничего не знает. Вот она обрадуется!

3 день.
Листья мелко дрожат. Предчувствие. Моя почка наливается соком, невероятной силой. Побеждая земное притяжение, она вырвется к миру. На древе появится новая ветвь. Я знаю, она будет крепкой и здоровой. Так нужно. Маме, предкам. Род заждался меня.

5 день.
У меня будут голубые глаза, как у мамы. Правда надо ждать много премного дней и только потом я увижу мамочку. А еще я люблю играть со своим хвостиком. Мне надо успеть вдоволь наиграться им. Ведь скоро у меня появятся ножки. И тогда я буду играть во что-то другое.

9 день.
Я просыпаюсь от приятного серебристого света. Как тихо в моем мире. Тепло. Уютно.
Я буду мальчиком. Так хочет мама. Когда мы встретимся, я крепко-крепко обниму ее, поцелую, и она поймет, как это здорово – что я есть.
Я засыпаю. И вижу первый сон. Я во вселенной, а вокруг миллионы серебристых шаров. В них живут мальчики и девочки, кто-то еще с хвостиком, а у кого-то уже ножки. Мне улыбаются. Я тоже хочу улыбнуться. Но пока только приветливо киваю.
Ко мне подлетает мальчик в серебристом шаре.
- Привет! Как тебя зовут?
Я не понимаю его.
- У тебя уже есть имя?
- Мама пока не знает, что я есть.
- А меня зовут Саша, - хвастается мальчишка. – Мне четыре месяца. И папа купил уже мне велосипед и машинку. Гоночную.
Я резко просыпаюсь.
Папа! А где же мой папа? Почему подарив меня маме, он больше не приходит к ней?

11 день.
Ветви. Большие плотные листья. Я иду от рода к роду. От папиного к маминому. Я нужен.
Червоточины древа – плохие мысли, подлые дела, мерзкие преступления. Хорошего мала. Так хочется распробовать все смыслы.

18 день.
Тук.
Тук-тук.
Тук – тук – тук – тук – тук…
Сердце!
Мама! Мамочка! У меня бьется сердце!
Теперь у нас два сердца.
Ну, когда ты уже узнаешь, что Я ЕСТЬ?
Жду не дождусь, когда ты дашь мне имя. А как я жду встречи с тобой!
С каждым днем я чувствую тебя все лучше и лучше. Я знаю, ты сильно переживаешь за папу. Где он? Что с ним? Я тоже переживаю. У меня будут его характер и привычки. Ничего, мамочка, он обязательно придет к нам. Ведь мы его любим. И ждем.

21 день.
Сон и явь. Как отличить? А надо?
Я вижу хорошие и плохие сны. Реальна мама и я. Мне нравятся путешествия во вселенной, я так быстрее расту. Серебристые ниточки-жизни растягиваются, оплетают, щекочут. Они крепкие, чтобы порвать – надо постараться. Они связывают меня с мамой и миром. А что меня связывает с вечностью? А есть ли она? И где?

23 день.
Вселенная сжимается. Происходит что-то дурное. Многие дети в серебристых шарах плачут. Я подлетаю к Саше. Ведь он старше и уже многое знает.
- Что случилось?
Саша молчит, горько поджимает губы. У него черные глаза с длинными пушистыми ресницами, круглое милое личико.
- Да что случилось? – спрашиваю нетерпеливо.
- Помнишь Червяка?
Это наша подруга. Ей 32 дня. Такое странное имя ей дала мама.
Я киваю.
- Ее нет больше.
- Как нет?
Я пораженно смотрю на Сашу. Не дождавшись ответа, лечу туда, где был серебристый шар Червяка. Там пусто.
Черная дыра.
- Что же случилось с ней? – шепчу я. И сердце тревожно замирает.
Ко мне подлетает Саша.
- Они убили ее.
- Кто?
- Врачи.
- Но ведь у нее есть мама! Почему она не защитила ее?
- Она не хотела ее защищать.
- Это неправда! Мамы всегда защищают своих детей! Всегда! Всегда!
Саша печально смотрит на меня.
Я плачу. Впервые в жизни.

4 неделя.
Смерть. Пустота, в которой все пропадает. Я не хочу там оказаться.
В нашей вселенной много черных дыр. Их во много раз больше серебристых шаров.
В тех дырах мрак и беда. Там все непоправимо. Все обреченно. ТАМ странный холод и неподвижность. Но откуда я это знаю? Во мне непонятное чувство, будто я что-то припоминаю…
Шары, в которых мы живем, разнraquo;. Или, как мы отнекивались: ые. Тусклый с темными пятнами – мама курит. Болотистый, с дурным запахом – пьет и принимает наркотики. В таких шарах не живут, а мучаются. У кого-то не вырастает ручка или ножка, а кто-то растет жутким уродом.
Мне грустно как никогда. Я хочу помочь вселенной. Чтобы в ней было как можно больше серебристых шаров, а холода и неподвижности меньше. Но у меня нет даже имени. А мама до сих пор не знает, что Я ЕСТЬ. Она часто плачет. Ах, мамочка, как же я хочу обнять тебя, утешить. Я обязательно сделаю тебя счастливой. Дай мне только родиться. Ведь ты же захочешь этого, правда?

4 неделя и 2 день.
Я пью сок древа. В меня вливается сила всех, кто уже был или просто побывал. Красивые ветви дают чистый и вкусный сок, червоточины темный и тягучий. Доброе и злое перемешивается. Ничто не перевешивает и не превосходит. Все в равновесии. Я ищу свое равновесие. Не просто это. Скорей бы маминого молока попробовать.

5 неделя.
Память. Да, да я все больше и больше вспоминаю. Но как это странно! Сейчас я в раю. А за пределами вселенной ад. Именно там черные дыры. Неподвижность и мрак. А где же тогда моя мама? В раю или аду? Где она меня встретит? Или это я ее встречу?
Граница бытия и НЕ-бытия. Я живу на тонкой – тонкой ниточке МЕЖДУ. Ура! Я пограничник!

6 неделя.
Я проснулся.
Нетерпеливо жду.
Сейчас маме скажут, что Я ЕСТЬ.
Вот сейчас.
Сейчас.
Она обрадуется. Ведь я ее сын. Все, как она хотела.
Тук – тук – тук – тук - тук. Тревожно бьется сердце.
Фу-у наконец-то сказали.
Я радостно машу ручками. Подплываю к серебристой стеночке. Прижимаюсь к ней, кричу из всех сил.
- Мамочка, я люблю тебя!
Я знаю, мама не услышит меня. А вдруг…
- Мамочка милая, дорогая, хорошая, я люблю тебя! Люблю! Люб…
Я испуганно сжимаюсь. Как же больно.
Этого не может быть.
Я же так люблю тебя. Мама, мамочка.
Я ныряю во вселенную. В сон. Лечу к другу.
- Саша, Саша! – я смотрю на него глазами полными слез.
Его серебристый шар касается моего. Он утешает меня.
- Она расстроилась, что ТЫ ЕСТЬ?
Я киваю.
- Она просто еще не поняла. Дай ей время.
Словно камень упал с сердца.
- Как же я сразу не догадался! – восклицаю я.
Ей надо время привыкнуть ко мне.
Но. Я-то ведь сразу принял ее.

6 неделя.
Я оборачиваюсь. Мужчины, женщины, молодые и старые, дети… Капля по капле. И теперь во мне ИХ кровь. В лицах много общего. Тонкой ниточкой от сердца к сердцу – НАДЕЖДА. Вот и мое время пришло – присоединится или осуществить надежду?

7 неделя.
- Скоро я увижу солнце и небо.
Саша любит мечтать.
- Интересно, какой на вкус снег? А вода в реке? А черешня?
Мы весело хохочем, болтаем ножками. Мне нравится это занятие. А еще я люблю рассматривать свои пальчики. Я быстро расту и меняюсь. Я стал замечать, что вокруг много смыслов. Они приходят из вечности. Некоторые на вкус сладкие и добрые, другие - горькие и невкусные.
- Я накушаюсь смыслов и тоже что-то новенькое узнаю из маминого мира.
Саша лукаво смотрит на меня. Какие же у него красивые реснички. Интересно, у меня будут такие же?
- Удачи.
Я остаюсь один. Вокруг маленькие светлячки. Какой же выбрать смысл? Фу-у горькая! Эта про войну… А вот эта… творчество, предназначение… ням-ням. Наевшись смыслов, я засыпаю.
Мне снится мама. Мы гуляем по лесу. Я срываю для нее цветы, самые красивые и самые необыкновенные. Она счастлива.

8 неделя.
Я прислушиваюсь. В мамином мире музыка. Серебристыми ручейками разливается она в моей вселенной. В музыке светлая грусть и что-то еще. Чтобы понять, надо съесть смысл.
Это одиночество.
Сложив на колени ручки и, наклонив голову набок, я вместе с мамой слушаю волшебство музыки.
Мама думает о своем одиночестве. Странно, я ведь так сильно люблю ее. Почему моя любовь не помогает ей? Саша говорит, что она не хочет моей любви, и поэтому я ничего не могу для нее сделать.
Я не верю ему.
Мама еще не привыкла ко мне. Она не знает, что у меня ее глаза и, я так же, как и она люблю музыку. Как только она про все узнает, сразу меня полюбит.
Ведь не может так быть, чтобы мамы не любили детей! И не хотели их!

9 с половиной недель.
Я просыпаюсь от грубых и резких криков. Протираю глаза.
Мама с кем-то ругается.
Ко мне подплывает смысл. Невкусный, приторный, но я его ем.
Так у меня есть бабушка?
Но вместо радости я морщусь. Как противно они кричат друг на друга. Зачем?
Мне становится плохо. Я закрываю руками ушки. Начинаю плакать.
Мама! Бабушка! Пожалуйста, перестаньте!
Ну почему? Почему? Вот прямо сейчас я не могу попасть в мамин мир? Защитить ее. Успокоить бабушку. Ведь я так счастлив, что вы есть у меня. Почему же вы так несчастливы?
Я торопливо кушаю смыслы, размазываю по щекам слезы.
Как же вам помочь? Ах, если бы рядом был папа.
Громко хлопает дверь. Бабушка ушла. Мама горько рыдает.
Я отскакиваю от серебристой стеночки. Мама бьет руками по животу.
Я в ужасе. Я кричу изо всех сил. Ведь она же не может так делать нарочно?
- Мама! Мама! Здесь я! Мне больно! Мамочка, не делай так! Мне больно!
Мама бьет сильнее. Она кричит, что-то очень-очень плохое. Я реву вместе с ней, закрываюсь руками.
Вселенная сжимается. Из черных дыр раздается гул.
И вдруг становится тихо.
Я всхлипываю.
Осторожно прикасаюсь к серебристой стеночке.
В маме огромная пустота, словно она превратилась в черную дыру.
Родная, любимая я защищу тебя. Ты так нужна мне.
Мамочка.

9 неделя и 6 дней.
Из вечности приходят смыслы – любовь и ненависть. Две первобытные силы, они в гармонии. Между ними люди, где-то там и моя мама. Это только ее выбор на стороне какой она силы, у меня свой. Жаль, что обязательно надо выбирать. Без выбора проще и честнее. Чего я больше хочу? Любви и беззащитности? Или ненависти и безжалостности?
Во мне пробуждается память, маленькие осколки большого ВОСПОМИНАНИЯ. Я уже был и в ненависти и в любви, я исходил все стороны добра и зла. Я что-то искал…
Истину.
Да, я нашел ее. В иной вселенной и с другой мамой. И тогда пришла печаль. Бездонная, словно колодец вселенной. Глядишь, глядишь в него и падаешь.

10 неделя.
Я сонно рассматриваю смыслы. Когда же наконец у меня появятся реснички? Ведь уже все есть! Как я устал ждать.
Я засовываю большой пальчик в рот. Засыпаю.
Сегодня вселенная сжимается чаще обычного. Много-много черных дыр.
Я знаю, мама думает обо мне. Она не хочет дать мне имя. Она поверила врачу, который сказал, что я зародыш и никакого отношения ни к чему человеческому не имею.
Маме от этого стало легче.
А как быть мне?

10 неделя и 3 дня.
Люди не верят людям. Но чтобы не чувствовать вину придумали сказку о доверии. Ха-ха-ха… И мне жить среди них? Да, жить и защищать маму, бабушку, папу. Они пришли из ненависти, а я иду из любви. Когда они переступили границу – то забыли добро, а я зло. Мы уравновесим первобытные силы. Именно от меня род получит свет и познает чудо любви. Я исцелю израненные души. Примирю враждующих. Родовое древо обретет силу и выбросит новые ветви. От прадеда к деду, от деда к сыну, от сына ко мне, от меня в бесконечность. Здоровое семя даст начало новому. И в родовом древе уже никогда не будет червоточин. Это и есть МОЕ предназначение.

11неделя.
Какие красивые у меня ножки! Вот бы мама их увидела. Прозрачная тонкая кожа. А что там просвечивает? Я кушаю смысл. Ага! Капилляры, нервная система. Сколько всяких премудростей.
- Мама, дала тебе имя?
Я долго молчу. Иногда мне кажется, что мама не любит меня.
Но Саше отвечаю.
- Она еще привыкает ко мне.
- Она полюбит тебя. Дождись.
Я грустно вздыхаю. В сердце появляется боль. Такого еще никогда не было.
- У меня болит сердце, - испуганно говорю я.
Серебристый шар друга прикасается к моему.
- Закрой глаза и представь что-то хорошее.
Я так и делаю.
Я с мамой на море. Море теплое, ласковое. Я весело плескаюсь в воде. Мама улыбается, ее сердце переполняет счастье.
Я открываю глаза.
- Ну как?
- Не болит.
Вокруг вселенная и много-много смыслов. Миллионы серебристых шаров – и в каждом из них маленькое чудо.
Почему же мне так одиноко?
11неделя и 4 дня.
Я войду в ад, чтобы жить воспоминаниями о рае. Я буду рисовать солнечные восходы. Огромный красный шар с маленькой светлеющей верхушкой. Все это было со мной давным-давно.
Я войду в рай для наслаждения жизнью. Я буду рисовать морской прибой с многоликими и прозрачными волнами.
Но в истине я познал: жизнь наполняется, как счастьем так и болью. Одно без другого невозможно. Чья же это несправедливость? Человеческая или вселенская?

12 неделя.
Что-то должно случиться. Я ем смысл.
Зло?
Мама что-то задумала.
Где же ты папа? Почему так долго не приходишь? Ты ведь можешь все изменить.
Куда идет мама? Зачем ей в больницу?
Меня гложет тревога.
- Что случилось? – Саша переживает не меньше моего.
- Не знаю. Мне страшно.
- Что это?
Из черных дыр раздается гул. Мы испуганно переглядываемся. И… Саша громко кричит:
- Хочешь я дам тебе имя?
- Да.
- Богдан. Данный богом.
Страшная сила вторгается во вселенную. Кто-то пытается пробиться в мой серебристый шар.
Удар. Еще удар.
Сердце бешено колотиться.
Тук – тук – тук – тук - тук.
Гул нарастает, усиливается. Я в ужасе кричу:
- Мама! Мама, спаси меня!
Серебристый шар лопается. На меня обрушивается холод и мрак. Я захлебываюсь криком и слезами. Из всех сил колочу в мамин животик.
- Мама! Мама, я люблю тебя! Я не хочу умирать!
Металлическая острая ложка... Она царапает стеночки, разрушает мою вселенную.
Я отчаянно цепляюсь за маму.
- Мамочка! Поверь мне, я люблю тебя! Спаси!
Что-то полоснуло по тельцу. Вместо ножек кровавое месиво.
Я дрожу от боли, ужаса и страха. Острая ложка нависла над головой.
Еще раз. В последний. Мама, ты должна знать. Я перекрикиваю гул черных дыр. Так громко я еще никогда не кричал.
- Я люб…

Шеляженко Юрій

*1981 р., м.Київ.

