Вийшов друком № 72 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




Вышел в свет №72 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"



Вийшов друком № 72 літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"




АВТОРИ - AUTOREN - АВТОРЫ:



Проза Prosa Проза



Артем Кальніченко
Ольга Куляша
Галина Максимів
В`ячеслав Митрога
Лидия Шепелицкая
Валерій Маруга
Влад Наслунга
Марія Мацьків
Александр Волков
Юрій Балюк
Ірина Шевчук
Любов Долик
Геннадій Молчанов
Александр Апальков



Лірика Lyrik Лирика



Ольга Титаренко
Jaroslaw Petryschyn
Алла Гавришко-Бабічева
Тетяна Грицан
Ljubow Benedyschyn
Вячеслав Пасенюк
Mykola Petrenko
Микола Петренко
Сергей Лазо
Лидия Силина
Леонид Кулаковский
Інна Ковальчук
Олена Іськова
Микола Субота
Дмитро Чистяк
Дарина Гладун
Віктор Остроух
Геннадий Кононов
Юліана Яроцька
Павел Бессонов



Есе Essays Эссе



Роман Шилуцкий


Галерея Galerie Галерея

Живопис / Malerei:

Михайла Бойко/ Malerei von Mzchajlo Bojko
Обкладинка-Umschlag

На звороті обкладинки/ Rueckumschlag:

Робота Надії Михайлицької “Коляда”/ Zeihnung von Nadija Mychajlyzka “Koljada”
Робота Анатолія Твердого “Колядки”/ Zeihnung von Anatolij Twerdyj“Koljadky”

Графіка /Zeichnung:

Олексія Мартиросова / Zeichnung von Alexej Martirosow

Скульптура / Skulptur:

Олексія Шевченка / Skulptur von Olexij Schewtschenko


 Людмила Мисько / Skulptur von Luedmyla Mysko.


88Микити Рачковського / Skulptur von Mykyta Ratschkowskij.
 

Телепередачу про це число журналу можна переглянути на сторінці:

http://zeitglas.io.ua/v385ff7b13e20c5cf7e91281ba4de3768





Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 45 грн., (плюс вартість пересилки)
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 40 грн.)
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/




Уривки творів журналу СЧ№72

 

 

Прометею присвячується

ступає жінка у безкраїм полі
важкими кроками по вицвілій траві,
збирає з нього смерть в тремкі долоні,
дітей своїх ховає у землі

хіба ж їй це написано на долі?
спокутувать гріхи чужих людей?
амбіцій й примх того, хто на престолі
сів правити, історії лакей?

вогонь забрав з Олімпу Прометей,
проти богів повстав й приніс на землю
не для заблуканих у темряві людей,
не для потреб і не для справ мізерних

а щоб палить мости, що за спиною,
історію родинних лицемірств,
і міфи всі, що нас звели з тобою
одної книги у химерний зміст

впаде і третій Рим, четвертого не буде,
і карнавал закінчиться тіней,
пробудяться в життя осліплі люди,
і скинуть маски зі своїх очей... 

 

Ольга Титаренко, стор.6. 

 

 

 (скульптура Олексія Шевченка / Skulptur von Olexij Schewtschenko)

 

 "...Уявіть: до вас підходить чоловік, дістає з кишені одну сотню американських доларів, дає вам і запитує: «Це ви збираєте кошти на лікування хворого хлопчика?» Будь-яка більш-менш пристойна людина відповість, що ні про якого хворого хлопчика вона не знає. Тоді незнайомець вибачиться, забере гроші і піде, але ця людина все наступне життя картатиме себе за те, що не збрехала, що ця банкнота не опинилася у її гаманці. Але не Юзеф Пропешр. Він був з того вимираючого типу людей, які готові безкорисливо допомагати іншим, і робив він це не через совість, не через страх після смерті потрапити до пекла – він був атеїстом, – а просто тому, що не міг інакше.
– Ще, звісно, треба вирішити усі проблеми з документами, але це вже моя робота, пані Поланскі. Вам залишається тільки чекати на повернення сина.
Зморшкувате обличчя старої повеселішало. Вона подякувала Юзефу за прекрасно виконану роботу, за їхнє з сином сімейне щастя, пообіцяла, що її чадо більше ніколи нічого не буде красти, потім знову подякувала і тільки тоді пішла. Юзеф провів її до виходу і сказав:
– До побачення! Сподіваюсь, що ваш хлопчик більше ніколи не потрапить у подібні неприємності..."

 

Артем Кальніченко  Хороший хлопець, стор.7. 

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ 

 

Дорога времени крута: не подберёшь лекала. 
Займи терпенья у крота, не мудрствуя лукаво.

И не цепляйся за кусты,
за выступы желаний:
бессмысленно кровавить рты
в процессе изживаний.

В том есть, поверь, особый смак,
чтобы утратить стрелки:
ведь дабы тик менять на так, достаточно тарелки.

И боже правый упаси, к концам сводить начала:
рубахой честно паруси, дожёвывай мочала!

Куда ни глянь, всё лавр да лавр –
награда измельчала.
Ты попроси за все дела слепую ветвь анчара.

*
Живущие в мире моём стихов не читают.
Читающие стихи в мире другом витают.

Небо над ними одно, а, кажется, два,
несовместных.
То-то оно и оно: стечение неизвестных.

Дрогнули и потекли, друг друга не задевая,
две вырванные земли –
живая и неживая.

Два сложенных вдвое листа:
лицо подпирается текстом,
пласт воет из-под пласта, –
кому из них более тесно?..

В том мире, где я пишу,
другие живут и дышат,
рис ревнуют к пшену, а не к каким-то виршам.

В том мире, где ты живёшь
и даже дышать изволишь,
бросает от белого в дрожь, и белое ты изводишь.

 

Вячеслав Пасенюк Травка-Буквица, стор. 30. 

 

  (скульптура Людмили Мисько / Skulptur von Luedmyla Mysko. )

 

 

 

"...Она слушала Sam Smith’а, знала наизусть песню «Say something» и пила по утрам чай без сахара (на самом деле она добавляла молоко, чтобы не было горько). Увлекалась японской культурой и мечтала родиться (верила в реинкарнацию) японкой/еврейкой/китаянкой. Когда ей говорили, что все азиаты на одно лицо, отвечала, что и мы для них одинаковые. Может, иногда слишком часто смеялась, обижалась на мелочи и не умела шутить над собой. Она была хорошей девушкой, поэтому нравилась родителям своих парней. Жалко, что это ни к чему хорошему не приводило – каждые отношения заканчивались фразой: «Я с тобой больше не разговариваю!» Да, она была профессионалом в игре «молчанка». 
Он предпочитал оставлять в плейлисте «любимое» только песни в исполнении Birdy, не знал наизусть её композиций, но мог вспомнить главный смысл. Он не пил кофе, потому что не имел времени чистить после него зубы, поэтому тоже увлекался чаем (причины были разные, но больше всего парню нравились чайные церемонии). Умел шутить над собой, но слишком жестоко шутил над другими и не замечал, как больно их ранил. Умел дружить с девушками, но они всегда считали это чем-то серьезным. Он дарил подругам шоколадки в надежде, что сделает им приятное и заставит улыбнуться (девушки обычно угрюмые, поэтому он пытался исправить это), но они принимали это, как особый знак внимания. Спустя некоторое время у парня не осталось подруг. И девушки не было, потому что он не приводил никого домой. 
Она слышала, что существует человечек с его именем, который хорошо играет на фортепиано и мечтает приручить еще и скрипку. А девушка лишь училась играть на гитаре (на самом деле, посетила только один урок в музыкальной школе). В их время считалось крутым иметь музыкальное образование. Теперь она хвасталась, что умеет играть на гитаре (ведь никто не просил сыграть мелодию или назвать основные ноты). 
Он любил сольфеджио. Учительница говорила, что он будет иметь славу хорошего музыканта, потому что умеет слушать мелодию и разбирать её по частям. Парень тоже это понимал, но бесился, потому что никто не мог научить его сочинять свои мелодии. 
Когда он впервые услышал, что существует девушка по имени Солнце (это было странно, ведь об этом должны были говорить на каждом углу), был крайне удивлён. Впервые он смог написать мелодию, когда узнал об этом. Удивительно, но ноты сами легли на бумагу. 
Её глаза были синими. Он начинал вспоминать биологию (о хромосомах, которые имели пару и несли ген с разными цветами глаз), потому что это было единственное, что он мог делать, когда она проходила рядом. Вечером появилась вторая мелодия, которую он забыл записать на бумагу. Кажется, она умерла, даже не родившись. И каждый раз, когда она проходила мимо, он замечал что-то новое. Может, где-то у неё была родинка, где-то девушка оставила царапины своими ногтями. Каждый раз он сочинял песни о ней..."

 

Ольга Куляша Солнце умирает на Западе, стор.13. 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ДІМ ДЛЯ СЛОВА

Моєму старшому колезі Віктору Міняйлові

Мій друже-брате! Притупились пера,
На серці вже не шкіра, а кора…
Давай тепер воздвигнем хмародера,
Не десь там, а у затінку Дніпра.

Нехай росте над безпохибним часом,
Нехай прочан скликає на поріг, –
У ньому правда, хрещена Тарасом,
І віра в те, що страх не переміг.

В нім буде та, яку не розкохати,
І я Тобі – а Ти для мене брат!
Той хмародер – о, він не вищий хати,
А бачиться з-над степу і Карпат.

Заходять гості – молитовні лиця,
Наструнені до правди голоси.
А на моїм плечі Твоя правиця,
І погляд Твій прадавньої краси.

Тож не пророч, що скоро нас понищать,
Що скоро будем людством без голів…
Той хмародер – він буде вищать, вищать,
Той хмародер із наших дум і слів.

Він доросте до батьківської хати,
Свічею в далеч змученим сяйне.
Мій старший друже, мій стражденний брате,
Над нами небо, небо крижане!..

 

 Микола Петренко Дім для слова, стор. 43.

 

 

(скульптура Микити Рачковського / Skulptur von Mykyta Ratschkowskij.)

 


" Василю Чайкіну ще не виповнилося і тридцяти, коли його несподівано висунули, чи то порекомендували й обрали головою колективного сільгосппідприємства «Дружба». Таке високе довір’я він заслужив на посаді бригадира тракторної бригади, де досить успішно мобілізовував механізаторів до напруженої праці, незважаючи на скруту з фінансами, паливом і запчастинами.
Міцний, кремезний, з вольовим, владним і гучним голосом, не за роками солідним животом, любив керувати підлеглими і навіть друзями. Направо й наліво сипав вказівками й дорученнями, насолоджуючись розгубленістю і ніяковінням своїх виконавців. Особливо полюбляв ставити вимоги сексуального характеру, зважаючи на свій вік і неабияку пристрасть до протилежної статті.
– Маня, до мене! – кликав за звичай до себе секретар-друкарку, вдовицю Мухавку. – Слухай уважно, завтра до мене ревізор приїжджає з міста на цілий тиждень. Скупченко такий, худий і горбатий. Пам’ятаєш?
–Нє, не помню.
– Та знаєш ти його, він щороку мені голову морочить, одним словом, познайомишся. Поняла?
– Та поняла, пане голова, поняла.
– У тебе зупиниться. Щоб ти йому і на столі, і в ліжку подавала все, чого він захоче. Цей тип дуже примхливий і прискіпливий, мені всю душу виверне, поки закінчить свою перевірку. То ти вже постарайся, будь ласка... Ясно?
– Та ясно, Василю Івановичу, ясно, шо я маленька, чи шо, чи то перший раз. От тільки не знаю, коли ви до мене заглянете. Все обіцяєте і обіцяєте, а надсилаєте чужих і старих, як мухомори.
– Ну, розумієш, життя таке, у молодих сила, а у старих – влада. Я після нього точно зайду, ось даю тобі слово, їй Богу, потерпи ще трохи. Ти ж бачиш, скільки в мене проблем, як у божевільні, зате потім, ось тобі хрест, гульнемо на повну. Ось побачиш...
Висока посада мимоволі розширила його атаки на інтимному фронті, що набули відвертої нахабності. Якось, ніби ненароком кинув односельчанину Козовозу, який підробляв баяністом на турбазі «Світязь»:
– Слухай, Гриша, чо ти начальство не поважаєш? В тебе там такі кралі, а ти ні гу-гу, привіз би мені парочку.
– Про шо мова, Василь Іванович, буде сдєлано, – виструнчившись, випалив Козовоз, який тільки-но збирався випросити у голови машину гною.
Гриша якраз і спеціалізувався на подібних дорученнях. Турбаза профспілки працівників культури межувала з господарством «Дружба», тому тут завжди було багато жінок, які цілими днями лежали під пекучим літнім сонцем, намагаючись привернути увагу достойних партнерів. Але «женихів» було мало, що псувало їм настрій і самопочуття. Одна поважна дама із Харкова чисто сердечно і цілком серйозно зізналась: «Всё у вас хорошо, и озёра, и леса, и питание, вот только мужчин маловато, поэтому многие женщины уезжают так и не отдохнув». 

Козовоз ледве встигав зводити і знайомити своїх місцевих друзів із небайдужими викладачками музичних шкіл, училищ та інститутів культури. При цьому ніколи не забував і про свої меркантильні інтереси у вигляді самогону, пива і... гноївки.
Саме в цей час його «заарканили» дві екстравагантні, довгоногі подруги Оля і Катя з Києва, які мало не щодня просили в нього чогось справжнього і великого..."

 

Валерій Маруга Інтимний конфуз, стор.55. 

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Теорема смелости. Аксиома плахи.
Теорема ревности. Аксиома страха.
Теорема личности. Аксиома труса.
Теорема минуса. Аксиома плюса.
Музыки ваяние и проблемы слуха.
Теорема знания. Аксиома духа.
Натяженье истины и разрядка дули.
Теорема выстрела. Аксиома пули.
В дебрях математики ангелы и черти
Жизни проблематика. Аксиома смерти.
Кто стоит за дверью дома моего?
Верю и Неверю.
Только и всего.

 

Сергей Лазо Теорема смелости, стор. 59. 

 

 

 

 (Робота Надії Михайлицької “Коляда”/ Zeihnung von Nadija Mychajlyzka “Koljada”)

 

 

"... Другого січня усі, крім Івана, Артурчика і Толіка, в ліжках. Саша не їсть і не п’є, у нього піст. Єгор не вилазить з туалету, на нього напала «швидка Настя», мабуть з’їв що-небудь зіпсоване. Інші просто хворіють від лишку випитого. Під вечір стали оживати, застукали тарілками на кухні, потім зібрались у більшій кімнаті. Піст у Саші скінчився, він сказав, що треба усе допити, щоб не зіпсувалось. Артурчик стояв поруч, тримаючись за журнальний столик. Саша і йому налив трохи суміші горілки з шампанським.
– Ты что, с ума сошел? – закричала Мар’яна.
– Не пугайся, – звернувся до неї Єгор, – мне отец тоже давал выпить, когда я был маленьким. Но я ведь не алкоголик.
– Еще станеш, – невдоволено відповіла Мар’яна.
– Прикуси язык, – втрутився Саша. – Думай лучше, куда поселим Лиду.
– Яку Ліду? – поцікавився Іван.
– Невесту Егора, собирается приехать из Москвы на этой неделе.
– Наверное, с Егором, – відповіла Мар’я, підморгнувши Іванові.
– А я куда? – це вже Толя питає.
– Поспишь пока что в столовой.
– Как долго?
– Посмотрим. Если Лида нам понравится, то оставим или, возможно, отправим в Девон. А если нет, то вернется домой.
Толя мовчки піднявся і пішов у свою кімнату до комп’ютера.
– А коли вона приїде? – спитав Іван.
– На день рождения Егора, это ему подарок. Он не видел ее уже десять лет, как уехал из России. Она жила в том же подъезде, где он, ему было десять лет, а ей шесть. Играли вместе, она бегала за ним, звала «Горя, Горя!» Все смеялись, говорили «жених и невеста». Вот и результат: она поверила, теперь ей шестнадцать лет и она считает Горю своим женихом.
Єгор зацікавлено слухав.
– Понятно, что она не будет жить в комнате Егора, это мы так, Толю подколоть. Видишь, он всему верит, как англичанин. Мы уже договорились с кумом, Лида поживет в комнате с его дочкой.
Нарешті Іван зібрався до Українського католицького університету. Усі вдома були зайняті, тому він поїхав на метро до станції Ноттінг Хай Гейт, а далі пішов пішки. Ліворуч від пам’ятника Св. Володимиру він побачив білий будинок, тут поміщався католицький університет. За невисокими сходами були старовинні двері, Іван подзвонив. Хвилини за дві двері відчинив високий дід років вісімдесяти. Іван назвався і попросив дозволу увійти. Той погодився, пустив Івана і пішов з ним показувати університет, точніше його перший поверх. Оскільки Іван цікавився бібліотекою, він показав заперті двері, за склом яких Іван побачив дві шафи з книгами, але сказав, що в центральному корпусі є більша бібліотека, теж заперта, бо зараз свята і нікого нема. Іван знав, що вони теж святкують Різдво 7 січня.
Потім дід привів Івана в невелику кімнату з старовинним письмовим столом і кріслами, сказав, що це їх головна канцелярія. Дід сів за стіл, а Іван – навпроти. Він спитав, як звуть діда, а той відповів, що він Гузар..."

 

Влад Наслунга Зимова відпустка за кордоном і вдома, стор.62.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

Намалюй мені тишу,
розлога вечірня заграво,
над каштановим парком,
не битим відлунням боїв…
Тут натомлена осінь
присіла спочити на лаву,
а закоханий вітер
блукає у косах її.
Визріває печаль
в голосінні Дніпрових порогів,
невловимо гірка,
мов чужий підігрітий саке…
Намалюй мені завтра,
не зле, не порожнє, не вбоге,
бо ж яке воно стане, яке воно буде, яке…

***
Даруй, о Господи, надію,
коли отак – нізвідкіля –
вдовиний вітер в очі віє
і мовчки сивіє земля,

коли услід лихому вчора
скриплять нестримані вози –
сховай мене під омофором
твоєї чистої сльози,

даруй, о Господи, терпіння
на зламі чорної доби,
що сивий смуток поколінню
вплітає в коси і чуби…

 

Інна Ковальчук На перетині часу, стор. 87-88.

 

 

( Робота Анатолія Твердого “Колядки”/ Zeihnung von Anatolij Twerdyj“Koljadky”)

 

Конечно, он это помнил, как в далеком детстве, обуреваемый непонятным ему тогда рвением, по весне, сначала прислушивался к стрекочущим в траве кузнечикам, потом вытаптывал их, давил при этом, ища источник звука.
Или по вечерам он сначала смотрел на неземные узоры из мерцающих в траве светлячков, потом брал в руки их светящееся тельца и удивлялся – откуда свет, если тельца эти, как хлебные мякиши, плющатся между пальцами?
А то, часто, безо всякой цели, просто, чтобы сломать, он ломал какую-нибудь тонкую зеленую ветку, а та поначалу и не поддавалась. Пока, наконец, скручивание приводило к точке невозврата – крути не крути, а ветка уже прежней не была, сердцевина ее безвозвратно повреждена, бархатистый зеленоватый камбий быстро стекленел под лучами солнца, словно испускал живой дух, и оставалось только наблюдать, как жухли брошенные под ноги раздерганные половинки когда-то красивой тонкой зеленой ветки.
Так и сейчас в зрелом возрасте Соколов, в общем-то, как та, сломанная им в детстве зеленая ветка, уже, казалось, прошел точку невозврата, доломал и себя тоже, можно сказать, не пил, вернее сказать, пил, но не так как раньше, и он всем своим существом с ощущением невозвратной потери понимал, что ему уже не видать прежней ухарской доли.
Но об этом он не жалел.
Но этого было мало.
Теперь он ограничивался обычно пивом, бокалом-другим после работы или стаканом крепленого вина и все – шел домой.
Но было уже и поздно...
Накануне, Лев Иванович встретил под вечер этого душного и знойного летнего дня давнего знакомого Сергея Ивановича, с которым в прошлом часто общались семьями. Потом жизнь развела, они не виделись, как стало, с возрастом, часто водиться, долго, годами – не попадали в один жизненный ритм и пространство.
Сели в уличном кафе, что на улице Хрюкина, разговорились и когда Лев Иванович на дежурный вопрос – как дела? Ответил, мол, хуже не бывает, то Сергей Иванович, спросил:
– Болеет кто?
Тянуть было без толку, это тебе не часто повторяющийся в последнее время сон, в котором неумолимо надвигается нереально огромный, страшный ночной зверь, а товарищ не уродливый карлик, который гонит этого фантастическое существо ночью на охоту, чтобы прятаться от наваждения за словами.
– У жены метастазы в легкие….
– О-о-о-о! Людка заболела?– затянул Сергей Иванович и скис, сделав бездонными глубокие морщины, изрезавшие его лицо пожилого человека, – я уже прошел это, у меня сестра и теща умерли от рака легких.
Соколов внутренне сжался, агрессивно среагировав на то, что собеседник назвал жену Людкой, но тут же поймал себя на мысли, что сам к супруге всю жизнь, почему-то обращался именно так – Людка!
Потом подождал, открывая в себе осознание, что товарищ сможет ему приоткрыть тайну ближайшего пугающего будущего и стал радоваться паузе, как приговоренный, видя, что палач суетливо разыскивает потерянный где-то топор, верит, что это чертову железку никогда не найдет и откуда-то, обязательно придет спасение...

 

Александр Волков Верую, стор. 89. 

 

(графіка Олексія Мартиросова / Zeichnung von Alexej Martirosow)

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Я уже не Пророк і не Вчитель.
Я лиш Ангел довічного неба.
На Чернечій Горі є обитель…
Ну хіба мені ще чогось треба?!!

Я ж не сплю, а вглядаюсь в майбутнє,
Все молюсь: «Відведи оцю чашу!
Отче наш, в тебе й слово могутнє,
Хай не крають Матусеньку нашу!»

І побачив я нове видіння:
Ріки крові народ мій єднали.
Ті, у кого кидали каміння,
Не здалися! Воскресли! Повстали!

Сльози вимили душі добіла.
Ми із прихвоснів стали народом.
Не одна, жаль, матуся збіліла,
Доки Захід з’єднався зі Сходом.

І осяяла волі зірниця
Нашу рідну Вкраїнську хатину…
Коли все це і справді здійсниться,
Тоді, може, і я відпочину.

 

Олена Іськова Монолог Тараса, стор. 101.

 

" Якось ми з меншим братом пішли в ліс по гриби. Погода була теплою, якраз дощичок нещодавно пройшов. Птахи щебечуть, глиця на соснах тендітно плаче дощовими краплями – ну просто рай. А грибів немає. Йдемо з братом лісом й усілякими словесними нісенітницями один в одного кидаємося, бо, по-перше, нема чого більше робити, а по-друге, такі в нас братерські стосунки. А я ж старший, значить, я розумніший, тому в мене нісенітниці більш їдкі. Брат намагається якось загасити енергетичну напругу нашої розмови, яка все більше переростає в суперечку, а я, навпаки, нагнітаю ще більше – я ж старший, мені можна. Брат потроху замовкає, пропускаючи мої шпички мимо вух, а згодом я усвідомлюю, що брата поряд немає, що я сам серед лісу, та ще й у болото втрапив. Не те, щоб у саму трясовину, а так, скраю болота опинився. Гукнув брата: «Е-ге-гей!» – кричу. А він – ані пари з вуст. От завжди він так. І як мені додому вертатися? Ані грибів, ані брата. Дружина знову мені дорікатиме, мовляв, не можеш із братом рідним спільної мови знайти, а вважаєш себе розумним. Моя дружина завжди на його боці. Натомість дружина мого брата сварить його за те, що він не може порозумітися зі мною. Мабуть, наші дружини змовилися. От. Іду я, значить, краєм болота, аж раптом, бачу, стоїть в очеретах лелека з сумними очима. Я питаю, мовляв, чого дзьоба повісив? А він мовчить і лише стомлено на мене дивиться. І тут я бачу, що він у дріт заплутався – мабуть, хтось спеціально тут сильце на птахів установив. Розплутав я сильце й визволив лелеку. І тут він мене питає, мовляв, чи є в мене якісь проблеми, які б він міг допомогти мені вирішити? Давай я в голові прокручувати, які такі проблеми маю наразі. Та от, кажу, брата в лісі загубив та й грибів не назбирав. Тоді лелека каже, мовляв, з грибами я тобі допоможу, знаю, каже, одну галявину грибну, а от з братом, вибач, тобі самому доведеться ситуацію залагоджувати. І, поки ми прямували до тієї грибної галявини, він розповів мені дуже цікаву й повчальну історію.

Жили-були два брати. Одному було десять років і звали його Іванком, а другий, на ім’я Олекса, всього лише на два рочки за нього молодший.
І все в них, начебто було добре. Жили вони у власній хаті з добрими й люблячими батьками. Та от проблема: мама й тато були дуже зайняті на роботі. Тато каже, мовляв, мені завтра треба в Париж на семінар, а мама ображається, бо їй треба летіти до Москви на симпозіум. І так мало не щотижня.
Зазвичай це питання якось удавалося вирішувати: хтось один з батьків їхав у справах, а інший лишався з дітьми. Та одного разу батьки не зуміли домовитися. І тоді вони попросили доглянути за Іванком і Олексою сусідку, тітоньку Сяйво. Ненадовго, всього лише на три дні.
Тітонька Сяйво мешкала в будинку напроти, прямо через дорогу, і жила з того, що шила чудові перини – такі легкі, як космічна невагомість. Але було незрозуміло, хто купував у неї ті перини? Усі сусіди мешкали в сучасних будинках і слідкували за модою. Меблі в них були з останніх дизайнерських колекцій, і це означало, що замість перин, які давно вже вийшли з моди, на їхніх ліжках установлені матраци. Такі матраци були, як водиться, й на ліжках Іванка та Олекси..."

Геннадій Молчанов Брат за брата, стор 127.

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Декабрь по стеклам стеганул дождем.
Сегодня так, а завтра может снег.
Простившись с летом мы обычно ждем
Взамен морозных солнечных утех.

В промерзших и простуженных насквозь
Трамваях, тарахтящих по утру,
Куда-то едем, жалкие до слез,
Покинув дома затхлую нору.

Сливается в тумане даль и близь.
За окнами пейзажи в дымной мгле…
В такую пору возникает мысль:
А есть ли справедливость на Земле?

Кому-то солнце, теплая вода,
Чудесное кокосов молоко…
Зато цунами не дойти сюда,
Да и вулканы где-то далеко.

 

Павел Бессонов Зимнее, стор.157.

 


 

 (живопис Михайла Бойка/ Malerei von Mychajlo Bojko) 

 

 Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 45 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.) 
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/






Інформуємо Вас і про те, що телепередачу про журнал "Склянка Часу" та
альманах "СКІФІЯ", можна переглянути на сайті:
http://youtu.be/dGTTkcJqZsU.

 

 

 



Обновлен 05 окт 2016. Создан 15 дек 2014



  Комментарии       
Всего 5, последний 9 мес назад
Геннадій Молчанов 30 дек 2014 ответить
Вiтаю редакцiю "Склянки часу" і авторів з Новим роком! Наснаги в роботi, "здвигу по фазi" в творчостi, порозумiння вдома i хоча б часткового розумiння того, що вiдбувається поза дверима дому. Добра i щастя!
З повагою!
Геннадiй Молчанов
zeitglas 13 янв 2015 ответить
Саша, добрый день! Со Старым Новым годом! (старым-новым...оксюморон))))[]
Желаю по прежнему успеха и благ!
Спешу сообщить, что 72 номер "Склянки" таки добрался, пусть и с надорванной бочиной - как же без этого?..))) В каком веке цивилизации живём?!!!... Да, Бог им судья, если Он ещё не отрёкся от Собственного изобретения в пользу [](не к ночи!)...
За подарочные календари спасибо, благо, не выпали, пришли в руки. [] Очень приятно, поверх долгожданного номера (в награду за терпение и веру))), получать непредсказуемые знаки внимания из живописных открыток, закладок, календарей - такие штучки радуют глаз и тешат душу... Мы все по сути дети, любим заботу и сюрпризы.)))
Особое спасибо за подборку стихов Геннадия. А меня совесть терзает, снова не прислала отчёта о последнем литературно-музыкальной встрече памяти Гены Кононова и свои отзывы на последние номера. Журнал теперь 60-80 процентов на украинском, не в силах охватить все тонкости и глубину матерьяла. Больше поверхностно просматриваю, не имея возможности по времени даже должным образом отработать и отписать свои впечатления. Стыдно ссылаться на быт, вечный ремонт, на свадьбу старшей дочери, на предновогодние дела, новогодние роли в детских спектаклях... Но плохо делать не могу, на хорошо - способностей не хватило. Не судите строго. Жизнь продолжается: пока мир не до конца подорван, есть шанс ещё что-то успеть и, возможно, восполнить, во славу души, памяти и будущего...
Обнимаю, желаю здравствовать всем. Успеха в делах, в творчестве и в ...авантюрах![]
С самыми сердечными приветствием всем "склянковцам" Людмила Трашкова (Исаева - теперь это литературный псевдоним...))[]

Переживаю. Л.Н. []

Из э-письма от 13-010 2015
zeitglas 22 янв 2015 ответить
«Давайте говорить друг другу …»
(Нелитературоведческое апологетическое, сугубо субъективное, Вячеславу Пасенюку - вместо письма)

Повод: «Склянка Часу», № 72. Роман Шилуцкий, «Сто одиночеств Э.Д.»
Какой вы настоящий, какой вы благородный, благодарный и благодатный, Роман Шилуцкий! Как много когда-то живших и ещё живущих замечательных людей, а ещё и выдуманных их гением персон вы вместили в своё девятистраничное эссе! Которое проглатывается и глазами, и сердцем, и памятью в одно мгновение. Которое – просто песня, торжество нетленной любви («Смерть! где твоё жало?»), диковинный цветок на алтарь памяти Э.Д., Эмили Дикинсон.
Вы и сами – диковинный цветок. Цветик-многоцветик не в своей сказке, в не своей сказке, – и даже в далеко не сказке. Вы можете засмущаться и начать открещиваться от сравнения с цветком, да ещё и диковинным. Ладно, не цветок, пусть просто героическое редкое растение, невесть как возросшее на скудной и неблагоприятной – для полнокровной жизни таких пришельцев – донецкой почве. Но не фрукт. И не овощ. Тем более в сленговых значениях этих слов. Может быть – папоротник, изумительный резной папоротник (мужской! не цветущий! но и без этого прекрасный!).
Роман-Марек-Вячеслав, вы столько лет стоически держите на плечах каневско-апальковское детище всем своим трудолюбием и интеллектуальным разнообразием, так щедро одаряете, одухотворяете и вочеловечиваете его, что это тоже некий подвиг самоотречения и верности (кому? чему? - но в лице славного журнала с таким необычным и притягательным именем «Склянка Часу»; попутно щедрая хвала придумщику этого названия и главному редактору «СЧ» Александру Апалькову).
Я так благодарна вам буквально за все (до единой строчечки) ваши писания, за их густонаселённость персоналиями, ассоциациями и реминисценциями, за смешение времён и мест, за сермяжную правду (homespun truth!) о нашей действительности, за ноль конъюнктурщины и популизма, за многомерный духовный и образовательный уровень, за неуловимо-точную меру отстранённости (и остранённости), за стопроцентную узнаваемость в них духа нашего странного времени, за – last but not least – щемящесть (от «щемящий») и целомудрие. За то, что вы, быть может, один из последних книжных и энциклопедически образованных нестареющих мальчиков моего поколения в наших непростых краях. За – при бесспорном писательском таланте – практически идеальную грамотность письма (ох, далеко не всем дано). В конце-концов, ещё и за то, что я сама, как мне кажется, именно так вот бы и писала, если бы я была а) мужской особью, б) истинно пишущей личностью. Таки ощутимо, что вы с И.Б. рядышком в мае родились, есть у вас много чего общего (из того, что глубинно и важно).
Ваше эссе об одиночествах Э.Д. – это такой сгусток письма, которым можно жить – дышать, питаться, расти (даже и не в переносном или метафизическом смысле) – много и долго. Это ли не радость? (И только ли для меня?). «Нероман» и другая ваша исповедальная проза – столь же насыщенное писание для ума, сердца и души интеллектуального страждущего и серьёзного читателя. На какую полочку я бы поставила «Нероман», «Десять существительных на –мя», «Птица вольная, птица невольная», «Альбомчик», «Как я не стал совписом» (и всю другую ранее изданную прозу, и все ваши эссе, и все стихотворные сборники тоже), кому в соседство? Да поближе к тем полкам, где стоят книги моих вечных и неисчерпаемо любимых М.Ц. и А.А., А.Б. и Б.А., И.Б. и О.М., Б.П. и В.М. (можно бы и дальше перечислять!), откуда томики то и дело выдёргиваются для совершения таинства общения. Вы – настоящий поэт и просветитель в ряду тех величин, которым наследуете. Паломник речи, славный рыцарь большой литературы, скромный атлант словесности. Для меня «Склянка Часу» не вообразима без ваших включений. Как хорошо, что вы с Александром Апальковым нашли друг друга, какое это везение для многих из нас (я уверена) – и простых читателей, и непростых писателей «Склянки Часу». Везение и большая честь. Слеп и глух тот, кто этого не понимает и не ощущает. Dixi.
20.01.2015 г.
Валерия Влащик
lyudamy 04 окт 2016 ответить
Пробачила у вашій публікації свою дипломну роботу - скульптуру під назвою "Євангеліст Лука", виконана у 2000 році у Національній академії мистецтв. Прошу виправити ім'я автора. Я не Леонід, а Людмила Мисько.
   
zeitglas 05 окт 2016 ответить
Виправлено. Дякуємо! Хай Вам щастить та таланить. Коли у Вас є бажання, надсилайте Ваші нові роботи. Розглянемо із можливою публікацією на сторінках журналу. З повагою, редакція журналу СЧ.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow