Вийшла друком нова книга Олександра Боклага "СМАЙЛ"




 

Олександр Боклаг

"СМАЙЛ"

 

 

 

 

   ...Це – збірка. Збірка анекдотів, оповідань з долею присміху, в тому числі перекладів, які свого часу публікувались в журналі «Всесвіт». Непогано, на мій погляд, знайти місце для неї у валізі, з якою вирушаєш на відпочинок. Або ж, як варіант – нікуди не вирушаєш, зайшов у книгарню, коли після роботи злий і втомлений, купив цю книжку, а вдома відкрив і прочитав кілька речей… І зразу буде тобі відпочинок. Бо(!), знаю точно, хороший настрій можна відшукати не лише у подорожах в далекі невідомі краї, але й з книжкою на дивані.

   Попереджаю(!) – тут є оті слова, які певна частина суспільства полюбляє писати на парканах. …Ну, і як ми без них? Без певної частини і без отих слів? Якщо навіть міліція у нас з народом, то письменники – тим паче. Тому доводиться і мені, але не на паркані, а, вибачайте, – тут.

   Я знаю, домогосподарки, а бува й домогосподарі, не люблять поганих слів, разом з тим, книга має бути цікавою і для них, бо тут досить-таки випробуваних автором рецептів їжі і напоїв, загляньте зразу, шановні, у післямову. Окрім цього, обіцяю, у вас поліпшаться справи з ендорфінами.

   Кому сподобається ця книга, може пошукати і першу – «Блок, або все включено». Є, на цей час в книгарні «Є» в Києві, є можливість замовити і безпосередньо – у автора.

   Отож, про це я сказав, а про оте попередив. Приємного занурення.

    Посміхніться, люди!

 

   О.Боклаг.

 

Олександр Григорович Боклаг. Народився 1951 року. Практикуючий адвокат, м.Київ.

Має в доробку одну книгу «Блок, або все включено», Київ; публікації у журналах «Ранок», «Всесвіт»(переклади), «Склянка Часу*Zeitglas»; в збірнику «Согласование времен. Проза. 2012.», Берлін; альманасі «Скіфія». Лауреат міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання ZeitGlas-2014.

 

УРИВКИ З КНИГИ:

 

Із житія письменників…

 

Глава 1. Про сучукрліт.

 

   Часто-густо нас, сучасних українських письменників, прості люди запитують: – А чим наповнені Ваші будні і як Ви можете вижити в цій рутині сьогодення, коли навколо стільки чорнухи, порнухи і нескладухи? Як Вам вдається творити у такій обстакановці, думати про високе та вічне? І які у Вас заробітки, в місяць? Ну, в середньому? Скільки ви получаєте? А чи є у Вас дружина? Діти? Чи платите на них аліменти? І де мешкаєте? В квартирі? Чи мо’ спромоглися вже й на будиночок накопитити? Словом, питань багато. Наш читач любить не тільки книги, але й письменника і його німб, котрий висвітлює улюблену постать та все те, що цю постать оточує.

   То що ж!? Я не тільки можу, але й повинен відповісти на такі гострі запитання для численних своїх прихильників як у нас в країні, так і за кордоном. Мусиш, якшо ти звізда. Тому, обравши відповідну художню форму, пропоную своєму читачеві ось таку невелику сповідь. Я наголошую, тіпа сповідь! – відійдемо трошки на певну відстань від моєї конкретної особистості. Ну, тіпа «мадам Боварі – це я». Карочє, тут щось і десь я прибрехав, каюсь, але для пользи дєла.

   …Так от, останній час живу в селі. У власному будинку. Тільки тут, далеко від шуму багатомільйонного мегаполісу та перманентних стресів і неврозів – обов’язкових атрибутів сучасного агресивного урбанізму, в оточенні тонко збалансованого екологічного середовища, тобто там, де літають ще хрущі, можна віддаватись без залишку радощам і мукам творчості.

   При цьому, мені ніхто не заважає. Ну, правда, в садочку є ставочок з карасиками, а в сараї мука корівка на ім’я Маня. Але дружини там, дітей, практічєскі нєт. Точніше, в природі є, але далеко і настільки, щоб мене не доставали. Хоча, хоча дехто знаходиться достатньо близько, (я маю на увазі юридично узаконену дружину), аби інших потенційних кандидаток відлякувати. Підкреслюю – достатньо, бо(!) оточуючий світ це тонкий баланс різного роду сил, як позитивних, так і негативних. А баланс, як відомо, потрібно вміти тримати. Особливо між узаконеною дружиною і кандидатами на цю відповідальну посаду.

   …Так от, народжується день, ти вступаєш в його непростий лабіринт і повинен бачити бодай примарне світло в кінці свого тунелю. Тому дружина, схожа на зіроньку, хоча б для цього дуже потрібна. Окрім того, відвідати ресторацію «На децу до газди» можна і з Колєю чи Борисом Борисовичем, але вже у «Піваріум», у «Партизан» чи у ‘Пєну» – краще з дружиною, своєю чи чужою, але щоб була. Поспілкуєшся з чужою, наприклад, і женитися знову охота проходить.

   Да! …Так про хазяйство. Говорити про карасиків нема чого, воно німе, а от про корову потрібно. Корова це чєловєк! Я колись написав і непогану мініатюру, де фігурує корова, «Професор Ненашефф» називається. Там розповідається про американського професора, котрого біля корови, але без штанів застала його дружина. Цікава взагалі річ, а ще й політику туди засунув – на всім відомого завгара тонко так натякнув. …Пригадую, як писалось – лежу на дивані, дивлюсь на стелю, мучаюсь, коли корова тільки: муу-муу, – голосно так послала месидж… І процес одразу пішов, лише записуй. «Му», виявляється, це не просто так, це перший коан, котрий надається по традиції учню «дзен». Ви, можливо, запитаєте мене – «що то за трахомудія?» А я одвічу – це не те, що Ви сказали. Це десь «очєнь і очєнь!». І якщо Ви мій істинний поклонник, то повинні пам’ятати, що я писав ранєє, так розширено, про мух і мухуїв. Я натякну – «Болгарський слід». Знаєте – де корова, там і мухи. Вони спілкуються: корова часто підкликає їх, але слово «муха» вимовити не в стані, тому й обмежується тільки одним складом – «му». При цьому, наприклад, песика нашого вона як письменницька корова кличе вже зовсім по-іншому, отак – Муму, Муму!

   …Пригадався роман Уільяма Голдінга «Повелитель мух». Цікава річ – земний антураж, але – наповнений неземним духом. Якщо ми, людський нарід – іноземці, є така теорія, то Голдінг, мабуть, із дуже вже далеких зоряних осель.

   Да… Так живу в селі. В окруженії природи. До речі, навіть вірша на цю тему намалював. Ось:

 

                    Луна по грудь в нагое дерево ушла.

                    И –  чёрно…

                    Да ещё  морозно.

                    И тянутся, скрипя, по небу облака.

                    И ветер воет в поле грозно.

                                Живу в селе.

                                Здесь живы ещё зимы.

                                Зимой дыхание же зримей.

                                К окну прильнув,

                                я в лед его дышу

                                и, как дыханье,

                                через зиму

                                прохожу.

 

   Отаким чином. На руському язику задєлав, на експорт, щоби весь пострадянський простір, а то й немала частина світу змогли зрозуміти, що мене ще не приморозило, особливо у тому місці, де відбуваються процеси умислові. Як би ми там груди не напинали, а так званих росіян, ну тих, що позаписувалися у носії російської мови, наплодилося більше за нас. « Русский мир». Тож, хай читають, особенно сміхатуру різну – бо я усякого такого уже багато попонаписував, хахочуть і гроші в Україну пересилають. А то тіко тягнуть звідси та зазіхають на українське, бо їм мало і «они встали с колен». А як грошва прийде, то тоді уже й ми хихотать будемо. Попонакуповуємо ракет там різних, літаків невидимих, містралів, рів викопаємо на кордоні і через амбразуру – пагаварім.

   Да, а творю я, головним чином, у погребі. Це у мене такий укрєпрайон. Бо тут ніхто і ніщо не відволікає. …Стрічає тиша, аж дзвенить у вусі спочатку, а потім навалюється тьма, тьма, тьма. Темінь проникає через усі отвори, пори твого тіла і навіть попри пори. Тобто, якщо в квадрат Малєвіча, скажімо, людина проникає ззовні, то погрібна тьма консолідується з твоєю, яка у організмі в середині. Поступово так наповнюєш голову, мозок; відчуваєш – стає, як у негра у відомому місці, відчуваєш – ти вже не тут, підсовуєшся якось ближче до там, до безмежжя, навпомацки робиш крок у невидимий для тебе Універсум. З’являється зв’язок. Незрозуміло як – просто знаєш, він є. Підозрюю – тут знаходиться порт для підключення з їхньою «павутиною». Хвилі, чорняві хвилі мого мозку валами, спецканалами зв’язку, женуть хрін його знає куди, і безшумно вливаються у Кос-мос … Який поступово переповнюється та починає прямувати назад. Схоже – після мого внеску. …Відчуваєш – просочується зворотньо по цьому ж каналу. Не зразу, поступово. Ти допомагаєш – скажімо, по п’ять крапель через чверть години. Естєствєнно – внутрь. Для смазки. Процес повного занурення у нашому випадку – не менше доби. Ніякої стахановщини і стакановщини. Перед цим постуєш, воду і горщик, конечно, із собою береш, бо не будеш же бігать на гору. …І тільки ж «по маленькому», бо представте – навернеш там повний горщик, а воно вуняє, ну яка тут уже творчість? Яка голова, коли горщик перетворює тебе на ніс, фігурально, так сказать. І ти думаєш уже про вміст горщика. А які образи на цьому тлі можуть проступити? Гадаю, ясно. Щодо крапель – частіше всього, це джин-тонік, ну і лимон з цукром плюс, тобто туди. Вживаєш частинку космічного океану, представляєш так собі, а джин – лише носій. І потягуєш, і відсторонюєшся, звільняєшся від рутини – буднів, свят. Від усього! Роботи, сім”ї, проблем зі здоров–ям. Закоханості, дружби, грошових розрахунків. І так - на «екс», себто до дна, до самого себе, до віддзеркалення. Свобода від! «Свобода від» переходить поступово у «свободу для». Тіко не «бля», а «для». Звільнитися, значить відмести те, що було, «до основанья», а уже згодом на уламках впєрьод. Завдання кожної свобідної людини спочатку розламати усе те, що створено до тебе, і не має значення – природою, чи людьми. Простір особистості і простір нового літературного твору. Свідомість опісля капельного зрошення настільки розширюється, що ПОРОШИНКА «я» зменшується до складової того, що ми називаємо пустотою. Єство ніби розчиняється у світах, твоє тіло – молекула, а свідомість перетворюється на величезний напівпрозорий парус. Порошинка – мандрівник, її душа повна захвату і трепету. Які дарує політ у невідомі світи. Кос-Мос! Вітрила на тлі живого подиху тьми, розцяцькованої мерехтливим неоном зірок… Велич Космосу своїм громаддям спочатку захоплює, возвеличує, а згодом чужинством і холодною владністю давить, підкорює і нагадує вкотре про масштаб не те що людської особистості, а усієї Землі, на якій здавна товклося і товчеться уже в мільярдах Homo erectus – єдине, різнорідне, мізерне, хоча вважає себе – величним.

   Тьма для більшості людей є інформаційним полем, чи скоріше відхожим місцем, яке кожен засіває. Земна куля густо оповита  полем душ житія людського. Мандрівники пітьми намагаються побачити і переказати людству побачене потрібне про вчора, особливо – про завтра. Цінуються провісники, звичайно, не тільки письменники. Є такі, що і грамоти не знають. Та пояснюють, застерігають… Бо існуюче там інформбюро ділиться з такими обраними майбутнім. Яке (о, страх господній!) кимось запрограмовано і відомо загалом наперед. Кожна людина грає написану для неї чиєюсь рукою роль, хоча і з певною імпровізацією. Якщо це правда, то твоє справжнє життя лише певна імпровізація. Візьміть зернятко, в якому – дерево, офігєнна секвойя! Але що? Може вона різко розвернутись на десятиметровій вишині і продовжити ріст, але до землі?

   Та давайте конкретно, що ми винесли з останнього занурення? Конкретно – дві теми. Одна – «Пил», друга – «Політ». Як побічний результат було винесено три повних горщика, три пляшки з під джину і чотири з під тоніка.

   Про пил – це як усе у нашому світі зліпилося з найдрібнішого пороху, котрим наповнений відомий нам простір. Тобто, як зліпилося, і як зараз усе можна переліпити на хлопський розум. І про пил – глибоко, до крихт, що накришив адронний коллайдер. Друга річ про те, що ще трохи і потрібно буде змазувати лижі чи щось інше і тікать на інші планети. І не треба чекати, коли сонце надумає здихати. Ми, тобто людство, розмножуємося з такою силою, що про луки, де можна пасти корову чи козу, будемо знати скоро лише з книжок, чи що там їх замістить. І кози, і корови будуть давати молоко прямо на сто двадцять сьомому поверсі хмарочосу, який займе ті самі луки. Але що цікаво, кінця сонця не дуже то потрібно чекати – людство має великий шанс самотужки справитись із собою. При цьому, і це доконаний факт, на Землі існує паралельне розумне життя, проблема в контакті з ним, оскільки останній, як мені повідомили – ключ і до нашого самоспасіння, в тому числі до переселення. Тобто, паралельні розумники по темі ідуть як фон, для досягнення мети союз можливий і з чортом, а основне - це стати царем природи на інших планетах теж. Людина, незважаючи на прогрес залишається незмінною – рєкі вспять і нікакіх гвоздєй! Така фігня. І це ще одна тема. Карочє, як копнеш, кругом одні теми.

   Відкрию одну таємницю – для зв’язку з космосом я використовую п”ятилітровий люміньовий бідончик. Одягаю його на голову. Колись теща ходила з ним за молоком, а потім робила творожок. Хороше, я вам скажу, діло. Але є один негативний момент – еманації молочних продуктів настільки вгризлися в метал, що заважають сприймати космічні сигнали. Починають верзтися вареники з сиром, сметана, молоко пряжене… Інша справа, коли людина має спеціально видовжений череп(деякі народи штучно практикують таке), або мають таку шляпку, як єгипетська Нефертіті, чи тіару, як римський папа. Ряд російських учених дійшли до того, що людину повністю роміщували у величезній вігнутій сфері, вона служила своєрідним дзеркалом, яке допомагало сприймати і передавати ті чи інші сигнали телепатично і на тисячі кілометрів. Коротше, і бідончик, і головний прикид Нефертіті, і папська тіара, не говорячи про дзеркало, допомагають заглядати у космічний банк даних. Колись, пригадую, був у нас собака – Жучок, так він зірвався з прив’язі і давай гацать по чужих дворах, надибав бідон з молоком, заліз головою туди, але назад – ніц! Так і бігав усю ніч з тим бідончиком на голові по селу. Я, як побачив, від сміху не міг зупинитись – космонавт, але зараз сприймаю цей випадок зовсім по іншому, невідомо чого хотіла собака – молока, чи спілкування з вищими сферами. Є таке сузір”я Гончих Псів, то може він і хотів – туди.

   Тьма льоху, точніше скромна проба у вигляді шматка живої тьми від вселенського сувою тиші, це значно величніше поняття, ніж територія ґвалту сонячного світла. А переймаємось світлом загалом так тому, що вважаємо, що ми є його тонким бадильцем, хоча окремі представники, й не найгірші, є скоріше барильцем і не тонким. Свого часу підсвідомо я вловив натяк щодо цього моменту, саме обстановки зачаття думок. І відобразив. В поетичній формі, і як на мене, нормально вийшло:

 

                     Щодня стрічаєм брехні у житті,

                     Що аж пузиряться від крику

                     Без упину.

                     Та вслухайся як жебонить струмок

                     В зеленім дереві думок,

                    Як мислі тьма нуртує у людині.

                    Як тіні вранішні прозоряться цнотливо…

                    Де правда – ґвалту там нема.

                    Хвала господня пада

                    Тихо і правдиво…

 

   Причому, анатомічний розтин людського тіла стовідсотково доказує, що темінь це нормальна обстакановка, де народжується мисль, а сама мисль, яка б світла вона не була, все одно – з темряви. І світло теж має досвід темряви, більш того, людина, отримавши надпотужну долю світла, сліпне, повертається взад, до темноти.

   …Спочатку у льоху було важко працювати. Справа у тому, що я полюбляю робити закупи ящиками і все це, звичайно, зберігається там – ящики з Негру де Пуркар, коробка джину, ящики з тоніком, печінкою тріски, камчатськими крабами, кружальцями ананасів. Горілки пробую різні, але частіше, останній час, це голандські літрові пляшки «Большой». Входити у космічний транс, відчуваючи, що все перелічене – поряд, важко. Але кому з нас сьогодні легко? Якщо хочеш бути письменником – значить будь!

 

    Багато хто з нас, особливо в молоді роки, писав вірші, прозу. Матеріального інструменту для створення тексту потрібно мало – ручка, папір. Але відстань від цієї точки до книги, за яку не соромно, велика. Інколи – більша частина життя. Особливо, якщо прагнеш виношене закарбувати. Відчуваєте співдружність слів – карб і скарб? У когось із наших іменитих була книжечка – Карби. Недавно прочитав «кирпи чину» дяді Феді, йому уже під шістдесят і це перша книга – чотириста сторінок , карочє ні фіга собі. І треба ж стільки намалювать. Спасибі йому. Причому, це не те, що я вам тут ваяю і, по великому рахунку, розважаюсь, ні, людина писала сер”йозно і про сер’йозні речі. Це і КГБ, і ГРУ, і СССР, і Христос, і Тибет з Кацапетівкою, і зв’язок з вищими силами. Молитви різні. Але більше всього сподобалось як дядя Федя ловив раки і рибу в Німеччині на «спецзаданіі». Тому, я купив живих раків по прочитанню і запустив у свій ставок, де карасі. А ще вкотре сказав сам собі – пиши тільки про те, що хвилює, передавай по змозі ту багатоплановість музики, яка тихо і непомітно для інших звучить за лаштунками дня, в котрому ти, скажімо, ловиш раки.

 

   Як правило, у кожній справі є свої прийоми, є певний набір інструментів, відмичок. Письменник часто, окрім твору, опановує і збагачує свій інструментарій, хоча простіше за все, зазвичай, це троха списати у інших – відомих і більш талановитих. Велосипед все-таки зазнає з плином часу змін. Хтось його вдосконалює.

   Я вважав і вважаю зараз, що нервом тексту є ритм. І кожен свій твір розглядав як джазову п’єсу, де свінг, рваний ритм – звичайні речі. Ритм джазових стандартів полягає в одночасній демонстрації двох і більше ритмічних рисунків в одному творі. Для мене, наприклад, є органічним композиції поезії і прози в різних їх варіаціях. Головне – вдале поєднання, вдала імпровізація.

   При цьому, як поетичні, так прозові твори вимагають і ритму, і мовчання – своєрідного провалля, Великого Каньйону, який дає можливість помилуватися величними стінами зведеного тобою. Твір зшивається із різних шматків, спочатку необроблених, грубих, а потім – доведених по конструкції, прикрашається правдою фарб. Найкращими шматками, як правило, є речі, що аж цебенять поезією. І де домінують правічні убиті кольори, скажімо, автентичних трипільських горшків, піднятих на світ божий.

   Норми кожного твору творить сам митець. Достатньо йому бути таким. Справжнє мистецтво не має критеріїв. Чи став він майстром вирішує кожен такий та його слухач. Але повинна бути системність, кодекс. Літературний твір часто буває цікавим тільки заради одного – як зроблено. Але ще цікавіше це новизна і важливість теми для людської спільноти на цей момент. І важливість того, що прийде, без чого спільнота не зможе… Передбачення. Занурення в погріб, колодязь, пляшку, космос, в себе. В кінці кінців – в себе, пий із свого джерела.

 

   Глибинні відчуття часу і простору перетворюються у віртуальні пластичні об’єми і спалахують гострими гранями бронзи у кирилиці і латиниці слова. Слова укладаєш, як гострі мозаїчні шматочки, ліпиш, як глину, слова перетворюються інколи на жар, що спалює тебе на кольоровий попіл… Багато організованих слів – це книга. Розпочата книга сама веде. Через свою книгу інколи дізнаєшся про самого себе, передчуття настрою переплавляються в чітку конфігурацію реалій. Книга виховує – і своя, й чужа. Разом з тим, книга це є могила, в якій ховаєш мотлох нереалізованих життєвих варіантів, що так чи інакше діставали тебе. Це також звільнення, «у-у-уфф…». Книготерапія як напрямок. Читати і писати хороші книги – насолода. Написана книга очищає. З книгою можеш потоваришувати. Справжня книга жива. Що таке справжній стілець, будинок, скульптура? Чому це більше подобається, а це менше? У кожного із нас є резонанс, у речей теж. Подобається, коли співпадає. Я б собі назвав у літературі твори Гессе, Міллера, Кафки, Ремарка, Фаулза і особливо Муракамі, може тому, що герой його полюбляв висиджувати на дні сухого колодязя... Нещодавно тільки, правда, прочитав Оксану Забужко і сподобалось, вловив резонанс і тут; сподобалось її слово із правічного замісу, який віддає трипільськими черепками, глиняною долівкою з коров”ячими кізяками, глеєм крутого гончарського, ні, не бруду, а чистого світла глею, з якого бог ліпив людину. Може десь задужо бабізму(задужко Забужко), але ж нашого!

   В скульптурі я б назвав – Ханса Арпа, Хенрі Мура, Олександра Архипенка. А скульптуру приплів тому, що світ, у всякому випадку для нас, річ зрима і тривимірна. Хочеться залишити слід, зліпити свій світ, притиснути до свого серця.

   Недавно відкрив для себе світ Михайла Дзиндри. Хто не бачив його музей у Брюховичах під Львовом, обов’язково має відвідати. Це той випадок, коли відсутність академічної освіти є плюсом. Не можу втриматись від цитати з тексту, що супроводить фотоальбом творів пана Михайла – «У поняття творчості не можуть входити такі категорії як наслідування чи повторення. Студія натури також не є творчістю. Справжній митець – будівник ще нікому не відомого. Творчість – це мандрівка фантазії до … всесвіту». А я б ще додав – до всесвіту, який творить в цей момент митець.

   Творчість – глибоко інтимний процес. Герметична поезія нашого єства пов’язана з почуттям сорому, особливо на її перших фазах. Пригадаймо юнацькі роки: – Та він ще червоніє, як дівчина, і мабуть, пише віршики!

   У кожного є свої табу. Якщо з ходу, то я назвав би гроші і секс. Але, якщо гроші – це, перш за все безпека існування, то секс пов’язаний з органічно присутнім комплексом сорому, хоча і штучно вмотивованим. Згідно Фройду, втрата сорому є першою ознакою слабоумства. Більшість із пишучої братії керується своєю силою розуму. Табу ж нормується ними межею власної безсоромності. І якщо в нас є сьогодні такі табу, то це скоріше не на «що», а на «як, яким чином».

   Ми граємось словами, слова граються нами – tostierende und getostende. Гра нівелює, вбиває смисл. На якомусь етапі розумієш – писати може кожен дурень. А ти попробуй іншого справжнього - вигодувати свиню, спекти хліб, побудувати будинок, заробити серйозні гроші. Попробуй і зрозумієш, коли воно тебе закрутить, що смисл оцього «справжнього» перетворює твоє «я» побічно на пустку мовчання душевних гармат, які повинні таки стрельнути, перетворює на котлету для себе, для когось. Так, і на котлету для себе – себе пожираєш з великим задоволенням і процес захоплює, почуття голоду правічне та непереможне… І хочеться втекти, і тікаєш, але й слова, які знаєш, знаходиш і носишся з ними до несхочу, до відрази – це тимчасова схованка, з якої потрібно теж вчасно вибігти, щоби не привалило їхньою власною порожнечею. А вони мають властивість на таку перетворюватись… Від правди життя потрібно уміти тікати і …повертатись.

 

   У кожного є свій чорний Тадж у образі горизонту, якому конче необхідно наступити на хвіст. І який чекає тебе просто, буденно, без замка і ключів, як звичайний прийдешній день. Проснувся і просто так, заходь в його палац! Живи і радій…

 

   Радість повернення до світла святкується. Сонячне світло є! Усі домашні радіють теж. Домашні – це корова, пес і карасі з коропчуками. Як радіють риби невідомо, але повинні ж вони отримувати позитивні емоції від подвійної дози корму – це моє припущення. Отож, я повернувся. Особливо радий Собакевич – пес, що має уже сиві вуса і просидів на прив’язі усе своє життя. Я часто думаю про нього. Особливо там, в погребі. Периметр свободи – до шести метрів і все. Не більше розміру льоху. При цьому, він зажди до свого хазяїна, тобто тюремника у моїй особі, привітний, більше того – єдина жива істота в світі, яка без застережень мене любить. А до чого я веду?, свобода – це внутрішній стан.

   Зустріч з білим світом починаємо з каші – вівсянка чи пшоняна, трохи присолена і айрян. Айрян готується просто – у склянку з кефіром додаємо не менше третини об’єму води, присолюємо і трохи кропу дрібно порізаного. Готово. Згодом, через дві-три години, якщо із шлунком все гаразд, можна приготувати рибу Хе по корейському рецепту. Рецепт, звичайно, можна знайти в інтернеті, але я готую скоріше варіацію на тему. Охолоджену сьомгу, або форель купую в магазині, обов’язково з головою, уважно оглядаю голову – очі і зябра на предмет свіжини, мариную три-чотири години у соєвому соусі, куди додаю половинку чайної ложки бальзамічного оцту. За цим маринад зливаю, заправляю добряче лимонним соком, соусом Табаско, який розполовинюю томатним соусом, частіше всього це – українська Кетча, солю (так солю!), приперчую, додаю дрібно порубаний часник і перемішую. Зверху присипаю подрібненою кіндзою, або на крайняк петрушкою. Чудово іде під холодну горілку. Горілка дуже важливий продукт, тіпа інструменту і хорошого. І коли приймеш прийнятну норму, «наведеш рєзкость», то легше розумієш це. І «розумієш» – ключове слово. Після виходу осмислюєш не тільки результат походу в тьму, але й процес теж. Всього кілька слів скажу іще – в погребі, навіть з люміньовим бідончиком потрібна молитва. Без неї – ні фіга не вийде. А перед молінням необхідно ввійти в стан спокою. Це теж не просто – спокій і рівновага. Звичайно, воно не кожному дано і тут уже пішла метафізика – хто дав і як воно виглядає, ну і все таке з цієї серії. Ніхто ж нічого про даний предмет точно не знає, але те, що комусь там дано і зовсім прості люди починають згодом помічати. Отож, коли дано, то дано і вміння молитися, або ж посилати сигнали тому, хто їх почує і може відізватися. Я не буду приводити зразки молитов, кожен молиться по своєму, але всі ці допоміжні речі ( і молитва теж) приводять тебе в той стан, коли починаєш розуміти – ти в грі. Пересічний обиватель, як правило, вважає ідіотами тих, хто бігає за м’ячем чи шайбою, переставляє шахові фігури, а також ідіотами тих, хто вболіває за граючих ідіотів. Це не так. Ми всі гравці, але не всі відчуваємо себе такими. Я намагаюсь постійно, як то кажуть, бути в моменті і інколи виходить, інколи ні. Є метри, а є паліатив - півметри, якщо простіше. Не кожен в стані наздогнати особливий стан душі – транс, хоча емоційна складова тут присутня не завжди.

   І це – головний секрет справжнього красного письма, дорогі мої шанувальники. Ви будете сміятися, але танцюючий шаман навколо багаття і письменник у сухому колодязі прагнуть одного й того ж – вийти на зв’язок з вищими силами. І, що цікаво, це їм інколи вдається. А вже записувати результат, чи ні – інша справа, яку, як і все інше, потрібно вміти робити, себто мати навики. Одна моя знайома, коли лягає спати, посилає запит вище, а просинається – результат готовий, в голові, і відчуває його не у вигляді своєї думки, а у вигляді поради, отриманої зі сторони. Що вона робила уві сні – стрибала з бубном, сиділа у погребі з бідончиком чи молилася до нестями у церкві, не зна ніхто, вона теж. Але результат є. Ото таке!

 

 

 

    Книгу можно придбати післяоплатою 50 грн.,

замовивши її у видавництві:

zeitglas@ck.ukrtel.net

 



Обновлен 23 мар 2015. Создан 06 фев 2015



  Комментарии       
Всего 5, последний 1 год назад
Б.Луценко 20 апр 2015 ответить
И раньше читал отдельные произведения О.Боклага, ну а сейчас одолел таковые, заключенные в книгу, все таки 300 страниц. Скомпозировано так, что чувствуется единая путеводная нить, хотя много разных и по стилю вещей. Да, автор предлагает книгу как юмористический сборник, но за смешными ситуациями часто стоят серьезные и даже очень вещи. В общем, мне понравилось. Есть вещи просто великолепные. Взять "Кому", впору снимать короткий метр. В "Песня про оружие" уловлен дух, а сюжет просто непредсказуем. Впечатляет "Смайл", думаю автор не зря и книгу назвал так - смешно до того ужаса, который где-то бродит рядом с нашей повседневной жизнью. Ну, не буду перечислять. Хотите по-умному улыбнуться или умно похохотать, рекомендую.
Наталка Кохан 18 ноя 2015 ответить
Поштовхом для відгуку став недавній літвечір Гр.Фальковича. Там зустріла Ол.Боклага. Літтусня направила не тільки думки, а й руку, тому вирішила написати про книгу Ол.Боклага "Смайл...".
Запитала себе - що зачепило, оскільки книга анонсована як "розважалка". Форма, звичайно, грає важливу роль, є, скажімо, солодкі пілюлі з гірким змістом. Тут відверті хіханьки, підкреслена сексуальність героїв, жаргон, матюки, які, на мій погляд, є лише зовнішній шар для для більш легкого заковтування досить таки глибоких речей. Якби там не було, але початок захопив так, що й не пригадую вже давно такого.
Що не сподобалось? Забагато ненормативної лексики. Свого часу воно читалось, але зараз уже наїлись, годі! Хотілось би зменшити кількість засіяних "перл", хоча части таки доречних.
Іще прийшла ось така думка. Автор достатньо іронізує над героєм ряду своїх творів і може й зловживає цією особою, бо так чи інакше асоціюєш героя з автором. Але на якомусь етапі виникає питання , а чи не іронізує автор над читачем, видаючи свою книгу за "розважалку". Тестувати читача, пожартувати над читачем. Впевненості в цьому немає, але підозра є. На закінчення хочу побажати: пиши іще, це читається і залишає слід.
skorovoda 19 янв 2016 ответить
Олександр Боклаг розширює свій світ, потрапивши в Париж, і дивується відсутності негативних емоцій. Власне, колись у Парижі була королева Анна і по її книгах висвячувалися французькі монархи. Чому ж нині Париж є зразком західної цивілізації, а ми забули що ми не нація а раса? Тому що ми втратили своїх Праведників, забули про свою Крону і Стовбур. Час вертати Пряме Дерево життя, а не перевернуте! Почитайте невимушене писання подивованого українця, який не втратив потугу до своїх цінностей і не зраджує себе, як Ціле! Бо має почуття власної Гідності!
Володимир Осипчук, літературознавець. 19 01 2016
zeitglas 22 янв 2016 ответить
Мы с писателем , адвокатом Александром Боклаг люди одного возраста , прожившие одинаковый исторический период. Так получилось что в очередной приезд в Киев ( мы с женой почти два десятка лет живём в Америке) я купил книгу " Смайл" , прочел ( буквально проглотил) и зашел в юридическую контору для выяснения вопросов быстро меняющегося украинского законодательства там и состоялось наше знакомство. Мы долго разговаривали на разные темы. Мое самое важное жизненное увлечение это книги. Я впервые встретился с живым автором . Моя любовь к книге вызвана не только тем что с детства получал знания которые отличались от советской школы , но и тем что перед тобой был молчаливый, думающий собеседник - книга. С человеком общаться намного сложней чем с книгой. Человек как пограничник стоит на страже своих убеждений и мыслей и ни когда не сомневается в их правоте. Если бы не было сомнений не было бы учёных , новых идей и интеллигентных людей в старом понимании этого слова ( профессор Преображенский " Собачье сердце). Я переплетаю мысли о книге с собственным восприятием жизни. Книга разноплановая. В ней самое главное есть юмор. Кто то сказал ( не дословно) что жизнь была бы адом, если её не воспринимать через призму юмора. За многие годы иммиграции все смотрится и оценивается по другому. Язык это живой развивающийся организм и многое мне не понять. Например выражение: " проехали ", сначала я пытался понять куда и зачем , оказалось это эквивалент ( синоним) забыли. Зачем употреблять слово Киллер добавляя профессиональный. Есть старое слово Убийца ( убийца это профессия ?). Мне трудно было воспринимать смесь русского и украинского языка и еще специфический юмор. В молодые годы мы часто с женой в выходной день гуляли по прекрасным паркам Киева, обедали в ресторане " Лейпциг" ( без спиртного), а затем шли на спектакль в Русский драматический театр им. Леси Украинки или Украинский драматический театр им. Ивана Франко. Мы глотали "чистоту языка" как человек который вынырнул с глубины и хватает воздух. Сейчас появилось выражение " Русский мир" и проблема с русским языков в Украине. Я родился и прожил большую часть своей жизни в Киеве. Нас учили в школе на русском языке, мы читали все книги на русском, мы наконец думаем на русском языке. Язык это средство передачи информации, а не политическое оружие . Когда мужчина говорит женщине : "Я люблю тебя " что это меняет если это сказано на русском, украинском , английском языке, главное чувства. В Америке мы все РУССКОЯЗЫЧНЫЕ. Мы садимся за один стол пьём водку, едим салат Оливье. Нас ничего не разделяет. Так и автор книги доносит до нас обычные житейские мудрости которые не меняются веками на русском , украинском языке и мною не любимом СУРЖИКЕ. Мы из- за темпа жизни и проблем не можем прийти вечером домой и ПЕРЕЛИСТАТЬ прожитый день, переосмыслить, перечувствовать его. Мы идём в лес на речку в поле , проходим и не замечаем много чего. Прийдя же в музей поражены картинами Айвазовского, Шишкина, Левитана. Художники остановили мгновение и дали ощутить прелесть всего того что нас окружает и что не уничтожила рука человека. Автор книги как бы останавливает ритм жизни и просит посмотреться на мир другими глазами. Посмотреть глазами автора на все происходящее вокруг стоит т к ему есть что сказать людям. Читатель книги понял что автор юрист по образованию и по роду своей деятельности наблюдает социальные процессы происходящие в обществе. Ведь у Чехова- врача также был такой источник наблюдения его пациенты. Автор книги жил в Болгарии и знает эту страну не из книг и СМИ. По роду своей работы ему приходилось в составе общественных организаций бывать за границей и по мере финансовых возможностей путешествовать. Мне нравится стиль написания очерков , рассказов. Автор владеет словом и хорошо передаёт мысли. Фразы завершённые . Мне чем то он напоминает Паустовского с его " музыкальностью фраз". У Эрих Марии Ремарк есть выражение ( это он его впервые написал) : "потерянное поколение". Я увидел в произведении автора не одно "потерянное поколение ", благодаря политикам ( власти). ВЛАСТЬ и НАРОДУ это пока не единое целое в Украине. Я прочитал мнение о книге в рецензиях на сайте издательства. Там есть мнение о матерных словах в книге. Мысли в книге это отображенная жизнь. МАТ это чисто русское " изобретение" . Если не хватает литературного запаса, общей культуры и образования то тогда понятно его употребление , иных доводов нет. Если уже заговорили о культуре ( речи , поведения) , хотелось бы сказать о пионере хамства в политике , особенно отметить заслуги клоуна ЖИРИНОВСКОГО. Устраивает драки с женщинами, обливает водой собеседника , кричит , оскорбляет из- за спины своих охранников В Украинском Парламенте таких хамов разделось слишком много: ЛЯШКО , уже получил нокаут за своё хамство, харьковский вечно не бритый карлик мэр КЕРНЕС, его ближайший друг матюкальщик ДОБКИН , всем затыкающий рот РАБИНОВИЧ, керченская мастер спорта по Дзю- до , выпускница юридического факультета МГУ Татьяна МОНТЯН которая называет президента страны ПЕТЮШЕЙ. Так что же Вы хотите от поведения и речи обычных граждан когда такая " реклама" на ТВ. Без хорошего гуманитарного образования нет понятие человек, человечность да и просто хорошего специалиста. Это ОСНОВАНИЕ самого человека. Если нет ОСНОВАНИЯ в доме оно рухнет. Если врач на знает физиологии анатомии ( ОСНОВАНИЯ) он не будет врачом. Если художник не умеет рисовать и не чувствует краски ( ОСНОВАНИЕМ) он не будет художником. Такие книги как " СМАЙЛ" доносят до нас человечность и ту гуманитарную составляющую общества о которой забыли прежде всего политики, а может и не знали В Украинской политике много денежных мешков и деток бывшей номенклатуры. Разьве они могут знать кто такой Альберт Швейцер. Ваше издательство занимается БЛАГОРОДНЫМ , образовательным, бизнесом . Мне хотелось бы Вам посоветовать переиздать прекрасные серии книг вышедшие в советское время: 1 Литературные памятники. 2 памятники исторической мысли 3 Памятники эстетики в письмах и документах 4. Философское наследие. Простите, спешу на работу. Пенсия в "загнивающем" капитализме ( Америке ) людям моего года рождения 1950 в 66 лет. Я ещё хотел прислать письмо, но позже. Успехов.
Валерий Таранченко *( Текст взят из: http://store.kassiopeya.com/product_info.php?
products_id=1419)
Віктор Слєпих 16 сен 2016 ответить
Книга "Смайл... Смайл... Смайл" - самобутнє есе, в якому поєднуються і притаманний автору гумор, і влучно поєднана зі змістом і текстом ненормативна лексика, і автобіографічні та гастрономічні екскурси, і філософські роздуми.
Дописувач особисто знайомий з Боклагом Олександром - непересічною люиною, яка має різноманітні обдарування і талант і юрист за фахом, письменних за покликанням, мандрівник за велінням душі, поціновувач жіночої вроди, тонкий гуморист і гурман.
Також дописувач поділяє політичну позицію автора, як патріота України, та бажає йому творчої наснаги в усіх напрямках його багаторічної діяльності.
16 вересня 2016 року В.Ю. Слєпих (пенсіонер МВС, історик)
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
„СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS” міжнародний літературно-художній журнал та видавництво вул. Шевченка, 31/32 Канів, 19002, Україна. Тел/факс: (04736) 36805 З 1995 року дає рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net web: www. zeitglas.io.ua Директор: Олександр В. Апальков **************************************************************************** „Склянка Часу*ZeitGlas” Publishing house and international literary - art magazine Street. Schewtschenko, 31/32 Kaniv,19002, Ukraine. Phone/fax: (04736) 36805 Since 1995 gives equal opportunities known and beginning authors. Simultaneously in the Ukrainian, Russian and German languages. mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net The director: Alexander W.Apalkow