 

МИРНИЙ КРАЙ

 

 

 МИРНИЙ КРАЙ

В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.
– Вперше тут нікого, крім нас.
– І відключили світло.
– Кажуть, старий наживався на освітленні.
– Нові спекулюють на темряві.
– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?
– Ще скажи, що він викручував лампочки та бив ліхтарі. Це смішно. Просто настав темний час.
– Якщо він ні в чому не винен, навіщо втік?
– Старий був істотою, яка живе в тіні. Тепер це неможливо. В темряві нема тіней.
– Хто ж міг вимкнути світло?
– Всі, хто любить жити в темряві. Їх стало більше.
– Чому вони так люблять жити в темряві?
– Щоб не бачити, не бачити нічого! Що свої та чужі однакові. Що живі та мертві різні. Щоб страх виявити слабкість дзвенів кров’ю у вухах і заглушив голос совісті. Щоб ніхто не бачив, щоб навіть самим не бачити, що вони коять, воюючи за здійснення своїх нестриманих бажань.
– Темрява спокушає і мене.
– Знову збираєшся лізти з поцілунками?
– Жартуєш. Ми ж домовилися: тільки спілкуємося.
– Тримай своє слово, це світло в твоїй душі. А на війні нема світла.
– Там спалахують пожежі.
– Але гаснуть очі. Жодна перемога того не варта.
– Всюди йде війна. Якщо не перемагати, навіщо тоді жити?
– В нашому парку нема війни.
– Парк знаходиться у межах держави, яка воює.
– На війні застосовують насильство. Де війна безсила, там її нема.
– Скажеш, в цьому парку і держави нема?
– А де ти тут бачиш державу? Тут тільки ми. Цей парк зараз належить мирному народові.
– Ти ж їх знаєш, вони і сюди прийдуть воювати.
– Не бійся, знайдемо інше місце для розмов. Завжди є місце, де нема війни. Якщо навіть здається, що такого місця нема, треба його вигадати, і воно з’явиться.
– Твої ідеї мене тішать. Піду подумаю над цим. Завтра ввечорі зустрінемось.
– Як завжди.
Вони попрощалися.
Наодинці стало менше шурхоту кроків, але більше думок.
Що це за край такий, де держава воює проти людини, учителі воюють проти дітей, історія пам’ятає лише війни, а церква їх благословляє та канонізує у ранг священних?
От блокнот. Витягуєш з нього кілька аркушів, кладеш на землю. Папірці виблискують в місячному світлі. Це мої папірці на моїй землі. Мені вдалося побудувати власну державу з чистого аркуша, не проливши жодної краплі крові! Посміхаєшся у темряві, а подих вітру піднімає папірці та лагідно проводжає у далеку подорож, освоювати нові й нові землі. Втім, навіщо папірці? Я стою на своїй землі, і в моїй душі мир. Це мій мирний край.
Добре, що не стали цілуватися. Був час подумати. Народилася ідея. Там, де я – там мир!

Ясна Людмила

*1950 р., м.Київ.

 

Пупсик

 

 

 Пупсик

Йому було тоді років п’ять-шість, і жив він у невеликому селі під Полтавою. Дитинство як дитинство: хлоп’ячі невибагливі ігри, дитсадок, підготовка до школи. Ваня вже знав літери, рахував до двадцяти й любив варення.
Найсильніше враження на дитячу душу справило дивне переживання, своєрідне відкриття: напруживши й перевернувши Ванині відчуття й запустивши домінанту його вчинків, воно багато років не даватиме йому спокою.
Ваня дружив тоді з однолітком Миколкою. Одного дня, коли хлопчики бавилися на подвір’ї, їх покликала сусідка й пригостила цукерками. У неї був син Мишко, трохи менший від них. Хлопці не хотіли з ним гратися, тож тітка таким чином заманювала їх. Мишко сидів на триколісному велосипеді, намагаючись крутити педалі, але кермував погано й весь час заїжджав у квітник. Хлопчик розплакався і побіг за мамою в хату.
В цей час Ваня побачив, як Миколка взяв до рук ножиці, що лежали на підвіконні веранди, й почав ляскати ними, ніби ріжучи щось. Ножиці хижо, але захопливо виблискували, й Вані також кортіло поклацати ними, та він лише мовчки спостерігав за товаришем. Раптом Миколка, сховавши їх за спиною, почав задкувати з подвір’я, сторожко поглядаючи на двері хати, а потім розвернувся й побіг до хвіртки.
Ось тоді Ваня й пережив це неперевершене відчуття, зіткане зі здивування, остраху й ще чогось незрозумілого, від якого йому залоскотало в животі й перехопило подих. Він раніше й не підозрював, що можна отак запросто взяти чужу річ і понести кудись. Це відкриття так вразило його, так приголомшило, неначе весь світ сколихнувся й перекинувся догори дригом. Хлопчик завмер із відкритим ротом, серце його калатало, а мізки не сприймали такого дивного висновку виявляється, можна взяти чуже!..
Кілька днів Ваня згадував ту пригоду, й щоразу його єство лоскотали дивні переживання. Він відчував щось схоже на екстаз. Та поступово ті згадки притупилися й не діяли вже так захопливо.
Хлопчику хотілося знову пережити щось подібне до того, що сталося з ним на сусідському подвір’ї. Його нутро ніби дзвеніло, розширювалося й робилося порожнім, щемливим, незадоволеним. Він відкривав холодильник, діставав банку з улюбленим вишневим варенням, намагаючись заїсти незрозумілу тугу, торкнувшись заборони й переступаючи дозволене. Та це не викликало такого задоволення, як колись, хоча Ваня й повторював походи до холодильника, намагаючись відтворити те, що відчував раніше від поїдання улюблених ласощів. Навіть, коли бабуся, побачивши порожню банку, насварила його, онук тільки скривився. Він знехтував забороною, але ж варення було їхнє, не чуже!
Ваня почав спостерігати за Миколкою й побачив, що той спокійно бере все, що хоче, ніби не відчуваючи при цьому вини. У Вані ж серце спинялося, коли він дивився, як його дружок ховає в кишеню чиюсь машинку або свисток. Здається, Миколка просто не розумів, що так не можна, і його хвилювало лише те, щоб хтось не відібрав украдену іграшку.
Одного разу, граючись у пісочниці недалеко від свого дому, Ваня побачив, як маленька дівчинка витрушувала з пластикового відерця різне добро: посипалися лялечки, дзеркальні скельця, намистини й ще щось різнобарвно-блискуче. І він наважився. Тремтячою рукою присунув до себе рожевого пупсика, а потім швиденько присипав його піском, майже втрачаючи свідомість від гостро-нестерпних переживань. Він мало не впісявся, але відчув при цьому неймовірну насолоду. Через деякий час Ваня підвівся й пішов додому, знову й знову переживаючи ту мить, неначе час пробігав колами, повертаючи йому ті дивні відчуття.
Наступного дня Ваня побіг до пісочниці й, озираючись, почав відкопувати сховану ляльку. Коли її блакитні очі глянули на нього, хлопчик знову відчув учорашній захват. Він затиснув пупсика в руці й помчав до свого двору. Там огледівся й попростував до сарайчика. На очі натрапила коробка від телевізора, що стояла в кутку. Вона була не порожня, в ній стовбурчилися білосніжні скрипучі пакувальні обладунки. Ваня засунув пупсика на самісіньке дно й прикрив його легеньким, але величеньким шматком пінопласту.
Поступово та його схованка поповнювалася дивовижними речами: складаний ножичок, рулетка лежали поруч із зіпсованим будильником, жіночими колготами й дівчачим браслетом. Вані не важливо було, що поцупити, його захоплював не результат, а процес.
Через деякий час хлопчик пішов до школи й дещо забув про свою пристрасть. Коробка осиротіло стояла в сараї, ніби чекаючи на нові трофеї.
Інколи Ваня вдавався до своєї звички, але ніби знехотя, автоматично. То затисне в руці грудочку крейди, то схопить тенісний м’ячик у спортзалі й заховає в кишеню, то з’їсть тихцем цукерку, прихопивши з чужої парти. Та жоден із цих його вчинків не породжував у душі гострих відчуттів. Вони робилися якось мимохідь. Він майже не концентрувався на них. І не каявся.
Вже в старших класах Ваня якийсь час хуліганив разом із двома однокласниками. Їдучи на мопедах, вони виривали з рук дівчат сумочки й, розкривши їх, висипали вміст на дорогу. Дівчата бігли й збирали свої речі, а хлопці улюлюкали й свистіли. Незабаром їх викликали до директора школи. На цьому пригоди розбишак припинилися. Та вони теж не викликали у Вані особливих переживань не те, що колись пупсик у пісочниці!
Ставши дорослим, Іван ніби забув про свої дитячі витівки. Він уже вчився в інституті в Полтаві, коли одного разу, скупившись у крамничці й відійшовши від каси, раптом помітив, що його торбинка з бананами так і лишилася на плечі, коли він викладав продукти з кошика. Продавчиня не взяла за них гроші. Хоча цей вчинок не був зумисний, Ваня знову відчув щось схоже на те, коли він дивився на ножиці, що клацали в руках Миколки. Його охопили страх і сором: а якби хтось помітив?! Він би не зміг виправдатись, сказали б, що вкрав ті банани. Могли б і оштрафувати, й міліцію викликати, і в інститут повідомити. Ваня раптом відчув знайоме лоскотання в животі й побіг до туалету.
З того дня магазини вабили його неймовірно. Не було випадку, щоб він там не випробував долю й не поклав до кишені чи то шоколадку, чи жуйку, чи «кіндерсюрприз», зовсім не потрібний йому. Пізніше він почав нишпорити скрізь в інституті, у транспорті, в гостях, у кінотеатрах... Не міг боротися зі спокусою, прагнув ще й ще раз відчути неймовірну насолоду в момент, коли чужа річ потрапляла йому до рук.
Одного разу у великому торговельному центрі Іван вибирав собі краватку, один за одним приміряючи хвостаті шовкові вироби перед дзеркалом у кабінці. Йому дуже захотілося прихопити тихцем кілька штук. Завмираючи від непереборного бажання, він запхав двійко в кишеню рюкзака. Раптом йому здалося, що по той бік дзеркального скла чиїсь очі пильно спостерігають за ним. Іван відганяв від себе настирливі думки, але не міг позбутися цього враження. Відчув сором, ніби його вже зловили на гарячому. Він демонстративно висипав усе, що було в рюкзаку на поличку, але краватки з меншого відділення не вийняв. Йому хотілося ризикнути. Він ледве стримував стукотіння серця, здавалося, що пульс зашкалював. Іван гарячково повкидав свої речі назад у рюкзак, вискочив із кабінки й полетів до виходу. Він поспішно минув касу, не затримуючись ні на хвильку. В цей час неподалік охоронець щось говорив по рації й поглядом прочісував покупців, але на нього не глянув.
Вискочивши з магазину, Іван раптом усвідомив, що потрапив у пастку, в справжню халепу, й що віднині йому буде дуже важко контролювати себе. Він був не в змозі протистояти своєму збоченню, прагнув і прагнув тих відчуттів, що виникали в нього під час крадіжок.
У якомусь незрозумілому стані Іван брів літніми спекотними вулицями й раптом потрапив на старий міський цвинтар. Сів там на лавочку й сидів без усіляких думок і бажань. Перед ним розкинув віття старезний дуб. Це дерево раптом почало ніби роздаватися вшир, стало надзвичайно велетенським, вкривши своїми гілками весь видимий простір. Іван впав у транс. Він почав молити Бога, щоб минулася його хвороблива пристрасть, розуміючи, що без сторонньої допомоги не зможе з нею впоратися. Просидівши на тому цвинтарі до вечора, хлопець ледве примусив себе піти звідти. Знесилений, він поволі почвалав додому.
Час гортав дні, тижні, місяці. Іван і далі крав найчастіше в магазинах, причому все, що потрапляло під руку. А потім виходив і викидав непотріб у смітник. Його погляд став блискучо-хворобливим. Він схуд, і руки його часто тремтіли. Чоловік був на межі нервового зриву.
Одного разу, йдучи повз припарковані машини, він помітив, що в чорному позашляховику скло на передніх дверцятах опущене, а на сидінні лежить чимось наповнений поліетиленовий пакет із зображенням рожевого синьоокого пупсика. Автоматично, немов беручи своє, він засунув руку в авто й, майже вхопивши пакет, раптом побачив, що якась тінь метнулась із заднього сидіння. Іван відчув страшенний біль у руці, одночасно помітивши, як два пальці його правиці впали на портрет ляльки, котра з рожевої перетворювалася на червону. Він відскочив і чимдуж побіг, затиснувши лівою рукою праву понівечену кисть, петляючи, ніби заєць, поміж вузеньких вулиць, арок будинків, доки не впав біля якогось дерева. Іван опинився на тому ж цвинтарі, де колись благав про допомогу.
Утім, дерево здалося йому не тим, під яким він тоді сидів, набагато меншим і не таким похмурим. Можливо, тому, що була рання весна й листя на ньому ще не зовсім розпустилося. Але це було те саме місце, та сама лавка. Іван підвівся й сів на неї, перш ніж втратити свідомість.

Яценко Галина

*1983 р., м. Турка Львівської області.

 

Бог додасть!

 

 Бог додасть!

Вечір, мов дитина, якій на ярмарку купили зацукрованого півника, поквапливо облизував сонце! Воно пручалося, намагалося вхопитися за верхівки дерев, помилуватися шматками свого відображення в альмагамі сільського ставка, загубитися кволими промінчиками в борозенках Юзчиного обличчя, але не втрималося і ковзнуло, мов рибка, що зірвалася з гачка, у чорну безодню горизонту під реквієм якогось жалісливого цвіркуна. Юзка й собі інтуїтивно змахнула рештки сонця з обличчя, провела рукою по заплаканій траві, погладила сиву голівку розторопші і, ледь переставляючи ноги, почвалала з поля додому. «Дивна штука людська пам’ять, – міркувала дорогою, – то за сім замків заховає події минулого дня, а то, мов скупа багацька донька з вінованої скрині, виймає пожовкле мереживо снів та побиті міллю часу спогади. А потім цілу ніч, мов старий кіномеханік, намагається склеїти їх у єдину стрічку життя. Запустити безперервне кіно пам’яті може навіть незначний епізод, одне слово, яке розгортається у цілий епос життя». Сьогодні цим спалахом для споминів стало сонце. Сонце Юзефа любила завжди. Тато жартував, що вона його випередила, бо першою зустріла ранок свого народження, а за хвилину після цього золоті промінчики весело засміялися на червоному личку немовляти. «Поцілована сонцем – тож буде щаслива», – озвалася повитуха. «Хай Господь благословить мою донечку! Назвемо Юзефа, що означає «Бог додасть»», – відповів тато.
Сонячні зайчики на стелі, тепло батькових долонь та довга подорож з Кракова до Львова були найяскравішими спогадами її дитинства! Маму Юзка майже не пам’ятала, бо та втекла з коханцем, коли малій не було ще й трьох років. А коли їй виповнилося шість, батько почав збиратися у дорогу. Подорож з Польщі в українське село Боберка здавалася Юзефі казковою пригодою: на кожній станції тато купував шоколадні фігурки, запашні тістечка, солодкі лизунці, розказував казки та легенди про Карпати, у які вони їхали на запросини батькового шкільного товариша Янека, який планував побудувати тут велику лісопильню (тартак, як тоді називали). Вона мала бути першою та найбільшою в Галичині, а кращого інженера-архітектора, як Юзчин тато, на його думку, й бути не могло.
Батько відмовився від панського будиночка, який запропонував йому Янек у сусідньому селі, бо хотів вдень і вночі контролювати будівництво. Квартирували в однієї вдови – Стефи Тимінської. Малій Юзці дуже подобалася ця молода, невисока на зріст, темноволоса, голубоока жінка, яка одразу прикипіла до малої серцем, адже своїх дітей у неї не було. Стефа щодня випікала для неї пиріжки та інші смаколики, мила густі коси у рум’янку, співала пісень та розповідала казки, показувала, як відрізнити отруйні гриби від їстівних, як робити намисто із суниць та багато інших цікавих речей, які змушували дівчинку відкривати широко очі та рота від здивування... Дуже швидко Юзя подружила з сусідськими дітьми та так добре вивчила бойківський діалект, що інколи мусила сама себе перекладати здивованому батькові. «Сонечко моє, за півроку ми повертаємося додому, якраз за цей час тартак набере обертів. Тобі треба вчитися, бо ніякий шляхтич не захоче неосвічену жінку, яка лише вміє добре торохкотіти по-українськи», – цілував її кучеряву голівку тато. «Я не хочу шляхтича, а знайду си бойка», – показувала язичок неслухняна доня.

* * *
Мала Юзка, до болю в очах, вдивлялася у великі кудлаті хмари. Щоразу, коли вони гордо пропливали над нею по шовковій блакиті неба, їй здавалося, що ось із-за білої габи вирене обличчя тата. Мама Стефа казала, що він там, на небі, бавиться з янголами та усміхається до неї. І тепер Юзка чекала, коли він помахає їй рукою. Минали хвилини, години, дні, а тато не з’являвся. «Може, він на мене образився», – шепотіла мала крізь сльози.
– Юзю, знову тата виглядаєш? А я знаю, де він, знаю. Твого тата на тартаку забило дерево.
– Брешеш, брешеш, – дівчинка щосили вдарила по спині сусідського Василька, що пас з нею корови.
– Не брешу! Мама мені казали, що лише хрусь – і роздавило, мов комашку. Чого ти знову ревеш?
Маленькі пастушки втішали Юзю, як могли, їм здавалося, що сльози з її очей затоплять увесь світ. Анна плела їй віночки, Оленка гладила по голові, наче мама, Петрик із хмизу та трави зробив для неї маленьку колисочку на зеленій галявині. Врешті Юзка заснула. Втішені товариші пильнували її сон та відганяли мушок і комарів, що так і норовили вщипнути за кирпатий носик. А ввечері, після тривалого сну на холодній землі, дівчинка не змогла стати на ноги.
Тимінська купала дитину у відварі з вівсяної соломи, прикладала до ніг зірочник, а Юзка лежала і чахла на очах.
Почалася війна. Якось до Тимінської зайшов німецький солдат, щоб попросити кухлик води. Ламаною російською запитав, на що хвора дівчинка. А тоді розповів, що завтра у сусіднє село зі Львова приїде відомий доктор – гер Шнайдер. Він лікуватиме їхнього пораненого офіцера, але якщо дуже попросити, то, може б, оглянув і дівчинку. Тимінська брела заметами вже п’ять годин: задубілі від морозу ноги скручувалися у морські вузли, очі невимовно пекли та зафарбовували своєю втомою білі сніги у червоні та чорні кольори, а двадцятиградусний мороз, мов дужий парубок суху солому, вмить розкидав її сорочки, спідниці, кожухи та примостився біля самого серця, обдаючи холодним подихом ціле нутро. Пекучий вітер висушив її думки, Стефа пробувала молитися, але всі слова молитов десь закрижаніли у мозку, тож лише повторювала: «Богородице, допоможи!». На ранок її знайшли непритомну біля німецької застави.
Цілу зиму Стефа обкладала Юзчині ноги та спину тертою картоплею, як порадив доктор Шнайдер, та по тисячу разів на день дякувала Пресвятій Діві, яка врятувала їй життя у ту холодну січневу ніч та привела до їхнього дому лікаря-рятівника. А навесні донька зробила свої перші кроки по зеленому споришу!!! Щоправда, на спині у дівчинки виріс невеличкий горб, але він був майже непомітний під одежею.

* * *
Вже дванадцятий раз дримба звіщала щасливу долю названій доньці Стефи Тимінської – Юзефі. З хвилини на хвилину за своєю «молодою жоною» мав прийти наречений. Дружки крутилися біля Юзки, мов бджоли біля золотистого чарунку з медом, попаравляючи то віночок, то стрічечку, то неслухняну пацьорку, яка так і норовила вистрибнути з полону лейбика, що так доладно облягав струнку фігуру. Наречена стояла, мов воскова лялька, – м’яка, податлива, здавалося, геть відсторенена від світу, лиш зелень її очей, мов осот у пшеницю, вп’ялася в краєчок сонця, що поважно випливало з-за небокраю. Перед Юзкою замиготів калейдоскоп спогадів: ось вона з Іваном лежить у високих зелених травах, що голублять у руках сонце, а зверху летять золоті вертольотики пахучого липового світу, вони лоскочуть щоки, чоло, вуста... Юзка сміється і відчуває, що вона розчиняється бурштиновим пилком у прозорості літнього повітря, бринить флейтою на губах літа, тане передсвітанковою росою... у Іванових обіймах. Він ніжить, мов крильця метелика квітку, кожен сантиметр її тіла та переливає свій нектар любові у дзбанки її очей, грудей, у невеликий горбик між лопаток (її одвічний біль та сором) і шепоче: «Ось де заховалися крила мого янголятка»...
А потім Іван зникає на декілька днів, а Юзка не знаходить собі місця... «Мо, коханку де має», – під’юджують подруги, а вона знає, що його серце належить лиш їй. Він повертається сумний та втомлений, просякнутий запахом лісової живиці, ніжно пригортає її: «Любове моя, не питай, де я був! Я не можу розповісти, бо не хочу наражати тебе на смертельну небезпеку, але знай, що роблю це, щоб захистити тебе, наших дітей! Чи зміг би я спокійно дивитися, як чужинець гвалтує тебе?! Не можу мовчати й тоді, коли кати плюндрують мою землю!». І Юзка нічого не питає, вона про все здогадується, а просто розчиняється в блакиті його очей.
У вухах задзвеніло, в очах заскакали мі- Мама, дала тебе имя?льйони чорних сонць, стара Юзефа вхопилася рукою за чийсь колючий живопліт – і лише гострий біль привів її до тями. Глянула на руку – лінія долі вкрилася дрібними крапельками крові. Кров... Багато крові... Кров на білій сорочці нареченої, кров, пелюстка за пелюсткою, забарвлює б ілу ружу на Івановім лапсердаку... Знову темрява. Юзка силкується, але не може нічого пригадати. У темній кімнаті її підсвідомості, наче вimg src= майстерні старого фотографа, більше, як півстоліття валяються непроявлені негативи пам’яті. Але сьогодні вона відчуває, що готова подивитися кінострічку свого життя до кінця. Клац... І в мозку світлина за світлиною знову поплили події того страшного дня. Дня її весілля.
«Гірко»!... Солод поцілунків... Чорні зорі Іванкових очей... «Хочу дівчинку, таку ж красуню, як ти!»... Пульсуюча млість по тілу... Чийсь зойк... Град осколків з вікон... Чорні кирзаки та дуло автомата... «Вот ты где! Повстанец хренов! Сейчас устрою тебе свадьбу»... «Кохана, я до тебе обов’язково повернусь!»... Ляскіт вхідних дверей у серці... Постріл... Крик... Кров... Плач... Темрява...
Юзка билася в гарячці цілих два тижні: марила, весь час кликала Івана. Тимінська цілі ночі клячала біля її постелі та взивала про допомогу до всіх святих. Нарешті дівчина прийшла до тями, але похитнулася розумом. Минула осінь, настала зима. Юзефа із закам’янілим обличчям цілими днями сиділа біля вікна – виглядала коханого. Час від часу вона зривалася та вибігала босоніж на вулицю, доганяючи по скрипучому від морозу снігу випадкового перехожого.
Збігли Різдвяні свята, гордовито по талих весняних водах проплив у човні березень, засіяв луки первоцвітом квітень. На Івановій могилі вже зеленіла травичка, а Юзка все бродила по полях, плелала віночки, квітчала голову та питала: «Чи гарна я? Нині повертається мій Іван, а завтра приходьте на наше весілля». І кожен, дивлячись на цю юну дівчину-жінку, змахував сльозу, нишком кленучи совітів та оплакуючи Юзчину, а заразом і свою важку долю. Стефа теж плакала та варила у казані зілля від старої Габані, що зажила слави великої знахарки на всі довколишні села. Травниця, даючи нову порцію ліків, щоразу обіцяла Тимінській: «Мине це твоїй дитині, мине!».
І вже на літо Юзі стало легше. Вона щодня ходила на Іванову могилу, плакала по ночах, але мовчала. А восени, загорнувшись по самі очі у теплу хустку, уже чистила на колгоспному полі буряки, та все самотою, оминаючи веселе жіноче товариство.

* * *
Сьогодні вночі Юзці приснився дивний сон, наче вона трусить стару грушу-столітку, а на верхівці залишається один-єдиний плід, який ніяк не хоче впасти в обійми її фартуха. І жінка змагається з ним наче зі старим ворогом: розхитує дерево, товче по гілляках грабевном – і ось стара груша не витримує та відпускає своє дитя, мов породілля після довгих потуг, з лона свого ще зеленого листя. І бачить Юзка, що то не велика соковита груша летить прямо на неї, а маленьке сонце м’яко падає в її поділ... На цьому вона прокинулася, але щемно-тужливе відчуття біля серця залишилося з нею на цілий день. Робота не йшла до рук: збіг куліш, втекло порося зі стайні, перекинулися ночви і сніжно-біла постіль, яку Юзефа вже другий день вибілювала лугом, наче перший сніг вкрила долівку землянки.
– Агій, доню, а що з тобов, – озвалася з печі стара Тимінська. – Чи не наврочив хто? Бери десяток яєць та йди до старої Габані, хай відшепче, відмолить, то й як рукою зніме.
– Добре, мамо, попораю господу, той піду.
– Йди вже, бо знаєш, що стара знахарка приймає людей лише до заходу сонця, а тепер мусить таїтися, бо совєтська власть має на неї зуб і не їден.
Серце шалено калатало, але Юзефа вперто продиралася крізь чорничні кущі, час від часу тихесенько скрикуючи, коли під ногами опинялася слизька маслючкова шапочка! «Матко боска Ченстоховська, прости мені, якщо гріх чиню! Але ти – мати, ти мене розумієш! Моє серце пошматоване совєтськими опричниками, як твоя ікона турецьким ятаганом... Може, скаже що мені стара шептуха про мою долю... Іван досі живе у моєму серці! Не зможу й глянути на іншого чоловіка... Але так хочу дитинку!!!», – шептала дорогою.
Стара Габаня довго викачувала яйцем, топила пахучий віск та виливала на свячену воду, обкурювала спасівським зіллям і загадково хмикала...
– Ну що там, бабцю?
– Зачекай, дитиино, поспіх, добрий лише на колгоспному полі, а тут має бути все виважено... Буде в тебе дитина! Як кажуть старі люди, понесеш у подолі... От тобі й сонце, що впало в твою запаску...
– Але я ж не маю чоловіка...
– Ну, Юзю, я не архангел Гавриїл, щоб знати всі Господні замисли! Прости, Господи, моє богогульхство! (Стара тричі перехрестилася до образу Спасителя, що висів на покутті захований під вінчиками цибулі та в’язанками сушених трав.) Йди з Боом і нікому не розпатякуй, що в мене була, бо мої старі кості в рідній землі спочити хочуть, а не в сибірській!
А вночі старі віконні шиби здригнулися під чиїмись пальцями.
– Стефо, Юзко, відчиніть! Це я, Марійка Михайлючиха! Та швидше-бо!
– Марю, що за по..., – напівслові замовкла Тимінська, бо побачила в руках двоюрідної племінниці, розпатлпної та обляпаної по пояс осінньою багнюкою, згорточок з теплої хустки, який, о Боже, ворушився.
– Беріть! Це дівчинка. Врятуйте її! Марти Ковалихи донька! Марта в гарячці... Скоро за нею прийдуть... Ця дитина – доня Михася, побратима твого Івана. Вночі розгромили останню криївку у Вовчому... Михайло мертвий... Марта, як почула... і от... Допоможіть! Заради Бога!
А зранку Юзка вбралася у все нове: квітчаста спідниця, що танцювала польку під осіннім вітром, то відкриваючи, то закриваючи її стрункі ніжки, бісерний лейбик, що обвивав талію, мов гарячий коханець, червоне намисто, що калиновим гроном стелилися по звабливих горбиках її грудей...
«Справжня царівна!», – думав голова колгоспу Гнат Петрович, тонучи в зелених болотах очей гордої польки.
– Гнате, допоможи! Я знаю, у тебе добре серце... Кам’яна броня твоєї роботи ще не діткнула його. Я хочу виїхати з нашого села. Все мені тут нагадує про Івана! Більше так не можу. Хочу почати нове життя! Допоможи мені заради нашої колишньої дружби...
– Стара любов не ржавіє, – згадав улюблену приказку Юзефи та наче відчув, що в серці щось знову ворухнулося, відкрилися оті невидимі двері, які він сам зачинив надцять років тому, в які не могло ввійти ні кохання до дружини, ні любов до синьооких синочків-близнюків. – Є в мене приятель у Василькові Полтавської області, разом на фронті були... Я з ним зв’яжуся, а ти збирайся в дорогу, – тенькнула та обірвалася невидима павутинка, що досі вперто плелася до серця колишньої коханої...
Плакали обидві! «Дякую, мамо, сьогодні ти втретє даруєш мені нове життя!», – Юзка обцілувала Стефині руки, рвучко обійняла її та швидко, не оглядаючись, з клунками в одній руці та немовлям в іншій, пішла назустріч невідомості. І лише стара мати та сонце довго стояли біля воріт та дивилися їй вслід...

* * *
Двері старенької хати жалібним скрипом проводжали в далеку дорогу свою мешканку, заходили прощатися сусіди, зазирала цікава дітвора. Юзефа Красовська поверталася у своє рідне село на Львівщину.
– Добра ти, Юзефо, людина, ой добра! Важко нам буде без тебе, бо сама знаєш: скільки наших односельчан витягла з могили своїми цілющими травами! Але ти, мов перекотиполе, не пустила тут свого коріння, а скільки завидних хлопців та удівців до тебе сваталося, дарма, що була вже з дитям. До речі, як Лариска? Що пише з Києва? Як онуки?
– Дякую, Ганно, все добре у них! Гарна наша Полтавщина, але щоночі мені сняться карпатські гори... Хочу там умирати. Хатина названої матері ще збереглася, тож підремонтую її та господарюватиму, доглядатиму могили рідних та й сама готуватимуся до суду Божого. Не згадуйте лихом і прощавайте!
Юзка краєчком хустки змахнула непрохану сльозу та зачинила хвіртку за своїми молодими літами, які залишилися замріяно слухати хрущів під біловершковими вишнями, що цвіли так рясно, як і майже півстоліття тому, вкриваючи гаптованим мереживом колисочку маленької Лариски.

* * *
Юзка підняла голову у вечірнє небо та почала прислухатися. Їй здалося, що десь над нею бринить хрущ з тепер вже далекої Полтавщини. «Божечку, та тож мій мобільний. Певно, Лариска телефонує», – зашкарубла рука заледве намацала у фартусі диво техніки.
– Привіт, донечко!
– Привіт, мамо! Сьогодні отримала відповідь з СБУ на свій запит. Моя біологічна мати Марта Коваль померла 25 грудня 1957 в Ханти-Мантійську. Після смерті була реабілітована, – донька на хвилину замовкла, а потім, шморгаючи носом, сказала:
– Мамо, ми до тебе післязавтра приїдемо. Дякую тобі! Ти була найкращою матір’ю у світі! Ти віддала мені своє серце, свою душу, своє життя! Ти ніколи не нарікала на свою важку долю, а щодня намагалася запалити сонце на чиємось життєвому небозводі! Звідки в тебе було стільки мужності?!
– Моя квіточко, я завжди пам’ятала, що навіть після найтемнішої ночі настане світанок, що після найважчих випробувань барви життя все одно повернуться у цей чорно-білий світ! Щовечера, лягаючи спати, я повторювала коротеньку молитву: «Бог додасть, завтра Бог додасть!!!».

 

 /прохання до всіх нижченазваних авторів ТЕРМІНОВО!надіслати до редакції - електронною поштою: zeitglas@ck.ukrtel.net  своє скановане фото!!!/  

 

 

Оцінки журі авторам «шорт-листу»  конкурсу  короткого оповідання «ZEITGLAS»-2015

Автор та назва твору

Оцінка

АПАЛЬКОВ

Олександр

Оцінка

БРУСЛИ-НОВСЬКИЙ Євген

Оцінка

ПАСЕНЮК  В`ячеслав

Оцінка

ЕРЕМЕНКО Володимир

Оцінка

ЛІПЧ-ИНСЬКИЙ Валентин

Загальний бал

Ант Інгвар

*1991 р.

м. Івано-Франківськ,

Потім

4

3

5

3

3

18

Артеменко Євгенія Олегівна

*1993 р. с. Калинівка Київської області.

 

MEMENTO MORI

4

3

5

3

3

18

Багрянцева (Ланг) Ольга Вячеславовна

* 1990 р., м. Дніпропетровськ.

 

Тараканы

5

2

4

5

5

21

Друге місце

Безус Євген Федорович

*1943 р.,м. Верхньодніпровськ.

 

ПРИСПІТЬ БОЛІ МОЇ

4

3

4

3

4

18

Березіна Дарина

* 1982 р., м. Миколаїв

 

Все по-чесному

5

3

4

2

5

19

Боклаг Олександр Григорович

*1951 р., м.Київ.

 

Майдан-Мік

4

3

4

2

5

18

Бондар Тетяна Олександрівна

*1975 р.,  м.Армянськ, АРК

 

КОЛИ ЗАВМИРАє  ЧАС

4

4

5

2

5

20

лауреат

Бондар Ангеліна Володимирівна

*1996 р., м.Київ.

 

Нуль в квадраті

4

3

5

3

5

20

лауреат

Боярчук Тетяна Анатолівєвна

*1988 р., с. Довге, Львівська обл..

 

Лялька

4

3

4

2

5

18

Ващук Тарас Михайлович

*1982 р. м Дубай, Об’єднані Арабські Емірати.

 

Незабута мелодія для флейти

4

3

5

2

4

18

Вівчарик Назарій Олександрович

*1985 р. м. Сміла, Черкаська область.

 

Зустріч у кафе

 

4

3

4

3

3

17

Вітолін Олександр Михайлович

*1981 р., м.Київ.

 

Жити по-новому

5

4

4

3

3

19

Вітченко Віталіна Вікторівна

* 1995 р., м. Суми

 

Світло софіта

4

3

5

3

4

19

Віхлевщук Віола Ігорівна

*1987 р. м. Дніпропетровськ.

 

Афганистан

4

3

5

3

4

19

Геник  Віталій

*1973 р. м.

Івано-Франківська обл.

«І тіні відкидають тіні»

 

3

3

3

3

5+

17+

Глушкова Надія Дмитрівна

*1994 р., м.Одеса.

 

ЗУСТРІЧ

 

3

3

4

3

4

17

Гнатюк Єва

*1994 р. м. Львів.

 

“На захід”

4

3

5

4

-

16

Ісаєва Людмила

* 1965 р., м.Себеж,   Росія.

 

ЖЕЛАТИНОВЫЕ ШАРИКИ

5

3

5

3

3

19

Кальніченко Артем

*1997 р., м. Чернівці.

 

«Паразит»

4

3

4

4

2

17

Комісарук Володимир

*1952 р., Хмельниччина.

 

СПАСИ, ГОСПОДИ, ІМ’Я МОЄ…

4

3

4

5

3

19

Корсак Іван Феодосійович

*1946 р. м. Луцьк

 

Вартовий Лорд

4

3

4

3

5+

19+

лауреат

Криворучко Владислав Олександрович

*1996 р., м. Черкаси.

 

ЗЛАМАНІ КРИЛА

5

3

4

4

5+

21+

1-е місце

Островська Тетяна

*1976., м. Харків.

                                              

Кілька яскравих днів

4

3

5

2

3

17

Остролуцька Антоніна

*1967 р.  с. Вишеньки  Київської області.

 

БЛАКИТНИЙ БУДИНОК

4

3

4

3

3

17

Полянецький Віктор Анатолійович

*? р., м. Харків.

 

НАД КРУЧЕЮ

 

4

3

5

3

4

19

Саман Анна Іванівна

*1991 р., м. Херсон.

 

Свобода залежності

3

3

4

3

4

17

Свенцицька Еліна

*? р.,  м.  Київ.

 

ПИСЬМО К СЕСТРЕ

4-

3

5

3

5+

20

лауреат

Семенова Юлія Миколаївна

* 1989 р., м. Рівне.

 

Грати і вигравати

4

3

4

2

5

18

Сичова Анастасія Олександрівна

*1987 р., м. Старобільськ, Луганська область.

 

Будем жить

4

3

4

4

4

19

Филімошкіна Наталія

*? р., м. Печора, республіка Комі.

 

Шанс

3

3

4

4

5+

18

Шеляженко Юрій

*? р., м.Київ.

 

МИРНИЙ КРАЙ

4

3

4

5

3

19

Ясна Людмила

*1950 р., м.Київ.

 

Пупсик

4+

3

4

5

4

20

3-е місце

Яценко Галина

*1983 р., м. Турка Львівської області.

 

Бог додасть!

4

3

5

2

5+

19+

лауреат 

 

 

Переможцем конкурсу став:

 

Криворучко Владислав Олександрович *1996 р., м. Черкаси., за твір «ЗЛАМАНІ КРИЛА»

 

Друге місце:

 

Багрянцева (Ланг) Ольга Вячеславовна * 1990 р., м. Дніпропетровськ., за твір «ТАРАКАНpЫ»

 

Трете місце:

 

Ясна Людмила *1950 р., м.Київ., за твівр «ПУПСИК»

 

Лауреатами конкурсу визнано:

 

Бондар Тетяна Олександрівна *1975 р.,  м. Армянськ, АРК., за твір «КОЛИ ЗАВМИРАЄ  ЧАС»

Бондар Ангеліна Володимирівна *1996 р., м.Київ., за твір «Нуль в квадраті»

Корсак Іван Феодосійович *1946 р. м. Луцьк., за твір «Вартовий Лорд»

Свенцицька Еліна *1960 р.,  м.  Київ., за твір «ПИСЬМО К СЕСТРЕ»

Яценко Галина*1983 р., м. Турка Львівська область., за твір «БОГ ДАСТЬ».

 

 


(Нагороди та дипломи наділслано авторам за вказаними ними адресами).

Щиро вітаємо переможців, лауреатів та всіх учасників конкурсу.
Особлива подяка тим, хто взяв участь в обговоренні творів.

І ласкаво запрошуємо до нового, V-го міжнародного  конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2016»

Докладно на сайті:

http://zeitglas.io.ua/s2293277/

 

 

 

Журі IV -го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання 
«Zeitglas-2015»




АПАЛЬКОВ Олександр, /Україна/ (нар. 1961 р.) — Прозаїк, перекладач. Член НСЖУ. Головний редактор та видавець літературно-мистецьккого журналу «Склянка Часу*ZeitGlas». Твори публікувалися у періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).




БРУСЛИНОВСЬКИЙ Євген, /Україна/ (нар. 1962 р.). Прозаїк. Член НСЖУ. Головний редактор газети «Дніпрова Зірка». Друкувався в періодиці. Автор і видавець "Брусліновського календаря" (1996).




ПАСЕНЮК В`ячеслав /Україна/ (нар. 1949 р.). Поет, прозаїк. Член МСПУ. Твори публікувалися в журналах «Литва литературная», «Донбасс», «Вильнюс», «Радуга» т.і..
Автор Книг: «Голос и больше ничего», «Образ жизни», «Объём и плоскость», «Паломник речи», «Ожидание дождя».




ЕРЕМЕНКО Володимир /Україна/ (нар.1939 р.) Письменник, журналіст. Твори публікувалися в журналах «Темные аллеи», «Склянка часу», «Радуга», «Антологія украинського жаху», в газетах Києва, Харкова, Черкас. Член СПР. Автор книг: «Памятник дождю» (1998), «Merde» (2002), «Созвездие близнецов» (2003), романов «Восхождение в бездну» (2007), "Gimagimis" (2008) т.і.

 

 

ЛІПЧИНСЬКИЙ Валентин /Україна/ (нар.1958 р.) Прозаїк. Переможець III-го міжнародного конкурсу ZeitGlas-2014 (I-місце).
 Твори друкувалися у журналах "Склянка Часу- Zeitglas","Березіль",  "Дніпро", "Антології сучасної новелістики та лірики України-2011", "Антології сучасної новелістики та лірики України-2012", альманахах "Скіфія-2012-Весна", "Скіфія-2012-Літо", "Скіфія-2012-Зима", "Скіфія-2013-Весна" видавництва "Склянка Часу- Zeitglas". Лауреат Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії "Золотий Тризуб". Член ВГО ЛО "Кобзар".

 

 

 Лонг-лист авторів та назви творів, узятих до конкурсного розгляду

 

Ант Інгвар

 *1991 р.  м. Івано-Франківськ.

 

«Потім»

 

Артеменко Євгенія Олегівна

*1993 р. с. Калинівка Київської області.

 

«MEMENTO MORI»

 

Багрянцев Юрій Анатолійович

*1955 р. Київ,

 

«Потрійна ікона»

 

Багрянцева (Ланг) Ольга Вячеславовна

*1990 р.,  м. Днепропетровськ.

 

«Тараканы»

 

Басанець Олександр Михайлович

*1953 р. с. Бузівка Дніпропетровської області.

 

«Надтермінова телеграма»

 

Безуглий Андрій Андрійович 

*1994 р. м.Київ.

«История одного правила»

 

Безус Євген

*? р., м.?.

 

«ПРИСПІТЬ БОЛІ МОЇ»

 

Бердник Віктор

*? р. м. Лос-Анджелес

 

«ЖРИЦА  МЕЛЬПОМЕНЫ»

 

Березіна Дарина,  1982 р., м. Миколаїв

«Все по-чесному»

 

Білинська Христина Валеріївна

*1993 р. м. Дрогобич Львівської області.

 

На службі

 

Боклаг Олександр Григорович

*1951 р., м.Київ.

 

Майдан-Мік

 

Бондар Тетяна Олександрівна

*1975 р.,  м.Армянськ, АРК

 

КОЛИ ЗАВМИРАє  ЧАС

 

Бондар Ангеліна Володимирівна

*1996 р., м.Київ.

 

Нуль в квадраті

 

Боярчук тетяна Анатолівєвна

*1988 р., с. Довге, Львівська обл..

 

Лялька

 

Бригеда Валентина Анатоліївна

*1981 р.,м. Запоріжжя.

 

Репост не пропонувати

 

Васильева Наталья Юрьевна

* 1990 р., м. Харків.

 

Потолок

 

Васьковська Алла

*1996 р. м. Христинівка Черкаської області.

 

Балачки та розмови

 

Ващук Тарас Михайлович

*1982 р. м Дубай, Об’єднані Арабські Емірати.

 

Незабута мелодія для флейти

 

Верлан Iрина Анатолiївна

*1963 р., м. Запорiжжя.

 

Иная жизнь

 

Вівчарик Назарій Олександрович

*1985 р. м. Сміла, Черкаська область.

 

Зустріч у кафе

 

Вітолін Олександр Михайлович

*1981 р., м.Київ.

 

Жити по-новому

 

Вітченко Віталіна Вікторівна

* 1995 р., м. Суми

 

Світло софіта

 

Віхлевщук Віола Ігорівна

*1987 р. м. Дніпропетровськ.

 

Афганистан

 

Власенко Ирина Владимировна

*1965 р.  м. Київ.

 

Чужа війна

 

Волошин Олександр Сергійович

1993 р., м. Львів.

 

Побачення

 

Врублевський Станіслав Натанович

*1998 р., м. Тернопіль.

 

Буває

 

Гавришко-Бабічева  Алла Геннадіївна

* 1958 р., м. Тульчин, Вінницької області.

 

ПОДОРОЖНІ З ОЧИМА ЯНГОЛІВ

 

Гайворонський Петро

*? р. м.

 

«КІБОРГ»

 

Ганиев Роман

*1986 р., м.  Київ.

 

Benjamming

 

Геник Віталій Степанович

*1973 р. с. Монастирчани,  Івано-Франківська область.

 

І ТІНІ ВІДКИДАЮТЬ ТІНІ

 

Гласенко Симор

* 1985 р.,м.Житомир.

 

НОЕ

 

Глушкова Надія Дмитрівна

*1994 р., м.Одеса.

 

ЗУСТРІЧ

 

Гнатюк Єва

*1994 р. м. Львів.

 

“На захід”

 

Гнєушева Анастасія Олегівна

*1999 р., м. Запоріжжя.

 

Змушена

 

Горовий Руслан

* 1976 р. м. Київ.

 

ВДОМА

 

Губачова Марія Юріївна

*? р., м. Харків

 

Сіра площа

 

Гусаковский Антон Брониславович

* 1979 р., м. Миколаїв.

 

Пауза для выбора

 

Даник Володимир

*1957 р., м.Черкаси.

 

УПІЙМАВ – АКУЛУ…   

 

Дериземля Євгенія Михайлівна

* 1984 р., м.  Кременчук.

 

Сила имени

 

Деркач Любовь

*1991 р., м. Київ.

 

Инстинкт

 

Довгань Ангеліна

*? р., м.?

 

Підслухана розмова

 

 

Дука Талина

* 1960 р., м. Київ.

 

Мистическое исчезновение

 

Жалюк Вадим

*1977 р., м. Житомир.

 

Свічниця

 

Забуга Олена Олександрівна

* 1981 р., м.Дніпропетровськ.

 

Костины страхи

 

Зінченко Анатолій Васильович

*1945 р., м. Жовті Води, Дніпропетровської обл.,

 

ЖИТИ ХОЧЕТЬСЯ

 

Зубков Віталій Ігоревич

*1995 р., м. Харків.

 

ГОД ЖИРАФА

 

Ісаєва Людмила

* 1965 р., м.Себеж,   Росія.

 

ЖЕЛАТИНОВЫЕ ШАРИКИ

 

Івашньова Світлана Володимирівна

*1968 р., м. Київ.

 

Побачення

 

Шевченко  Юлія

*1982 р., с.Гонтів Яр Харківської області.

 

 Репатріант

 

Кальніченко Артем

*1997 р., м. Чернівці.

 

«Паразит»

 

Кангин Артур

*? р. м. Київ.

 

НАФ-НАФ

 

Карабин Ольга

*1985 р., м. Львів.

 

Пятно на Планете

 

Карташова Ольга Миколаївна

*1994 р., с. Селище, Вінницька обл.

 

МОРОЗИВО

 

Карянов Григорій Олександрович

*1989 р., м. Москва, Росія.

 

«Морской круиз»

 

Коваль  Наталія  Олександрівна

* 1973 р., Київщина.

 

Як повернуся  до  тебе  - прости  і  прийми

 

Комісарук Володимир

*? р., Хмельниччина.

 

СПАСИ, ГОСПОДИ, ІМ’Я МОЄ…

 

Коновалова Виктория Витальевна

*1983 р., м. Мариуполь.

 

Я тебя никому не отдам

 

Корсак Іван Феодосійович

*1946 р. м. Луцьк

 

Вартовий Лорд

 

Костромитін Максим Володимирович

*1994 р., м. Харків

 

Поручень

 

Костюченко Андрій

*? р. м. Київ

 

Практически Бах

 

Кравець Анастасія Андріївна

*1996 р., м.?

 

Їжак і Яблуко

 

 

Краля Анастасія

*1990 р., м. Нововолинськ.

 

Як народжується смерч

 

Крамарова Світлана Вікторівна

*1979 р., м. Павлоград.

 

Как живешь, бабуся?

 

Криворучко Владислав Олександрович

*1996 р., м. Черкаси.

 

ЗЛАМАНІ КРИЛА

 

Купрюхіна Юлія  Володимирівна

*?р., м.?.

 

Фотограф

 

Кураш Владислав Ігорович

* 1974 р., м.?.

 

Я хочу бути щасливим

 

Кучеренко Едуард Євгенійович

*1996 р., м. Черкаси.

 

Сповідь

 

Лагодинська Наталія Володимирівна

*1995 р., м. Київ.

                                                          

Ключа нет

 

Левандович Марина

*1988 р., м. Глухів.

 

Вот идет человек

 

Леви Ярослав Владиславович

*1993 р., м. Харків.

 

МЕТАТРОН

 

Левченко Сергій

*1954 р., м.Черкаси.

 

Ж И В А   П Е Т Л Я

 

Маковецька Ксенія

*1990 р.,  м.Львів.

 

Туман

 

Макуха Ніна Анатоліївна

*1983 р., м. Полтава.

 

Ранок...

 

Мангов Володимир

* 1946 р., м.Київ.

 

ДЗВІНКИЙ ДОЩ

 

Матузок Любов Петрівна

*1961 р., м.Ромни Сумської області.

 

Перукар і перуки

 

Мельник Петро  Миколайович

*1943 р., м. Заліщики.

                                      

ПОМСТА   ПАМ’ЯТІ

 

Мисак Богдан Михайлович

*1948 р., м. Броди, Львівської обл.

 

На балу в Багатої Вдови

 

Михайленко Валентина Микитівна

*1953 р., смт Короп, Чернігівська область.

 

Дебілірій

 

Михайлов Виталий

* 1971 р., м. Феодосія.

 

Ошибка

 

Мірчук Сергій Валерійович

*1992 р., м. Бар.

 

Над прірвою у свідомості

 

Мовчан Ярослав Вадимович

*1999 р., м. Богодухів.

 

Свидание

 

Мороз Теодор Семенович

*1990 р., м. Львів.

 

Моя історія

 

Наслунга Влад

*1938 р., м. Київ.

 

Сумління

 

Новікова Наталія Володимирівна

*? р., м. Ірпінь.

 

Ведмідь

 

Обуховський Сергій

*1987 р., м. ?.

 

Все будет хорошо!

 

Овчаров Вадим

*? р.,  смт. Єлизаветградка,Кіровоградської обл.

 

 "Мрійник"

 

 

Ожеховская Багира

*1990 р.,  Дніпропетровськ.

 

ХОТИТЕ ЧАЯ?

 

Омельчук Оксана

*1983 р., м. Рівне.

 

На Льstrongвів

 

Островська Тетяна

*19/strong76., м. Харків.

                                              

Кілька яскравих днів

 

Остролуцька Антоніна

*1967 р.  с. Вишеньки  Київської області.

 

БЛАКИТНИЙ БУДИНОК

 

Павлюк Аліна Вікторівна

* 1993 р.,смт. Ямпіль, Сумська область.

 

Сон ли?..

 

Падалка Олена Олексіївна

*1995 р., м. Сватове  Луганської області.

 

Золотая голова

 

Паращич Валентина В’ячеславівна

*1954 р., м.Куп’янськ Харківська область.

 

Высокое небо

 

Парієнко Володимир Андрійович

*1954 р., м. Ромни Сумської області.

 

КІТ  БУРЖУЙ

 

Петренко Микола

*1925 р., м. Львів.

 

ПАКЕТИК ЗАПІЗНІЛОЇ ДОБРОТИ

 

Плахтій Світлана

*1998 р., м. Кривий Ріг.

 

Старі фотографії

 

Полянецький Віктор Анатолійович

*? р., м. Харків.

 

НАД КРУЧЕЮ

 

Раєць Маргарита Леонідівна

*1989 р., м. Київ.

 

ЧАС Є

 

Рожева Еліта

*? Р.н., м. ?.

 

«Щоденники різних світів»

 

Савина Наталья

*? р. м.?.

 

Гостьи из прошлого

 

Савчук Володимир

*1993 р.,м. Рівне.

 

Сізіфи

 

Саман Анна Іванівна

*1991 р., м. Херсон.

 

Свобода залежності

 

Самохоткин Андрій

*1996 р.,  м. Клин, Росія.

 

А земля отпускает ветер выгнуться небом

 

Сантросян Паруйр Арменович

* 1970 р.,  м. Ереван.

 

АРЧИ- СЫН УЧИТЕЛЯ

 

Свенцицька Еліна

*? р.,  м.  Київ.

 

ПИСЬМО К СЕСТРЕ

 

Семенова Юлія Миколаївна

* 1989 р., м. Рівне.

 

Грати і вигравати

 

Сичова Анастасія Олександрівна

*1987 р., м. Старобільськ, Луганська область.

 

Будем жить

 

Скрипець Микола

* 1949 р., м. Київ.

 

Довга дорога  пам’яті

 

Соснина Юлія

*1997 р., м.  Харків.

 

Невеличка розповідь ні про що

 

Старенький Ігор Олександрович

* 1987 р., Кам’янці-Подільський.

 

Мрія Дощу

 

Струтинська Христина Дмитрівна

* 1988 р.,  с. Підмихайля  Івано-Франківська область.

 

Історія одного черевика

 

Ступіна Світлана Петрівна

*1996 р., м.Суми.

 

Сьогодення.  Двадцять перше одинадцяте

 

Субота Ірина Миколtext-decoration: underline;аївна

*1982 р., с. Володарівка, Харківська область.

 

Я к о с ь&nb sp;  н а   с е л і

&n/pbsp;

Суnbsp;бота Микола

*? р.,  с. Володарівка, Харківська область.

&nbsnbsp; Івано-Франківська область.p;

Божа рідня

 

Тимчук Володимир & Христина Гинда

*? р. м. ?.

 

Усе почалося зі звичайного листа

 

Коновалова Виктория Витальевн/spanа

Филімошкіна Наталія

*? р., м. Печора, республіка Комі.

 

Шанс

 

Фінгерова Ірина

*1993 р., м. Одеса.

 

Нос


Туровська Леся

* 1959 р., м. Київ.

 

ЖАЛОБ НЕТ

 

Хитенко Галина

*? р. м. Українка.

 

Пастка Мамони

 

Цикало Надія Віталіївна

* 1973 р. м.Дніпропетровськ.

 

Клетка

 

Чупак Таміла Петрівна

*1968 р., м. Кам’янка Черкаської області.

 

Дорога до храму

 

 

Шаровара Максим

*1967 р.,  м. Бориспіль.

 

ЖУРНАЛ СТОРОЖА

 

Шахворостова Валерія

*1983 р. м. Кам’янець-Подільський.

 

Иногда

 

 

Шевлякова Кристина Дмитрівна

*1982 р., м. Маріуполь.

 

Не размениваясь…

 

Шеляженко Юрій

*? р., м.Київ.

 

МИРНИЙ КРАЙ

 

Шишигина Анна Александровна

*1995 р., strong; м. Одеса.

 

Поезд

 

Юник Анастасія Ігорівна

*1994 р., с. Половинкине, Луганська область.

 

Той, що грає з вітром

 

Яворська Євгенія Олександрівна

*1989 р., м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області.

 

Поцілована сонцем

 

Ясна Людмила

*1950 р., м.Київ.

 

Пупсик

 

Яценко Галина

*1983 р., м. Турка Львівської області.

 

Бог додасть! 

 

 

У визначений термін до редакції журналу "Склянка часу*Zeitglas"
надійшло загалом
2189 
твори 
сучасних авторів з України та зарубіжжя. 

До конкурсного розгляду було узято

131

Багато творів було не взято до конкурсного розгляду. Чисельна кількість авторів зовсім нехтувала умовами конкурсу. Переважна кількість надісланих творів не відповідала вимогам конкурсу. Тому редакція звертається до таких - беріть участь у новому конкурсі. Тільки виконуйте УСІ умови! Ставтеся із порозумінням.



 Довідки за тел: 04736-36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net

 

 

Автори, учасники конкурсу «Zeitglas-2015»,

твори яких було оприлюднено на сторінках журналу

«Склянка Часу*Zeitglas»

 

«Склянка Часу*Zeitglas» №73

(натисніть курсором на зображення журналу)

http://zeitglas.io.ua/s1189756/viyshov_drukom_73_literaturno-misteckogo_jurnalu_sklyanka_chasuzeitglas

 


Олександр Боклаг

Микола Скрипець

Тетяна Бондар

Леся Туровская

Олександр Пономаренко

 

«Склянка Часу*Zeitglas» №74

(натисніть курсором на зображення журналу)

http://zeitglas.io.ua/s1258364/viyshov_drukom_74_literaturno-misteckogo_jurnalu_sklyanka_chasuzeitglas

 


Влад Наслунга

Марина Левандович

Петро Гайворонський

Анатолий Крым

Назарій Вівчарик

Андрей Костюченко

Володимир Комісарук

 

«Склянка Часу*Zeitglas» №75

(натисніть курсором на зображення журналу)

http://zeitglas.io.ua/s1943590/viyshov_drukom_75_literaturno-misteckogo_jurnalu_sklyanka_chasuzeitglas 

 


Антоніна Остролуцька

Виола Вихлевщук

Микола Субота

Элина Свенцицкая

Кристина Шевлякова

Таміла Чупак

 

 

«Склянка Часу*Zeitglas» №76

(натисніть курсором на зображення журналу)

http://zeitglas.io.ua/s2289933/viyshov_drukom_76_literaturno-misteckogo_jurnalu_sklyanka_chasuzeitglas

 


Ант Інгвар,

Валерия Шахваростова

Інгвар Ант

Євгенія Артеменко

Віталіна Вітченко

Єва Гнатюк

Євген Безус

Наталия Филимошкина

Станіслав Врублевський

Людмила Исаева

Валентина Бригеда

Анастасия Сычёва

Дарина Березіна

Ангеліна Бондар

Ярослав Мовчан

Юлія Семенова

Тетяна Боярчук

Олександр Вітолін

Артем Кальніченко

Владислав Криворучко

Надія Глушкова

Володимир Савчук

 

 

 

Примірники журналу СЧ№76 ще можна замовити в редакції післяоплатою.

zeitglas@ck.ukrtel.net

 

Микола Скрипець



Обновлен 07 мар 2016. Создан 10 дек 2014



  Комментарии       
Всего 174, последний 1 год назад
Г 12 дек 2014 ответить
16000 ЗНАКІВ -ЦЕ ЛІТЕР?
   
Багіра Ожеховська 05 апр 2015 ответить
Знаків - це не лише літери, це й знаки пунктуації. У Ворді є така функція, котра показує, скільки знаків з пробілами і без ви вже наклацали )))) Вона знаходиться внизу і називається "Число слів".
GAMAUN 04 фев 2015 ответить
ЩО ЧУТИ ПРО КНИЖУЛЕЧКИ. ТАК ЗВАНИЙ ПРОЕКТ З УЧАСНИКАМИ. ЧИ Я ПОМИЛЯЮСЬ.
АДЖЕ ЗБИРАЧАМ УСНОГО НАРОДНИЦЬКОГО ЖАНРУ ЖИТИ НЕЛЕГКО, КОЛИ НЕ ЧИТАЮТЬ
   
zeitglas 05 фев 2015 ответить
Які КНИЖУЛИЧКИ маються на увазі? Пишіть зрозуміло, будь ласка.
cremenchuk.a 01 мая 2015 ответить
Якою має бути мова оповідання?
zeitglas 01 мая 2015 ответить
Українська або російська.
nazarviv 21 мая 2015 ответить
"обсяг — до 16000 знаків". Це з пробілами чи без? Буду вдячний за відповідь
musak-bogan 23 авг 2015 ответить
"короткий лист" надіслати по е-пошті чи роздрукованим текстом звичайною поштою?Крім зазначеного, що ще в ньому вказати?
   
zeitglas 23 авг 2015 ответить
Нічого зайвого.
musak-bogdan 23 авг 2015 ответить
Випрвляю: musak-bogdan
Martha 15 сен 2015 ответить
Уточніть, будь ласка - 16 тис знаків з пробілами чи без них?
   
zeitglas 15 сен 2015 ответить
З пробілами.
Smirchuk 18 сен 2015 ответить
Оповідання на конкурс надсилати і електронкою, і звичайною поштою? Чи можна тільки електронкою?
ragnar.90 23 сен 2015 ответить
Скажіть будь-ласка, короткий лист та коротку біографію (якщо роботу надсилати поштою) друкувати теж за тими стандартами, що і оповідання? Чи можна їх набрати довільно або навіть від руки написати? І що відноситься до довільних форматувань? Якщо в роздруківці буде виділено назву оповідання жирним шрифтом і встановлено посередині, це буде вважатися грубою помилкою при форматуванні тексту?
   
zeitglas 24 сен 2015 ответить
Короткого листа можна подавати і в рукописному вигляді. Назву можна виділяти. Не можна робити всілякі "рамочки", "квіточки" тощо.
   
ragnar.90 24 сен 2015 ответить
Дякую за роз'яснення. Тепер можу спокійно підготувати короткий лист та біографію. А щодо "рамочок", "квіточок" і т.д. то я трохи не розумію тих, хто буде їх ліпити... Це ж, все таки, серйозний конкурс з дуже актуальною темою. Треба бути бовдуром, аби вліпити щось подібне.
ms.Ater 02 окт 2015 ответить
Чи можна, щоб твір, поданий на конкурс, був уже опублікований на якомусь сайті?
(зокрема Книга Фанфиков)
   
zeitglas 03 окт 2015 ответить
Можна.
Mary 09 окт 2015 ответить
надсилати і електронкою, і поштою чи можна лише електронкою?
   
zeitglas 10 окт 2015 ответить
Звичайною поштою-роздруківку, електронкою теж. Читайте уважно умови.
mirandacollins298 21 окт 2015 ответить
"...у висвітленні проблем сьогодення та ознайомлення читачів з найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра не знає кордонів та утисків цензорів."
"тематика - сьогодення…"
Будь ласка, поясніть детальніше, про що все-таки писати. Трохи незрозуміло.
kichuk 29 окт 2015 ответить
если распечатка придет позже 30 ноября, но рассказ будет заранее прислан по электронке - принимается ли он?
   
zeitglas 29 окт 2015 ответить
А в чім причина такого надсилання із запізненням? Ще - більше місяця часу!!! Виконуйте умови. Вони єдині для всіх.
Наталья 30 окт 2015 ответить
Добрый день! Какой должен быть шрифт?
   
zeitglas 30 окт 2015 ответить
Це немає знабення.
shanua 02 ноя 2015 ответить
Скажіть будь ласка, потрібно нумерувати сторінки?
   
zeitglas 02 ноя 2015 ответить
Не обов*язково.
strangegirl15 03 ноя 2015 ответить
Доброго дня! Скажіть, будь ласка, якщо я надсилаю звичаю поштою без CD, проте з електронним варіантом(по мейлу), то як в електронці вказати, що це той же твір? Лише вказати назву? Потрібно вказувати біографію, яка вже буде разом з листом? Можна підписувати псевдонімом?
   
zeitglas 04 ноя 2015 ответить
Надсилається або е-версія е-поштою, або простою на компакт-диску.
Антон 08 ноя 2015 ответить
Приветствую.
Можете уточнить, что бы не было разночтений. У меня текст чуть больше 10000 знаков. Такой объём подойдёт или только до 16000. Спасибо за ответ.
   
zeitglas 09 ноя 2015 ответить
Такой текс возможен.
   
--- 09 ноя 2015 ответить
Спасибо
thereisnosun 08 ноя 2015 ответить
Скажіть, будь ласка, роздруківку оповідання на звичайну пошту обов'язково надсилати? Без неї твір не розглядатиметься?
   
zeitglas 09 ноя 2015 ответить
Умови єдині для всіх!!!
tinaswit 10 ноя 2015 ответить
А коли будуть оголошенні результати конкурсу??? дякую )
   
zeitglas 11 ноя 2015 ответить
До Різдва.
Січ 11 ноя 2015 ответить
Я перепрошую, проте ви дуже незрозуміло пишете. Поясніть, будь-ласка: треба висилати або електронкою, або звичайною поштою? І якщо електронкою - то це має бути відсканований документ з підписом автора? Чи що означає загадкова фраза "тексти повинні надсилатися е-поштою zeitglas@ck.ukrtel.net та у роздруковці на папері за авторським підписом"?..
Допоможіть, будь ласка, я заплутався.
   
zeitglas 11 ноя 2015 ответить
Текст "електронкою" в разі схвалення буде оприлюднюватися на сторінках журналу. Роздруківка за підписом автора - свого роду гарантія, що твір є авторський.
   
tinaswit 11 ноя 2015 ответить
не знаю, мені все зрозуміло було з умов конкурсу )
vania050601gmail.com 11 ноя 2015 ответить
Нагородою є публікація в вашому журналі,правильно?
   
zeitglas 13 ноя 2015 ответить
Читайте уважно сайт. Тут все прописано.
Наталья 12 ноя 2015 ответить
правильно ли я понимаю, текст рассказа, короткое письмо и короткая биография - это должны быть три разных вложения в одном письме?
   
zeitglas 13 ноя 2015 ответить
Можно одним вложением, главное - подписать Ваш текст.
Mary 15 ноя 2015 ответить
А як треба підписати текст? Прямо на аркуші, де оповідання розміщено, написати "цим підписом підтверджую авторство" чи навпроти прізвища перед назвою твору підписатися? Чи як?
Нина 15 ноя 2015 ответить
Скажите, посылать Вам бандеролью или заказным письмом (в большом конверте)? и что такое "Виключка «по-формату»"?
vaschuk.taras 16 ноя 2015 ответить
Питання: якщо автор проживає за 5 тисяч кілометрів від України - йому також обов*язково пересилати фізичну копію твору? І друге: що таке 12 кегль? (бо останнього разу, коли чув про це поняття - то було ще у 2004 році)
Martha 19 ноя 2015 ответить
Прокоментуйте будь-ласка оце: "прозові твори з абзацом 7 мм". Мається на увазі інтервал між абзацами? Але там є варіанти 6 пт і 12 пт.
Дуже прошу відповісти!
jls21caesar 23 ноя 2015 ответить
По обычной почте письмо придет не сразу. Будут ли допускаться произведения, которые в печатном варианте пришли после 30 ноября, но по электронной почте - в срок ?
   
Антон 23 ноя 2015 ответить
Главное что бы на почтовом штемпеле была дата отправки до 30 ноября включительно. По крайней мере на других конкурсах так было.
nadezhda191 25 ноя 2015 ответить
Добрый день! Скажите пожалуйста, если я отправила рассказ на конкурс по почте, но не подписала текст. Можно ли выслать повторно текст?
   
zeitglas 26 ноя 2015 ответить
Можно!
levi.inspire 27 ноя 2015 ответить
Вопрос: что такое "междустрочный интервал -1"? В MWord междустрочный интервал начинается со значения 1,0 и по возрастающей.
Оля 02 дек 2015 ответить
А коли будуть відомі результати?
   
ragnar.90 03 дек 2015 ответить
І мене це питання цікавить.
yuriy.sheliazhenko 21 дек 2015 ответить
Цікавий конкурс. Очікую багатьох класних текстів у лонг-листі.
ms4178 22 дек 2015 ответить
Перевірте, будь-ласка, форматування лонг-списку, шановні організатори! Бо деякі автори, яких забули виділити шрифтом bold і підкреслити, можуть себе там не вгледіти:)
   
tinaswit 22 дек 2015 ответить
Навіщо довго шукати себе за форматуванням і прокручувати лонг-лист? ) Можна швидко натиснути Ctrl+f і у вікні пошуку вбити своє прізвище чи назву твору.
mar.rayets 23 дек 2015 ответить
дуже хороша ідея, щодо віснику!!) підтримую!
--- 23 дек 2015 ответить
Поддерживаю идею с вестником.
tinaswit 23 дек 2015 ответить
Я також за друк віснику! )
Алла Гавришко 24 дек 2015 ответить
Гарна ідея...
Антон 24 дек 2015 ответить
Я купил бы вестник, смотря на цену. 640 страниц это весомо. Возможно вариант поделить его на 2 или 3 части. Тогда точно каждый сможет себе его позволить. Но электронный вариант тоже нужен.
Анатолій 25 дек 2015 ответить
На моє глибоке переконання фоліант Вісника буде занадто об’ємним, громіздким в читанні і, звичайно, коштовним задоволенням, що може бути вирішальним у його придбанні. При позитивному рішенні рахую, що редакції потрібно отримати згоду на придбання Вісника від кожного автора. Було б гарно побачити окремим виданням двадцятки найкращих творів, але то вже клопіт редакції. З повагою і найкращими побажаннями.
--- 25 дек 2015 ответить
То переможцем стане один з авторів, твори яких оприлюднювалися в цьому журналі?
Наталья Пекаровская 26 дек 2015 ответить
Скажите, пожалуйста, а в лонг-список не попали только авторы, которые прислали тексты с неправильным оформлением? Или лонг-список формировался также с учетом художественно-стилистического фильтра?
Христина 26 дек 2015 ответить
Я теж підтримую ідею з Вісником і радо би його замовила)))
   
zeitglas 29 дек 2015 ответить
Замовляйте!
Гість 26 дек 2015 ответить
А коли буде шорт лист і остаточні результати?
ragnar.90 27 дек 2015 ответить
Хм... А чому змінили назву твору??? Оповідання подавалося під назвою "Мрійник", а назву взяли з присвяти... Я це вказував і в листі на адресу, і в електронному листі. Поясніть будь ласка такий вчинок. З повагою Вадим Овчаров.
   
zeitglas 27 дек 2015 ответить
Читайте уважно...
   
ragnar.90 27 дек 2015 ответить
дякую ) Тепер все гаразд )
ragnar.90 27 дек 2015 ответить
До речі, я теж підтримую ідею з Вісником. Думаю, 90 грн це ще досить непогана ціна за 640 сторінок. Як тільки вийде друком, буду радий придбати.
levi.inspire 28 дек 2015 ответить
90 грн - не вопрос, вообще. Как и когда можно будет получить примерник?
   
zeitglas 28 дек 2015 ответить
Пожалуйста, желающие приобрести экземпляр, напишите нам письмо-запрос. Пожалуйста указывайте полный почтовый адрес и № телефона.
   
ragnar.90 28 дек 2015 ответить
Лист-запит електронний, чи через укр пошту?
   
zeitglas 29 дек 2015 ответить
е-поштою zeitglas@ck.ukrtel.net, або за тел: 04736-36805
Антон 28 дек 2015 ответить
Скажите пож. выбранные в итоге три лучшие рассказа будут опубликованы отдельно или в общем вестнике (640 страниц)?
   
zeitglas 29 дек 2015 ответить
Автори трьох найкращих оповідань будуть відзначені нагородами.

Відзначені роботи, за рішенням конкурсного журі, будуть опубліковані на сторінках нашого журналу та літературного альманаху «Скіфія».
ms4178 29 дек 2015 ответить
Скажіть будь-ласка, а за якими критеріями відбиралися ті автори, чиї твори, як ви зазначили, ВЖЕ оприлюднені у. 73-76 числах журналу?
   
zeitglas 29 дек 2015 ответить
Художнього рівня!!!
Микола С. співавтор 02 янв 2016 ответить
Це якась літературна БОМБА!!! Дивом отримав примірника саме нині, у другий день Нового року. Хлопці і дівчата, дядьки й тьоті, читайте - сама гола правда про наше життя. Написано клас. Читаю безупинно, не дивлячись на свята. А, може, саме завдяки їм... Можливо, відібрано шикарні твори. Волосся дибом, у горлі спазм. От як пишуть... Слава, що в Україні не перевелися таланти. Буду читати далі, щось напишу.
Антон 03 янв 2016 ответить
Підкажіть, до якого часу, після ознайомлення з Вісником, треба подати свої пропозиції щодо кращіх на мою думку трьох оповідань?
   
zeitglas 03 янв 2016 ответить
Допоки журі не винесе свого вердикту... А члени ще читають, міркують.
thereisnosun 03 янв 2016 ответить
Скажіть, будь ласка, коли будуть остаточні результати конкурсу? І чи планується видання 20 кращих творів окремим альманахом?
   
zeitglas 04 янв 2016 ответить
Остаточні результати -коли усі члени журі виставлять свої оцінки. Планується видання прозових творів переможців цього і попередніх конкурсів короткого оповідання ZEITGLAS спеціальною книгою, німецькою мовою.
   
Валентин Ліпчинський 25 янв 2016 ответить
"zeitglas 04 янв 2016
Планується видання прозових творів переможців цього і попередніх конкурсів короткого оповідання ZEITGLAS спеціальною книгою, німецькою мовою." - чудова новина для переможців минулих конкурсів і прекрасний стимул для учасників наступних!
thereisnosun 03 янв 2016 ответить
І ще чи автори яких вже опубліковано на сторінках журналу мають вищу оціну за тих що в лонг-листі? Чи ще хтось із лонг-листа може бути опублікованим?
   
zeitglas 04 янв 2016 ответить
Звісно, друкувалися на сторінках журналу високооцінені твори. У планах публікацій -ще декілька із лонг-списку. Творів багато, багато й вкрай цікавих та вдалих.
Гавришко-Бабічева Подорожні з очима янг 04 янв 2016 ответить
Я обираю твір Алли Гавришко-Бабічевої "Подорожні з очима янголів"
balamytsveta71 04 янв 2016 ответить
Доброго дня,любi друзi! А пiдкажiть,будь-ласка,де можна проголосувати за твip,що дуже сподобався?
--- 04 янв 2016 ответить
Гавришко-Бабiчева Алла Генадiiвна. "Подорожнi з очима янгола"
prokop20075 04 янв 2016 ответить
Я обираю твір Алли Гавришко-Бабічевої "Подорожні з очима янголів"
--- 05 янв 2016 ответить
Задался вопросом - будет ли каким-либо образом производиться верификация отзывов о лучших произведениях в вестнике? Просто меня как-то смущает, что совершенно ничего не препятствует, подписываясь разными именами, выбрать ту же Аллу Гавришко-Бабичеву с ее "Подорожниками с глазами ангелов" десять раз подряд, а то и двадцать.
Хотелось бы иметь уверенность в честности отзывов.
   
Антон 05 янв 2016 ответить
Поддерживаю вопрос. По ip-адресу можно всех отследить, если есть такая возможность. Возможно лучше отсылать свою оценку лучших c личного e-mail на zeitglas@ck.ukrtel.net
   
zeitglas 05 янв 2016 ответить
Від редакції: -Оцінювати твори слід у КОММЕНТАРЯХ. Аби всі це бачили. Інакше редакцію можно поставити у незручний стан...
ragnar.90 05 янв 2016 ответить
Щойно побачив коментарі, щодо оцінки творів. Здається редакція журналу запропонувала гуманний спосіб оцінки, і змінювати щось не бачу сенсу. Написали в коментарях хоча б ім'я та прізвище (чи псевдонім під яким брали участь у конкурсі) та вказали три кращих оповідання на свою думку. Що тут складного? Все інше виконає редакція: зробить підрахунки та обере кращого...Нічого ж складного...
smernova85 05 янв 2016 ответить
Юник Анастасія "Той, що грає з вітром"
mar.rayets 05 янв 2016 ответить
і я теж хочу чимскоріш отримати свій примірник) листа-запита вже написала!))
Володимир Тимчук 06 янв 2016 ответить
Христос рождається! І авторам, і читачам хай 2016-й виявиться і теплим, і плідним.
І від мене пропозиція: за коментар (або рецензію) дебюту (с. 557-562) - зворотня критика (оцінка).

ПС. Від колеги коректора вісника:
символ "Ї" - або "смайлик", або "тире" (залежно від контексту); символ "*" означає уподобання, а символ "#" - ні.
Дякую.
oksana_boldar 07 янв 2016 ответить
Юник Анастасія "Той, що грає з вітром"
   
tinaswit 07 янв 2016 ответить
Мова йшла про визначення трьох найкращих оповідань )
tinaswit 07 янв 2016 ответить
Я вже замовила ВІСНИК , з нетерпінням очікую посилочку на Пошті )
tinaswit 07 янв 2016 ответить
Я дивлюся, всі вже встигли ПРОЧИТАТИ 131 оповідання ))) і обирають один твір
Краще б було, якби читачі виконували побажання редакції : "Бажано назвати ТРИ КРАЩІ ТВОРИ та їх авторів", а то подібне голосування (і його швидкість) мене особисто насторожує )
MS 07 янв 2016 ответить
Задля цікавості подивився, як йшло обговорення попередніх конкурсів. Таки дійсно було обговорення на серйозному рівні. А в нас тут поки що те, що на дітвацьких літконкурсах фанфікшену називається "самофорсинг".
yml-1 07 янв 2016 ответить
Звісно, коли читачі обирають, а потім відповідно голосують за твір, - добре. Але, мені здається, дане оцінювання буде не досить об"єктивним, оскільки є особи, котрі голосують не за мистецьку цінність твору. Нехай дану проблему вирішує шановне журі конкурсу.
Юлія Дубова 08 янв 2016 ответить
Юник Анастасія "Той, що грає з вітром"
аскольд 08 янв 2016 ответить
Самопиар (или, как тут выше написали -самофорс) Юник Анастасии продолжается:)))
Дора 09 янв 2016 ответить
Ант Інгвар, Бондар Ангеліна, Маруга Валерій
Voloshka 12 янв 2016 ответить
"Тож він поросив швидше залізти гостя в машину" /264/ Твір із назвою "Паразит" викликав у мене неоднозначну реакцію та підштовхнув до роздумів. І хоча це поки перше оповідання, з яким я ознайомилася у цьому випуску, я не жалію, що натрапила саме на нього. Вартий прочитання й детальнішого розгляду. Єдине, що можу порадити автору - знайти хорошого редактора, або хоча б перечитати твір на свіжу голову, щоб уникнути казусів, процитованих мною у першому рядку(проблемне - порядок слів). До інших творінь звернуся згодом. Всім успіхів і натхнення!
a.zin 12 янв 2016 ответить
«Вісник» вразив мене глибиною духовного і літературного зрізу українства. Відчувається творча зрілість авторів. Більшість творів витримані в задекларованому регламентом видавництва обсягу і тематиці. Особливо слід відзначити оперативність видавництва і високий професійний підхід в спілкуванні з авторами. Висловлюю ПОДЯКУ всім хто приймав участь у виданні «ZeitGlas 2015» і особисто пану Олександру Апалькову, за плідну працю заради процвітання української літератури.
Голосую за такі твори:
1. «Коли завмирає час» автор: Бондар Тетяна Олександрівна.
2. «Кіборг» автор: Гайворонський Петро.
3. «Будем жить» автор: Сичова Анастасія Олександрівна.
З повагою, Анатолій Зінченко.
zeitglas 13 янв 2016 ответить
Шановний пане Олександре!
Пропоную визначити у Міжнародному конкурсі короткої прози 2015 такі твори:

Зінченко Анатолій Васильович ЖИТИ ХОЧЕТЬСЯ

Зубков Виталий Игоревич ГОД ЖИРАФА

Шевченко Юлія РЕПАТРІАНТ


З повагою - Віктор Полянецький
zekaknigolub 15 янв 2016 ответить
***
***
***
zekaknigolub 15 янв 2016 ответить
Прочитав вісник конкурсу короткої прози, приємно, що в Україні так багато талановитих особистостей. Знайшов на його сторінках твори своїх друзів і колег, колишніх і нинішніх студентів. Взагалі вісник дуже сподобався, якби не одне але. Як театр починається з вішалки, так будь-яка книга починається зі вструпу, в якому нажаль багато неточностей та одруківок. А саме: на обкладинці написано, що це 5 й конкурс, але перше ж речення на сторінці 3 це спростовує - IV Міжнародного... а далі це речення навіть відмінком не співпадає з його продовженням. Трохе нижче "редакция" замість редакція, "короткій", а не короткої і чому "роздруковці", а не роздруківці? На сторінці 7 у частині від редакції, під якою до речі підписався сам вельмишановний технічний редактор і упорядник, у останньому рядку "аони" замість вони, а на сторінці 8 чомусь "атор-учасник", а не автор. Цікаве прізвище автора зі стор.530, невже він справді підписується тими незрозумілими позакосмічними крапочками і карлючками. Сумно, що люди, які займаються видавничою справою так халатно ставляться до своїх безпосередніх обов"язків. Хотілося б у новому році побажати пану Апалькову більш ретельно контролювати матеріали, які подаються до друку або ж відслідковувати роботу своїх колег, які передирають помилки у вступі з однієї книги до іншої. Може варто запрошувати якогось незаангажованого коректора, щоб він зміг оцінити своїм свіжим оком. Але всупереч усім зауваженням слід подякувати всім авторам, які вклали душу у свої твори. Мені найбільш сподобалися оповідання Березіної Дарини, Яценко Галини, Боярчук Тетяни, Анта Інгвара. Цікаво як швидко мій неугодний коментар буде усунуто редакцією, навіть парі з цього приводу уклав з друзями ;
irysja 18 янв 2016 ответить
Сборник неровный, на мой взгляд. Что и нормально. Общее впечатление хорошее. Назвать кого-то гением и "Ах! Вот это новый Гоголь явился!" не могу. Может, не разглядела. Хотя, если говорить о Гоголе, то есть о традициях критического реализма, можно отметить два интересных рассказа. Один меня просто захватил. Это рассказ Вітоліна Олександра Михайловича "Жити по-новому". Шикарно сделано. Хотя концовочку помял немного, хотелось бы, как читателю, щоб "Скрижаль світла" безпворотно пройшлась би по тій "Поросячій етиці", щоб не верталося все на ганебні кола свої. І ще одне оповідання напівфантастичне і сатиричне "На службі" Білинської Христини Валеріївни сподобалося. Але й тут кінцівка, на мій погляд, не обнадійлива. То, на жаль, тенденції нашого часу. Але віри у правосуддя нам бракує. Після того, як прочитала оповідання про війну і АТО, вже не сприймаються інші. Це закономірно, бо янголи, які спасають кита, то бесперечно, чудово, але... Справжні подорожні с глазами янголів - це наші воїни, волонтери, люди, які залишилися в окупованих містах, але вважають себе українцями. Хочу відмітити оповідання, які мене вразили, змусили заміслитися. Це "Коли завмирає час" Бондар Тетяни Олександрівни - про дітей і вчителів, які залишилися у Криму, читати спокійно таку розповідь неможливо. Ще одна сумна жива картинка - оповідання "Незабута мелодія для флейти" Ващука Тараса Михайловича про бійця з позивним "Композитор". Коли прочитала "Побачення" Волошина Олександа Сергійовича, вже інші оповідання про кохання якось зблідли. Ридала від оповідання "Вдома" Горового Руслана. Здається, простенький такий, але тема крає на шматки. Оповідання "Кіборг" Гайворонського Петра у тому ж рядку. Але... При оценке рассказов об острых моментах нашей современности ловишь себя на мысли, что иногда оцениваешь не художественную ценность произведения, а ситуацию, которая в нем описана.
Сильно, хоть и несколько брутально написан рассказ "Жалоб нет" Туровской Леси про шахтера. Очень пронзительная и грустная история о вырождении человечности в тяжелый социальных условиях. Цікаве оповідання "Сіра площа" Губачовой Марії Юріївни про старого араба, що шукав собачку, а його прийняли за терориста. Короткий, але влучний, про сучасність. Такий саме соціально загострений конфлікт і у оповіданні "Над кручею" Полянецького Віктора Анатолійовича про долю жінки, в якої синів забрала не війна, а наркотики. То есть тут вже звертаєш увагу не тількі на те, про що написано, але і на те, як написано. Очень тяжело выбрать лучшие рассказы. Пожалуй, единственный из прочитанных мною внимательно и захвативший именно творческим началом, был рассказ "Жити по-новому" Вітоліна Олександра.
Вообще, чтение сборника многому научило, например, тому, как не надо начинать рассказы, чтобы не отбивать охоту их читать. Например, если рассказ начинается с фразы: "Стояла мертвая тишина" - после этого ужасного штампа дальше читать не хочется. Всем участникам желаю удачи и творческих успехов! Спасибо, что вы есть. Извините, если пропустила действительно хорошие вещи, может завязла в количестве мелких буковок)) И спасибо организаторам за возможность участия в таком представительно форуме.
Власенко Ирина
   
obukhovskyss 18 янв 2016 ответить
А вот лично меня очень сильно привлекает подобные начала "Стояла мертвая тишина". На вкус и цвет товарища нет. Так что писатели, пишите, пишите и пишите!
anton 19 янв 2016 ответить
Настоящее спасибо издателю за «Вестник», и авторам за прозу жизни! Считаю это удачно, оно того стоит. На ошибки в текстах не обращал внимание, так как понимаю, что качественно вычитать и отредактировать в короткий срок одним человеком невозможно. Испытал весь спектр эмоций, хотя не могу сказать, что меня, что-то сильно впечатлило, но культурно обогатился. Всё истории достаточно интересны, несмотря на пересечение в теме некоторых рассказов. Правда в некоторых текстах спотыкался о слова, а где-то скользил по предложениям незаметно до конца. Кто-то был достаточно откровенен в словах и историях, почти биографичен (или по мотивам), что чувствовалось. А кто-то пожалел слов для своей прозы, в этом была недосказанность для меня. Некоторые даже дважды перечёл. По качеству некоторых историй вполне можно писать сценарий и делать киношку или сериал. Попытать в этом счастье.
В примере «Вестника» есть реальный потенциал и перспектива стартапа. Развитие электронной платформы где писатели выкладывали бы рассказы, а читатели голосовали гривной покупая интелектуальный труд, для прочтения на ридерах и смартфонах. Все довольны, замотивированы и экономика цивилизованно работает.
Выбрать тройку оказалось сложно на данном этапе. Выбрал больше. Из тех историй, что остались в моей памяти после окончательного прочтения «Вестника», некоторые там не задержались. Оценивал как читатель, так как не являюсь по опыту и роду деятельности профи в литературе, не «умничаю».

Яценко Галина «Бог додасть!»
Сичова Анастасія Олександрівна «Будем жить» (Из всех запомнился больше всего. Хорошо и естественно читался, вызывал живые и чёткие картины на протяжении всего прочтения).
Туровська Леся «ЖАЛОБ НЕТ» (Откровенный, прямой, вызвал сопротивление описанной культуре жизни. Поймал себя на мысли, что история не на наших просторах происходит, а в российской глубинке)
Горовий Руслан «ВДОМА»
Білинська Христина Валеріївна «На службі»
Верлан Ірина Анатоліївна «Иная жизнь»
Падалка Олена Олексіївна «Золотая голова»
Раєць Маргарита Леонідівна «Час Є»
Власенко Ирина Владимировна «Чужа війна»
Матузок Любов Петрівна «Перукар та перуки»
Сантросян Паруйр Арменович «Арчи-сын учителя»
Мороз Теодор Семенович «Моя історія»
Крамарова Світлана Вікторовна «Как живешь бабуся?»


Всем творческой удачи и новых высот.
Гусаковский Антон.
MS 19 янв 2016 ответить
Ну что, выскажусь и я. Ни в коем случае не умаляя заслуг издателей, присоединяюсь к выше высказанной ремарке по поводу огромного количества опечаток и ошибок. "Мусор" из нечитаемых значков в ряде текстов, отсутствие оформления диалогов в других - все это затрудняет чтение, увы.
Очень мешает отсутствие оглавления. Разумеется, можно возразить, что авторы и так размещены по алфавиту - но что тогда делает после Иванченко Светланы Шевченко Юлия?..
Разумеется, это все досадные мелочи, но на восприятии сборника, увы, они сказываются.
Теперь о текстах. Среди них есть как и вещи достаточно сильные, так и откровенная графомань, как художественные произведения, так и школярские "сочинения на заданную тему". Уровень настолько разный, что оценивать, выбирая лучшие, достаточно сложно. Тем паче, что в некоторых случаях интересное содержание облечено в удручающую форму.
Отдельно хотелось бы поговорить о том, к добру ли такое засилье текстов на военную тематику и все ли они достойны того, чтобы войти в историю украинской литературы - но об этом, как и о наиболее успешных, с моей точки зрения, текстах, в следующем комментарии чуть позже.
Надія 21 янв 2016 ответить
Вітоліна Олександра,Алла Гавришко,Волошин Олександр
   
аскольд 21 янв 2016 ответить
От тільки проблема, що Олександри Вітоліної не існує. А Олександр Вітолін, схоже, потрапив до переліку копіпастом, як і Волошин Олександр. Аби не так піар "янгольських" подорожніх в очі кидався)))
jeanmore 22 янв 2016 ответить
В целом, как уже говорили выше, общая картина очень разномастная и разноуровневая. Я не совсем понял, как половина рассказов в издании относится к теме "Сьогодення". Не совсем понял, почему среди работ встречаются откровенные эссе - это таки не тот жанр вроде как. Огорчился (хотя и ожидаемо) засилью постных рассказов на военную тематику.

Есть три произведения, которые действительно от души понравились, и еще одно, которое резко выделилось среди прочих сюжетом... правда, я не уверен, вкладывал ли автор в него то, что я в нем увидел, но буду надеяться.

Произведения будут пронумерованы по значимости, при этом они будут идти в порядке 1, 1, 2, 3, потому что есть два рассказа, которые на трехместном пьедестале толкутся вдвоем на самой верхушке и не могут определиться, какое из них лучше или хуже.

1. "BENJAMMING", Роман Ганиев.
Очень простой, краткословный и изысканный в своей простоте язык. Достаточно мирская и одновременно необычная история, одна из таких, о которых никогда никто не узнает, и которая заставляет задуматься не над тем, что в рассказе написано, а о чем-то своем. В нем проявляется то, что всегда скрыто от глаз, и после его прочтения мир вокруг становится просторнее, прохланее и глубже. Очень приятное ощущение, спасибо большое автору за метафизическое удовольствие.

1. "Год жирафа", Виталий Зубков.
Обладает всеми достоинствами соседа по пьедесталу, однако несет принципиально другой подход к изложению. Здесь язык, напротив, сложный и экспериментальный, на что, к моему большому огорчению, хватило смелости у единиц авторов, опубликованных в сборнике. Человек смело выдает сложные конструкции и пользуется неологистическими приемами, причем не как попало, а внятно, за что ему также большая благодарность и пожелания удачи в дальнейшем развитии своего мастерства.

2. "А земля отпускает ветер выгнуться небом", Самохоткин Андрей.
Несмотря на жуткое название (лично меня сначала оттолкнуло), очень качественная вещь. Еще один редкий смелый эксперимент, и притом весьма успешный по части языка. У автора не без огрехов, но получается ворочать огромные и сложные информационные массивы, и заметно, что он вкладывает в это много усилий. Это многого стоит. Пожалуй, этому рассказу не хватает только одного - смысла. Безусловно, в нем много содержания, а вот смысла нет. Если этот человек станет оборачивать свое умение пользоваться языком и излагать мысли вокруг сюжетного, драматургически выверенного скелета, это будет крутой постмодерн, ей-богу.

3. "На службе", Кристина Белинская.
Очень любопытный, почти гоголевский по содержанию рассказ. Забавное, гипертрофированное разрушение маленького мира маленького человека из-за маленькой ошибки, просто и приятно написанное и на удивление достоверное психологически. События и переживания приятно реалистичны, несмотря на немного гротескную форму. Редкость на самом деле.
top10listing 25 янв 2016 ответить
я читала рассказы Талины Дуки и ее роман - интересная форма письма "иронический детектив"
Тамаз 25 янв 2016 ответить
Талина Дука респект,прекрасная книга!!!
mramor1 25 янв 2016 ответить
Як на мене, цікава збірка оповідань, але настрій підняла і сміятися примусила авторка Дука Таліна і її "Мистическое исчезновение".
Я нібито побувала в компанії "нєсожраних дамочєк", зрозуміла переляк кошатниці Наді, коли вона побачила, що серед її котів опинився вуличний чужак, почула дитяче "дя", і уявила "брілліанти" в акваріумі.
Можливо за цим сюжетом київський прокурор і ховав свої камінці в акваріумі? :)
lildsastemb 25 янв 2016 ответить
Оповідання Дуки Таліни легке, веселе, динамічне. Створює настрій. Іронія дає особливий колорит. Дуже задоволена! Схвалюю!
Зоя 25 янв 2016 ответить
Почався самопіар Дуки Таліни?
   
Виталий 26 янв 2016 ответить
При том какой отвратительный - желание после прочитанных четырех "отзывов" читать Дуку Талину и ее "донцовщину" отпадает напрочь.
Зоя 26 янв 2016 ответить
Шановні добродії, а коли будуть остаточні результати конкурсу?
   
zeitglas 26 янв 2016 ответить
Коли усі члени журі виставлять оцінки. Терпіння.
Зоя 26 янв 2016 ответить
"Названо переможців IV-го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2015»". І де їх побачити? Чи це таємна інформація?
thereisnosun 26 янв 2016 ответить
Тобто остаточні результати ще невідома? Бо мені на пошту прийшов лист, що вже названо переможців...
Але їх не видно на сайті.
Богдан 26 янв 2016 ответить
Раджу жюрі не захоплюватись молоденькими і багатими, а перечитати "На балу в Багатої Вдови" і Ви влюбитесь в неї, в файно-пишну (хоч уже і збіднілу) Вдову...
vaschuk.taras 26 янв 2016 ответить
Був здивований високим рівнем конкурсантів й засумував з приводу того, що моє оповіданнячко програє більшості опублікованих тут. І все ж, маючи в своєму арсеналі купу творів з цікавим арабським колоритом, не змінив би рішення відіслати саме "Флейту" на конкурс. Може військова тематика то й банальність нині, але ніщо інше так не хвилює - емігранти всім серцем переживають, живуть тим, допомагають як можуть... Щодо моїх фаворитів - це "Жирафа", "Коли завмирає час" і Дука
Людмила Ясна 26 янв 2016 ответить
Сподобались такі оповідання:
1.Мовчан Ярослав "Свидание"
2. Филимонова Наталья "Шанс"
3. Петренко Микола "Пакетик запізнілої доброти"
Гарні оповідання також: С.Сичова "Будем жить", Т.Ващук "Незабута мелодія для флейти", В.Віхлевчук "Афганістан" і дуже багато інших. Читаючи збірку, записувала для себе сторінки, щоб ще раз переглянути оповідання: 117,121,172,197,252...
MS 27 янв 2016 ответить
Шорт-лист местами очень неожиданный. Порадовало то, что тексты, которые показались мне наиболее достойными, в него попали: новелла про "честные" нравы в системе образования, про тех, которые "будут жить" и про беспредел оккупантов в крымских школах.
С другой стороны, удивляет присутствие не слишком примечательной в художественном плане эссеистики, слабенького "паразитного" хоррора и еще более слабенького и очень вторичного "абортариума" ("кушанье смыслов" пришло пешком из "Рубежа" Валентинова и Олди, а дневников нерожденного ребенка с точно такими же формулировками на пролайферских сайтах представлено в избытке).
В любом случае, поздравляю всех, кто оказался в шорт-листе.
renko 27 янв 2016 ответить
Сподобались найбільше:
1. Вітолін Олександр Михайлович "Жити по-новому" - за сюжет, мораль, стиль, .
2. Бондар Ангеліна Володимирівна"Нуль в квадраті" - за мораль, стиль.
3. Гнатюк Єва "На захід" - за стиль.
Юлія 29 янв 2016 ответить
Шановний редакторе, поясніть, будь ласка, що означає "на ваше ім'я отримана цінна посилка післяоплата 460 грн."??? Це аж ніяк не "ціна його відповідно 90 грн. + поштові витрати"! Чи це всім посилки такої вартості прийшли?
   
zeitglas 30 янв 2016 ответить
Шановна пані Ілюха, Ми надіслали Вам замовлений Вами примірник ВІСНИКУ за ціною 125 грн, враховуючи поштові витрати.
Ні про які 460 грн. мова не йдеться... І, взагалі, для подібних запитів є е-пошта.
Наталя 29 янв 2016 ответить
Дуже вразив загальний настрій творів конкурсантів: у сюжетах - повсюдно кров, смерть, муки, дія відбувається як не на війні, то в КПЗ, лікарні, божевільні. Багато відчаю, зневіри ("потому что все равно ничего не получится"). Зрозуміло, сьогодні не особливо веселий час, але суцільний песимізм тим більше недопустимий, досить негативу, потоки якого ллються з усіх інформаційних засобів, відбиваючи в людей охоту жити, творити, сподіватися! Сподобалися оповідання "Шанс" Н. Филімошкіної й "Бог додасть" г. Яценко - глибоко філософські й, попри всі невід"ємні трагізми, все одно життєствердні! А фаворит - "Пупсик"Л. Ясної, написаний свіжо, госро, цікаво, не в угоду моді на стандартну скорботу. Це не потуги на майстерність, а майстерність без потуг.
   
аскольд 29 янв 2016 ответить
А в чому "життєствердність" щоденника абортованої дитини? Глибоко вторинного до того ж, як вже нагорі зазначили?
   
критик 31 янв 2016 ответить
"Шанс" Н. Филімошкіної у шорт-листі, відверто кажучи, вразив... нізьким рівнем оцінювання. По-перше, це нізького гатунку шкільний твір. По-друге, вже такий бородатий і неодноразово переспіваний сюжет, що навіть соромно.
   
Зоя 03 фев 2016 ответить
Дивно, навіщо виставлять умову "до 16 тис. знаків" і самим же її порушувати, беручи твори більші?
--- 29 янв 2016 ответить
Однією з умов конкурсу була тема - сьогодення. Далеко не всі автори її дотримуються. Навіщо взагалі давати тему?
Сергей 30 янв 2016 ответить
почему на веснике нет номера ISBN?
   
zeitglas 30 янв 2016 ответить
Тому що це не книга, а вісник.
   
Сергей 01 фев 2016 ответить
а весник - это не книга?
Олег 01 фев 2016 ответить
А как можно связаться с автором какого-либо текста и выразить личный комментарий и отзыв?
   
zeitglas 01 фев 2016 ответить
Напишіть йому тут, у коментарях. Та попросіть його адресу. Редакція не може дати адресу автора, зберігаючи конфеденційність.
--- 01 фев 2016 ответить
Гнатюк Ева "На захід"
Владислав 01 фев 2016 ответить
За - Александра Витолина.
Ольга 02 фев 2016 ответить
От уже й лютий почався... а ми все підсумків чекаємо:)))
   
zeitglas 03 фев 2016 ответить
Будь ласка, читайте! Вітайте переможців та лауреатів!
Ольга 03 фев 2016 ответить
Почитали. Найкоротший анекдот.
Істинно - повні "таракани" в головах...
Лілія 03 фев 2016 ответить
На мою думку, найкращий твір - "Вартовий Лорд". Автор - Корсак Іван Федосійович. Дуже зворушлива розповідь про собаку.
   
Ольга 03 фев 2016 ответить
А яке таке критичне значення цей текст має для сьогодення? З якого боку він є актуальним саме тут і саме зараз? Інших проблем, окрім собак-вартових, в сьогоднішньому житті не має? Ми вже розібралися з війною, з корупцією, із занепадом у культурі?
Якщо результат репрезентує смаки тих, хто заправляє нині українською літературою -це сумно.
Майбутного в літературі тоді дійсно не має.
ЗІйшло на таракани й пси.
   
С.Краєвський, Калуш. 07 фев 2016 ответить
Ольго, Вам слід друкуватися десь серед галичан. Там, ймовірно, Ви спроможете ся до розвою...
--- 03 фев 2016 ответить
странные итоги, участвовать больше не хочется) Особенно тараканы, конечно, порадовали))
Татьяна 03 фев 2016 ответить
Дорогие члены жюри! Вы правда читали рассказ Тараканы? Вас не смутили фразы "прижимал голову к левому уху" и "костюм вождя бледнолицых"? Умоляю, объясните, что они означают. Это новаторство в литературе, к которому все мы должны стремится?
   
Валентин Ліпчинський 18 фев 2016 ответить
Скоріше за все, просто одруківки, які чомусь ніхто із членів журі не зауважив, а якщо хтось і зауважив, то не надав аж такого великого значення. )
Сонце 03 фев 2016 ответить
Вітаю переможців! Але так хотілося чогось життєствердного, світлого ! Особливо зараз, коли з інтернету, ТБ, газет ллються потоки негативу! Повірити, що ''Будем жить"! Дуже засмучують такі сумні кінцівки, начебто це конкурс хорор-оповідань: пупсик Іван поніс свої пальці на цвинтар, які відтяв йому,мабуть, хтось із "тараканами" в голові, а
тепер пише "листи сестрі" із божевільні! І так хочеться, щоб відростали ''зламані крила'' віри, надії, любові, щоб ''час не завмирав", а справжня цінність людського життя вимірювалася безкінечністю, а не "нулем в квадраті"! Нумо творити із сонцем у серця!
Ирина 03 фев 2016 ответить
Да что вы прицепились к тем тараканам, посмотрите лучше произведение прошлогоднего победителя. Вот это действительно - странные итоги))
   
Валентин Ліпчинський 19 фев 2016 ответить
Чесно кажучи, чому це оповідання так сподобалось членам журі минулорічного конкурсу, для мене й самого загадка. Можливо, тому, що досить точно передає зріз однієї із сучасних молодіжних субкультур, як зараз прийнято говорити? А як на Вашу думку, шановна пані Ірино?
Ирина 03 фев 2016 ответить
Вот оно.

Прикинь, карочє, як ми Новий рік зустрічали...
Десь за кілька днів після новорічних свят я добирався додому міжміською маршруткою. Біля мене сіла юна красуня, витягла телефон, набрала номер, і за хвилю я та інші пасажири мали змогу почути такий монолог:

- Прівєт, падруга! Карочє, ти бери в холодильнику все, що там є, а я поки що тобі розкажу, як ми Новий рік зустрічали...
Карочє, Танька приходить вчора така зла, вона пішла Новий рік зустрічати з пацанами, казала, що в них, тіпа, все буде культурно, а тепер приходить і каже, що вони, в натурє, всі казли, понапивались ще до Нового року, і вона навіть не мала з ким нормально Новий рік зустріти, прикинь!.. Але тепер боїться, що у вересні мамкою стане, прикинь!..

и т.д. и т.п.
А в нас якраз все культурно було, прикинь, карочє, дєвки накрили на стіл, і всі, тіпа, сіли і випили пару раз, ну, пацани водки, а дєвки - хто шампанське, хто текіли, я лічно пила шампанське, а мені кажуть, та, мол, не вимахуйся, вмаж текіли, карочє, налили цілий стакан, всипали солі на зап'ястя, почепили на стінку склянки розрізану наполовину скибку лайму, ну, карочє, всє дєла, я лизнула сіль, надпила текіли, посмоктала лайм і зразу ледь не побігла в туалет, бо то таке бридке, тіпа нашої самогонки, не знаю, чого ту текілу всі так хвалять, карочє, я потім цілий вечір тільки шампанське пила...
   
Валентин Ліпчинський 09 фев 2016 ответить
І які конкретно претензії до самого оповідання, шановна пані Ірино? А то Ви навели дві цитати з нього, а обгрунтованої критики ані автор, ані інші читачі так від Вас і не дочекались. )
halva 03 фев 2016 ответить
Ант Інгвар
*1991 р.
м. Івано-Франківськ,
Потім…
17600 знаків з пробілами (можна було коротше)
Жанр: жахи
В епіграф винесений Стівен Кінг
“Просто зажмурся – і все зникне”
С. Кінг “Воно”
Це багато пояснюю.
Атмосфера домінує над сюжетом. Атмосферність гідна похвали.
З точки зору літературної цінності – посередньо, але не погано. З точки розвитку жанру жахів – звичайно відмінно.
Особисто для мене фінал трохи передбачуваний.

Артеменко Євгенія Олегівна
*1993 р. с. Калинівка Київської області.
MEMENTO MORI
5 290
Жанр: філософсько-психологічне, потік свідомості, рефлексії, щоденник велосепедистки
Створюється враження підглядання за чужим життям. Так що оцінка за «світ» -- відмінно.
Але на поціновувача.

Багрянцева (Ланг) Ольга Вячеславовна
* 1990 р., м. Дніпропетровськ.
Тараканы
4 800
Жанр: нотатки бунтаря.
Хоча жанри різні нагадує «ПОТІМ» Ант Інгвар, але «Таргани» в чомусь банальні.
Хотілося б бачити більш виразний бунт. Бо на цю тему вже написано багато.Читати під «Зе Волл» Пінк Флойд.

Безус Євген Федорович
*1943 р.,м. Верхньодніпровськ.
ПРИСПІТЬ БОЛІ МОЇ
18350 (можно було коротше)
Жанр: нотатки з палати онкохворих. Точніше два оповідання.
Піднята тема могла б підняти дуже гострі проблеми сучасної України. Вимальовувались цікаві сюжетні лінії: діти – безпорадні батьки, пацієнти – лікарі, прийняття невідворотного.
Але все звелось до якогось підслуховування чужих історій.

Березіна Дарина
* 1982 р., м. Миколаїв
Все по-чесному
15 970
Жанр: жіноча проза, драма
По своєму актуальне. Хоча таке саме було і при союзі тільки в інших декораціях.
Мова жива, невимучена..
Для жанру: відмінно.
Є зауваження, що до моменту, коли зав кафедри вирішує, що всі мають зайнятись іспанською літературою, а тему Кіплінга закрити. Або я щось не зрозумів, або в авторки якийсь божевільний аспірантський досвід. Зазвичай навіть самі мудачні завкафедри не рубають дисертацію по темі, яка не відноситься до Іспанії, бо побували там. Знайдуть придратися до чогось іншого, це – легко, але не так тупо. І ще, мажорна донька мала б бути більш забезпеченою, а виходить, що їй весь час чогось не вистачає.

Боклаг Олександр Григорович
*1951 р., м.Київ.
Майдан-Мік
16 000
Невимушена, жива мова.
Початок якогось великого роману, але не оповідання. Тому утримуюсь від оцінки.

Бондар Тетяна Олександрівна
*1975 р., м.Армянськ, АРК
КОЛИ ЗАВМИРАє ЧАС
9900
Жанр: щоденники окупації
Повністю відповідає темі конкурсу, актуальніше нема куди.
Краще ніж новели, які потрапили орт-лист новелли по українськи можна знайти в інтернеті.
Одне із кращих оповідань в короткому списку.

Бондар Ангеліна Володимирівна
*1996 р., м.Київ.
Нуль в квадраті
4300
Жанр мініатюра, драма, трагедія
Обсяг не дає можливості ні толком похвалити, ні полаяти.

Боярчук Тетяна Анатолівєвна
*1988 р., с. Довге, Львівська обл..
Лялька
13 440
Рефлексії, драма, лгбт (конкретно лесбі, але якщо розібратися це лише декорація)
Мова жива.
Кінець трохи недотягнули. Наче трохи не вистачило часу розписати. Це виключно моя думка. Просто скомкалась динаміка.
Одне із кращих оповідань в короткому списку.

Ващук Тарас Михайлович
*1982 р. м Дубай, Об’єднані Арабські Емірати.
Незабута мелодія для флейти
7350
Жанр: драма військова, документальна проза
Схоже на нуль в квадраті, але краще прописана. Краща мова.
Одне із кращих оповідань в короткому списку.

Вівчарик Назарій Олександрович
*1985 р. м. Сміла, Черкаська область.
Зустріч у кафе
5 400
Тема: проблема усиновителів, батьки і діти, дитячі будинки
Було б гостро, але авторка тільки підняла пласт.
Втілення на рівні пліткування. Вибачаюсь, якщо дуже образило таке порівняння. Можно було б найти щось лагідніше, але нема часу.

Вітолін Олександр Михайлович
*1981 р., м.Київ.
Жити по-новому
Без коментарів

Вітченко Віталіна Вікторівна
* 1995 р., м. Суми
Світло софіта
9 970
Жанр: мелодрама, жіноча проза
Мені важко оцінювати жіночу прозу як жанр, хай буде відмінно. З точки зору розвитку літератури – добре.

Віхлевщук Віола Ігорівна
*1987 р. м. Дніпропетровськ.
Афганистан
13 885
Жанр: воєнна драма, або навіть антивоєнна
Герої занадто штучні, ми не дізнаємось про них деталей, вони майже не здійснюють вчинків, мало зрозуміло хто вони. Тому не проник ся співчуттям. Так само не відчув Афганістан.

Геник Віталій
*1973 р. м.
Івано-Франківська обл.
«І тіні відкидають тіні»
7 080
Жанр: літературна розвідка, містика
Більше нагадує початок повісті.

Глушкова Надія Дмитрівна
*1994 р., м.Одеса.
ЗУСРТІЧ
4 000
Жанр: рефлексії, потік свідомості, сімейні хронічки
Оцінювати важко.

Гнатюк Єва
*1994 р. м. Львів.
“На захід”
2 172
Жанр мініатюрна мініатюра (я більше пишу, коли ручку розписую! Пробачте, це жарт заради жарту, а не щоб образити.)
Рефлексії, потік свідомості.
Дуже гарний стиль. Мова поетична.
Оцінка: для 18(?) років мабуть нормально.

Ісаєва Людмила
* 1965 р., м.Себеж, Росія.
ЖЕЛАТИНОВЫЕ ШАРИКИ
6 890
Жанр: притча, починається як сімейна хроніка закінчується рефлексіями і моралю
Мій твір також закінчується моралізаторством, але мій герой шукає як не збожеволіти, а не як виправити весь світ.
Оцінка: такого багато в соціальних мережах і користується попитом, але з точки літератури просто посередньо.

Кальніченко Артем
*1997 р., м. Чернівці.
«Паразит»
16 000
Жанр: політична психологічна драма
Відповідає темі конкурсу.
Написано занадто пафосно.
(Зауваження: депутати не продають дитячі будинки)
Порада читати більше Свіфта, Гоголя, Крима і все буде нормально.

Комісарук Володимир
*1952 р., Хмельниччина.
СПАСИ, ГОСПОДИ, ІМ’Я МОЄ…
9000
Жанр соціальна драма
Враження, що автор не встигав і вирішив пропустити середину. Трохи збилась динаміка. Тобто, не вистачає епізодів гріховної молодості. Особисто для мене, якби героїню звали не Роза, а Параша твір не був би гіршим.

Корсак Іван Феодосійович
*1946 р. м. Луцьк
Вартовий Лорд
14 170
Жанр: драма
Відповідає темі конкурсу, третій твір в якому я читаю про покинутих тварин в зоні АТО (але цей найкращий)
Читається легко і з сумом

Криворучко Владислав Олександрович
*1996 р., м. Черкаси.
ЗЛАМАНІ КРИЛА
18 100 (можно було б коротше)
Жанр військова драма, спроба антивоєнна, але досить непевне
Відповідає темі конкурсу.
Схоже з «Нулем в квадраті» і «Незабутою мелодією для флейти» (остання краща).

Островська Тетяна
*1976., м. Харків.
Кілька яскравих днів
17 370 (Можна було коротше).
Жанр: рефлексії, щоденники
Тема: усвідомлення війни
Наче не погано, але перечитувать не тягне

Остролуцька Антоніна
*1967 р. с. Вишеньки Київської області.
БЛАКИТНИЙ БУДИНОК
3 360
Жанр: нотатки з щоденника, спогади молодості.
Занадто стисло, занадто.
Спогади тільки почались як одразу закінчились. Оскільки добре знайома з літературою, то очікував більше. «На захід» Гнатюк Єви теж коротка форма. Але для 18-річної то нормально. Може занадто критично, але початок роздражнив, а все звелось до двох коротких спогадів і висновку, що будинок вплинув на письменницю. Але я так і не зрозумів як.

Полянецький Віктор Анатолійович
*1951 р., м. Харків.
НАД КРУЧЕЮ
12 000
Жанр: трагедія, драма.
Гостре, болюче і актуальне.
Сюжет з щурихою вважаю невдалим. Без нього оповідання було б краще.
Дуже несподобалось вживання звороту «заморське зілля». Дуже контрастує з мовою селян, яку я знаю.

Саман Анна Іванівна
*1991 р., м. Херсон.
Свобода залежності
7 270
Жанр: жіноча проза
Добре з точки зору жанру.

Свенцицька Еліна
*1960 р., м. Київ.
ПИСЬМО К СЕСТРЕ
7 700
Жанр: рефлексії, сюрреалізм,наслідування Хармса?
Це не той жанр, який я готовий оцінювати.

Семенова Юлія Миколаївна
* 1989 р., м. Рівне.
Грати і вигравати
8 370
Жанр: важко визначити через коротку форму твору. Близько до жіночої прози.
Ще один твір який сприймається як початок роману, а не як завершене оповідання.

Сичова Анастасія Олександрівна
*1987 р., м. Старобільськ, Луганська область.
Будем жить
18 680 (Можна було коротше.)
Жанр: антивоєнна драма.
Відповідає темі конкурсу.
Трохи спантеличують згадки про «фосфорні бомби» (яких не було і північне сяйво – це тим паче не фосфорні бомби), про «Торнадо» (з них могли стріляти тільки з кордону РФ), про кладовища безим’яних солдат (незрозуміло навіть чиїх). Тут або письменниця погано розбирається в зброї, або батько Григорій плутається (таке буває, але в таких випадках роблять примітки, щоб читач розумів, що Григорій плутається), бо передивився телевізора, або наслухався чуток. Хоча я написав, що можно було коротше, але є певне недовершеність образів. Герої постають перед читачем скоріше мурашками в банці за якими підглядає дитина ніж людьми. Чогось не вистачає, щоб почати їм співчувати, або зловтішатися. Щоб було зрозуміліше, в фільмі «Летять журавли» є жінка, яка нарікає на те, що через війну вона не може роз’їжджати на машині, щоб повеселитись. Той епізод викликає і ненависть до такого міщанства і марнотратства зі сторони начальника, який готовий вгодити і використовувати машину на війні для розваг, але й розуміння, що війна зачіпає і тих, хто хотів війни і тих, хто не хотів. От не вистачало чогось такого, що роздратувало б так само. Все звелося до олігархів, покинутого песика, банкоматів. Герої виступають тільки як жертви обставин на цьому їх функція вичерпана.

Филімошкіна Наталія
*? р., м. Печора, республіка Комі.
Шанс
13 370
Жанр: пропаганда родинних цінностей
Тему можна вважати завжди актуальною для тих для кого це важливо.
Оцінювати твір не готовий. Є зауваження, але я вважаю дурнею парубку вчити жінку писати про материнство, аборти, вагітність.

Шеляженко Юрій
*1981 р., м.Київ.
МИРНИЙ КРАЙ
2 710
Жанр: філософська проза, рефлексії, антивоєнне
Мова легка.
Мініатюра схожа на маніфест. Обсяг твору не дозволяє говорити про літературні здобутки автора. А зміст маніфесту поза критикою.

Ясна Людмила
*1950 р., м.Київ.
Пупсик
9 350
Жанр: психологічна драма.
Оповідання здається незакінченим.

Яценко Галина
*1983 р., м. Турка Львівської області.
Бог додасть!
16 780
Жанр: драма.
Написано добре, може стати основою для роману, чи повісті.

Хоча журі вже визначилось, але правда в тому, що обирати не було з чого. Оповідань, які були б гострі на теми, написані живою мовою і не перевищували б обсяг зовсім мало:
Бондар Тетяна Олександрівна
*1975 р., м.Армянськ, АРК
КОЛИ ЗАВМИРАє ЧАС

Боярчук Тетяна Анатолівєвна
*1988 р., с. Довге, Львівська обл..
Лялька

Ващук Тарас Михайлович
*1982 р. м Дубай, Об’єднані Арабські Емірати.
Незабута мелодія для флейти

Плюс оповідання
Корсак Іван Феодосійович
*1946 р. м. Луцьк
Вартовий Лорд
Для мене сюжет в стилі «Хатіко», «Чорний бім, біле вухо» і інші занадто експлуатують емоційність, адже собаці співчувати легше ніж людині. Тому я посуваю це оповідання, якби майстерно воно не було написане і надаю перевагу тим, хто писав про людей.
Плюс оповідання, яке я не коментую.
Від себе хочу подякувати редакції за конкурс і запропонувати зробити правила наступного конкурсу більш вільними. Бо ті хто писали про гострі проблеми України в заданому обсязі майже в меншості (одні перевищують обсяг, інші пишуть про Афганістан). Я не шкодую, що «Жити по-новому» відправив на цей конкурс. Бо на цьому його доля не скінчилась, я перероблю оповідання на повість, чи п’єсу. Але може тоді на конкурс будуть приходити твори авторів, яких раніше відлюкували 16 тисяч знаків з пробілами і гострота тем без огляду на цензуру і конкуренція буде чесніша і цікавіша.
Зоя 03 фев 2016 ответить
Дивно, навіщо виставлять умову "до 16 тис. знаків" і самим же її порушувати, беручи твори більші?
111 04 фев 2016 ответить
Буду солідарна з коментарями вище: організаторам треба більше приділити уваги редагуванню творів, багато помилок. Звісно, усе неможливо виправити, але трохи уважніше до цієї справи підійти. Також дуже погано, що немає змісту, - швидко необхідні твори не знайдеш. Щодо учасників, то доволі суперечливі враження, оскільки одні твори написані гарно або добре, а інші відверто слабкі. Але загалом твори досить сильні.
   
zeitglas 05 фев 2016 ответить
Твори у Віснику друкувалися (як і зазначено) в авторських редакціях. Справа тексту - справа автора.
   
Martha 05 фев 2016 ответить
Цікаво, звідки тоді в моєму творі стільки "сміття" з хаотичного набору літер, якого там достеменно не було, і чому це сміття є в багатьох інших авторів. Не кажучи вже про закарлючки замість прізвища одного з авторів. От приємно людині, напевне! (смайлик "сарказм" додається).
   
zeitglas 06 фев 2016 ответить
Будь ласка, назвіться Вашим справжнім прізвищем та ім*ям!!! Ми розмістимо Ваш текст у надісланому Вами оригіналі.
MS 06 фев 2016 ответить
Член союза писателей России... лауреат Имперской премии... и двойки текстам о Майдане, о Революции Достоинства, о коррупции и об оккупации Крыма.
"Совпадение? Не думаю".
Антон 07 фев 2016 ответить
Не очень понимаю в комментариях придирки и, некоторое недовольство в выборе. Все знали, что выбор за жюри! Живыми людьми со своими "тараканами". Последняя инстанция в признании таланта всегда за простым читателем. Для меня это первый опыт написания и прочитав "Вестник", холодным взглядом понимаю свои недочёты. Но я вполне доволен. Пойдите дальше, развейте тему своей прозы, например в роман или повесть. Опубликуйте и время покажет цену. Я например сейчас так и делаю по теме. Не дураки же придумали "Что нас не убивает, делает сильнее", чего всем желаю.
   
аскольд 08 фев 2016 ответить
"Тараканів" віигулюють на дозвіллі, а не під час виконання професійних обов"язків. В літературних конкурсах оцінюватися має художня якість творів, а не те, наскільки вони співзвучні політичним переконанням арбітрів. Якщо арбітр ставить оцінки, базуючись не на якості творів, а на тому, чи відповідають вони його світогляду - то оцінка ця ламаного шеляга на варта, а арбітр є непрофесійним.
Оце й усе.
О.Боклаг 18 фев 2016 ответить
Вісник прочитав давно, ще до появи шорт-ліст, але загрипував, тому пишу зараз. Ідею з Вісником підтримую і поздоровляю пана Олександра. З опублікованого зробив "обрєзаніє", вийшло 28 робіт. Вісник, я так зрозумів, є робочим документом, "очепятки" можуть бути, але щоб прізвище автора не читалось, це вже задужо. Редакція, точніше автор "ляпу" мав би вибачитись.
Щодо першої трійці: 1.Т.Бондар "Коли завмирає..."; 2. А.Інгвар "Потім"; 3. І.Корсак "Вартовий Лорд".
Відзначив би: Г.Яценко"Бог додасть"; Т.Ващук" Незабута мелодія..."; В.Криворучко "Зламані крила"; В.Зубков "Год жирафа", а також : Р.Ганиев"Benjammng"; А.Самохоткін "А земля отпускает ветер"; Л.Ярослав "Метатрон".
Щодо оповідання Л.Ісаєвої "Желатіновиє шарікі": грамотно, вдало перекинуто місток від іграшки до політики(арк.251), але тут література закінчується, пішла "імперська сверблячка" і попередження ряду країн, щоб готувались до братніх обіймів. Так чи інакше воно опубліковано у українському виданн, хоча в 2015р. О.Апальков публікував в журналі і воніше. До речі О.Апальков оцінив цей опус на 5. Хотілось би побачити аргументацію.
Щодо роботи інших членів жюрі. Не повинно професійне жюрі оцінювати один і той же твір на 2 і 5 балів. Згоден також з MS щодо "імпєрского члєна", участь у жюрі не місце для демонстрації своїх "тарганів". Тому варто було б подумати про "свіжу кров", хоча б 2 волонтерів з учасників минулих конкурсів. Думаю, тоді 2 місце в конкурсі не отримає оповідання, в якому голову з тарганами прискають до лівого та правого вуха.
Загалом ідея конкурсу і Вісника заслуговує підтримки, є питання до реалізації. Але хто, як не ми?
   
Валентин Ліпчинський 18 фев 2016 ответить
Можливо, Ви гадаєте, що журі засідало разом десь, як, наприклад, журі відбору до "Євробачення", але це не так. Я, наприклад, ставив свої оцінки за оповідання сам, без взаємодії з іншими членами журі, то ж і не міг знати, які оцінки виставили вони.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow